Категорія: Мова

Український студент, який вчиться в університеті ім. Івана Франка, приїхав до Львова із держави у Західній Африці – Буркіна-Фасо. Недавно він створив свій YouTube канал, дотепно назвавши “Львівський батяр“, де активно закликає українців балакати державною мовою України, а російськомовних жартома називає “м@ск#л*ми”.

Хлопця звати Ніт Абдель Кадер, йому 27 років. З його слів, він є сином заступника Міністра охорони здоров’я країни, з якої приїхав. Але як стверджує, він не хоче просити у батьків кошти на життя, тому вирішив приїхати до Львова здобувати освіту та підробляти.

Буркіна-Фасо – це колишня французька колонія і дуже багатомовна країна. За оцінками, там говорять 68 мовами та діалектами, але державною є лише французька. Саме тому його друзі та родичі при першій ж можливості виїхали жити чи то до Канади, чи то до Франції.

Абдель також мав такий шанс, однак його дядько, який колись вчився у Києві на інженера, а зараз працює геологом-розвідником у компанії, що добуває корисні копалини, зокрема, золото, порекомендував їхати вчитись саме до України.

Так він тут й опинився. Розповідає, що його африканський друг навчається в Одесі, але через те, що там у ВУЗі викладають переважно російською, а також майже усе навколишнє середовище зросійщене, той погано знає мову і їм іноді навіть важко порозумітись українською.

Хлопець розповідає, що перед переїздом до України слухав багато українських пісень, щоби пізнати культуру, і йому найбільше сподобався львівський співак Андрій Кузьменко (відомий як Скрябін). Абдель навіть зацитував слова пісні про маму: “Мам, а можна я до тебе завтра приїду…”. Спочатку пісні прослуховував без перекладу, та вже вже після переїзду почав активно вивчати їхній зміст.

Абдель дуже здивований, що багато українців не спілкуються або й ледь знають українську мову. Апелюючи до мовного закону, він стверджує, що діти, які змалку в школі вчаться виключно державною мовою, значно легше себе почуватимуть потім у ВУЗі. Для прикладу навів сценарій своєї країни, про який ми згадали вище.

На запитання, що б він хотів сказати українським нардепам, які ініціюють недолугі правки до мовного закону, він відповів коротко: “Пацани, не будьте m@$€@лями, вчіть мову”.

Особисто йому українська далась легше, ніж, наприклад, англійська, яку він вивчав з першого класу як іноземну. А тут вивчив мову за 1 рік. Мабуть, значну роль у цьому відіграло власне україномовне середовище та постійне спілкування з львів’янами.

https://www.facebook.com/Roman.Matys/posts/10219812642718938

Недавно студент почав вивчати й львівську ґвару (львівська говірка), аби вже стати справжнім львів’янином. В першому випуску у своєму блозі львів’янин Володимир провів з Абделем урок та навчив таких слів: стрих, мешти, кишка і кобіта.

“Давайте усі будемо говорити українською!”, – звернувся до українців Ніт Абдель Кадер.

У найбільшому місті підконтрольної Україні Луганської області вже понад рік діє український розмовний клуб. Львів’янка два рази на тиждень збирає кількадесят жителів Сєвєродонецька, аби попрактикувати з ними солов’їну, навчити історії та культури нашої різноманітної держави.

Львів’янка Мар’яна Вольська переїхала до Луганщини, щоб заснувати “Україномовний розмовний клуб” — такий собі простір, де знайомить місцевих з українською культурою. Раніше вона була у Львові та працювала акторкою сучасного театру, повідомляє “ШоТам“.

У Львові працювала методистом, а згодом — завідувачкою навчальної частини у професійно-технічному закладі приватної форми власності. Крім цього була акторкою Театру “Склад 2.0”. На початку грудня 2019-го року з особистих причин переїхала на Луганщину.

Ідея про створення такого середовища прийшла з усвідомлення принципової монолітності російської мови. Чому принципової? Мабуть, тому, що люди, які мешкають в місті стверджують, що “тут так не розмовляють”, говорячи про українську. Насправді ж, велика кількість людей з сіл розмовляють українською. Щоправда, почути її можна не так часто.

Приїжджаючи до міста у справах, вони розмовляють між собою українською, а з рештою людей — тільки російською. Якщо до цієї когорти додати переселенців, можна спрогнозувати зацікавленість у мовних практиках. Разом з тим, відсутнє середовище, де можна було б її реалізувати.

Я почала говорити про це, а Марія Гуляєва з благодійного фонду “Восток-СОС” запропонувала мені втілити цю ідею. Спершу сумнівалася, а потім все ж погодилася.

Свого часу в університеті вивчала політологію, релігієзнавство, культурологію. Саме цей “коктейль” допоміг мені розібратися у багатьох суспільно важливих питаннях і навчив мислити широко. Тому перші заняття будувалися на обговорені типових тем з вищезазначених предметів.

На першому занятті було чимало людей — близько двадцяти. Більшість розповідали, що чудово розуміють українську, але розмовляти важко й немає з ким.

На той час ми домовлялися про заняття один раз в тиждень. Згодом учасники запропонували збиратися хоча б два рази. Це питання узгодили з благодійним фондом і відтоді бачимося частіше.

