Круглий сирота, котрий всього досягнув сам і зробив для галичан чи не найбільше з діячів початку ХХ століття. На його рахунку понад 200 проектів збудованих церков та до двох десятків організацій, які реально покращували життя українців до рівня найпрогресивніших країн того часу.
Василь Нагірний – архітектор та засновник кооперативного руху, цього року 170-ліття його народження.
Василь Нагірний 1848-1921 (73 роки)
У 15 років став круглим сиротою. Попри відсутність грошей та опікунів вирішив поїхати зі Стрия продовжувати навчання до Львова, про що згодом згадуватиме як про найскрутніші роки свого життя.
„Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я мав, позичив я пізньої осені одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені“.
Під час навчання заробляв з приватних лекцій. Почав вчитися в Львівській технічній академії (тепер Політехніка), а закінчити вирішив у Цюріху. Звернувся по стипендію до “Народного дому”, на що отримав відповідь: “Як не має удержання, то хай сидить дома”. Витративши останні гроші, довідався, що стипендію йому таки призначили до того ж на весь курс навчання.
Родина Нагірних. Початок ХХ ст. Сидять: Марія, Василь, Євген Нагірні. Стоять від ліва: Євстахій, Анна, Софія.
По закінченні освіти працював міським архітектором Вінтертуру та Цюріху.
„Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?“, – писав Нагірний, захоплений працьовитістю, ощадністю та ввічливістю швейцарців.
І потім все життя намагався сам зробити Швейцарію у Галичині. Заснував перший український кооператив “Народна торгівля”(де селяни могли збувати свої продукти і товар та вчитися торгівлі), страхове товариство “Дністер” (спершу відшкодовувало вкладникам збитки від пожеж), “Народна гостинниця” (інституція, котра б мала, як писав Нагірний “ширити замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного”)….
Проект церкви для Великих Мостів (1883)
Спосіб участі Василя Нагірного у створенні котрогось товариства найчастіше був таким: він подавав ідею створення, працював над статутом, купував або винаймав кам’яниці, якийсь час був директором чи головою, а тоді, переконавшись в його життєздатності, випускав у самостійне життя – і брався за наступний проект. Загалом таких проектів було не менше двох десятків.
Церква за проектом Василя Нагірного в с. Дубровиця
Окрім цього Нагірний був дуже вмілим архітектором. Кожна четверта церква Галичини була побудована за його проектом – загалом понад 200 храмів. За основу своєї першої церкви у с. Малий Яричів на Львівщині взяв головний візантійський храм – Софійський собор у Стамбулі. Стиль Нагірного називають новітньою галицькою школою сакрального будівництва. Мають від однієї до п’яти бань.
Церква у Яворові (зведена у 1902 році)
Із дружиною Марією Дуткевич із Рудна мали чотирьох дітей. Найстарший Євген теж став відомим архітектором, спроектував близько 400 храмів Західної України! Наймолодша донька Софія стала бабусею української співачки – Квітки Цісик.
Помер 25 лютого (дані різняться) у 1921 році. Похований на Личакові.
Для більшості сучасних львів’ян, словосполучення “брати Рогатинці” асоціюється здебільшого не з реальними людьми, а з вулицею у центрі міста.
Натомість самі постаті Юрія та Івана фактично до сьогодні залишаються окутаними пеленою таємничості для широкого загалу. Разом з тим, мов йде про одних з найцікавіших осіб в історії ранньомодерного Львова, які безперечно варті уваги навіть сучасної людини, яка здебільшого переймається значно буденнішими проблемами. Портал Фотографії Старого Львова пропонує вам поглянути на те, ким же ж бути Іван та Юрій Рогатинці.
