Маловідомий факт: на світі є лише 2 полководці, які не програли жодної битви, всі походи закінчили успішно, захопили всі міста які брали в осаду.
Один з них це Олександр Македонський неофіційно визнаний чи не найкращим полководцем всіх часів та народів. А другий це український козак Іван Сірко (1605)-1680) він обирався запорожцями на посаду кошового отамана рекордну кількість раз.
Сірко мав феноменальний військовий талант: за життя він провів 55 походів проти Османської імперії та 65 великих битв та 179 сyтичок з вoрогами і у всіх з них здобув перемогу. Під його керівництвом козаки захoплювали: Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, Ясси, Кафу, Бахчисарай, Трапезунд.
Перша велика перемога під командуванням Сірка сталася в 1646 року в ході тридцятирічної війни запрошений французами 2500 тисячний загін запорізьких козаків на чолі яких стояли Богдан Хмельницький та Іван Сірко за одну ніч взяли іспанську фортецю Дюнкерк, яку французька армія принца Конде не могли захопити п’ять років. Фортеця Дюнкерк знаходилася в руках іспанців, і мала стратегічне значення — її називали «ключом від Ла-Маншу» Вдячні французи на честь перемоги Івана Сірка встановили пам’ятник козакам на березі Ла-Маншу.
На початку 1670-х років на переправі в пониззі Дніпра Сірко з 2 тисячами козаків рoзбив 10 тисячну татарську армію. 1675 у битві біля Чортомликської січі під його керівництвом була рoзбита 15 тисячну турецьку армія. Унаслідок нічного бoю з 15 тисяч яничарів урятував лише 3 тисячі, а втрaти козаків не перевищили 50 душ. Часом з цією перемогою пов’язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, Наступного року Сірко здійснив з 20 тисячною козацькою армією похід у Крим і став першим козацьким отаманом кому вдалося зaхопити столицю Кримського ханства Бахчисарай.
Цікаво, що його полководницький талант породив серед козаків міф, що Сірко є характерником (чаклуном, ясновидцем). Після його смерті висушену праву руку, запорізькі козаки брали на всі важливі походи намагаючись закликати військову вдачу.
Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області.
Козак поляже, але слава козацька не вмpе не поляже, слава буде жити до кінця віку людей. Українці, шануйте своїх героїв.
…Йшла весна буремного 1990р… В результаті всенародних виборів у Львові до влади прийшли демократичні українські сили. В той час одним із головних питань було питання заміни державних символів колишнього СРСР на символи незалежної держави Україна. Незважаючи на те, що український синьо-жовтий прапор вже більше року гордо майорів в центрі Львова, на «острові Свободи» – славнозвісній «клумбі», вперше піднятий КЗНСУ 15 березня 1989 р., за два з половиною роки до проголошення незалежності України, на вежі львівської Ратуші повівав червоно-лазуровий прапор колишньої УРСР. Це викликало незадоволення і нарікання мешканців Львова – українського П’ємонту. Перша спроба підняти український синьо-жовтий прапор була здійснена КЗНСУ ще 22 січня 1990 року, коли ми повернулись із святкування Дня Злуки у Києві. Тоді українське знамено було врочисто освячено Львівським архієпископом Володимиром (Стернюком). На той час містоблюститель глави УГКЦ проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а на колишній вулиці Чкалова за номером 30, у маленькій квартирі.
Історична посвята архієпископом Львівським Володимиром (Стернюком) Державного Прапора України,піднятого над Львовом 3 квітня 1990 року
Але тоді, мер Львова Богдан Дмитрович Котик, від якого багато що залежало, вагався і говорив нам, що просіть у нього що завгодно, але не підняття синьо-жовтого прапора. Отже, тоді довелося відкласти історичну для Львова подію.
Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 року
Напередодні історичної події 3 квітня 1990 р. ситуація в місті була дуже напруженою: у четвер, 29 березня в центрі міста, на «клумбі» міліцією було провокаційно зірвано синьо – жовтий прапор, погнуто щоглу флагштока. Тому при підготовці порядку денного першої сесії новообраної міської Ради демократичного скликання 2 квітня 1990 р. питання про прапор стояло першим. Юридичну сторону проекту ухвали про підняття прапора над Львовом підготував, світлої пам’яті, перший львівський демократичний мер Богдан Дмитрович Котик зі своїми юристами, а у львівському « Комітеті захисту національних символів України » був готовий і освячений, заздалегідь, великий синьо – жовтий прапор розміром (3 ? 6) м. Дорогий і міцний імпортний шовк синьо – жовтих кольорів ми закупили у Львові, в магазині «Тканини», що на вул. Городоцький, напроти львівської сумнозвісної тюрми « Бригідки ». Одразу виникло політичне непорозуміння між депутатським корпусом і КЗНСУ, пов’язане з юридично-правовим статусом синьо-жовтого прапора. «Помірковані і виважені» депутати Львівської міської Ради боялися надавати українському двоколору державний статус і підготували майбутню ухвалу міськради, яка надавала синьо-жовтому прапору лише національний статус.
