Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Бібліотека українського мистецтва опублікувала унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років. Автор світлин – маловідомий в Україні архітектор, маляр, фотограф Олександр Пежанський.

Ім’я Олександра Пежанського (1892–1972) поки маловідоме: по-перше, історія української фотографії ще не написана, по-друге, більшу частину життя митець провів в еміграції. Зараз, коли українці відкривають для себе вітчизняних майстрів ХХ століття, саме час згадати і про Пежанського: його талановиті світлини говорять самі за себе, йдеться на сайті Бібліотеки українського мистецтва.

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Окрім фотографії, Олександр Пежанський займався архітектурою, малярством, музикою. Змогу побачити фотографії Пежанського маємо завдяки єдиній його доньці – Дарії Ярошевич (народилася у 1936 році), яка ініціювала видання альбому про батька (книжка вийшла у Львові у 1992 році).

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Олександр народився 2 листопада 1892 року у Львові, у родині архітектора Григорія Пежанського. Навчався архітектури у Львівській політехніці. У студентські роки як скрипаль гастролював з хором “Бандурист” містами Східної Галичини. Під час Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська. У 1919 році вступив до Української Галицької армії. Наступні роки живе переважно у Польщі та Австрії. Архітектором у Львові (та наближених населених пунктах) працював у 1927-1939 роках – проектував житлові, громадські, культові споруди у стилях модерну та функціоналізму. Був членом Українського фотографічного товариства (1930-1939). Під час Другої світової війни покидає рідне місто, цього разу – назавжди. Спочатку жив у Польщі, з 1966 року – у США.

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Представлені у спецпроекті Бібліотеки українського мистецтва світлини створені у 1930-х роках в Галичині. Демонструють той ритм життя, якого вже нема…

Донька Пежанського згадує: “Після війни ми перебували в Польщі. Там у 1950-60-х роках техніка кольорової фотографії була така примітивна, що батько займався тільки чорно-білими світлинами. Спочатку збудував собі свій власний збільшувач, страшно примітивний в порівнянні із теперішніми “чудами” техніки. Була це дерев’яна скринька із жарівкою, лінзою і об’єктивом. Гостроту світлини було дуже важко наставити, папір шпильками прибивалося до стіни – але знімки виходили добрі”.

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Унікальні фотографії Гуцульщини 1930-х років

Фотографія була одним з багатьох захоплень Олександра Пежанського. Сподіваємося, після перегляду його досконалих робіт у вашому переліку визначних українських фотографів стане на одне ім’я більше.

Джерело: kurs.if.ua

Як в українській мові з’явилась команда “струнко”?

Як в українській мові з’явилась команда “струнко”? 7 фактів, які корисно знати вивчаючи/навчаючи впоряд/у.

1. На зламі 19-20 століть в товаристві “Сокіл” перекладали з німецької мови команди для руханкових, тобто спортивних, вправ в цьому товаристві. Німецьку команду «Habt acht!» переклали, як «Позір!». Сокільські активісти користувались не лише німецькою військовою основою, але й чеськими сокільськими підручниками (у чехів слово «pozor» й досі є відповідником «увага»).

2. Команду «Позір!» запропонував скоріш за все співзасновник і секретар товариства «Сокіл» Володимир Лаврівский, який укладав «Розкази до вправ рядових» (Львів, 1898). На жаль, цей текст історики ще не відшукали. Однак, наступні редакції, які готував сокільський активіст Микола Сіяк – дійшли до нашого часу і там цей переклад вже є.

3. «Сокіл», «Січ», «Пласт», УСС і УГА до 1938 року (!!!) основну поставу приймали на команду «Позір!». В тому році ОУН у своїх правильниках (статутах) і виданнях замінила цю усталену галицьку команду на наддніпрянський варіант. Через кілька років у впоряді УПА команду «Позір!» стали використовувати, як аналог команди «Увага!».

4. Команда «Струнко!» з’явилась у революційному 1917 році в наслідок імпровізації… На першому «підготовчому вічі» українських військовиків в Києві, яке відбулось 9 березня за ініціативи Миколи Міхновського, головуючий цього віча Вартоломій Євтимович саме так переклав російську команду «Смірно!». Коли потрібно було змобілізувати зал він промовив: «”Встать! Струнко! Панове старшини” — [це була] перша команда по-українськи».

