Категорія: України

79 років тому у Львові відбулись Українські Національні Збори — збори представників української інтелігенції, української церкви, провідних діячів Організації Українських Націоналістів Революціонерів у Львові 30 червня 1941 року, під час яких був проголошений Акт відновлення Української Держави та дав поштовх створенню всеукраїнського опору окупантам.

Цей Акт проголошено з фаціяти (балкону) будинку на Площі Ринок №10 та повідомлено через радіо на весь світ.

Спочатку планували проголосити Акт відновлення Української Держави у Великій залі ратуші, в одному з кабінетів якої Ярослав Стецько готував остаточний текст цього документу. Але стратегічну будівлю зайняли німці, і довелося перебратися до будинку «Просвіти».

Передісторія

День 30 червня 1941 року випав на понеділок. Минуло вже 8 днів як III Рейх напав на Радянський Союз.

Для України Друга світова війна стала лише частиною визвольних змагань середини ХХ століття. Фактично для нас ця війна почалась ще у березні 1939 року, коли Угорщина напала на Карпатську Україну. Сотні волонтерів-добровольців із Галичини та Волині вступили  до «Карпатської Січі», аби захищати українські землі.

Багато надій у той початковий період покладалося на Німеччину, яка могла би й обіцяла підтримати прагнення України створити власну державу. Адже німці не перешкоджали робити це словакам чи хорватам. Гітлер і справді протягом певного періоду вважав українців своїми потенційними союзниками у війні проти Польщі та Москви.

У 1939 році він відмовився від ідеї створити незалежну українську державу на території розгромленої Польщі. Західну Україну Гітлер “віддав” Сталіну, аби забезпечити собі підпілля в наступі на французький Париж. Гітлер не дуже хотів нападати у 1941-му на СРСР. Тоді його більше приваблював Близький Схід. Але змушений був випереджати події, бо на західних радянських кордонах концентрувалися десятки тисяч важкої техніки та людської сили.

ІІІ Рейх виступив на майже 3 тижні раніше, хоч й мав набагато менше техніки та війська. Однак домігся спочатку великих успіхів. Однак в результаті ця атака була приреченою на неуспішну, бо німці, яких народи Радянського союзу були готові прийняти як визволителів, насправді виявились такими ж окупантами, як і червоні.

“Для українського національно-визвольного руху в середині 1941 р. існували лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави – але ж неможливо було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкривався шанс реалізації незалежницьких завдань національної революції; таке невикористання шансу з усіма підставами повинно було б розцінюватися і політиками, й істориками як національна зрада. Друга: орієнтуватися на єдиного можливого в даних умовах антикомуністичного й, умовно, антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і практично можливого, хоча й дуже непевного, що добре розуміла українська сторона. Було обрано єдино можливий у даній ситуації другий шлях”, – так оцінював ситуацію літа 1941 р. видатний львівський історик Ярослав Іван Корибут-Дашкевич ¹.

Аби зрозуміти істинні наміри фюрера, 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави та готовність спільної боротьби проти сталінського режиму.

Отже того дня, вранці 30 червня, до Львова почали входити частини 1-ї німецької дивізії альпійських стрільців і батальйон (леґіон) “Nachtigall” (“Соловей”), що складався переважно з українців на чолі з Романом Шухевичем. З німецького боку керували цим батальйоном обер-лейтенанти Альбрехт Герцнер та Теодор Оберлендер.

На той час жовто-блакитні кольори та тризуб з мечем всередині вважав державними символами Провід ОУН під проводом Андрієм Мельником. Натомість ОУН на чолі зі Степаном Бандерою вважала, що «нашим Державним Гербом є Володимирівський Тризуб у формі введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою уживаною в Східній Україні».

Цього вечора кілька тисяч львів’ян зібралися на Ринку, де о 18:00 годині у будинку “Просвіти” (будинок №10) розпочалися Національні Збори, які виступили з історичним Актом проголошення Державності та утворили Державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Було створено й парламент нового державного утворення – Українську Національну Раду під почесним головуванням митрополита Андрея Шептицького та під проводом сеньйора українських політиків д-ра Костя Левицького.

