Про стосунки між українськими козаками та жінками

Українські козаки шанували й поважали своїх жінок, а українки натомість відповідали їм коханням та вірністю. Стосунки між чоловіком та жінкою в Україні завжди були побудовані на глибокій шані та взаємній повазі. Звичаї козаків пропагували серед січовиків безшлюбність, однак виховували у парубків шанобливе ставлення до жінки – матері, сестри, дружини, коханої дівчини. Відсутність постійного спілкування з жіноцтвом на Січі не призводила до забуття, байдужості та зневаги, більше того, спричинювала обожнення жіночого начала.

Українська жінка завжди була чоловікові надійним товаришем, вірною супутницею, вправною господинею. Вона була готова у будь-який час відбити ворожий напад, при цьому пильно піклуючись про сім’ю. Вільний норов, гордість і самовпевненість української жінки сприяли її войовничості.

Микола Івасюк, 1901. “Козак з дівчиною біля криниці”.

Нестабільне життя біля татарських кордонів зумовлювало необхідність озброєння. За таких умов жінки переймалися інтересами чоловіків і братів. І хоча Запорізька Січ була недоступною для жінок, проте українка мимоволі була пов’язана військовими обов’язками. У місцевості, повній небезпек, їй часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, домашнього майна.

Життя на прикордонні привчало українських жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.

Становище жінок в Україні за козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським та церковним законодавством. Жінка в Україні володіла свободою більшою, ніж будь-де. Московщина в той час вже утвердилась як сильна деспотія, і одним з перших актів закріпачення народу стало знищення жіночої свободи. Посилаючись на Біблію, де “жона да убоится мужа свого”, російський Домострой нагадував, що за “непослушание” чоловік повинен бити жінку “и ребра ей сокрушать”.

А в Україні було цілком інакше. Стосунки чоловіка та жінки були рівноправні, жінка мала велику свободу. Жіноцтво зберігало свої права, навіть розширювало їх, а суспільний устрій розвивався демократичним шляхом. Нарівні з чоловіками українські жінки були об’єктом прав і зобов’язань. Карні норми забезпечували цілковиту охорону жінки, інколи право брало їх під спеціальний захист, наприклад, вагітних жінок.

Грищук Іван. “Козацька родина”.

Тому цей Закон-Право славили у піснях. Із загибеллю козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. Й усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл на Русі.

Жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося.

Більше того, в Україні існував звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо згоджувалася взяти з ним шлюб.

За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П. Надхіним на Катеринославщині дізнаємося: “Молодий козак за якийсь злочин був засуджений до смертної кари. Коли прочитали декрет і палач підвів засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак, що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє від страти”.

Поряд із Січчю не меншу, а нерідко й більшу роль у формуванні українського характеру відігравало жіноцтво. Найвищі чоловічі якості – честолюбство, сміливість, звитяжність тощо – завжди мали простір для цілковитого втілення на Запоріжжі, але ніколи не спрямовувались на “боротьбу за хатню владу”. Жіноцтво ж мало доволі повну свободу самовираження вдома. Воювати козаку з дружиною вдома було не до лиця, бо “жінка за три кутки хату держить, а чоловік лише за один”.

Проводжаючи чоловіків на Січ, жінки-козачки брали на себе всі обов’язки: господарські, виховання дітей, забезпечення родини. А під час ворожих нападів гуртувалися, бралися за зброю. Героїчний подвиг Орисі Завістної описує в історичній повісті “Облога Буші” М.Старицький. Ця мужня жінка не пошкодувала життя задля оборони рідної землі – підірвала себе і сотню ворогів, підпаливши пороховий льох.

І такі випадки непоодинокі – славетних войовничих українок у козацьку добу було немало. Одна з них – волинська княгиня Софія Ружинська. В 1609 році вона, особисто командуючи загоном у 6000 чоловік піхоти і кінноти, з прапорами й музикою взяла штурмом замок князів Корецьких у м.Черемошні. Мов Богиня-Берегиня, часто сама зі зброєю в руках захищала свою родину. Представницею того завзятою типу жінки-козачки була остання дружина Богдана Хмельницького Катерина.

Достеменно відомо, що жінки козаків брали участь у повстанських загонах часів Хмельниччини. Так, у 1584 р. шляхтянка Остапкова з дочкою Софією організували збройний напад на маєток шляхтича Стрижевського в с. Дідківцях на Житомирщині та завдали значних збитків.

