Цікаві традиції, звичаї та обряди українців, які пов’язані з житлом

Зараз у селах планова забудова, а раніше вільно обиралося місце, де будуватися

За матеріалами архівів чи згадок старих людей знаємо, що були певні традиції вибору місця для житла. За деякими уявленнями, його повинна була вибрати свійська тварина, яка, зазвичай, лягає тільки в гарних місцях.

Окрім того, місце обирали за допомогою покладених на ніч речей, перевіряючи чи з’явиться на них роса. Ніколи не будували хату на перехресті, бо там могли “діяти” відьми, туди кидали “погані” гроші, тобто це було “нечисте” місце.

Не рекомендували зводити житло там, де було кладовище, де був зруйнований храм, де в дерево влучила блискавка.

Будівництво житла

Сам процес зведення житла відбувався за участі майстрів та толокою, завдяки взаємодопомозі громади. Для всіх помічників господарі готували велике частування. Були й винятки. Наприклад, на півночі Чернігівщини, де переважала зрубна хата з нештукатуреними стінами, толоки не робили, обходились власними силами або роботою найманих спеціалістів.

Існувала традиція на кутах майбутньої хати закопувати монети, певні предмети побуту, щоб господарі жили щасливо, завжди мали гроші. Великого значення надавали такому етапу будівництва, як вкладання сволоку. На цій великій балці трималася фактично вся стеля. З метою охорони будинку, на сволоках зображували хрести. Крили хату або самі господарі, або ж запрошували умільців. Кінець будівництва знаменувало обрядове деревце, що встановлювалося на горищі.

Ставлення до майстрів-будівельників

Майстрів дуже шанували, у процесі зведення старалися їх не нервувати, обов’язково пригощали обідом, а увечері після закінчення робіт могли і чарку налити.

Уявлення про домовиків

Коли входили у новобудову, то хорошого домовика зі старого житла прагнули перевести сюди. Дехто вважав, що він сам переходить за господарями, а деякі спеціально брали певні речі зі старої хати, запрошували домовика.

Ставлення до домовика було двояким, бо цей дух міг робити або щось хороше, або й зашкодити. Коли у хаті творилося щось неладне, то ставили на порозі мисочку з молоком, щоб задобрити і підгодувати домового. Коли у житлі щось загубилося, то господарі прив’язували до ніжки стільця шматочок тканини, примовляючи: “Ти цю річ забери собі, а оту поверни мені”. Та, переважно, люди вважали домового добрим. Щоб побачити домовика, необхідно було у Страсну п’ятницю принести у дім з церкви запалену свічку.

Інші духи хати

У хаті могли жити й інші духи, квартируючись, найперше, у просторі печі. Це було місце домашнього вогнища, що наділялося сакральністю ще з прадавніх часів. Люди вірили, що якщо кидають у вогонь їжу, то вони віддають цей харч своїм предкам. Відголоски таких уявлень зберігалися і в ХІХ, і в ХХ ст. Наприклад, біля печі господарі залишали страви на Різдво, віддаючи данину померлим родичам. Деякі старожили казали, що за піччю живе спеціальний дух – “запічник”. Щоб його не прогнівити, піч старанно доглядали, обов’язково білили.

“Правила поведінки” у домі

Щоб у домі добре жилося, необхідно було, по-перше, задобрити усіх духів, котрі там проживають, і, по-друге, треба за будинком дуже слідкувати. Вважалося, якщо у хаті неохайно, то й життя буде неохайним. Стежити за порядком у домі було обов’язком жінок. Щотижня (деякі рідше) вони натирали долівку, часто підмазували стіни, особливо перед святами.

Освітлення житла

Раніше житло освітлювалося за допомогою світоча чи каганця. Світоч – це дерев’яна труба чотирикутної форми, що опускалась до середини кімнати, і на неї чіпляли решітку, де вкладався вогник.

Речі-обереги у хаті

Візерунки на рушниках (Дерево Життя, солярні знаки) мали оберегову функцію, захищали людину від всілякого зла. Хата була мікрокосмом людини, де та робила все, щоб їй добре жилося. На божнику, окрім ікон, зберігалося освячене зілля, складалися свічки. Злі сили проникали у цей внутрішній простір із зовнішнього, “чужого” світу, з вулиці.

Захист від них – обходи обійстя зі свічкою, підкова на щастя. Прорізи для дверей та вікон – це найбільші “зони ризику”, через які могло просочуватися щось нехороше, і тому їх слід найбільше охороняти. Звідси й заборона передавати будь-що через поріг. Прорізи дверей прикрашалися різними символами, оберегові знаки мала й різьблена лиштва над вікнами.

Прощання з домом

Коли людина помирала, то рідні були зобов’язані допомогти душі успішно покинути свій дім. Адже за певних обставин вона могла повернутися туди злим духом. Щоб убезпечитися від цього, у хаті, де був покійник, закривали всі дзеркала. Мерця виносили з хати вперед ногами, щоб той більше не повернувся. Коли тіло винесли, у хаті необхідно було символічно прибрати.

Отже, оселя для українців значила досить багато. Щоб у хаті гарно і в достатку жилося, вони дотримуватися низки звичаїв ще під час її будівництва, постійно віддавали шану духам дому, стежили за порядком у будинку, завдяки низці оберегів захищали його від зовнішнього “злого” світу.

Джерело ethnography.org.ua

Справжній Чорнобиль: фото кaтастрофи

Британо-американський серіал «Чорнобиль» роз’ятрив в українському суспільстві незагойну рану, яку нанесла катастрофа 1986 року. Тоді потужний радіоактивний викид силою в 300 Хіросім назавжди змінив довкілля, долі мільйонів людей та історію.

