Русифікація – це певний вид культурної експансії росії, від якої дуже сильно постраждала Україна, а з наслідками бореться досі, пише Еспресо.Захід
Ціллю такої політики спочатку царської росії, згодом срср, а тепер росії була і є асиміляція українців (та інших народів) та зміцнення російської національно-політичної переваги над ними.
Звичайно, під удар передусім потрапляла мова. Здавалося, все почалося з малого – зміна закінчень прізвищ на російський лад: не Петренко, а Петров. Бо умовному Петренку важко було б знайти роботу чи підійматися кар’єрними сходинками через своє “меншовартісне” прізвище. Це також стосується вулиць, назв міст, перекручування українських слів і зміна їхніх значень, імен. У цьому матеріалі йтиметься саме про імена, а конкретно – про чоловічі.
Як пише філологиня Ольга Васильєва, в українських іменах немає суфікса -ік, він є в російських. Тому українською правильно казати й писати Толик, Віталик, Славик, Владик, Вадик, Костик, Ростик, Едик, Даник.
“На Полтавщині столітня бабуся називала свого внука (мого чоловіка) Толиком і Толькóм, але ніколи — Толіком. Так її навчили батьки, бо сто років тому українці не говорили російською. Натомість “Толіки” та “Віталіки” — це суржикізми й наслідок pycифiкaції”, – розповідає вона.
Щоб не потрапити у пастку русифікації, тримайте список правильних скорочень імен українською:
не Ваня, а Ванько, Іванко або Івась;
не Міша, а Мишко, Михайлик або Михась;
не Юра, а Юрко, Юрчик або Юрась;
не Діма, а Митько, Дмитрик або Дмитрусь;
не Петя, а Петько, Петрик або Петрусь;
не Паша, а Павлик або Павлусь;
не Андрєй чи Андрюша, а Андрійко або Андрусь;
не Гордєй чи Гордюша, а Гордійко або Гордусь;
не Костя чи Костік, а Костик, Кость або Костусь;
не Саша, а Сашко, Санько, Олелько або Лесь, Лесик;
не Альоша, а Олекса, Олешко або Лесь, Лесик;
не Льоня, а Ленько або Лесь, Лесик;
не Олєжа, а Олежко, Олько або Лесь, Лесик;
не Гріша, а Гришко, Гриць або Гринько;
не Нікіта, а Микитка або Микитко;
не Коля, а Миколка або Колько;
не Сьома, а Семко, Сенько або Семенко;
не Стьопа, а Стець, Степко або Степанко;
не Женя, а Геник, Генусь, Генько або Євгенко;
не Гєна, а Генко, Геник, Генусь або Геннадь;
не Жора, а Горко або Гошко;
не Гера, а Германко або Герко;
не Рома, а Романко, Ромась або Ромко;
не Дєня, а Дениско або Денько;
не Тьома, а Артемко або Темко;
не Тіма чи Тімоша, а Тимко;
не Вася, а Василько, Васьо або Васько;
не Марік, а Марик або Марко;
не Даня чи Данік, а Даник, Данько або Данилко;
не Бодя, а Богдась, Богданик, Даник, Данько або Богданко;
не Боря, а Борик, Борко або Бориско;
не Слава чи Славік, а Славик або Славко;
не Владя чи Владік, а Владик або Владко;
не Толя чи Толік, а Толик або Только;
не Віталя чи Віталік, а Вітик або Вітась;
не Вітя, а Вітик або Вітько;
не Федя, а Федусь або Федько;
не Вова, а Володик або Володько;
не Сєрьожа, а Сергійко;
не Кірюша, а Кирилко;
не Ігорьоша, а Ігорко;
не Глєбушка, а Глібко;
не Іллюша, а Ілько;
не Льова, а Левко;
не Сєва, а Севко.
Як додає філологиня, українська мова тяжіє до відкритого складу (закінчення на голосний, а не приголосний звук). Звідси й максимально природними є чоловічі форми імен, що закінчуються на -ко. Уявіть собі, вони зафіксовані ще у графіті Софії Київської кінця Xl століття: Степко, Михалько, Марко. Тобто їм понад 1000 років.
Популярні імена сьогодення
За даними Мін’юсту, в першому півріччі 2023 року найпопулярнішими чоловічими іменами є:
У селі Покровському біля Нікополя на дні Каховського водосховища, яке втрачає воду після підриву росіянами Каховської дамби, виявили рештки старовинної козацької церкви.
Як повідомило видання Nikopolnews, Покровську Січову церкву, про яку писав Олександр Довженко та малював Тарас Шевченко, вода приховувала від людей 70 років.
Зараз місцеві жителі діляться в соцмережах фото та відео знахідок на обмілілому дні водосховища.
Крім залишків старої церкви, місцеві виявили поруч з нею кладовище. Також знаходять людські рештки часів Другої світової війни.
Директорка музею села Покровське Лариса Садовська розповіла, що місцеві жителі знали, що рештки церкви збереглися у воді. Наприкінці 20 століття тут наймали водолазів, які виявили фундамент кам’яної споруди.