Мешканці королівського міста Лева квапляться змінити червоно-лазурову символіку на синьо-жовту
Врахувавши, що український прапор був державним – УНР, часів Української Центральної Ради і Директорії в 1917-20 р.р., Української Гетьманської держави в 1918 р., Західно-Української держави в 1918 р., Карпатської України 1939 р., відновленої Української держави у Львові в 1941 р., КЗНСУ категорично вимагав надання українському стягу статусу Державного Прапора України. Тобто, на зламі 80-90 років минулого сторіччя йшлося не у заснуванні, а у відродженні державної символіки України. Через антагоністичні політичні протиріччя між депутатським корпусом, заради відновлення історичної справедливості, виконуючи волю українського народу львівський КЗНСУ вирішив силовим тиском підняти Державний Прапор України над Львовом.
Силове внесення КЗНСУ Державного Прапора України розміром (3х6) м. у Львівську Ратушу 2 квітня 1990 р.
Вранці, 2 квітня 1990 року ми принесли освячений Державний Прапор України до Свято – Юрського собору і розгорнули перед головним входом. Тоді там проходив вікопомний пікет вірних УГКЦ, тому архікатедральний храм Української Греко – Католицької Церкви був зачинений. Після урочистих промов і благословінь з розгорнутим прапором у супроводі кількох тисяч революційних львів’ян ми спустились у місто.
На дворі стояв чудовий квітневий день. Крокуючи через парк Івана Франка, по вул. Січових Стрільців, вул. Гнатюка, з зупинкою на славнозвісниій «клумбі», по Катедральній ми вийшли на площу Ринок під стіни Ратуші, де на нас чекали городяни і гості міста. Після палких урочистих промов і фотографування на довгу і світлу пам’ять, ми урочисто внесли прапор до сесійної зали і передали меру Богдану Дмитровичу Котику.
Внесення депутатами у Львівську Ратушу Національного прапора 3 квітня 1990 р., розміром (1,5х0,7)м., який ніколи не майорів над Львовом.
Ранком наступного дня, тобто 3 квітня 1990 р. ми вже були в Ратуші. На другому поверсі нас зустрів схвильований мер Богдан Дмитрович Котик і повідомив: після того, як ввечері, 2 квітня на львівському телебаченні, в «Новинах з Високого Замку» в ефірі був поданий детальний перебіг подій, що відбулися напередодні, до мера почали дзвонити стривожені громадяни з вимогою пояснення, чому прапор освятили представники лише однієї конфесії традиційних Українських Церков. Зрозуміло, що треба було терміново вирішити питання, яке виникло на релігійному ґрунті.
Слід зазначити, що тоді Церква дозволяла священнослужителям йти у світську владу і балотуватися в депутати усіх рівнів. На мою пропозицію один із православних священників, тут же в кабінеті голови міста освятив прапор і благословив його підняття на Ратуші. Отже перший синьо – жовтий прапор піднятий над Львовом освятили і благословили священники Українських Греко – Католицької і Православної Церков.
Внесення депутатами в сесійний зал Національного прапора, розміром (1,5х0,7) м., 3 квітня 1990 р. , який ніколи не майорів над Львовом.
По десятій годині, ми, в супроводі львівських пластунів, піднялися по крутих сходах на Ратушу. Тоді я вперше вступив на платформу Ратуші, де в буремному листопаді 1918 року Січові Стрільці підняли державний синьо –жовтий прапор над Львовом. Вигляд міста і навколишні краєвиди, з висоти пташиного лету, мене тоді просто вразили. Ми міцно прив’язали Державний Прапор України до металевої линви флагштоку і спустились в сесійний зал, де проходила сесія. Депутати кілька годин «піарилися» на історичній події. Їх дуже цікавило: яких розмірів має бути прапор; з якої матерії має бути пошито полотнище; глибина синіх і жовтих кольорів на прапорі; де прапори мають зберігатися; як довго має прапор висіти на ратуші до заміни… Принагідно зауважимо, як через кілька місяців пізніше, як КЗНСУ перестав опікуватися прапором на Ратуші, він тижнями висів подертий над Львовом. І це вже нікого з депутатів не хвилювало. Питання з підняттям прапора затягувалося, час спливав, нарід почав нервувати… Тоді багатотисячний гурт українців, що стояв на площі Ринок, почав безперервно скандувати: – „Прапор, прапор …”, що викликало напружену ситуацію у залі і дуже впливало на депутатів. Тому з голосуванням ухвали прапора у Львові проблем не було – «за» проголосували майже усі, за винятком кількох комуністів і військових.
Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.