Сестра полковника Івана Доща брала безпосередню участь як кіннотник у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак загинула.

Як свідчать документи, 1524 року після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови.

Значну владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала “мати полководця”, дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московітів та польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.

Автор: Андрій Лях

Постійна небезпека, війни і повстання були тими обставинами, що історично створили тип жінки-оборонця своєї садиби і родини, привчили українок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе зі зброєю в руках.

Панівний тип жінки-козачки – це образ дружини-господині, яка дає лад в усьому при відсутності свого чоловіка, зайнятого у військових походах. Будучи грамотною, національно відданою, вона любила Батьківщину і готова була до її захисту.

Слід зазначити, що зневага до жінки-українки жорстоко переслідувалася козаками. У вироках, записаних до “Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справной книги”, сказано, що 1707 р. за зґвалтування місцевої жительки Гребенички було страчено козака П. Микитченка.

Згідно зі звичаєвим правом, нещадно карали не лише за присутність жінки на Січі, а й за перелюбство. За цей злочин козаки відповідали сповна. Зокрема, у вироках, записаних до “Справной книги”, говориться, що парубка Грицька за такий ганебний гріх засуджено до спалення на вогнищі.”

За звичаями Січі, як справжні лицарі, козаки мали суворо дотримуватися ґречності з жіноцтвом. Наскільки великої ваги надавалося стосункам жінки і чоловіка, свідчить звичай, згідно з яким покарання чекало кожного, хто образить жінку.

Коли козак “зганьбить жінку не за пристойністю – публічно на базарі киями покарати”.

За свідченням джерел, козацький отаман Іван Сірко досить суворо дотримувався цієї традиції. Бо за кривду, вчинену кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти. Це виділяє запорозьких козаків зі всіх воїнів того часу.

Запорожцям не дозволялося бути жонатими у місці їхнього проживання (на Січі), а жінкам одружених годилося жити поблизу, в зимівках і слободах, куди козаки навідувалися час від часу. Однак брати участь у козацьких судах жінкам не заборонялося.

Автор: Андрій Кулаков

Отже, козак до жінки ставився підкреслено з повагою, великодушно та шляхетно. Вона була для нього зіркою Світла, до якої хоч близько, але дотягнутися “зась”. Суворі січові звичаї і порядки, які не допускали жінку, хто б вона не була: чи люблячою дружиною, чи коханою дівчиною; спартанський, аскетичний спосіб життя воїна-лицаря – сприяли вихованню в козака високої святості до прекрасної половини людського роду.

За її честь і волю козак йшов, не задумуючись, і у вогонь, і у воду. Дітям своїм козаки давали настанову:

“Бережи, сину, заповідь батька свого і не відкидай науки матері своєї!”

Тож і нам не варто забувати звичаї козаків, які поклонялися жінці-матері – Богородиці. Адже храмовим святом на Запоріжжі була свята Покрова Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях її зображення, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалася Богоматері. Запоріжжя було духовною Вітчизною козацтва, символічною, ідеальною матір’ю, де “Луг-батько”, а “Січ-Мати”, де завжди панував культ волі.

Цього дня 1950 року у перестрілці з МДБ СРСР загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич

Цього дня 1950 року на конспіративній квартирі у селі Білогорщі під Львовом у перестрілці з МДБ СРСР загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Білий», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»).

70 років минуло. Ворог той самий — імперська Росія!

Місце його поховання й досі залишається невідомим. А ось що робили з тілами націоналістів: “Останки вивезли на машині за 300 км у лісовий масив на Житомирщині, після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, а місце закамуфлювали під стоянку туристів…”

Чекісти не знали напевно у якому саме будинку переховується Роман Шухевич. Було розроблено план дій – «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка». В операції приймало участь велика кількість карателів. Для оточення чотирьох ймовірних місць переховування зігнали більше семи сотень бійців внутрішніх військ.

Вранці  у двері будинку учительки Наталки Хробак постукали емдебісти. Двері відчинила зв’язковоа Шухевича Галина Дидик, яка назвалася Стефанією Кулик. Однак карателі впізнали її і запропонували здатися їй та Роману Шехевичу в обмін на збереження життя.

