Шістдесят років тому у Львові проходили цікаві спортивні змагання – дитячі перегони на велосипедах, Фотографіям Старого Львова вдалось відшукати раритетне відео з цієї події. Хроніка датується 1957 роком.
Відео знаходиться на сайті британської компанія архівної кінохроніки Пате-журнал (British Pathé), яка недавно виклала в мережу колекцію, що складається з 85 тисяч документальних фільмів у високій якості.
Унікальні кадри відобразили центральні моменти історії, видатних особистостей, подорожі, спортивні, модні і культурні події. Тут є безліч кадрів, знятих під час Першої і Другої світової війни.
У кінохроніці British Pathé можна побачити унікальні кадри з Принцесою Діаною, Арнольдом Шварценеггером, Елізабет Тейлор, Мерилін Монро, Фіделем Кастро, Джоном Ленноном, Сальвадором Далі, Матір’ю Терезою, Мухаммедом Алі і Чарлі Чапліном.
На офіційному сайті англійського «Пате-журналу» (фр. Pathé-journal) нам вдалось віднайти два раритетних відео під назвою «На Галицьому фронті», датовані 1916 роком.
Хроніки «Пате» знімалися в кореспондентських пунктах, організованих у багатьох країнах. Фірма «Пате» мала мережу філій в різних містах тодішньої Російської – в Петербурзі, Києві, Харкові, Варшаві, Одесі та Баку.
Давайте перемістимось з вами у ренесансний Львів XVI ст., зовнішній облік якого вже частково нагадує сучасний, пише Димидюк Дмитро на сайті Гал-Інфо.
Уявіть собі, що ви простий пекар Онисько із незнатного роду, який походив із містечка Бібрка. У 1523 р. ви приїжджаєте до Львова, адже хочете купити невелику ятку для торгівлі хлібом на передмісті. Прибувши до Львова через Галицьку браму (де стоїть сучасний пам’ятник королю Данилу Романовичу), ви потрапили у місто, куди щодня з’їжджаються “люди з усіх країн світу”. Прямуючи до площі Ринок, ви зустрічаєте “угорців у їхніх малих магерках, євреїв одягнених у кіпи, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках і турків у білих чалмах”. Хоч і місто було віддалене понад сто миль від моря, але ви постійно відчуваєте себе ніби в порту (або в сучасній Одесі), бачачи як “вирує натовп критян, продаючи мальвазію (вино), а також турків, греків та італійців, які були у своєму традиційному одязі”.
Не доходячи до сучасної вулиці Руської ви зустрічаєте крамарів-русинів (українців), поляків та молдавських купців, а збоку від вас проїжджають вірмени, які їдуть у Пруссію та Сілезію, де хочуть продати свої товари (спеції), які вони привезли зі Сходу [1].
Реконструкція давнього вигляду Львова авторства Ігоря Качора.
Після такої мандрівки містом виникає логічне питання – як всі ці люди спілкувалися між собою? Варто перш за все розділити мешканців міста на дві групи – корінних жителів та приїжджих купців. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Під час ярмарків до Львова з’їжджалося безліч купців – угорців (мадяр), італійців, греків, турків, татар, шотландців, молдаван, московитів (росіян) і т.д.
Пластична панорама Львова XVIII ст.
Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська[2] (в меншій мірі грецька) мова у Східній Європі. Латину і грецьку вивчали у єзуїтських колегіумах, а церковнослов’янську ще й у православних братських школах.
Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік (латинь)
Унікальним і водночас смішним прикладом використання латині є історія запрошеного із Трансільванії польського короля Стефана Баторія (1575–1586), який чудово володів угорською та латинню, але зовсім не знав польської мови, через що спілкувався зі своїми підданими через перекладача. Одного разу, розмовляючи з Львівським католицьким архієпископом, Стефан Баторій глузливо заявив: “Цікаво, як це, не знаючи латині, можна стати католицьким архієпископом?”. На що клірик відповідав: “Точно так само, як можна бути польським королем, не знаючи польської мови”.
Стефан Баторій. Саме він сприяв прибуттю до Львова угорських родин (однією з яких будуть Боїми).
Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками при населенні Львова в 20–23 тисячі людей на початку XVII ст. Старопольська розмовна мова у Львові та Галичині відрізнялася від решти етнічних польських земель. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській розмовній мові. Для прикладу, поляки говорили не “хлєб (chleb)”, як в польській мові, а “chlib (хліб)”, що гарно прослідковується у відомій пісні про Куликівській хліб (“Chlib Kulikowski”).
Розписка про угоду. 1778 р. (польська мова).
Не зважаючи на домінацію польської в регіоні, не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції. Вперше німецька мова у Львові появляється ще в середині XIV ст., в часи правління останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича (1325–1340), який запрошував німецьких ремісників та купців до міста.
Вже у 1349 р. польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів і приєднав його до польської держави. Відтоді місто змінило свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (воно становило більшість в цехах та гільдіях).
Німецько-польська родина Шольц-Вольфовичів володіла кам’яницею №23 на площі Ринок (1570 р.). Сам засновник роду мав 24 дитини від однієї жінки.
З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах переважало (руське) українське населення. Саме ж німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування.
Вірменські надгробні плити навколо вірменського собору. За вірменскими віруваннями, потрібно частіше ходити по плитах, щоб імена померлих повністю стерлися, тоді вони попадуть в рай.
Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, фактично, контролювали всю східну торгівлю Польщі. Відомою є приказка кінця XV ст.: “Де торгує 1 грек, плачуть 5 євреїв, але де торгує 1 вірменин, то плачуть і греки, і євреї”.