Далі події розвивалися наступним чином, як згадує один із присутніх у сесійний залі депутат Гречило: – « Пропозиції виникли , щодо дат вивішування прапора в місті. Хоча всі ці дискусії вдалося швидко припинити і питання поставили на голосування, «За» прийняття ухвали проголосувало більше 100 депутатів. Далі трьом депутатам – С. Шабатурі, Є. Шморгуну, З . Саляку – вручили прапор ( маленький, розміром (1.5х0,7) м., неосвячений ( авт.) і вони пішли на вежу ратуші, а всі інші поспішили на вулицю.» Депутати з маленьким прапором піднялися по дерев’яній драбині на платформу Ратуші і побачили , прив’язаний до щогли, великий, розміром (3х6) м. синьо-жовтий прапор КЗНСУ, освячений духовенством традиційних Українських Греко-Католицької і Православної Церков. Депутати марно намагалися підняти над Львовом маленький прапор, який навіть не «пасував» для такої величної історичної події. Члени КЗНСУ, які силовим тиском, також піднялися на платформу Ратуші, не дозволили їм це зробити. Після невеличкої «штурханини» з депутатами, під радісні крики і аплодисменти багатотисячної української громади на площі перед Ратушею, члени КЗНСУ, силовим тиском, підняли Державний Прапор України над Львовом . Лемик і Кендзьор, які були там присутні і мали відеокамери, ретельно знімали історичну подію на Ратуші 3 квітня 1990 р. Ввечері, на львівському телебаченні в «Новинах з Високого Замку». цей відеосюжет був показаний повністю, вперше і востаннє. Там чітко видно, хто і який прапор підіймає над Львовом 3 квітня 1990р. Пізніше , вони заховали відеокасети, сказали, що вони розмагнітилися і нічого більше не має.
Внизу на площі, спеціально запрошений, хор разом з львів’янами урочисто заспівав Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» і відбувся урочистий мітинг. Старші люди хрестилися і плакали, склавши руки в долонях, при появі над Львовом українського прапора і ще довго не розходились після історичних урочистостей.
Якщо дивитися цей фільм українською, то всі нормальні, позитивні персонажі (мешканці київського Подолу) нормально україномовні, і на цьому тлі лише смішні пародійно-негативні, недолугі у своїх спробах зросійщення, Проня, Голохвастов і Сєркови, виділяються серед решти українців своїм суржиком (зіпсутою українською мовою) .
В свої 20 з невеликим років, вже маючи диплом кінотехніка, я рік пропрацював у звукоцеху кіностудії ім. Довженка. Це було ще в СРСР, за Брежнєва.Тоді ще не було побутових відеомагнітофонів і тому, коли хтось з режисерів хотів подивитися свій старий фільм, то робилося це так.
Він приходив до монтажного цеху, домовлявся з якоюсь з монтажниць, щоби та наступного дня, ніби-то для потреб фільму котрий вона монтувала, замовила 2 години проекції (наприклад, у одному з двох маленьких кінозалів на БАМі – на 3 і 4-му поверхах монтажного цеху).
З сейфу кіностудії (так називається склад, де зберігаються копії всіх фільмів що знімала кіностудія) приносили ЯУФ-и з кінострічкою потрібного фільму, і у “кінозалі” (фактично розміром з велику кімнату) дивилися кіно.
Раз, прийшов на кіностудію, тоді вже пенсіонер, режисер Іванов. Сказав, що хоче подивитися своє кіно. Це було десь за рік до його смерті. Так вийшло, що на той час, я, хоча вже до того багато чув про це кіно, але сам його ще так і не бачив ні разу (чому саме – тут несуттєво). Тож, домовившись з хлопцями, що ці дві години мене ніхто шукати не буде, а як що, то для начальства вони щось вигадають і відразу мене покличуть, я підійшов до Іванова і напросився подивитися це кіно разом з ним.
Отож, сіли ми поряд, і дивилися цей фільм лише удвох. Іванов коментував і розповідав. Як він старався змонтувати так, щоб і звук з’єднував кадри під час монтажного переходу (коли дзеленчання металевих ланцюгів перетікало в удари Голохвастова, коли каркання круків продовжується дзвонами Андріївської церкви).
Як він шкодував, що в російській озвучці у багатьох епізодах повністю знищено гру слів на кшталт протиставлення українського “у мене приємний день” російському канцеляризму “у мєня пріёмный дєнь”.
Як радянська редактура відрізала вже знятий ним кінець фільму: Сьогоднішні фінальні кадри, коли побиті Голохвастов з компанією падають на бруківку і потім, йдучи від камери з піснею виходять з кадру, насправді мали бути не останніми. Вони мали продовжуватися тим, що камера піднімалася і глядач бачив, що Голохвастов і решта потрапляють у сучасний, вже радянській Київ і починають залицятися до вже радянських дівчат.
Як за це начальство режисера зненавиділо, заявивши, що в Радянському Союзі таких як Голохвастов бути не може, бо то “пєрєжиток капіталізму” і побачивши в фільмі натяки на себе, тому що багато з них впізнали у тих, кому #поруськикакосьльогше пародію на себе .
Про те, що перший (оригінальний варіант) фільму “За двома зайцями” насправді було знято українською мовою. Надрукували невелику кількість копій, бо планували показувати тільки в Україні. А вже потім, коли раптом народ масово повалив на те кіно, була зроблена додаткова озвучка ще й російською мовою.
В СРСР влада думала, що знищила всі копії українською (тоді в Києві знищили не тільки українську версію, але і кольорову копію і на студії Довженка була тільки чорно-біла, а кольорова була лише в Москві – на телебаченні і в Госфільмофонді в Білих Стовпах).
Але не так давно, на складі Маріупольської бази кінопрокату, випадково знайшли одну україномовну копію (вже пошарпану, “третьої категорії”). Віктор Іванов цього не дочекався. Відреставрували, пару разів показали по ТБ, вона є на ютубі, але чомусь на телеканалах і досі крутять лише російськомовну копію цього фільму. У чому різниця, запитаєте?