У 1734-1775 роках на місці Покровського існувала Нова Січ (або Підпільненська Січ). Вона виникла після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат внаслідок підписання Лубенського договору. Січ розташовувалася на півострові, що з трьох боків омивала притока Дніпра – річка Підпільна.
На території головного укріплення – Коша – знаходились будинки кошового отамана та старшини, військова канцелярія, скарбниця, будинки духовенства, а також Січова церква Покрови Божої Матері. Відомо, що оздоблення для храму створював видатний різьбяр XVIII століття, приятель кошового Калнишевського і генерального писаря Запорозької Січі Івана Глоби, Сисой Шалматов.
Нова Січ, 1734—1775 роки. Реконструкція В. Ленченка
У часи руйнування Запорозької Січі в 1775 році Покровську Січову церкву пограбували офіцери, солдати й донські козаки. Як йдеться в одному з рапортів до Славянської духовної консисторії, з Покровської церкви забрали “сосуды, чаши все, царские врата серебрянье, евангелии, потиры, дискосы, звезды, копии, кресты, наместные иконы с окладами й со всех других образов оклади серебрянне, блюда для благословення хлебов, подсвещники, кадильницы, лампади й все серебряное до останка, почему церковь без божьего служения остается”.
У 1794 році Катеринославський митрополит Гаврило наказав закрити Покровську Січову церкву. Восени 1798 року тут збудували нову кам’яну церкву, куди місцеві передали те, що вдалося врятувати під час грабунку військовими.
У 1843 році Покровське відвідував Тарас Шевченко. Про це свідчать спогади його сучасників, і створені ним тут малюнки: серед них і зображення церкви Покрови. Місцеві жителі показували Шевченкові руїни колишньої Січі та оповідали події із запорозької історії.
Історики твердять, що малюнок місцевої церкви Шевченко планував вмістити в альбомі “Живописная Украйна”, який сподівався видати у 1845 році. Він повідомляв: “в 1845 году вьйдут картины следующие: 1) Види: Чигирин, Субботов, Батурин. Покровская церковь…”
Святопокровська січова церква
Кам’яна церква у Покровському існувала до 1954 року, коли була затоплена водами Каховського водосховища. Перед тим як затопити церкву, радянська влада вивезла звідти більшість реліквій. Те, що місцевим мешканцям вдалося зберегти, зараз знаходиться у Покровському музеї. Це ключ від січової церкви, мінеї розп’яття, кухоль запорізьких козаків, козацькі люльки, рештки шаблі тощо.
Про затоплення села Покровське та кам’яної церкви писав Олександр Довженко у 1954 році:
“…Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти років не вірю в Бога і відтоді не був у церкві. Але в селі Покровському я пошкодував, що Бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйновану негідниками пам’ятку давньої архітектури, споруджену на честь його Божої матері, покарав лютою смертю темних і підлих юд, що вчинили цю мерзенну справу. Прощавай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не поменшало. Зменшилося краси”.
Після підриву греблі Каховської ГЕС вода з водосховища почала відходити і на його дні місцеві мешканці виявляють різноманітні знахідки різних часових періодів, починаючи від Другої світової і до козацьких і ще давніших часів. Трапляються і залишки монументальних споруд, як-от козацької церкви, передає Zaxid.net.
«З-під води з’являються різноманітні історичні та археологічні знахідки. Відомо, що водосховище розташовувалося на особливій території серед українського степу, яка була свідком багатьох історичних подій та отримала назву Великий Луг», – повідомляють у Спілці археологів України.
У селі Покровське Нікопольського району, що розташоване на березі Дніпра, вже на третій день після підриву греблі відійшла вода, і місцеві жителі помітили кладовище біля кам’яного фундаменту, ймовірно, церкви, яка була збудована 1798 року і затоплена у 1950-х, коли будували водосховище.
Директорка Покровського історико-краєзнавчого музею ім. Петра Калнишевського Лариса Гладкочуб розповіла ZAXID.NET, що їй відомо про знахідки, але місце небезпечне для відвідування, його охороняють і нікого не допускають. А щоб підтвердити чи спростувати, чи це саме ця церква, треба, щоб її дослідили фахівці.
«У нашому селі була остання запорізька січ – Нова Січ (1734-1775). Після указу імператриці січ зруйновано, церкву пограбовано, а останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки. В тому районі 1798 року поруч з дерев’яною козацькою була збудована кам’яна церква, в розчин для міцності добавляли яєчні білки. Але кам’яними у ній були лише стіни, а верхівку перенесли з цієї давнішої дерев’яної. Біля січі було козацьке кладовище», – розповіла ZAXID.NET Лариса Гладкочуб.
Нова Січ. Реконструкція Володимира Ленченка (ілюстація зі сайту Nikopolnews)
На місці Січі виникло село Покровське. Місцевим мешканцям дещо вдалося врятувати з церкви, зараз ці артефакти зберігаються у музеї. У 1954 році церкву і дві вулиці села були затоплені водами Каховського водосховища.