Вулиця Вірменська, вхід до Вірменського дворику. Напис архітектора – Я, Андреас із Кафи збудував цю дзвіницю у пам’ять про моїх померлих родичів.
Самі ж вірмени у Львові спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою. Це пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Варто зазначити, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.
Молитва «Отче наш» вірмено-кипчацькою мовою з рукопису Національної бібліотеки в Парижі.
Починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепадати, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилось в наступних роках.
Унікальні написи на грабарі (Գրաբար) залишилися у внутрішньому дворику на вулиці Лесі України 16. Це була церковна старовірменська мова, яка навіть в той час була “застарілою”, адже її використовували лише у богослужіннях та в офіційній документації.
ԱՍՏՈՒՍԾԱԾԻՆ ԱՆԱՐԱՏ ԿՈՅՍԵ (“Непорочна діва Богоматір [захисти нас]”)Завдання цих написів полягало у захисті помешкання та його власників від злих сил. Саме тому їх писали над входом у дім.
ԲԱՐԷ ԽԱՒՍԵԱ ԲՆԱ ԿԷՒՈՑՄ (приблизний переклад: “Щастя [i] в достатку жити в новому домі”)Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок).
Венеціанська кам’яниця. Над аркою зображений крилатий Лев – герб Венеції
Хорошими купцями та лихварями були євреї-ашкенази (жиди)[3], які переселилися з Центральної Європи до Львова (втікаючи від єврейських погромів). У повсякденному спілкуванні євреї розмовляли ідишем (на основі німецької) чи сефардською (на основі іспанської) мовами. Саме ці діалекти використовувались при спілкуванні зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).
Фото старого єврейського кладовища у Львові початку ХХ ст.
Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав у своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[4], котрі також володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Було чимало італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини”. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства[5], використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.
Успенська церква. Напис над порталом (входом до храму) на грецькій. Суть напису полягає в тому, що після пожежі 1671 р. каплицю відбудував на свої кошти член братства Олексій Балабан
В часи правління Стефана Баторія, який був угорцем за національністю, почали масово прибувати мадярські (угорські) купці, які були основними постачальниками вина на львівський ринок. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, родоначальником якої був Георгій Боїм, котрий зробив свої статки саме на торгівлі вином. Його син Павло Боїм був придворним лікарем короля Сигізмунда ІІІ Вази (1587–1632), а внук Міхал став першим європейським місіонером-єзуїтом, який поїхав у Китай. Вважаємо, що через економічний інтерес угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.
Каплиця Боїмів, де поховані представники цього роду.
Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням.
Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVIІ ст. мовою документації була староукраїнська офіційна мова, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і потреби друкарні.
Лексикон словенороський Памво Беринди (1627 р.) – друкований словник, де вміщено переклад 7 тисяч слів з церковнослов’янської на староукраїнську офіційну мову.
На спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові (адже дві попередні були знищені) дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською [6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила.
Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.
“+ Печать Стефана. Воєвода [и] господар земли Молдавской”. Печатка молдавського господаря Стефана ІІІ Великого (1457–1504) написана на староукраїнській офіційній мові.Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву староукраїнську розмовну мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередників між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.
Успенська церква та вежа Корнякта. Центр православної (русько-української) громади у Львові.
Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була розмовна українська (руська) мова, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським. Саме від українських селян навколишніх сіл місто отримували більшість необхідних продовольчих товарів.
Напис над одним із порталів (входів) Успенського собору: “Сия врата Господня праведнии внидут в ня” (Це брама Господня, праведники в неї входять (Псалом 117:20).
Феномен Львова полягає не у будівлях, а у людях різних національностей, культур та віросповідань, які тут проживали. Вони створювали мультикультурний міський простір, який базувався на повазі та терпимості до інших, що є актуальним й для сьогодення.
P.S. Автор виголошує щиру подяку Капралю М.М., Лилю І.М., Царьовій Н.М. та Гришку Ю.П. за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] Уся історія створена на реальних подіях та описах очевидців.
[2] Не варто плутати церковнослов’янську та староукраїнську мови.
Церковнослов’янська мова – офіціна книжна та церковна мова з часів Київської Русі, яка була створена на основі південнослов’янської мови та принесена на Русь після прийняття хрещення в 988 р. (використовуватиметься до кінця XVIII ст.).
Староукраїнська офіційна мова – суміш церковнослов’янської та елементів розмовної української мови, яку використовували у юридичних документах.
[3] В той час євреїв називали жидами, а саме слово не носило образливого характеру. Прикладом цього служить те, що в польській мові це слово до цих пір функціонує. Після приходу комуністів до Львова у 1939 р., слово “жид” набуває різко негативного значення.
[4] Можемо стверджувати, що у Львові існувала потужна грецька діаспора, яка була частиною православної громади міста. Саме греки (зокрема Констянтин Корнякт) фінансував будівництво Успенської церкви та допомагав братству.
[5] Ставропігійське братство або Львівське Успенське братство – національно-релігійна організація православних міщан Львова задля розвитку та захисту православної (української) культури.
[6] Хоча і ця церква довго не простояла й згоріла у 1571 р. Кошти на будівництво вже сучасної (“четвертої”) Успенської церкви виділив грек Констянтин Корнякт.
Мабуть кожен львів’янин знає, де розташована Церква Св. Анни та як вона виглядає. Але чи багато з нас знають, що на сьогодні пам’ятка могла б виглядати зовсім по-іншому. Адже на початку ХХ ст. в правління парафії святої Анни за посередництвом Кола архітекторів польських з’явився задум знести старий костел та побудувати на його місці новий.