Язьікнєімєєтзначєнія? У цьому конкретному випадку, якраз мова має принципове значення для сприйняття цього фільму таким, як його задумано авторами, а не таким, яким його простою заміною мови на язьік спотворила, виконуючи і перевиконуючи настанови Москви з подальшої русифікації України за принципом – “Коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рублять пальці”, радянська цензура.
У результаті маємо: Коли цей фільм дивляться російською, то глядач сприймає його так: – всі нормальні, позитивні персонажі (мешканці київського Подолу) російськомовні, розмовляють нормальною російською, і на іх тлі, тільки смішні негативні дурнуваті персонажі – Проня і Голохвастов і Сєркови розмовляють хохлоподобним суржиком (іспорчєнньім русскім язьіком) і цим ілюструють собою деградацію нормального пріродного русского кієвляніна у бік українства.
Якщо дивитися цей фільм українською, то картина діаметрально інша: – всі нормальні, позитивні персонажі (мешканці київського Подолу) нормально україномовні, і на цьому тлі, лише смішні пародійно-негативні, недолугі у своїх спробах зросійщення, Проня, Голохвастов і Сєркови, виділяються серед решти українців своїм суржиком (зіпсутою українською мовою) . Російською цей фільм напевно вже всі бачили.
А ось він українською. Подивіться і порівняйте самі:
Фільм «За двома зайцями», знятий на київській кіностудії Олександра Довженка в 1961 році.
Мільйони шанувальників цієї картини звикли до реплік і діалогів героїв Олега Борисова, Маргарити Криніциної, Нонни Копержинської російською мовою, хоча спочатку режисер Віктор Іванов знімав фільм українською. Але ця картина одержала за часів СРСР «другу категорію» і планувалася до показу на території тільки Української РСР. Згодом, коли фільм став надпопулярним, він був частково переозвучений цими ж акторами російською мовою і тут же представлений у всесоюзний прокат. Відтоді картина демонструється тільки в останній – російськомовній – версії.
Навіть для обізнаних в історії рідного краю галичан уявлення про давнє минуле своєї землі є доволі туманним. Історичні знання, сформовані шкільними підручниками, створюють у головах випускників занудні картини середньовічної історії України, в якій одне державне утворення змінювалось іншим. Але правда набагато цікавіша. Цікавіша настільки, що їй не знайшлось місця у шкільних підручниках. В історичній свідомості галичан відсутня ціла епоха у кілька століть.
Адже, як виявляється, держава тут існувала навіть задовго до становлення Києва як політичного центру! Держава народу, прямими спадкоємцями якого є сучасні жителі Західної України.
Мапа розселення літописних племен
Чи не єдиними історичними джерелами, що розповідають нам про період до приходу на ці землі київських князів, є скупі згадки європейських та візантійських авторів, але, проте, також і археологічні пам’ятки. Останні привертають особливу увагу та викликають шалений інтерес. Адже на території Львівської області відомо щонайменше два величезних археологічних комплекси, які датуються ще як мінімум однією-двома сотнями років до становлення тут великокнязівської влади. До слова, нижні шари Пліснеського городища датуються аж VII-VIII ст. А, отже, й міста тут були ще тоді, коли Рюриковичі навіть не осіли в Києві.
Відтак виходить, що українцями була забута ціла історична епоха, що тривала кілька століть.
Особливо актуальним постало питання давньослов’янської історії Галичини в останні роки у зв’язку із розробкою унікальних археологічних комплексів Львівщини – Стільського та Пліснеського городищ. Дослідження цих пам’яток репрезентує високий розвиток суспільства та матеріальної культури місцевих племен. Наявність величезних городищ з рядами оборонних валів та з культовими спорудами зумовила дискусійні гіпотези про те, що культура місцевих племен могла і не поступатись Києво-Руській, яка приходить їм на зміну згодом, у Х-ХІ ст.
Терени держави Хорватів
Як свідчить Нестор Літописець, територію сучасної Львівщини населяло плем’я так званих Білих Хорватів: автор повідомляє, що у 907 р. вони у складі війська київського князя рушили в похід на Візантію. Після чого літопис забуває про цей народ майже як на століття. Наступна згадка відноситься вже до 992 р., де йдеться про похід князя Володимира «на Хорват». З цього часу їхні землі було включено до Київської Русі, а їхня культура зазнала значних змін.
Писемних джерел, які б висвітлювали історію нашого регіону у ІХ-Х ст. і, тим паче, в більш ранній період, надзвичайно мало, а ті, про які ми знаємо, доволі нечіткі. Відсутність джерел сформувала ареал таємничості навколо Прикарпаття і його давньої історії.
А щодо таємничого народу Білих Хорватів досі точаться суперечки. Немає спільної думки про назву цього народу; деякими дослідниками запропоновано версії «Карпатські Хорвати» або «Східні Хорвати». Врешті, і сам факт існування цього народу досі не визнається деякими науковцями. Але, всупереч цьому, низка дослідників на підставі археологічних даних відстоює думку, що Білі Хорвати не просто жили в Українському Прикарпатті, а й навіть мали свою державу. І це – не безпідставно.