Галина Дидик оцінила ситуацію, адже бачила, що будинок оточений озброєними людьми. Вона сподівалася, що за час який витратять на її допит командир УПА зможе втекти. Роман Шухевич перебував у сховку. Почався обшук будинку. Галина Дидик заперечувала, що у хаті окрім неї ще хтось є.

Роман Шухевич вирішив, що єдиним шансом вийти зі схованки – це прийняти бій. Протистояння не дало результату, адже сили були не рівні. Роман Шухевич не хотів здаватися живим, тому вистрілив у себе сам.

Інформації про те, куди емдебісти поділи тіло загиблого Романа Шухевича – відсутня.

Вхід до таємного сховиша Шухевича в будинку в Білогорщі

В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.

Ось як це описано в одному із звітів:

“Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.

Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита”. Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта – Петров.

Майор Ревенко, якого Шухевич застрелив в останні хвилини свого життя

Генерал МДБ П. Судоплатов пізніше заявив: «Після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас».

У березні 2000 року газета “Киевские ведомости” надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв, привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:

“Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”.

Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні і крововилив з вуха на протилежній стороні голови. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича однією чергою, якщо той, як випливає з документів, зчепився з полковником?

Як розпізнати українця: зовнішність і характер нації

На заході — самі “чорняві”, а на півдні — найжиттєрадісні. При описі українців часто вдаються до старого звичного стереотипу — “чорні брови, карі очі”. Але якщо уважно придивитися, це кліше давно застаріло: серед наших співвітчизників зустрічаються русяві й чорняві, кароокі і ясноокі представники українських земель. З допомогою антропологів і психологів spadok.org.ua виділили сім основних типів зовнішності українців і з’ясували, якими рисами характеру вони володіють.

Сергій Сегеда – український антрополог та етнолог, автор 17-ти книжок, науковий співробітник НАН України.

Як пояснив доктор історичних наук за спеціальністю “Етнологія та антропологія”, провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАН України Сергій Сегеда, глобально всі варіанти української зовнішності належать до одного великого антропологічного типу, який вже ділиться на декілька варіантів. “Загальний тип дуже явно виражений на тлі європейських народів і називається “Центральноукраїнський”, “Український” чи “Подніпровський”. Але під ними мається на увазі одна і та ж типова зовнішність: кругла форма голови, переважно темні очі і волосся, відносно широке обличчя і прямий ніс. Такі риси характерні 60-70% жителів нашої країни. Тим не менш, у цьому загальному типі існують різні “відтінки” українців, чіткі межі яких давно стерлися”, — пояснює Сегеда.

Крім того, крім зовнішніх відмінностей, експерти говорять про різноманітність звичок. Як пояснили нам психологи, регіон проживання в поєднанні з історичним минулим формує різні риси характеру. Антрополог:

“Типові українці широколиці і темноокі”

“Тут позначаються і погодні умови, і географія місцевості, — говорить психолог Сергій Стеблинський. — Наприклад, багато сонця і тепла роблять місцевих жителів більш радісними та емоційними на півдні країни. А ось жителі степової України легко ставляться до змін і схильні до переїздів через проживання на рівнині, де відсутні природні перешкоди. Якщо взяти жителів Західної України, то можна сказати, що вони більш загартовані і стійкі. Гірська місцевість формує в них непримиренність і гостре почуття справедливості. А ось українців з півночі прийнято вважати більш похмурими, раціональними та скептичними через холодний клімат”.

ЗАХІДНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Карпатський тип: найтемніші українці з суворим характером

ДЕ ЖИВУТЬ. Цей тип українців антропологи часто називають східним і відносять до нього жителів гірських регіонів: Закарпаття, Гуцульщина, Прикарпаття та окремих районів Буковини. На сучасній карті України їх можна зустріти в Івано-Франківській, Закарпатській, частково Чернівецькій та Львівській областях, а також на Західній Тернопільщині (за винятком тих територій, для яких характерний поліський тип). До нього відносять близько 6-7% українців.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники карпатського типу найбільше відрізняються від типового українця: антропологи відзначають у них яскраво виражену круглу форму голови, вузьке і високе обличчя, прямий лоб, невиразне надбрів’я і часто опуклий ніс. Їх колір волосся і очей експерти називають найтемнішим серед всіх жителів України, а зріст — дуже низьким. Подібну зовнішність можна зустріти серед балканських народів: чорногорців, боснійців, сербів, а також північних румунів і словаків. Але існує і більш світлий варіант карпатського типу: у його представників волосся і очі не такі темні. Такі українці зустрічаються в цьому регіоні України набагато рідше, і чіткий ареал їх проживання визначити складно — через щільне змішування з темним варіантом.