«Насправді ніхто в Покровському не оголошував людям про те, що треба переносити половину села. Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення й необхідність переселитися на гору. Більше того всім, хто не встиг переселитися у визначений строк, заявляли: “Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо – будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні”», – писав Олександр Довженко про ці події.
В околицях Нікополя люди тепер знаходять давній посуд, металеві вироби, деталі суден, кості давніх тварин, гільзи та зброю часів Другої світової війни.
«Вода продовжує відступати від берегів Нікопольщини. Втрачено вже більше 70% водосховища. А люди продовжують обстежувати дно, яке відкривається їхнім очам. З’являються місця, що були затопленими десятки років», – пише Nikopolnews.
За словами Лариси Гладкочуб, на території Нікопольщини раніше було п’ять запорізьких січей, усі вони зараз під водою.
Каховське водосховище створили у 1955-1958 роках. Воно має площу 2155 км2. Для його створення знищили 90 сіл, родючі грунти, дніпрові плавні, затопили історичну місцевість – Великий Луг.
Після підписання мирної угоди з Центральними державами у Брест-Литовську українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ захопити Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот.
10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка і вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-та ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше союзників.
Малюнок-схема походу групи П. Болбочана на Крим у квітні 1918 року
18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків. 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону й під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка і Павла Шандрука, що рухались слідом та вели безперервний кулеметно-гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, ворог покинув позиції і панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк!
Полковник Петро Болбочан
Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків. Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, й увійшла в місто, вже зайняте німцями.
До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Кості Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві.
Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», учасник походу на Крим навесні 1918-го
Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петру Болбочану, негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів. Зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна вона передислокувалася до околиць Мелітополя.
Попри такий підсумок, Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено.
Радянський період залишив після себе багато вінтажних пам’яток, зокрема набір для лікеру у вигляді рибок. Проте не варто його викидати, адже він зовсім не російський.
У 1955 році грузинський художник-кераміст Берамідзе Абесалом Давидович створив у Ризі карафу у вигляді риби. Це був посуд, призначений для збереження відкритого вина. Він був популярними не лише багато років тому, але й зараз залишається популярним серед цінителів вінтажу.
Майстер тоді й уявити не міг, що його витвір стане справжнім бестселером. Набір навіть брав участь у японській виставці, яка відбувалася в 1958 році. До його складу входили: штофа, чарки та блюдця. Всього було два варіанти розпису рибок. Проте оригінальний дизайн зараз знайти не так просто, адже набагато більшого поширення здобули його варіації.
«З конвеєра заводу художньої кераміки в Полонному на Хмельниччині щомісяця сходили 100 тис. комплектів цього сервізу. Мали шість колірних комбінацій. Оздоблені сріблом-золотом і неоздоблені, із жовтогарячим відтінком і без нього. Та найбільше було покритих кобальтом біло-синіх. Не думаю що цей набір хтось використовував за призначенням, в нашій родині точно ніколи. Стояв в серванті красиво», – пише громадський діяч Віктор Левченко.
Поціновувачі вінтажних речей можуть сміливо колекціонувати такий сервіз, адже жодного відношення до росії у нього немає.
У Львові до Дня рідної мови презентували перший друкований церковнослов’янсько-український словник “Лексис”. Книга випущена ще у 1596 році.
Про це повідомляє пресслужба Національного музею імені Андрея Шептицького.
Наразі перший український друкований словник знаходиться у Національному музеї імені Андрея Шептицького, що у Львові. Відомо, що світ побачив “Лексис” у 1596 році. Він відіграв значну роль у розвитку східнослов’янської лексикографії, серед якої — українська.
“Сьогодні (21 лютого — ред.) — Міжнародний день рідної мови. З цієї нагоди презентуємо перший друкований церковнослов’янсько-український словник мовознавця, письменника та перекладача Лаврентія Зизанія (1560-ті (?) — після 1634)”, — йдеться у повідомленні.
Зазначається, що у словнику 1061 “словенське” слово, тобто він містить церковнослов’янську або староруську, малозрозумілу для читачів лексику. Автор передає “словенські реченія” відповідниками тогочасної української літературної мови.
На Верецькому перевалі, що на кордоні Львівської та Закарпатської областей, височить монумент на честь так званого гонфоглалашу — цим словом угорці називають здобуття своєї “нової батьківщини”на Паннонській рівнині за Карпатами.
У своєму сучасному вигляді – споруди із 7 блоків, що символізують 7 племен, які об’єдналися при переході через карпатські перевали – монумент з’явився у 2008 році. Хоча ініціатива “відновлення” цього пам’ятного знаку зародилася ще у 1995 році, коли наближалася дата 1100-літнього ювілею від часу переселення до Європи племінного об’єднання угрів — родичів сибірських хантів та мансів, які прийшли з-за Уралу.
