ЛЬВІВ1256

Категорія: Історія

  • Пацифікація в Галичині: як 95 років тому польська влада намагалася “утихомирити” українців

    95 років тому, 16 вересня 1930 року, польська влада розпочала в Галичині пацифікацію – поліцейську репресивну кампанію проти українського населення. “Еспресо.Захід” розповідає більше про перебіг подій та наслідки пацифікації.

    Репресивні акції тривали у вересні – листопаді 1930 року за наказом тогочасного глави польського уряду Юзефа Пілсудського із застосуванням поліції та армії. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях.

    undefined
    Пацифікація одного із сіл Галичини

    Хід подій

    Рішення про “утихомирення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції.

    Підрозділи у кількості 80–150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. З кінця вересня – початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи – полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено разом десять ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно “екзекуціями”. Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів у п’ятнадцяти повітах, а з участю війська – 168 місцевостей у чотирнадцяти повітах. Загалом проведено 5195 обшуків, “умиротворено” близько 450 сіл із 3500.

    undefined
    Сільська молодь с. Жуків коло зруйнованого під час пацифікація пам’ятника Т. Шевченку.

    Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священникам, але й всім українським установам – школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися “екзекуції” – побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась “нафта”, синька, олія, оцет. Заарештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять – тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн.

    Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
    Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків

    Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

    undefined
    Оголошення про заборону вшанування козаків, які загинули в Бою під Берестечком.

    Наслідки пацифікації

    Реакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції й армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 людей, серед них 93 школярі (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло за різними даними від 7 до 35 осіб (за словами польського історика Владислава Побуг-Малиновського, загиблих не було, тоді як, за даними українського історика Петра Мірчука, під час умиротворення загинуло 35 українських цивільних осіб. Стефан Горак оцінює кількість жертв у 7 людей).

    Під час акції було арештовано 1739 людей, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, більшість – 698 – було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій, було заарештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії – на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання.

    За словами дослідника центральноєвропейської історії Івана Гоменюка, сучасні польські історики переважно намагаються відмовчатися про події 1930 року.

    “Тому що ця брутальність і непропорційність покарань, залучення регулярного війська до приниження громадян своєї держави нікому не робить честі. Десь намагаються обійти пацифікацію, а в разі чого наголосити, що це була відповідь на диверсійні акції. Хоча їхня кількість була непропорційною тому, що відбулося під час пацифікації”, – каже науковець.

  • Компенсації депортованим українцям з Польщі 1944–1951 років: хто отримає виплати

    Українці, депортовані з території Польщі в 1944–1951, та їхні спадкоємці отримають компенсації і право на повернення залишеного майна. Про це передає «Судово-юридична газета». Компенсації будуть оплачувати з українського бюджету. Польська сторона в цьому не братиме участь.

    За інформацією видання, переселені з Польщі українці та їхні нащадки отримають низку прав як депортовані. Зокрема, права на вилучені внаслідок депортації будівлі та інше майно.

    Факт депортації особи підтверджується відповідною довідкою або іншими документами, виданими компетентними органами України, інших держав — колишніх республік СРСР, Польської Республіки (Республіки Польща). Ці документи могли залишитися в родин депортованих, або в місцевих обласних архівах, в залежності від того, в яку область було депортовано конкретну родину.

    Відшкодування

    У законі вказано, що особи, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, мають право на одноразову грошову допомогу.

    У разі смерті особи одноразова грошова допомога виплачується її спадкоємцям (дружині або чоловіку, а в разі їх відсутності — дітям).

    Розмір, порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом міністрів. Сума наразі невідома.

    Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з дня набуття особою статусу депортованої особи.

    Відшкодування вартості вилучених внаслідок депортації будівель та іншого майна депортованій особі або її спадкоємцям здійснюється поетапно протягом 5 років після прийняття відповідного рішення уповноваженим органом. При цьому одноразово сплачується не менше п’ятої частини нарахованої суми. У разі смерті депортованої особи після прийняття відповідного рішення відшкодування вартості здійснюється спадкоємцям такої особи.

    За інформацією видання, також громадянам України з числа депортованих осіб, які поселилися в сільській місцевості, державою забезпечується безкоштовна передача у власність землі сільськогосподарського призначення в розмірі земельного паю, визначеного для цієї місцевості, за рахунок земель запасу та резервного фонду в разі їх наявності.

    Також вводиться нова стаття 7-1, яка передбачає грошову допомогу особам, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки.

    Визначено, що особи, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, мають право на одноразову грошову допомогу. У разі смерті особи, зазначеної в частині першій цієї статті, після прийняття відповідного рішення одноразова грошова допомога виплачується спадкоємцям такої особи (дружині або чоловіку, а в разі їх відсутності — дітям). Розмір, порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначаються Кабміном.

    Нагадаємо, що Верховна Рада визнала депортованими українців, виселених протягом 1944–1951 рр. з етнічних українських земель, що відійшли до Польщі.

    Про кого йдеться

    Протягом 1944–1951 років в рамках так званого «обміну територіями» між УРСР і Польською народною републікою українське місцеве населення Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини було депортоване до УРСР (не плутати з операцією «Вісла»).

    Українські етнічні землі, що відійшли до складу Польщі: Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина.

    Українські етнічні землі, що відійшли до складу Польщі: Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина.

    Та невелика кількість українців, що залишилися — депортовані до західних регіонів Польщі 1947 року під час операції «Вісла».

    Майже 700 тисяч українців депортували протягом 1944–1951 років з етнічних українських земель, які опинилися у складі Польщі, до УРСР.

    Під час акції «Вісла» (1947 рік) близько 150 тисяч українців депортували на північні та північно-західні території Польщі.

  • 8 Березня: що насправді означає свято та чому воно не про «жіночність і красу»

    8 Березня – це не про «свято весни, краси та жіночності», адже Міжнародний жіночий день – це День боротьби за права жінок.

    Про історію свята пише ТСН.