ІСТОРІЯ. Представники карпатського типу — нащадки давніх археологічних культур західного і центрального європейського регіону. І хоча точну назву цих культур визначити важко, імовірно до них належать нащадки Куштановицької культури (поширеною на території сучасної Словаччини, Угорщини та України у VI —III століттях до н. е..) і культури Підкарпатських курганів. Експерти називають карпатських українців “містком між українським народом та етнічними групами Центральної та Південної Європи”. Саме цим можна пояснити їх зовнішню схожість з сусідніми балканськими народами.

ХАРАКТЕР. Вихідців з Карпат психологи описують як досить терплячих, обережних людей, з сильним духом і стійким характером. Такі риси сформувалися у цих українців завдяки гірській місцевості і “спартанськими” географічними умовам проживання. Також їм властива наполегливість, відданість принципам, рішучість і любов до землі. При цьому не чужий їм оптимістичний погляд на життя, гостинність, життєрадісність і грайливий характер. Досить розвинена в цих людях і тяга до естетики і споглядання прекрасного.

ПІВДЕННА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Нижньодніпровсько-прутський тип: чорняві люди з веселою вдачею

ДЕ ЖИВУТЬ. В давнину такий тип українців дослідники найчастіше зустрічали в районі Північно-Західного Причорномор’я, Нижнього Подніпров’я і частково на Буковині. У сучасній Україні — це Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька і частково Дніпропетровська, Донецька, Луганська області і північний Крим. Далекими родичами українських південців вважаються сусіди молдавани, румуни і болгари.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Жителям південних регіонів притаманна чорнява зовнішність: темне волосся і очі, чіткий прямий ніс, у чоловіків густа борода, вуса і волосся на грудях. Цікаво, що за зовнішніми ознаками південні українці дуже схожі на жителів Карпат, але вони більш високі, з видовженим обличчям.

ІСТОРІЯ. Свій вигляд ці українці успадкували від своїх східноєвропейських предків: іраномовних скіфо-сарматських племен, які мешкали тут ще до нашої ери, а також від туркомовних кочівників часів Київської Русі (наприклад, протоболгари).

ХАРАКТЕР. Традиційно прийнято вважати, що жителі південних регіонів України більш радісні, оптимістичні і відрізняються легким ставленням до життя. Ці риси характеру вони отримали завдяки розміреного життя біля моря і теплого клімату. До того ж психологи відзначають у південців гострий розум і схильність до підприємництва.

ЦЕНТРАЛЬНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Центрально-український тип: русокосі і мінливі

ДЕ ЖИВУТЬ. Назва цього типу говорить сама за себе — найбільша кількість його носіїв мешкає саме в центральній частині країни і становить понад 60% всіх українців. Згідно з першим дослідженням, центральні українці мешкали в Середній Наддніпрянщині, Поділлі, Слобожанщині. Сьогодні ж їх можна зустріти в Київській, Черкаській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Харківській, частково Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Що стосується зовнішніх даних, то у центральних українців вони в прямому сенсі “середні”: особа середнього розміру, кругла голова, невеликі вилиці, очі та лоб, відносно високий зріст, темнуваті очі і волосся. Але є і винятки: в деяких областях українці більш чорняві й чорноокі, а в інших — з відносно плоским обличчям.

ІСТОРІЯ. Посередність у зовнішності антропологи пояснюють просто: саме в Центральній Україні з давніх часів перетиналися шляхи і змішувалася кров найрізноманітних племен: від масивних дніпро-донеччан епохи неоліту до витончених трипільців і від іраномовних скіфів до місцевих праслов’янських народів. Донині на Черкащині або Полтавщині можна зустріти нащадків туркомовних народів з плоскими обличчям і опущеною верхньою повікою, а також нащадків іранських племен з темними волоссям і очима.

