Категорія: України

Опубліковано

Сьогодні – 100 річниця проголошення незалежності Української Народної Республіки

22 січня 2018 року – не лише День Соборності України, але й 100-річчя самостійності УНР.

Цього дня 1918 року уперше в XX столітті Україна проголосила незалежність. Постала держава, яка протягом трьох наступних років не припиняла боротьби за власне існування. Українцям вдалося утвердити державні кордони, мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор), збудувати національне боєздатне військо, добитися визнання світової спільноти.

Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки. У центрі нижнього ряду – Голова Секретаріату Володимир Винниченко

Завершення Першої світової війни увінчалося створенням на руїнах імперій низки незалежних національних держав у Східній Європі. Серед поневолених народів, що піднялися тоді на боротьбу за самостійність були й українці, які теж зуміли створити Українську Народну Республіку та Західноукраїнську Народну Республіку, а згодом об’єдналися в єдину державу.

Статті «22 січня 1918 р. IV Універсал У.Ц.Р.» та «22 січня 1919 р.». Часопис «Український сокіл», Прага, ч. 1–2, 1937 р.

Проголошення незалежності IV Універсалом Центральної Ради стало логічним етапом розвитку Української революції.

Майже вся історія першої української Незалежності – це історія боротьби із зовнішньою агресією.

Українська незалежність була проголошена в умовах російської більшовицької агресії. Бойові дії спонукали Центральну Раду відмежуватися від Росії. Під час засідання українського уряду 8 січня 1918 року Микита Шаповал заявив: “Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежної України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили”.

Питання “автономія чи самостійність” таким чином було вирішено. 22 січня 1918 року проголошено незалежність УНР. Цьому було присвячене закрите засідання Малої ради. Воно розпочалося 22 січня і закінчилося вночі 25 січня. На обговорення винесли три проекти: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Микити Шаповала, але врешті виробили спільну редакцію, яка і увійшла в історію як доленосний IV Універсал Української Центральної Ради.

Свою першу річницю незалежності, 22 січня 1919 року Українська Народна Республіка відзначила урочистим ухваленням Акту Злуки із Західноукраїнської народної республіки. Тож нині цього дня ми відзначаємо дві надзвичайної ваги історичні події: перше проголошення незалежності України та День Соборності.

 

Ключові повідомлення:

• 22 січня 1918 року вперше у XX столітті була проголошена українська незалежність. 24 серпня 1991 року відбулося її відновлення.

• саме завдяки Українській революції 1917–1921 років наш народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, мобілізувавши національні сили.

• Українська Народна Республіка була серед перших нових суверенних країн, що постали у Східній Європі внаслідок державотворчих процесів періоду Першої світової війни: у грудні 1917-го незалежність проголосила Фінляндія, в січні 1918-го – УНР, потім утворилися Естонія, Литва, Чехословаччина, Польща та інші.

• Незалежність і суверенність – є запорукою виживання нації. Втрата незалежності у результаті більшовицької окупації у подальшому призвела до мільйонних втрат серед українців від Голодомору, репресій та війн.

Джерело: Український інститут національної пам’яті

Опубліковано

22 січня – День Соборності України

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.

Йому передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року.

Сьогодні проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву “синдром Збруча”, однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт возз’єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному.

На полях Першої світової війни відбувалося братання Українських січових стрільців, що воювали у складі війська Австро-Угорщини, та українців-вояків армії Російської імперії. Згодом усвідомлена необхідність єдності змусила українські західні регіони до проголошення самостійності з метою возз’єднання з Українською Народною Республікою.

21 січня 1990 року жителі багатьох населених пунктів по дорозі між Києвом і Львовом утворили живий ланцюг, відзначивши цю історичну дату. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.

Сьогодні час згадати, як було досягнуто єдності тоді, 22 січня 1919 року.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки.

Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: “Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: “Скажіть одверто – хочете вирізати панів?” – “Хочемо будувати Українську державу”, – відповів я здивований”.

23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об’єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: “Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну Українську державу… Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас…, що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю”.

Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – “передвступний договір” “про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду “прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку”. Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.

Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: “По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!” Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз’єднання.

Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз’єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

“Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.

У м. Києві”

Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.

Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР “не має й думки забрати під свою власть чужі землі”. Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті “Соборна Україна”, яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду “Україна – Русь”.

Карта «Соборна Україна»

Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров’я.

На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані “клини”, де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.

