Перший автомобіль у Львові з’явився влітку 1897 року через чотири місяці після появи у нашому місті мотоцикла. Це був справжнісінький «Benz Viktoria», який згодом одержав приставку “Мерседес”. Належало перше авто власникові нафтових свердловин 37-літньому Казімєжу Одживольському.
«Кур’єр Львівський» повідомив про тест-драйв першого у Львові авто досить саркастично: «Трясеться, як баба в лихоманці, сопе, як слон-астматик, бекає, як недорізаний баран. Може, колись і буде хліб із цього борошна, але наразі це просто забавна цяцька».
Перший наїзд на пішохода стався у Львові у вересні 1899 року на вул. Гетьманській (парна сторона пр. Свободи). Декількома роками пізніше газети повідомляли, що за наїзд на селянина Ілька Хом’яка, якого автомобіль трохи потягнув за собою по дорозі, його власник заплатив потерпілому 400 корон, що дорівнювало ціні двох корів.
Від 1903 року в місті запровадили дорожні знаки.
Перші автомобільні права на території Польщі видало намісництво у Львові 1905 року інженеру Тадеушу Гайне, який власним коштом відремонтував покинутий автомобіль «Benz» з фабричним номером 3.
7 січня 1906 року у Львові вперше запровадили правила дорожнього руху, водійські права, реєстраційні номери і документи на автотранспорт. Визначали віковий ценз водія – права можна було отримати після досягнення 18 років і після відповідного іспиту.
«Кур’єр Львівський»: «Автомобіль, попри рекламу, на яку посилається Європа, є смердючим, обурливим, хитрим монстром. Задушливий дим,який клубами видобувається із цих потвор і одночасно підступно тихий спосіб руху, у не одного викликають обурення».
Максимальна швидкість тогочасного «Мерседеса» сягала 20 км/год на добрій дорозі і 17 км/год на поганій. Однієї заправки 20-літрового баку вистачало на 100-120 км. Для цієї дистанції було необхідно 160 літрів води для охолодження двигуна. Авто було 2,5 м завдовжки і 1,5 м завширшки, а важило 650 кг.
Джерело. Ілько Лемко “Цікавинки з історії Львова”.
Фото. вул. Січових Стрільців, 1918 рік. lvivcenter.org
Перша ідея запровадження тролейбусного руху у Львові датується квітнем 1909 року. Вона пов’язана із будівництвом трамвайної лінії на Високий замок. З огляду на складний рельєф траси майбутньої лінії, керівник Львівського трамвая Йозеф Томицький запропонував замість трамвайної збудувати лінію «безрейкового електричного омнібусу», тобто тролейбусу.
ДЖЕРЕЛО: LVIVCENTER.ORG. ТРОЛЕЙБУС ЛАЗ-695Т НА МАРШРУТІ
На жаль, у травні 1909 року електрична комісія львівського магістрату не підтримала проекту запровадження у Львові тролейбусного руху.
Тролейбус на проспекті леніна (тепер пр. Свободи)Тролейбус на проспекті Шевченка Творець: Валентин Бунов Дата: 1959-1961 Колекція: Ярослав ЯнчакВулиця Міцкевича (тепер Листопадового чину), на лінії – тролейбус МТБ 82Д Дата: 1953-1955 Колекція: Володимир Румянцев
Вдруге це питання постало в 1938—1939 роках, але тоді на заваді стала Друга світова війна.
До ідеї запровадження тролейбусного руху повернулися у 1947 році. Тоді було вирішено зняти трамвайну колію на проспекті Свободи і замінити її тролейбусною лінією.
Тролейбус марки «Київ-4» маршруту №1 Вокзал-пл. Міцкевича у зворотній дорозі до вокзалу Дата: 1963-1966Тролейбус марки МТБ-82Д маршруту №4 Пл. Міцкевича-стадіон СКА на вулиці 700-річчя Львова (тепер пр. Чорновола) Дата: 1965-1969 Колекція: Ярослав Янчак
Регулярний тролейбусний рух за маршрутом № 1 (залізничний вокзал — площа Міцкевича) відкрили 27 листопада 1952року. 5 тролейбусів курсували по лінії через кожні 20 хвилин.
Бригада працівників ЛТТУ в тролейбусному депо на вул. Тролейбусній Дата: 1964-1969Тролейбусне депо №3 ЛКП «Львівелектротранс» на вул. Тролейбусній, 1 Дата: 1964-1965 Колекція: Ярослав Янчак
Наступного року розпочав роботу маршрут № 2 (площа Міцкевича — Богданівка) довжиною 3,3 км. В 1954 році його було продовжено до залізничної станції «Скнилів». Цього ж року проклали лінію від площі Міцкевича до теперішньої вулиці Гашека (зупинка 7 км), за три роки — з площі Міцкевича на Нового Львова, а ще за рік — у Голоско.
Тролейбус марки «Київ-4» в центрі міста Дата: 1969-1972 Колекція: Ярослав Янчак
У червні 1963 року на вулиці Львова виїхав перший тролейбус ЛАЗ-695Т, виготовлений на Львівському автобусному заводі.
Тролейбуси «Шкода – 9Тр» в тролейбусному депо №3 на вулиці Тролейбусній Дата: 1974-1980 Колекція: Ярослав Янчак
У грудні 1963 року вулицею Снопківською пролягла траса тролейбусного маршруту № 4, кільце кінцевої зупинки було розташовано в підніжжі парку Залізна Вода. Влітку 1967 р. цю трасу почали використовувати для маршруту № 1 (до початку року курсував до головного вокзалу).
Тролейбус на вулиці 700-річчя Львова Дата: 1963-1964 Колекція: Ярослав ЯнчакТролейбус маршруту №4 біля готелю «Львів» на вул. 700-річчя Львова (тепер пр. Чорновола) Дата: 1965-1970 Колекція: Ярослав ЯнчакНа зображенні тролейбус марки К-5ЛА на пл. Міцкевича. Машина виробництва Львівського автобусного заводу була виготовлена на базі корпусу автобусів ЛАЗ-695Т. Вже 1969 р. всі тролейбуси були замінені на машини «Шкода-9Тр». Дата: 1963-1964 Колекція: Ярослав ЯнчакКінцеві зупинки тролейбусів №№ 5 та 6 Для тролейбусних маршрутів стрийського напрямку №№ 5 та 6 було влаштоване транспортне поворотне кільце на початку проспекту Шевченка – кінцеві зупинки цих маршрутів розташували біля Будинку профспілок. Дата: 1961-1964 Колекція: Ярослав ЯнчакТролейбус на проспекті Шевченка біля Будинку профспілок На фото тролейбус марки МТБ-82Д, одна з 67 машин, які курсували містом в 1952-1960 роках. Саме ці тролейбуси розпочали регулярний тролейбусний рух у Львові в 1952 р. З роками машини було замінено на більш сучасні та економічні моделі, в 1963 р. було отримано від виробника – заводу ім. Урицького в м. Енгельс Саратовської області – останні 4 тролейбуси цієї марки. Ірина Котлобулатова Дата: 1963-1964 Колекція: Ярослав Янчак
Згодом кінцеві зупинки маршрутів з площі Міцкевича перенесли подалі від проспекту Свободи, аби його розвантажити.