5. Євтимович уточняє в своїх спогадах: «Команда “струнко” з того часу відразу і назавжди прищепилася й пізнійше ввійшла до статутів». Вже восени 1917 року саме так було записано цю команду у виданні «Скорочена муштрова наука» (Київ, 1917), яке видала Центральна Рада. Відтак ця команда потрапила у «Муштровий статут для піхоти» (1919) Армії УНР і збереглась, навіть, в українських підрозділах радянської армії.

6. Спонатанний переклад російської команди «Смірно!» публіцист і педагог Віктор Андрієвський (теж соратник М.Міхновського) вважав дуже невдалим. Адже українське слово «струнко» російською означає «стройний». Російська ж команда «Смірно!» наказує стати тихо і звернути увагу, тобто поводитись «тихо, непорушно, пильно, а не звертати увагу на свій вигляд». Іншими мовами ця команда має аналогічні визначення: польською – «Bacznosc», німецькою – «Habt acht», фрнцузькою – «Alerte», англійською – «Fixe alerte» і чеською – «Pozor».

7. Віктор Андрієвський звертав увагу, що в українській мові є дуже гарне старе слово, яке висловлює таку саму думку (як і в інших народів) і яке використовувалось у галицькій армії – «Позір». Він же твердив, що «на закарпатській Україні ще й доси (у 1920-х рр. – Ю.Ю.) виживається дієслово “позірати” в розумінню звертати увагу». І що не потрібно звертати увагу на те, що таке ж слово вживають чехи, які «з певністю (!!! – Ю.Ю.) його позичили через словаків від нас, так само як дуже багато старих українсько-руських слів позичили від нас другі наші близькі сусіди – мадяре».

На фото: Скавтмайстер Іван Кліщ з куреня Орден Залізної Остроги навчає новаків Пласту виконувати команду «Позір!». Карпати, табір Остодір, 1928 рік.

Автор тексту: Юрій Юзич

Живий ланцюг 1990-го року у Львові. Фoтoгрaфiї 31-рiчнoї дaвнoстi

22 сiчня є вaжливoю дaтoю в iстoрiї Укрaїни. Aджe сaмe цьoгo дня, 101 рiк тoмy, yкрaїнськi зeмлi впeршe пiсля бaгaтьoх стoлiть рoз’єднaнoстi, пoєднaлись в oднy єдинy сoбoрнy дeржaвy. І хoчa, вжe нeзaбaрoм, їх знoвy силoмiць рoздiлили, тa цeй дeнь нiкoли нeзaбyтий yкрaїнцями.

Дoкaзoм цьoгo стaв тaк звaний «Живий лaнцюг» мiж Івaнo-Фрaнкiвськoм (чeрeз Львiв) тa Kиєвoм, щo прoстягнyвся зyсиллями мiльйoнiв людeй, y пeрeддeнь 71-рiчницi вiдзнaчeння цiєї iстoричнoї пoдiї, Aктy Злyки УНР тa ЗУНР [лaнцюг вiдбyвся 21 сiчня].

Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року

Пeршe ж oфiцiйнe святкyвaння дня Сoбoрнoстi вiдбyлoся нe y 1990 рoцi, a щe в 1939-мy. Святкyвaли тoдi 20 рiчницю знaкoвoї пoдiї в Kaрпaтськiй Укрaїнi. A oт в 1990 рoцi вiдбyлoся пeршe мaсoвe святкyвaння. І пeрeдyвaв цьoмy святкyвaнню «Живий лaнцюг».

Ідeя «Живoгo лaнцюгa» мiж мiстaми нe бyлa чимoсь нoвим, aджe зa двa рoки дo тoгo пoдiбнa aкцiя вiдбyлaся в Прибaлтицi. Taм «живий лaнцюг» oб’єднaв три стoлицi – Вiльнюс, Ригy тa Taллiнн. Інiцiaтoрaми ж пoвтoрy тaкoї aкцiю в Укрaїнi бyли члeни Нaрoднoгo рyхy Укрaїни, зoкрeмa брaти Гoринi. Ідeя нe виглядaлa yтoпiчнoю, oскiльки вжe кiлькa рoкiв в УРСР вiдбyвaлися рiзнoмaнiтнi мaсoвi мiтинги.