Мотивація ініціаторів полягала в тому, що, за легендами та переказами, Верецький перевал начебто став воротами до “нової батьківщини” для давніх угрів на чолі з князем Арпадом. Мовляв, саме тому під час масштабного відзначення тисячоліття Угорщини у 1896 році тут встановили перший пам’ятний знак.
Обидва рази ініціатива встановлення угорського монумента натикалися на опір українських патріотів, яких дивувало та навіть обурювало бажання сусідньої держави встановити таку імперську “мітку” поза межами своїх нинішніх кордонів. Особливо цинічним встановлення цього пам’ятника видавалося через те, що на цьому ж Верецькому перевалі у 1939 році знайшли свою смерть січовики Карпатської України, які протистояли саме вторгненню Угорщини. Хоча безпосередньої участі в їхньому розстрілі угорці не брали, але саме окупація цією союзницею нацистської Німеччини молодої незалежної української держави і стала його причиною.
Як з’явилися і зникли символи Великої Угорщини
Одразу треба відзначити, що сучасний монумент на Верецькому перевалі постав на місці, від початку незапланованим угорською владою під час помпезного відзначення тисячоліття існування держави, яке тривало від 2 травня до 31 жовтня 1896 року.
На честь угорського Міленіуму було проведено масштабну виставку в Будапешті, на спорудження виставкових будівель потратили понад 4,5 мільйона форинтів, а ще 5,2 мільйона було призначено на будівництво меморіальних місць, серед яких — сім пам’ятних колон. З цього приводу тодішній угорський парламент навіть ухвалив окремий закон.
“Пустасер (місто в теперішній Угорщині, – авт.), священне місце, де предки провели перший Рейхстаг і лідери уклали кровний союз; Паннонгалма (місто в теперішній Угорщині, – авт.), ідилічно красиве місце архіабатства, заснування якого тісно пов’язане з історією християнства в Угорщині; Мункач (Мукачево, – авт.), місце, де князь Арпад блукав своїм поглядом по благословенному квітучому краєвиду, звертаючись до своїх військ: “Я заволодію нашою новою батьківщиною!”, Земун (колишнє прикордонне місто з Сербією, нині район сербської столиці Белграда, – авт.), де сильна рука Яноша Гуняді розбиває спадкового ворога; дико романтичний пагорб Зобор, високо над містом Нітра (в західній Словаччині, – авт.), де засновники батьківщини завоювали останній оплот слов’янського панування; замковий пагорб Девін (тепер — частина столиці Словаччини Братислави, – авт.) та гора Ченк біля Кронштадта (тепер – гора Темпа біля румунського міста Брашова, – авт.), як окраїнні прикордонні пункти Угорщини: це були сім пунктів, які інтелектуальне око історика вибрало як найбільш придатні для створення пам’ятників тисячоліття”, – писала у 1896 році газета Pester Lloyd, що видавалася у Будапешті.
Очевидно, що із семи, визначених у законі від 1896 року, пам’ятних знаків тільки два перебували в межах сучасних державних кордонів Угорщини. Їх спорудження відбувалося не одночасно, а упродовж ювілейного року, а в Мукачево обійшлося лише закладанням наріжного каменя. Окрім двох пам’ятників, які перебувають на території Угорщини, всі інші імперські символи в різний час у різних країнах були зруйновані.
У словацькій Братиславі встановлену на коринфську колону статую угорського “воїна-переможця” з опущеним мечем у правій руці та щитом з гербом країни в лівій руці знищила чехословацька армія в 1920 році.
Статуя угорського воїна на колоні на пагорбі Девін у словацькій столиці Братиславі, встановлена у 1896 році і зруйнована у 1920 році
У румунському Брашові угорському воїнові не поталанило від початку. Ще перед відкриттям пам’ятника невідомі добряче потрощили його, відбивши “шматки каменю від грудей, правого плеча та шолома”, як писала газета Vorarlberger Volksblatt. Його підрихтували і все-таки встановили. Але вже у 1913 році він раптово упав із 20-метрової колони та розбився “під час шторму”. У 1916 році постамент також був знесений. Голова статуї зберігається в парафії лютеранської церкви в Брашові.
Статуя угорського воїна на колоні на горі біля румунського міста Брашова, встановлена у 1896 році, зруйнована упродовж 1913-1916 років
Трохи довше простояла 18-метрова гранітна колона на пагорбі Зобор поруч зі словацьким містом Нітра. Тут, до речі, під час угорського завоювання “нової батьківщини” загинув захищаючи свою землю місцевий моравський вождь, якого підвісили за ноги давні угри ледь не на тому ж місці. 9 лютого 1921 року стовп, прикрашений з чотирьох сторін орлами-турулами, які вважаються імперським символом “Великої Угорщини”, знесли чеські легіонери, сьогодні видно лише його основу.
У Зимуні, який тепер є частиною сербської столиці Белграда, постала монументальна пам’ятка в стилі ренесансу з трьома вежами, на найвищій з них було встановлено скульптурне зображення турула з розпростертими крилами та мечем у кігтях. У 1918 році імперський символ було знято з вершини вежі.