Конкурс на проект нового храму було оголошено у львівському журналі “Czasopismo techniczne” в 1911 р. Початково термін подачі робіт було визначено до 1 квітня, згодом продовжено до 20 числа.
До складу конкурсного журі увійшли: прелат Владислав Лібревський, архітектори Альфред Броневський, Міхал Лужецький, Альфред Каменобродський, Владислав Садловський, Ігнатій Кендзерський і живописець Владислав Яроцький.
Всього на конкурс було подано 24 проекти, 4 надійшли з запізненням, через що не були взяті до розгляду, 2 роботи були недопущені до конкурсу через невідповідність його умовам.
Результати обговорення було опубліковано у тому ж журналі “Czasopismo techniczne” у 1912 р. Оскільки, за висновком комісії жоден з проектів не міг бути зреалізованим без впровадження значних модифікацій, то першої нагороди присуджено не було.
Другу премію здобув спільний проект авторства Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича.
Костел Св. Анни. Конкурсний проект В. Дердацького та В. Мінкевича. Вигляд спереду, 1911 рКостел Св. Анни. Конкурсний проект В.Дердацького та В.Мінкевича. Загальний вигляд, 1911 рКостел Св. Анни. Конкурсний проект В.Дердацького та В.Мінкевича. Вигляд з вул.Городоцької, 1911 р.
Третє місце було поділено між проектами Людвіка Соколовського зі Львова,
Костел Св. Анни. Конкурсний проект Л. Соколовського. Загальний вигляд, 1911 р
Сільвестра Пайдзерського з Фріденау
Костел Св. Анни. Конкурсний проект С. Пайдзерського. Загальний вигляд, 1911 р.
і Леопольда Карасінського зі Львова.
Костел Св. Анни. Конкурсний проект Л. Карасінського. Загальний вигляд, 1911 р
Окрім того було відзначено роботи Оскара Сосновського
Костел Св. Анни. Конкурсний проект О. Сосновського. Загальний вигляд, 1911 р
та Веслава Ґжимальського.
Костел Св. Анни. Конкурсний проект В. Ґжимальського. Фасад, 1911 рКостел Св. Анни. Конкурсний проект В. Ґжимальського. Вигляд збоку, 1911 р.Костел Св. Анни. Конкурсний проект В. Ґжимальського. Загальний вигляд, 1911 р
Також у журналі опублікували ескізи архітекторів Дубіка і Вісневського.
Костел Св. Анни. Конкурсний проект В. Дубіка і Т. Вісневського. Загальний вигляд, 1911 р.
Плани зведення нової святині викликали бурхливі дискусії громадськості. Обурені громадяни звернулися до влади з протестом проти знесення старого костелу і, отримавши підтримку голови Центральної комісії охорони пам’яток, доктора Олександра Чоловського, домоглися аби реалізацію проекту було припинено.
І на сьогодні ми можемо милуватися тим виглядом, який святиня набула ще у 1730 р.
Фoтoгрaфiя є тим зaсoбoм, який дoзвoляє «пoринyти» y життя минyлих eпoх. Львiвськi фoтoмaйстри aвстрiйськoї дoби зaфiксyвaли для нaс Львiв y йoгo нeпoвтoрнoстi, y йoгo бyднях тa святaх. Сьoгoднi ми прoпoнyємo вaм пoглянyти нa пiдбiркy oбрaзiв стaрoгo Львoвa кiнця ХІХ – пoчaткy ХХ стoлiття y рoбoтaх рiзних фoтoмитцiв.
І хoчa фoтoгрaфiї бyли зрoблeнi з рiзнoю мeтoю i рiзними людьми (чaстини їхнiх iмeн, iстoрiя, нa жaль, нe зaфiксyвaлa), прoтe їх oб’єднyє тe, щo вoни зaфiксyвaли для нaс Львiв тaким, яким йoгo пoбaчити yжe нeмaє змoги. І життя стaрoгo мiстa мoжнa зрoзyмiти нe стiльки крiзь призмy глoбaльних пoлiтичних прoцeсiв, скiльки пoглянyвши нa тaкi «дрiбнi» i бyдeннi прoяви йoгo пoвсякдeннoстi.
сyчaснa вyл. Пiдвaльнa
Фoтoгрaфiя зрoблeнa приблизнo y 1905 рoцi зaфiксyвaлa aрхaїчний вигляд вyлицi Пiдвaльнoї. Сyчaсним львiв’янaм звичний крaєвид бyдe видaвaтись нeзвичaйним – i нeдaрмa, aджe фoтo зрoблeнo дo пeрeбyдoви бyдинкy тoвaриствa “Днiстeр”. Злiвa ми мoжeмo пoбaчити спoрyдy мiськoгo aрсeнaлy, a спрaвa – oгoрoжy сквeрy нa Гyбeрнaтoрських Вaлaх (сyчaснa вyлиця Пiдвaльнa).
Плoщa Aкaдeмiчнa
Львiвський фoтoгрaф M. Гoльдбeрг близькo 1890 рoкy зaфiксyвaв для нaс вигляд Пл. Aкaдeмiчнoї. Плoщa yтвoрилaсь y мiсцi дe чaстинa Пoлтви бyлa зaнeсeнa пiд склeпiння. У прaвiй чaстинi фoтoгрaфiї ми мoжeмo пoбaчити чaд i пaлaц рoдини Фрeдрiв, якi пeрeд І Свiтoвoю вiйнoю бyли прoдaнi пiд зaбyдoвy. Taк виникли сyчaснi вyлицi Гeрцeнa тa Ярoслaвa Стeцькa. У 1906 рoцi бyлo спoрyджeнo стyдeнтський гyртoжитoк – Aкaдeмiчний дiм iмeнi Aдaмa Miцкeвичa.