Понад 130 тисяч людей було евакуйовано із зони ураження, ліквідовувати наслідки аварії відправили 600 тисяч. Десятки людей загинули від променевої хвороби, тисячі — через віддалені наслідки опромінення. Чорнобильська катастрофа завдала сильного удару по престижу радянської влади в очах громадян СРСР, це прискорило стрімке падіння Союзу. Наочно оцінити ефект катастрофи дозволяють чорно-білі фото Чорнобиля з колекції МАГАТЕ, – пише WAS.

ЧАЕС. Обов’язковий медичний огляд після зміни. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Популярний радянський естрадний співак Йосип Кобзон у Чорнобилі. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Заходи з нейтралізації пилу на даху третього і четвертого енергоблоків. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic

Комунальні служби проводять знезараження на Хрещатику. Київ, 1 травня 1986 року. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Нові будинки в селищі Тернопільське (Макарівський район під Києвом), побудовані для евакуйованих із заражених територій. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Пункт першої медичної допомоги недалеко від ЧАЕС. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

У військкоматах було оголошено збір резервістів. На фото резервіст виконує знезараження автомобіля на ЧАЕС. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Екіпаж вертольота МІ-8 перед польотом в район Чорнобильської АЕС: командир Сурков (в центрі), штурман Єльников (праворуч) і бортінженер Борщевський. Пілоти постачали зоні харчі, ліки й усе необхідне. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

1990 року діти із забруднених радіацією районів виїжджали за кордон на лікування на запрошення іноземних урядів. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Консул Чехословацької Федеративної Республіки Зденек Хумлен проводжає дітей і сім’ї з Житомирської області на лікування. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Таким був стан енергоблоку № 4, коли його побачили працівники першої групи з очищення. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Прип’ять до аварії на ЧАЕС. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Прип’ять після аварії на ЧАЕС. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Діти з Прип’яті на святкуванні 1 Травня. Вони ще не знали, що значить радіація. У Києві та інших містах України та Білорусі проводилися святкові демонстрації та гуляння, присвячені Першотравню. Демонстрація в Києві була організована за особистою вказівкою Михайла Горбачова. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Солдат з осіннього призову 1985 року було залучено до операції з очищення після аварії. Багато з них сильно постраждали через дію радіації. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Військова техніка, яку було використано для ліквідації наслідків аварії. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Багато студентів-медиків з Києва було відправлено до зони катастрофи. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Персонал ЧАЕС працював цілодобово. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Оператори очищення отримують спеціальні продуктові пайки — згущене молоко і рибні консерви. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Перший заступник директора Інституту атомної енергії ім. Курчатова, один із керівників державної комісії з ліквідації наслідків катастрофи Валерій Легасов на ЧАЕС. Фото: Українське товариство дружби та культурних зв’язків із зарубіжними країнами / Міжнародне агентство з атомної енергії

Зварювання. В операції з очищення брали участь люди різних професій. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Машиніст Істомін займається очищенням території ЧАЕС за допомогою бульдозера на радіоуправлінні. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Машиніст Істомін займається очищенням території ЧАЕС за допомогою бульдозера на радіоуправлінні. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Микола Рижков, голова Ради міністрів СРСР отримує інформацію про стан робіт з очищення, що проводяться після аварії. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Щодня до зони лиха надходили свіжі газети з інформацією про хід робіт на ЧАЕС. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Ганс Блікс, Генеральний директор МАГАТЕ, під час візиту на ЧАЕС в травні 1988 року. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Прес-конференція, проведена під час наради з розгляду наслідків аварії на ЧАЕС. Зал засідань МАГАТЕ, Відень, Австрія, 25–29 серпня 1986 року. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Прес-конференція, проведена під час наради з розгляду наслідків аварії на ЧАЕС. Валерій Легасов другий праворуч. Зал засідань МАГАТЕ, Відень, Австрія, 25–29 серпня 1986 року. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Прес-конференція, проведена під час наради з розгляду наслідків аварії на ЧАЕС. Зал засідань МАГАТЕ, Відень, Австрія, 25–29 серпня 1986 року. Фото: Ukrainian Society for Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries / International Atomic Energy Agency

Вбивствo, через яке Донбас став російськомовним

Місто Алчевськ Луганської області названо на честь Олексія Алчевського (1835–1901). «Вікіпедія» несправедливо називає його «російським промисловцем»

Насправді Олексій Алчевський був, за висловом його дружини “фанатичним українцем”, він вкладав величезні гроші в український рух – і це в період Емського указу, коли ставлення до ідейних українців було мабуть гірше, ніж до євреїв (а вже до них ставилися точно жахливо).

За його гроші в Сумах були споруджені церкви, лікарні, бібліотеки, недільні школи. Благодійник очолював харківську «Громаду» (гурток української інтелігенції).

Ініціював і фінансував спорудження в Харкові першого пам’ятника Тарасові Шевченку. У ті часи офіційно відкрити його було неможливо, тому меценат зробив це як приватна особа у власному саду. Монумент був виготовлений із дорогого білого мармуру. Після банкрутства Олексія Алчевського садибу довелося продати, і подальша доля пам’ятника не відома.

Табличка в підставі монумента Олексію Кириловичу Алчевському в сквері Перемоги, Харків, Україна

Алчевський був не просто дрібним торговцем, який став засновником першої та найбільшої в Московській Імперії фінансово-промислової групи.

Він один з тих, хто насправді створив Донбас — з безводного степу перетворив його в індустріальний центр (він там почав діяльність ще до Юза).

Скупивши землі у поміщиків (а сільгоспземлі у безводному степу коштували недорого), він не вигнав селян, і не перетворив їх в шахтарів – селянам або надавали іншу землю, або перенавчали в робітників.