Пам’ятна споруда на честь тисячоліття Угорщини у сербській столиці Белграді із птахом-турулом на вежі, встановлена у 1896 році, імперський символ прибрано у 1918 році
У Мукачеві 19 липня 1896 року відбулося закладення першого каменю меморіальної колони на території замку. Монумент теж “прикрашав” турул, який був схожим на белградського. Птаха зняли у 1924 році та переплавили.
Урочистості біля Мукачівського замку 19 липня 1896 року на часть закладення першого каменя під колону на честь тисячоліття Угорщини, яку вінчав птах-турул
У 2008 році з приватної ініціативи імперський символ “Великої Угорщини” знову з’явився над Мукачівським замком, розмах крил нового турула був навіть на метр більшим за оригінальний.
Птах-турул на колоні на території Мукачівського замку, встановлений за приватною ініціативою у 2008 році, замінений на український державний герб Тризуб 25 жовтня 2022 року
Лише 13 жовтня 2022 року Мукачівська міська рада ухвалила рішення про демонтаж угорського символу і встановлення на його місці державного герба України — Тризуба.
Перевал розбрату
Хоча закон 1896 року передбачав встановлення лише 7 пам’ятних колон під час масштабних святкувань, прихильники “Великої Угорщини” на цьому зупинилися. Тоді ж з’явилися ще щонайменше три імперські “мітки” — дві з них на території сучасної Румунії, і ще одна на польському кордоні в Бескидах — на Верецькому перевалі.
20 липня 1896 року, наступного дня після урочистостей в Мукачево, відбулося зібрання, під час якого представники місцевого духовенства освятили меморіальну табличку на місці легендарного переходу через Карпати язичницьких племен давніх угрів. Угорська газета Vasárnapi Ujság опублікувала декілька фото цієї урочистості, але на жодному з них не зафіксовано, як виглядав цей пам’ятний знак.
Урочистості на Верецькому перевалі зі встановленням пам’ятної таблички 20 липня 1896 року
Після розпаду Австро-Угорської імперії, від 1919 до 1939 років, коли ця територія перебувала під владою Чехо-Словаччини, відомостей про існування пам’ятного знака на Верецькому перевалі немає. Зважаючи на те, як чехи та словаки ставилися до інших угорських імперських символів, очевидно, що табличку було демонтовано.
В угорських джерелах згадується про повторне встановлення меморіальної таблички на Верецькому перевалі 25 липня 1939 року, коли нацистська Німеччина перервала існування чеської держави, а Угорщина розгромила Карпатську Україну. Але вже через 5 років, у 1944 році, її знову було демонтовано.
Півстоліття був спокій. Лише у 1995 році, коли намічався наступний 1100-літній ювілей гонфоглалашу, на Закарпатті знову заговорили про пам’ятник на честь переходу угрів через Карпати. Як дослідив прикарпатський історик професор Сергій Адамович, цьому передувало пожвавлення руху прихильників автономного статусу для цього регіону, де проживає угорська меншина.
“У документах обкому Компартії України в цей період вказувалось, що Товариство угорської культури використовувало тактику випереджувальної ініціативи, продовжуючи збір підписів під зверненням про створення українського автономного округу (в Берегівському районі їх було зібрано понад 10 тисяч). Політична допомога угорській меншині зі сторони політичних інститутів Угорщини в основному виражалася в обережній підтримці автономістських прагнень закарпатців (обласна автономія, угорський автономний округ, вільна економічна зона)”, – розповів дослідник.
Попри те, що в жодній іншій країні, де раніше стояли пам’ятники для возвеличення угорської імперії, не йшлося про їхнє “відновлення” з нагоди нового ювілею, Закарпатською облдержадміністрацією у 1995 році був створений оргкомітет для проведення в області заходів святкування, серед яких значився такий пункт: “подати на розгляд обласної художньої ради проект пам’ятного знаку, який планується встановити на Верецькому перевалі”.
У підсумку угорці розпочали тоді будівництво восьмиметрової стели, яку вінчав той таки угорський орел-турул. Представники місцевих націонал-демократичних організацій відзначали, що роботи велися під охороною озброєної кінноти на землі, проданій держадміністрацією Закарпатської області та адміністрацією Воловецького району (0,20 га). До того ж, угорці зірвали чавунну плиту з пам’ятної брили на могилах українських січовиків, викарбувавши натомість на ній надпис “На пам’ять про завоювання Батьківщини 896 – 1996” і символ у вигляді угорського воїна-вершника.
Скарги на такі самоуправні дії надійшли до найвищих посадових осіб української держави. Зрештою у Міністерстві закордонних справ України визнали, що угорці без погодження з місцевими органами влади самостійно розпочали підготовчі будівельні роботи, не затвердили у встановленому порядку проєкт пам’ятного знаку, а також без дозволу на його відкриття і пов’язаного з цим молебню запросили гостей з-за меж України.
Рішенням Кабміну від 1 серпня 1996 року будівництво пам’ятного знаку на відзначення 1100-ліття заснування Угорщини було припинено. Споруда на честь дружби українського й угорського народів мала бути побудована в районі державного кордону між двома країнами.