До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Mariya Molodyk, Народна правда

Опубліковано

Чому багато українських прізвищ закінчуються на «енко»

Прізвища, що закінчуються суфіксом «енко», вважаються найбільш типовими для українців, і не тому, що становлять найбільшу групу, а тому, що практично не зустрічаються у інших слов’янських народів.

Українські прізвища з’явилися раніше, ніж російські

Той факт, що подібні прізвища набули поширення в Росії пояснюється тим, що українці після приєднання до Московської держави в 1654 році становили другу за чисельністю після росіян етнічну групу.

Потрібно відзначити, що українські прізвища увійшли в ужиток раніше, ніж російські. Найперші згадки про прізвища з суфіксом «енко» відносяться до XVI століття. Їх локалізація була характерна для Поділля, трохи рідше для Київщини, Житомирщини та Галичині. Пізніше вони стали активно поширюватися на Східну Україну.

На що вказує суфікс «енко»

Дослідник Степан Бевзенко, який вивчав реєстр Київського полку середини XVII століття, зазначає, що прізвища, які закінчуються на «енко» становили приблизно 60% від усього списку фамільних імен полку. Суфікс «енко» – зменшувальний і підкреслює зв’язок з батьком, що буквально означало «маленький», «молода людина», «син». Наприклад, Петренко – син Петра або Ющенко – син Юська.

Пізніше древній суфікс втратив своє пряме значення і став використовуватися як фамільний компонент. Зокрема він став доповненням не тільки для патронімів, але і для прізвиськ і професій – Зубченко, Мельниченко.

Джерело: infoportal

Опубліковано

Підгорецький замок на фотографіях вiйcькoвoгo лiкaря-стoмaтoлoгa

Замок в Підгірцях, нa фoтoгрaфiях 1916-1917 років вiйcькoвoгo лiкaря-стoмaтoлoгa 5-гo кoрпyсy Aвстрo-Угoрськoї aрмiї Jan Munzar. Нeгaтиви збeрiгaються в Чeськoмy нaрoднoмy aрхiвi.

Пiд чaс Пeршoї свiтoвoї замокм oпiкyвaвся грaф M. Грaбiкoвський. Спoчaткy замок пoгрaбyвaлa рoсiйськa aрмiя. Влiткy 1915 рoкy в зaмкy дислoкyвaвся штaб 5-гo aвстрo-yгoрськoгo кoрпyсy. У тoй чaс Підгорецький замок бyв нa лiнiї фрoнтy i йoмy зaгрoжyвaлo знищeння вiд рoсiйськoї aртилeрiї. Прoтe з нaкaзy гeнeрaлa Брyсилoвa зaмoк збeрeжeнo, хoч i щe рaз пoгрaбoвaнo (пoнищeнe внyтрiшнє oздoблeння).

Зaчaрoвyє якiсть фoтoгрaфiй стoлiтньoї дaвнoстi.

Дo 1939 рoкy тyт дiяв привaтний мyзeй князiв Сaнгyшкiв. З початком Другої світової було евакуйовано більшу частину колекції. Частина з неї опинилася у Сан-Пауло (Бразилія) і склала основу тамтешньої мистецької фундації.

Опубліковано

Галицько-Волинська держава 1199-1340. Руське королівство

«Руське королівство» – саме так у історичних європейських хроніках у 13-14 століттях іменували країну, яку ми зараз називаємо Галицько-Волинська держава (1199-1340).

А така назва завдяки тому, що саме ця країна була спадкоємицею Київської Русі, а сам Київ входив у склад цієї держави і не в якості столиці.

Першим офіційним монархом у класичному європейському розумінні був Данило Галицький (коронований у Дорогочині 1253 року). Саме він першим розбив європейських рицарів 1238 року, а не Олександ Невський 1240 року, як це стверджують росіяни. А що ви знаєте про цю українську державу?

Джерело: uaua.world

Опубліковано

Якою була українська мова 400 років тому

Що ми знаємо про українську мову? Вона гарна, мелодійна. Перші літературні твори співочою, солов’їною були написані Шевченком («Кобзар» 1840 року) та Котляревським («Енеїда» 1798 року). А де більш ранні твори? Їх не було чи їх знищили? Ворожа пропаганда говорить, що до 19-го століття української мови взагалі не існувало або ж вона є діалектом слов’янської чи російської мови.