    Міжнародний день жінок: як все починалося

    Від середини XIX століття в різних країнах світу почали мітингувати жінки. Саме ці страйки стали передумовою для створення Міжнародного жіночого дня. 8 березня 1857 року працівниці фабрик у Нью-Йорку вийшли на демонстрацію, відстоюючи свої права. Вони вимагали отримувати рівну оплату праці з чоловіками, знизити робочий день до 10 годин (тоді вони працювали 16 годин). Активістки також привернули увагу суспільства до питань можливості голосувати, покращення умов праці та отримання жінками освіти. Вже зовсім скоро по всьому світу почали з’являтися жіночі профспілки.

    Пройшло понад 50 років і 28 лютого 1908 року знову у Нью-Йорку відбувся ще один мітинг робітниць. Тоді на вулиці вийшло понад 15 тисяч жінок. Через два роки вже у Копенгагені відбулася друга Міжнародна конференція жінок, які працюють (Second International Conference of Working Women). Цікаво, що, попри поширену тезу про те, що Міжнародний жіночий день був створений діячкою німецького і міжнародного робітничого руху Кларою Цеткін, насправді ідея належить німецькій політикині та борчині за права жінок Луїзі Зіц.

    В соціалістичних країнах ця ідея була підтримана практично відразу, але спочатку свято припадало на кінець лютого. Лише 1975 року в ООН офіційно перенесли дату святкування Міжнародного жіночого дня або Дня боротьби за права жінок саме на 8 березня. Тоді ж державам запропонували внести цей день до календаря своїх свят, відповідно до їхніх звичаїв і традицій.

    Чому в Україні 8 Березня дарують квіти, а не проводять демонстрації за рівні права

    В Україні, яка на той час входила до складу Російської імперії, Міжнародний жіночий день вперше відсвяткували 1917 року. Тоді відбувся протестний мітинг, у якому взяли участь жінки з різних куточків імперії, зокрема українки. Через чотири дні після мітингу російський цар Микола II зрікся престолу та тимчасовий уряд відразу надав жінкам право голосу. Це було потрібно для того, щоб отримати більше підтримки.

    1921 року Міжнародний жіночий день був визнаний комуністичною владою як свято, що підкреслює роль жінок у революції. Тоді ж дівчата отримали право на освіту, можливість працювати і отримувати дохід.

    Все змінилося після Голодомору і масових репресій. Радянська влада поступово заборонила право на аборти та ускладнила розлучення, почала наголошувати на важливості материнства. Від 1966 року 8 Березня стало офіційним вихідним днем. Вважається, що саме перенесення святкування з публічного простору у коло родини і змінило на території сучасної України головні тези щодо Міжнародного жіночого дня. Воно почало асоціюватися зі святом краси, жіноцтва та весни.

    За словами докторки політичних наук, директорки ГО «Гендерний центр Волинської області» Оксани Ярош, те, що так багато людей в Україні асоціюють 8 Березня лише із більшовицьким періодом, означає, що радянська пропаганда була вкрай ефективною. Також вона звертає увагу, що цей день чудово підходить для того, щоб голосно заявити про права, можливості та дискримінацію жінок.

    До речі, в Україні від кінця 2000 років майже щороку 8 Березня проходять Марші жінок. Щороку обирається актуальна тема і поступово вони стають масовими. Оксана Ярош вважає, що і після перемоги України варто продовжити традицію публічних акцій на захист прав жінок саме 8 Березня.

    8 Березня в світі: як і де святкують

    Хоча Міжнародний жіночий день і був заснований для того, щоб розширити права та можливості жінок, але в різних країнах світу його святкують по-різному.

    Ізраїль. На державному рівні в цій країні Міжнародний жіночий день не святкується, тому він не є вихідним днем. Однак популярність серед ізраїльтян свято завойовує з кожним роком. Цікаво, що тут дата святкування збігається з єврейським святом Пурим, а в його історії важливу роль відіграла саме жінка на ім’я Естер.

    США. Весь березень у цій країні присвячений жінкам. В лютому 1980 року тодішній президент Джиммі Картер навіть оголосив тиждень 8 березня Національним тижнем жіночої краси. По всій країні у школах відбувають лекції про гендерну рівність. Також щороку президент США випускає промову на честь Міжнародного жіночого дня. Протягом всього місяця американці згадують про досягнення своїх землячок.

    Італія. В Італії Міжнародний жіночий день називається La Festa della Donna. Жінок цього дня вітають яскравими квітами мімози, які в цій країні вважаються символом чуттєвості та сили. Також до подарунку додають солодкі торти або традиційні бісквіти з цитрусовим лікером і кремом, які мають форму квітів.

    Китай. В цій країні свято стало національним ще 1949 року. В багатьох компаніях 8 березня – скорочений робочий день. В Китаї заведено дарувати близьким жінкам квіти і різні подарунки. Тому бренди часто створюють спеціальні кампанії для приваблення покупців. Цікаво, що напередодні Міжнародного дня жінок у Китаї святкують День дівчаток, який присвячений досягненням школярок і студенток.

    Німеччина. 24 січня 2019 року тут проголосували за те, щоб 8 Березня, яке тут називають Frauentag, стало державним святом. Однак воно є таким лише для столиці країни – Берліна.

    Велика Британія. В цій країні 8 березня використовують як можливість підвищити обізнаність населення про політичні й соціальні проблеми, пов’язані з жінками. Цього дня проводять різноманітні лекції, виступи, концерти та інші заходи, під час яких часто збирають кошти для благодійних організацій, що відстоюють права жінок.

    Іспанія. Тут феміністки проводять День жіночого протесту. Відбуваються демонстрації і мітинги, на яких публічно висловлюють своє незадоволення. Так, 2018 року понад 5 мільйонів жінок провели 8 березня 24-годинний страйк в знак протесту проти нерівності в оплаті праці, гендерної дискримінації, насильства в сім’ї.

    В’єтнам. В цій країні святкування 8 березня відрізняється особливою серйозністю. Все тому, що у В’єтнамі ще 2 тисячі років тому існувало свято на честь сестер Чинг, які мужньо захищали свою батьківщину. Сьогодні ці два свята тісно переплелися.