Ось як описав Кость Паньківський про події того дня: “Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв’язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства «Просвіта» на Ринку.

Ці збори, які пізніше названо «Національними Зборами» викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку – невеликі темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів: запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загалові поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев’ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх, у тому числі представник Митрополита – тоді мітрат і ректор Духовної академії – о. д-р Йосиф Сліпий і деяке число відомих керівних людей.

Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але таке спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним – згідно з модою – ковніром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так що у другій кімнаті його не чули і не знали про що йде. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самовпевнена форма «акту» ОУН про «створення держави» і декрету провідника Степана Бандери ч. 1 про покликання правління». Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрінувся, ті збори викликали розчарування і занепокоєння…

Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці – яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна аґітка була змістом промови голови і всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН…

Від місцевого львівського громадянства не промовляв ніхто, бо нікого не запросили тай ніхто не голосився. Тільки ректор о. Сліпий привітав збори в імені Митрополита.

На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавтман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом… хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки в роді: «маєте тепер Україну!». – зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!»

Львів’яни прийняли проголошення і промови спокійно… Тому увага львів’ян була скерована радше на близьку і зовсім ясну справу створення міської управи, ніж на досить непроглядне поки що питання держави. Тож теж ясною сторінкою зборів лишилася передача управи міста в руки знаного й поважного проф. Полянського. Ця вістка була прийнята радісно…

Через Львівську радіостанцію, яка вже була зайнята гітлерівцями, текст Акту відновлення державності вдалося 30 червня та 1 липня кілька разів проголосили на весь світ.

Німці були вражені цією сміливою акцією, яка швидко поширилась на західних землях України. Влада у багатьох населених пунктах переходила в руки українських патріотів і залишалась часом на кілька місяців.

Гітлерівці зажадали від Степана Бандери та Ярослава Стецька негайно відкликати проголошений Акт і ліквідувати новоутворені органи української влади. Їхня відмова стала причиною гітлерівських рeпресій, які, у свою чергу, викликали всенародний рух опору новим, вже західним, окупантам. Українські патріоти стали на межі між обома потужними імперіями.

В одному з інтерв’ю в 1987 році Ярослав Стецько ось так згадував події:

“До мене підійшов старшина німецької армії і сказав, що ми граємось з вогнем. Я йому сказав, що ми граємось з вогнем, а ви – ще з більшим. Будете мати тепер і проти себе тепер український народ”.

https://www.youtube.com/watch?v=IlR5itRkp2o

 

Ярослав Стецько був затриманий 12 липня разом з міністром його уряду Романом Ільницьким у львівській ратуші під час перемовин з керівником SD (Служби безпеки) VI німецької армії д-ром Баєром. Їх депортували до Берліна, нібито «для переговорів». Після незгоди скасувати «Акт 30 червня» їх разом зі Степаном Бандерою посадили до концтабору Заксенхаузен біля Берліна, де вони перебували кілька років до вересня 1944 року.

Припинило свою легальну діяльність і Українське державне правління, а 1 серпня 1941 року Львів став столицею дистрикту Ґаліція Генеральної губернії, який очолив губернатор Карл Ляш. Урочистий акт приєднання вчинив у будинку колишнього Галицького сейму генерал-губернатор Ганс Франк.

Тепер деякі дослідники люблять дискутувати: що би було, якщо б німці “були мудрішими” і погодились у 1941 на певну форму української незалежної державності, як це вони дозволили у сусідній Словаччині чи Хорватії?

Акт 30 червня 1941 року став кульмінаційним пунктом українських визвольних змагань середини ХХ століття, створився збройний опір обом окупантам, який тривав загалом до середини 1950-их років.

Важливо, що через 4 роки, 29 червня 1945 року згідно з договором між СРСР та Чехословаччиною Закарпатська Україна стала складовою частиною УРСР, однак, без Пряшівщини та Сиґідської Марморощини. Кордони, накреслені тоді Сталіним, залишились у спадок нинішній незалежній Україні, якої не було би без Акту 30 червня 1941 року.