Це були наші УКРАЇНСЬКІ селяни. 

Перенавчання селянина в робітника – складний і тривалий процес, який бізнес на себе бере вкрай рідко.

Але після цього з’являвся УКРАЇНСЬКИЙ робітник. 

І головне — український селянин не перетворювався в безробітного люмпена.

Олексій Алчевський побудував найновітніші на той момент металургійні заводи з прокатними станами без іноземних інвестицій, єдиний в цілій Московській Імперії, (решта становила власність бельгійських і британських компаній). Виявляється, можна було просто створити акціонерний банк. 

Заснування Алчевська і перетворення Маріуполя в індустріальне місто — теж його заслуга (“Завод Ілліча” теж створив Олексій Алчевський).

І все це – з інтенсивним просуванням української мови. 

Олексій і Христина Алчевські разом із дітьми

У 1900 році почалася біржова криза. 

Криза в економіці річ абсолютно природна. При цьому держава зазвичай допомагає платникам великих податків.

Рятуючись від банкрутства, підприємець звернувся до уряду.

Не за грошима – за дозволом на випуск облігацій.

Він намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних заводів, а також просив у міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій під заставу свого майна.

Однак міністр фінансів Сергій Вітте йому відмовив. 

Офіційні джерела твердять, що після цього Олексій Алчевський наклав на себе руки, кинувшись під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі.

Втім, версію “кому вигідно” ніхто не відміняв.

Однак багато дослідників схиляється до думки, що це було замовне вбивствo, яку підтверджує той факт, що спочиває він усередині кладовища, де, звісно, не могли поховати сaмогубця.

Негайно після цього брати Рябушинскіє провели рейдерське захоплення банку, Вітте надав їм необхідний кредит, і вони відразу стали найбагатшими в імперії людьми (криза має властивість закінчуватися, і власники активів стають ДИВОВИЖНО багатими).

Природно, після цього Донбас почали наповнювати завезеними з-за Уралу пролетарями. І цей процес успішно продовжила радянська влада.

В останні дні Леся Українка не їла нічого крім морозива з ожини

1 серпня 1913-го у віці 42 років померла одна із найвідоміших жінок в українській історії.

Сучасні дослідники життя Лесі Українки кажуть, що намагаються побороти образ бідної письменниці, якій прийнято співчувати. Насправді сім’я Косачів була заможною і могла собі дозволити недешеве лікування Лесі в інших країнах (у 12 років у дівчинки діагностували туберкульоз кісток).

Батьки Лесі володіли кількома маєтками. Тато – Петро Косач був статським радником, що дорівнювало званню генерал-майора.

Попри свій високий статус у Російській імперії, Косачі спілкувались виключно українською мовою. Агатангел Кримський згадував, що після вбивства Олександра ІІ, під час посиленої реакції, у Києві залишились лише три українські родини, які не відмовились, а підкреслювали свою українську ідентичність. Це були Лисенки, Старицькі і Косачі.

З братом Михайлом, поч. 1890-х років

Сама ж Леся вільно спілкувалась дев’ятьма мовами. Авторитетні чоловіки знайомі із молодою письменницею відзначали її енциклопедичні знання. Дослідники біографії, кажуть, що вона могла стати першою в Україні жінкою-композитором, однак про кар’єру піаністки довелось забути через хворобу.

Під час поїздок за кордон Леся з матір’ю завжди викликали ажіотаж і перебували в оточенні інтелігенції. У спогадах письменниці із Відня йшлося, що вона любила пити віденське пиво та апельсини, довго спала, а тому завше споживала холодну каву.

Водночас письменниця була вкрай перебірливою щодо свого оточення. Наприклад, глибоку дружбу з Трушем перервав “прокол” художника з портретом Лесі, який він виставив на продаж польському шляхтичу.

Лесина хвороба, а згодом додався туберкульоз легень та нирок, “зїдала” увесь сімейний бюджет. Хоч єдиними ліками від цієї недуги на початку ХХ століття була зміна клімату і харчування. Поїздка до Єгипту, що найбільше допомагало Лесі, обходилась у понад 1000 рублів.

За останній рік життя жінка втратила понад 10 кілограмів, скаржилась, що найтяжча для неї процедура вкладання на сон, бо це потребувало багато рухів руками і ногами. Перед смертю майже нічого не їла, єдине що їй смакувало – морозиво з ожини.

Леся Українка. Київ, травень 1913 р. Фото Ю.Тесленка-Приходька. В останній раз Леся Украінка відвідала Київ 28 квітня (11 травня) – 12 (25) травня 1913 р. Зупинилась вона у квартирі своєї матері (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 101). В цій квартирі двоюрідний брат поетеси Юрій Тесленко-Приходько зробив серію фотографій, яка стала останньою в житті Лесі Українки. Точна дата – 11 (24) травня 1913 р. – наведена у виданні 1979 р.

Втім поки ще могла підвестись з ліжка письменниця давала уроки французької та німецької, перекладала і продовжувала писати твори. По допомогу до меценатів не зверталась, через що гонорари їй надсилали із великим запізненням, думаючи що потреби у грошах вона не відчуває.

Померла Леся Українка у Грузії у віці 42 років. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Інформацію почерпнуто із програми “Історична правда”

https://www.youtube.com/watch?v=UcbhCVc4FU8

 

Як жили українці 100 років тому: 60 унікальних старовинних фото

Пропонуємо вам зробити незвичайну подорож – перенестися на 100 і навіть більше років назад і подивитися, як жили українці в той час.

На цих старовинних фотографіях, зроблених часто невідомими фотографами, перед вами відкриється історія України – в особах, пейзажах, побутових сценках.