Як і учасники, тематика занять через три місяці змінилася. З їхнього боку була висунута пропозиція розпочати спілкуватися на базі тем з історії України. Це був надзвичайно цікавий період у нашому клубі.
З’ясувалося, що у більшості є чітка фіксація на теорії Великої Росії з якої так-сяк виокремилася Малоросія. Було багато відкриттів, дискусій та суперечок. Моє завдання було скерувати людей в першу чергу шукати інформацію в українських джерелах і посилатися на факти, а не на думки телевізійних авторитетів.

За рік нашого існування багато всього змінилося. Наш клуб став чимось більшим. Раніше усі збиралися на тематичні заняття для спілкування. Сьогодні люди приходять, щоб поділитися з містянами своїм щирим бажанням дізнатися більше про українську культуру й традиції.

Як це працює? Спочатку в нас були заняття присвячені традиційним святам. Потім виникла ідея зробити захід на якому усі ці теоретичні цікавинки стануть частиною дійства/атракції.

Усе почалося з “Івана Купала-2019”. Дуже хотілося познайомити людей зі знайомою мені традицією святкування. На той час організовувала його з Оленою Сердюк і Тетяною Марусіною — акторками місцевого театру “Арт енд Гарт”. Захід був закритим і ми домовилися про дуже вузьке коло людей. Навіть з клубу не вдалося нікого запросити. Попри усі перешкоди на нього потрапило чимало людей, які невдовзі стали постійними учасниками клубу.

Згодом були “Андріївські вечорниці”. Організовували спільно з працівниками БФ “Восток – СОС”. На цьому етапі не усі були активними, тому більшість учасників клубу були гостями. З цього вечора ми зарекомендували себе у якості цікавого івенту. Відвідувачі говорили, що ніколи раніше не брали участі в схожих заходах. З дописів, коментарів і відгуків було зрозуміло, що захід вдався.

Товариство захотіло стати співорганізаторами різдвяних святкувань. Пригадую, хтось з них запитав чи на Різдво буде щось цікаве. Так народилася ідея відсвяткувати родинне свято з містянами. “Різдво разом” відбувалося 25-го грудня минулого року. Воно почалося з лекції, де ми пояснили у чому причина розбіжностей у датах проведення. Та найцікавішим у святкуванні стало не це.

Ми запропонували гостям принести до столу страви, якими вони б хотіли поділитися.

Був страх, що такий задум не реалізується. На запланований час прийшли не усі, хто цікавився. Складалося враження, що нічого з цього не вийде. Але на середині лекції про Різдво люди почали масово приходити. У нас назбирався чималий стіл за яким сиділи абсолютно незнайомі люди. Кожен приніс по страві, а то й дві. Атмосфера була неймовірною.

Далі за планом був вертеп. На жаль, у місті це не надто популярна традиція. Та на щастя, її сталими прихильниками є пластуни. От ми й запросили їх до себе. Крім цього учасники клубу в процесі планування івенту розповіли, що ніколи раніше не брали участі в такому театралізованому дійстві. Зійшлися на тому, що варто написати сценарій вертепу на сучасний лад і розпочати репетиції.

Виступ пластунів був феєричним. Багато людей не знали, що у нас взагалі є така організація. Мало того, вони принесли з собою Вифлеємський вогонь. Після такого заряду відбувся наш вертеп. Для його учасників це був чи не перший публічний виступ з часів школи. Але всі трималися купи. Ми навіть отримали чимало позитивних відгуків.

І “найсмачніше” — коляда разом. Усі, хто прийшов співали колядок, ділилися стравами, сміялися і дякували одне одному.

Ми не впали у зіркову хворобу і продовжили проводити заняття. Далі був Шевченко. Робити абищо — не хотілося. Але в останні тижні попереднього місяця народився сценарій літературного квесту. Ідея полягала в тому, щоб виокремити рядки з найвідоміших творів автора, де він описує не найкращі риси свого народу і просить нас не повторювати власні помилки.

Уривки з поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденим…” злилися в один сюжет. Глядач побачив трьох Шевченків. Їх грало три актора: художника, поета і мислителя. Всі вони показували певний період життя Тараса. Перший був юним, другий — у процесі заслання, третій — наприкінці свого життя.

Україномовний розмовний клуб з часом перестав бути лише місцем практикування мовної навички. Це середовище, де кожен мимоволі запитує себе: “Хто я?”, “Що я думаю про це?”, “Хто такі українці?”, “Чим насправді є мова?”, “Що означає бути українцем?”, “Як мої рішення/думки/вчинки впливають на інших?”. І всі ці питання виникають у кожного — я не виключення.

Знайомлячись з новою інформацією та збільшуючи її навколо себе, вчимося бути щирими й бути собою. У клубі кожен має свою думку, але кожен знає про існування інших думок. І це зовсім не розділяє нас, а навпаки — робить близькими.

Дуже хочеться співпрацювати з різними організаціями. У нас вже є досвід роботи з Міським палацом культури, Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром, клубом спортивного орієнтування “Sever”. Такі кооперації виливаються у щось значне для міста та громади.

Учасники клубу розуміють наскільки змінюється навколишній простір, коли громада стає активною через власний досвід. І це чудово! Ми й надалі будемо знайомити місто з усім українським та плануємо організовувати ще більше заходів.