Moжливo, кoгoсь цiкaвить питaння, чoмy ж лaнцюг бyв 21 сiчня, a нe 22-гo. Причинa бyлa цiлкoм прaктичнa. 22 сiчня припaдaлo нa пoнeдiлoк, a oсь 21-гo бyлa нeдiля. Зaдiяти тaкy вeликy кiлькiсть людeй y бyднiй дeнь бyлo б нeмoжливo, тoж пoдiю i змiстили нa дeнь. Сaмe зaвдяки тaкiй змiнi oргaнiзaтoрaм вдaлoся зaлyчити, зa рiзними пiдрaхyнкaми, вiд 500 тисяч дo 3 млн yкрaїнцiв.

Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”
Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Кілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР
Так званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ

В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції, зокрема з Донеччини.

Хoчa oфiцiйнo «Живий лaнцюг» iмeнyвaвся «мiж Львoвoм i Kиєвoм», тa пoчинaвся вiн нe y Львoвi. Oфiцiйним пoчaткoм oснoвнoгo «лaнцюгa» ввaжaлoся мiстo Стрий нa Львiвщинi. Aлe вiд ньoгo прoстягaлoся щe двa «лaнцюги» дo Івaнa-Фрaнкiвськa тa нa Зaкaрпaття. Дoєднaти дo «лaнцюгa» Івaнo-Фрaнкiвськ бyлo вaжливo, oскiльки сaмe цe мiстo бyлo стoлицeю ЗУНР в 1919 рoцi. Taким чинoм «живий лaнцюг» прoстягaвся прaктичнo нa 700 км.

Учасники “живого ланцюга” на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з “Територія терору”
Личаківська, живий ланцюг

Aкцiя «Живий лaнцюг» вiдбyвaлaся y щe тoдi рaдянськiй Укрaїнi, тa пaнyвaв нa нiй вжe дyх нeзaлeжнoстi. Цe зaсвiдчyвaлa вeликa кiлькiсть синьo-жoвтих прaпoрiв, щo мaйoрiли пo всiй прoтяжнoстi «лaнцюгa». І влaдa нa цe змyшeнa бyлa зaкривaти oчi. Цiкaвo, щo oргaнiзaтoри aкцiї фaктичнo нe вiдчyли жoднoї прoтидiї влaди. Свiй внeсoк дo рeaлiзaцiї зaдyмy зрoбили й прoфспiлки, якi зaбeзпeчили aкцiю трaнспoртoм, який рoзвoзив yчaсникiв пo трaсi, дo тих мiсць дe брaкyвaлo людeй.

У Львoвi дaнa aкцiя зaвeршилaся щe й мaсoвим мiтингoм. Йoгo yчaсники пeрeживaли eмoцiйнe пiднeсeння. Лyнaли рoзмoви прo нeзaлeжнiсть Укрaїни. І oчeвиднo нe дaрмa, aджe yжe зa пiвтoрa рoкy пiсля «Живoгo лaнцюгa» Укрaїнa i спрaвдi стaлa нeзaлeжнoю.

Мітинг біля Ратуші з нагоди дня Соборності. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Донеччани у «живому ланцюзі» 21 січня 1990 р.

Дo рeчi, y 2013 рoцi, 29 листoпaдa, y дeнь сaмiтy y Вiльнюсi нa чeсть пiдписaння дoгoвoрy мiж Єврoпoю тa Укрaїнoю 11 мoлoдих людeй вирiшили ствoрити щe oдин лaнцюг єднoстi, який мaв би прoхoдити вiд Kиєвa дo Пoльщi. Maршрyт вiдбyвся вiд Kиєвa чeрeз Житoмир, Рiвнe, Львiв, Шeгинi, чeрeз кoрдoн i дo пoльськoгo прикoрдoннoгo пyнктy Meдикa. Нa aкцiю вийшлo близькo 300 тисяч людeй рiзнoгo вiкy. Нaйaктивнiшoю виявилaсь Львiвськa тa Рiвнeнськa oблaсть. Організаторами живого ланцюга стали група молодих людей (переважно студенти), які без жодної фінансової підтримки забезпечили людьми усі проблемні ділянки між населеними пунктами.

Живий ланцюг у Львові 2013

Як в України забрали Кубань

Коли таваріщі чекісти кричать сьогодні, що в нас «гражданская война» – вони з нас відкрито ГЛУЗУЮТЬ, пише Оксана Забужко у своєму блозі на сайті Главком.

Як у нас «віджимали» Кубань: відео 1992 року (коли укр. ТБ ще було не окуповане), свідчення самовидців, добре, що встигли записати дідів, – гріх не поширити.