Львів у 1618 роціРогатин (сучасна Івано-Франківська область) у наші дні
Юрій та Івана народилися в Рогатині, орієнтовно в 1530-1540-ві роки. Їхнім батьком був рогатинський міщанин Кузьма, який володів ремеслом сідляра. Ймовірно саме в Рогатині два брати і отримали початкову освіту. Успадкувавши справу батька, Юрій та Іван жили у Рогатині, тут же вони і одружились з місцевими міщанками – Юрій з Ганною, а Іван з Марією. Проте вже у 1570-ті роки обоє братів переїжджають до Львова. Як влучно відзначає один з кращих дослідників історії ранньомодерного Львова Мирон Капраль, важко достеменно сказати у чому полягала причина такого рішення. Проте джерелами фіксується, що у грудні 1579 році брати придбали будинок у Галицькому передмісті.
Вулиця Руська у наші дніДзвіниця Успенської церкви (т.зв. Вежа Корнякта) по центрі
Приїзд братів до Львова співпав з ситуацією у якому опинилось православне Львівське Успенське братство, яке на той час стало одним з чільних осередків культурного та освітнього життя української громади Львова. На думку більшості дослідників, реформування Успенського братства у 1570-80-ті роки пов’язане передовсім з діяльністю Івана Красовського та одного з братів Рогатинців – Юрія. У 1586 році братство отримало новий статут, який затвердив один з ієрархів Східної Церкви – Антіохійський патріарх Йоаким. Цікавим є той факт, що за певну провину члена братства могли навіть покарати ув’язненням при церковній вежі. Не оминула ця доля і Юрія Рогатинця, якого незважаючи на його заслуги посадили на добу до вежі. Членом братства міг стати кожен шляхтич, міщанин і навіть селянин. Тогочасне братство на тлі кризових явищ у православ’ї та враховуючи атмосферу полеміки та Реформації було досить передовою структурою у релігійному житті Львова.
Печатка Успенського братстваПатріарх Єремія ІІБудівля Успенської церкви з дзвіницею у наші дні
Прикметно, що у 1588 році саме Рогатинці стали старійшинами вже реформованого братства. Проте одразу ж виник конфлікт братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який наклав церковне відлучення в тому числі і на братів Рогатинців. Далі – більше. Наприкінці жовтня 1587 року, рідний брат Гедеона – Василь, побив Юрія Рогатинця. Рогатинці з іншими членами братства шукали захисту у Константинопольського патріарха Єремії. Останній зняв з них церковне відлучення та надав братству та монастиреві Св. Онуфрія – Ставропігію.
Костянтин Василь ОстрозькийІван Вишенський. Пам’ятник у Судовій Вишні
Брати Рогатинці згодом стали повноправними міщанами те переселились на вулицю Руську. Вони намгаались стати повноправними членами львівського цеху сідлярів, римарів і підпружників. Проте православні не мали права вступати до цеху і братам вдалося в якості винятку потрапити до його лав виключно завдяки власному талантові. Тим не менш, хоч і вступивши до цеху, вони не мали права брати собі православних учнів. Це викликало численні позови та судові справи братів проти цеху. Міске право Рогатинці отримали у 1588 році. Рогатинці спільно володіли майном. Рогатинці активно контактували з князем Острозьким та іншими українськими магнатами, які були досить впливовими у Речі Посполитій і сприяли діяльності братства. Рогатинці також їздили на сейми . У 1592 році Юрій Рогатинець спільно з С. Зизанієм біля трьох років перебував у Вільнюсі. У 1595 році він повернувся до Львова, а у 1596 році брав участь у Берестейському соборі, де представляв антиуніатську позицію.
