ЛЬВІВ1256

Категорія: Історія

  • Таємниці й легенди палацу Бруницьких: давня магнатська резиденція, яку відновлюють з руїн

    При в’їзді до села Підгірці Стрийського району Львівської області (неподалік Моршина) розташований давній палац, який останніми роками активно реставрують і перетворюють на справжню туристичну перлину регіону

    “Еспресо.Захід” розповідає про давню будівлю у Підгірцях, як вона з’явилася та чому зараз називається палац Бруницьких.

    Історичний контекст і виникнення палацу

    Насамперед не варто плутати палац у Підгірцях із Підгорецьким замком, який розташований в однойменному селі, але в Золочівському районі Львівщини.

    Про село Підгірці, що в теперішньому Стрийському районі, вперше літописи згадують наприкінці XV ст. Вірогідно, воно було королівською власністю. Як пишуть дослідники минулого, у 1637 році перемишльський стольник Андрій Кречовський із дружиною Анною Казановською стали фундаторами місцевого костьолу і побудували тут невеликий замок. Споруду використовували як для охорони навколишніх територій, так і для мисливських прогулянок шляхтичів. Відомо, що в середині XVII століття в цьому замку часто бував ще у статусі стрийського старости Ян Собєський, який згодом став королем Речі Посполитої.

    У XVIII столітті змінилася геополітична ситуація, а також відбулися нові віяння моди з Франції. Старий занедбаний замок перебудували, перетворивши на комфортний для життя палац.

    Коли польський магнат Юзеф Александр Яблоновський отримав село Підгірці у спадщину від батька, то приблизно у 1734 році розпочав будувати тут свій палац. За словами самого Яблонського, він відбудував будівлю “спустошену, як Троя” для своєї першої резиденції у чудовому місці недалеко від Карпат.

    Князь Яблоновський реалізував популярний у Франції стиль maison de plaisance (палац розваг), створивши заміський палац, що пропонував комфорт і усамітнення у сільській місцині. Палац був гарно укомплектований бібліотекою на 1100 томів і галереєю портретів воєначальників. Також тут були стайні, фонтани та парк, прикрашений скульптурами античних богинь. Однак, коли Яблонський вигідно одружився та накупив нових сіл, він почав займатися будівництвом нового палацу в іншому місці, тому з другої половини XVIII власник дому зрідка з’являвся у Підгірцях.

    Останні власники та радянська безвідповідальність

    Понад пів століття у палаці надовго ніхто не мешкав, що, звісно, позначилося на стані будівлі. Але у 1815 році село опинилося в руках барона Юзефа Бруницького, а палац він перетворив на родинну віллу, де народилися його діти й де барон знайшов спокій.

    Понад століття маєтності були у власності сім’ї Бруницьких. Онук Юзефа, Юліан  Бруницький, у 1892 році заклав поряд з палацом великий дендропарк площею декілька гектарів, де вирощував різні сорти екзотичних дерев, кущів і квітів.

    Окрім цього, Юліан у кінці ХІХ століття розпочав реконструкцію палацу. Цікаво, що Бруницький для будівництва використав цеглу власного виробництва, а також керував усіма роботами. Споруда була електрифікована і забезпечена водопостачанням. Так будівля набула свого остаточного вигляду.

    На першому поверсі були вестибюль, передня, салон, робочий кабінет барона, будуар, дитяча та ігрова кімнати, ванна, кімната слуги, дві житлові кімнати. На другому поверсі розміщувалися три житлові кімнати й три кімнати для гостей, передня, фоє і пасаж, кімнати слуги й вихователя. Була окрема кімната на горищі, а також великий розбудований підвал з винним погребом.

    Перша світова також позначилася на будівлі, яку захопили росіяни. Адже внаслідок бойових дій згорів дах палацу. Незабаром помер Юліан Бруницький. Барон Юліан Броніцкий-молодший виїхав в Англію, а в Підгірцях проживала самотньо старенька пані Єва, його мати. Коли 1939 року під час Другої світової війни село зайняли радянські війська, Єву Бруницьку вигнали з палацу. Після війни всередині будівлі майже не залишилося нічого автентичного, а що вижило,  дісталося радянській владі.

    У радянський час спершу тут була школа-інтернат, а згодом сюди переселилася сільська рада. Але сільрада теж не затрималася в баронських покоях надовго, бо споруду передали рибгоспу. Тоді палац остаточно розграбували.

    Сьогодення й відновлення палацу

    З початком незалежності України пам’ятку віддали в приватні руки, та будівля опинилася на межі цілковитої руйнації. Довгий час палац був нікому не потрібен, тому дах почав протікати, а стіни тріскати. Однак такий стан справ не відлякав, а навпаки, додав наснаги місцевим ентузіастам, які вирішили відновити палац.

    Цей палац не має статусу державної пам‘ятки, але є пам’яткою місцевого значення, тому й була дозволена його приватизація. У 2014-му три родини викупили занедбаний палац із дендропарком площею 8 га, аби відновити його власними силами. Мова про родини Герга, Берник, Онишкевич. Двоє з них є жителями цього села, третя родина зі Львова.

    “Хоча палац до нашого придбання перебував у приватній власності, він був у жалюгідному стані — просто руїни. Не було ні вікон, ні дверей, дах обвалився, дерев’яні балки понищені, перекриття між поверхами майже не було, на даху росли триметрові дерева, які ми викорчовували. Усюди — грибок “, — розповіла співвласниця будівлі Світлана Герга.

    У кімнатах намагалися хоча б частково відтворити автентичні інтер’єри того часу. Більшість речей власники знаходять в антикварних крамницях. Дещо приносять місцеві, яким удалось зберегти майно з палацу в себе вдома.

    Скільки грошей витратили на купівлю палацу і скільки вклали в його реконструкцію, власники не воліють розголошувати, але радіють, що повернули життя історичній пам’ятці.

    Зараз палац має загалом відновлений вигляд. Тут відремонтували дах, стелю, дві бокові вежі й тераси, а також укріпили стіни, реконструювали деякі кімнати. Але попереду ще багато роботи, щоб повністю його реставрувати і зробити місцем “паломництва” для любителів минулих епох.

    Восени 2021 року палац у Підгірцях відкрили для відвідувачів.

    Легенди про замок-палац

    Як і кожна давня будівля, палац у Підгірцях також оповитий своїм загадковим шармом легенд.