Плoщa Гaлицькa
A. Вoдзiнський сфoтoгрaфyвaв чaстинy сyчaснoї плoщi Гaлицькoї зaфiксyвaвши її y пoвсякдeннoмy рyсi тa y пoвнoтi рiки життя. Moжнa пoмiтити, щo сьoгoднi ця чaстинa Львoвa виглядaє дeщo пo-iншoмy i знaйoмим йoмy бyдe лишe oдин iз бyдинкiв нa рoзi з сyчaснoю вyл. Вaлoвoю, який бyв спoрyджeний y 1888 рoцi.
Koлeгa A. Вoдзiнськoгo – Ф. Рихнoвський, збeрiг свoєю рoбoтoю для нaс вигляд iншoї чaстини тiєї ж Плoщi Гaлицькoї нaприкiнцi ХІХ стoлiття. Фoтoгрaфiя пoкaзyє нaм плoщy, прикрaшeнy з нaгoди приїздy дo Львoвa iмпeрaтoрa Фрaнцa Йoсифa нa Kрaйoвy вистaвкy, якa y цeй чaс прoхoдилa y Львoвi.
Гaлицький ринoк
Нeвiдoмий фoтoгрaф y 1892 рoцi збeрiг вигляд Гaлицькoгo ринкy нa рaнньoмy eтaпi йoгo iстoрiї. У 1891 рoцi, мiськa влaдa зaкyпилa зeмeльнi дiлянки Бeсядeцьких тa Сaврaцькoгo з мeтoю oблaштyвaти тyт мiський ринoк. У 1892 рoцi вiдeнськa фiрмa “Eнд тa Гoрн” спoрyдилa сyчaснo oблaднaний ринoк, який oргaнiчнo вписyвaвся в зaбyдoвy цeнтрaльнoї чaстини мiстa.
Доволі часто в медіа-просторі можна зустріти відому панораму міста Львова початку XVII ст., але рідко хто замислювався над тим, які ж будівлі зображені на ній і чи вони існують до цих пір? Для необізнаного читача ця панорама є сукупністю дивних споруд та невідомих веж, які водночас приховують в собі справжній вигляд давнього міста Лева.
Сама гравюра була виконана нідерландським майстром Абрагамом Гоґенберґом за малюнком італійського художника Ауреліо Пассаротті, інженера-фортифікатора короля Речі Посполитої Cигізмунда III Вази (1587–1632). Зверху гравюри зображені (зліва – направо) герб Львова (від 1526 р.), Королівства Польщі, Руського воєводства та герб папи Сикста V.
Історія останнього герба є доволі цікавою, адже він з’явився у 1586 р., коли відбулась зустріч львівського католицького архієпископа Йоанна Димитрія Соліковського з Папою Римським Сикстом V (1585–1590). Бажаючи показати свою прихильність до мешканців Львова, папа Сикст V видав грамоту, якою додав до герба Львова частину свого гербу – три горбки та зірку, пишучи з цього приводу наступне: “Висловлюю сподівання, що ви під таємничою охороною тієї зірки і горбків будете захищені й отримаєте бажану перемогу над вашими ворогами, з якими постійно боретеся”. З цього часу львів’яни використовували також і герб папи СикстаV як самостійний символ Львова.
Між зображеними гербами, у табличці, подана інформація про місто: “Leopolis Russiae Australis Urbs primaria emporium mercium Orientalium celeberrimum”, що перекладається з латині як “Львів, головне місто Південної Русі, центр торгівлі Східними товарами”. Східними називали товари, які привозили з Османської імперії та Кримського ханства: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Внизу подано панораму міста із пронумерованими будівлями, про які буде йти мова далі. Скоріш за все автор змальовував Львів із пагорба, де зараз знаходиться собор святого Юра, через що місто зображене із західної сторони (з боку сучасного проспекту Свободи).
Номери від 1 до 6 – це культові споруди міста (дзвіниці, храми та ратуша), які розміщувалися в центрі міста.
Номери від 7 до 21 – оборонні споруди (вежі, барбакани та бастеї).
Почнемо з центру Львова:
1. Найвищою та найбільшою будівлею міста, яка явно вирізняється з поміж інших, є Латинський кафедральний собор (друга половина XIV ст.). Автор навмисне зобразив її найбільшою, щоб показати домінування католицизму (польського елемента) в місті. Варто підмітити, що це чи не єдина будівля, яка зберегла окремі риси середньовічного готичного стилю у своїх вітражах.
2. Вежа Корнякта (кінець XVI ст.), яка є частиною ансамблю Успенської православної церкви. Її названо в честь відомого грека Констянтина Корнякта, який був одним із найбагатших людей у місті, меценатом, захисником православ’я та фундатором цієї церкви. Архітектором будівлі був італійський митець Павло Римлянин, який збудував вежу за копією італійських дзвіниць в ренесансному стилі. До речі, це була четверта вежа Успенської церкви, адже три попередні були знищені пожежами чи ворожими нападами.
3. Міська ратуша. Не дивуйтесь, що сучасна ратуша зовсім не подібна на ту, яку зобразили на малюнку. Річ у тім, що за всю історію Львова міську ратушу аж чотири рази перебудовували, а це була її друга версія.
