Два століття, як він зник із лиця землі. Більшість львів’ян і не чула прo ньoгo. На місці Низького Замку залишилися дві кам’яниці, та ще мерехтить барвами “вернісаж”, а майже всю його південну частину займає будинок Національного музею.
Історія
Найдавніші відомості про історію Замку знаходимо у львівського історика ХVІІ століття Варфоломія Зиморовича. Князь Лев Данилович, перебувши зиму на Високому Замку “серед лютого завивання невгамовного вітру”, переніс свій двір до збудованого ним Низького Замку в долині Полтви. Ці події Зиморович датує 1270-и роками.
Найдавніша документальна згадка про замок – у копії документу з 1292 року. Князь Лев дозволяє в саду новозбудованої Миколаївської церкви “черпати воду, що протікає до нашого двору в місті Львові, тобто до Нижнього Замку біля кухні”. Цей запис вказує на водогін, що постачав замок водою з джерел Замкової гори і проходив через церковний сад.
Про Низький Замок кінця ХVІ століття читаємо у ґданчанина Мартина Ґруневеґа, який прожив у Львові багато років і залишив нам його опис. Хоча на той час Низький Замок уже був перебудований у ренесансовому стилі, залишалася незміненою церква св. Катерини, що “була раніше руською, як іще й тепер свідчить уся її будова. Всередині, починаючи від підлоги, прикрашена мальовидлами євангельських історій і святих, усе на руський лад”. Справді, мури церкви захистили її інтер’єр під час пожежі 1564 року, тож стінопис, який описав Ґруневеґ, зберігся. Вже цих звісток про Замок досить, аби не ставити під сумнів побудову його у княжу епоху.
Неперевірені відомості про відбудову Низького Замку Казимиром ІІІ у 1362 році дали підстави політично заанґажованим дослідникам оголосити польського короля засновником Замку. Зиморович називав іще дві інтригуючі дати відбудови замку та міста: 1345 і 1349 рр., теж приписуючи їх Казимирові. Ці дати відкинули міжвоєнні дослідники лише тому, що Казимир тоді Львовом не володів.
Відомості історичні доповнюють містобудівельні дослідження, оперті на набутки археології. Вони підказують, що первісним ядром міста була сучасна площа Ярослава Осмомисла, що виникла як торговиця на перетині важливих шляхів. Уже з ХІІ століття тут фіксують високий рівень ремесла і торгівлі. Територія Низького Замку відмежовувалася від торговиці лише потоком і лежала поруч із Галицьким шляхом.
Можна припустити, що вже у ХІІ ст. тут, на підходах до міста, був оборонний форпост. На його місці князь Лев у ІІ половині ХІІІ ст. збудував свою резиденцію, а для надійнішого захисту осадив уздовж вул. Вірменської загони татар і вірмен. Дати 1345 і 1349 рр. вказують на подальшу розбудову оборонної системи міста і Низького Замку, проведену львів’янами перед небезпекою нового Казимирового походу.
Після захоплення Руської землі Казимиром Низький Замок як об’єкт державного підпорядкування перейшов із князівської в королівську власність. Був Замок резиденцією князя Владислава Опільського – васала угорського короля. Мешкали в ньому по кілька місяців королева Ядвіґа та король Владислав Варненьчик. Пізніше королівські покої Замку вже не відповідали монаршому маєстату, і королі бували тут хіба що день-два, а для довшого перебування винаймали Арцибіскупську кам’яницю на Ринку. Далося взнаки розташування Замку над оводненими оборонними ровами, що спричиняло замокання стін і створювало нездорові умови для проживання.
Щільно забудоване місто часто горіло. Проте найжахливіша пожежа 1527 року обійшла Замок. Лише в 1565 році він вигорів дотла. Зусиллями старости Петра Баржі розпочато відбудову, передовсім стін і господарських споруд. По його смерті до Замку вислано дворянина Андрія Овадовського, який склав описи та кошториси для ґрунтовної реконструкції. Микола Гербурт, староста з 1570 року, довершив перебудову Замку в ренесансово-маньєристичному стилі (1574). Керував будівництвом незнаний на ім’я італієць.
Востаннє Замок намагався відремонтувати (в 1763 році) останній староста – князь Радивил, що і засвідчила люстрація 1765 року.
Австрійці мали намір розташувати в Замку контори ґуберніальних урядників, але через незадовільний стан будівлі та нездорове повітря з того зрезиґнували. Цісар у 1782 році подарував Замок Станам Галіційським. До 1785 року ще діяв костьол св. Катерини, а з його закриттям життя на Замку припинилось. У 1802 році міський уряд викупив будівлю від “Станів” за 8528 золотих і розібрав її для влаштування торгової площі.