    Наприклад, місцеві можуть розповісти історію про “Паню заклєнту”, тобто прокляту жінку, яка нічними годинами блукає по палацу у білому одязі. За легендою, під час національно-визвольної війни Богдана Хмельницького восени 1648 поляки втекли з Підгірців до Стрия, і князь Яблоновський, нащадок гетьмана, залишив свою дружину, що була на 32 роки молодша за нього.

    Жінка горювала, плакала, але з часом знайшла відраду в козачих обіймах. Кажуть, що коханець називав її “живою трояндою”. Вони часто прогулювалися разом палацом, але лише вночі, щоб ніхто не бачив і не знав.

    Та щастя тривало недовго. Коли князь повернувся, він застав їх разом у ліжку. Козака вбили, а жінка втекла до лісу і зникла назавжди. Відтоді її більше ніхто не бачив. Однак люди кажуть, що кожної ночі вона прогулюється своїми володіннями в очікуванні коханого козака.

    Також збереглася легенда про те, що стелею в центральному салоні північного боку палацу слугував велетенський акваріум зі скляним дахом над ним. А інша легенда говорить про загадкову кімнату в палаці, яка може з’являтися і зникати (майже як кімната на виклик із всесвіту Гаррі Поттера).

    Ще розповідають про прокляття роду Бруницьких. За легендою, рід Бруницьких був проклятий. Вважається, що через це родина втратила спадкоємців, а їхні маєтки занепадали. Дехто з місцевих вірить, що палац не може бути повністю відновлений через це прокляття, і кожна спроба реставрації буде натрапляти на незрозумілі перешкоди.

    Словом, усі ці легенди свідчать, що палац Бруницьких – це не лише вишукана архітектурна пам’ятка, а й місце з багатою міфологічною спадщиною, яка приваблює шанувальників містики та загадок.

  • У селі на Стрийщині розпочали пошуки поховання гетьмана Івана Виговського

    У селі Руда, що на Стрийщині, історики та археологи шукатимуть місце поховання гетьмана України Івана Виговського. 22 жовтня в селі відбулось перше засідання координаційної ради проєкту “У пошуках праху Івана Виговського у Руді”. Про це 23 жовтня повідомила пресслужба Стрийської районної державної адміністрації.

    Як розповіла LVIV.MEDIA завідувачка сектору культурної спадщини Стрийської РДА Ольга Боднар, зараз точного місця, де був похований Іван Виговський.

    “Прах Виговського шукають фактично 10 років. Це той гетьман, якого невідомо де поховали. За часи пошуків науковці обстежили декілька ймовірних місць поховань, але нічого не знайшли. За ці 10 років різні науковці та дослідники дійшли до розуміння, що залишилась тільки одна територія, де може бути прах. Біля церкви, яка розташована на території села Руда, Гніздичівської громади, що на Стрийщині” — зазначила Ольга Боднар.

    За словами Ольги Боднар, на початку жовтня 2024 року ініціативна група розпочала розробку плану пошуків праху Виговського у Руді. Створили координаційну раду, яка 22 жовтня провела перший збір, на якому визначили початок пошукових робіт.

    “Нам потрібно буде довести правдивість знахідки згідно з протоколом ЮНЕСКО. Наразі наша задача це організувати саме пошукові роботи, щоб вони були узгоджені зі всіма науковцями. Головне, щоб після пошукових робіт залишилися паперові документи, щоб зафіксувати це” — розповіла Ольга Боднар.

    Координаційна рада знайшла спеціалістів, які зголосилися безоплатно провести пошукові роботи. Прах Виговського шукатимуть за допомогою спеціальних радарів, які можуть поховання на глибині 10 — 15 метрів під землею. Ділянку площею близько двох гектарів обстежуватимуть в листопаді 2024 року.

    “Для того, щоб провести пошукові роботи, треба хоча б три дні хорошої погоди. За таких умов уся команда приїде в Руду, проведе молитву і розпочне пошуки. Ми попередимо про це заздалегідь. Спеціалісти будуть проживати на території нашої громади. Головна мета проєкту — відновити історичну справедливість і зробити село на території Гніздичівської громади місцем героїзму колишніх захисників та діячів, які робили усе, щоб ми могли існувати зараз”, — зазначила Ольга Боднар.

    До слова, Іван Остапович Виговський — це український військовий, політичний і державний діяч XVII ст. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні, Великий гетьман Руський. В 1664 році його стратили на території сучасної Київщини. Наразі достеменно невідомого де поховано його прах. За свідченнями декількох літописів існує декілька можливих місць поховання. Історики та археологи сподіваються знайти прах гетьмана Івана Виговського разом з прахом його дружини Олени Стеткевич.

  • Львів, якого не повернеш. Басейн “Залізна вода”

    Унікальна львівська місцевість, парк “Залізна вода”, межі якого окреслено сучасними вулицями Мишуги, Ярославенка, Тернопільською та Стуса, у міжвоєнний період, мав справжню “перлину”, окрасу цілого міста – популярний відкритий басейний комплекс, споруджений із урахуванням географії, рекреаційного та лікувального потенціалу місцевості.

    Віддавна, у нижній частині парку, де особливо багато джерел, у ХІХ сторіччі знаходився став Камінського, корчма і німецький літній театр Франца Краттера. Одне з джерел облаштували бюветом, місце стало популярним і поступово буковий праліс почав стихійно перетворюватись на лісопарк… У 1910 році власником місцевості стає магістрат Львова, облаштування джерел та парку мало цілу низку суперечок, про що свідчить тогочасна преса…

    “…Вже довший час повторюються скарги на львівський магістрат, який занадто далеко заходить з браком турботи про здоров’я мешканців. Цього разу йдеться про справу водних купелей на свіжому повітрі. Гміна міста Львова вже чотири роки є власником ставка “на Залізній воді”. Цей ставок давав можливість мешканцям нашого позбавленого ріки міста приймати купелі; також треба визнати, що попередній приватний власник дбав про те, щоб у ставку панувала чистота, і часто очищав ставок. Від часу переходу ставка у власність гміни його не чистили ні разу; вода заросла водоростями, дно стало в’язким і замуленим.

    Для очищення ставка його слід було б спустити на кілька днів, і магістрат стверджує, що цього не можна зробити, тому що міські електростанції беруть звідти воду для промислових цілей. Однак фактом є те, що резервуар цих електростанцій може доставляти воду без доступу до ставка протягом восьми днів; такого часового проміжку з запасом вистачило б на очищення ставка” (“Gazeta Wieczorna”, s. 5, 1914).