16 серпня 1964 року було введено в експлуатацію тролейбусне депо на вул. Артема.
Фрагмент робочої зони, призначеної для огляду та ремонту тролейбусаФрагмент кузова тролейбуса Škoda 9Tr Дата: 1970-1975 Колекція: Ярослав Янчак
У 1984 році на території депо була побудована перша в СРСР дослідно-промислова лінія діагностики тролейбусів, використання якої дозволило значно скоротити кількість несправностей рухомого складу під час його експлуатації на маршрутах і дало великий об’єм інформації для дослідження методів прогнозування пошкоджень вузлів та механізмів машин. Лінія повністю була розроблена в НДКТІ МГ під керівництвом Володимира Веклича. Результати досліджень, отримані від експлуатації лінії, він узагальнив у книзі та докторській дисертації. Позитивний досвід, отриманий від експлуатації лінії у Львові, дозволив впровадити понад 450 контрольно-діагностичних стендів більш ніж в 30-ти містах СРСР, у тому числі в Москві, Києві, Мінську, Львові, Ризі, Дніпропетровську, Баку, Харкові та ін. (більш ніж в 50 депо).
Перевірка на оглядовій канаві перед виходом на маршрутМиття кузова тролейбуса миєчною машиною в депо на вул. Тролейбусній
Конкурс майстерності водіїв тролейбуса у Львові
В тролейбусному депо проводиться конкурс водійської майстерності. З цією метою до Львова привезли тролейбуси ЗиУ-9 (виробництва м.Енгельс). Таку модель тролейбуса у Львові ніколи не експлуатували на маршрутах, тому можна припустити, що тролейбуси завітали до Львова по дорозі з заводу в м.Луцьк. Тролейбуси нові, про що свідчить відсутність інвентарних номерів на бортах тролейбусів. На фото нижче тролейбус під час виконання конкурсного завдання. На асфальті бачимо розмітку, спеціально намальовану для конкурсу. (Андрій Василюк)
Один з моментів проведення конкурсу майстерності водіїв тролейбуса в депо на вулиці ТролейбуснійВ тролейбусному депо проводиться конкурс водійської майстерності. На фото бачимо суддівську комісію і тролейбус Skoda 9Tr (інв.номер 361, рік випуску 1976) під час виконання конкурсного завданняНа фото бачимо водія-учасника під час виконання завдань. На задньому плані багатоповерхові будинки по вул.Тролейбусній, справа – адміністративний корпус тролейбусного депо.Конкурсна комісія, яка здійснює підрахунок голосів.Конкурсна комісія і водій-учасник під час виконання завдань. Дата: 1984 Колекція: Ярослав Янчак
Годинник або дзиґа́р — пристрій для вимірювання часу. Ми навіть не зауважуємо скільки разів на добу ми користуємося цим стародавнім механізмом. Колись предмет розкоші, а сьогодні найбільш повсякденна річ. Від вранішнього будильника до символів на моніторі комп’ютера часомір супроводжує нас усюди. Але чи так було завжди? Розповідає Фотографії Старого Львова.
Перша документальна згадка про годинник у Львові належить до 1404 р. Вже тоді місто мало свого зеґармайстра, який одержував з міської каси гривню річної плати. Годинникар мав повне забезпечення від міста і в грошах, і в житлі. Окрім тижневої оплати одержував він також гроші на оливу для змазування годинника.
Годинник на Ратуші
У 1491 р. закінчується будівництво ратушевої вежі на якій було встановлено годинник. Дзвін до годинника вагою 11 центнерів виготовив львівський людвісар (ливарник) Валентин Фельтен. За допомогою цього дзвона години вибивалися вручну, аж поки через п’ять років чернець Григорій сконструював автоматичний годинниковий механізм.
Під час великої пожежі у 1527 році, коли горіло ціле місто, годинник на вежі ратуші вцiлiв. Однак виявилось, що він потребує ґрунтовного ремонту. Ці роботи виконав майстер Лукаш, а розпис відновив монах-домiнiканець Олексій.
У львівських архівних записах зберігся цікавий факт про те, що 1536 року ливарник С. Сорока за вироком суду отримав покарання — накручувати міський годинник.
1557 року каменяр Павло виготовив для годинника на ратуші чотири циферблати й оздобив їх різьбою з янгольськими голівками, а художник Августин представив на посрібленому циферблаті рух сонця і місяця. Тоді ж годинник оснастили додатковим дзвоном для відбивання чвертей.
У 1571 році нова пожежа знищила все на що було затрачено стільки часу та коштів. Запрошений з Перемишля годинникар Бальтазар Словiк встановив, що старий годинник взагалi не придатний до використання, через що вын був демонтований, а на його мiсце тимчасово встановлено годинник з Галицької брами.
Тим часом Мельхiор Тиль з Слеська приступив до роботи над новим годинником. Всi витрати на цю справу взяло на себе місто. Робота над новим годинником тривала два роки i у 1574 роцi вiн вже зайняв своє мiсце на вежi. Згодом було встановлено дзвiн, що вiдбивав кожнi 15 хвилин, великий залізний хрест для стрiлок, новi гирi, двi линви довжиною по 36 сажнiв, якi спеціально найнята людина висмарувала лоєм i жиром, а також встановили новi циферблати з позолотою.
У 1721 р. на рутуші було встановлено новий годинник, а коли він зносився, місто 1788 р. купило новий – зі скасованого костелу єзуїтів. Але він розбився під час завалення ратуші 1826 р.
У 1836 р. на вежу новозбудованої ратуші був встановлений годинник виготовлений у Вiденському Полiтехнiчному Iнститутi. Опікою над ним зайнявся професор Штемпфер, а професор математики Стражницький у газетi “Mnemozyna” за 1837 рiк подав вичерпну iнформацiю про це чудо механіки.
Та й цьому годинникові не судилося слугувати довго. Він згорів під час подій 1848 р.
В 1851 р., після відбудови, на вежі встановили годинник віденської фабрики Вільгельма Штіле, який слугує львів’янам донині.