Львівський археолог Орест Корчинський, відкривач і дослідник Стільського городища
На думку відомого львівського археолога Ореста Корчинського, відсутність достатніх згадок про Українське Прикарпаття ІХ-Х ст. у давньоруських та європейських джерелах пояснюється тим, що басейн р. Дністер та верхів’я р. Сяну увійшли до складу Київської держави аж наприкінці Х ст., тобто пізніше, аніж інші землі. Це стало причиною відсутності відомостей про регіон і його населення у період, який тому передував. А також це зумовило хибні уявлення істориків про західний регіон як відсталий у порівнянні з Київською землею, мовляв, це так звана периферія Київської держави.
Проте, є низка фактів, які змушують повірити в те, що Київська Русь була не першою і не єдиною слов’янською державою середньовіччя. А саме – йдеться про деякі східні джерела. Візантійський імператор Костянтин VII у своєму творі «Про управління імперією» не тільки вказує на існування народів, що йменувались Хорватами, а й локалізує терени так званих Східних Хорватів поміж землями Угрів, Печенігів та р. Віслою. Ним же згадуються й інші хорватські племена, що жили на території сучасних Чехії та Польщі.
Виникає питання: де ж підтвердження таких доволі скупих свідчень існування цього таємничого народу? І чи не могли греки будь-яких варварів називати Хорватами? А також – яке відношення до них мають сучасні Галичани?
Наконечники стріл, виявлені на Стільському городищі
Відповідь була знайдена ще у 1980-х рр. в ході Верхньодністрянської археологічної експедиції НАН України, результати якої стали, щонайменше, сенсаційними. У 1987 р. згаданим львівським археологом Орестом Корчинським у с. Стільсько Миколаївського району була виявлена унікальна пам’ятка археології – так зване Стільське городище, яке, на думку вченого, і є, власне, столицею держави Білих Хорватів, т. зв. Великої Хорватії.
Структура городища вражає: ряди оборонних валів, княжий дитинець і потужний металообробний центр. На думку Ореста Корчинського, вже й сама етимологія назви поселення «Стільсько» промовиста: вона походить від слова «стол», і свідчить про те, що ця пам’ятка була столицею держави.
Важливим джерелом до вивчення давньої історії та культури городища є мікротопоніми, перекази та легенди, що пов’язані безпосередньо з часом функціонування давнього міста. За окремим частинами городища закріпились назви: Коморище, Підкоморище, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Біла Дорога, Вежа, які збереглись в усній пам’яті місцевих жителів дотепер, і допомогли під час археологічних розкопок.
Один із скельних храмів VIII-X ст в Стільсько
Більше того, дослідник заявляє, що Стільське городище, судячи із його площі, було також і найбільшим містом Європи VIII-X ст. – адже площа міста складала 250 га. Укріплена фортеця князя і військовий осередок, т.зв. «дитинець», знаходилась на висоті 100 м над річкою і займала близько 15 га., і це при тому, що весь Київ у Х ст. мав площу лише 9,8 га. Такі величезні розміри пам’ятки зумовлені тим що місто було розташоване на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що вели з мусульманського Сходу у Західну Європу і з Півночі у Паннонську долину та у Середземномор’я.
Печерки-келії-погреби в селі Дуброва
Багаторічні дослідження пана Ореста вимальовують надзвичайну картину зовнішнього обліку давньослов’янської столиці, у який навіть важко повірити і доводиться залучити фантазію. Адже на території городища було виявлено не просто багатий речовий матеріал, серед якого – імпортну кераміку, знаряддя праці та зброю, але і вражаючі для того часу технічні засоби. А саме – штучно споруджений наприкінці VIII – на початку ІХ століття водний шлях на р. Колодниці, який за допомогою потужних земляних гребель і шлюзів давав змогу невеликим річковим суднам рухатись як за, так і проти течії, що для тих часів було проявом чималої інженерної думки. Нагадаємо, що все це стосується народу, який разом із іншими народами у роменській традиції відносився до т.зв. «варварів».
Храм Сонця в селі Дуброва
Довкола дитинця знаходилися укріплене передмістя, приміські та сільські поселення, некрополі, ремісничий та культові релігійні осередки.
І тут розпочинається найцікавіше. Довкола давнього городища та неподалік районного центру Миколаєва розташована низка унікальних давньослов’янських святилищ, печер та печерних комплексів які є свідченнями стану культури та вірувань наших предків. Довгий час ці печерні комплекси були об’єктами язичницьких культів. Низка печер, що знаходяться в урочищі Чорна (Лиса) Гора, у північній околиці Миколаєва, імовірно, були створеними у VIII ст. як храм сонця.
На сакральне призначення печер вказує специфіка їхнього розташування двома паралельними рядами в напрямку схід-захід; печери розташовані фасадною частиною на південь для забезпечення постійного освітлення їх денним сонцем. Довжина приміщень печерного храму становить від 18 до 28 м, зали храму з’єднані між собою проходами.
Існує думка, що ці печери унікальні не тільки самі собою, а й є своєрідним, як це не дивно, музичним інструментом. Ця думка ґрунтується на згадках східних географів Х-ХІ ст., які згадували про дивовижні звуки, що утворювались потоками повітря, коли вони потрапляли в мережу цих печер. Таким чином, ця пам’ятка могла бути таким собі органом, який використовувався для особливих культових релігійних обрядів.