    З урахуванням особливостей місцевості тут було заплановано створити функціональний оздоровчий “парк Йордана” (від імені краківського лікаря Г. Йордана, який створив такий парк у Кракові)… Проте, дільниця надто швидко розбудовувалась, плани змінювались…

    Протягом 1933-1934 років, завдяки дотації Фонда Праці та коштам громади міста Львова, тут постає багатофункціональний міський басейн, його будова коштувала 201 000 злотих.

    Рекреаційно-відпочинковий комплекс складався з кількох частин. Тут були: спортивний басейн розміром 18 на 50 метрів (його найбільша глибина складала 3,50 м.) із трампліном з висотами у 1,50 м.; 3,5 м.; 5 м.; купальний басейн 55 на 45 метрів, глибиною від 70 см. до 1,20 см.; дитячий басейн – частина загального купального басейна площею 150 квадратних метрів.

    Для наповнення басейнів частково користувалися джерельною водою з парку “Залізна вода” та давніх снопківських джерел…

    Після II Світової війни колишній басейн, та дільниця загалом, переживають занепад… Лише у 1950-х роках влада звернула увагу на її вигідне розташування та потенціал…

    Євгеній ІПАТОВ для Фотографії старого Львова

    Використані джерела: http://www.lvivcenter.org/ , http://city-adm.lviv.ua/ , http://bruchwiese.livejournal.com/

  • День прапора: як Стрий став першим з українських міст, де у 1990 році офіційно підняли синьо-жовтий стяг

    14 березня 1990 року в місті Стрий, що на Львівщині, вперше в часи радянської окупації над будівлею міськради підняли синьо-жовтий прапор. Згодом національний стяг замайорів у Дрогобичі і Львові.

    Суспільне поспілкувалося з учасником тих подій Василем Бичком. Саме він був серед тих, хто підняв національний прапор 14 березня 1990 року.

    Василь Бичко у 90-х роках минулого століття керував вартою “РУХу”, а з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем в армію. Попри те, що йому уже 60 років, він брав участь у бойових діях, захищав Київ та тримав оборону на Харківському напрямку.

    Василь Бичко розповідає, що 11 березня 1990 року на центральній площі Стрия зібралося віче, де і вирішили встановити синьо-жовтий прапор.

    “Уже 12 березня було засідання крайового проводу “РУХу”, на якому вирішили, що пані Гавришок пошиє прапор, Ботвин посвятить його в Успенській церкві, Орест Галицький зробить кріплення для прапорів, а я встановлю його і забезпечу охорону порядку”, — зазначив Василь Бичко.

    Чоловік розповідає, що на подію встановлення прапора зібралися близько 15 тисяч людей, вони заповнили усю площу перед міською радою.

    “Принесли освячений прапор, і ми з таким натхненням залізли наверх, встановили його і збоку — прапор УРСР. У цей час пролітали журавлі, вони летіли клином, розділилися — вийшло, як тризуб”, — каже Василь Бичко.

    Ці події зафіксував фотограф Едуард Ушневич, плівки стали частиною колекції місцевого музею, а оригінали зберігає Василь Бичко.

    “Після цього ми заспівали гімн. Приспів проспівали щось вісім разів — від хвилювання. Хвилювання було дуже велике і то була дуже велика честь. Після того почалися виклики в КДБ, відкриття кримінальних справ, погрози, але до того ми були готові вже. Я гордий тим, що фактично отим прапором, отим древком ми його вбили в хребет Російської імперії, почався розвал СРСР і відродження України”, — поділився спогадами Василь Бичко.

    Зараз прапор, який уперше підняли над Стрийською мерією, зберігається у краєзнавчому музеї “Верховина”.

    “Полотнище синьо-жовтого кольору, прямокутної форми, розміром 164 на 85 сантиметрів. Пожовклий, трохи нерівно обрізаний, біля древка подертий прапор зберігається сьогодні у нашому музеї. Ми маємо також у своїх фондах наступника цього прапора, який так само потрапив до музею”, — розповів директор краєзнавчого музею “Верховина” Микола Закусов.

  • Двоповерховий поїзд Ковель–Львів у 1961 році: історія та вплив

    У 1961 році між Львовом і Ковелем був запущений перший і єдиний на той час в Україні потяг з двоповерховими вагонами. Вони були розроблені спеціально для СРСР у 1959 році та виготовлялися у Німецькій Демократичній Республіці на вагонобудівному заводі «Аммендорф» в Герліці.

    Ці вагони були передані тодішньому Радянському Союзу у якості репарації, тобто компенсації за нанесену державі шкоду.

    Ковельську залізницю побудували у 1870 році. У 1953-му вона увійшла до складу Львівської залізниці. А у 1961-му на станцію Ковель прибув двоповерховий пасажирський поїзд, що складався з чотирьох двоповерхових вагонів.

    “Інноваційний” потяг курсував по доволі новій залізничній гілці за маршрутом Львів – Ковель. Раз на тиждень вагони відправлялися на околиці Львова, щоб довезти пасажирів до їх улюблених місць відпочинку. Вони перебували в експлуатації на Уралі, а також курсували між Москвою та Рязянню.

    Двоповерхові вагони комплектувалися лише сидячими місцями. На другому поверсі місця оснащувалися столиками. Загалом вагони були дуже комфортними як для 60-тих років 20-го століття у СРСР. Для пасажирів того часу це було доволі незвичайним видовищем.

    Проте подібна інновація не стала до вподоби керівництву радянських залізниць. При очевидних перевагах і позитивних рішеннях подібної компановки, конструкція не була взята за основу модернізації системи залізничних доріг в СРСР.

    Двоповерховий поїзд на маршруті Ковель–Львів курсував протягом 15 років, залишаючи свій слід в історії української залізниці. Однак з часом, через технічний знос та зміни в потребах пасажирських перевезень, він був знятий з експлуатації.

    Ідея двоповерхових вагонів продовжує жити в сучасних залізничних перевезеннях. Впровадження подібних вагонів у Європі та Азії значно підвищило ефективність перевезень. В Україні теж ведуться розробки щодо повернення двоповерхових поїздів на певні маршрути.