Годинник на вежі Галицької брами
Галицька брама стояла на перехресті сучасних вулиць Галицької і Братів Рогатинців. 1430 р. уже згадується вежа і на ній трубач при годиннику. Годинник для Галицької брами виготовив 1549 р. настоятель Бернандинського монастиря за два гарці малмазії (6,56 л. вина). Встановив годинник бернардинець, син львів’янки, Станцель Газовий.
В тому ж 1549 році піднято на вежу годинниковий дзвiн, збудовано приміщення для годинника, а мiському годинникарю, який з того часу повинен був слідкувати за обидвома міськими годинниками, пiднято платню до 12, а згодом – до 15 гр. на тиждень.
Коли псувався ратушний , знімали годинник з Галицької брами і переносили на ратушу.
1564 р. Балтазар Словнік з Перемишля зробив новий годинник для галицької брами, що простояв до середини ХVІІ ст.
У другій половині ХVІІ ст. годинник і сама Галицька брама були такі занедбані, що люстраційна комісія не змогла навіть віднайти ключів від годинникової комори. Механізм заіржавів , а в його коморі оселилися птахи.
Годинник “Дому пір року”
Не можна оминути своєю увагою і один з найцікавіших годинників Львова — сонячний, який розміщений на житловому будинку, що по вул. Вірменській 23.
Споруджений в камені, як і більшість його сусідів, в XVII столітті цей будинок являв собою дві будови розташованих стіна до стіни. Імена їх первинних власників, як і кількох поколінь нащадків, загублені зараз десь на сторінках незвіданих документів.
Але достеменно відомо, що своїм розкішним виглядом, який виділяється на тлі більш скромних сусідів, майбутня перлина архітектури зобов’язана практикуючому доктору Івашкевичу, якому спала на думку ідея об’єднати дві посередні будови в одну. Амбіційність та особистий статус творець нового шедевра явно ставив понад матеріальні блага, адже за кожне додаткове понад трьох дозволених муніципалітетом вікно в ряд по фасаду вздовж червоної лінії забудови в той час доводилося платити чималий податок, а цей будинок їх має цілих два.
Проте свій неповторний вигляд та ім’я “Дім пір року” будівля отримає в 1860-х роках, завдяки реконструкції центрального фасаду скульптором Гавриїлом Красуцьким.
Родзинкою, що виділяє його в стрункому ряду впритул прилеглих до нього будівель, є головний фасад з горельєфним зображенням Хроноса, який утримує сонячний годинник світобудови та табличками сцен з життя селян “Георгіки” Вергілія, що символізують пори року (“оранка” – весна, “жнива” – літо, “чистка льону” – осінь і “весілля” – зима).
Годинники на сакральних спорудах Львова
Годинник на вежі Єзуїтського костелу згадується у 1670 р., тоді його називали «німецьким». Він, на відміну від інших, вибивав не 24, а 12 годин, тобто показував сучасний підрахунок часу.
Пiд час ґрунтовної реставрації костелу у 1702 р. було зведено найвищу на той час вежу у Львові, а на ній 1756 р. встановлено годинник “з великою зручністю для міста та студентів”. Як вже зазначалось, у 1788 р., після скасування ордену єзуїтів австрійським урядом, годинник було перенесено на вежу ратуші.
Годинник на вежі Єзуїтського костелу
В першій половині ХVIII століття Діана з Бетумiв Яблоновська подарувала Львову ще один годинник. Він був встановлений на вежі костелу Кармелiтiв взутих, котрий знаходився в районi сучасної вулицi Князя Романа, на дільниці яку займають будинки № 1/3/5, по лiвiй стороні. Цей годинник разом з дзвонами та вежею було знищено у 1769 році.
Місце, де знаходився костел Кармелiтiв взутих
Майже одночасно з Єзуїтським (1753 р.) з’явився годинник на Бернандиському костелі. Після завалення ратуші це був єдиний годинник у місті, тому магістрат розпорядився, щоб монастир утримував його в доброму стані. Але оскільки механізм був занедбаний магістрат відремонтував його своїм коштом, проте звелів повернути витрачені гроші.
Годинник на Бернандиському костелі
Механізм годинника був такої старої конструкції, що коли близько 1880 р. виникла потреба в його ремонті, ніхто не хотів за це братися. Відремонтували його у Празі, після чого він йшов з великою точністю. Сучасники вважали, що це було також заслугою старого монаха-бернардинця, котрий настільки був закоханий у годинник, що навіть кавалками власного одягу затикав дірки та шпари на вежі, аби навiть найменший порух вітру не зашкодив механізму.
Сучасний механізм годинника Бернандинського костелу
Сучасний механізм годинника Бернандинського костелу виготовлений 1982 року на львівському заводі «Кінескоп» майстром В. Котиком
Годинник на дзвіниці колишньої церкви Св. Духа, що на вул. Коперніка біля головної пошти (тепер музей «Русалки Дністрової») потрапив до Львова у 1786 році зі скасованого монастиря Скиту Манявського. За легендою, він був виготовлений на гроші видатного українського гетьмана Івана Виговського. Перед тим, як встановити на вежу, його відреставрував самбірський майстер Балтазар Ціґлер.
Годинник на дзвіниці церкви Св. Духа
Наприкінці XIX — на початку ХХ століття час вказував також годинник встановлений на вежі церкви Св. Анни (походив з 1862 року).
Годинник на вежі церкви Св. Анни у Львові
Годинник на вежi костелу Марiї Магдалини (нині органний зал) встановлений близько 1890 року. Сьогодні його механізм зберігається у Львівській галереї мистецтв ім.Возницького.
Годинник на вежi костелу Марiї Магдалини
Був також годинник на вежi костелу Єлизавети, нинi церква св. Ольги та Єлизавети, який було встановлено на початку ХХ столiття.
Годинник на вежi костелу Єлизавети
Годинники на інших спорудах Львова
Ще одним часоміром Львова є годинник на будівлі управління Львівської залізниці, який виготовили ще перед Першою світовою війною. Зараз старий механізм обслуговують працівники Львівської залізниці.
Фасад Управління львівської залізниці, фото 2015 року
А також годинник на фасаді будівлі школи № 6, що по вул.Зеленій 22. Будинок для школи Софії Стшалковської було споруджено у 1911-1913 рр. на місці розібраного палацу Замойського. На жаль годинник на цій споруді не працює.
Годинник на фасаді будівлі школи № 6, що по вул.Зеленій, 22 у Львові
Звісно це далеко не всі годинники нашого міста, а лише одні з найстаріших. У Львові існує ще немало цікавих та унікальних дзиґа́рів. Тих які ми бачимо, або навпаки, не помічаємо проходячи повз щодня. Тож чекайте продовження.