Станіслав ЖолкевськийБратів Рогатинців, початок ХХ століттяВулиця братів Рогатинців у наші дні
Особливу увагу викликають взаємини Юрія Рогатинця з Іваном Вишенським. Зокрема твір “Послання до Домнікії”, був адресований саме полеміці з Рогатинцем. Іван Рогатинець помер у 1603 році, залишивши заповіт, у якому він просив прийняти до цеху сідлярів своїх синів – Івана, Прокопа та Кузьму. Незважаючи на це, цехмістри відмовлялись це зробити. Лише втручання польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського допомогло на деякий час врегулювати справу. У травні 1605 року, Юрій Рогатинець також уклав збережений до нашого часу заповіт. Брати були чільними діячами у житті не лише братства, а у й усього ранньомодерного Львова. Вони були людьми свого часу і не залишались байдужими до актуальних для них подій того часу. На початку 1990-х років на їхню честь було названо одну з вулиць львівського середмістя. Проте чим вони є для сучасних львів’ян? Чому варто про них пам’ятати? Приблизно за 2000 років до життя Рогатинців, давньогрецький історик Фукідід у своїй «Історії», вклав у вуста афінського полководця Нікія фразу: «Держава – це люди, а не стіни чи кораблі…». Рогатинці не нарікали на бездіяльну владу чи «неправильне» населення. Вони своєю діяльністю намагались робити усе щоб покращити місто та середовище у якому вони жили. Приклад, про яким сучасним львів’янам, та й не лише львів’янам, варто хоч деколи згадувати.
Від південно-західного кута площі Ринок, між Галицькою та Театральною вулицями, розташована площа Катедральна. Сучасну назву вона отримала у 1991 році, а до того – з 1795 року це була вулиця Катедральна, а від 1828 року – площа Капітульна на честь капітули – ради при єпископі Римо-Католицької Церкви, яку утворює колегія духівництва кафедрального собору для управління дієцезією (єпархією). Від 1950 до 1991 року площа мала назву Рози Люксембург на честь діячки німецького комуністичного ліворадикального руху. Про це розповідає Фотографії Старого Львова.
Площа Катедральна, поч. ХХ ст.
Адресу пл.Катедральна № 1 має Латинська катедра Успення Пресвятої Богородиці єдиний цілісно збережений об’єкт архітектури готики у Львові. Його вежа, разом із ратушею, вежею Корнякта, дзвіницею колишнього бернардинського костелу є символами Львова.
Латинська катедра, 1913
Кафедральний собор Львівської архієпархії римо-католицької церкви був заснований, за одними переказами у 1360 р., за іншим – на 10 років пізніше королем Казимиром ІІІ. Освячено храм у 1405 р. перемишльським єпископом Матвієм Яніною. Тоді ще костел не був кафедральним, оскільки римо-католицьке архієпископство перебралося до Львова з Галича у 1412 р.
Одо Добровольський. Площа Катедральна, 1910
Вже у ХV ст. споруджено при катедрі кілька готичних каплиць: Пресвятої Євхаристії, Журавінських, Раєцьку, Стримилівську, Братства убогих, Бучацьких.
Але ще до того, як утворилася площа довкола храму містився цвинтар. За словами І. Крип’якевича: «При катедрі був цвинтар, обведений довкола муром. Навпроти теперішньої захристії була брама для переїзду повозів, що звалася королівською. Піші йшли на кафедральний цвинтар по кількох східцях; також дві фіртки були від сторони площі Св. Духа і проти головного входу. Перед останньою фірткою були різничі ятки,в яких деколи навіть бито худобу. Мур зруйновано при реставрації 1776 р. , тоді перенесено під сам костел божий гріб, що колись був в одній з брам. Ятки 1800 р. розібрано і перенесено за Краківську браму».
Площа Катедральна, поч. ХХ ст.
Кладовище навколо собору існувало до кінця XVІІІ ст. Точно дату його виникнення встановити неможливо , але найімовірніше, це сталося після освячення храму в 1405 р., оскільки ховати можна було тільки в освяченій землі.
Цвинтар знаходився значно нижче рівня площі Ринок, якщо зазирнути за грати, якими обнесене заглиблення біля стіни собору, то можна пересвідчитись у тому, яким був рівень кладовища наприкінці 70-х років XVІІІ ст.