    Уганда. Цікаво, що святкують Міжнародний жіночий день також і в Уганді. Тут святкування переплелися з традиціями предків. У місцевих жителів існує легенда, за якою 8 березня одна з жінок вдарила бога дерев’яною палицею. Через гнів бога в країні утворився дефіцит води і почервоніла земля. Тому в Уганді на Міжнародний жіночий день жінки одягають якомога більше яскравих прикрас та влаштовують танці, щоб забути про свої щоденні проблеми.

  • Той самий святий Валентин, мощі якого зберігаються у Самборі

    Однак День святого Валентина є святом із католицького церковного календаря. Такий святий жив у Римі у III ст., і на Львівщині зберігається частинка його мощей. Щороку напередодні 14 лютого у Самборі відбувається масове паломництво, розповідає Zaxid.net.

    Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі збудували у XVIII ст. за кошти українського шляхтича Іллі Комарницького. Стінопис у XIX ст. виконав Кирило Устиянович. Церква зберігає дві реліквії. Це чудотворна ікона Самбірської Богоматері, а також мощі святого Валентина – покровителя закоханих.

    Фрагмент черепа та декілька кісток святого Валентина перевезли до Самбора у 1759 році. Про те, що це автентичні останки, підтверджував документ від Папи Римського, однак він зник у радянські часи. Мощі зберігаються у скляному саркофазі. На День закоханих та на Стрітення, що раніше святкували 14 і 15 лютого відповідно, їх носили навколо церкви і виставляли для поклоніння.

    Святий Валентин був покровителем Перемисько-Самбірської єпархії. Тому, як пояснив настоятель самбірської церкви о. Богдан Добрянський, у Ватикані вирішили передати частину мощей у самбірський храм, яким опікувався святий Валентин. Фрагмент черепа та кілька кісток святого зберігають у Самборі вже 265 років.

    Ким був Валентин?

    Католицька церква вшановує кількох Валентинів, у церковному календарі день пам’яті святого Валентина є 14 лютого. Однак невідомо, якого саме. Справа в тому, що в Італії у III ст. жило два Валентини, які загинули за свою діяльність. Як пише католицький сайт Credo, один з них був священиком і лікарем з Рима, якого стратили 14 лютого за правління імператора Клавдія II Готіка (268-270). Його поховали на вулиці Фламінія, де у 350 році збудували базиліку. Другий Валентин – це єпископ з міста Терні. Він у 270 році прибув до Рима і через три роки його стратили за приналежність до християн, це було вже за часів наступного імператора – Авреліана. Єпископ Валентин з Терні таємно вінчав солдатів з їхніми коханими, яким забороняли одружуватися.

    «Ті самі імена, той самий час, та сама смерть, те саме місце поховання, та сама дата згадування – все це спричинилося до неодноразового ототожнення цих двох святих протягом історії, починаючи від найдавніших римських мартирологів. Тому сьогодні важко у деталях розрізнити, що саме відноситься до римського священика Валентина, а що відноситься до Тернійського єпископа. Не виключено також, що тут насправді мова про одну й ту ж саму особу. Одне можемо сказати з впевненістю, що покровителем закоханих слід вважати єпископа Терні, саме він є тією легендарною особою», – пише Credo.

    Церква встановила день пам’яті Валентина 14 лютого у 496 році, щоб витіснити язичницьке свято римських «луперкаліїв», свято плідності і розпусти. У часи Середньовіччя день Валентина набув романтичної аури, про нього почали писати у літературі. 14 лютого 1400 року під покровительством святого у Парижі заснували Верховний Трибунал любові, який мав вирішувати справи щодо подружніх контрактів, зрад, насильства над жінками. А у 1699 році святого Валентина вже почали вважати чудотворцем і цілителем від різних хвороб.

    За легендою, першу «валентинку» написав сам Валентин, а найдавніша збережена любовна записка датується XV століттям. Карл з Орлеана після програшної баталії сидів в ув’язненні у Лондонській вежі і звідти писав записки до своєї дружини: «Я вже згорів від любові, моя найсолодша Валентина… » і підписав її «Твій Валентин». Звичай висилати «валентинки» масово поширився в англосаксонських країнах у XIX столітті. Потім свято комерціалізувалося, це триває і до сьогодні.

    Частини мощей Валентина, крім Самбора, зберігаються також у Терні і Тоскані. До самбірського храму найбільше паломників приїжджає саме 14 лютого.

    Щоб не відставати від греко-католицької церкви, у самбірському костелі Івана Хрестителя на вхідних дверях повісили замок, торкнувшись якого людина зможе одружитися. Звісно, легенда розрахована на туристів, а не віруючих християн. Однак місто однозначно варте того, щоб його побачити і без віри в чудеса.

  • У Львові захоронять останки легендарного борця за свободу України, політв’язня Данила Шумука

    27 грудня на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові відбудеться перепоховання видатного українця, борця за незалежність України Данила Лаврентійовича Шумука. 28 грудня 2024 року Данилові Шумуку виповнилося б 110 років.

    До Львівської міської ради звернулася онука політичного в’язня Ніна Калач з проханням перенести прах її діда до місця вічного спочинку його побратимів з УПА та дисидентського руху.

    «Львів дбає про те, щоб гідно вшанувати та зберегти пам’ять про усіх, хто впродовж різних часів боровся за незалежність України. Для нас є великою честю перепоховати прах Данила Шумука поряд із його побратимами і посестрами. Це людина, яка провела за ґратами понад 40 років життя за свою життєву позицію. Шануючи його подвиг, ми скріплюємо власну ідентичність та силу духу», — наголошує міський голова Львова Андрій Садовий.

    Перенесення праху вдалося реалізувати завдяки військовослужбовцям 13-ї бригади НГУ “Хартія”, для якої важливим елементом мотивованості та навченості бійців є ідейна підготовка, знання історії та повага до славних попередників, які вели війни за свободу у ХХ столітті.