Львівський автобусний завод дістав свою назву завдяки старанням колективу, який вирішив спробувати перейти від будівництва причепів і кранів до побудови автобусів. Найцікавіше, що перший автобус пробув на конвеєрі не лише довше інших, а взагалі найдовше зі всіх автобусів у світі. ЛАЗ-695, його модифікації, та його ЛАЗівські однолітки. Фотографії Старого Львова розповідають:
У 1956 році на заводі зібрали перший автобус – ЛАЗ 695 «Львів», прототипом для цієї моделі послугував німецький Mercedes-Benz-0321. Разом з тим 695-й є найбільшим довгожителем серед усіх автобусів, його випуск тривав з 1956 по 2002 рік, таким чином ЛАЗ-695 пробув на конвеєрі 46 років. Ще одна особливість даної моделі – легка трансформація у санітарну машину на 18 койок: 2 ряди про три в довжину і три у висоту. Модель мала достатній кліренс, завдяки чому добре себе почувала за межами цивілізованих доріг. Автобуси відзначались неймовірно високою стійкістю при експлуатації на всіх категоріях автомобільних доріг та простотою конструкції. Навіть нині деякі 40-річні автобуси досі працюють на маршрутах у країнах Пострадянського простору. Цей автобус мав багато модифікацій та доробок, загальна кількість автобусів ЛАЗ-695 та його модифікацій сягнула приблизно 115-120 тисяч машин.
Mercedes-Benz-0321 (вгорі) та ЛАЗ 695 (внизу)
Автобуси оснащались двигунами ЗІЛ-124, крім того це був перший автобус на просторах СРСР із заднім розміщенням двигуна. Конструкція підвіски теж мала свої цікавинки: вона мала нелінійну характеристику – із збільшенням навантаження її твердість зростала, як наслідок, незалежно від навантаження підвіска була приблизно однакової пружності.
Рейсовий ЛАЗ 695Б. Крим. 1960-ті роки
Щоправда для міста ЛАЗ-695 виявися незручним: малі двері, відсутність накопичувального майданчика, вузький прохід між сидіннями. Натомість він добре підходив для міжміського і приміського сполучень.
Незважаючи на певні мінуси, ЛАЗ-695 виділявся серед інших вітчизняних автобусів. Тонкі віконні стійки кузова зі пересувними кватирками, вбудовані в радіусні скати даху гнуті вікна надавали автобусу легкий, “повітряний” вигляд. Великі радіуси заокруглень на гранях і кутах кузова створювали зоровий ефект обтічної машини. Якщо порівняти ЛАЗ-695 з масовим міським автобусом того часу ЗІС-155, то перший вміщував на 4 пасажири більше, був на 1040 мм довший, але на 90 кг легше і розвивав таку ж максимальну швидкість – 65 км/год.
1960 рік, один з прототипів великого міжміського автобуса 669А з новим дизайном передка на 4 фари.
У 1958 році світ побачила модифікація «695Б», яка відрізнялась від попередника лише деталями.
Із початком випуску Заводом імен Ілліча двигунів ЗІЛ-130 з типом V8, з’явилась модифікація ЛАЗ-695Е, з даним двигуном.
ЛАЗ-695 на Червоній площі, в оригінальному окрасі перших років випуску
З часом світ побачили серійні і експериментальні модифікації: «Ж», «М», «Н», «НГ», та ін. Модифікації залежали від змін внесених у конструкцію різних систем та агрегатів.
З 1959 по 1985 роки, випускалась модель ЛАЗ-697 «Турист» з різними модифікаціями. Це була модель автобусів міжміського типу з більш комфортабельним салоном та лише передніми ручними дверима.
Теж присутні різні модифікації: «Е», «Ж», «М», «Н», «Р».
Середина 80х років. Серійний ЛАЗ 697Р “Турист” (справа) і його попередник 697Н “Турист”.1963 рік, фото з рекламного постера. ЛАЗ-697Е “Турист”Автобус ЛАЗ-697Е “Турист”ЛАЗ-697М
А ось із 1964 року почався випуск моделі ЛАЗ-699 «Карпати», яка пробула на конвеєрі до 2002 року. Варто також сказати, що перші моделі побачили світ ще у 1960 році, але тоді це ще були дослідні зразки.
Першою серійною моделюю був ЛАЗ-699А «Карпати-1». Даний автобус був на одну секцію довший від 697-го, мав холодильник, гардероб, туалет і інші зручності. Крім того був оснащений пневматичною підвіскою.
Спецавтобуси для обслуговування космічного старту на Байконурі ЛАЗ 699П і за ним 695П. 1974 рік
Для міжміського сполучення була й версія 699А «Турист», який не мав додаткових зручностей, але комплектувався потужнішим двигуном.
ЛАЗ-699 “Турист-2”
Навесні 1967 року автобус брав участь у Міжнародному конкурсі автобусів в Ніцці і п’ятнадцятий туристичному автобусному ралі по дорогах Європи. Цей автобус разом з автобусом ЛАЗ «Україна-67» отримали Великі призи та медалі Комісаріату з туризму Франції.
Рекламне фото, 1978 рік. Моделі ЛАЗ-697Р і 699Р
У версії 699Н повернулись до ресорно-пружинної підвіски, а також збільшили міцність кузова. Також у нього з’явились задні двері запасного виходу, які стали обов’язковими для усіх наступників.
У 1978 році на зміну автобусу ЛАЗ-699Н прийшов новий великий туристичний автобус ЛАЗ-699Р. Але по-справжньому масовий випуск ЛАЗ-699Р почався в 1983 році, коли за рахунок зменшення випуску ЛАЗ-697Р розгорнулося великосерійне виробництво ЛАЗ-699Р.
Автобуси ЛАЗ-699Р перших випусків можна відрізнити за алюмінієвої фальш-радіаторних гратах на передку, та прямокутними фарами і маленькою квадратною емблемою з буквою «Л» всередині. З 1981 року фари замінили круглими, а емблема стала виглядати як велика літера «Л» в колі.
1960 рік, Лайнери ЛАЗ 699 Карпати-2 і -1 на випробуваннях
Але в цей же час, у першій половині 80-х років паралельно проводився невеликими партіями автобус ЛАЗ-699Р у виконанні «люкс», в основному для обслуговування різних високих державних установ. Відмінною особливістю таких автобусів не бракувало зовнішніх декоративних деталей з чорної пластмаси (фальш-решітка радіатора, ковпаки коліс, повітрозабірник на даху), а також передній бампер з вбудованими протитуманними фарами.
1971 рік. Концепт міського автобуса 699Б
В кінці 80-х років на автобусах скасували алюмінієву фальш-радіаторну решітку, а з 1993 року на автобусах перестали встановлювати водійські двері в лівому борту.