  • «Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна». Десять цитат Ірини Фаріон

    У Львові 19 липня у віці 60 років загинула Ірина Фаріон внаслідок вогнепального поранення. Вона була українською мовознавицею, науковицею, блогеркою, громадською діячкою та колишньою народною депутаткою від консервативно-націоналістичного Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Громадське зібрало десять її цитат, якими вона запамʼяталася.

    «Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі»

    У грудні 2012 року політикиня розкритикувала намір українського уряду скасувати обов’язковість дублювання фільмів українською, а також те, що тодішній очільник Кабміну Микола Азаров не володів державною мовою. Вона звернулася до ексглави уряду: «Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі. У якій системі координат перебуваєте власне ви?»

    «російська — не місцева мова, а принесена винятково через окупацію України»

    Це Ірина Фаріон сказала під час виступу у Конституційному суді у грудні 2016 року. Вона була одною з ініціаторів подання щодо визнання «закону Ківалова-Колесніченка» неконституційним.

    Цей закон від 2012 року, який зрештою визнали незаконним, передбачав офіційну двомовність у регіонах, де чисельність національних меншин перевищує 10 відсотків. Тоді низка обласних та місцевих рад визначили «регіональною мовою» російську.

    «Маша — форма не наша»

    У 2010 році Фаріон відвідала дитсадок у Львові, де провела акцію «Утверджуймо державну мову!» Тоді вона розповідала дітям про національну ідентичність.

    «Ніколи не називайте Марічку “Маша”, бо Маша — форма не наша. Нехай їде туди, де Маші живуть. У нас вона повинна бути Марічкою. … Якщо хтось раптом Петрика назвав “Петєю”, то він не український хлопчик і має звідси забратися», — казала політикиня.

    Після цього тодішній народний депутат та «регіонал» Вадим Колісніченко, який став ініціатором згаданого неконституційного закону, звертався до прокуратури з проханням притягнути Фаріон до відповідальності, мовляв, за дискримінацію за мовною ознакою.

    «Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна, тому що це ідея Нації як самодостатнього суб’єкта світової історії…»

    Це Ірина Фаріон сказала в інтервʼю у серпні 2022 року. Вона тоді ще зазначала: «Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш?

    Моє покликання — нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті».

    Ось ще кілька цитат з того інтервʼю:

    • «Теперішня війна переконує в одному: шанують лише силу. Слабкі нікому не потрібні»;
    • «Ми зараз платимо і заплатимо ще власне через те, що ми не сягали коренів нашого існування»;
    • «Тому історія повторюється — через незасвоєння уроків і через невідплатні акції українців. У нас ніколи не карають злочинців».

    Ще 2008 році політикиня жорстко висловлювалася проти Української православної церкви московського патріархату.

    «Я вважаю, що ця структура, яка називає себе московським патріархатом, нічого спільного не має з християнством»

    В етері радіо «Ера» вона вказувала: «Це одна з найбільших загроз для вільного і самодостатнього розвитку України. І до того часу, поки ця інституція буде окуповувати Києво-Печерську лавру, до того часу українець буде поневолений».

    «Сміялася їм в очі: орлиці не сповідаються перед гієнами»

    У 2013 році на питання журналістки телеканалу «Інтер» про політичну біографію Фаріон, себто про членство у комуністичній партії, політикиня засміялася та відповіла: «Орлиці не сповідаються перед гієнами».

    Згодом журналісти підписали відкритий лист до ВО «Свобода» Олега Тягнибока з проханням провести виховну роботу з Фаріон. Тягнибок заявив, що мовознавиця назвала гієнами «тих, хто, маскуючись під журналістів, організовує кампанії цькування опозиціонерів».

    Пізніше Фаріон підтвердила інформацію щодо її членства у КПРС.

    «У 1988 році винятково з мотивів наукового кар’єрного зростання я вступила у це лайно, а у 1989 році відразу за рік я з цього лайна вийшла», — сказала Фаріон в етері радіо «Львівська хвиля» і додала, що це сталося «через усвідомлення цієї помилки».

    «Я не річ, я маю крила»

    У 2013 році Фаріон розповідала про свій побут та про відвідування салонів краси.

    «Звичайно, що жінка має бути красиво одягнена. Красиво одягнений і зі смаком має бути й чоловік, тим більше якщо вони на презентабельних посадах. Але коли з цього робити культ — тоді ти сам стаєш річчю. Але я на річ, я маю крила», — відповідала тодішня депутатка.

  • У Карпатах дослідили місця падіння збитого партизанами в 1943 році німецького літака

    Учасники громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” дослідили місця падіння месершміта Ме-110, збитого в 1943 році партизанами Ковпака в Карпатах

    Про це на facebook-сторінці повідомив керівник громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” Андрій Кір’янов, передає “Еспресо.Захід“.

    Він розповів, що в мемуарах Ковпака є згадка за два збитих німецьких літаків під час карпатського рейду. Інформація в художній літературі не підтверджена архівними документами завжди викликає сумніви, тому це місце шукали давно.

    “Якраз нещодавно наш колега Михайло повідомив що знає місце де впав один з літаків збитий ковпаківцями. На місці падіння він знаходив уламки та шильдік де було зазначено конкретну модель Bf-110C. Отже, можливо, якраз це і є один з тих літаків. Тому вирушили на місце, щоб детально дослідити його. Невелика команда, також нові учасники пошуку приєдналися”, – йдеться у дописі.

    Місце падіння було неподалік села Манява, що на Франківщині, під самим хребтом на висоті 650 м. Сам літак був підбитий в районі села Солотвін.

    В самій Маняві місцеві мешканці вважають що літак збила Марія Евенко, партизанка зі з’єднання Ковпака. В селі є її постамент. Загинула 19.07.1943 року. Якраз в той день коли загін збив літак. Посада Марії – медсестра.

    “Подивились по архівах – є дані про її загибель та поховання, також дані про поранення та нагороди. За літак нічого ніде не згадувалось. Сам Ковпак також нічого за неї не писав”, – додав Кір’янов.

    Місце падіння знаходиться на схилі, неподалік хребта. Великих уламків не знайшли, адже вважають, що скоріш за все їх вивезли місцеві. Також на місці падіння вже раніше проводились пошуки.

    Розповідають, що уламків наразі знайдено небагато: гільзи маузера, частина приборки, уламки скла кабіни та бронескло, шильдік блоку пуску димів, ймовірно частини моторного відсіку.