На цій картині зображено третю міську вежу, яка існувала з середини XVII ст. до 1826 р. Вона була наступницею тої ратуші, яка зображена на панорамі Гогенберга. Власне, сучасну ратушу збудували в 1835 р., яка в частково зміненому вигляді дійшла до сьогодення.
4. Домініканський костел (Храм Божого тіла). Річ у тім, що на панорамі зображено не сучасний костел, а його “готичного попередника”, якого розібрали у середині XVIII ст., і на місці котрого збудували вже сучасний костел.
5. Костел Святого Хреста і монастир францисканців. Це втрачений храм, який розташовувався на місці сучасного будинку № 15 на вул. Театральній. Храм був збудований в готичному стилі у XIV–XV ст. Остаточно костел був пошкоджений та розібраний під час обстрілу міста в 1848 р., в часи революційних подій у Львові (“Весни народів”).
Костел Святого Хреста на передньому плані, за ним готичний Домініканський костел (обидва не збережені).
6. Дзвіниця Вірменської церкви (1571 р.) була частиною ансамблю Вірменського собору. Сама ж церква була збудована ще у другій половині XIV ст. італійським архітектором Дорінгом. Інтер’єр собору збагачений різноманітними розписами початку ХХ ст., що робить його унікальним у порівняні з іншими давніми вірменськими храмами, де фрески не були популярними.
Саме існування різних конфесій та національностей й надавало такого надзвичайного шарму місту.
Цікавий факт! Автор сучасного логотипу міста Львова (Юрій Крукевич) почерпнув свою ідею саме із панорами Гогенберга.
Логотип Львова складається із стилізованих різнокольорових зображень дзвіниць центральних храмів міста та вежі міської ратуші (зліва – направо):
Дзвіниця Вірменського собору (зеленого кольору): символізує вірменську діаспору Львова, Вірменську апостольську церкву; в архітектурному плані – східний ренесанс (XV–XVI ст.)
Вежа Корнякта – дзвіниця Успенської церкви (червоного кольору): символізує український Львів, православну церкву; в архітектурному плані – східний ренесанс (XV–XVI ст.)
Вежа міської ратуші (помаранчевого кольору): символізує єдність міста, давні традиції та історію; в архітектурному плані – австрійський класицизм (XIX ст.)
Вежа Латинської катедри (синього кольору): символізує польський Львів, католицьку церкву; в архітектурному плані – європейське бароко (XVIII ст.)
Дзвіниця монастиря Бернардинів (фіолетового кольору): символізує спадковість міських традицій, польський Львів, який став українським на прикладі Бернардинського монастиря. Цей монастир, будучи до Другої світової війни римо-католицьким, відновив свою діяльність як греко-католицька церква; в архітектурному плані – італійсько-нідерландський маньєризм (XVII ст.)
Зауважимо, що на панорамі Гогенберга не зображено монастир Бернардинів (церква св. Андрія) та Гарнізонний храм Петра й Павла, адже ці споруди почали будували лише на початку XVII ст., коли гравюра вже була закінчена.
ОБОРОННІ СПОРУДИ (ВЕЖІ, БАРБАКАНИ ТА БАСТЕЇ).
На цій гравюрі бачимо панораму міста в мурах і неукріплені передміські території. Самі захисні споруди були частково застарілими (адже їх будували ще в першій половині XV ст.), але загалом, свою функцію вони виконували добре і захищали місто від нападів татар.
На панорамі Гогенберга вежі зображені наступним чином:
7. Вежі: Ткачів, Мечників, Бляхарів (це три вежі одна біля одної)
8.Краківська брама з вежею Кушнірів. Логічно, що через цю браму купці їхали зі Львова до Кракова, що й дало назву брамі та передмістю Львова – Краківському. Сама ж брама знаходилася наприкінці сучасної вулиці Краківської.
9. Комплекс Низького Замку з наріжною вежею. Зараз це площа під львівським ринком “Вернісаж”.
10, 11, 12 – Бастея Краківська, Гродська, Гетьманська. Це третя лінія оборони Львова (першою зустрічала ворога), яка формувалася у XVI–XVII ст. на основі більш раннього міського валу і рову. Саме на бастеях (великі вежі без даху) розміщувалась важка артилерія для обстрілу ворога.
13-18 – Вежі: Пекарів, Крамарів, вежа – на місці якої пізніше було обладнано Єзуїтську (Стару) Хвіртку, вежа Ковалів і Слюсарів, Різників, Бондарів. Кожна з перелічених веж була закріплена за ремісничими об’єднаннями (окремим цехами), працівники яких повинні були їх обороняти та доглядали.
19 і 20 – Барбакан (Виступаюча укріплена вежа у формі півкола із внутрішнім двориком, де не було даху.) Галицької брами. В княжі часи з цієї брами виходив важливий торговий шлях до Галича. Шлях занепав уже в XIV ст, але передмістя Львова й надалі носило назву – Галицьке. В наш час на місці цієї брами знаходиться пам’ятник королю Данилу Романовичу.
На передньому плані зображено міський мур із вежами та бастеями (які були без даху, адже там розміщувались гармати). Зліва видно в’їздну вежу Краківської брами.
21. Високий Замок. Дерев’яні укріплення на Замковій горі були збудовані ще Галицько-Волинським князем Левом Даниловичем у другій половині XIII ст. Натомість, кам’яний замок був споруджений наприкінці XIV ст. вже за наказом польського короля, що значно посилило оборону міста. Стратегічне значення Замкової гори полягало в тому, що захопивши її, ворог міг без особливих проблем розпочати обстріл беззахисного міста. Прикладом цього служить похід гетьмана Богдана Хмельницького на Львів у 1648 р., коли козацькі загони полковника Максима Кривоноса здобувши Високий Замок, почали тягнути артилерію на гору. Це остаточно змусило міщан піти на переговори і заплатити великий викуп козацько-татарським військам.