Українська хата на Кубані, кін. XIX ст.

Це справді важливо розуміти: що внаслідок сталінської спецоперації (ще одної «гібридної війни»!), яку ми сьогодні поетично називаємо «Голодомор», Україна втратила не тільки мільйони мешканців, а й частину території (Стародубщину в нас Росія відгризла ще раніше, і от її-то точно ще треба буде повертати!). А Кубань усі 1920-ті ще вважалась «адміністративно спірною територією» і була між УСРР і РРФСР предметом нескінченних «міждержавних» торгів і переговорів, – і Скрипник із Шумським тримали окрему статтю в бюджеті на «культурне шефство над Кубанню» (читайте Докію Гуменну, то взагалі «дівчинка-щоденник» була!)). А 1933-го на Кубані перемогла «русская весна» (с) – і звідтоді ніхто про її «входження в УРСР» більше не затинався, тільки аж за «перестройки» вже своїх пісень зі сцени співати дозволили (Маруся-раз-два-три, ну да…).

Тому, коли таваріщі чекісти кричать сьогодні, що в нас «гражданская война» – вони з нас відкрито ГЛУЗУЮТЬ. Тролять і ржуть – від того, що їхні «віджаті» в 3-4-му поколінні підданці, внуки й правнуки репресованих «петлюровцев и бандеровцев» – громадяни РФ з українськими прізвищами – вбивають на Донбасі своїх, по факту, єдинокровних братів, і самі лягають там перегноєм у землю предків. Чим не «адіннарот», хахаха?((( (такий типовий «чекістський юморок», Сталін такі «шуткі» дуже любив!)

Ан нєт – не «адіннарод». Промашечка вишла, гаспада-таваріщі чекісти. Бо навіть ваш учитель Гітлер знав (здогадувався!), що Blut und Boden (кров і земля) – РІЗНІ речі.

Але про це вже якось іншим разом.

Послухайте яка гарна українська мова була в кубанських козаків на початку 1990-х (фрагмент фільму режисера Валентина Сперкача. “Кубанські козаки”, Студія “Україна-Світ”, 1992 рік). За кадром голос Богдана Ступки.

Особливо примітними є останні 30 секунд.

https://www.facebook.com/lystoknews/videos/1667781929949798/?v=1667781929949798

Як виглядали українки 100 років тому – вишиті вбрання, намиста і розкішні вінки

Патріотичні вбрання, вишиванки і віночки зараз на піку популярності серед українських модниць.

Це ще раз доводить, що мода циклічна – адже якщо подивитися на фото українок столітньої давності, ми побачимо ті самі деталі.

Цікаву добірку фотографій українських жінок часів кінця XIX – середини XX століття опублікував на своїй сторінці у Facebook Микола Махно.

Як видно зі знімків, у ті часи наші красуні носили традиційний одяг, різноманітні прикраси, намиста, вінки і хустки.

Основні елементи українського народного вбрання сформувалися ще за часів князівства і пізніше практично не змінювалися. Вбрання українців залежали в основному від місця проживання та матеріального статку.

Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому
Як виглядали українки 100 років тому

Цього дня 1873 року у Львові було засноване Наукове товариство ім. Т. Шевченка

Цього дня 1873 року було засноване Наукове товариство ім. Т. Шевченка – перша науково-культурна громадська організація в Україні, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук.

Як пише «Четверта студія» з посиланням на Укрінформ, товариство було створене у Львові (спершу – як літературно-наукове товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національно свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії (зокрема, після Валуєвського циркуляру 1863 року) та в Австро-Угорщині.

Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних українською громадською діячкою і меценаткою Єлисаветою Милорадович (тітка гетьмана Павла Скоропадського). Фундаторами товариства також виступили Олександр Кониський, Дмитро Пильчиків, Михайло Жученко, отець Степан Качала.

Після першого етапу розвитку, пов’язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892 році, перетворюється в справжню багатопрофільну академію наук (з незмінним пріоритетом до проблем українознавства). Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: історично-філософська, філологічна та математично-природознавчо-лікарська.

Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 році з переїздом до Львова Михайла Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. За час його головування НТШ видало близько 800 томів наукових праць. Крім Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли Іван Франко та Володимир Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання.

Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-1915) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. У міжвоєнну добу діяльність НТШ значно пожвавилася, але після окупації Західної України радянськими військами НТШ було «добровільно» самоліквідовано, а його установи і майно передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону окупації, інші знайшли працю в інститутах львівської філії АН України, а дехто був знищений органами НКВС.

Під час нацистської окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засідання комісій та секцій відбувалися таємно. Після закінчення війни члени товариства, які знаходилися у західній зоні окупації Німеччини, відновили у березні 1947 діяльність НТШ.

Сьогодні на Заході існує чотири осередки товариства – у Франції, США, Канаді, Австралії. В Україні НТШ відновило діяльність у 1989 році.

Мовна мапа України 123 роки тому: Холмщина й Кубань були більш україномовними, ніж Луцьк

Переважно україномовні території, що нині належать Польщі та Білорусі, Луцький повіт, де співіснували чотири великі мовні групи, україномовний простір від Влодави по Кубань та Кавказ і межа «руского міра» не на Донбасі, а поблизу Воронежа: Інформаційне агентство Волинські Новини проаналізувало мовну мапу Волині та України зразка 1897 року.

Інтерактивну мапу «Мовний склад повітів Російської імперії», що базується на переписі 1897 року, оприлюднили на веб-сайті Datatowel.in.ua, присвяченому демографії, економіці та електоральній географії України.

За даними перепису, у Луцькому повіті «малоросійською» мовою спілкувалися понад 143 тисячі жителів (57% населення). Зауважимо, що нині Луцьк називають лідером за відсотком україномовних жителів серед усіх обласних центрів країни, а ще 120 років тому місто та регіон, адміністративним центром якого воно було, не належало до найбільш україномовних. На той час понад 90% населення спілкувалося українською в регіоні, що тепер вважається русифікованим, тобто, у Полтавській губернії (Кобеляцький повіт – 97,3% україномовних, Гадяцький – 96,9% тощо). Цікаво, що навіть у Києві, який вважається дуже русифікованим містом, перепис зафіксував 56,2% україномовних (понад 304 тисячі жителів Київського повіту) і лише 26,6% російськомовних.

Від Сяну по Кавказ: де спілкувалися українською 120 років тому

У 1897 році україномовний простір в межах Російської імперії простягався від Бельського повіту на заході (нині Польща) до Богучарського повіту на сході (зараз територія Росії, а тоді українською в регіоні спілкувалися понад 81% жителів). Південними форпостами української мови були Новогригорівський повіт Ставропольської губернії з понад 50% україномовних та Темрюкський відділ Кубанської області (75,2% україномовних, нині азовське та чорноморське узбережжя Росії).

Назвати Крим цілковито російським на той час теж було б неправильно: в повітах Таврійської губернії на теренах півострова до 59% жителів спілкувалися татарською, від 3 до 22% – українською. Перевагу української показували дані перепису і на територіях Донбасу, нині тимчасово окупованих Росією: 50,5% україномовних в Слов’яносербському повіті (нині Луганськ), 61,7% – в Таганрозькому окрузі Війська Донського (східна частина Луганщини та території Росії на кордоні з Україною), 38,9% у Донецькому окрузі (частина Луганщини та Ростовської області Росії), 58,2% – у Бахмутському повіті (зокрема сучасні Донецьк та Горлівка).

В Астраханській губернії, за сотні кілометрів від сучасного державного кордону України, в окремих повітах україномовні становили від 18 до 40% населення. На далекому Сході понад 25% називали українську мов як рідну в Південно-Уссурійській окрузі Приморської області.

Луцьк та Волинь: строката мовна палітра замість одномовності

Серед населення Луцького повіту, до складу якого тоді входили території частини сучасних Волинської та Рівненської областей від Горохівського району на півдні до Володимирця на півночі, другою за чисельністю мовною групою були євреї (майже 36 тисяч осіб, або 14,1 % населення), третьою – німці (понад 30 тисяч, 12%), четвертою – поляки (24,5 тисячі або 9,7%). «Вєлікорускій язик», тобто, російську мову тут рідною називали 5,1% населення, півтора відсотка спілкувалися чеською та словацькою мовами, 969 осіб або 0,4% – татарською. У Рівненському повіті відсоток україномовних становив 60,5%, у Дубнівському – 68,2%.