ХАРАКТЕР. Психологи стверджують, що у центральних українців дуже розвинені уява і фантазія, але разом з тим вони дуже суперечливі. Їм властиві перепади настрою і самопочуття. Всьому виною — рівнинний регіон проживання, з-за якого центральні українці мали мало перешкод і більше можливостей.

Дунайський тип: індивідуалісти з європейським корінням

ДЕ ЖИВУТЬ. Другий за величиною антропологічний тип центральних українців (до нього відносяться менше 10% населення нашої країни), за більш ранніми дослідженнями, мешкав на стику рівнинної Галичини з західним Поділлям. В сучасній Україні ці українці найчастіше зустрічаються в Хмельницькій, Вінницькій і частково в Тернопільській областях.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники дунайського типу більше інших наділені європеоїдними рисами: довге вузьке обличчя, прямий і тонкий ніс, русяве волосся і темні очі (від темно-сірих до світло-карих). Генетичні побратими цього типу українців зустрічаються сьогодні серед поляків — на Холмщині і в Томашові.

ІСТОРІЯ. Представники Дунайського типу вважаються нащадками кельтських і фракійських племен. Цей тип сформувався в ранньому бронзовому столітті і поширився серед слов’ян на заході сучасної України. Цікаво, що цей тип ліг в основу антропологічних особливостей і інших народів: поляків, австрійців, німців і навіть словенців.

ХАРАКТЕР. Як і інші представники Центральної України, “дунайці” досить мінливі, але разом з тим дуже примхливі і навіть анархічні. При цьому серед них багато скептиків і індивідуалістів, тому в цілому психологи приписують їм песимістично-позитивний світогляд.

ПІВНІЧНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Поліський і волинський типи: естети з середньовічною зовнішністю

ДЕ ЖИВУТЬ. Цей тип сіверян влаштувався на землях стародавнього Полісся, Волині, Північної Галичини і охоплює близько 10% українців. Нині ж сучасні представники цього типу проживають частково на Київщині, у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, а також в північних районах Львівщини та Тернопільщини.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники цього типу з досить світлим кольором волосся, не надто темними очима і середнім зростом. Таким українцям притаманні досить архаїчні риси обличчя: масивне підборіддя і суворі брови, широке й низьке обличчя. Схожу зовнішність можна зустріти в південній частині Балтії, Білорусі і на заході Росії.

ІСТОРІЯ. Таку характерну зовнішність поліські українці отримали завдяки давнім зв’язкам своїх предків з іншими північними народами ще в часи мезоліту та неоліту.

ХАРАКТЕР. Експерти відзначають, що українцям поліського типу характерні досить активна життєва позиція і добре розвинене почуття естетики. До того ж вони вважаються досить емоційними, динамічними, життєрадісними і рішучими.

Верхньодніпровський тип: природолюби з найрідкіснішими очима

ДЕ ЖИВУТЬ. Це вкрай рідкісний для України антропологічний тип зустрічається тільки на півночі Чернігівської області, а саме — в Ріпкинському районі. Його носіями є лише 0,5% українців. На думку українських антропологів, генетичних побратимів верхньодніпровських українців можна зустріти серед північних поляків і білорусів, мордовців, західних жителів Республіки Комі і деяких груп естонців.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Основними відмінностями верхньодніпровських українців є дуже світлі очі і волосся (іноді зустрічаються навіть руді), не характерні для інших жителів України. Від поліського типу він також відрізняється більш вузьким обличчям, без архаїчних рис, і досить високим зростом.

ІСТОРІЯ. Українські антропологи називають верхньодніпровських українців осколком ільменсько-дніпровського типу, який був поширений на північному заході європейської частини РФ (біля витоків річки Дніпро та озера Ільмень).

ХАРАКТЕР. Цьому рідкісному типу українців психологи приписують помірну життєрадісність і спокійний норов. У них добре розвинене почуття прекрасного, прагнення до гармонії з природою, котра яскраво процвітає на півночі України.

Джерело: Спадщина Предків

Від дитинства до останніх років: життя Блаженнішого Любомира у фотографіях

Світлини із різних років життя Блаженнійшого Любомира збирала його племінниця Марія Рипан.

Колекцію фото виклав на своїй сторінці у Facebook Олександр Гоменюк, який до 80-річчя Гузара робив презентації про його життя, пише Українська правда. Життя.