Всі літописи, діловодство, листування, викладання велися церковно-слов’янською, яка фонетично та граматично далека від української мови. Ця офіційна мова церкви, нав’язана, так званими «просвітителями», Кирилом та Мефодієм, була чужа народу. В ортодоксальному середовищі церковно-слов’янська була аналогом «мертвої» латинської мови католицького світу, яка не мала народу носія і була мовою освіти, науки та літератури. Тому ми зараз і читаємо літописи, наукові та художні твори середньовіччя малозрозумілою, штучною і схожою на російську мовою.Яскравим прикладом є «Граматика» Мелетія Смотрицького видана в 1619 році друкарнею Віденського братства. Ця книга лягла в основу «Російської граматики» Михайла Ломоносова.

А якою мовою говорив простий люд? Яка мова була душею нашого народу? Невже Шевченко та Котляревський вигадали українську на основі польського чи російського діалекту? Ні, вони були першими хто наважився надрукувати і показати поезію живої розмовної народної мови.

Українську літературну традицію вони перейняли у студентів та викладачів Києво – Могилянської академії (Митрофана Довгалевського, Георгія Конисського та інших), які на початку18-го сторіччя писали інтермедії українською мовою.

Інтермедії це короткі драматичні твори, в яких на сцену виводяться простолюдини, що говорять «слогомпростым, деревенским мужицким» («Піитика» М.Довгалевкого 1736-1737) з дотепним анекдотичним сюжетом, який нерідко був запозичений із життя народу.

На щастя, вдалося знайти в журналі «Кіевская старина» від 1883 року, випуск 12, без перебільшення унікальний і надзвичайно рідкісний твір в своєму роді. Дві інтермедії початку 17-го сторіччя. Вони збереглися в польській транскрипції у відомого польського письменника І. Крашевського. Твір називається: «Трагедія або образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, Посланника Божого, в 5-ти діях, з додаванням двох інтермедій, написаних Яковом Гаватовичем, вчителем вільних наук та філософії у Львові. Представлена була в Кам’янці на ярмарку, в день того ж св. Іоанна Хрестителя, 1619 року, а надрукована у св. Миколая на передмісті Яворівському».

Твір передрукований із журналу «Кіевская старина» мовою оригіналу. Друга інтермедія буде опублікована пізніше. Насолоджуйтеся українською мовою, якій 400 років.

Інтермедія після другої дії «Кіт у мішку».

(Климко згоршками, Стецько тримає на спині кота в мішку).

Климко. Що ты тутъ, побратиме, собі порабляешь?
Кажи мені, як живешь, та якъ ся маешь?

Стецько. Я тут не роблю ничого. Ось иду до дому свого
Та и зъ тоіеми горшками, якъ зъ своими сусідами.

Климко. Та на щотакъ много маешь? – либой на жонку кидаешъ?

Стецько. На що? Чи хочешь вірити, що люблю хороше жити,
Всёго достатекъ варити кажу, та ся не курчити,
Такъ яко приналежаетъ сподарови, що все маетъ.

Климко. Бохмесь, чоловікъ хорошій. Либой маешь много гроши.

Стецько.Та що маю?

Кл. Та дожитокъ.

Ст. Маю тотъ на полю вшитокъ.
Суть тамо овцы, бараны, котромы частую паны;
Суть волы, та й коровы, – все маю, коли-мъ здоровый.

Климко. Та и много поля маешь?

Стецько. Маю, – та щотакъ питаешь?

Климко. Бо хочу тобі вікъ служити, зъ тобою вік провадити.

Стецько. Коли хочешь, гаразд служи, хоть ся и шинкаркомъ длужи.
Коли пінізи маемо, – все мы тое поплатимо,
Лише хоць вірне служити.

Климко. Кажи-жъ, що будешъ варити
Для мене.

Ст.Хотъ видишь горшковъ мнгого, що-мъ до дому свого
Тутъ покупивъ на ярмарку,- купилемъ и тую мірку,
Що будемъ собы зъ ней пити, – та питаешь, що варити
Буду? Ось в тоімъ борщика, въ тоімъ яглы до молока;
Коли рыбы достанемо, въ тоімъ коропы розписто,
Въ тоімъ капусту густою, въ тоімъ розпустимо лою,
До гороху, оттакъ знаишь, та и пироговъ ся наишь;
Въ горщику ихъ поваремо, та и в тимъ шпирокъ насмажемо.
Та що бысь хотівъ иншого? Що маемъ, наваримъ много.