    По деяких Fl номерах встановили звідки є ці прилади, частина з них використовувалась тільки на моделях літаків Ме110 та Рама. Номер літака так і не вдалося розшукати. Зауважують, що в архівах поки що також немає інформації, хоча дата падіння зазначена 19 липня 1943 року.

    Місце ретельно дослідили, радіус падіння не є великий для такого типу літака. По декількох наявних деталях та уламках літак відповідає моделі Ме110. Дослідники наголошують, що вони фактично підтвердили версію збиття літака партизанами, бо досі то були лише легенди та художня література.

    “Цікава деталь – Ковпак старався уникати сутичок з упівцями, тобто домовлявся з ними, щоб не вступати в бій. Велике сподівання партизани мали на місцеве населення. Але їх надії не виправдались – західна Україна дуже неохоче допомогла їм харчами та необхідним. Мета Ковпака була налаштувати населення на збройний супротив німцям, але це не вдалося. Сам Ковпак був типовий радянський командувач. Матеріалів про нього є багато. Але наша мета була знайти збитий літак. Місію виконано, хоча і номерів літака не знайдено. Можливо колись архів підкаже що і як”, – розповів керівник громадської організації.

    Всі деталі знайдені на місці падіння будуть передані в державний музей ім.Антонова в Києві.

    Си­дір Ков­пак став ві­до­мий зав­дя­ки кар­патсь­ко­му рей­ду, який був про­ве­де­ний у 1943 ро­ці. За сто днів з’єд­нання під ко­ман­ду­ван­ням С. А. Ков­па­ка прой­шло по тилах гіт­ле­рів­ців у Рів­ненсь­кій, Тер­но­піль­ській, Іва­но-Фран­ківсь­кій об­ластях. За цей пе­рі­од бу­ло зни­ще­но біль­ше як 3000 ні­мець­ких сол­да­тів та офі­це­рів, зни­щи­ли 17 гар­ні­зо­нів, пі­дір­ва­ли 19 еше­ло­нів, 52 мос­ти, 43 наф­то­ві виш­ки, 13 наф­тосхо­вищ, 4 наф­то­пе­ре­гін­них за­во­ди і наф­топро­від.

  • Дигери у Львові знайшли невідомий 11-кілометровий тунель

    У Львові, з вул.Наукової до просп.Чорновола, 40 метрів під землею дигери знайшли величезний підземний тунель завдовжки 11 кілометрів

    Про нього повідомили на сайті RDZS, передає “Еспресо.Захід“.

    “Тунель будували підземним комбайном”

    За інформацією дигерів, усередину запросто влізається автомобіль, хоча тунель призначений для води.

    “Цей тунель будували підземним комбайном, як метро. Тому про нього знає значно менше львів’ян, ніж про історичну річку Полтва. Але є в них і дещо спільне: обоє вражають як своїм масштабом, так і занедбаним станом”, – йдеться у повідомленні.

    Він проходить під залізницею

    Як зазначили дигери, це одне з найнебезпечніших підземель, в якому вони коли-небудь були. Тунель тричі проходить під залізницею, має розмите дно, а ґрунтові води фонтанами б’ють з його стін. Також деякі ділянки дуже замулені, а аварійні виходи засипані сміттям.

  • Як Роман Шухевич тричі березневу Тису перепливав

    Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну, ідеться в матеріалі історика Юрія Юзича на сайті Історичної правди.

    Кожен, хто цікавиться історією Карпатської України знає, що Роман Шухевич був одним із командирів “Карпатської Січі”. Відомо, що під час загального відступу із Хусту саме йому було доручено організувати новий центр спротиву у Великому Бичкові.

    Однак досі було не дослідженим, як Шухевич зміг вирватись із мадярського полону в Бичкові та залишити Закарпаття. При цьому майбутньому Головному Командиру УПА довелось тричі перепливати Тису. У березні, коли води і льоду було багато. А невідома кількість його побратимів втопилась, так і не діставшись на інший берег…

    Після обіду 16 березня 1939 року, коли мадяри вже займали Хуст, Шухевич розгорнув новий пункт постійної дислокації штабу Національної оборони Карпатської України. У горожанській, тобто початковій, школі в Бичкові (тепер це загальноосвітня школа №1 у цьому ж населеному пункті). Саме тоді почала надходити інформація, що владу в Тячеві захопили – за підтримки чеського війська – місцеві мадяри.

    Оскільки у Бичків вже теж почали прибувати повсталі мадяри (в тому числі і з Рахова), а шлях відступу січовиків з-під Хуста був відрізаний, стало очевидним, що потрібно евакуюватись через Тису в Румунію. Тим, хто встиг пробитись з-під Хусту до захоплення Тячева. А були це переважно поранені, яких з передової відправляли ще вранці. Перехід через міст до Румунії у Великому Бичкові ввечері 16 березня вже контролювався мадярськими інсургентами.

     
    Товариство “Січ” у Великому Бичкові, початок 1930-х років

     

    Від отриманих інформацій, від болю і жалю, один із січовиків, який перебував разом із Шухевичем в горожанській школі, буквально заплакав. А “поручник Щука відкрив вікно, як би хотів прогнати з кімнати гнітучу задуху”. Після цього майбутній командир УПА “оперся однією рукою об раму вікна й дивився в темінь березневої ночі”. Все це відбувалось коли “в перервах пострілів з гармат доходив шум Тиси, що збільшила свої води з топніючого льоду”.

    Гарматами один московит на чеській службі в другій половині того дня дійсно стріляв в Тячеві по січовиках, які відступали з Хусту на Бичків… За спогадами одного з очевидців, які перебували в горожанській школі, Шухевич розвинув план: “Пробитись до Тиси… До румунського берега… Спершу ранені, здорові прикривають…”. І особисто взяв під опіку одного січовика-галичанина, з тяжкими пораненнями ніг. Запитавшись: “Можете рухати ногами?”.

    Далі “Щука” – саме таким псевдом користувався Шухевич в “Карпатській Січі” – підняв пораненого зі стола. А на прохання: “поручнику, залишіть мене… Ви мусите живим залишитися. Ви знаєте про те. На вас лежить важливіший обов’язок, а ніж моє незначне життя”… відповів – наказом… До Тиси пробирались через тоді ще просторий вигін, що відділяв школу і річку. Поранений, згодом в еміграції згадував:

    “Він іде перед мене у віддалі яких 50-ть метрів. Напрям – Тиса. Перед насипом залізничної дороги, коло річки, – мадярське кулеметне гніздо. Поручник Щука має в руці кілька зв’язаних гранат. Нас побачили. – Стрибками перебігаємо відкритий терен. До річки вже недалеко, – за нами гарчить скоростріл. Тільки піднявшись, падаю. – Не відчуваю нічого. Як через стіну гуркіт, – якісь крики”.