Цикл фотографій від раннього дитинства до останніх років описують довге життя багаторічного керівника відновленої Української греко-католицької церкви, який став одним з небагатьох моральних авторитетів серед українців на зламі XX-XXI століття.

1935 рік.
1940 рік
1940 рік

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році сім’я змушена була покинути Україну, а у 1949 році переїхала до США.

1944, в еміграції
1944 рік
1945 – Зальцбург



1949 рік
1950 рік
1950 рік
1954 рік

Майбутній очільник УГКЦ вивчав філософію в Колегії святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра. Богословські студії відбув у Вашингтонському католицькому університеті.

Випускник 1954 року
Перша Літургія

У 1958 році його висвятили на священика для служіння в Стемфордській єпархії.

1960 рік
Шлюб на Союзівці у США
1960 рік
1963 рік

В 1969 році переїхав до Рима для продовженим богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972 році.

1974 рік



У 1993 році повернувся до України. Через три роки його призначили єпископом-помічником голови Української Греко-Католицької церкви.

У Львові вже

Офіційним керівником УГКЦ Любомир Гузар пробув десять років. Через поважний вік та стан здоров’я він звернувся до папи Бенедикта XVI про зречення й отримав згоду 10 лютого 2011 року.

Любомир Гузар зустрічав папу Івана-Павла II під час його візиту до України

Любомир Гузар став одним з перших моральних провідників Євромайдану – саме з його виступу та напутнього слова розпочалося наймасовіше “Віче” 1 грудня 2013 року.

Євромайдан, 2013

“Ми мусимо бути того свідомі, що у нашому народі є група людей, для яких найважливіша їхня власна вигода. Яка на це може бути ефективна відповідь? Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро. Якщо хочете жити у нормальній державі, передати її дітям і внукам — чинімо добро”, – звернувся Любомир Гузар на Майдані Незалежності до сотень тисяч українців.

Ще до найтрагічніших подій та перших смертей пан Гузар зробив заяву, яка стала пророчою.

“Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен із нас має право боронитися. Україна стоїть на порозі дуже серйозних змін на краще. Періоди занепаду ще будуть, але має статися щось зовсім надзвичайне, аби ми скотилися на саме дно”, – заявив він в інтерв’ю газеті “Україна Молода” 10 січня 2014 року.

Хто такий Пилип Орлик та перша конституція в історії України

Багато сучасних істориків сходяться на думці, що найважливіший результат діяльності Пилипа Орлика — це створення «Договорів і постанов», документу, який ще називають першою українською Конституцією.

Також ми знаємо Орлика як гетьмана Війська Запорізького, військового діяча, поета та публіциста. Безумовно, його внесок в українську культуру й історію — безцінний.

Але щоби краще зрозуміти біографію цього діяча, варто ознайомитися з найцікавішими фактами про нього (так, не всі з них знайдуться в шкільних підручниках!).

Патріот, вправний оратор та мислитель

За походженням, Пилип Орлик був литвином (білорусом). Народився майбутній гетьман також на території сучасної Білорусі, у селі Косута.

Батько Пилипа служив у війську короля Речі Посполитої, був католиком. Мати — православною, тому сина охрестили за східнохристиянським обрядом.

Юний Пилип Орлик демонстрував неабиякі здібності до навчання. Він відмінно володів ораторським мистецтвом, мав талант до поезії, полюбляв літературу та філософію.

Орлик був справжнім поліглотом: знав українську, церковнослов’янську, польську, італійську, болгарську та деякі інші мови.

Політичну кар’єру у Війську Запорізькому Орлик почав як старший військовий канцелярист та заступник головного писаря.

Він — один із найбільших соратників гетьмана Івана Мазепи. До речі, цікавою є й візуальна схожість цих двох постатей: досить лише порівняти портрети обох діячів.

Орлик — перший український політичний емігрант. Оскільки він підтримував політику Мазепи, після його поразки у війні на боці Швеції, Орлик та ще приблизно 50 соратників покинули Україну, перебравшись до міста Бендери (Молдова).

Конституція, створена Пилипом Орликом, була своєрідною спробою вгамувати суперечки між козаками та гетьманом. Завдяки їй Орлик вважається одним із перших політиків, які намагалися оформити своєрідну угоду між народом та владними гілками.

Орлик — перший гетьман України у вигнанні. Його обрали гетьманом козаки, які емігрували разом із ним після поразки в битві під Полтавою.