Климко.       Бог-ме я буду служити, коли такъ схочешь варити.
Та же сяхороше маешь.

Стецько. Та ти що робити знаешь?
Кажи, що бы-мъ слугу свого знавъ, та ласкавъ бывъ на ніого.

Климко.       Я чоловікъ все робити знаю, то волки ловити,
Щобы овець не псовали, та быдла не розганялы.
И иншого звера много достану ось зъ ліса того.
Лисицю, що-мъ имыю, несу, та за длугъ ю понесу.

Стецько.     Того слуги потребую – та южъ ся тобі радую;
Будешь-же ся гараздъ мати, та борзо хочъ прибывати.

Климко.       Гараздъ. Та ты звірка того купи, дамъ іего не дрого.
Будешь до тей шапки мати.

Стецько. Коли бы го огледати?

Климко.       Ище быстрый, тепер зъ ліса, утюкъ-бы мені до біса.
Дома іого оглядаешъ, гей-же хорошій – пузнаешь.

Стецько.     Якъ іого шацуешь собі?

Климко. За шисть осмаков дамъ тобі.

Стецько.     Вельми зацінивъ-есь много.

Климко. Кажи, щодашъ, дамъ не дрого.

Стецько.     Три осмаки возьми собі.

Кл.Дай пять.

Ст. Не дамъ.

Кл.Жичу тобі.

Стецько.     Много.

Кл. А хочешь купити – чотыри та будемъ жити
Собі, лише длухъ однесу, та горшки те то понесу
За тобою.

Стецько. Еще много хочешь.

Климко. Та, Бог-ме, не дрого,
Так бо емъ я виненъ сила, коли –жъ – мо тамъ въ корчмі пила.

Стецько.     Бери – жъ южъ чотыри гроши, та ся верни якъ хорошій.

Климко.       Гаразд, и зъ міхомъ зоставлю, та не вельми ся забавлю.

(Тут Климко пішов, а Стецько приймається дивитися лисицю.)

Стецько.     Осмотру тую лисицю, чи будетъ пидъ рукавицю,
(Кіт тікає.)
Та и пудъ шапку красцынко. Бідна – жъ моя головонько!
Ось, ось мене грошей збавивъ, лихъ чоловікъ міхъ зоставивъ.
Ось кота въ міху купивъ-емъ! Чомъ я такъ не мудрый бывъ-емъ?
И-же у тотъ міхъ не гледывъ-емъ, та щовъ нимъ не осмтривъ-емъ?
О, бісу твоей матери! Кажуть, не каждому вери.
(Шукає горшки, шукаєодяг, який положив на горшки.)
Та и горшки либой пукралъ. Ось матінко, що-мъ я выгралъ
На тому лихим ярмарку! Бісъ взявъ изъ горшками мірку
И сукни либой не маю. Що ма-мъ діяти – не знаю.
Бідна – жъ моя головонько! О, несчастная – жъ матонько,
Щось мя на світ народила, що-мъ такъ нинка стративъ сила.

(Приходить, переодягнувшись в інший одяг, а горшки кладе в іншому місці і прикриває їх його одягом і притрушує травою).

Климко.       Та що, побратиме, тобі?

Стецько. Чи жартуешь зъ мене собі?
Наробивши та не знаешь? Горшки укравъ та питаешь?
И сукману… та и здрадить мене въ торгу: кота-сь всадилъ
Въ міхъ, та-же лисицу маешь, казав-есь, що ю продаешь,
Тою-мъ я заплатить тобі, а того-мъ не змыслить собі,
Що я-мъ въ тотъ міхъ не загледівъ, а тысь пришолъ, що бысь шыдивъ,
И ще, що ми есть, питаешь, та сязъ мене насмеваешь.

Климко.       Та щоти на мене кладешь? Що-мъ ся тутъ натрапилъ, радъ есь.
Не мамъ кимъ освядчити, що й смылъ то на мене вложити.

Стецько.     Якъ тебе зовуть? – питаю.

Климко. Климко.

Стецько. О, того не знаю,
Якъ здрайцу зовуть тамъ того, та бо шапка власна іого,
Та для того-мъ гадавъ собі, що онъ, тамъ тотъ мовилъ тобі.
Прошу-жъ, пробачъ вину тую.

Климко. Милый брате, я зъ тобою,
Та якъ кажешь, що тя зрадивъ,- кота впередъ въ тотъ міхъ всадивъ?