Паралельно з даними моделями були спроби зробити й оригінальні моделі, але як це зазвичай бувало, все залишалось або на папері, або в кількох дослідних екземплярах. Та як говорять: “Це вже зовсім інша історія”
Добре знайомий кожному львів’янину монумент першодрукареві на вулиці Підвальній, на нинішній день, є найстарішим пам’ятником старої частини Львова. Хоча з’явився він відносно недавно.
Відкрили його 26 листопада 1977 року на честь так званого «400-ліття книгодрукування на українських землях».
Задум увічнення пам’яті Івана Федорова вперше був озвучений у Львові повоєнного 1947 року, адже гостро стояла ідеологічна потреба підкреслити тривалість “стосунків українського та російського народів”…
Закладення меморіальної плити на честь появи першої друкованої книги у Москві, на місці давніх Ставропігійських друкарень у Львові. Фото 1964 року
Спочатку, рішенням 1958 року, виконком Львівської обласної ради депутатів трудящих обрав місцем спорудження пам’ятника сквер, розташований біля давнього Королівського арсеналу на вул. Підвальній. У 1974 році минало 400 років з часу появи першої друкованої Іваном Федоровим книги у Москві. Творча і наукова громадськість Львова внесла свої пропозиції щодо святкування цієї дати першому секретарю Львівського обкому КПУ В. Куцеволу.
Відкриття пам’ятника Івану Федорову. Фото 1977 року
Було запропоновано гучну програму : виставки у Львівському музеї українського мистецтва та в Львівському державному поліграфічному інституті імені Івана Федорова, наукова конференція, підготовку видань про Івана Федорова та книгодрукування… І знову постало питання монументу друкареві. Було встановлено навіть дату коли пам’ятник мав бути зведений – 1974 рік – чотирьохсота річниця появи першої друкованої книги на українських землях.
Лише після впорядкування скверу на вулиці Підвальній, між входом до Успенської церкви та Державного архіву Львівської області місце спорудження пам’ятника було остаточно визначено. Від задуму до реалізації ідеї спорудження знадобилось 30 років!
1977 року львівські скульптори Валентин Борисенко та Валентин Подольський дістали замовлення на пам’ятник з Москви з умовою спорудити його за 2 місяці. За такий короткий термін це було нереально, тому існує думка, що скульптори взяли макет типового радянського солдата, додали голову Федорова і дали в руки книжку. Доказом називають фартух, у якому легко впізнати шинель, і кирзові чоботи на ногах у друкаря.
«Далебі пам’ятник був покликаний не стільки задовольнити естетичні уподобання, скільки через правильно висмикнуті з бурхливого потоку історії Львова факти легалізувати в очах галицької громадськості комуністичний режим з осередком у досі ментально чужій львів’янам Москві», — вважає публіцист та дослідник архітектури Павло Шубарт.
Площа із монументом першодрукаря. Фото 1988 року
Авторство архітектурного рішення належало архітектору Анатолію Консулову. В одній руці Іван Федоров тримає книгу, а рух другої руки символізує рух сіяча – сіяча знань.
1980-ті
До речі, посталий за кілька сторіч пам’ятник, стоїть якраз неподалік того місця, де працювали друкарські верстати Федоровича. Будівлі Ставропігійського братства, зокрема друкарня, були розташовані на місці нинішнього скверу, що сполучає вулиці Підвальну та Федорова. Фоном для нього є одна з найвідоміших сакральних споруд Львова — Домініканський собор, де в радянські часи був розташований Музей історії релігії та атеїзму (тепер — Музей історії релігії).
Нині навколо закладу під назвою “Пузата хата” точаться безперервні суперечки: частина відвідувачів задоволена цією мережею українського фаст-фуду і часто відвідує його, а інша – не наважуються зайти і спробувати місцеві страви, вважаючи, що ініціатори будівництва цієї ресторації зігнорували закон “Про історичну спадщину” і зіпсували екстер’єр та інтер’єр частини будинку спроектованого у стилі модерн. Активна громада міста Львова зазначає, що колись на місці сучасної “Пузатої хати” у різний час існували і інші, не менш цікаві заклади, власники котрих змінювали хіба що назви, проте не рухали жодних архітектурних елементів. Про це пише Фотографії Старого Львова.
Будинок № 12 на вулиці 3 Мая (нині вул. Січових Стрільців). Колись на першому поверсі знаходився ресторан “Ренесанс”.
Будинок, що знаходиться на вул. Січових Стрільців під номером 12, був збудований у 1912-1913 рр. за проектом польського архітектора Романа Фелінського. Виконаний у стилі модерн з поєднанням ліпнини та різноманітних маскаронів (гіпсові зображення облич та масок) будинок ще більше вражав своєю красою. Від самого початку свого існування у лівому крилі (з боку вул. Костюшка) кам’яниці розміщувалися фешенебельні заклади, здебільшого ресторани, назви яких мінялися декілька раз. Перше відкриття ресторації з гучною назвою “Ренесанс” отримало успіх у населення, яке часто проводило вечір у стінах цього закладу. Але власники незабаром змінили назву на “Лувр”, а потім на “Рітц”, проте це ніяк не вплинуло на потік все нових і нових відвідувачів.
Листівка 1916 року на якій зображено вул. Січових Стрільців. Ліворуч (далі) частково видно будівлю Рогатина (де, нині на першому поверсі знаходиться ресторан “Пузата хата”).
З приходом радянської влади ресторан закрили, а на його місці відкрили дієтичну їдальню № 9. Якщо вчитатись у назву, то можна зрозуміти які види страв подавали у перелаштованому на радянський лад приміщенні. Вже у 1962 р. заклад перейменували на привабливішу назву: “Веселка”. Нарешті відвідувачів знову побільшало, особливо часто за столиками можна було побачити студентів Львівського університету. В 1970 – 1980 рр. колишню забігайлівку для студентів було перелаштовано знову на ресторан під назвою “Фестивальний”.
Фотографія 1965 р., на якій зображено будинок № 12 (нині вул. Січових Стрільців). Зверху – фігури лицарів. Знизу – частково видно назву кафе “Веселка” (на місці сучасної “Пузатої хати”).
На думку громадського діяча Андрія Салюка: “Це був один з найфешенебельніших ресторанів у Львові, адже на вулиці Третього травня (нині – Січових Стрільців) містилися різноманітні банки й біржі. Тож у ресторані любили посидіти продавці акцій, фінансисти й банкіри, там за обідом чи вечерею залагоджувалися різноманітні ґешефти, укладалися угоди купівлі-продажу тощо”.
У 1992 р. в ресторані відбулася цікава подія, тут знімальна група режисера М. Ільїнського зі студії ім. О. Довженка знімала художній фільм “Ціна голови”. Ресторан отримав додаткову популярність, незважаючи на те, що фільм не здобув шаленого успіху.
Сучасний вигляд будинку № 12, що знаходиться на вул. Січових Стрільців. Автор фото – Юлія Сосновська.