Кладовище займало майже всю територію сучасної Катедральної площі. Місце поховання залежало від суспільного і майнового статусу покійного. Тих, хто був достойніший і багатший , ховали в криптах храму. Тут же було місце поховання архієпископів.За розпорядженням імператора Йосифа ІІ у 1783 р. про знесення у Львові церковних кладовищ і заснування чотирьох загальних цвинтарів за межею міста було знесено кладовище і мури біля собору. На цьому місці утворилася площа, яка дістала назву Капітульної. Назва пішла від того, що колегії духовних отців належали будинки № 5-8.Від кладовища залишилося лише кілька надгробних статуй святих, які зараз стоять біля собору, і каплиця Боїмів, єдина з шести, що стояли окремо на цвинтарі. Також збереглися кілька каплиць прибудованих безпосередньо до собору.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Каплиця Боїмів має адресу вул. Галицька, 2, але вхід до неї розміщений з боку Катедральнї площі. Каплиця була посвячена Св. Трійці та Страстям Господім. Поляки називали її Оґройцевою від головного барельєфу у вівтаря на якому зображений Ісус, який молиться у Гетсиманському саду.
Фундатором каплиці була родина Боїмів. Будували її у 1609-1611 рр. під керівництвом архітектора Андреаса Бемера. Ще у ХІХ та першій половині ХХ ст. її використовували для поховальних обрядів. Після війни вона була закрита, а з 1969 р. стала філією Львівської галереї мистецтв.
Латинська катедра за радянських часів не була закрита і окрім католиків латинського обряду, сюди приходили й греко-католики, котрі не хотіли ходили до церков, які були захоплені Московським патріархатом.
Марек Мюнц. Площа Катедральна, 1915
Будинок під № 2 на пл.Катедральній було зведено у ХVІІІ ст. Його власником на межі ХІХ-ХХ ст. був торговец тканинами і білизною, член міської ради Ігнатій Дрекслер – батько урбаніста Ігнатія Дрекслера та скульпторки Люни Дрекслер. За Польщі у цьому будинку містився магазин взуття «Jotes>», а за часів СРСР комісійний магазин та аптечний магазин Дортрансмедпостачторгу.
Площа Катедральна, 8. Поч. ХХ ст.
У будинку № 3 за польських часів були магазини колоніальних товарів «Індра», модних та галантерейних товарів Прухніка, а також ремонт парасольок Кесслера. За радянських часів – міжобласна база «Союзоптгалантерея», меблевий та трикотажний магазини, ремонт взуття, а потім взуттєве ательє «Башмачки».
А ще вхід з площі Катедральної № 3 до кінця 90-х років ХХ ст. мав найбільший у місті хлібний магазин № 3, який у народі знали як «Булочка». Офіційною ж адресою магазину була пл.Ринок № 23.
Як уже було написано адреси пл.Катедральна № 5-8 належали капітулі Римсько-католицького кафедрального собору. У будинку № 6, що у ХVІІІ ст. мав назву «Академічна колонія» розташовувалася латинська парафіяльна школа, а також філія Краківського університету. У житловому будинку № 8 за польських часів було товариство «Бібліотека релігійна» і ательє дамських капелюхів Ванди Карпінської.
Трасування на дорожньому покритті фундаментів віднайденої археологами готичної каплиці у Львові на площі КатедральнійРозкопки 2006 року на площі Катедральній. Як виявилось, у Середньовіччі у самісінькому центрі Львова, на місці площі Катедральній був цвинтар. Біля катедри ховали упродовж XIV-XVIII (14-18) століть. Тоді у центрі міста було кілька цвинтарів.
У 2006 р. на північно-східному розі Катедральної площі археологи виявили серед іншого й готичну споруду, контури якої протрасовано червоною цеглою поряд з трамвайною лінією, яку проклали тут у 1894р.
Звичні прогулянки городян центральною частиною міста, без яких неможливо уявити й сучасного Львова, особливо у вихідні дні, мають традицію довжиною у кількасот років… Ці “дефіляди” центральними проспектами міста, так добре знайомі кожному львів’янину, “принесла” у побут мешканців нова, австрійська влада, розповідає сайт Фотографії старого Львова.