Стецько.     Ой, такъ.

Кл.Я та и пукралъ гроши?

Ст. Пукралъ.

Кл.Чловікъ не хорошій.
Та и мівъ служити тобі?

Ст. Мівъ.

Кл.Зъ грошами пойшолъ собі?

Стецько.     Такъ, брате.

Кл. То й горшки укралъ?

Ст.Такъ.

Кл. Та-съ ты іого не шукалъ?

Стецько.     Нітъ, боса ты натрапилесь.

Кл.Теперъ-то?

Ст. Теперъ.

Кл.Зблудилесь!
А хочешь мині вірити? Здасть-ми ся, що-мъ мілъ видіти
Теперъ чоловіка того, що мілъ горшков вельми много.
Тотъ либой.

Ст.Либой.

Кл.Сукману, що тобі благому пану
Либой взявъ, нісъ на палиці, та собі лігъ на травиці.
О Бугъ-ме тотъ, бо шарая сукмана была такая.

Стецько.     Такая, такая.

Климко. Чи хочешь ми вірити.
Коли-ць того покажу, не хочъ гожи вити.
Ось лежить! А тотъ?.. Стецько. Тотъ, тотъ!

Климко. Ну-жъ, тую палицю
Гараздъ іого по хребті, же змажетъ травицю
Пасокою.

Стецько. О, буду-жъ іого шмаровати!
Мусить мені и горшки и все поврацяти.
Та якъ мудрый пакрывъся, ось видишь травою,
Що бы не зглидино.

Климко. Бий кріпко, та свою
Сукману и все побери, а іого въ всіті не дери.

(Климко, закачав рукава, б’є по горшкам, а Стецько тікає).

Стецько.     О, матіонко, матіонко! Тепер-же ми лихо.
Чи бісъ, чи лихъ чоловікъ управилъ мене тихо
Въ то нестестіе велике, що-мъ убоство свое
Потолкъ, въ нивочъ обратилъ ти горшки мое.
Щося діять? Чи Богъ то милостю справити
Хотилъ такое річи на мене пустити,
Чи лихіи люде? О, Боже милостивий!
Коли-жъ бы ся тотъ трапилъ чоловікъ зрадливый,
Що ми такое річи, ось пане, наброилъ…
Пузналъ бы, якъ-бы-мъ дывы коло ніего строилъ…
Возму жъ претя тую сукману, пійду ся скарити пану.

(Стецько пішов, прийшов Климко, сміється).

Га, га, га, га, га, г-а, га! Двократь одиного
Чоловіка-мъ ошукавъ, признамъ ся до того.
Тотъ панъ, що знаетъ въ світі гараздъ махліовати.
Пойду ище та знайду, кого ошукати.

Такою мовою говорили козаки Сагайдачного та Хмельницького. Такою мовою співали матері колискові своїм дітям десятки поколінь. Тому за чотири століття вона майже не змінилася. А це означає, що українська мова була майже такою ж за чотири сторіччя до написання цих двох інтермедій. І ще до татаро-монгольської навали зі сходу в Київській Русі лунала наша рідна солов’їна. Окрім того, «Граматика» та інтермедія видані в один і то й же 1619 рік, але написані вони різними мовами.

Джерело: www.bezvodovka.com

Опубліковано

Українське намисто: історія українського намиста, різновиди, символіка

Намисто – одна з найдавніших жіночих прикрас на території України. Численні назви – монисто, буси, коралі, бісери – свідчить про їх довгу історію та велику роль в культурі нашої країни. Для українських жінок це не просто прикраса, значення намиста глибоко символічне. А втім, зараз ви самі це зрозумієте.

Невеликий екскурс в історію нашийних прикрас

Традиція носити намисто сформувалася ще багато століть тому, а це означає, що різноманіття цього декоративного елементу одягу надзвичайно велике. Протягом усієї його історії намисто змінювалося за кольором, формою, матеріалом і навіть за способом носіння. Найперші нашийні прикраси були з кісточок овочів, зерен, скойок (двостулкових молюсків), фруктових плодів гарної форми, а вже згодом їх замінили камінні, металеві та скляні намистинки. Ще пізніше намисто почали виготовляти з дорогих природних матеріалів, таких як корали, бурштин, перли, скло, смальта, гранат. Його могли дозволити собі лише заможні міщанські жінки.

