Увечері 18 серпня 1941 року чекісти 157-го полку НКВС, які охороняли ДніпроГЕС, вивели з ладу обладнання станції та підірвали греблю. Це стало несподіванкою не стільки для німців, які наступали, скільки для червоноармійців, які відступали. Від вибуху загинули радянські солдати, які в цей момент переправлялися через греблю. Також під водою опинилися ті частини радянських військ, які перебували нижче за течією. За підрахунками істориків загинуло від 20 до 100 тисяч радянських військових і цивільних.
Німці відновили станцію вже влітку наступного року, а восени 1943-го під час відступу знову спробували її підірвати. «Бабель» згадує, як ДніпроГЕС двічі знищували та відновлювали у повоєнний час.
Побудувати в Запоріжжі гідроелектростанцію вирішили ще на початку 1920-х в рамках масштабного плану з електрифікації країни. Будували станцію за американськими технологіями, до Запоріжжя для консультацій приїжджали фахівці зі США. Більшовики щедро розплачувалися з ними коштовностями і предметами мистецтва. Але найбільш ходовим товаром було зерно, яке відбирали у селян навіть під час голоду в 1920-х і Голодомору в Україні на початку 1930-х.
ДніпроГЕС оголосили всесоюзним будівництвом, де крім «бійців будтрудармії», використовували безоплатну і ненормовану працю вʼязнів. У 1927 році заклали перемичку, а в 1932-му запустили перший агрегат нової станції. У 1939 році ДніпроГЕС стала найбільшою електростанцією в Європі і третьою за потужністю у світі.
Через два роки після початку Другої світової війни Німеччина напала на свого вчорашнього союзника СРСР. Радянські війська відступали з великими втратами. А німці проривалися до Києва і великих індустріальних і портових центрів — Запоріжжя, Миколаєва, Херсону, Одеси, Очакова. До середини серпня 1941 року сили німецької групи армій «Південь» вийшли до Дніпра на всій лінії від Херсону до Києва. За спогадами начальника Генерального штабу Сухопутних військ Німеччини Франца Гальдера, 17—18 серпня 1941 року одна з німецьких танкових дивізій стояла вже майже за кілометр від греблі ДніпроГЕСу.
Увечері 18 серпня радянські підрозділи стримували наступ і прикривали відхід інших частин, коли приблизно о 20:15 пролунав потужний вибух, і з боку греблі ДніпроГЕСу понеслася хвиля близько 100 метрів завдовжки і 30 метрів заввишки.
«Військовий транспорт і люди, які в цей час рухалися дамбою, звісно, загинули. Майже тридцятиметрова лавина води прокотилася Дніпровською заплавою, змиваючи все на своєму шляху. Усю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріалів, десятками тисяч тонн харчових продуктів тощо змило за лічені хвилини. Десятки суден, разом із командами, загинули в тому жахливому потоці. У Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя і далі стояли на позиціях [радянські] військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика кількість червоноармійців і офіцерів з артилерією та військовим спорядженням. Крім військових, загинули в плавнях десятки тисяч голів худоби і багато людей, які там були на роботі», — так описував події очевидець Федір Пігідо-Правобережний.
ДніпроГЕС замінували ще на початку серпня 1941 року. Для цього літаками з Москви завезли понад 20 тонн вибухівки. Відповідальними за операцію були інженер-полковник Борис Епов і підполковник Олексій Петровський. А от хто визначив час «крайньої необхідності» для підриву, досі точно не відомо. Одні історики вважають, що наказ віддав командувач військ південно-західного напрямку Семен Будьонний, другі — що шифрограму зі ставки у Москві відправив особисто Сталін, треті — що передчасно запанікували співробітники 157-го полку НКВС, які мали привести вибухівку в дію. Це стало несподіванкою навіть для вищого командування. «Ми перебували в Запоріжжі, коли раптом земля хитнулася під ногами — від вибуху величезної сили здригнулося повітря», — згадував командувач Південним фронтом Іван Тюленєв.