Усе своє життя Пилип Орлик був справжнім борцем із корупцією — жорстко засуджував це явище та вважав його неприпустимим. 6 статей Конституції, написаної ним, присвячені саме боротьбі з корупцією.

До речі, у написаній Конституції він обіцяв боротися за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо здобуде владу в Україні.

Пилип Орлик, один із небагатьох у той час, підтримував ідею незалежної України. Це при тому, що діяч народився й помер за межами держави.

Поетичний доробок Орлика теж по-справжньому вражає. Діяч залишив по собі такі книжки: «Прогностик щасливий», «Алкід Руський», «Гіппомен Сарматський» та безліч листів.

На честь Пилипа Орлика названо аеропорт у Франції (паризький аеропорт Орлі). За однією з версій така назва присвячена 300-річчю з моменту появи першої Конституції (першого нормативно-правового акта такого характеру у Європі).

Особисте життя та характер Пилипа Орлика

На відміну від багатьох політичних та громадських діячів тієї доби Пилип Орлик досить багато часу присвячував родині, щиро піклувався про дітей та дружину Ганну Герцик. Подружжя прожило в шлюбі до самої смерті Орлика, і виховало 8-х дітей. Дружина у всьому підтримувала свого чоловіка, розділяла його політичні ідеї та погляди на життя.

За темпераментом ж Орлик був справжнім дипломатом. Він умів вправно вести переговори та світські бесіди. Окрім того, сучасники згадували його як людину врівноважену, спокійну та цілеспрямовану.

В Нью-Йорку опублікували світлини аксесуарів та прикрас мешканців Карпат початку ХХ

В одній із Нью-йоркських бібліотек виклали у вільний доступ понад 670 тисяч зображень. Також там опубліковані скани тисяч листівок, фотографій, рукописів, карт, нотних записів і безлічі інших зображень. Серед них — сотні документів про Україну.

Пропонуємо переглянути, які прикраси та аксесуари носили мешканці Карпат майже сотню років тому

. У підбірці – тканинні сумки з вишивкою, шкіряні пояси з декоративними відтисками та вишивкою, жіночі прикраси з бісеру, різьблені декоративні топірці та інше. Автором фото є Сергій Маковський (1877-1962).

Світлини увійшли до видання “Селянське мистецтво Підкарпатської Русі”, виданого у 1926 році в Празі.

20 лютого – День Героїв Небесної Сотні

В Україні сьогодні – День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Відзначається щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року № 69/2015 “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”.

21 листопада 2013 року в Україні розпочалась вже третя за рахунком справжня революція. Вона тривала 94 дні і стала найкривавішою в історії незалежної України.

Саме в ці дні шість років тому під час Революції Гідності протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку.

20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Євромайдану. Загалом революційні події зими 2013-2014 років забрали життя понад ста активістів Майдану. 21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких в жалобних промовах назвали “Небесною Сотнею”, а під час прощання із загиблими лунала пісня “Плине кача…”, яка стала українським народним реквіємом.

Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 21 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 84 особи, після 21 лютого – ще 18.

Окрім українців, жертвами режиму Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні. 104 Героям Небесної Сотні Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв звання Героїв України, а троє іноземців (громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція і Давид Кіпіані) посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні.

Україна заплатила високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізаційний вибір – бути частиною Європи.

Тризуб, якому тисяча років: історія державного герба України

19 лютого в Україні відзначають День державного герба. Жовтий Тризуб, який існував ще за часів князя Володимира, пройшов довгий шлях, залишаючись символом незалежності навіть в радянський період.

Як з’явився український герб, чому він називається малим і що сталося з Великим Державним гербом.

Звідки взявся герб України

За часів Київської Русі Тризуб був символом княжого роду Рюриковичів. Відомо, що печатки з Тризубом були у послів князя Олега. У свою чергу князь Володимир карбував монети з Тризубом і зробив його своїм князівським знаком – це значить, що сучасний український герб використовувався ще тисячу років тому.

Символ князя Володимира

Пізніше характерний тризуб на довгий час був забутий і повернувся в якості державного символу вже в 1900-х роках. Тоді, 25 лютого 1918 року в Коростені Українська Центральна Рада офіційно затвердила Тризуб як герб УНР.