Львів’янка на прогулянці нин. вул. Дорошенка. Фото до 1939 року
У останній чверті XVIII ст., коли Австрійська монархія опанувала Галіцію, одним з перших наказів цісаря був рескрипт про розібрання середньовічних львівських мурів. Місто отримало можливість рости, поступово відкидало застарілі міщанські норми, вступало у Новий час зі всіма його принадами та можливостями…
Пара на прогулянці суч. пр-м Свободи. Фото до 1939 року
Саме на початку XIX ст. формується те, що згодом, після засклепіння Полтви, назвуть львівським корзо -довга прогулянкова зона, вздовж нинішніх проспектів Свободи і Т. Шевченка, частково із прилеглими вулицями – нині Дорошенка, Гнатюка, Січових Стрільців…
Родина на прогулянці, нин. проспектом Свободи. Фото до 1939 року
До корзо входили центральні площі, сквери, парки, крамниці, цукерні та інші заклади, все це складало єдину, суцільну розвагу, відпочинок для городян.
На початках традиція здавалась дивною… Коли на зламі XVIII – XIX століть у Львові з’явились перші кав’ярні міщани приходили до них подивитись на австрійських чиновників – як то просто сидіти, пити каву, читати газету і …більше нічого не робити!?
На прогулянці біля готелю “Жорж”. Фото до 1939 року
Але до поступу та благ цивілізації звикаєш швидко… Невдовзі прогулянки містом, парками, походи до кав’ярень для львів’ян стають звичною справою. В ті ж часи формується поняття “вихідного” одягу, часто прогулянки львівським корзо нагадували справжні дефіляди, добре знайомі нам з батярських пісень…
Сцена біля готелю “Жорж”. Фото до 1939 року
Звісно ж, століття XX-те ще радикальніше змінило картинку: пасажі, автомобілі, дансінги, кіно, нічна ілюмінації міста… Незмінною лишились, мабуть, лише гарне вбрання і піша прогулянка…
Родинна прогулянка нин. проспектом Шевченка. Фото до 1939 р.
Але, прогулянки мали й власний “темний бік”, про це жваво писала передвоєнна львівська преса:
” Треба сказати правду в очі: львів’яни не вміють поводитися в місті. Ходять переважно поволі, при цьому дивлячись кудись по сторонах, щоб було простіше наступити ближньому на мозоль, або впасти під автомобіль, фіакр чи трамвай.
Нин. проспект Шевченка. Фото до 1939 року
Ходять завжди правою стороною тротуару, хоча повинні йти лівою, і через це розштовхують тих, хто справді поспішає. Львівське “корзо”, або ж відрізок від вул. Третього Травня (тепер – вул. Січових Стрільців) до кінця вул. Академічної (тепер – просп. Шевченка), кожного погожого дня в полудень і ввечері заповнюється різнобарвним натовпом різного віку і статі, перетворюючись на велетенський, витягнутий у довгу кишку мурашник, але мурашник безладний, повільний, невпорядкований.
Панянки на нин пр-ті Шевченка. Фото до 1939 року
Про нерозважливість львів’ян “на шпацері” найбільше знають і найкраще можуть сказати ті, хто переїжджав через місто велосипедом або автомобілем.
Нин. проспект Свободи. Фото до 1939 року
Потрібно мати справді залізні нерви і святе терпіння, щоб не платити здоров’ям за кожну таку поїздку. Не лише баби, які навіть улітку пов’язують собі голови хустками, щоб не чути сигналу застереження, але і т. зв. інтелігенція з дивною, незрозумілою бездумністю суне прямо під віз чи велосипед, попри те, що не раз пронизливий голос труби застерігає їх перед небезпекою.
Сучасний проспект Свободи. Фото до 1939 року
Львів’янин вищий за це і ігнорує небезпеку. Овва! А якщо з ним щось станеться, то звинуватить “необережність” шофера, “гоночний” темп і т. п.
На нин. вул. Сіових Стрільців. Фото 1925 року
Зараз саме час, аби львів’яни навчилися ходити містом, аби навчилися дивитися перед собою і пильнувати свої ноги і голови” (“Gazeta Wieczorna”, s. 5).