У 2005 р. приміщення ресторану було в черговий раз викуплено. Новими власниками закладу стали київські підприємці всеукраїнської мережі фаст-фуду “Пузата хата”. Нові прибудови та облаштування зчинили серію обурень та критики. На думку фахівців, підприємці часктово зіпсували історичну пам’ятку Львова, додавши надто яскраву вивіску ззовні, та зірвавши стильні дерев’яні панелі в інтер’єрному просторі будівлі.
Колишній начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Андрій Левик у 2005 р. пробував подавати до суду на київську компанію, проте справа була вирішена не в його користь. І нині заклад “Пузатої хати” продовжує займати це історичне приміщення.
У Львові тролейбус відіграє другорядне значення серед громадського транспорту в плані туристичної цікавинки, але він є незамінний у доїзді на околиці міста, куди не ходить трамвай. Перший тролейбус з’явився на вулицях Львова у 1952 році, з того часу маршрути поповнювались, змінювали свої напрямки, зникали, з’являлись нові.
Тролейбус на вул. Саксаганського, фото, 1955-1960 роки.
Пл. Міцкевича
Саме сюди почав курсувати з Головного вокзалу перший тролейбус. Маршрут №1 курсував вулицями: Чернівецька, Тобілевича, Федьковича, Шептицьких, пл. св. Юра, Листопадового Чину, Гнатюка, пр-т Свободи, пл. Міцкевича. Довгий час саме ця зупинка була вузловою і звідси відправлялись тролейбуси на Льотне поле (маршрут №3), до стадіону СКВО (сучасний СКА, маршрут №4) та на вул. Стрийську (маршрут №5).
Тролейбусна зупинка на пл. Міцкевича, фото, 1960-1965 роки.Площа Міцкевича, фото, 1952 рік.Площа Міцкевича, фото, 1952-1967 роки.
Проспект Шевченка
У 1958-1960 роках тут відкривають тролейбусне кільце і частина тролейбусних маршрутів переходить сюди з пл. Міцкевича. Від будинку профспілок курсують маршрути на вул. Стрийську і в р-н Новий Львів.
Кінцеві зупинки тролейбусів №5 та №6, фото, 1961-1964 роки.Тролейбус на пр-ті Шевченка біля Будинку профспілок, фото, 1963-1964 роки.Тролейбус на пр-ті Шевченка біля Будинку профспілок, фото, 1963-1964 роки.Тролейбус на пр-ті Шевченка, фото, 1955-1964 роки.
Проспект Свободи та вул. Театральна
Львівська “Стометрівка” завжди була на перехресті транспортних шляхів. У різні часи тут проходили різні маршрути. На початку 1970-х років, для розвантаження пр-ту відкривається односторонній рух по вул. Театральній, а звідти на вул. Гнатюка.
Тролейбус на вулиці Горького (тепер вул. Гнатюка), фото, 1953-1954 роки.Тролейбус марки МТБ-82Д маршруту №4 на пр-ті Леніна (тепер пр-т. Свободи), фото, 1965-1969 роки.Тролейбус марки Київ-4 маршруту №1 на зворотньому шляху до вокзалу, фото, 1963-1966 роки.Тролейбус ЛАЗ-695Т моделі Дружба 4-ого маршруту на пр-ті Свободи, фото, 1963-1969 роки.Тролейбус на пр-ті Свободи, фото, 1953-1954 роки.Тролейбус на вулиці Театральній, фото, 1962-1963 роки.
Вул. 700-річчя (пр-т Чорновола)
Даною вулицею проходив спочатку вищезгаданий маршрут №4, пізніше до нього доєднався маршрут №13. Маршрут №13 поступово подовжувався поки не досяг своєї сучасної кінцевої, пізніше його скоротили до вул. Зернової. Сьогодні проводяться роботи для відновлення кінцевої на “Стометрівці”.
Тролейбус марки МТБ-82Д маршруту №4 на вулиці 700-річчя Львова (тепер пр-т Чорновола), фото, 1965-1969 роки.Тролейбус маршруту №4 біля готелю Львів на вул. 700-річчя Львова (тепер пр-т Чорновола), фото, 1965-1970 роки.Тролейбус на вулиці 700-річчя Львова, фото, 1963-1964 роки.
У листопаді Національний театр імені Марії Заньковецької святкує 100-річчя із дати заснування. Tvoemisto.tv продовжує знайомити з тим, як виглядали визначні місця міста колись і який вигляд вони мають зараз.
Театр розташований на місці давнього Низького замку, який був споруджений у XIV ст. як частина міських фортифікацій. У 1802 році замок був розібраний. Згодом Станіслав Скарбек викупив у міста велику частину цієї території та використав її для будівництва багатофункціональної будівлі, значну частину якої зайняв театр. Проект будинку виконав віденський архітектор Людвік Піхль, проте будівництво здійснювалося під керівництвом тодішнього львівського міського архітектора Йоганна Зальцмана, який вніс певні зміни до первісного проекту.
1842 р. План Скарбківського театру у Львові.
У головного інвестора проекту графа Станіслава Скарбека ця ідея виникла ще в 1818 р. Ще на початку будівництва передбачили, що театр буде оточений своєрідною дільницею, яка складатиметься з крамниць, кав’ярень, складів та численних житлових приміщень. Саме це мало стати надійною страховкою на випадок, якщо власне театральний проект виявився невдалим. Крім того театр на 50 років звільнявся від податків, а кожна театральна трупа, що прибувала до міста на гастролі, повинна була сплатити графові 10% отриманих прибутків.
Кав’ярня «Театральна» Більярдний салон у кавярні «Театральна», що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), від 1903 р у театральному приміщенні була розташована Львівська філармонія. Дата: 1900-1914 Колекція: Ігор КотлобулатовВулиця Театральна Скверик з лавками та декоративною вазою у центрі на розі вул. Театральної та Л. Українки; театр ім. М. Заньковецької. Зараз на цьому місці розмістився міський вернісаж. Творець: Святослав Вдовенко Дата: 1963 Колекція: Юрій ВдовенкоСквер та декоративна клумба на вул. Театральній; театр ім. Марії Заньковецької. Творець: Святослав Вдовенко Дата: 1958 Колекція: Юрій ВдовенкоТеатр ім. Марії Заньковецької Творець: Святослав Вдовенко Дата: 1960-1965 Колекція: Юрій Вдовенко2015 р. Джерело: wikimedia.org. Автор: Бабенко Наталія
Згідно з літературними джерелами, при будівництві було використано 16 тис. дубових паль, привезених із маєтку гр. Скарбека під Миколаєвом. Театр Скарбека свого часу був одним із найбільших театрів Європи. Глядацька зала була розрахована на 1460 місць. Після побудови театру, вулицю, на яку виходить його східний фасад, перейменовано на «Театральну» (до того вона називалася «Довгою», бо сполучала оборонні мури протилежних кінців середньовічного Львова).