Ви зможете побачити, як наші співвітчизники тоді одягалися, чим займалися, як виглядав їх побут – святковий і повсякденний. Навіть просто дивлячись на ці знімки, можна дізнатися багато нового і цікавого.

60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото 
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото




60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото
60 унікальних старовинних фото

Один із найкращих художників ХІХ століття народився в Україні

Його звикли називати російським художником, значно применшуючи вплив України. Це Ілля Рєпін.

Народився Рєпін у Харківській губернії і прожив на українських землях 20 років. Саме тут спочатку опанував акварель, а потім долучився до місцевої іконописної школи. Талант був очевидний, тож сім’я вирішує відправити сина до легендарної Академії мистецтв у Петербурзі. Так юнак з провінції стає її кращим випускником.

Після мандрів старою Європою, його тягне у рідне містечко Чугуїв. Тут пише портрети селян і ескізи для майбутніх робіт. Протягом усього життя Рєпін постійно повертатиметься до українських мотивів. Це й вечорниці, українські жінки і козаки. Останні прославлять художника особливо, а саме робота “Запорожці пишуть лист турецькому султану”.

Задум з’явився у 34 роки, а реалізувати вдалось тільки у 47. Художник ретельно підійшов до справи – вивчав козацьку зброю і одяг, постійно радився з українським істориком Яворницьким і ще довше шукав моделей. Вони тут непрості. Картину придбав імператор Олександр III за 35 тисяч рублів – просто гігантську суму.

Українські сліди бачимо й в іншій культовій роботі “Не чекали”. Якщо придивитися до картин на стіні, то помітимо портрет Шевченка. Рєпін любив вірші українського кобзаря. Коли вперше з’явилася ідея поставити йому в Києві пам’ятник, Рєпін запропонував одразу 4 проекти, плюс намалював його портрет.

Образ самого художника доповнювали його численні дивацтва. На вході до його дому висіла табличка “Прислуги немає. Знімайте пальта і калоші самі.” Посеред їдальні стояв круглий стіл з рухомою серцевиною, так щоб гості самостійно брали собі добавку, а не просили їм щось подати. А ще, будь-якої пори року художник спав при відчинених вікнах. У період лютих морозів прокидався з інеєм на ковдрі, але спокійно струшував його і бадьоро брався до роботи.

Не менше дивувала людей і скромність художника. Попри всі схвальні відгуки й величезні гонорари, сам Рєпін називав себе працелюбною посередністю.

В останні роки життя, коли художник вже жив у Фінляндії, він знову звернувся до теми України та запорозьких козаків.

Джерело

Топ-10 незвичайних українських музичних інструментів, які зможе опанувати кожен

Кожна людина в своєму житті хоч раз мріяла над тим, щоб опанувати якийсь музичний інструмент. Деякі навіть пробували грати на гітарі, скрипці чи фортепіано. Та не у всіх є хист до таких речей. Тож багато в кого такі спроби виявились марними.

Українці – народ творчий, тож з давніх часів у кожному куточку України існувало безліч музичних інструментів, від найскладніших, котрі потребували щоденної практики, так і до самих простих, на яких грали просто для розваги на святах.

Для тих, хто не готовий присвятити все своє життя музиці, але інколи хоче для розваги, існують українські музичні інструменти, які може опанувати кожен:

1. Дримба (варган)

Дримба – за своєю милозвучністю цей музичний інструмент має повне право зайняти перше місце. Дримба має форму, схожу на маленьку підкову із металевою пластиною посередині. Цю «підковку» затискають губами або зубами, а граючи на цій металевій пластині. Порожнина роту служить резонатором звуку і залежно від положення язика у роті та ритму дихання – змінюється звучання цього музичного інструменту. Історія дримби в Україні походить із Карпат, проте у інших народів цей інструмент також користувався популярністю. Так, у хорватів він називається «дромбуле», Також дримба має другу назву «варган». Вони можуть і дещо відрізнятись зовнішнім виглядом, але принцип гри на інструменті при цьому не міняється.

2. Рубель

Рубель – українські селяни часто використовували у якості музичних інструментів підручні побутові предмети. Один із таких – рубель, основною функцією якого було зовсім не музика. Рубель – це дошка з «рубцями», котру використовували для прання одягу, така собі перша ручна «пральна машинка». Проте, потім йому знайшли ще одне застосування, адже рубель видавав досить гарний звук, коли по ньому «рубали» ложкою чи скалкою.

3. Бугай

Бугай – старовинний музичний інструмент, котрий пішов із Західної України. Зробити такий інструмент міг кожен бажаючий – взяти дерев’яне барильце, обтягнути із двох боків шкірою, причепивши з одного боку пучок конячого волосся, утворивши такий собі «хвіст». Потрібно міцно тримати барильце, а за хвіст тягнути мокрою рукою – від цього музичний інструмент утворює звук, схожий на крик бугая, звідки і пішла його назва.

Бубон (решето)

4. Бубон (решето) – цей музичний інструмент також був популярний у різних народів світу, в тому числі й в Україні. Це дерев’яний обідець, обтягнутий з обох боків шкірою. Згодом він дещо осучаснився і в дерев’яному обідку з’явились металеві тарілочки або дзвіночки – «бубенці». Це ритмічний інструмент, який є невід’ємною частиною усіх ансамблів, що виконують музику до танців. За давніх часів його використовували як військовий музичний інструмент, аби він своїми ритмічними звуками додавав воїнам завзяття, а також залякував ворога. Грати на такому інструменті дуже просто – бити по обідку бубона або його шкіряній частині. Головне дотримуватись ритму.