Мешканці та підлеглі
Статус державної установи робив Низький Замок зовсім чужорідним тілом самоврядного Середмістя з його непідзвітною нікому, крім короля, владою. На Замку урядував староста Львівської землі, якому підпорядковувалися земська канцелярія та суд. У міські справи староста, як правило, не втручався.
Проте Підзамче та Замкова гора належали до старостинської юрисдикції і офіційно називалися “Замковою юридикою”. Мешканці юридики, котрі займали в 1570 році 140 господарств, окрім чиншу за землю, мали повинність до роботи при Замку, яку при бажанні також могли замінити грошовим чиншем. Проте у “випадку пригоди” вони були зобов’язані обороняти Замок. А ще на юридиці містилося звільнених від чиншів 25 дворів магнатських і шляхетських, 11 осілостей духовних, серед яких 6 – священиків і братств українських церков Підзамча.
Окремий статус на Підзамчі мала юридика костьолу св. Яна, переведена в 1415 році з “руського права” на “вірменське”. Купці з цієї юридики ще наприкінці ХV ст. боронили свої стародавні права торгувати в містах Галичини нарівні з міщанами Середмістя.
Челяді замкової в ХVІ ст. було 22 “одиниці”: підстароста, четверо слуг і візник, писар гродський із двома “хлопцями”, двоє “підписків” (писарчуків), писар провентовий зі слугою, шафар (економ), ключник, кухар і кухарчук, двоє сторожів, солодовник (пивовар) і лісничий. Ще на підгородку замковому в мурованому будинку мешкали шестеро капеланів замкової церкви. Людям, котрі виконували повинності при замковій роботі, платні не належалось, але їх годували. Коли наприкінці ХVІІ століття занепав Високий Замок, Низькому довелося перебрати на себе функції старостинської в’язниці.
Забудова
Вигляд Низького Замку відомий із гравюр Пасаротті (1618), Пернеєра (1772), Гаффнера (1775), планів міста 1704, 1766, 1777, 1780, 1781, 1800 років, на яких видно лише загальні ґабарити забудови. Рисунки Я.Ґлоґовського та Ф.Ковалишина (ХІХ ст.) лише переспівують зображення на гравюрах. Усюди Замок зображений з-поза міста, з північного сходу.
Досі в науковому обігу були два документи з описом забудови Замку: “Люстрація Львівського староства” (1570) і “Люстрація генеральна Руської землі” (1765). Вони були підставою для реконструкції планування замку Я.Вітвицьким, Ф.Марковським і кафедрою реставрації Львівської політехніки.
Поза увагою дослідників залишався ще один інвентар – із 1570 року, значно повніший від згаданих, який фіксує тогочасний стан і давнє планування Замку. Фотокопії цього інвентаря, який склав А.Овадовський, лише наприкінці 1930-х потрапили до Львова з Варшави. Вони дозволяють реконструювати в загальних рисах вигляд Замку до пожежі 1565 року.
Отже, Замок був поділений на дві частини. Одна – власне замок, мурований, із костьолом, парадними покоями, склепами та пивницями. Він був відділений від пригородка муром, дуже обгорілим під час пожежі.
Друга частина – пригородок зі склепом для зберігання гродських книг, стайнями, мурованим домом месіонарським, великим домом білим і кухнею. Пригородок із півночі та заходу примикав до міського муру. Натомість зі сходу та півдня був оточений дерев’яними парканами. У парканах були брами, що виходили на місто і монастир оо. Францисканів.
Отже, можемо по-новому придивитися до планів, на яких контури первісного Замку відчитуються досить виразно. Цитадель (чи радше дитинець Замку) займала північно-західний наріжник, що обмежувався з півдня каплицею св. Катерини, а зі сходу – торцем “Великих покоїв”. Це був прямокутник розміром близько 38 на 52 м. Подвір’я мало розміри близько 20 на 20 м. Оскільки пригородок захищали не надто надійні стіни, дитинець мусив мати дуже надійну оборонну систему.
На всіх планах міста північна лінія міського муру впирається зі сходу в зовнішній мур “Великих покоїв”, що ледь виступає на північ. У північно-західному наріжнику над дахом піднімалася вежа. Вона майже не виходила за обріз стін, що відрізняє її від оборонних веж міського муру і вказує на давніше походження (за Зиморовичем, міські вежі датуються 1349 роком).