     
    Осередок Пласту у Великому Бичкові, 1924 рік

    І далі: “Хтось дужими раменами схоплює мене, біжить. Знову крик, нас обсипає земля. “Вам нічого. То тільки ослаблення (втрата свідомості. – Ред.)” – каже Щука. Роблю йому докір: він же мусить живим дойти на місце призначення, йому не вільно так ризикувати. Граната розірвалася таки на тому самому місці, звідки він мене підніс. – Ні слова, лише погляд синіх, добрих очей!”.

    У Шухевича, за даними польської поліції, очі дійсно були синіми. У більш ранньому спогаді поранений зафіксував, що коротка зупинка-перепочинок відбулась біля одного з кущів лозини, щоб набратись сил для ривка. Подальший відрізок Шухевич біг із пораненим не плечах. А далі відбулась переправа через холодну березневу Тису – без моста. Поранений згадував: “холодна вода Тиси – хоч збільшує дрож – і все ж привертає свідомість”.

    Один із галичан-добровольців “Карпатської Січі”, який теж був в горожанській школі і переходив Тису у Великому Бичкові, зафіксував важливу деталь: “річкою плив густо леп (череш)”, тобто крига. “Річка замерзла й леп натискав на нас так сильно, що ми чуть-чуть не пішли з водою Бог зна куди..”. Ще один січовик, який переходив Тису недалеко із більшою групою добровольців “Карпатської Січі” зафіксував подібне враження:

    “Ніч була холодною, а річка у деяких місцях була покрита тонким льодом… Варто зазначити, що Тиса у цих місцях дуже глибока і у своїх водах, поховала вже не одного. Але що було робити… Перші ряди людей, кинулися по пахви у воду і почали пробиватись на другу (румунську) сторону. Тиса видалася гіршою, ніж про це думали. Вода була рвуча і глибока. Виривала з-під ніг каміння і з ґвалтівною силою тягнула усе за своєю течією”.

    Тиса у Великому Бичкові

    На другому боці Тиси, в румунській частині Великого Бичкова, Шухевич із пораненим побратимом потрапив до рук нещодавно мобілізованих румунських вояків, серед яких були й українці. “Щука” намагався підкупити їх банкнотами, щоб ті їх відпустили. Результати “торгу” Шухевич прошепотів на вухо пораненому: “Румуни обіцяли, що тебе не передадуть мадярам”. Шухевич поставив пораненому завдання: “в окупованому румунами Бичкові – Сату Маре – зв’язатися з перебігцями із Карпатської України”.

    Важливо відзначити, що за спогадами коменданта охорони штабу “Карпатської Січі” Івана Белейовича – майбутнього командира Воєнної округи УПА “Маківка” – “Щуці” вдалось успішно перевести свою групу через річку Тису та уникнути видачі назад мадярам: “Окремим загонам січовиків пощастило прорватися на територію Румунії та [через Югославію] перейти в Австрію. Серед тих щасливців була група Р. Шухевича і моя (з 19 вояків)”.

    Домовившись із румунами за поранених січовиків (саме вони передусім потрапляли в горожанську школу, доки ще був відкритий шлях через Тячів), Шухевич вирішив повернутись… На “мадярський” бік Тиси. Самостійно, без “ескорти” (ескорту) румунських прикордонників. Щоб, очевидно, уникнути офіційної передачі прямо у руки мадярам. Один із поранених поцікавився у Шухевича: “Як же Вам плисти до українського берега?! Там же гонведи…”.

    “Роман не відповідав. Зник на протилежному березі Тиси в мряці, оточений гонведами”. У більш ранньому спогаді той же поранений відзначив, що Шухевич тихцем попрощався з ним, а сам пірнув назад у Тису, а “по другому боці його оточили мадяри і зникли враз з ним за найближчими хатками”.

    Хатки на вулиці Великого Бичкова вздовж Тиси. Праворуч видно залізний міст, який з вечора 16 березня контролювався мадярськими інсургентами

    За спогадами бізнес-партнера Шухевича львів’янина Богдана Чайківського у мадярському полоні “Шух” назвав себе євреєм… Великобичківські євреї, які тоді виступили проти українців на боці мадярів, привели його до місцевого рабина. Але Шухевич зміг навести переконливі докази, що є львівським євреєм…. Адже з дитинства багато знав про єврейську громаду рідного міста. Спершу рабин боявся поставити основне питання прямо. Але остаточно переконався, коли на пряме питання “чи ти є євреєм?”, почув – замість відповіді – зустрічне питання. “А чому ні?”.

    Зберігся ще один опис, як Шухевич звільнився із мадярського полону. Його зафіксував історик ОУН Петро Мірчук явно із чиєїсь розповіді, хоч і не зрозумів загального контексту оповіді. “Повертаючись [в Карпатську Україну]… він по переході кордону попав на мадярську заставу”. А “володіючи свобідно німецькою мовою, представив себе мадярам німецьким воєнним кореспондентом” в чому допомогла реальна посвідка, яку він отримав мешкаючи раніше в Берліні. Тому Шухевич “скоро вирвався з мадярських кіхтів”.

    Тобто після затримання мадяронами “Щуки” на березі Тиси він міг представитись не лише євреєм, а ще й кореспондентом із берлінської газети… Слід розуміти, що Шухевич повернувся у Великий Бичків, вже захоплений мадярськими бойовиками, але де ще не було регулярних підрозділів противника. Олена Глібович, свідок подій, згадувала: “На другий день (17 березня. – Ред.) мадярське військо ввійшло до Бичкова. На вулицях не було ні душі”.

    Для чого ж Шухевич повернувся у Великий Бичків перепливаючи Тису? Окрім того, щоб не потрапити “офіційно” в полон до мадярів (на що йому натякнули румунські прикордонники, українці за походженням), можливо також і для того, щоб організувати подальший спротив окупантам. Однак, звʼязків відновити не вдалось. Противник попри міжнародні конвенції жорстко зачищав осередки спротиву, розстрілюючи полонених та заарештованих без суду й слідства.