Сцена біля Рацлавіцької панорами, тер. нин. Стрийського парку. Фото до 1925 рокуПанянки на прогулянці теренами нин. Стрийського парку. Фото до 1939 рокуПрогулянка нин. вулицею Підвальна. Фото до 1939 року
Перші згадки про костел Марії Магдалини, який розташований на вулиці Степана Бандери, 8, датовані ще XVIIст. Він належав домініканцям, але в різні часи будівлю використовували і як жіночу в’язницю, і як спортзал, а зараз тут знаходиться Львівський будинок органної та камерної музики, розповідає Фотографії Старого Львова.
Костел Марії Магдалини, 1906р (джерело фото – polona.pl)
В 1995 році, в часі проведення розкопок, під вівтарною частиною храму, окрім цікавих для дослідників матеріалів, було знайдено справжній скарб – золоті монети, приблизна вартість яких 35 тисяч доларів.
Вівтарна частина костелу Марії Магдалени, 1929р (джерело фото – polona.pl)
У найдавніші часи храм знаходився за межами міських укріплень, а тому ще під час його спорудження він планувався як культова споруда оборонного типу. Про це свідчать товсті мури зокрема вівтаря. Розкопавши підземелля костелу, дослідницька група в складі Миколи Бандівського, Романа Сулика та Юрія Лукомського за ініціативою директора будинку Юліана Винницького та сприяння НТШ натрапили на муровані фундаменти дуже давньої споруди в долівці крипти, що передувала спорудженій на цьому місці апсиді храму.
Знайдена також була кістниця з перепохованими останками восьми осіб, що досі знаходяться в приміщенні костелу.
Фото, надане директором Львівського будинку органної та камерної музики Юліаном Винницьким
Але найважливішою знахідкою став золотий скарб, а саме 26 золотих монет, виявлених в підземеллях 30 березня. Монети знаходились в цупкому матеріалі, вочевидь колись це був гаманець, захований під порогом між двома цеглинами. В самому порозі, скоріш за все як позначка, був забитий цвях.
Тут же був складений акт та опис всіх монет, 31 березня весь скарб в присутності понятих передали старшому оперуповноваженому відділу захисту економіки УВС майорові міліції Кузьові О. М. та складено «Протокол добровільної видачі». Далі монети відправили на пробірно-хімічний аналіз.
З усієї кількості монет двадцять п’ять – номіналом 20 франків і одна десяти франкова. Вага однієї 20-франкової монети – 6,45 грама. Надписи на них свідчать, що карбовані вони були у Франції в період правління Наполеона III та Республіки.
Виготовлені із золота 900-ї проби, жовтий метал, а загальна вага скарбу становить 164.10 грама.
Фахівці оцінили знахідку як важливу пам’ятку історії грошового обігу на західноукраїнських землях другої половини XIX- поч. XXст. Найстаріша монета – 1853 року і найновіша – 1913-го – свідчать про нумізматичну колекцію, що трапляється дуже рідко і не завжди потрапляє до дослідників чи в музеї. Тож монети були передані в Львівський музей історії релігії.
Як зазначив сьогодні археолог, професор, доктор історичних наук Микола Бандрівський для «Фотографій Старого Львова», вочевидь цінні монети навіть не були у вжитку, адже при макрозйомці не було виявлено слідів зношення. «Особа, що заховала монети під час лихоліття Першої світової війни, напевно не мала змоги передати їх комусь іншому. Однак будь-який скарб має знаходитись не тільки в музеї, але і має бути пущений в науку» – вважає дослідник.
Згідно з реєстром, складеним єпископом Йосифом Шумлянським, у другій половині 17 ст. у Львові налічувалося 15 церков.
Одинадцять з яких були крилошанськими, тобто священники цих церков мали право засідати в капітулі. Найбільша кількість церков розташовувалася на Краківському передмісті в районі Підзамча. Це означало, що вони не підпадали під юрисдикцію міста, а підлягали юрисдикції замкового або королівського старости і платили податок до замку, розповідає Фотографії Старого Львова.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
У зв’язку з Йосифінською касатою в кінці 18 на початку 19 ст. багато храмів були ліквідованими і до наших днів не збереглися. Серед них і 5 церков в районі Підзамча.