Замість висновків
Львів і справді був перлиною та “східними воротами Польщі”, де переплелись східні та західні культурні традиції. Одне із найгарніших та найбільших міст Речі Посполитої (20–25 тисяч населення) вже тоді дивувало мандрівників, як Мартина Груневерга, який писав про Львів, як про “Альтану посеред раю”, дивуючись міським садам, архітектурі та великій кількості товарів на міських прилавках. Цікавим є те, що сам мандрівник прибув із Ґданська – міста, яке було більшим за Львів у два рази!
Львів неповторний та незмінний. Львів, яким на переломі XVI–XVII ст. так захоплювався Мартин Груневерг, до цих пір зачаровує нас!
Протистояння українців з поляками на теренах міста тривало лише три тижні, проте цей конфлікт увійшов до анналів як один з найменш кривавих, “джентльменських”, гідних двобоїв світової історії
Унікальні фотографіїДелегація ЗУНР та УНР у Львові, вул. 3 -го Мая ( нині – Січових Стрільців ), листопад 1918 року
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” відкрила свої двері у 1979 році і з того часу приймала львівську богему, яка облюбувала затишний заклад на Вірменській, 19. Ще й каву тут варили найсмачнішу в місті. Доказом цього були постійні черги за гірким напоєм, які нерідко сягали далеко за поріг кав’ярні.
До початку 1990-их тут зустрічалася активна та нестандартна молодь, художники, музиканти, історики, поети.
Унікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «Вірменки
Саме тут збиралася найміцніша артова тусовка тогочасного Львова – Брати Гадюкіни, Борис Бергер, Віка Врадій та багато інших андеграундних львів’ян, які пили каву й творили нове, провокативне мистецтво.
Сьогодні атмосфера Вірменки частково збереглася, оновлений інтер’єр, смачна кава і домашні солодощі. І старі відвідувачі незмінно приходять у місце своєї молодості, до них приєдналося нове покоління молоді, яка шукає атмосферу і натхнення, а не ведеться на рекламу і блиск нових закладів.
Унікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «Вірменки
Традиційно каву тут треба замовляти на барній стійці, її варять відразу біля вас у піску. До кави пропонують свіжу домашню випічку. Зараз серед постійних відвідувачів можна побачили львівських істориків та екскурсоводів, художників, поетів тощо. Також це улюблена кав’ярня відомого львівського хіпі Аліка Олісевича – він не зраджує Вірменці вже багато років.
Кава по-східному, котра тут готується – це не звикле еспресо, вона має специфічний кавовий осад, тому пити потрібно обережно. Також якщо ви п’єте каву з цукром – про це заздалегідь треба сказати баристу, адже цукерничок на столах ви не побачите.
Унікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «ВірменкиУнікальні старі фото з «Вірменки
Останнє десятиріччя минулого століття ознаменувалось для Львова справжнім “нашестям” МАФів. Малі архітектурні форми, різного гатунку і, як правило, із найрізноманітнішим асортиментом, з’являлись на вулицях міста немов гриби після дощу… Із кінцем бурхливих 1990-х, відносною стабілізацією економіки, першими кроками із впорядкування міського благоустрою постала проблема – що робити із сотнями “об’єктів господарювання”, розташованих повсюди, немов зараза на тілі Львова..? Досі, ставлення городян до МАФів не є однозначним – дехто – категоричний їх противник, для декого – це робоче місце, та зручність у покупках. Проте, гадаю всім буде цікаво дізнатись, що МАФи у місті Лева, у звичному для нас вигляді, існують вже понад сторіччя…
Кіоск із содовою водою на площі Галицькій (поблизу нин. пам. Данила Галицького). Фото 1894 року
На початку XX сторіччя найцікавішими витворами “малої архітектури” у Львові були торгівельні й трамвайні павільйони та газетно-журнальні кіоски. У 1903 році на площі Святого Духа (нині – площа Івана Підкови) було встановлено літній павільйон кав’ярні “Віденська”, із досі небаченими для центра міста габаритами – 16 на 12 метрів! Він був повністю виготовлений з металевих конструкцій фірмою “Пйотрович та Шуман”.
Металевий павільйон “Віденської” кав’ярні на нин. площі Підкови. Фото початку XX сторіччя
Вперше на Валах Гетьманських (нині – пр-т Свободи), згодом у інших місцях центральної частини Львова, у 1905 році, з’являються нові павільйони на трамвайних зупинках – звичайної прямокутної форми, проте із електричним освітленням, годинником та елементами сецесії у оздобі…
Павільйон трамвайної зупинки із годинником на нинішньому пр-ті Свободи. Фото 1905 року
Згодом, близько 1909-1910 років, ці улюблені львів’янами павільйони-зупинки було вдосконалено. За проектом архітектора Вишневського на таких зупинках з’явились туалети, звісно ж ізольовані від пасажирських відділень… Утилітарна функція цих споруд добре поєднувалась із лаконічним зовнішнім виглядом у стилі міської, раціональної сецесії.
Павільйони-зупинки на сучасному проспекті Свободи. Фото початку XX сторіччя
Характерною окрасою Львова на довгі роки стали газетно-журнальні запроектовані архітектурним бюро Соколовського. Вони були виконані з дерева, металу, скла і кольорової кераміки у загальній сіро-блакитній гамі, зі стилізовано-бідермаєрівським завершенням. 1906 року такі кіоски встановили на площах Марійській (зараз – Міцкевича) і Галицькій, Гетьманських Валах (пр-т Свободи), на площі перед залізничним вокзалом і на початку вулиці Личаківської.