5. Окарина (зозулька)

Окарина (зозулька) – духовий інструмент, така собі свисткова флейта, вироблена із глини або порцеляни. Має 10 отворів та утворює звуки подібні до співу птахів, особливо зозулі, за що і має таку назву. Інструмент дуже компактний та часто розмальований зверху казковими візерунками. Такий музичний пристрій часто давали бавитись дітям, тож і кожен дорослий зможе з ним впоратись.

6. Батіг

Батіг – ще один дивний музичний інструмент, який не був для цього пристосований. Батіг використовують у побуті для того, щоб поганяти тварин. Але якщо ним сильно замахнутись, то в повітрі він видає такий собі «свист», якому українські музиканти знайшли оригінальне застосування.

7. Домра

Домра – щипковий музичний інструмент, частіше з чотирма (інколи трьома) струнами. З’явилась в Україні ще в часи Київської Русі. Схожа із російською балалайкою, але на саме кількість струн, чотири, а не три, а також кругла форма дерев’яної основи, суттєво відрізняють український музичний пристрій.

8. Деркач

Деркач – шумний музичний інструмент, також має назви «вертушка» та «тріскачка». Він складається із дерев’яної коробочки, коліщатка та ручки, котру потрібно крутити. Утворює тріщання подібне із рублем. У використанні дуже простий – не потрібно мати жодних музичних навиків аби на ньому грати.

9. Підкова

Підкова – і знову музичний інструмент утворений з побутової речі. Підкова, котра створена для вберігання кінських копит від зношування, також найшла для себе місце у народному ансамблі. Її часто використовували замість музичного інструменту, відомого нам як «трикутник». Іноді в народних інструментальних ансамблях застосовують підвішену на жильній струні звичайну стальну підкову. Ударяючи по ній металевим прутиком, видобувають високий і дзвінкий звук, який надає звучанню ансамблю специфічного народного колориту.

10. Калатало

Калатало – ще один шумний музичний інструмент. Мабуть із усіх вищеперерахованих – на ньому навчитись грати найпростіше. Точніше, на ньому взагалі не потрібно вміти грати. Калатало складається із дерев’яної пластини із ручкою і декількох рухомих елементів, котрі видають шум під час різкого руху. Цей нескладний пристрій використовували у випадку, якщо у оркестрі відсутні інші ударні інструменти.

  • Тож якщо душа прагне музики – дістати якийсь із цих інструментів не складно, більшість можна навіть змайструвати самому. Обирайте той, який вам до душі, та насолоджуйтесь грою.

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

28 червня – День Конституції України: історія, традиції

Цей день вважається справжнім святом державного рівня та відзначається щорічно з дня встановлення — 28 червня 1996 року. Вона є першою Конституцією, затвердженою в сучасній незалежній Україні, але не далеко не першою в українській історії.

Слід згадати про перший документ — конституцію європейського зразку нового часу. Вона була однією із перших, якщо навіть не першою в усій Європі, а авторство належало гетьману Війська Запорізького Пилипу Орлику.

Конституція Пилипа Орлика являла собою договір гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом Війська. Він визначав права і обов’язки усіх членів Війська і був кладений, уявіть тільки, 1710 року! Документ був затверджений шведським королем Карлом XII і написаний латиною і староукраїнською. До слова, Орлик володів не лише цими двома мовами, а й польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською.

Конституція складається зі вступної частини, яка описує головні історичні події, які вплинули на наші землі та основної частини із 16 статей. Цікаво, що декілька із цих пунктів були присвячені саме боротьбі з корупцією.

Цей унікальний документ так і не був прийнятий в Україні, адже був написанм Орликом у вигнанні, але є унікальним доказом того, що українці були розвиненою європейскою країною ще задовго до прийняття сучасної незалежності. Складно уявити, якою б була сьогодні наша держава, якби її розвиток не загальмували на такий довгий час напади загарбників та окупація.

Слід додати, що ця перша Конституція досі збереглась — вона знаходиться у окремому сейфі державного архіву Швеції.

Такий довгий шлях до встановлення офіційної та постійної Конституції України лише підкреслює важливість цього сучасного свята.

День Конституції-2018

У 2019 році День Конституції припадає на п’ятницю. А це означає, що українці отримують три вихідних дні поспіль: з 28 по 30 червня включно. Крім того, передсвятковий робочий день 27 червня скорочений на 1 годину.

Примітно, що крім Дня Конституції на ці червневі вихідні припадає ще одне українське свято – День молоді, який щороку святкується в останню неділю червня. Тому святкування Дня Конституції для українців плавно перетече в не менш приємну і радісну дату, присвячену молоді.

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

Як озеро Синевир виглядало в 1938 році: унікальні фото

Високогірне озеро Синевир – одне з найкрасивіших в Україні.

Зберегти його, як і вцілому Карпати – дуже важлива задача, яка лежить не тільки у площині питання вирубки лісів, а й культури поведінки туристів.

Сучасне фото

Озеро розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4—5 гектарів. Стрімкі схили, вкриті стрункими ялинами, вік яких становить 140—160 років.

Пропонуємо вам подивитись, як Синевир виглядав у 1938 році, коли ще не був туристичною мекою Карпат.

Фото з подорожі чеха Kamila Raichla по маршруту Ужгород – Ужок – Скотарське – Синевир – Рахів – Ясіня.

Туристичний ресторан біля озера Синевир / Turistická restaurace u Siněvirského jezera

Давні великодні страви Галичини

ПАСКА У ТУРЧАНСЬКІМ ПОВІТІ с. Ільник (сучасне с. Ільник Турківський район)

На великодні свята печуть паску, богатші з білої, а бідніші з темної муки, так само, як на Різдво споживають мясо, та «тістечко» (макарон) з рсолом або молоком, також сир, пироги и сиром і бульбами, на маслі і сметані, тя яйця. Яйця переважно малюють на писанки і нераз їдять уже добре надпсуті. ( 1. Матеріяли до української етнольогії…С 35 )

ПАСКА У КОСІВСЬКІМ  ПОВІТІ с. Жабю-Кривополи (сучасне м. Верховина центр Верховинського району)

Рано: харчу ют паску із сиром, єйце готовлене, буженицю  готовлену, солонину.