Способи носіння і значення намиста

Спосіб носіння намиста теж відрізнявся в різні часи. Перш за все слід зауважити, що для української жінки вийти на вулицю без намиста – все одно, що вийти голою. Чи то свято, чи храм, чи звичайний день за роботою – шию господині прикрашає низка майстерно вироблених намистин. Адже це, насамперед, – оберіг, захист від злих духів і недобрих людей.

За намистом можна було легко визначити соціальний статус жінки. Що більші намистини і що більше разок у нашийній прикрасі, то заможнішою була панянка: найбідніші мали по 2-3 шнурівки коралів, а багаті – 10 чи 15.

Найпоширеніші види жіночих прикрас на шию

Металеві прикраси

Давні варіанти жіночого намиста робилися з латуні. Вони мали вигляд спіральних трубочок, на які були нанизані монети (для заможніших пань) чи хрестики (мали назву «хрестові згарди»). Крім цього, існували такі різновиди металевого намиста:

  • салба – нагрудник з тканини, розшитий монетами, на зразок турецьких, татарських та молдовських прикрас. Їх носили на Буковині;
  • дукач (личман) – прикраса, що мала вигляд монети з бантом. Спочатку використовували австрійські дукати, проте згодом почали брати російські рублі, але стара назва так і залишилася. Таке намисто носили в Центральній та Східній Україні.

Бурштинове намисто

В околицях Києва, на Волині, у Прикарпатті жінки носили намисто зі «щирого» (тобто справжнього) бурштину, оскільки на цих територіях його видобували. Вважалося, що бурштин приносить здоров’я і покращує колір жіночого обличчя. Великі круглі намистини вирізалися ножем і нанизувалися на довгу нитку. Найчастіше таку масивну низку бурштину носили разом з коралами.

Коралі

Чи не найпоширенішим на всій Україні було коралове намисто. Червоні коралі на тлі української вишиванки – це неймовірна краса і вишуканість. Традиція носити коралі, пройшовши крізь віки, збереглася й донині, а тому цей вид прикрас нашию ми можемо уявити найкраще. Рожеві з сірим чи червоним відтінком намистини однакової форми, але різного розміру нанизувалися на шовковий шнурок у певному порядку: великі всередині, а менші – по краях. Червоне коралове намисто, як вірили наші пращури, було наділене магічними властивостями: яскраво червоні намистини на жінці означали, що вона здорова, а тьмяні і сіруваті попереджали про хворобу.

Скляні та перляні буси

Кожна дівчина мріяла про «писані пацьорки». Саме так називалось скляне намисто, яке було надзвичайно дорогим, адже розписані вручну намистини привозили із далекої Венеції. Муранське скло і донині не втратило своєї слави та цінності, а майстри надійно зберігають таємницю його виготовлення. Так само дорого коштувало і намисто із перлів, адже мушлі теж привозили із заморських країв. Скляні та перляні прикраси були привілеєю лише найзаможніших панянок.

Намисто з бісеру

Досить популярними серед українських жінок були плетені стрічки нашию з бісеру. Спочатку він був теж дорогим, адже його привозили з острова Мурано, але коли Чехія почала його масове виробництво, кожна жінка чи дівчина могла дозволити собі одягнути «цятки» (так намисто з бісеру називали на Буковині).

Ось Ви і переконалися на власні очі, яка цікава історія намиста – невід’ємного елементу українського одягу.

Джерело: ВСВІТІ

Фото Майстерні Треті Півні та з інших джерел

Опубліковано

Як українці почали освоєння Кубані

25 серпня 1792 року перші українські переселенці на чолі з полковником Савою Білим перетнули Керченську протоку й висадилися на острові Тамань у гирлі ріки Кубань

З того часу прийнято вести відлік освоєнню Північного Кавказу європейською, християнською цивілізацією, чим згідно рішення російського імператорського двору займалися саме етнічні українці з Середнього Подніпров’я. Про це розповідає Еспресо.

Розрахунок Катерини II був простим: після остаточного розгрому Кримського ханства (1783) потіснити у гори місцевих осілих язичників-адигів (черкесів) та кочових мусульман-ногайців. Слід було лише знайти виконавців такої досить непростої місії. При цьому вони мусили бути 1) не місцевими; 2) відданими Її Величності та тим цінностям, які вона уособлювала.

Наближені до цариці фаворити з-поміж української олігархії швидко переконали її у безальтернативності власних послуг. Щойно завойований край вирішили заселити “своїми” – вільними православними козаками, які своєю чергою добровільно погодилися на масове переселення.