1. Церква св. Теодора Тіронського
Ймовірно церква існувала ще в княжі часи, оскільки перша документальна згадка про неї датована 1453 р. Розташовувався храм фактично навпроти церкви св. Миколая. Роки заснування перших будівель святині невідомі, документально зафіксовано лише спорудження нового дерев’яного храму у 1706 році на місці старого.
У церкві було три вівтарі: бічні, присвячені Пречистій Діві та св. Варварі, центральний – св. Теодору Тіронському, а також різьблений дерев’яний вівтар з позолотою. Цвинтар біля храму був обнесений парканом, а посеред нього стояла дзвіниця на три поверхи із чотирма дзвонами та резиденція священика.
Святиня, як і більшість храмів Підзамча, належала до Замкової дільниці Краківського передмістя, що не було залежне від магістрату Львова. Парафія церкви простягалась від Краківської площі (район ринку «Добробут») до церкви св. Параскеви. На ній проживали різні ремісники-українці. В 16 ст. парафіян налічувалось 40 родин. До кінця 17 ст. склад населення Краківського передмістя змінився. Християнське населення поступилося євреям, чия дільниця значно розрослась, тож на парафії церкви св. Теодора залишалось лише 10 осілих міщан.
Сусідство храму св.Теодора та церкви св. Миколая супроводжувалося ворожнечею за землю. Суперечки між цими церквами розпочалися ще в 15 ст. і тривали аж до закриття австрійцями церкви св. Теодора Тиронського у кінці 18 ст. Землі, що належали храму та його майно передали церкві св. Миколая. Пам’яткою по святині залишилася площа св. Теодора, а ще збережений образ св. Федора (Теодора Тиронського) 17 ст., який зберігається в церкві св. Миколая.
2. Церква Введення в храм Богородиці
Храм стояв на ґрунті, що належав молдавському господареві Василеві Лупулу, фундаторові церкви св. Параскеви. У 1646 році господар записав свій ґрунт у Львові під будівництво жіночого монастиря св. Катерини, що вже існував при монастирі св. Онуфрія з 1591р., і церкви Введення Богородиці. Дарчу грамоту в 1659 р. затвердив король Ян Казимир. У 1669 р. єпископ Йосиф Шумлянський звільнив монастир від податків та світської юрисдикції, черниці ж отримали привілей виготовляти свічки для всіх церков Львова, а також продавати власноруч виготовлені нитки на міському ринку.
Церква Введення в храм Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
У 1781 році черниці надумали будувати новий монастир, було навіть закладено наріжний камінь. Але незабаром монастир було скасовано, а монахині перенеслися до Словіти.
Церква Введення Богородиці простояла до 1809 року, потім її розібрали та продали до села Мацошина Жовківського повіту разом з бічними вівтарями та рештками старого іконостасу. Там вона простояла до 1886 р. Другий, новіший іконостас цієї церкви, датований 1733 р. зараз знаходиться в церкві Св. Дмитра на Збоїщах.
Монастирські ж ґрунти було продано Міщанинові Шульцу від якого вони перейшли до аптекаря Томанка, а від нього у 1828 р. їх викупив австрійський уряд і перебудував під казарми. В такому вигляді вони і по сьогодні стоять на вул. Гайдамацькій, 5.
3. Церква Воскресіння Господнього
Одна з найдавніших церков, оскільки згадується ще у грамоті князя Льва в 1292 р., згодом в документальних джерелах 1453 і 1456 рр. У 1539 р. церква стає крилошанською.
Парафія храму була досить убогою, спочатку церква володіла лише цвинтарем на якому стояла, і садком з пасікою, та мала коло 30 парафіян. У 1552 році по смерті пароха о.Григорія як спадщину отримала ґрунт і дім.
Церква Воскресіння Господнього. Реконструкція Ігора Качора
Стара дерев’яна церква згоріла у 1623 році, вдруге її спалили у 1695 р. під час нападу татари. Дуже швидко, того ж таки 1695 р., єпископ Йосиф Шумлянський дав дозвіл на побудову нової величавої церкви з трьома банями. При церкві існувала школа і братство. У 1765 р. храм вже знаходився в поганому стані і вимагав реставрації. Проте братство не мало на це коштів і у 1774 р. церкву розбирають однією з перших у Львові.