На обід:  Бануш (кулеша на сметані або на маслі), каша з рижу, юшка а буженицї; ковбасу домашну накришє та засмажє, аби горяче.

У вечір то саме.

Писанки лише роздают. (1. Матеріяли до української етнольогії…С 44 )

ПАСКА У ДРОГОБИЦЬКІМ ПОВІТІ с. Вороблевичі (сучасне с. Вороблевичі Дрогобицького р-н)

По богослуженю їдять сніданє разом з обідом і так: Яйце, при тім складають собі бажаня, подібно як на святий вечір. Сир печений, посмарований маслом, з паскою, смарованою маслом. Каву з бабою. Мясо свячене, хрін і ковбасу з паскою. Кашу з молоком. Пироги варені з сира мочають у масло.

“Сир печений” приготовляють зі свіжого сира, до котрого дають трохи сметани, родзинків, цукру, зрізовцю і жовтого порошку що купують у місті (шафрану). Перемішаний вже сир дають до мокроі стирки, овмвають, в кінці шматки звязують.

Коли плесканка вже округла, кладуть на кружок і вставляють у піч, де обертають, щоби з двох сторін випік ся. Коли шматка румяна, то знак, що сир готовий. Тоді віддирає ся шматку осторожно, щоби сир не лупив ся, а для певности скроплюєть ся ще трохи водою, щоби стирка скорше відорвала ся.

На паску, що печуть велику в формах з паперу, потребують до 9 кг. пшеничної питльованої муки, чверть фунта дріжджів, 2 яйця, за 10 сот. родзннків і жовтої мучки (порошку) за 2 сот. Муку чинять у нецках на паренім молоці або воді. По замішеню омастять маслом форму, до’котрої впрост із нецок викладають тісто. Там у формі росте (кисне).

Перед садженєм у піч мастять паску з верха яйцем, змішаним із жовтим порошком. До помочи при садженю паски господиня кличе сусіду (куму). Як паска не в дасть ся, то господиня сумує, бо газда дорікає їй, що не вміє пекти, сварить її, що шкода його праці. Господині виганяють з хати діти і всю челядь, щоби вони не врекли, як буде паску всаджувати ся в піч.

Лопату до садженя зичать, бо треба великої. Піч трохи притикають, бо як було би за горячо, то паска вгорить, а як холодно, то потріскяє з верха. Як розпаде ся паска на половині, то кажуть, що господиня до року вмре вже гріб показує ся. Паска сидить у печі 2 годині, а як господиня вийме її каже: «Слава тобі, Господи, що файна вдала ся», – тоді всі тішать ся. Часом треба аж челтости розвалювати, аби паску витягти, так виросте п печи. — До свячсия несуть: Сир, масло, яйця, мясо, ковбасу, бабу, хрін і сіль.

Усе складають до коша, а декотрі то ще осібно в обрусі несуть паску. Хрін святять на се, щоби всі були здорові, а коли їдять його, то кажуть: «Щоби хрін перегриз усьо і щоби черево не боліло». Краяний хрін споживають з яйцем і мясом. – Як худоба заслабне, то дають їй свячену сіль і масло. – Як курка покушає свяченого, то не буде квокати (сидіти на яйцях).

Кість зі свяченого мяса вкладають у землю, аби кертицї не рили. Як зайде сонце, не можна вже свяченого їсти, бо можна дістати сліпоти. Господареви і господині не можна спати на Великдень, бо буде в поле заростати.

Не можна їм їсти чистого яйця, яке виняли би з під квочки, бо в збіжу родив би ся смїтий. Убогим крають паски, несуть під церкву і кажуть, аби молили ся за помершмх.  (1. Матеріяли до української етнольогії...С. 16-17)

ПАСКА У СНЯТИНСЬКІМ ПОВІТІ с. Карлів (сучасне с. Прутівка Снятинського р-н)

“Паска. 1. Дріжджі підчинює си в мисчинцї з муков. Єк підростут, всипати тритину муки – тої на паску – і росчьинити в корикі. Єк росчьина підтєсни, місити з рештов муки. До замісу дає си молока, яєц, топленого масла, цинамон і звоздички товчені. Місити, аж вже добре відстає від рук! Пічь мас бути горєча, бо паски можут запасти си.

На верху паски віробєє си хрести і ружки посїчені. – В ружки (рожі) затикає си по одному стеблови соломи з житного околота так, шьоби кінцем припирало стебло аж до дна блєхи. Єк є стебла, то паски не пукают. Єк паска в печьи, не можна нї гуркати, нї дверми рипати, бо паски можут запасти си.

Печут си годину і довше, а єк викєгни си з печьи, то тримає си в теплій хакі (хаті), аж вістинут. Соломки з ружок також повікєгати.

2. Давно пекли паски житні без дрішьші, але чьинили на кіскі (тісті). Нині старі жінтє (жінки) кажут: Узели си теперь по панстє (панськи): пастя (паска) на дрішю…то з паманів (примір від панів) тай з жидів переймили.

Давно, каже, я пітчьиню кіста та росчьиню пастю, посолю, додам перцу (перець, цинамон, бібковий листок), замістю, тай єк вітєснє (викисне), єк напухтит (тісто виросте), то таті (такі) файнї пастє, так пахнут, шьо  хоть с пшеничної мутє (муки), тай однако ї нїхто не годен їсти.