Акт відновлення Української Держави в оригіналі:

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

Ярослав Стецько.Провідник Національних Зборів

За матеріалами: Збруч

На заході Україні є місто, яке дo 1939 рoкy бyлo дyжe пoпyлярним кyрoртoм в Aвстрo-Угoрськiй iмпeрiї тa мiжвoєннiй Пoльщi. У тoгoчaсних пyтiвникaх i прeсi йoгo нaзивaли Пoдiльськoю Рив’єрoю, пoрiвнювaли з Kaрoлiнoю, Флoридoю i Пaлм-Бiч.Ідeться прo кyрoрт y Зaлiщикaх нa Teрнoпiльщинi. Toгoчaснi листiвки дeмoнстрyють привaбливий кyрoрт: смyгaстi лeжaки, вeликi пляжнi пaрaсoлi, дoвгi ряди лaвoчoк, aкyрaтнo пiдстрижeнi дeрeвa. Цe – нa Поділлі, за 200 км від Львова.

Усе почалося з буyдiвництвa зaлiзницi з Чeрнiвцiв дo Зaлiщикiв нaприкiнцi 19 стoлiття. З пoявoю зрyчнoгo спoлyчeння мiстo yвiйшлo в трiйкy нaйпoпyлярнiших кyрoртiв Aвстрo-Угoрськoї iмпeрiї. Aджe тyт yнiкaльний для рeгioнy клiмaт, схoжий нa сeрeдзeмнoмoрський. A всe зaвдяки рoзтaшyвaнню. Зaлiщики – цe пiвстрів на Дністрі, оточений кручами, що затримують тепле повітря.

Пeршa свiтoвa вiйнa нeнaдoвгo зyпинилa рoзвитoк кyрoртy. Зaтe в 1920-30 рoкaх вiн стaв шaлeнo пoпyлярним y Пoльщi. Зaлiщики привaблювaли вiдпoчивaльникiв сeрeдзeмнoмoрськoю aтмoсфeрoю, трoпiчними фрyктaми й винoгрaдникaми, бeзлiччю рoзвaг тa yмoвaми, якi бyли нe гiршi зa єврoпeйськi.

У місті працювали десятки пансіонатів і приватних віл. На березі Дністра були два пляжі – “Сонячний” і “Тінистий”, обладнані лежаками, роздягальнями, тенісними кортами, барами.

Щодня там грав оркестр, а вечорами влаштовували танці. Тут були й кілька яхт-клубів та секції гірського туризму. Публіку збирали кінні перегони, які проводили поблизу міста. Щоосені, під кінець курортного сезону, Заліщики запрошували на свято вина й винограду “Віннярство”.

В той же час в місті починає функціонувати два пляжі, один з яких був другим за розміром нудистським пляжем Польщі.

Курорт був настільки популярним, що до міста проклали залізничну гілку з Варшави через Львів. Нею їздили швидкісні “люкс-торпеди”, які зараз назвали б рейковими автобусами. Під кінець 1930-х сюди почали їздити туристи з інших європейських країн.

В середині 30-х років Заліщики вже приймали таку кількість туристів, якою не могли похвалитись більшість сучасних курортних містечок. За сезон місто відвідувало декілька десятків тисяч туристів, рекорд – 23 тисячі в 1937 році.

Місто Заліщики розташоване в межах Дністровського каньйону. Фактично місто – це меандр, оточений з трьох сторін Дністром, однією з найбільших і найчистіших річок Європи, та горами, а точніше – високими берегами Дністра. Завдячуючи такому розташуванню на тут виник кліматичний феномен: субтропічний клімат в центрі Європи! Це стало передумовою для виникнення рослинництва і виноградарства зокрема. У місті ще за часів Австрійської імперії був заснований аграрний коледж, який готував спеціалістів для всієї Європи, а саджанцями забезпечував щонайменше половину Австрійської імперії, приклад цьому – холодна зима кінця ХІХ століття, коли в Австрії більшу частину садів було знищено через аномально холодну зиму.

Варто згадати, що тільки на заліщанщині в період Другої польської республіки, займались виноробством на професійному рівні.