Історик знайшов документ, який спростовує московський міф про Богдана Хмельницького

Історик Тарас Чухліб знайшов у Варшавському архіві документ, в якому король Речі Посполитої Ян Казимир стверджує, що Богдан Хмельницький будував суверенну державу.

“Натрапив на дуже цікавий документ від 26 квітня 1656 року. У дипломатичній інструкції король Ян ІІ Казимир наказував своєму послу до кримського хана Шомовському донести до Мегмеда IV Гірея, що Богдан Хмельницький – “Гетьман війська запорозького хоче собі окрему державу з України зробити”, – про це дослідник написав у Facebook.

Чухліб підкреслив, що документ публікується вперше.

Унікальний лист спростовує популярний у Росії міф, що після Переяславської Ради гетьман Хмельницький прагнув жити у союзі із Московією та під московським царем.

Історик Тарас Чухліб віднайшов у польських архівах перекладений з турецької на польську Бучацький договір. Угоду підписали Річ Посполита та Османська імперія 1672-го. У тексті є напис Ukrainskie Panstwo – Українська держава.

В Україні існує свій аналог Дня Святого Валентина

14 лютого багато молодих (і не дуже) людей в Україні завжди святкують День закоханих або День святого Валентина. Це свято з’явилося у нас в країні не так давно, на початку 90-х років минулого століття.

Воно швидко завоювало популярність серед молоді, як і багато новинок, які прийшли з заходу. Але не всі українці прихильні до цього свята, пише онлайн-ресурс “Багнет“. Є й противники Дня закоханих, які принципово відмовляються його відзначати, вважаючи, що це “дурненька вигадка”.

Дійсно, ще років 20 тому в Україні ніхто і не здогадувався, що існує якийсь День закоханих і що в цей день своїй “другій половинці” обов’язково потрібно дарувати маленькі рожеві листівки, квіточки і тортики у вигляді сердечок. І вже якщо ви цього не зробите саме в цей день – 14 лютого – то ви – безсердечна людина, яка ніколи і нікого не любила в цьому житті. Але це тільки один бік медалі. Не турбуйтеся, якщо у вас інші погляди на цей рахунок. Досить велика кількість людей вважають, що це свято – всього лише привід, данина моді, що прийшла із заходу. І цьому є докази.

Рідновіри (язичники) стверджують, що в українській культурі є свої “рідні” свята-аналоги Дня Валентина. Люди, які шанують культуру наших предків, до сих пір їх відзначають, але не в лютому, а навесні.

Один з таких днів – свято слов’янського божества Ярила (23 квітня). Другий – свято Червоної гори (21 квітня). Свято Ярила вважалося чоловічим, Червона гора – жіночим. Символіка, яку вони несли в собі, схожа зі святом всіх закоханих.

“У цей день молоді люди придивлялися одне до одного, виявляли знаки уваги. Могли висловити в цей день свої почуття”, – розповідає рідновір Микола-Ярисвіт Чащин.

Але на відміну від Дня Валентина, свята, які відзначали ще наші предки, мають свою історію і символізм.

“Всі ці дати пов’язані з аграрними культами, з природними процесами. Люди, святкуючи їх, демонструючи свою любов, хотіли допомогти природі прокинутися від зими і почати відроджуватися, почати новий цикл життя. Тому це не порожні забави, а усвідомлені дії, які мали під собою глибокий сенс”, – пояснює Чащин.

Ще одне з таких свят любові, яке більшою мірою, ніж Ярило і Червона гора, користується популярністю в українців – свято Івана Купала (в ніч з 6 на 7 липня). Його основні символи – чоловік і жінка, любов, сім’я. “Так, на Купала молоді люди заявляли про свій намір завести сім’ю, продовжити рід, але все це відбувалося в нерозривному зв’язку з природою”, – зазначає Чащин.

Та в Україні, на жаль, ці свята майже забулися. В будь-якому випадку, вони вже не такі популярні, як День святого Валентина. Він, до речі, в календарі позначений як “світське свято”, хоча відзначають його з великим розмахом. Та якщо ви не з тих, хто готується до дня всіх закоханих, не турбуйтеся. Як бачите, є цілком логічні пояснення того, що люди не хочуть долучатися до свята, суть якого для багатьох є не зрозумілою. Адже розповісти про свої почуття можна і в будь-який інший день.