Старі жінтє кажут: Мологі лїниві, не хочут прибагати тай вітак каже шьо си пастя не удала, а то сама винна. Єк би росчьинила так, єк давно на подусцї, то би така лехтя пастя, єк пїрє. А то росчьинит на голї лавци тай кривдує собі, шьо пастя не росте. Єк усадит си у пічь, то треба робити рух, корито піднімати у гору.

А то нинї молодица усадит у пічь, а сама сєди, єк глина, тай так і пастя сєди. Ни шкодит також, єк усадит си пастю, лопатов двері христити, то си лїпше удаст.(1. Матеріяли до української етнольогії...С. 53-54)

ПАСКА У СКАЛАТСЬКОМУ  ПОВІТІ с. Коршилівка (сучасне с. Коршилівка Підволочиського р-н)

Страви на Великдень виключно мясні. Мясо “пісне”, себто шинку, печуть у печи по хлібі, зглядно саджають разом, ковбаси, печінку — от і всі страви. До сього зачислити ще яйця, сир і масло. З печива: паска, бабки та на другі дні печуть або “пляцки” себто хліб на блясі, або “перепічки”.

Паску і бабки розчиняють на молоці з водою, або сирватці, а декотрі на бараболях розріджених. Яку скількість дають муки і дріжджий годі означити, бо звичайно не важать, а до того розчиняють не лише виключно на паску, але більше, та печуть “пляцки”. До паски не дають жадного коріня, при мішеню дають ріжну скількість яєць від 5-20, або й більше.

Коли по вмішеню тісто викисне добре, набирають у бляху, круглу, з гранками, на верху дають вкола „вінок”, а в серединї кладуть “рожі”, та ріжні “круцьки”. Коли в печи “нагорить”, що аж червона (декотрі встромлюють у паску стебла з соломи, щоб опісля “дух” з неї виходив, та не розсадив паски), саджають до печі. По всалженю не вільно пустити нікого до хати, щоб воздух не “глипнув”, а також не вільно стукати, щоби паска не “осїла ся”.

Уважають, щоби паска добре загнїтила ся, а навіть умисне гнїтять, сиплячи на огонь грис, кидаючи папір, солому, а дуже часто і “вонучі”. Паска, щоби добре випекла ся, потребує сидіти около 3 години, опісля виймають її, викидають із бляхи, беруть на руки, чи тяжка: коли тяжка, то зле, бо або не випекла ся, або закалець: декотрі пробують носом, чи паска випекли ся. Притулить кінець носа до паски, або взагалї до печива з верху, коли пече, знак, що іще не випекла ся

Бабки розчиняють так само, як паски, лишень при мішеню додають шафрану, а декотрі “імбіру”, щоб були жовті, та додають родзинків: печуть, як паску, звичайно в давній блясі, або бабнику, густо часто в старім горняти, яке опісля розбивають, а часто в ринках “бабниках”.

В суботу вечером приготовляють до свяченя. Складають у кошик, який часто служить, виключно на ту цїль, мясо, ковбасу, одну-дві, чорної печінки (для відріжнення “білої печінки” як називають легкі), кладуть кавалочок солонини, кілька кавальчиків хрону, полин звязаний з глухою кропивою (медунка біла), плесканку сира, горнятко масла і бабку, сіль, та ножик, яким опісля крають свячене. Все те накривають “обрусом”.

В иншу скатерть завязують паску, а яйця, зложені на тарели, звязують у хустину; от і вже все приготовлене до свячення. В неділю рано бере господар кошик, газдиня паску, а дехто з челяди покладки, та несуть під церкву. Тут підстелюють під те все і розкладають, щоб на все могла “залетіти” свячена вода.

Оден із челяди стоїть коло того інші йдуть до цекви. По освяченю чим скоріше біжать домів, бо хто скорше добіжить, тим скоріше обробить ся зі жнивами. З поворотом не можна ввійти скорше з кошиком, ані яйцями, лише з паскою. Коли всі вернули з церкви, засідають до стола.

У декого крає господар кавальчик посвяченої солонини, робить кождому хрест на чолі, та говорить: “Христос воскрес!” – на що кождий відповідає: “Во істину воскрес!” — Світять тепер свічку, або “офірку”, яку коло церкви продає дяк, або паламар, і розпочинає ся трапеза.

Насамперед обдїлює газдиня по трошки свяченого полину, та глухої кропиви, до сего дає по кавалочку “чорної печінки” і челядь те споживає, щоби сліпота (декуди звуть “курочка”) не вчіпила ся. Коли ся чинність скінчить ся, крає господар або газдиня паску.

Хрестить ножем паску, говорячи; Христос воскрес! – зрізує три цїлушки, які переховують ся та додають ся до пійла отеленній корові, опісля крає; тимчасом газдиня кришить мясо, ковбасу, яйця до миски і струже посвячений хрін; коли нема цвіклів і так їдять. По хвильцї пють “трунок”.

До мяса уживають житного хліба, який також брали святити. Сир їдять із паскою, а масло при кінцї з паскою або бабкою. Води не можна пити, бо “живіт буде болїти”. Кришки дрібні палять, кости закопують.

Цїлий день на Великдень не можна палити. Через другі два днї крім поживи, як на Великдень, присмаженої, варять борщ із мясом, та пироги з бараболь і сира. Ту саму страву уживають на “Проводи”, себ то у недїлю Томину, на яку то недїлю лишають усего по трохи з освяченого. Коли миш покуштує свяченого, перемінить ся в лилика. (1. Матеріяли до української етнольогії...С. 80-81)

ПАСКА НА ПРИКАРПАТТІ ТА У КАРПАТАХ

Найбільшим весняним святом,  був Великодень. Обов’язковим печивом якого була паска, її пекли у великодню середу чи суботу. Заможні господарі пекли паску з пшеничної муки, середньої заможності — з житньої, бідні ж — із ячмінної,  кукурудзяної чи навіть вівсяної.