Новий виток закріплення пам’яті про угорську присутність в Українських Карпатах розпочався під час візиту в січні 2008 року президентів України, Словаччини та Угорщини на Закарпаття. Для заспокоєння української громадськості цей монумент мав би відкриватися одночасно з пам’ятником розстріляним у березні 1939 року карпатським січовикам.
Попри це із заявою-протестом проти спорудження угорського пам’ятника біля Верецького перевалу виступили представники обласних організацій Закарпаття – Народного Руху України, Української народної партії, Української республіканської партії “Собор”, Виборчого об’єднання “Свобода”, крайового товариства “Просвіта”. Спорудження угорського монументу засудили фактично всі головні наукові інституції держави: Інститут національної пам’яті, Інститут етнонаціональних та політичних досліджень НАН України, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України.
З протестом проти встановлення пам’ятного знаку на Верецькому перевалі та з вимогою звести на горі пантеон слави Українським січовим стрільцям звернулися до урядовців депутати Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської облрад.
Низка депутатів Ужгородської міської ради закликали державні інститути дати політичну і правову оцінку сепаратистським елементам на Закарпатті, а також вимагати від Угорщини вибачення та виплат компенсацій за репресії проти українців, встановити пам’ятний знак на місці тюрми для українців у Вор’юлопоші в Угорщині і вимагати відкриття українських архівів періоду Карпатської України для українських дослідників.
Незважаючи на такі гучні протести 21 липня 2008 року без повідомлення місцевої влади монумент таки відкрили.
Історичний міф
Угорці трактують сьогоднішню версію пам’ятника як історичний знак того, що сім давніх племен, серед яких чотири були угорськими, а три “кабірськими”, тобто, мабуть, тюрко-хазарськими, нібито подолали у 896 році Верецький перевал і заселили Карпатську котловину, береги Тиси та Дунаю та заснували тут Угорщину. За даними археологів, угорці перетинали Карпати і раніше, різними перевалами і шляхами.
У другій половині ХVІІІ століття було віднайдено та опубліковано хроніку “Геста Гунгарорум” (“Діяння угрів”), автор якої невідомий (Анонім). Написання її на початку ХІІІ століття іноді приписують нотареві угорського короля Бели ІІІ. До багатьох “діянь”, описаних Анонімом, чимало істориків, зокрема й угорських, ставляться скептично.
Зокрема, вважається сумнівним, що в 896 році варварська орда угрів, а це були в основному жінки і діти, бо дорослі чоловіки перебували у військовому поході проти Болгарії Дунайської на Балканах, тікаючи від печенігів, добиралися в Трансільванію та Панонію не найкоротшим і зручнішим шляхом – через сучасну Румунію, а окільним – через достатньо густо заселену теперішню Західну Україну та Карпатські перевали. Неймовірним є і те, щоб кілька сотень тисяч жінок та дітей із кибитками, стадами худоби (угорці були степовиками та кочівниками) продерлися через зарослі лісом перевали, позаяк якихось доріг наприкінці ІХ столітті тут не було.
Окрім того, спорудження пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, є зневагою для українців, адже коли для угорців наприкінці ІХ століття почалася “нова батьківщина”, то для інших народів – багатовікове поневолення.
Прикарпатський історик, дослідник та автор наукових видань професор Сергій Адамович
“Безумовно, що цей пам’ятник не мав бути побудований, він не є символом примирення чи добросусідства, а символом імперських зазіхань та претензій, тому було помилкою, що його дозволили будувати, – вважає історик Сергій Адамович. – Якщо перераховувати всіх, хто йшов через перевал, то треба ставити і печенігам, і монголо-татарам, це навіть образливо щодо інших народів. Чому не поставити пам’ятник аварам? Якщо цей пам’ятник не є в реєстрі пам’яток історії та культури, тоді його демонтаж абсолютно в форматі чинного законодавства”.
За його словами, в Україні повинно бути однакове ставлення до усіх символів колишніх імперій.
“Якщо ми зносимо пам’ятник Катерині ІІ як слід імперської спадщини, то ми не повинні говорити про угорські пам’ятники, бо це також імперська спадщина. Не може бути метрополій добрих і метрополій поганих. Ми пройшли етап декомунізації, а зараз ми маємо проходити етап деколонізації, а цей етап включає позбавлення спадщини всіх колонізаторів, і угорців в тому числі так само”, – резюмував Адамович.
У музеї Прикарпаття показали документ з архіву Української повстанської армії, де розповідають, як у 1945 році відзначали річницю бою під Крутами Документ опублікували на facebook-сторінці Івано-Франківського краєзнавчого музею.
Архівний наказ УПА знайшли у селі Поточище Коломийського району. Влітку 2017 його передали у фонд Івано-Франківського краєзнавчого музею.
У документі йдеться, що 27 роковини смерті героїв Крут відзначали упродовж трьох днів:
Привітання “Слава Україні! Героям слава!”.