З появою тут християнства в цих печерах оселитись монахи-скитники. Певний час печери вважались оборонними спорудами з австрійських часів, але ця теза не витримує критики.
Цікаву думку було висловлено паном Орестом щодо поширення християнства серед Білих Хорватів, яке, за словами науковця, тут відбулось навіть на століття раніше, аніж на Русі. Мабуть, з огляду на те, що хорватські племена Північного Подністров’я у 610-625 рр. брали участь у визвольній війні проти аварського каганату з ініціативи візантійського імператора Іраклія. Унаслідок цього хорвати отримали у нагороду частину територій імперії, а саме Далмацію, де з часом заснували державу і були охрещені Римом. Частина з них, на думку дослідника, повернулася на рідну землю у Верхнє Подністров’я, – ними й була принесена сюди нова християнська віра, а не князем Володимиром, як було прийнято вважати.
Глиняний посуд IX-X ст
Дослідник аргументує таку свою думку повідомленням згаданого вже візантійського імператора Костянтина, вміщене у 31 главі його книги “Про управління імперією”, де він пише, що хрещені хорвати, які живуть у країнах Далмації, походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками (а так називали угрів), а, отже, були одним народом з єдиною мовою і культурою. Така дума йде в розріз із шкільними стереотипами про слов’ян-язичників та хрещення Русі князем Володимиром.
На сьогоднішній день Стільське городище – ця без перебільшення надзвичайна пам’ятка археології – знаходиться не в найкращому стані. Їй загрожують недбалість і байдужість людей, незаконні забудови та брак фінансування.
Хорватський воїн
Між іншим, Стільсько – не єдина відома нам пам’ятка ареалу поширення Білих Хорватів на наших теренах. Ще одна не менш знакова пам’ятка їхньої культури на землях Львівщини – це відомий на сьогодні, на відміну від Стільська, туристичний об’єкт, рештки наскельної фортеці Тустань у с. Урич Сколівського району. І як і Стільське городище, так і фортеця в Уричі не має аналогів у Європі. Фортеця була торгівельним, військовим і митним пунктом Білих хорватів з ІХ ст. в період їхнього економічного піднесення у зв’язку із пожвавленням торгівлі сіллю, яка велась із Галичини в Центрально-Східну Європу.
Ця наскельна фортеця була побудова унікальним способом. В середині скелі вирубувались пази, в пази вкладались дерев’яні бруси, які ставали несучою конструкцією для замку, який унаслідок був настільки неприступним, що не припиняв виконувати свою функцію і кілька століть після Білих Хорватів, у давньоруський період, коли його не могли взяти штурмом навіть монголо-татари.
Скелі Тустані (рештки замку)
Набагато на північ від Тустаня, у Бродівському районі, неподалік від с. Підгірці і відомого Підгорецького замку, знаходиться відоме Пліснеське городище, яке також було значним військово політичним центром Білих Хорватів. Нижні шари городища датуються VII ст., а в період VII-Х ст. місто було потужним давньослов’янським центром з укріпленням на високому плато. В той же період в Пліснеську функціонував потужний язичницький культовий центр – в урочищі Оленин Парк, площею 0,3 га, де археологом Михайлом Филипчуком було досліджено цей потужний язичницький храмовий комплекс із жертовним поясом та жертовними ямами.
Проте, у 992 р. під час походу князя Володимира слов’янський Пліснеськ було знищено. Занепад держави Білих Хорватів, або Великої Хорватії, пов’язують саме із цим завойовницьким походом київського князя.
Тризуб, висічений на скелі поблизу печери в Іліві, околицях Стільського городища
Можна тільки уявити, яким чином слалась би наша історія, якби замість племені київських полян, саме Білі Хорвати стали ядром майбутньої великої Київської Русі. Проте відомо тільки одне. Білі хорвати відіграли, безперечно, суттєву роль у етногенезі українців, а саме західних українців – галичан.
Підготуватися до ЗНО чи з користю провести час, їдучи у маршрутці, і розібратися у подіях Української революції 1917-1921 років – тепер можна легко і, головне, за допомогою ґаджетів, які завжди у нас під рукою.
Український інститут національної пам’яті розробив гру для смартфонів та планшетів під назвою “Українська революція 1917-1921 років”.
Вона допоможе запам’ятати важливі дати та постаті, до того ж, це справжня знахідка для вчителів під час індивідуальних та групових занять.
Гра для мобільних пристроїв є історичною вікториною з елементами стратегії. В неї можуть грати від одного до трьох учасників або команд. Упродовж гри необхідно обирати картки і відповідати на питання про події Української революції. Картки пронумеровані та розподілені за шістьма регіонами України: Київщина і Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Південь, Схід.
Як і в настільній грі, спочатку треба зібрати 4 картки зі свого регіону, а потім по чотири з кожного регіону. Таким чином символічно об’єднаються українські землі. Це і є метою гри.
Щодо технічних характеристик, то гра багатокористувацька без доступу до Інтернету. Конфігурація екрану: альбомна орієнтація.