Процес випікання паски супроводжувався різними магічними діями: на Бойківщині перед тим, як розчиняти тісто, господиня палила у ночвах пір’я, щоб тісто було легке. На Закарпатті, коли просівали муку на паску, на підлогу стелили гуню, під неї клали сокиру. Місячи тісто, господиня  мусила стояти на гуні, вдягнена у новий одяг. Це робилося нібито для того, щоб забезпечити добробут сім’ї.

Спекти добру паску вважалося найважливішою подією в році, бо з того, якою вона вийде, судили про долю всієї сім’ї. Пекли дві великі паски або кілька менших, а також перепічки. Бідніші пекли одну паску. Як правило, тісто місили на воді або на молоці, рідко додавали яйця.

Приправою була гвоздика, іноді іибир який надавав тісту жовтого кольору, потовчені «бібки» (лаврові горішки). Перед печенням паски иа Бойківщині пекли калач, який після посвячення зав’язували в мішок, з якого сіяли зерно, – щоб був кращий урожай. На Гуцульщині першим у піч саджали «віхопник» — маленький хлібець, з якого дізнавалися, чи спеклася вже паска.

Наприкінці XIX ст паску випікали без форм, на початку XX ст. входять у вжиток металеві форми (бляхи). Саджали паску без спеціальної форми спеціальною великою лопатою (на Бойківщині вона звалась круг), підсипаючи її «грисом». Паску формувала або у дерев’яній мисці з ручками, в макітрі чи баняку, або в шматинці полотна, надаючи тістові форму кулі.

В західній Бойківщині (с. Верхня Яблунька Турківського району Львівської області) сформоване у полотні чи в хустці тісто викладали на лопату, на яку ставали луб від решета. Перед всадженням паски у піч луб знімали.

Паски прикрашали зробленими з тіста квітами, шишечками, зозульками, гусками, на Бойківщині – тільки хрестом з тіста, леше в деяких селах навкруг робили вінець. На Лемківшині та в західній Бойківщині паску зверху «ціхували» спеціальною «ціхою» своєрідною печаткою, або просто скляною чаркою.

Перед всадженням у піч її змащували яйцем, сметаною, чи маслом. Саджання паски супроводжувалось спеціальними магічними діями. На Закарпатті господиня одягала рукавиці як і при печенні «крачуна», та підстрибувала вгору або примушувала стрибати найменшого хлопчика, щоб паска добре піднялася. На Гуцульщині при саджанні паски господиня примовляла: «Як ти лізеш у піч ладна, гладонька, така аби-с  вилізла!»

З того, якою буде паска, гадали про тривалість віку членів родини. Якщо виросла висока, не розтріскалась – це вважалося добрим знаком, сімейство дочекається цього свята на другий рік. Коли ж потріскалась — хтось із сім’ї помре. Деякі господині завчасно пекли паску у четвер, щоб у разі невдачі, спекти їі вдруге в суботу.

У багатьох гуцульських селах на Великдень пекли спеціальний великий хліб «стільник», «застівиик», який втикали стільки яєць, скільки було членів сім’ї. Вважали: чиє яйце під час печення «стільника» трісне, той помре.

Несли святити паску в скатерті, яку зшивали, залишаючи з одного боку довший кінець (Бойківщина), у бесагах, верстах (Гуцульщина). Як правило, паску ніс на плечі господар, а господиня — яйця, хрін, сир, сало, «будз», часник, сіль, полин. Звичайно кількість продуктів, які несли святити, залежала від заможності господарів. Багаті селяни святили яйця, солонину, масло, сир, ковбаси, шинки, печених курей, навіть начинене мале порося. Бідні задовольнялися лише яйцями, хріном, сиром, солониною.

Після посвячення кожен господар поспішав додому, бо вважалося, що чим скоріше господар прибіжить чи приїде до хати, тим швидше впорається з весняними роботами та протягом року буде добре йти праця. На Бойківшині, в деяких селах, швидко бігли додому, щоб худоба брикала.

Інші пояснення цього звичаю були на Закарпатті: хліб буде рости так швидко, як біжить господар із церкви. Жінка, яка першою прибіжить до хати, буде верховодити вдома, а хто прибіжить додому останнім, помре протягом року. Звичай поспішати додому у великодню неділю був поширений також у поляків.

У гірських селах, як і в багатьох народів, великоднім яйцям, з яких починали трапезу, приписувалась магічна сила плодючості. Шкаралупу від яєць бойки викидали на грядку, де садили капусту, щоб капуста була біла.

Обов’язковим великоднім печивом на Гуцульщині була «баба», «бабка». Готували її з пшеничного чи  кукурудзяного борошна, змішаного з незбираним кисляком чи молоком та маслом, яйцями, сметаною. підготовлене тісто викисало від ранку до вечора, а вночі «баба» пеклась Пекли їі тільки на Великдень. Таку «бабу» готували також на Прикарпатті.

Протягом великодніх свят готували вареники з сиром і картоплею, молочну кашу, юшку із колоченого м’яса. На Гуцульщині пекли книші з бринзою, варили «бануш» та «кісто» з домашньої лапші. Тісто для лапші місили з білої муки та яєць. Відварену і відціджену лапшу мастили салом, давали перцю, після чого висипали у горщик і пекли.

Бідніші селяни в гірських районах  не їли на Великдень м’ясних страв, а лише молочні та мучні. (2. Гонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат…С. 101-104)