    «У «Хартії» ми усвідомлюємо цінність пам’яті про тих, хто боровся за незалежність України. Ми розуміємо, чому росія плюндрує та знищує місця пам’яті. Ми прагнемо, щоб українські місця пам’яті – це важливий елемент нашої культури і нашої опірності ворогу. Збереження пам’яті про тих, хто боровся за Україну, робить нас сильнішими. Пам’ять захищає», — каже сержант 13-ї бригади «Хартія» НГУ Вахтанг Кіпіані.

    Допомогу нацгвардійцям у перепохованні Данила Шумука надали співробітники СБУ.

    Прах борця за свободу спочиватиме поруч із його побратимами та посестрами на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

    Порядок похорону

    14:00 – Чин Похорону у Гарнізонному храмі святих апп. Петра і Павла (вул. Театральна,11);

    15:00 – Чин перепоховання на Личаківському цвинтарі;

    17:30 – Лекція на тему: «Данило Шумук – в’язень трьох окупаційних режимів». Лектори: сержанти 13-ї бригади НГУ “Хартія” Вахтанг Кіпіані та Володимир Бірчак (Львівська міська рада, пл. Ринок, 1).

    Довідка

    Данило Шумук (1914–2004) – громадський діяч, в’язень польських тюрем, нацистських і радянських таборів, дисидент та учасник руху опору. Член Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

    З березня 1943 до грудня 1944 перебував в УПА, був політвиховником.

    У квітні 1945 року за участь в УПА був засуджений до смертної кари, через півтора місяці заміненої 20-річним ув’язненням.

    Учасник Норильського повстання. Автор спогадів, виданих у Канаді та Україні. Провів за ґратами понад 40 років життя. Є борцем за незалежність України, згідно з ЗУ «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

  • ЮНЕСКО визнало українську писанку культурним надбанням людства

    Традиція оздоблення яєць, відома як писанка, увійшла до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства на сесії ЮНЕСКО у вівторок, 3 грудня, в Асунсьйоні (Парагвай). Про це Львівському порталу повідомили у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій України.

    «У боротьбі за батьківщину гинуть наші митці – носії живої спадщини. Їхня втрата підриває саме серце нашої ідентичності. Адже без людей жива спадщина не існує. Ми ж доводимо, що навіть у найтемніші часи залишаємось незламними. Включення української писанки до Репрезентативного списку ЮНЕСКО тому доказ. Ми проголошуємо на весь світ: жива спадщина нас об’єднує», – заявив міністр культури Микола Точицький.

    Робота над номінацією розпочалася ще у 2017 році після зустрічі з українською спільнотою носіїв в Естонії. Її основу складають три елементи:

    • «Українська писанка: традиція і мистецтво», що об’єднує спільноти з усіх областей України;
    • «Традиція гуцульської писанки»;
    • «Українська писанка, традиція і мистецтво оздоблення Великодніх яєць» включений до Національного списку елементів нематеріальної культурної спадщини Естонії.

    У Міністерстві додали, що на сьогодні у Репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства – 611 елементів, що відповідають п’ятьом регіонам і 140 державам-учасницям Конвенції.

    Від України до цього списку включено «Петриківський декоративний живопис як феномен української орнаментальної народної творчості» у 2013 році, «Традицію Косівської мальованої кераміки» у 2019 році та «Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього» у 2021 році.

  • «Зима тривала пів року, а снігу було по коліна…»: Спогади львів’ян про те, якою колись була найхолодніша пора року

    Це зараз ми звикли до помірних європейських погодних умов взимку: трішки снігу притрусить, а потім мінусова температура знову змінюється на «плюс». А колись, як пригадують львів’яни, зими були справді суворими.

    Про те, якою була найхолодніша пора року і як відзначали зимові свята у Львові раніше, про це розповідає ІА «Вголос».

    Зима у Львові, 1932 р.

    Уродженці Львова Євгенії зараз 70, і зим у рідному місті вона побачила справді чимало. Тож жінка з упевненістю стверджує: колись зими були суворішими.

    «Коли я ще маленькою була, то температура взимку сягала до 22-25 градусів морозу. Снігу так багато падало, що двірники збирали його у спеціальні корита й у каналізаційні люки скидали. А у дворі, в якому я жила, пам’ятаю, липа висока росла. То той сніг скидали в кучугури, і вони були вищими за ту липу», – розповідає львів’янка.

    Італійський дворик у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського

    За її спогадами з дитинства, колись зима тривала ледь не до початку квітня: тільки тоді все починало танути. Втім уже у 20-х числах цього ж місяця, навпаки, ставало так тепло, що можна було спокійно брати купальник і йти «ловити» засмагу.

    «Хоча й аномалії теж були в ці роки. Пам’ятаю, як я ходила десь у 9-ий чи 10-ий клас, у двадцятих числах квітня так снігу насипало, по коліна. Але потім той сніг кілька днів полежав і розтанув. Дивно так було…» – додає пані Євгенія.

    Міський арсенал у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського

    Аномальною була й зима у 1974 році. Як розповідає львів’янка, тоді у лютому так потепліло, що люди ходили легко вдягнені. Було таке враження, наче у місто прийшла весна.

    «Потепліло, сніг розтанув і було так тепло, що навіть в газетах писали про те, що десь суниці зацвіли. Люди без зимових курток ходили. А потім знову прийшли морози», – каже вона.

    Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    У пам’яті деяких львів’ян міцно засіла й сувора зима 1997 року. Кажуть: тоді сніг лежав десь приблизно пів року та розтанув аж за тиждень до Великодня. Цю зиму мешканці навіть жартівливо прозвали «льодовиковим періодом». Бо ж засипало місто тоді справді так, неначе зима не закінчиться ніколи.

    «Я жила тоді у Сокільниках, то мою хату узимку 1997-го замело снігом по самі вікна. Сенбернара пів зими тримали в хаті, бо він з двору просто топав на вулицю гуляти: сітки не було практично видно, тому він просто переходив її по снігу. А пес великий – люди трохи боялися. Пам’ятаю, що чи то 3, чи 5 листопада ще їздили з класом на екскусію в Олесько, були всі в легких осінніх куртках, а за два чи три дні настали сніги і морози – й так до кінця березня», – розповідає мешканка Львова Наталія.

    Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    У місті теж були високі кучугури снігу. Як пригадує жінка, двірники тоді прокопували такі вузесенькі стежки, що ними могла пройти лише одна людина.

    «Ми так і ходили: один проходив, інший притискався до стіни зі снігу, бо стіни були з двох боків. Добре, що кожні кілька метрів, може з 10, були пробиті ходи на дорогу, то можна було зорієнтуватися, де ти є. То на Майорівці було… Я таку зиму доти хіба в кіно бачила, у фільмах про Сибір», – додає вона.

    Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    «Снігом так замітало дороги, що часто доводилось з роботи додому пішки йти»

    Львів – не Львів без проблем із транспортом. Ми зараз часто жартуємо, що як тільки у Львові випадає дощ чи сніг, то місто зупиняється.

    Схоже, ситуація не змінилась ще з тих часів. Щоправда, тоді небагато людей мало власний автомобіль. Та й громадського транспорту було значно менше, і той – завжди був переповнений.

    «У радянські часи, особливо в такі сніги, дуже тяжко було десь добиратися. Машин майже ні в кого не було, були лише автобуси, трамваї, тролейбуси та таксі. І вони переважно завжди були заповнені людьми. Я, наприклад, жила на Сихові на той час, то звідти їхала лише одна маршрутка, у яку практично нереально було запхатися. Доводилось на роботу через ті кучугури пішки ходити», – згадує пані Євгенія.

    Але й за незалежності значних покращень у сфері транспорту не відбулось. До прикладу, й узимку 1997-го львів’яни також ходили на роботу пішки, а на транспорт – навіть не розраховували. Така вона, львівська транспортна хвороба, яка тягнеться роками…

    «Щоб добратися в редакцію з Варшавської на Володимира Великого, треба було двома маршрутками їхати, бо сісти на Чорновола на Пежо-маршрутку було просто нереально, вона навіть не зупинялася… Молоді були, то пішки ходили», – розповідає львів’янин Юрій.

    Львів, 1 січня 1961 року. Світлив Юліан Дорош

    «На Різдвяні свята не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала»

    Це зараз на Різдво звідусіль лунає «Христос ся Рождає». Ми звикли, що перед Ратушею за традицією встановлюють різдвяну шопку, а на вулицях міста прославляють народження Христа різдвяні вертепи. А колись антирелігійна пропаганда змушувала усіх мовчати. Люди боялись навіть піти до церкви, а особливо – у містах.

    «На Різдвяні свята навіть не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала. Але ми до неї все одно ходили, як дітьми були. Там постійно сидів ще радянський Дід Мороз, Снігуронька», – пригадує мешканка Львова Євгенія.

    Сучасний проспект Свободи прибирають від снігу у Львові в грудні 1960 року. Світлив Юліан Дорош

    У спогадах колишньої вчительки пані Надії теж закарбувалась антирелігійна пропаганда, яка поширювалась усюди. Лише ближче до розвалу Союзу люди перестали боятися. До слова, жінці зараз 71. Вона народилась на півночі України, утім по переїзду до Львова у 1986 році вже давно звикла вважати себе справжньою львів’янкою. Каже: місто їй близьке по духу.

    «Тоді й про Миколая було заборонено говорити. Батьки тихенько дітям під подушку клали подарунки. Та й Різдво теж тихенько святкували у місті. Нас, як учителів, взагалі на Різдво змушували йти до церкви і записувати, хто із учнів приходить. А потім ми мали проводити так зване атеїстичне «виховання». Словом, сварити дітей за те, що вони у церкву ходили. Інакше могли звільнити з роботи, покарати якось. Особливо за інтелігенцією, вчителями слідкували. Це був жах!»– розповідає жінка.

    Різдвяний вертеп за участі 45 представників української інтелігенції. За кілька днів 19 з них буде арештовано та репресовано. Фото 1972 року

    Утім, все-таки львів’яни змогли зберегти свою духовність навіть всупереч атеїстичній політиці СРСР. У Львові таки діяли деякі церкви, хоч більшість із них дійсно за радянських часів були перетворені у склади та їх використовували не за призначенням.

    Як згадує пані Надія, попри усе, мешканці Львова все одно тихесенько вітали одне одного із Різдвяними святами та таємно відзначали їх у близькому родинному колі. А ось гості, які прибували сюди з інших областей ще тоді радянської України, дуже цьому дивувались. А водночас, цим дуже захоплювались.

    Львів, 1 січня 1961 року. Світлив Юліан Дорош

    «Пам’ятаю, як одного разу на Новий рік до нас приїхали гості з Київщини. Я їх тоді повела в церкву Святого Юра 7 січня. То вони так здивувались, коли побачили, які тут люди релігійні. Вони були буквально в шоці, що тут навіть малі діти – і ті стоять на колінах, моляться. Тоді вже, правда, потихеньку розвалювався Союз, то можна вже було трішки говорити відкритіше. Але у них на Київщині, на жаль, такого й близько не було…» – додає пані Надія.

    Такими ось були зими у Львові колись: зі снігом та радянським Дідом Морозом, утім без Миколая та різдвяних колядок.

    Минулого під прапором серпа та молота, на щастя, ми позбулись. Але, водночас, ми попрощались і з нашим довкіллям. Адже такі зими, до яких ми звикли тепер, – банальний наслідок байдужості людини до природи. А це глобальна проблема, за яку тепер має відповідати не лише маленький Львів, а й увесь великий світ.

    Анастасія СОРОКА

  • «Гробниця-готель» та пам’ятник «сплячій красуні». Історія Личаківського цвинтаря у Львові

    Личаківський цвинтар став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України.

    Розширення території та етнічна різноманітність

    Личаківський цвинтар, заснований у 1786 році, є одним із найдавніших в Європі. Він займає площу близько 40 гектарів, на якій розташовані кілька десять тисяч пам’ятників, близько трьох тисяч скульптур та 23 родинні каплиці (у різний час над їхнім виготовленням працювали відомі скульптори Г. Вітвер, А. і Й. Шімзери, П. Евтельє, А. Пер’є, П. Філіппі, Т. Дикас, Л. Марконі, Т. Баронч, Ю. Марковський, Г. Красуцький, К. Годебський, А. Кужава, Е. Яскульський, Г. Кузневич, С. Литвиненко, Є. Дзиндра, Т. Бриж, Я. Чайка, Е. Мисько та ін.).