Спочатку радянське керівництво намагалося все звалити на «ворожих диверсантів», але від цієї версії довелося відмовитися. Американська газета The New York Times 21 серпня 1941 року вийшла зі статтею про підрив греблі ДніпроГЕСу «росіянами, що відступали» на першій шпальті. У ній був коментар дипломата однієї з країн Гітлерівської коаліції, який порівняв такі дії зі «скорпіоном, який вжалив сам себе».
Серйозної шкоди німецьким військам підрив греблі не завдав. Після вибуху ДніпроГЕСу оборона Запоріжжя тривала ще півтора місяця. За цей час з міста встигли вивезти майже все обладнання великих заводів. Що ж до жертв серед радянських солдатів і цивільних, то точних даних немає. Вони оцінюються приблизними цифрами від 20 до 100 тисяч людей. Крім того, кілька тисяч червоноармійців, які евакуювалися на лівий берег Дніпра нижче за течією, були відрізані водою, і їм довелося здатися в полон.
Що дійсно здивувало німців — так це спосіб, у який з ладу вивели все обладнання станції. Цією «знахідкою» захоплювався міністр озброєння Німеччини Альберт Шпеєр. «Відвідав я і підірвану електростанцію в Запоріжжі. Під час свого відступу росіяни вивели з ладу обладнання у досить простий і примітивний спосіб: перемиканням розподільника змащення при повному режимі роботи турбін. Позбавлені мастила, машини розжарилися і буквально пожерли самих себе, перетворившись на купу непридатного металобрухту. Вельми ефективний засіб руйнування, і всього лише — простим поворотом рукоятки однією людиною».
Якщо зруйновану частину греблі німецькі будівельні частини відновили досить швидко, то нове обладнання довелося везти з Німеччини. Улітку 1942 року електростанція знову запрацювала.
У 1943 році ситуація на Східному фронті змінилася, радянські війська перейшли в наступ. Тепер уже німці стали готувати підрив ДніпроГЕСу. Мінування почали ще в березні 1943-го, більш ніж за пів року до дати реального відступу із Запоріжжя. Близько 200 тонн вибухівки і авіаційні бомби мали зруйнувати станцію вщент. Але радянським саперам і розвідникам вдалося пошкодити частину дротів, які йшли до детонаторів. Через це німцям вдалося підірвати тільки частину греблі.
А от усе інше довелося відновлювати практично з нуля. Німці знищили машинну залу, пульт управління, все електрогосподарство і міст. У 1944 році ДніпроГЕС знову почали відбудовувати. Першими працювали сапери, які витратили кілька місяців, щоб знешкодити близько ста тонн бомб, вибухівки, мін, снарядів і гранат. Потім на відновлювальні роботи відправили будівельників і колгоспників — в основному жінок.
Спочатку між зруйнованими биками греблі спорудили навісні мости. Потім швидко звели тимчасову захисну дамбу. Тріщини в греблі заклали спеціальним цементним розчином. Перший рік роботи просувався повільно через те, що німці вивезли архів будівельних документів станції. У 1945 році його знайшли у Чехословаччині та повернули до Запоріжжя.
Проєктом реконструкції станції керував московський архітектор-конструктивіст Віктор Веснін, який вніс у зовнішній вигляд станції «зміни, спрямовані на збагачення її архітектурного образу». Оновили і обладнання ДніпроГЕСу. У 1946 році американська компанія General Electric поставила нові генератори потужністю 90 МВт замість зруйнованих, потужність яких була 77,5 МВт.
На відновленні Дніпрогесу в повоєнний час працювало близько 50 тисяч людей. Завдяки цьому перший агрегат станції запустили вже в березні 1947 року. А вже за три роки, у червні 1950-го, в експлуатацію ввели останній, девʼятий агрегат. Потужність відновленого ДніпроГЕСу перевищила довоєнну приблизно на 16 відсотків.