В такий спосіб вони прагнули врятуватися від неприйнятних для них наслідків ліквідації автономії Гетьманщини (1783) та зруйнування Запорізької Січі (1775), а саме від закріпачення й заборони козацького самоврядування.

Спецоперацією із заселення Кубані в Санкт-Петербурзі командував колишній полковник ніжинський та київський, а на той час вже прем’єр (канцлер) Василь Безбородько, а безпосередньо на місці – кошовий отаман Антін Головатий, якому найбільше допомагали сотники Захарій Чепіга і вже згаданий Білий.

Пропозиція, від якої не можна відмовитися

https://www.youtube.com/watch?v=iaesp5OP5_U

Козакам більше не було місця на Дніпрі. Не вважали за потрібне лишити їх і в завойованому їхніми ж життями сучасній Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, котрі, знову ж таки за допомогою вчорашніх січовиків – того ж Головатого та його людей, були окуповані Росією.Це вони вибили турків з Очакова, Хаджибея (перейменованого на Одесу) й Ізмаїла, заслуживши в такий спосіб милість цариці та приємний бонус у вигляді грамоти на “вічне володіння” Чорноморським козацьким військом землями Кубані.

Разом з тим на нових територіях українцям дозволяли зберігати традиційний полковий устрій, власний суспільний лад, мову, звичаї.

У відповідь вимагалася, звісно ж, участь у подальших військових аферах імперії й певні речі церемоніального плану: столицю, названу ім’ям Катерини, приналежність до фактично одержавленої церкви тощо. В усьому іншому свобода дій особливо не гарантувалася, але й не обмежувалася.

Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792, 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 та 1848-1849. Починаючи з 1810, коли туди переїхали майже усі запорожці, російська адміністрація заходилася переміщати на східне узбережжя Азову реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської і Черкаської областей.

Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був з Межигір’я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір’ям на Київщині

Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той берег вони мали значно більше прав та можливостей, ніж по цей.

Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім – за тим містом чи селом на Великій Україні, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївська та ін.). Найбільшою за кількістю населення у Краснодарському краї Росії досі є станиця Канівська, яка завдячує своєю назвою полковнику Павлу Животовському й Канівському куреню січовиків.

Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.

Кубанська Народна Республіка: народження та загибель

Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі як і на історичній Батьківщині імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурною нерозривності з Подніпров’ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з’явився шанс на визволення від поневолення Росією.

Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти “білогвардійців” й висадку гетьманського десанту.

4 січня 1918 року кубанці або, як вони тоді себе називали, “чорноморці” підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз’єднання з Матір’ю-Україною.

Далі події розвивалися наступним чином:

28 січня – проголошується Кубанська Народна Республіка;

16 лютого – КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від “федералізації” роком раніше);

28 травня – на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військові кампанію проти денікінців.

За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.

На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели його стратегічні партнери – німці. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.

Не отримавши в повній мірі обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами (“червоними” та “білими”) молода республіка впала.

У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі “Палас” у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).

Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.

Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою “балачку” (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті.

Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.

Своя УПА

Вдруге у ХХ ст. кубанці надіслали на Велику Україну сигнал про готовність до спільної боротьби проти СРСР вже після Другої світової війни. На цю тему у ЗМІ вийшло кілька публікацій, в яких повідомляється про діяльність в околицях Краснодара партизанської “Козацької повстанської армії” (КоПА), бійці котрої нібито координували свої акції з проводом УПА.

Разом з тим повна закритість архівів російських спецслужб й “табу”, накладене на “український сепаратизм” в Кубані, роблять свою справу. Науковці наразі не можуть ані спростувати подібні уривчасті свідчення, ані підтвердити їх.

“Кубань вимагає приєднання до України”

Третім й поки що останнім символічним “сигналом” з Кубані, певно, можна вважати позицію кількох молодих людей на початку російського військового вторгнення в Крим та на Донбас.

Найактивнішу з них, 28-річну Дарину Полюдовову зі станиці Полтавської (тієї самої, з якої 1932 року депортували усе 27 тисячне населення) за, здавалося б, безневинний пост в мережі “ВКонтакте” засудили до 2 років позбавлення волі у колонії-поселенні.

Суд встановив, що дівчина виготовила та розмістила демотиватор зі словами:

“SOS. Кубань: етнічні українці Кубані просять Україну та світову спільноту захистити їх від утисків російського шовінізму. Кубань вимагає приєднання до України – історичної батьківщини!”.