    Цей некрополь є справжнім музеєм просто неба, що став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України. Назва його походить від назви поселення Личаків, що належало міщанській родині Лютц (Lütz). Перші поховання здійснювалися на території сучасних полів 6, 7, 9, 10, 14.

    Впродовж існування на Личаківському цвинтарі збільшували площу поховань. Перший раз її збільшили у 1790 році, далі – у 1804, 1808 та 1856 роках. У 1856 році Львівський магістрат доручив відомому садівнику та керівнику університетського ботанічного саду Каролю Бауеру організувати планування території. Він створив алеї та доріжки, завершенням яких займався садівник Титус Тхужевський, що став адміністратором цвинтаря у другій половині XIX століття. Саме в цей період територія кладовища була поділена на окремі поля. Цвинтар поступово почав привертати увагу львів’ян і гостей міста, які приходили сюди відпочити та замислитися.

    У 1875 році за проєктом інженера І. Дрекслера була споруджена головна цвинтарна брама в неоготичному стилі.

    У часи Королівства Галичини та Володимирії на цьому цвинтарі, ще існувала послуга, як “гробниця-готель”. Наприклад, родина свою власну гробницю не встигала збудувати, а з цієї родини хтось помер. Тоді за певні кошти покійника, можна було тимчасово поховати у гробницю, яка належала цвинтарю. Коли родичі гробницю добудовували, померлого переносили.

    На Личаківському цвинтарі не було розподілу ділянок за етнічним, релігійним, соціальним та будь-яким іншим принципом, тому поруч можна побачити надгробки з написами українською, польською, німецькою, латинською, грецькою, вірменською, чеською, італійською та угорською мовами.

    Найвідоміші пам’ятники та легенди

    Увійшовши на Личаківський цвинтар неможливо не помітити капличку з червоної цегли, родини вірменського походження, Кшечуновичів. Родина Кшечуновичів прибула до Руського воєводства з Криму у XVII ст. Першим відомим її представником був Валеріан Кшечунович, який розбагатів на торгівлі волами, придбав декілька сіл, займався сільським господарством. Каплиця збудована у кін. ХІХ ст. у неороманському стилі за проєктом Філіпа Романа Покутинського (1829-1879). У ній спочивають 11 представників родини.

    Поряд розміщена менша каплиця, вона належить родині Кісельків, серед померлих найбільш відомий був Кароль, у Львові він був власником  броварні, а своє фінансове зростання розпочинав з того, що мив бочки, але винайшов власний рецепт пива, запатентував його. У цій каплиці поховані 8 представників родини.

    Як пояснює співробітник музею, у нижній частині каплиці поховані члени родини. Споруда має вертикальну плиту з ручками та хрестом, яка називається затулою. Її відсували лише тоді, коли когось із родини потрібно було поховати. За затулою розташований вхід у підземне приміщення, яке називають криптою. Крипта заглиблюється на два-три метри, і саме там, у трунах, покладених одна на одну, спочивають померлі. У верхній частині каплиці знаходяться розп’яття та престіл, що дозволяє живим родичам зайти всередину, поставити свічку та помолитися за померлих. Таким чином, верхня частина каплиці призначена для живих, а нижня — для померлих членів однієї родини. Більшість таких каплиць, що зараз видно ліворуч, були збудовані на цьому цвинтарі в другій половині XIX століття.

    Не можемо оминути увагою капличку родини Бачевських. Це відома, багата львівська родина, єврейського походження, займалася виробництвом спиртних напоїв. Свій завод Бачевські започаткували ще у 1782 році. Продукція стала популярною по цілій Європі, сімейна справа передавалася від одного до іншого покоління. Бізнес Бачевських у Львові процвітав аж до початку Другої світової війни. У 1939 р. завод був у Львові зруйнований нацистським бомбардуванням, а частина родини емігрувала до Австрії. З оздоблення каплиць стає зрозумілим те, що чим багатшою була родина, тим краще вони оздоблювали каплиці як інтер’єри, так і екстер’єри. В середині споруд могли бути різного роду сімейні медальйони, картини, ікони, інші дорогоцінні речі, але, на жаль, з того всього цінного, до наших днів майже нічого не збереглось.

    “Увагу також привертає, пам’ятник з собачками. Тут похована родина Івановичів і навколо цього пам’ятника існує легенда, що після смерті дружини Терези, Юзеф Іванович залишився самотнім, для того, щоб себе розрадити, емоційно підтримати, завів двох псів. За ними він опікувався, за ними доглядав, але з часом і сам Іванович теж помер. А собаки, сюди прийшли на могилу, відмовилися від води і їжі, і теж померли від смутку за господарем. Скульптор Пауля Ойтеле  був настільки вражений таким перебігом подій, що відтворив тих собачок у камені. Якщо туди підійти ближче, буде видно, що з очей у собак спадають кам’яні сльози. В того, що зліва на одну сльозу мало б бути більше, згідно з легендою прожив на один день довше ніж інший. На їх нашийниках викарбувані клички, Плуто та Неро, і під бюстом Івановича рік їхньої смерті, 1877 рік. За легендою поховані були за межами християнського цвинтаря, але відтворені скульптором у камені”, – розповіли у Музеї.

    На краю поля №10, знаходиться найстарша пам’ятка Личаківського цвинтаря, надмогильна плита, що стоїть на ребрі. Вона датована 1675 р. та містить напис старовірменською мовою. Проте з іншої сторони, на цій самій плиті, вже надпис польською мовою та зазначено інший рік. Маємо підстави вважати, що цю плиту використовували повторно, вона лежала на двох різних могилах з інтервалом у 116 років, на Личаківський цвинтар  потрапила з іншого цвинтаря Львова.