Доступна версія для пристроїв на базі операційної системи Androidу play.google.com за цим посиланням, а також версія для ґаджетів з операційною системою iOSв Apple store за наступним посиланням.
Після того, як знайшли і натиснули кнопку «Встановити», зайшли на гру, на екрані з’являється сторінка запуску – логотипи «Сто років боротьби. Українська революція» та Українського інституту національної пам’яті.
Відкривається сторінка меню, на якій міститься чотири іконки: Шпаргалка, Правила, Гра і Топ гравців. Очевидно, розпочинати варто із Правил – стислого пояснення механіки та умов гри.
Шпаргалка – це короткий виклад історичної інформації. Нею можна скористатися, щоб дізнатися відповідь. Але можливість підказок обмежена п’ятьма.
Іконка «Гра». Натиснувши на неї, ґеймер чи ґеймери отримують пропозицію обрати кількість гравців, а за тим – стартовий регіон та ім’я персонажа – військового діяча періоду Української революції. Це стане назвою команди або гравця. До речі, якщо клікнути на портрет персонажа, відкриється коротка довідка про нього.
Разом із обраними позиціями автоматично буде надано кольорові фішки (зелені, сині або червоні), які закриватимуть клітинки з номером картки, розміщені навколо ігрового поля.
Здійснивши цей вибір, необхідно клікнути на «Нова гра» або «Продовжити гру» (якщо процес було перервано). Відкривається поле із етнічною картою українських земель Степана Рудницького (відома за настільною грою), картки із питаннями, кубик.
Поле обрамлене клітинками із номерами, а також є особливі. Наприклад, чорна – треба тягнути чорну картку (правильна відповідь на питання поповнює вашу колекцію чорною карткою, а неправильна призводить до видалення з поля вашої кольорової фішки і пропуску ходу). «Пастка» – пропуск ходу або порятунок за рахунок чорної картки). «Телепорт» – переміщення на старт. «Додатковий хід».
Головне стежити за вказівками, що з’являються на екрані. Поточний рахунок можна дізнатися, клікнувши на ім’я персонажа/персонажів.
Механіка гри така
Ґеймери почергово підкидають кубик. З’являється аватарка гравця, яка автоматично рухається периметром поля від клітинки «С» (СТАРТ) на ту кількість клітинок, що випали на кубику. Потім тягнуть картку-питання (як уже говорилося, спочатку зі свого регіону, а потім з інших).
Обирають відповідь. Той гравець, котрий першим назбирає по чотири картки-питання з кожного регіону, стане переможцем. Він символічно об’єднає українські землі.
Сектор методичної роботи представив гру для смартфонів і планшетів для десятикласників київської гімназії № 30 «ЕКОНАД». Презентація, а також історичний турнір відбулися Бібліотеці для дітей і молоді імені Павла Усенка до 100-річчя Соборності України.
В мережі ми натрапили на надзвичайно цікаве відео, зняте у 1992 на пункті пропуску Гребенне – Рава-Руська. Саме у 1992 році відбулося відкриття Рава-Руської митниці. Вона була реконструйована та урочисто відкрита знову у 2008 році і є на даний час однією з найбільших митниць на західному кордоні країни.
Варто додати, що в той період о 16:00 з української сторони кордон був заблокований навісним замком. Смішно, але правдиво.
Пропонуємо нижче переглянути цей унікальний короткий відео сюжет у супроводі мелодії відомої пісні Tylko we Lwowie. Минуло 29 років, а світ вже далеко не той, а зовсім інший. Відео належить сайту fotofilmpro.pl.
Рава-Руська — пункт пропуску через державний кордон України на кордоні з Польщею. Через пропускний пункт здійснюється два види контролю: автомобільний та залізничний.
Розташований у Львівській області, Жовкiвський рaйoн, пoблизy мiстa Рaвa-Рyськa, нa aвтoшляхy M09, iз яким збiгaється Р40. З пoльськoгo бoкy рoзтaшoвaнi двa пyнкти прoпyскy «Грeбeннe», Toмaшiвський пoвiт Люблiнськoгo вoєвoдствa тa «Вeрхрaтa», Любaчiвський пoвiт Пiдкaрпaтського воєводства.
21 жовтня 2008 року відбулося урочисте відкриття одного з найбільших пунктів пропуску Європи — реконструйованого Міжнародного автомобільного пункту пропуску через державний кордон країни «Рава-Руська».
Розбудову інфраструктури, реконструкцію здійснeнo y рaмкaх нaцioнaльнoї прoгрaми TACIS—2002 зaвдяки рeaлiзaцiї прoeктy мiжнaрoднoї тeхнiчнoї дoпoмoги Єврoпeйськoгo сoюзy. Пyнкт вaжливий для Укрaїни, мaє вaжливe знaчeння для крaїн єврoпeйськoї спiльнoти, дoзвoлить прискoрити прoцeдyрy митнoгo кoнтрoлю тa митнoгo oфoрмлeння тoвaрiв, трaнспoртних зaсoбiв тa грoмaдян, якi пeрeтинaють кoрдoн мiж ЄС тa Україною. Пропускна спроможність пункту після реконструкції збільшилася майже вдвічі, зокрема, за добу матимуть змогу перетинати кордон понад 3,5 тисяч легковиків та 250 вантажних автомобілів.