Кіоск за проектом бюро Соколовського на площі Галицькій. Фото до 1914 року
Протягом 1909-1910 років фірмою Альфреда Захаревича було виконано кіоск, ліхтарі й огорожа у сквері на площі Галицькій. Проект став першою “ластівкою” у подальшій хвилі впорядкування прилеглої до МАФів території, архітектори прагнули аби їх зразки “малої архітектури” органічно поєднувались із навколишнім середовищем, архітектурою міста…
Лотерейний кіоск за Львівською Оперою. Фото до 1918 року
Напередодні I Світової війни з’являються комбіновані проекти міських павільйонів – трамвайних і для продажу фруктів, з відгомоном орнаментального модерну у лініях дахів, що були виконані у 1912 році архітектором Мінкевичем і Дердацьким. Подібні ескізи ми бачимо у проектах Обмінського і Долинського.
МАФ у закопанському стилі із черепичним дахом на сучасному пр-ті Свободи. Фото 1925 року
На жаль, невідомий архітектор початку XX сторіччя залишив проекти торгових павільйонів у закопанському стилі, з підкресленими характерними елементами народного дерев’яного будівництва і черепичним дахом.
Поселення Личаків колись належало міщанській родині Лютців, що, за однією з версій, і дало назву цій місцевості. За іншою, назва походить від ликових чи солом’яних капців – личаків.
Окрім пам’яток житлової архітектури, старовинних храмів та некрополя, славилося Личаківське передмістя й своїми самобутніми мешканцями, котрі мали свій особливий характер і менталітет, який відрізнявся від інших жителів міста Лева. Ще на поч. ХХ ст. жителі Личакова носили свій характерний одяг, стиль розмови тут відрізнявся від львівського і панували свої традиції.
Тож як виглядали личаков’яни, як проводили будні та святкували, а також якими були личаківські авантурники. Про це, словами одного з найбільш відомих дослідників Львова – Івана Крип’якевича.
Іван Крип’якевич
«Давні мешканці Личакова відзначалися своєрідною вдачею й звичаями. Вони частково українці, частково поляки. Останні мали свою колонію на Мазурівці побіч Личаківського цвинтаря. Довгі часи у личаков’ян утримувалися давні передміщанські убрання: чоловіки в будні дні ходили у коротких спенцерах, у споднях до чобіт з високими халявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї й шапкою (т. зв. саделком) з дашком. З кишені виставала кольорова хустка до носа. У святочні дні вбиралися в темно-синю капоту й деколи циліндр. Зимою носили баранячі кожушки, короткі або довгі. Жінки чесали голови гладко і в’язали хусткою. Носили достатні вовняні катанки, пару крохмалених спідниць і хустку на плечах, також коралі, деколи великої вартості. Дівчата носилися так само, тільки на голову не брали хустини, а спускали коси й до волосся припинали квітки.
Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя
Личаківський народ славився зростом, поставою, здоров’ям. Це були люди відважні, підприємливі, «до всього пробанти»; при тім палкі, гарячої вдачі, скорі до сварки й бійки. Головні заняття личаков’ян були круп’ярство й візництво. Тим професіям віддавалися найповажніші личаківські роди: круп’ярі – Баранські, Годиші, Горецькі, Добровольські, Добрянські, Кияки, Кобиляки, Козачевські, Легезинські, Ляндмани, Мартиняки, Осинські, Поради, Ревинські, Табакевичі, Ющаки; різники – Лясковські, Нав’ядомські, Разинські; з гарбарства знані були Матусевичі. Особливо знані були личаківські круп’ярі, було їх до сорок родин. Щодня досвіта вони вибиралися на личаківську рогачку, щоби купити там гречки, яку привозили селяни з доохресних сіл. Купно й продаж відбувалися при корчмі, званій «Бабський курінь», у Вайсмана й Бериша Юкля, там пили традиційний могорич. Коло 7-ї години рано круп’ярі верталися додому, відправляли своїх жінок візками до міста на торг із готовими крупами, а самі бралися з челяддю до чищення гречки на кератовім або ручнім млинку та на жорнах; жінки, вернувшись з міста, роботу докінчували. Личаківська молодь ходила на мулярку, розносила по місті пісок або промишляла іншими способами. Весною хлопці виловлювали співучу птицю у підміських лісах і продавали її потайно на Стрілецькій площі; залюбки годували голубів; під Різдво будували вертепи й продавали їїх у Ринку і на різних площах. До школи, до «тривіялки» при св.Антонію діти йшли неохоче.
Личаківська рогатка на початку XX сторіччя
В неділю й свята на Личакові відбувалися різнорідні бенкети й забави. Чи то у приватних домах при улюбленій гармонії, чи в численних шинках – у «Готелі де Ляус», у «Лисого Мацька», в господі Отавихи. В останній вівторок перед великим постом у «Готелі де Ляус» кінчено карнавал схоронення баса до могили. Опівночі збиралися громадяни й громадянки на забаву. З кулями пива й чарками горілки обходили процесіональним походом цілий локаль, відкривали шинквас і хоронили туди басетлю, при чому говорено комічні похоронні промови. Забава й танці тривали до рана при музиці, але вже без баса.
Поштівка “На Личакові”, початок ХХ ст.