    Цікавою є каплиця родини Лодинських-Моровських. Ці люди теж, швидше за все, мали юдейське походження. Задля успішного використання соціальних ліфтів прийняли панівне віросповідання – католицизм. Хрест у стилізації зірки Давида. І з чотирьох сторін каплиця прикрашена, такою шестикутною зіркою. Але документального підтвердження про те, що сім’я була єврейського походження немає.

    Не менш значним є пам’ятник, що нагадує Вірменську церкву у Львові. Тут похований митрополит Ісакович. Саме верхня частина його пам’ятника, виконана таким чином, що нагадує Вірменську церкву, яка була збудована ще в XIV ст. Поруч спочиває архиєпископ Стефанович.

    Щодо пам’ятника Стефановича, існує легенда: коли йому виповнилося 75 років, він серйозно захворів. Відчуваючи наближення смерті, він замовив гробницю. Проєкт був розроблений, гробницю збудували, але Стефанович одужав. Через 10 років він прийшов на місце своєї могили та побачив, що пам’ятник не схожий на нього, оскільки Стефанович постарів. Тоді він викликав скульптора і сказав, що потрібно виправити статую. Через 10 років він знову повернувся, побачив цю ж проблему і знову викликав скульптора, який виправив пам’ятник. Таким чином, Стефанович тричі відвідував свій пам’ятник. Слід зазначити, що Стефанович помер на 104 році життя. Також варто зауважити, що на пам’ятниках присутні символи: хрест, якір і серце, які зустрічаються на цвинтарі. Хрест символізує віру, якір – надію на спасіння, а серце – любов і милосердя. Це три основи: віра, надія та любов. Фінального вигляду пам’ятник в неоготичному стилі набув вже після смерті Стефановича та був споруджений за кошти вірних львівської Вірменської церкви.

    Серед туристів візитівкою Личаківського цвинтаря вважається пам’ятник “сплячій красуні” і увічнює пам’ять молодої жінки Регіни Марковської. Навколо її смерті існує кілька легенд. Згідно з однією з них, Регіна застала чоловіка на зраді, не витримала емоційного потрясіння, вжила отруту і померла. Інша легенда стверджує, що вона була актрисою, яка під час вистави вразила скульптора, що сидів у залі, але померла на сцені після виступу. Скульптор, вражений її грою й останньою роллю в житті, створив пам’ятник на Личаківському кладовищі.

    Регіна померла в молодому віці 26 років у 1885 році від невиліковної на той час хвороби. Юліан Марковський, скульптор та двоюрідний брат її чоловіка, працював над цим пам’ятником сім років. Зараз пам’ятник не зберігся в повному обсязі: біля дівчини, на подушці, спочатку був ангел, що, здавалося, оплакує її. Він був прикріплений до подушки так, що його ноги були зігнуті в колінах, і ангел не торкався основи пам’ятника, а висів у повітрі над нею. На жаль, поряд росло дерево, і одна з гілок впала, зруйнувавши частину пам’ятника.

    Поля почесних поховань

    До складу Личаківського цвинтаря тож входять низка полів почесних поховань, зокрема Меморіал Української Галицької Армії та польське військове поховання. Неможливо не помітити  12 метрову колону, на вершині якої бронзова скульптура Архангела Михаїла, в одній руці, він тримає дубову гілку, а в другій меч – це символи мужності та слави. Колона Архангела присвячена українській галицькій армії (УГА), армії яка боролась за волю України в 1918-1919 рр. Є також поховання жертв сталінських репресій 40-х, 50-х років, поховані бійці та ветерани української повстанської армії (УПА). Всередині каплиці поховано прах президента ЗУНР, прах Євгена Петрушевича, якого до Львова перевезено було у 2002 році з-за кордону. Там також є сучасні пам’ятники, за капличкою справа, зліва, поховані хлопці-військові, які загинули вже на війні проти росії. Ховати почали тут ще з 2014-го року. Там, де багато прапорів, там вже після повномасштабного вторгнення, 24 лютого, 2022 року, але поховали 37 людей, закінчилося місце і зараз ховають поруч Личаківського цвинтаря, є Личаківське військове кладовище, на якому спочиває вже понад 800 оборонців країни.

    Поле №67, яке створено було за незалежної України. Заповнене частково, тільки під певними плитами є поховання і на певних є надписи, туди ховають військових, політичних, українських діячів, ховають тих людей, які життя свої віддали чи присвятили Україні. Зокрема тут поховані учасники Небесної Сотні, які загинули в Києві під час Революції гідності. Тут також похований генерал Кульчицький, який загинув неподалік Слов’янська, поблизу гори Карачун у 2014 р., виконуючи бойове завдання.

    Збереження минулого для майбутнього: реставраційні ініціативи та діяльність “Музею “Личаківський цвинтар”

    “З 2008-2023 в рамках українсько-польської співпраці реставровано 153 пам’ятники та каплиці. Цього року триває реставрація 7 пам’ятників та каплиць. Роботу з реставрації надгробків плануємо продовжити й в наступному році. Крім цього, Музей планує посилити наукову роботу, власне зараз шукаємо наукових співробітників на вакантні посади. Також серед планів Музею є оновлення системи навігації території Личаківського цвинтаря. Дуже важливим для нас є вшанування пам’яті наших Героїв, які загинули в російсько-українській війні та створення належних умов для відвідування їх могил”, – зазначив директор “Музею “Личаківський цвинтар” Павло Богайчик.

    Минулого року на найстарішій частині Личаківського цвинтаря спільно з Інститутом Polonika було відреставровано найстарішу каплицю, що розташована на цвинтарі. Вона була збудована в 1812 році. Єдина серед інших побудована в неокласичному стилі й фасад там прикрашає чотири колони, дві античних постаті на вершині з давньогрецької міфології, бог часу Хронос в одній руці тримає посох, а в іншій пісочний годинник Фліциди. Капличка була збудована на замовлення графа Вінцента Дуніна-Борковського, який був нащадком чернігівського козацького полковника. І в підземеллях цієї споруди спочиває близько 20-ти представників шляхетної родини.

    Личаківський цвинтар є унікальним історико-культурним комплексом, де кожен пам’ятник, каплиця чи скульптура мають свої історії та легенди. Це місце, де сплелися пам’ять про величні події та людські долі.