В Заліщики приїжджали також «дивитись, як цвітуть абрикоси» – це аналог сучасного «цвітіння сакур в Ужгорді». Навесні, коли все місто було в цвіту цих дерев,  мешканці та гості міста виходили на так званий «шпацір» і гуляли центральними вулицями в колі друзів та сім’ї.

Усе закінчилося 1939 року. Почалася Друга світова війна. З нею до Заліщиків прийшли “совіти”. А в 1941 році потужна повінь зруйнувала пляжі та чимало прибережних парків. Відновлювати курорт після війни у радянській Україні не стали.

Та все ж Заліщики варто відвідати, щоб насолодитися чудовим краєвидом із дністровських круч і походити між історичних будівель, які можуть розповісти багато цікавого про багатогранну 600-літню історію міста.

Останніми роками місто робить спроби повернути колишню славу.

Цікава історія про подорож молодої американки Дороті Госмер на своєму велосипеді теренами Галичини напередодні Другої світової війни. Пізніше про це було надруковано у виданні National Geographic Magazine.

У 1938-1940 роках на сторінках журналу були опубліковані три її статті про веломандрівки Польщею та Румунією (до складу яких тоді входили західноукраїнські землі). Госмер мала далекосяжні плани добратися аж до Японії, проте їх реалізації завадила Друга світова війна.

Подаємо фото і переклад уривків зі статті «На велосипеді через Румунію», яка вийшла друком у National Geographic Magazine у червні 1939 року. Оскільки нас цікавить передусім український відрізок подорожі Госмер, розповідь ми почнемо вже зі Львова.

Веселе місто Львів

Львів є парадоксом. Як австрійський Лемберг, столиця Галичини, він відіграв криваву роль у [Першій] світовій війні. Місто брали, втрачали і знову брали, а потім його населення поділило­ся, й українці билися з поляками. На цвинтарі є навіть могили дівчат, які взяли до рук зброю.

Хай там як, а жителів міста називають «ве­селими лембергерами», і Львів – найрадісніше місто, яке я побачила в Польщі. Увечері всі про­гулюються усадженою тополями Академічною [тепер проспект Тараса Шевченка], невиму­шено розмовляючи, сміючись, обмінюючись привітаннями. Чоловіки та хлопці розглядають гарненьких дівчат…

У Львові я зупинилася в гуртожитку – Домі студенток. Щоранку в нижній залі босонога се­лянка з великим кошиком ягід та вагами прода­вала мені мій сніданок – 250 грамів полуниць. Ще про їжу: тут буряковий суп [борщ] подають із тим, що поляки звуть «вушками». Ці «вушка» нагадують равіолі, ба навіть кращі за них. Сме­тану подають частіше, з певними солодощами, м’ясом – і завжди як заправку до салату. А ще я вперше куштувала холодний полуничний суп!

Між українцями Польщі

Моя перша подорож на розбірному човні (бай­дарці) Дністром привела мене до землі «малих росіян», населеного переважно українцями ре­гіону. У Львові, в домі визначного польського науковця я познайомилася з трьома ентузіаста­ми річкових мандрівок. Почувши, що я прямую на південь, вони запропонували приєднатися до їхнього сплаву Дністром на вихідних. Мій велосипед вислали вперед. Ми мали прибути до Нижнева [село, тепер у Тлумацькому районі Івано-Франківської області] на Петра і Павла.

До нашого відправного пункту Галича ми дісталися в суботу пообіднім потягом. Він був заповнений євреями (які запихали через вікна і двері тюки та клунки, аж доки не заповнили купе від підлоги до стелі) та селянами (які дода­ли свою частку – кошики з курми й мішки, що звивалися, рохкали та кахкали). Коли паровоз засвистів і ми вирушили, селяни перехрести­лися. На кожній зупинці пасажири масово й метушливо виходили з вагонів, щоб попити води на станції.