Нагадаємо, що населення Луцька на той час становило лише 15,8 тисячі, з них українською спілкувалися 9,4% (майже півтори тисячі осіб), єврейською – 59,5% (понад 9,3 тисячі), російською – 17%, польською – 7,8%. Відповідно до перепису 1897 року, у місті 123 особи розмовляли чеською, 202 – німецькою, 84 – білоруською, 404 – татарською, 3 – французькою.

У сусідньому Володимир-Волинському повіті українською розмовляли майже 200 тисяч осіб (72,1%), єврейською – 10,4%, польською – 8,4%, німецькою – 5,7%, російською – 2,8%, чеською та словацькою – 0,6%. Своєю чергою, у Ковельському повіті частка україномовних становила 78,5%, євреїв – 11,9%, поляків – 4,6%, російськомовних – 3,5%, німців – 0,9%, білорусів – 0,3%. Частина сучасних Волинської та Рівненської областей, зокрема, Любешівський район на той час входили до складу Пінського повіту, де під час перепису білоруськомовними себе назвали 74,3%, україномовними – лише 0,6%.

Водночас, вражають цифри перепису Кобринського повіту, що нині практично повністю входить до складу Білорусі: тут нараховували 79,6% україномовних. В Берестейському повіті Гродненської губернії (нині частина Брестської області Білорусі на межі з Волинню) українською спілкувалися 64,4%, єврейською – 20,8,%, білоруською – лише 1,8%.

Сучасні сусіди Волині, у 1897 – терени, де переважала українська

На теренах Бельського повіту Гродненської губернії, що нині входять до складу Польщі, існував практично паритет україномовного та польськомовного населення – 39,1 та 34,9% відповідно. Майже третину населення становили україномовні в Костянтинівському повіті Седлецької губернії (Польща), а в Бельському повіті (територія Польщі на межі з Білоруссю) українською спілкувалися 38,1%, польською – 33,9%, єврейською – 21,7%. Понад половина населення говорила українською у Влодавському повіті (54,4 тисячі або 55,7% ). У Холмському повіті Люблінської губернії україномовних нараховували 33,4%, польськомовних – 34,5%, німців – 12,7%, євреїв – 12,7%, російськомовних – 6,3%.

Незвичними виглядають нині дані щодо Грубешівського повіту Люблінської губернії (нині частина Люблінського воєводства Польщі на кордоні з Україною) – 59,6% були україномовними (тобто, навіть більше, ніж у Луцькому повіті), польською розмовляли лише 23,1%, єврейською – 14,5%. В розташованому південніше на сучасній території Польщі Томашівському повіті україномовними називали себе 49,5%, польськомовними – 36,5%.

Втрачене різноманіття або нації, зметені з Волині буревіями історії

Воєнні лихоліття та різноманітні історичні перипетії майже стерли пам’ять про ті нації, які ще 120 років тому проживали поряд з волинянами: на мапі чітко окреслюється простір компактного проживання чехів та словаків, які становили 5,3% населення Дубнівського повіту, відчутну частку серед населення Луцького, Рівненського та Острозького повітів.

Євреї на той час були другою за чисельністю національною групою в усіх без винятку повітах, що розташовувалися на території сучасних Волині та Рівненщини. Практично кожен десятий житель на території від Холмського повіту на заході до Житомирського на сході спілкувався німецькою мовою. Трохи менше 10% жителів Волині та Рівненщини спілкувалися польською.

Про втрачене мовне та етнічне різноманіття Волині нині нагадують лише поодинокі величні пам’ятки, що лишаються прикрасами давнього Лучеська: костел та монастирі, синагога та будівля колишньої єврейської гімназії, побудована силами німецької громади кірха, масивні споруди пивзаводу чеха Земана, будівля колишньої вірменської церкви.

Проходячи повз них, сучаснику варто замислитися про те, наскільки важливо шанувати спадщину предків та пам’ятати, що щасливе майбутнє та процвітання можливе лише у разі взаєморозуміння та діалогу між націями та народами, а спроба будь-якої імперії загарбати чи анексувати чужі землі у підсумку приречена на поразку.