Театр імені Марії Заньковецької Творець: Карл Ауер Видавець: Тадеуш Маньковський, «Львів вісімдесят років тому. Дата: 1928 Колекція: Ігор Котлобулатов2013 р.2012 р.2013 р. Джерело: wikimedia.org. Автор: Haidamac.
У 1940–1942 рр. було проведено ґрунтовну реконструкцію будинку за проектом архітектора Вітольда Мінкевича. Зокрема, реконструйовано глядацьку залу, обладнано рухому сцену, а також перебудовано вестибюль. У фойє було усунено статую Станіслава Скарбека і виконано новий скульптурний декор стін. Інтер’єри фойє та глядацької зали були оформлені новими декоративними рельєфами, які виконали скульптори Маріан Внук та Яніна Райхер-Тот.
Площа Ярослава Осмомисла Частина Краківської площі від вул. Краківської до Театральної мала локальну назву Bei di huces, тому що вздовж хідника упродовж кількох десятиліть стояли ятки , на яких торговці-словаки (їх називали гуцулами – die huces) продавали сливки, горіхи та інш. Найцікавіші об’єкти: Костел Непорочного Зачаття Марії Сніжної, взірцево обладнаний Міський базар та Скарбківський театр. Творець: Юзеф Едер Видавець: Видавництво «Центр Європи», Львів Дата: 1860-1870 Колекція: Львівський історичний музей, Фм 1155Вид на площу Ярослава Осмомисла Вид на давній Краківський ринок; тут бере початок одна з найдавніших (1570) та найдовших львівських вулиць (8 км) – Городоцька. Зліва – велична споруда Скарбківського театру, збудована 1842 р. на межі єврейської та християнської дільниць Львова. Творець: Юзеф Едер Видавець: Видавництво «Центр Європи», Львів Дата: 1860-1870 Колекція: Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, № 77814Площа Вічева Дата: 1950-1970 Колекція: Володимир Румянцев В облаштуванні підковоподібного амфітеатру використали французьку модель, яка передбачала, що шляхетна публіка в лоджіях могла не лише чудово бачити сцену, а й вигідно продемонструвати себе іншим глядачам.Національний український драматичний театр ім. М.Заньковецької Видавець: Видавництво «Центр Європи», Львів Дата: 1894-1897 Колекція: Ігор Котлобулатов2013 р. Джерело: wikimedia.org. Автор: Haidamac.
У 1997 р. на стіні фойє поміщений сучасний медальйон із портретним зображенням Станіслава Скарбека, автором якого є скульпор Дмитро Крвавич.
Театр ім. М.Заньковецької та вулиця Лесі Українки Дата: 1950-1960 Колекція: Володимир Румянцев2014 р. Джерело: wikimedia.org. Автор: ЯдвигаВереск.
Будинок займає велику прямокутну ділянку, заповнюючи своєю масою квартал між вул. Лесі Українки, Театральною, Торговою та просп. Свободи. Просторово-планувальна структура і композиція чотирьох фасадів вирізняється строгою симетрією, характерною для класицизму. Свого часу це була найбільша будівля у Львові.
Жінка з дитиною біля театру ім. М. Заньковецької Дата: 1946-1958 Колекція: Володимир Румянцев
На час завершення будівництва театр був дуже сучасною інженерною спорудою. Архітектори розробили для нього спеціальну систему опалення, що дозволяла за допомогою кількох печей обігріти приміщення амфітеатру. Не забули і про вентиляцію. Добре продумано засоби протипожежної безпеки. Функціональність допоміжних приміщень театру оцінили навіть депутати Галицького Сейму, котрі винаймали їх до часу, аж поки постала спеціально споруджена для них будівля. До численних приміщень будівничі додали й стайню, розраховану на 36 коней.
Споруда Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької з боку пл. Торгової Дата: 1945-1960 Колекція: Володимир Румянцев
Урочисте відкриття театру на 1460 місць для глядачів відбулося 28 березня 1842 р. твором «Життя як сон» драматурга Ф. Грільпарцера. А вже наступна вистава комедіографа А. Фредра «Дівочі обітниці» започаткувала комерційний успіх театру.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької Дата: 1945-1955 Колекція: Володимир Румянцев
Під час щорічного львівського ярмарку під назвою «Контракти» театр не тільки виконував функцію осередку мистецтва, а й був місцем світських зустрічей, розваг та навіть пошуку наречених.
Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької Дата: 1940 Колекція: Володимир РумянцевЛьвів. Панорама міста Видавець: Р. Якименко Дата: 1950-1980 Колекція: Центр міської історії Центрально Східної ЄвропиДжерело: wikimapia.org, завантажив ArtemKo
Львівську середню школу № 8, що знахoдиться зa aдрeсoю Пiдвaльнa, 2, дoсi нaзивaють нiмeцькoю, aджe цe нaйстaрiшa мiськa шкoлa, дe з дня зaснyвaння виклaдається німецька мова, пише Фотографії Старого Львова.
Спoрyдy звeдeнo y 1809 рoцi, a пiсля рeoргaнiзaцiйних рoбiт зa yчaстю aрхiтeктoрa Христoфoрa Рeссiгa з 1850 рoкy y цьoмy примiщeннi мiститься зaснoвaнa y 1818 р. дрyгa вищa мiськa гiмнaзiя з нiмeцькoю мoвoю виклaдaння при Дoмiнiкaнськoмy мoнaстирi Львoвa.
Факт зафіксовано у Книзі рекордів України – цей будинок – одна з найстаріших шкільних будівель в нашій країні, де досі ведеться навчання.
Німецька гімназія на вулиці Підвальній. Фото бл. 1890-го року
Цiкaвий фaкт, oбoв’язкoвим прeдмeтoм для вивчeння y цих стiнaх бyлa yкрaїнськa мoвa, якy в 1908-1930 рр. виклaдaв yкрaїнський лiтeрaтyрoзнaвeць, пoeт, гoлoвa НTШ, рeктoр Укрaїнськoгo тaємнoгo yнiвeрситeтy Вaсиль Щyрaт. У 1852-1853 рр. yкрaїнськoї мoви в нiй нaвчaв пoeт, фoльклoрист, члeн “Рyськoї трiйцi” Якiв Гoлoвaцький. Aвтoр пeрeклaдiв нa yкрaїнськy мoвy мaтeмaтичнoї спaдщини Eвклiдa – Mирoн Зaрицький тeж yчитeлювaв в гiмнaзiї…
Завдяки тому, що у всі часи тут навчали рутенською (українською) мовою, в гімназії вчилось багато священичих синів, наприклад, отець Василь Лончина, Маркіян Шашкевич та багато інших.