    Тому не пізніше як наступного дня Шухевичу знову, вже втретє, довелось додати холодну Тису. У редакційній статті одного із журналів “До зброї” коротко згадується, як Шухевич остаточно залишив Карпатську Україну весною 1939 року: “Чотар Щука скривається в однієї жидівської родини, яка допомагає йому в ночі перейти річку Тису до Румунії”. Деталі цього переходу кордону не описані. Опис, скоріш за все, зафіксував в одному із своїх спогадів близький побратим по Пласту та ОУН Юрій Лопатинський (командир сержантської школи “Карпатської Січі”, майбутній підполковник УПА):

    “В березні 1939 р., після упадку Закарпатської України, Роман, змушений був одинцем продиратися на Румунію. Ще раз пришилося йому йти відкрито на зустріч небезпеці. Дорога вела через ріку Тису і моста не можна було оминути. Розчисляючи на можливу зустріч з мадярським стійковим, Роман пішов прямо через міст. По своєму боці не завважив нікого, але щось підказувало йому, що на другому боці буде інакше…”.

     
    Сторожівка чеських прикордонників на мості через Тису у Великому Бичкові

    А далі Лопатинський пише: “Ось перейшов уже середину моста, де найбільша глибина ріки, вже зближався до протилежного берега, коли з будки вийшло 5-6 стійкових з рушницями спрямованими в сторону несподіваного гостя. Осталось яких 8-10 кроків; мадяри чекали… Один момент і Роман блискавично перескакує поруччя моста, попадає в прибережну плитку (мілку. – Ред.) воду і під обстріл вартових добігає до кущів, а там зникає на березі. Одчайдушний був”.

    Колись давно, у дитинстві, 15-літній Шухевич врятував єврейську дитину, яка провалилась під кригу. Опісля Роман довго хворів на тяжке запалення легенів, лікувався. А у подальшому став чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш (чи Канал, як кажуть британці). Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. А тепер вже йому врятували життя євреї.

    Тоді ще 31-річний Шухевич мав чудову підготовку. І тому сміло перепливав ту холодну й стрімку, березневу повноводну гірську річку. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну. Щоб через Румунію і Югославію якнайшвидше добратись в тогочасний головний центр ОУН – Відень. Щоб продовжити розгортання українського визвольного руху. Щоб врешті-решт очолити боротьбу свого народу проти найжорстокішого з окупантів.

    Автор: Юрій Юзич для Історичної правди – Історик, Голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

  • Як росіяни окупували Галичину в 1914 році й до чого це призвело

    У XX столітті росіяни не раз захоплювали Галичину. Те, що захід України став частиною УРСР, — відомий факт, адже незалежна Україна успадкувала кордони Української Радянської Соціалістичної Республіки. Та Радянський Союз був не єдиним російським утворенням, яке намагалося захопити галицькі землі. Ще в часи Першої світової війни російська імперія намагалася втримати Галичину під своїм контролем, але реалії війни вирішили долю цього краю не на користь росіян. Та якою була політика росіян відносно Галичини? Які заходи вони впроваджували на захоплених землях? Про це у матеріалі Куншт.

    Передумови та етапи окупації

    Станом на 1914 рік велика частина території сучасної України перебувала в складі російської імперії. Лише Галичина, Буковина та Закарпаття були в складі Австро-Угорщини. Попри те, що обидві імперії обмежували національне життя українців, в монархії Габсбурґів «дихалося вільніше», активніше діяли різноманітні українські товариства. На Галичині навіть друкувалися автори з підросійської України, адже на території Австро-Угорщини, вони могли видавати твори, які забороняла набагато сильніша цензура російської імперії. Наприклад у Львові видавали свої твори Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Павло Грабовський, проводив наукову діяльність Михайло Грушевський. Через це Галичину назвали «українським П’ємонтом».

    Коли почалася Перша світова війна, Галичина стала одним із численних полів бою. Активне протистояння між військами Південно-Західного фронту росії та австро-угорською армією ввійшли в історію під назвою Галицька битва. Усе почалося ще влітку 1914 року. Спершу російські війська активно наступали, зайнявши Галич та Львів. Австрійські війська були змушені відійти за річку Сян, а росіяни взяли в облогу Перемишль. У вересні фронт стабілізувався вздовж річки Дунаєць. росіяни просунулися значно вглиб Австро-Угорської імперії, зайнявши Східну та частину Західної Галичини.

    Можна виокремити три основні етапи окупації й три основні інституції, що здійснювали управління окупованою територією. Перший етап — Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини на чолі з графом Георгієм Бобринським (з кінця серпня 1914 року до червня-липня 1915 року). Другий — Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни, — діяв з липня 1916 по лютий 1917 року. Третій — Обласний комісаріат Галичини та Буковини під головуванням Дмитра Дорошенка — існував навесні-влітку 1917 року.

    Сьогодні звернемося насамперед до першого етапу. Адже саме в цей період російські війська окупували всю українську Галичину, і він найкраще характеризує те, як росіяни бачили Галичину в контексті управління імперією. Також назва «Галичина» позначатиме частину регіону, яка зараз є територією України.

    Галичина під російською окупацією

    Генерал-губернатором окупованого краю призначили графа Бобринського. Насамперед він замінив багатьох австрійських чиновників російськими представниками. Порівнюючи освітній рівень службовців колишньої австрійської та новоствореної російської адміністрації Галичини, можна сказати, що перевага була не на боці росіян. Сучасник тих подій, колишній австрійський чиновник Йосип Осіпов, у спогадах писав: «Нас … шокувала малоосвіченість російських чиновників. Загалом, мої враження щодо них збігаються з поглядами інших інтелігентів-галичан». Серед чиновництва процвітали аморальність, корумпованість і пияцтво.

    Місцеві москвофільські організації активно підтримували діяльність російської адміністрації. 22 вересня 1914 року відновила роботу основна москвофільська структура в краї — російська народна рада, яка стала дорадчим органом окупаційної влади. Товариство активно брало участь у виробленні різних аспектів національної політики. Вулиці, громадські установи та готелі Львова покриваються вивісками російською мовою.

    Попри те, що на території Галичини проживало близько чотирьох мільйонів україномовного населення, Бобринський розпорядився закрити всі українські газети та журнали. 22 вересня окупаційна адміністрація, мотивуючи свої дії «антиросійським підбором наявних видань», розпорядилася закрити книгарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

    Русифікаційна політика російської адміністрації щодо українського населення проявилася також і в цензурній та освітній політиці. Військова цензура розглядала приватну кореспонденцію тільки російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською і німецькою мовами. Інші листи мали знищувати. У березні 1915 року розробили проєкт загальної російської народної освіти, який передбачав упродовж п’яти років відкрити у регіоні 9 тисяч народних шкіл та інших навчальних закладів. російські урядовці прагнули покращити ситуацію з кадрами за допомогою курсів російської мови, які організовували як у межах генерал-губернаторства, так і на росії.