    Усі фото і текст: Бюро спадщини. Джерело: Твоє Місто

     

  • Листопадовий чин: як Львів став українським за один ранок, що увійшов в історію

    Листопадовий чин, або Листопадовий переворот – це переломний момент в історії західних земель України, адже ці революційні події дали старт для створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

    Події відбулися під час листопада 1918 року у Львові на тлі загальної нестабільності, що охопила Австро-Угорську імперію, яка розвалилася із закінченням Першої світової війни.

    “Еспресо.Захід” розповість про важливу сторінку історії України та Львова, яка стала важливою для формування національно-державного світогляду на Галичині.

    Історичний контекст Листопадового чину

    На початку ХХ століття Галичина, Закарпаття та Буковина перебували під владою Австро-Угорської імперії. Впродовж тривалого часу це був хоч і важливий регіон для імперії (сировинна база), але в той самий час і відсталий (у плані індустріалізації та культурного розвитку).

    Населення краю було строкатим, хоч переважали українці, але й поляків, євреїв та німців було чимало. Українці не мали своєї автономії та часто стикалися з дискримінацією. Попри численні звернення української інтелігенції про поділ Галичини на східну (де переважали українці) та західну (польську), австрійська влада не спішила здійснювати реформу. Ба більше – влада у краї була зосереджена в руках поляків, що часто ставало причиною чвар.

    Під час Першої світової війни українці, які проживали в імперії Габсбургів вірили, що імператор наддасть їм таку бажану автономію, бо вони готові воювати за нього. Були сформовані військові частини, зокрема Українські січові стрільці, що воювали на боці Австро-Угорщини проти росіян.

    Війна все тривала, політичних змін не відбувалося, а у 1918 році стало зрозуміло, що Австро-Угорська імперія, як і Російська – пережиток минулого, народи цих територій хотіли створити власні держави. З розпадом імперій, українські лідери як у Наддніпрянщині, так і в Галичині почали активно боротися за національне самовизначення.

    Події Листопадового чину

    Коли восени 1918 року Перша світова наближалася до завершення, питання про поділ Галичини між поляками та українцями стало гострим як ніколи. Поляки, які претендували на всю цю територію, ініціювали активну політику, щоб домогтися поставлених цілей. Однак українська сторона наважилася першою зробити рішучий крок, щоб взяти владу у свої руки.

    Листопадовий чин почався в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, коли українські військові взяли контроль над стратегічними пунктами у Львові (столиці Галичини). На чолі повстання стояв Дмитро Вітовський, молодий офіцер Українських Січових Стрільців, який розробив план заволодіння містом і мав підтримку серед українців. Вітовський розумів, що момент був критичним, адже у випадку успіху повстання українці могли проголосити незалежну владу на теренах Галичини. Історія запам’ятала такі його слова:

    “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”

    Вітовський переконав членів Української національної ради (парламенту українців на Галичині, який виник всього два тижні до повстання) вдатися до виступу, який у підсумку для поляків виявився дуже несподіваним, що й дало початкову стратегічну перевагу.

    Українські сили блискавично зайняли ключові об’єкти Львова: військові казарми, залізничний вокзал, пошту, банки та міську ратушу. Вивісивши на міській ратуші український прапор, повстанці офіційно проголосили Львів українським містом. Коли мешканці прокинулися під українськими прапорами – це стало символом рішучості та здобуття контролю українцями над своєю землею.

    1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Українською національної ради до населення міста Львова:

    “Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”, – йшлося у маніфесті.

    Але польська сторона, хоч і проспала виступ українців, та не збиралася відступати. Поляки організували збройний опір, щоб не втратити Львів, який вважали своїм містом. Почалися вуличні бої. Це стало початком жорстокої війни між українськими та польськими силами. Спершу українці втримували контроль над більшою частиною Львова, але поляки отримали значне підкріплення, тому 22 листопада українські війська змушені були відійти зі Львова.

    Наслідки й значення Листопадового чину

    Листопадовий чин мав далекосяжні наслідки для Галичини й українського національного руху. По-перше – це проголошення ЗУНР. 13 листопада 1918 року українська держава отримала назву, яка й увійшла в історію – Західноукраїнська Народна Республіка, а це підкреслювало, що галичани прагнули єдності з наддніпрянськими братами й сестрами.  ЗУНР претендувала на Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, які раніше були у складі Австро-Угорщини.

    Листопадовий чин також став початком українсько-польської війни 1918-1919 років. Спершу бої точилися за Львів та Перемишль, згодом за контроль над іншими частинами Східної Галичини. Однак війна завершилася для українців поразкою, і влітку 1919 року ЗУНР була приєднана до Польщі.

    Попри програш, події Листопадового чину стали важливими елементом піднесення національної свідомості серед українців. Українська національна ідея та прагнення до незалежності отримала значний імпульс, який пізніше сприяв відновленню незалежності України.

    Також Листопадовий чин приніс інший важливий урок – це армія. Українці, зазнавши у листопаді поразки в боях за Львів, зрозуміли необхідність створення повноцінної національної армії. Це стало одним із чинників формування й розбудови Української Галицької Армії (УГА), яка довгий час боролася за українську державу.

    Загалом Листопадовий чин став символом героїзму та жертовності, який відображений у багатьох творах мистецтва, літератури та кіно. Листопадовий переворот залишається знаковою подією для історії України, а 1 листопада щорічно відзначається як річниця створення ЗУНР та символ боротьби за незалежність.

  • У Львові представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка

    У Львові оцифрували 300 прижиттєвих видань Івана Франка і вперше представили їх для широкої аудиторії на офіційному сайті Дому Франка

    Про це повідомив Дім Франка, інформує Еспресо.Захід

    30 жовтня у Львівському національному університеті імені Івана Франка представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка та Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

    Мова про підсумки проєкту “Весь Франко: читай, слухай, дивись”, у межах якого відреставрували 30 і оцифрували 300 прижиттєвих Франкових видань. Уперше всі найцінніші книжки Івана Франка представлять на офіційному сайті Дому Франка для широкої аудиторії.