Декалог ОУН.
Реферат.
Три хвилини мовчання для вшанування пам’яті полеглих.
Декламація творів “Крути” та “Приречення”.
Виконання національного маршу “Зродились ми великої години”.
Привітання “Україна в кайданах! Визвольмо її!”.
Виконання гімну “Ще не вмерла Україна”.
“Оселя чи кімната, в якій будуть проведені святочні сходини, має бути прибрана національним та націоналістичним прапорами. У центрі помістити тризуб, а під ним — образ бою під Крутами або вимальований чорними буквами на білому тлі напис “КРУТИ”, – зазначено у документі.
У день відзначення подвигу Героїв Крут члени ОУН голодували.
Україна відзначає 29 січня день пам’яті героїв Крут, кількох сотень сміливих українських студентів, які ціною власного життя та здоров’я змогли затримати наступ більшовиків на Київ.
29 січня 1918 року невеликий український військовий загін, що складався переважно з молодих вояків, прийняв біля станції Крути бій з набагато більшим військом червоногвардійців на чолі М. Муравйовим, яке наступало на Київ. Бій тривав п’ять годин. Українські вояки мужньо відбивали атаки противника, поки в них не почали закінчуватись набої.
Скориставшись цим, червоні солдати нарешті зуміли оточити лівий фланг українського війська і почали оточувати правий. Командир українців Аверкій Гончаренко, побачивши, що його військо перебуває під загрозою повного оточення, віддав наказ відступати до станції. На жаль, цей наказ з запізненням дійшов до вояків лівого флангу. Майже не маючи набоїв, вони продовжували обороняти позиції, прикріпивши до гвинтівок багнети. Більшість з них були повністю оточені і загинули в нерівному бою. 36 юнаків були захоплені в полон, 29 з них пізніше були страчені. Такими були обставини бою під Крутами, чергова річниця якого буде відзначатися вже незабаром.
Бій під Крутами є одним із найвідоміших прикладів героїчної боротьби за українську державність, що надихав не одне покоління українських патріотів. Сьогодні ця історична подія стала актуальною темою для досліджень. Була опублікована велика кількість матеріалів, які дають можливість дослідникам не тільки відновити всі обставини бою, а й дізнатись більше про його учасників.
Жителі Львівщини можуть пишатися тим, що серед молодих героїв були і вихідці з їх регіону. Унаслідок різних життєвих обставин вони опинились у Києві і в час небезпеки зі зброєю в руках обороняли українську столицю.
В 1914 р., в ході Першої світової війни, Галичина кілька разів була окупована російською армією. Встановлена росіянами окупаційна влада одразу почала проводити русифікацію та масштабні репресії проти українських патріотів. Багато молодих галичан були депортовані на схід. Вони не мали змоги повернутись додому і були розкидані по різних місцевостях. Зрештою, майже всі вони зібрались у Києві і вирішили там продовжити навчання, вступивши до 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, або до київських університетів.
Коли над новоствореною Українською державою нависла більшовицька загроза, саме галичани стали ініціаторами створення добровільного військового формування – Студентського куреня січових стрільців. Туди вступили учні старших класів 2-ї української гімназії та студенти київських вищих навчальних закладів. Перша сотня куреня 28 січня 1918 р. поїхала на станцію Крути, друга сотня залишилась в Києві і згодом взяла участь у вуличних боях за столицю.
Одним з учасників бою під Крутами в складі Студентського куреня, був Володимир Бліхарський. Він народився в Жовкві. Перебравшись до Києва, Бліхарський став учнем 8-го класу 2-ї української гімназії. Він був одним з тих, кому пощастило повернутися з бою живим. Вцілів в бою під Крутами і Юліан Гіба, що був родом із Стрия. Він також був учнем 8-го класу. На жаль, доля цього крутянця виявилась сумною. Він загинув вже в 1919 р. в бою з більшовиками в складі українського кінного полку. В селі Кожичі на Яворівщині народився учасник бою під Крутами, учень 8-го класу гімназії Роман Король. Він також залишився живим, але його подальша доля невідома.
На жаль, не усі вихідці з Львівщини повернулись з поля бою. Загинув в бою уродженець села Рудки на Самбірщині Онишкевич, який вчився у 6-му класі гімназії. В селі Колтів на Золочівщині народилися вояк Студентського куреня Петро Шкода і його товариш Степан. В бою вони отримали поранення, але змогли дістатись до оселі місцевого жителя, де заховались в стодолі. Червоноармійці обнишпорили всі кутки, але не змогли знайти хлопців. Після цього товариші повернулись до рідного села.
Справді героїчний вчинок здійснив учень 7-го класу Григорій Пипський, який був родом з села Нижанковичі на Старосамбірщині. Він був одним з тих, хто потрапив в полон, і перед стратою почав співати український гімн, який всі підхопили.