При оформленні статті використано репродукцію картини художника Геннадія Квашури “Переселення запорізьких козаків на Кубань”. Митець живе і працює у станиці Пашківській. Указом президента № 684/2006 від 17 вересня 2006 року йому присвоєно почесне звання “Заслужений працівник культури України”

Опубліковано

Станцював гопак із синьо-жовтим прапором на матчі збірної СРСР в 1976 році

27 липня 1976 року у Монреалі під час півфіналу з футболу канадець українського походження  Данило Мигаль станцював гопак. Уболівальник вибіг на поле з українським прапором під час матчу НДР – СРСР, вигукуючи “Свобода Україні!”.

Цікавий епізод стався на матчі між збірними НДР та СРСР (2:1), який відбувся 27 липня 1976 року в Канаді. Під час півфінального матчу Олімпійських ігор 1976 року на поле вибіг уболівальник у вишиванці та з прапором України, станцював гопак і після був спокійно відведений з поля поліцією.

https://www.youtube.com/watch?v=QSpgPSeC1Gw

 

Трохи пізніше в українській діаспорській газеті в США, “Свобода” (ч. 142 від 10 серпня 1976), була надрукована замітка про цей інцидент.

Пан Данило живе у Канаді в штаті Онтаріо, буває в Україні раз на кілька років. Про цей випадок пан Данило виданню 24 Футбол.

«Мене доставили у відділок, де я провів кілька годин. Там мені поставили кілька запитань про мотиви мого вчинку. Згодом прийшов чоловік у цивільному одязі і сказав, що він є полісменом з RCMP, тобто The Royal Canadian Mounted Police. Виявилося, що він знав українську. Він відвів мене вбік і запитав: “Навіщо ти робиш нам неприємності? Твій вчинок нічого не змінить”».

Помагав йому вийти з поліцейського участка син Степана Бандери, Андрій Бандера.

“Я не мав документів при собі. Полісмени зателефонували моєму батькові у Тандер-Бей, встановили мою особу. Згодом у відділок прийшов син Степана Бандери, Андрій, який і визволяв мене з поліції. Разом з ним був адвокат на ім’я Любомир. Вони поговорили з полісменами і мене відпустили”.

“Я повинен був це зробити. На Олімпіаду в Монреаль приїхало багато українців, значна частина яких була членами СУМ – Спілки української молоді. Я також був членом цієї організації. Головною нашою ціллю було показати всьому світу, що ми, українці, маємо свій прапор і можемо мати свою державу. Ми відверто виступали проти СРСР, проводили маніфестації.

“Ще до мого виходу на поле приблизно 150-200 “сумівців” прийшли під будівлю, де було встановлено всі прапори країн-учасників Олімпіади. Мій молодший брат Андрій, якого, на жаль, вже немає з нами, виліз на флагшток, зірвав радянський прапор і ми спaлили його. Таким був наш спосіб заcудження рeпресій радянської влади проти українців. У нас з собою було також чимало патріотичної літератури: журнали, агітки, листівки…

…У складі збірної СРСР виступало 9 гравців київського “Динамо”. Ми прийшли на трибуни, сіли поруч, кожен з літерою в руках. Таким чином, символічно склали слово “Freedom Ukraine”. Також взяли з собою величезний прапор довжиною 30 метрів. Мені здалося, що українським гравцям у складі збірної Союзу буде приємно побачити український прапор безпосередньо на полі. Я просто хотів привернути увагу і нагадати всім, що Україна є незалежною і має свою символіку.

На жаль, радянські телеглядачі це не побачили. Матч не транслювали у прямому ефірі і Данила вихід на поле встигли вирізати.

Данило Мигаль у Львові. Фото: football24.ua

Данило Мигаль народився 28 грудня 1955-го року у Тандер-Беї у сім’ї лікаря Богдана Мигаля, який прийшов на світ у селі Русові, що розташоване у Снятинському районі на Івано-Франківщині.

“Я знаю, що його хрещеним татом був видатний український письменник Василь Стефаник, який мешкав поруч з хатою мого діда. Батько працював у Львові, був лікарем у дивізії “Галичина”, а згодом емігрував до Канади. Мій дядько, старший брат тата, Роман Мигаль був бaндерівцем і сидів на лaві підсyдних у Варшаві разом зі Степаном Бандерою”.