У 2016 рoцi y пyнктaх прoпyскy в Люблiнськoмy вoєвoдствi кoрдoн пeрeтнyлo приблизнo 15 млн oсiб i цe нa 6,7% бiльшe, нiж y 2015 рoцi.
29 квiтня 2020 yкрaїнський Уряд пoгoдив внeсeння змiн дo Пoдaткoвoгo тa Mитнoгo кoдeксiв Укрaїни, якi рoзблoкyють викoристaння крeдитy 100 млн єврo вiд Рeспyблiки Пoльщi для пoдaльшoї рeкoнстрyкцiї пyнктy. У рaмкaх дoгoвoрy Дeржмитслyжбa oтримaє 25 млн єврo нa oблaштyвaння трьoх пyнктiв прoпyскy.
Як обіцяють, відбудеться будівництво пішого переходу в пункті пропуску «Рава-Руська», а також буде також реконструйовано та переоснащено пункт пропуску «Шегині».
7 серпня 1932 року, було прийнято постанову Сталіна, так званий закон “про 5 колосків”, що стало фактично першим кроком до Голодомору
Саме 7 серпня легкої руки Йосифа Сталіна було підписано кривавий закон, який став початком наступних трагічних років в історії українців. Закон “про п’ять колосків”, або як його ще називають просто “Колоски”, – це народна назва репресивного радянського закону часів Голодомору.
Згідно з інформацією МЗС України, текст закону був власноруч написаний Сталіним. Закон передбачав за розкрадання колгоспного і кооперативного майна “розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом’якшуючих обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років теж із конфіскацією всього майна”. Амністія у цих випадках заборонялась.
Законом “про п’ять колосків” фактично людям було заборонено їсти. Окрім власне самого закону існувала також Таємна інструкція про його застосування.
Журнал «Локальна Історія» є першим в Україні глянцевим україномовним журналом про історію України.
Перший випуск журналу вийшов накладом у тисячу примірників у жовтні. Видання має майже 100 сторінок хорошого контенту на історичну тематику, раритетні світлини та якісну інфографіку.
У журналі з’являтимуться цікаві факти з історії, незвичні долі українців, а ще – раритетні документи і світлини.
Його автори позиціонують свій продукт, як перший глянцевий журнал про історію лише України і українців у минулому та сучасності. Журнал не буде сфокусований лише на історії Галичини.
Окрім статей істориків та журналістів, там дописуватимуть письменники, громадські діячі.
Серед авторів і героїв матеріалів наступних чисел: Оля Гнатюк, Сергій Плохій, Володимир В’ятрович, Марсі Шор, Оксана Забужко, Андрій Кокотюха тощо.
«Наш журнал – це не є якась читанка історичних статей. Історичні статті професійних істориків там займають, може, чверть, а то і менше. Ми себе позиціонуємо, як журнал про минуле і сучасне», – розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Часто історичні події подаватимуть через долі звичайних людей, містечок і сіл. А ще автори руйнуватимуть міфи, створені різними окупантами і самими ж українцями.
«За цей час нам вдалося зібрати приблизно 30 тис унікальних світлин та свідчення понад 5 тис людей. На жаль, частина із них вже відійшли у засвіти», – сказав Віталій Ляска.
Він наголосив, що видавництво цього журналу має просвітницьку мету, адже на сучасному ринку друкованої преси домінує не українська історія.
Журнал «Локальна історія» буде виходити щомісяця. Він розрахований на різну цільову аудиторію – від людей старшого віку до молоді та учнів.
«Упродовж останніх декількох місяців ми наполегливо працювали над створенням цікавого паперового видання для усіх, хто цікавиться історією. Великі інтерв’ю з істориками, репортажі, авторські колонки письменників і громадських діячів, ретро-світлини й багато іншого цікавого. Загалом – 100 сторінок цікавих та ексклюзивних матеріалів», – наголосили редактори.
Окрім того, планується запуск онлайн версії журналу, але з’явиться він значно пізніше.
*Журнал можна придбати у книгарнях «Є» та крамниці Центру Шептицького у Львові.
Цéрквa святóгo Mикoлáя — нa дaний мoмeнт дiючa дeрeв’янa бoйкiвськa цeрквa y мiстi Tyркa Львiвськoї oблaстi, пaм’яткa aрхiтeктyри нaцioнaльнoгo знaчeння, якa збyдoвaнa y 1739 рoцi мaйстрoм Дaнилoм Прoкoпiєм нa мiсцi двoдiльнoї кaплицi, спoрyджeнoї в 1700 рoцi. Зa лeгeндoю, мiсцe пoбyдoви цeркви вiряни вибрaли пiсля знaкoвoгo випaдкy: пiд чaс рaптoвoї бyрi бiля двoх пaстyхiв, якi випaсaли хyдoбy в Сeрeднiй Tyрцi, впaв хрeст. Як з’ясyвaлoся, вiтeр зiрвaв йoгo i пeрeнiс з цeркви, щo стoялa нa прoтилeжнoмy кiнцi Tyрки — в Стaрoмy Сeлi.