Галич, приєднаний до Польщі у XIV століт­ті, був центром раннього князівства, від якого походить назва, що її Австрія дала провінції Га­личина. Коли ми прибули, то героїчно витягли з вагона наші величезні клунки з загадковими частинами розбірних човнів… Сплавлялися за течією широкого Дністра між полів, що про­стягалися до пагорбів… Ледь не перекинувшись кілька разів, ми з ліхтарем розбили табір під пі­щаним обривом.

Недільне купання

Коли нас розбудили дзвони білостінного монас­тиря неподалік, річка вже буяла життям. Оче­видно, що неділя – це головний день миття на Дністрі для всього, крім білизни. Українські чо­ловіки та хлопці стояли голі в воді, миючи коней, корів і себе. Не менш оголені дівчата плюскалися тут-таки без натяку на сором’язливість. Вони ве­село до нас гукали, коли ми проходили поруч…

Уже по обіді ми дісталися Нижнева. Селяни були ще в урочистому настрої та святковому вбранні після ранкових релігійних обрядів. Ді­вчата в оксамитових жилетках і високих шкіря­них чоботах групками збиралися на сільській дорозі, вдаючи байдужість до молодих чоловіків у вишиваних сорочках, які неквапом прогулю­валися поруч, групками по десятеро, співаючи хорали своєю м’якою слов’янською мовою.

Старі чоловіки у білих лляних штанях та підперезаних пасками сорочках (на їхніх коротко стрижених головах – маленькі пласкі шапки) сиділи перед будинками з очеретяними дахами, що загиналися на краях угору, як дахи пагод. Посеред площі стояв павільйон під навісом, де священики виконували обряди на честь дня апостолів Петра і Павла.

Серед хмар

Мій маршрут несподівано з горизонтального став вертикальним. Я вирушила відвідані обсер­ваторію, яку будували на найсхіднішій вершині Карпат, і водночас виявила над хмарами лінію фронту. Інженер, який мав інспектувати урядо­ву обсерваторію на польському кордоні на горі Піп-Іван, запросив мене у цю подорож разом з ним та його дружиною.

Від лісництва, де залишили авто, ми годинами підіймались вгору під колючим дощем та серед хмар, які час від часу розходилися, щоб ми могли по­бачити азалії між клаптиками снігу. Здавалося, минула вічність, перш ніж я, змерзла й змокла до рубця, потрапила в хатину на вершині. Хоч обсерваторію й будує Ліга протиповітряної обо­рони, вона призначена для наукових досліджень, переважно астрономічних та метеорологічних. Близько 500 тонн будівельних матеріалів завезли наверх гірські поні [гуцульські коні].

До кордону з Румунією

Завершивши подорож гуцульським регіоном, я повернулася до Коломиї, звідки вирушила вздовж Пруту до кордону. Дорогою я потра­пила до Заболотова, типового галицького мі­стечка[тепер селище Снятинського району Івано-Франківської області]. Українські се­ляни, які проводять свої дні у полях, мають будинки на околицях. У центрі ж містечка пролягає довга, дуже нерівна брукована ву­лиця: обабіч простягнулися маленькі крам­нички, перед якими сидять євреї у довгих чорних халатах…

В одному типовому українському селі, де я зупинялася, однією з крамниць володів єврей. Було просто дивовижно спостері­гати, як він чаклував над своїми терезами, додаючи одну малесеньку вагу, прибираючи іншу і врешті-решт обговорюючи на їдиш ціну з дружиною. Покупці у цей час були безсторонніми глядачами, заворожено сто­ячи, ніби в церкві, де обряди виконуються грецькою чи церковнослов’янською мовою. Цей єврей вів активну бартерну торгівлю – стільки-то борошна за стільки-то карто­плин. За кожне свіже яйце, яке приносили дівчата – а часом вони приходили лише з одним, – їм діставалося стільки-то скляних намистинок…

Попереду були останні милі моєї подорожі Польщею. Авто миттю з’їло би відстань, що лишалася до російського або румунського кордонів. Але мені, як перекотиполю, що має час та радість свободи, подуву вітру було до­сить, щоб податися на інший шлях.

Джерело: National Geographic Україна №3 від червня 2013 року, ст. 136-141, побачили у Фотографії Старого Львова.