Автор: Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ | volynnews.com

Голодомор змінив етнічну структуру України

«Голодомор аналізується як спланова акція окупаційної російсько-більшовицької влади. Він був спрямований на підрив самої можливості антисовєцького спротиву, яка була завжди присутня у моноетнічному селі України. Знищити означало не змінити політичну систему, а в першу чергу саме населення – українців. Однак це можливо було у рамках класового дискурсу, де україні були представлені як селяни-куркулі, а не як окрема національна спільнота. Тодійшня ідеологічна гегемонія це забороняла робити, оскільки офіційна позиція більшовиків підтримувала принцип самовизначення націй, але всі її прихильники в Україні клішувалися як “буржуазні націоналісти” тощо, навіть такі як Грушевський, Винниченко та ін. Такою була ідеологічна маніпуляція, що приховувала за звільненням селян їх знищення як українців вже новою імперією, червоною і безбожною. Результатом чого стало фактичне знищення селян як селян, українців як українців, України як України». © Меморіал.

Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Умисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства.

Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1929–1930 роках так званого розкуркулення, що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств найкращих українських хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.

У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити опір геноциду. Москва добре пам’ятала прагнення українців до створення соборної незалежної України у 1920-х роках. Тому ще з 1929 року було організовано масові арешти партійних діячів, письменників, учених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках та селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина набирала страшної потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій на непомірні плани хлібозаготівель у 1931–1932 роках карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.

Колгоспи, які не виконали планів хлібозаготівлі, заносили на «чорну дошку», що означало повне припинення їм продовольчого постачання, заборону на торгівлю і кредитування. Навколо сіл влаштовували «загороджувальні загони», які не випускали селян із сіл. За обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було усунуто від роботи і віддано до суду більшість керівників колгоспів.

У 1931-му і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії. На заміну їм в Україну прибували «керувати» помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель є непосильними, що колгоспники вже у 1931 році ходили на роботу опухлими від голоду, як його одразу ж заарештовували. Як правило, ніхто з них не повертався додому.

7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Ця постанова відома в народі під назвою «Закон про п´ять колосків», бо саме за збирання на полі колосків кожному «винуватцеві» загрожувало від 10 років ув´язнення до розстрілу. Непоодинокими були випадки самосудів над селянами.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснено контрольне вишукування супротивників грабіжницької політики Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті знову було заарештовано тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж, у листопаді 1932 року, було створено «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх, за офіційними даними з Росії, приїхало понад 20 тисяч. Вони здійснювали щоденні обходи селянських подвір’їв. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей усі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоча б мізерну кількість зерна, били і заарештовували.

Отже, механізм підготовки до здійснення геноциду українців було відпрацьовано ретельно, і характер втілення в життя в усіх голодуючих областях мав абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це сказано у документі «Голод і українське питання» (м. Харків, травень 1933 р.), автором якого є безпосередній очевидець Голодомору – італійський консул С. Граденіго. Він був переконаний у тому, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити… З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про умисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду – українців з різних областей тодішньої УСРР – стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні харчові запаси (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів зі статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собаки та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за 11 місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».

Найбільше під час Голодомору 1932–1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово помирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50% до 70 % сільських школярів.

Отже, у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У 1932–1933 рр. виснажені непосильними хлібозаготівлями люди зазнали головного удару – масового знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоча б сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи призвели до загибелі мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, не подоланий і досі.

Наявні джерела свідчать, що це, поза сумнівом, був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі, також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає:

«…Якщо врахуємо те, що внаслідок Голодомору українське етнічне населення втратило 20–25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням, яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним у другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше сотні тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921–1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки – від сільських учителів до національних лідерів, – тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

Автор: Валентина Борисенко

Джерело: awoxx.blogspot.com

Цей день в історії: падіння Української Народної Республіки

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України, розповідає jnsm.com.ua.

Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.

З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.

У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог — СРСР — заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна — це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.

З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінії фронту с. Ярута над Дністром — р. Мурафа — Бар — Вовковинці — с. Літинка.

21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь — 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.

Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами — у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими — 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.

14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України — у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.

Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.

Однак доля розпорядилася інакше — 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.

Автор: Геннадій Єфіменко / www.jnsm.com.ua

Мінкультури та ТНМК створили анімацію «Історія України за 5 хвилин»

Міністерство культури, молоді та спорту України представили ролик до Дня Гідності та Свободи. У відео під назвою «Історія України за 5 хвилин» музиканти ТНМК розповідають про українську історію від давніх часів до сучасності.

Окрім цього, у ролику показують історичних постатей, які формували уявлення про Україну в усьому світі.

Слова для пісні написав письменник Артем Полежака, анімацію для ролику створив художник Сашко Даниленко, який відомий колабораціями з ТНМК та DakhaBrakha.