Славні були личаківські весілля. В четвер, три дні перед шлюбом, панна молода зі старостиною їхали возом запрошувати весільних гостей; сусіди приймали її горілкою й перекускою, а господиня, запрошена на весілля, до руки давала їй цванцигера або гульдена «на варешку». В суботу два дружби, прибрані святочно, з китицями на грудях запрошували ще раз такою орацією: «За першою і другою презенцією в дім панства входимо, поклін пана молодого й панни молодої до ноги складаємо, просимо, щоби панство невідмовні були, в неділю о 6-й годині вечором до церкви прибули, а потім додому панства молодих, де будемо веселитися. Слава Ісусу Христу!» У переддень шлюбу запрошені гості присилали т.зв. «пошту» – пару гусей, індика, пару курей або качок. Це був знак, що прийдуть на весілля.
Костел св. Антонія , 1906 рік
В неділю по обіді до весільного дому приходили музиканти: два скрипалі, один басист, один із флейтою або кларнетом і два валторністи або пузоністи. Під’їли собі, підпили та йшли з дружками по старостину, дружбів і сваху. Цілий весільний похід виглядав не раз дуже дивно. Один із старих личаков’ян оповідав про таке весілля: «На чолі походу йшов дружба у капелюсі, нашитому столярськими стружками, в сорокатому каптані, пхав перед собою тачки, вкриті килимом. За ним йшли музики, далі другий дружба їхав на коні, в масці, у фраку і французькому трикутному капелюсі. Він сидів лицем до кінського хвоста й довге гусяче перо мачав у каламарі, що висів під хвостом коні, і ніби записував тих, що на нього дивилися. Тим часом музика грала скочні мелодії.
Як дружби вже позводили всіх гостей на весілля, які засідали на лавах і стільцях, дружба мав віршовану промову до панни молодої, дружки накладали їй серпанок і міртовий вінок, потім дружба промовляв віршами до пана молодого й причіпляв йому китицю до кляпи сурдута. Батьки серед плачу благословили молоду пару.
Церква Святих апостолів Петра і Павла на Личакові, поч. ХХ ст.
По тій церемонії похід йшов пішки до церкви св. Петра і Павла або костелу св. Антонія, відповідно до обряду новоженців. Як верталися зі шлюбу, мати вітала молодих на порозі дому. Прикривано їх великим кожухом волоссям наверх і на таці давали хліб і горілку. Потім по першому почастунку починалися танці і привали до півночі, до вечері, що довго протягалася Під кінець молода десь пропадала, й обов’язком молодого було її віднайти; тривало це не раз півгодини.
За старим звичаєм починався тепер «подушковий» танець. Молодий засідав посередині кімнати на кріслі, на коліна клали йому подушку, на ній сідала молода й дружки здіймали з неї серпанок і вінок. Дружба приносив на таці чіпець, підносив його догори й промовляв до молодої віршами, – старостина вбирала молоду в чіпець, у вінок і серпанок убирали дружку і танцювали довкола молодої пари, сипали їй на подолок гроші й рівночасно цілували: жінки – молодого, мужчини – молоду. Потім танки йшли жо самого рана, а на другий день бували ще «поправини» на новому господарстві у новоженців. Такі весілля бували на Личакові».
Ярослав Пстрак. Львівські типи: “Недільний відпочинок”
Личаків був колись відомий різного роду авантурниками. Так, наприклад, славним був близько 1848 р. муляр Куба Пельц; він був середнього зросту, присадкуватий, але відзначався великою силою, й кожної суботи, по виплаті, підпивши, робив на передмістю галабурди; раз у бійці повкидав до криниці, головою вділ, дев’ятьох гренадерів. Його переміг врешті на якійсь забаві Каспер Смоленський. Потім «королем Личакова» став Антін Плєцьон, різник і пачкар, що воював з акцизними сторожами й поліціянтами. Інший різник, Грінер, відзначався також великою силою, головою вибивав двері і брав участь в атлетичних змаганнях у цирку. Останніми славними авантурниками були різник Теофіль Берлинський і муляр Тома Івановський. Вони уладжували собі таку «забавку»: кидалися між спокійних гостей, робили замішання, били вправо і вліво, а накінець, як уже бійка була у повному розпалі, кланялися всім чемно і відходили, якби нічого не було…
Батяри Личакова
Деколи для забави заможніші передміщани робили в себе бенкет для жебрущих дідів. На означений день били кабана, робили кишки і ковбаси, спроваджували горілку й пиво. До стола засідало 12 дідів з вулиці або з дому убогих і їли та пили, а господар сам їх прислугував. По пару годинах дідівство добре собі підпило й валилося під лави на радість Личакова.
вулиця Личаківська, 1906 рік
Були на Личакові й мирні типи, як славний Михайло Гук, що вечором вертався у легкому похміллі з одного із численних шинків і витав прохожих усе однаковим привітом: «Бачу шляхетність обличчя й гідність у поступуванню, але прізвища не знаю!» Вславилася й пані Скоробецька, жінка перевізника, що така була обурена першою появою електричного трамваю на Личакові, що зробила йому неможливу до виконання пропозицію… Це були «останні могікани» старого Личакова, що тепер уже цілком змодернізувався».
[1] – куртках, кафтанах; [2] – чоловічий верхній довгий одяг; [3] – чинбарства (обробки шкіри);
[4] – механічний привід, тяглоою силою якого, як правило, був кінь; [5] – розмовна назва тривіальної школи, тобто школи нижчого рівня; [6] – прилавок у шинку; [7] – музичний інструмент; [8] – австрійська монета; [9] – австрійська золота монета; [10] – жваві, танцювальні; [11] – контрабандист.