    Окупація сприяла розвитку негативних соціально-економічних явищ на захоплених територіях. Війна та зміна влади різко ускладнювала ситуацію з харчами: значно зросли ціни, почалися спекуляції, товари приховували від покупців. Окупаційна влада штучно утримувала зростання цін на товари першої потреби через явну нестачу харчових продуктів. Бувало, що ціни визначали командири військових підрозділів.

    Оскільки значну частину галицької торгівлі здійснювали євреї, економічна політика росіян перетинатися з національною. На думку львівського губернатора, саме «місцеві євреї, в руках яких знаходилася вся торгівля, почали активно вивозити з м. Броди в росію, з метою наживи, предмети першої необхідності: борошно, крупу, зерно, масло та ін». Тож він пропонував ухвалити постанову, яка б забороняла євреям здійснювати вивезення товарів. Уже в 1915 році Бобринський обмежив рух євреїв у межах Галичини й Буковини. Тепер місцевим торговцям-євреям не дозволяли перевозити товари не лише за межі Галичини й Буковини, а й вільно рухатися між повітами.

    Спроба штучного утримання інфляції виявилась неефективною та була черговим провалом політики окупаційних сил.

    Цікаво описував проблему ставлення до різних національностей історик та сучасник подій Іван Крип’якевич. Він порівнював ставлення російської окупаційної влади до поляків, євреїв, німців та українців. Попри те, що обмежень зазнали всі групи, найприхильніше росіяни поставилися до поляків. «Правда проти російської влади ніхто не міг явно виступати — а все-таки за “неблагонадьожность” вивезено на заслання десятки й сотні українців, німців, євреїв, між поляками арешти були рідкістю і масового характеру не мали ніде».

    Східна Галичина була оголошена російською територією, але Західну росіяни обіцяли приєднати до Королівства Польського. З німців, які становили незначну частку населення і в основному були селянами, російська пропаганда зробила гнобителів Галичини та трактувала як дуже небезпечний елемент. Євреїв окупаційна влада трактувала, як окрему націю, але безправну. Хоча деякі кола вважали, що євреї мають великий потенціал до зросійщення, та коли в 1915 році російська армія відступала під натиском австро-німецьких військ, почастішали єврейські погроми. Українців росіяни ділили на москвофілів, тобто зросійщених і прихильних до російської влади та «мазепинців», тобто національно свідомих. У «мазепинцях» російська влада бачила своїх головних ворогів і активно репресувала політичних, культурних і навіть релігійних діячів, які підпадали під цю категорію.

    Важливою була і конфесійна політика окупаційної влади, яка зосереджувалася на боротьбі з греко-католицькою церквою. Греко-католиків намагалися навернути в православ’я. Під проводом архієпископа Волинського Євлогія до Галичини приїхали сотні православних священиків з росії, які призначалися на місце вивезених греко-католицьких священиків. Щодо римо-католиків, то окупаційна влада не мала ілюзій, ніби зможе їх «оправославити» чи русифікуватиї. Обмеження були скеровані лише на недопущення негативних коментарів щодо російської держави та православ’я.

    З початком війни львівські архієпископи не залишилися осторонь суспільних процесів. Андрей Шептицький виголосив проповідь в якій сказав про росіян: «Наше православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, вони опирають своє православіє на державній силі». За ці слова, митрополита арештували й вислали до Києва, а згодом — на заслання до Суздаля. Та попри переслідування, греко-католики не поспішали переходити в православ’я. За 10 місяців російського управління повністю або частково перейшли на православ’я лише 4,6% греко-католицьких парафій.

    Наслідки окупації

    Влітку 1915 року австро-німецькі війська зуміли вибити росіян з Галичини. Відступаючи, росіяни вчиняли погроми та грабунки. Хоча через рік війська російської імперії знову зняли частину галицьких земель, їм вдалося окупувати значно меншу територію. Під час другої окупації заходи російської імперії були спрямовані радше на те, щоб забезпечувати потреби армії, ніж на те, щоб перетворити захоплений край на інтегральну частину імперії відповідно до своїх уявлень.

    Врядування 1914–1915 років було настільки брутальним, що навіть у російській думі його прозвали «європейським скандалом», і це погіршило сприйняття росії на міжнародній арені. Хоча для справедливості варто зазначити, що до жодних серйозних заходів це «погіршення сприйняття» не призвело. Натомість сильно вплинуло на сприйняття росіян серед звичайних мешканців Галичини. Галичани були досить лояльними до Габсбурґів, а українські інтелектуальні кола краю активно обмінювалися інформацією з «колегами», що перебували на території російської імперії. Та напередодні Першої світової у пересічного жителя Галичини не було особливої ворожості до росіян. Куди гіршими були стосунки між українцями та поляками. Але після окупації дедалі більша частина суспільства почало розуміти, що Москва є ворогом українства, а в багатьох українців зникли ілюзії про те, що цар «визволить» їх з-під австрійського панування.

    Нищення української спільноти Галичини не було чимось випадковим чи простим «перегином на місцях». Це була частина цілеспрямованої державної політики. Цікавими є спогади Дмитра Дорошенка, в яких він розповідає, що делегація від петербурзьких українців звернулася до міністра закордонних справ російської імперії Сазонова. «Коли до нього, явилася делегація українців, яко до найбільш ліберального, європейського з міністрів та прохала заступитися за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений російською владою в росії і Галичині, то цей ліберальний міністр відповів: “Що ви хочете? тепер то і випав найбільш зручний момент, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством!”. Відповідь ця не вимагала ніяких коментарів».

    Пройшло понад сто років з моменту описаних подій, а росія і надалі намагається загарбати українські землі, а навіть «ліберальні» росіяни вважають українців «молодшими братами». Досвід подій Першої світової показує: якщо росіяни націлилися знищити «українство», то для них не буде різниці, це Галичина, Слобожанщина, Наддніпрянщина чи інший регіон. Єдине, що їх справді здатне стримати — це армія, яка обороняє від їхньої навали.