Складніше виглядає на планах західне прясло муру. На місці повороту стіни одна з будівель пригородка значно виступає поза обріз стіни. На гравюрі 1772 року бачимо тут приміщення, оперте на зовнішні контрфорси. Шведський “шпигунський” план 1704 року подає ще одну особливість, домальовуючи до цього виступу півкруглу вежу (тим і цінний цей план, що він не ставить за мету докладність зображення, а підкреслює особливості оборонної системи). На інших планах південна стіна каплиці поблизу муру має виступ до півдня.
Якщо каплиця замикала південне прясло дитинця, то цей виступ є наріжною вежею. До речі, дуже докладний план Піттерсгофена 1780 року малює цей виступ не на одній лінії з “Великими покоями”, а значно вужчим.
Замковий дитинець був щільно забудований. “Великі покої”, що оточували подвір’я, завширшки були (разом із мурами) близько 15 м. Під ними простягалися льохи, маленькі віконця яких, згадані в опису, напевно, були стрільницями. Партер (перший поверх), мав 6 великих кімнат, 8 допоміжних приміщень і двоє сходів. Приміщення на поверсі сполучала галерея – кружґанок. Північне крило займали урядові служби, західне було житловим. Численні вікна, прорізані в оборонному мурі, при потребі зачинялися надійними віконницями. Відомі такі прорізи і в оборонній архітектурі ХV-ХVІ століть, але тоді вони були на значній висоті від підлоги: вище за людський зріст (на випадок обстрілу). При цьому внизу приміщення були прорізані бійниці. У разі воєнних дій такі вікна були необхідні для вентиляції, інакше захисники вчаділи би від порохових газів.
Навколо подвір’я пригородка первісно мали знаходитися лише допоміжні будівлі. Значна частина подвір’я була вільна від забудови, щоб у разі потреби надати притулок мешканцям і місце – військовим. Описи ХVІ століття згадують про стайні, розташовані обабіч в’їзду при східній стіні. “На поверсі” стаєнь були засіки для вівса та сіна. Північне прясло займала кухня, а навпроти неї була зрубана з тертиць “скриня водна”, з’єднана водогоном із Замковою горою. У південній частині подвір’я муровану резиденцію “о двох верхах” мали капелани. Підстароста жив у двоповерховому сосновому будинку. Серед новочасних вигод варто згадати палення печей зі сіней і внутрішні туалети (а не виходки).
Багато про що довідуємося з опису намірів реконструкції Замку в 1570 році. Всі вікна та двері були обрамлені тесаним каменем. Дерев’яний кружґанок замінено на кам’яну балюстраду з консолями. Дерев’яні паркани – на цегляні мури. Зиморович із гумором описував реакцію львів’ян на вибагливі атики, увінчані кам’яними вазонами-”коновками” та чашами з ручками-вухами. Останні стійко асоціювалися з улюбленим заняттям замкової челяді – поклонінням Бахусові. Мабуть, були підстави, бо пишуть, що під час весілля доньки гетьмана Сенявського вино лилося з ринв на вулиці міста, а поминки по гетьманові тривали півроку.
Останній (найдокладніший) опис показує нам Замок в останні роки Речі Посполитої, коли Львів (а з ним і Низький Замок) занепадав. “Великі покої” були в аварійному стані. Стіни через постійне підмокання від рову струшіли. Частина мурів нахилилась у бік рову, деякі з них трималися тільки завдяки контрфорсам. Балки перекриттів перегнили у гніздах і загрожували обвалитися. Стіни канцелярії зовсім перемокли, й у дощ по них текла вода. Зі струшілих стін тюрми в’язні здужали виломати каміння й утекти. Дім бурґграфа (ХVІ ст.) теж на ладан дихав.
У ХІХ столітті площу замку забудували. Крім збережених, стояли будинки по всьому периметру нинішнього “вернісажу”. Врешті, на початку ХХ століття збудовано Промисловий музей, що зайняв рештки незабудованої площі. Оскільки ніякі стіни Замку вже над землею не підносилися, то і план кварталу вироблено без урахування контурів Замку.
Роман МОГИТИЧ, http://postup.brama.com/
Використано матеріали Фотографії Старого Львова
Кінотеатр ім. Лесі Українки в будинку на пл. Міцкевича, 6/7 існував від 1908 р. до початку 1990-х років. Він був єдиним львівським кінотеатром, де можна було подивитися численні випуски кінохроніки: «Новини дня», «Хроніка наших днів» та ін.