Давня німецька гімназія у Львові на поштівці початку XX ст.
Від 1918 по 1939 рік гімназія була названа на честь польського історика та драматурга Кароля Шайнохи, який був її випускником.
У числі відомих випускників закладу були – відомий польський письменник-фантаст Станіслав Лем, письменник Лев Кальтенберг, автор львівських спогадів “Уламки розбитого дзеркала”. Також закінчив цю школу основоположник нової української літератури в Галичині, керівник “Руської трійці” Маркіян Шашкевич.
Нині ця школа із давніми традиціями надалі вважається однією із кращих львівських шкіл у вивченні німецької мови.
“З дoмy дo гiмнaзiї я, мaбyть, мiг би прoйти з зaплющeними oчимa нaвiть сьoгoднi. Пiв нa вoсьмy рaнкy я дoливaв вoди дo кaви, aби вистyдити її, i йшoв вyлицями Moнюшкa, Шoпeнa, чeрeз плoщy Смoльки з кaм’яним Смoлькoю пoсeрeдинi, пo Ягeллoнськiй, прoхoдив пoвз кiнo “Maрисeнькa” дo вyлицi Лeгioнiв. Дaлi дoрoгa пeрeтинaлa Ринoк, йшлa пoвз вeличeзнy скриню Maгiстрaтy з вeжeю рaтyшi, пoвз кoлoдязь з Нeптyнoм i кaм’яними лeвaми, щo присiли бiля вoрiт, чeрeз вyзькy Рyськy вyлицю нa Пiдвaльнy, дe стoяв трипoвeрхoвий бyдинoк гiмнaзiї в oтoчeннi дeрeв”, – тaк y aвтoбioгрaфiчнoмy “Висoкoмy зaмкy” oписaв свiй щoдeнний шкiльний мaршрyт всeсвiтньo відомий письменник, львів’янин Станіслав Лем.
Львів здавна славиться своїми театрами та театральними спорудами. Але якщо Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, Театр Скарбека чи Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки та інші знають всі, то далеко не кожен львів’янин скаже, що в будинку по вулиці Стефаника, 10 свого часу теж розташовувалися театри. Про це розповідає редакція сайту Фотографії Старого Львова.
Кам’яниця під № 10 по колишній вулиці Оссолінських була перебудована у 1911-1912 рр. за проектом Альфреда Захаревича для театральних потреб. Потрапити до залу театру можна було через двоарковий портал, облицьований чорним мармуром та видовжений вестибюль, декорований театральними масками роботи Зиґмунта Курчинського. Театральна зала з балконом була оформлена розписами Фелікса Виґживальського. Невеликий камерний зал для глядачів містив партер та балкон по периметру, що дозволяло вмістити всіх бажаючих на вистави до 300 чоловік.
Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
Після відкриття будинку в театральному приміщенні збирається літературно-художнє товариство «Hades», на чолі польським журналістом, письменником, прозаїком, поетом, фелейтоністом, театральним критиком, членом Польської Академії літератури Корнелем Макушинським. А на другому поверсі розташовується українська «Академічна громада» Львова.
Театральні маски у вестибюлі. Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У вечері в будинку працює танцювальний салон «Tabarin», де досхочу можна було танцювати фокстрот, танго, тустеп та новий на той час – чарльстон та інші.
З 1913 року у будинку оселяється “Малий театр”, який уже після першого сезону стає популярним у львів’ян. В його репертуарі були представлені такі твори як: «Жінка з перла» Ю. Германа, «Хата…» М. Цески, «Ситуація з драмату» Горчинського, «Інтруз» М. Метерліка, «Відвідини» А. Висоцького, «Жиди» Т. Берналда, твори М. Буркхарда «Посполита жінка», «Він і його брат» та інші. Для дітей у театрі була поставлена п’єса «Зернятко» Я. Бабіцького.
На жаль з початком Першої світової війни цей театр припинив своє існування.
Віконечко каси. Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У 1918 році за сучасною адресою вул. Стефаника, 10 починає діяти “Театр водевілів”, який, попри негаразди та побутовий дискомфорт (наприклад, відсутнійсть обігріву), охоче відвідують люди.
Тут виступають майстри оперети з Великого міського театру і довоєнних кабаре, а також молоді актори-початківці. У збірних театральних виставах були, як правило, дві коротенькі комедії й одна оперетка або водевіль, траплялися також й сольні виступи артистів.
Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У 1920 році “Театр водевілів” переіменовують на Фронтовий театр Малопольського відділення армії добровольців, основною діяльністю якого є виїздні вистави на фронт.
У 20-30 рр. ХХ ст. у будинку по вул. Оссолінських,10 міститься польськомовний літературний театр «UL» («Вулик») та однойменний кінотеатр. А також українські театри «Труд» та «Цвіркун».
Цікавим є те, що театр “Цвіркун” починав свої вистави о 19:30 та мав досить модний на той час репертуар: скетчі, співи, танці тощо. На жаль у 1936 р. цей театр змушений припинити свою діяльність.
В кінці 30-х рр. і до Другої світової війни у будинку діяли Учительська крайова спілка та фабрика фортепіано Міхала Шкельського.
У радянський час приміщення не використовувалось як театральний заклад. У 50-х роках тут знаходиться клуб дозвілля “Львівгазу”, а у 1960-1980 рр. – Будинок культури будівельників. У той же час відкривається і новий вхід до будинку, який має адресу вул. Стефаника, 16а. Стіни прилеглих будинків прикрасили мозаїками “Львівські будівельники” та “Не забудьте пом’янути”.
В 1960-х на подвір’ї будинку діє танцювальний майданчик, який у Львові називають “Газ”. До 1970-х рр. тут проводилися “Вечори танцю”.
Також у 70-х роках в приміщенні Будинку культури Богдан Муж заснував ансамбль бального танцю “Полонез-72” (згодом Танцювальний клуб “Естет”).
До 1990-х років тут також діяли Молодіжний театр пантоміми, Самодіяльний Народній хореографічний ансамбль сюжетного танцю, Самодіяльний народний цирк «Юність» та інші мистецькі колективи.
У 90-х роках ХХ ст. у зв’язку відсутністю фінансування діяльність клубу фактично припиняється. Приміщення орендують під нічний клуб «Газ», через що його стан погіршується.
Проте, соліст Львівського Національного театру опери і балету ім. С.Крушельницької, заслужений артист України Олег Петрик у 1990-х створює тут школу танцю. Відредремонтовує приміщення, пристосовує їх для хореографічних потреб. Його школа танцю стає навчальним підрозділом кафедри режисури та хореографії ЛНУ ім.І.Франка.