Варто також згадати про учасників бою під Крутами, що були родом з Лемківщини. Сьогодні Лемківщину відділяє кордон з Польщею, але раніше цей регіон вважався частиною Галичини. Героями Крут стали четверо лемків. Це Іван і Костянтин Карвани та Володимир і Іван Сорокевичі. Брати Карвани були родом з лемківського села Курилівка. Вони були учнями 8-го класу гімназії. Обоє залишились живими. Брати Сорокевичі походили з села Боднарка. Володимиру, учню 6-го класу, було 17 років і він в бою вцілів. Його брат Іван наймолодший з відомих учасників бою під Крутами. Йому було тільки 14 і він був учнем 7-го класу (при вступі клас визначався не за віком, а за рівнем знань). Іван потрапив у полон і був страчений.
Окрім Студентського куреня січових стрільців, до українського війська входили учні 1-ї Київської військової школи, вільні козаки (міліційні загони добровольців) та гайдамаки Куреня смерті (добровольчий загін на Чернігівщині). На підмогу їм поспішав Гайдамацький кіш Слобідської України та сотня січових стрільців, але вони запізнились через погодні умови і саботаж залізничників, які під впливом пацифістської агітації більшовиків оголосили нейтралітет. Проте невелика частина січових стрільців приєдналась до тих вояків, що виїхали під Крути раніше. Вони приєднались до Студентського куреня і прийняли участь в битві.
Галицько-Буковинський курінь січових стрільців був організований в Києві в листопаді 1917 р. з українців – колишніх вояків австрійської армії, що були захоплені в полон і відправлені на схід. В переважній більшості це були галичани. На відміну від вояків Студентського куреня, вони вже мали певний військовий досвід, тому билися не шкодуючи себе, подаючи приклад молодшим, і майже всі полягли.
Похорон студентів, які загинули під час боїв на станції Крути. Київ, 1918 р.
Серед полеглих були січові стрільці з Львівщини – Євген Мельник, Василь Семець та Іван Кушнір. Євген Мельник походив з села Воля Якубова на Дрогобиччині і був двоюрідним братом провідника ОУН Андрія Мельника. Василь Семець народився в селі Шум’яч на Турківщині. З самої юності він цікавився політикою, був провідником драгомановського гуртка в Самборі, проводив просвітницьку роботу в селах Львівщини. В 1914 р. навіть поїхав до Києва, щоб взяти участь в організації шевченківської масової студентської демонстрації. Став членом київської організації Української Партії Соціалістів-Революціонерів, створював партійні організації на Київщині та Поділлі. Іван Кушнір, уродженець села Купновичі на Самбірщині, член Пласту. Йому було тільки 17 років. Його двоюрідному брату Михайлу Кушніру пощастило повернутись живим. Пізніше він написав спогади про своїх товаришів.
Відомі й інші галичани – учасники бою під Крутами. З них загинули в бою Андріїв, Микола Корпан, Микола Лизогуб, Мисан, Степан Юричко, Іван Антоняк, Яцків. Залишились живими Степан Магаляс, Михайло Курило, М. Гринник, Іван Заїка, Семен Лисогір, Федір Винник. Деякі з них народились на Івано-Франківщині та Тернопільщині, точне місце народження інших невідоме.
Отже, тоді, 29 січня 1918 року біля станції Крути пліч-о-пліч за свою державу бились і уродженці Наддніпрянщини, і Галичини. Завдяки тому, що вони завдали ворогу відчутних втрат, вступ червоногвардійців у Київ затримався. Це дало час українському уряду 9 лютого завершити переговори і підписати Брестський договір з країнами Антанти. На допомогу Українській Народній Республіці прийшли німецькі війська, які допомогли очистити державу від більшовиків. 22 січня 1919 р. Акт Злуки проголосив приєднання до неї Західної України. Зрештою, ця боротьба була програна українцями, але саме в ході тих визвольних змагань український народ став нацією. Символом цього стала стійкість і героїзм юних українців під Крутами.
На світлинах 1918-1939-х років можемо побачити як виглядав палац та його інтер’єр в селі Червоне Золочівського району Львівської області.
Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Село Ляцьке, на малюнку 1823 року.
Село Червоне, до 1946 року називалось Ляцьке і ділилось на два поселення — Велике Ляцьке і Мале Ляцьке.
Палац в цій місцевості, а саме в Великому Ляцькому з’явився в XVIII столітті. Він кілька разів перебудовувався власника.
Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.
На фото початку ХХ ст. бачимо палац довжиною 28, а шириною — 18 метрів. Це була одноповерхова ампірна споруда з мансардовим ґонтовим дахом, з двома фронтонами і балконом, який спирається на чотири колони.
Під вікнами палацика було два сфінкси та два наполеонівські орли.
Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.
На фото інтер’єру бачимо зали з іонічними колонами, колекцію живопису, ампірні меблі, підсвічники та годинники.
В палаці свого часу був кляштор сестер милосердя. Черниці добудували велику каплицю і новий будинок під інтернат для їхніх вихованок.
Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.Палац в Червоному (Великому Ляцькому), 1918-1939 рр.
Зараз в приміщенні палацу знаходиться Червоненське вище професійне училище.