Стояла святиня при дорозі що веде до Голоска (вул. Замарстинівська) на північний захід від церкви Св. Параскеви. У ХІХ ст. через давні церковні ґрунти проклали залізничну колію.
4. Церква Різдва Богородиці
Заснований у 1630 р. заходами підданих шляхтича Олександра Зборовського храм, в народі ще званий Св. Варвари, стояв недалеко Жовківської рогатки, де наприкінці 16 ст. знаходилось село Тарнавка, засноване Катериною Сенявською у 1580 р. У 1634 р. церква стала крилошанською, а через п’ять років при ній заклали братство.
Церква Різдва Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
У 1648 р., під час облоги Львова козацькими військами на Тарнавці стояв полк Максима Кривоноса і, за легендою, через важке поранення отримане після штурму Високого замку полковник помер і був похований на цвинтарі церкви Різдва Богородиці.
У 1710 р. була збудована і освячена нова дерев’яна, крита гонтом церква з двома вівтарями. Закрили її разом з іншими на початку ХІХ ст. Ґрунти храму перейшли на користь церкви Св.Параскеви. А на згадку про церкву Різдва Богородиці поставили статую Богоматері (на розі сучасних вулиць Хмельницького та Донецької).
Храм разом з монастирем знаходився на сучасній вулиці Замковій, біля двірця Підзамче. Церкву і монастир фундував міщанин Сімеон Содома, котрий записав у 1640 р. на них свій фільварок на цьому місці.
Дерев’яний храм і монастир були зведені досить швидко, також було засноване братство, але уже під час першої козацької облоги Львова у 1648 р. будівлі понищили татари. Під час цього було вбито ігумена Поршаницького, а вдова фундатора Тетяна потрапила у татарський полон.
Церква Св. Івана Богослова. Реконструкція Ігора Качора
У 1649 р. церкву та монастир оновили та посвятили. В 1679 р. братство Св. Івана Богослова розібрало дерев’яну церкву і вибудувало нову муровану, здебільшого з тесаного каменю. Новий храм мав план хреста, над бабинцем був піднесений на один поверх, вкритий гонтом. Будовані з дерева монастирські келії прилягали до церкви з півночі. Територію монастиря оточував мурований паркан.
У 1736 р. відомий львівський міщанин , член Ставропігійського братства, подільський чашник Констянтин Папара подарував монастиреві свій фільварок, званий Папарівкою, що знизу примикав до території монастиря. В кінці 18 ст. на монастирських землях існував бровар Кисельків.
Церкву та монастир закрили у 1802 р. У 1809 р. святиня була продана на каміння, з яких біля синагоги звели два будинки. На згадку про церкву змурували капличку з погруддям Івана Богослова, яка на поч. 20 ст. ще стояла, проте була понищеною. Її відновили у 1992 р. з фігурою Богоматері.
Фільварок «Папарівка» на поч. 19 ст. перетворили на міський цвинтар, який, у зв’язку з прокладенням колії, в 1856 р. закрили. Частину поховань перенесли на Личаківський цвинтар, а на їх місці звели залізничний двірець Підзамче.
Завдяки Дануті Мордаль і Єві Шафранській, які поділилися із архівом фотографій центру “Карта” (Archiwum Fotografii Ośrodka KARTA) світлинами фотографа Станіслава Бобера, маємо свідчення того, як і чим жили прості львів’яни у 30-х роках ХХ століття. На 23 фотографіях – львівські будні у 1931-1935 роках.
На ринку
Станіслав Бобер народився у 1908 році у Тлумачі у польсько-вірменській родині, помер у 1990 в Ополю.
Склад металобрухту
У 30-х роках пройшов курс фотографії у Львівській політехніці. Пізніше викладав фотосправу у Коломиї та Станіславові. У 1938 став володарем І нагороди на фотоконкурсі тижневика “As”.
Вулична торгівля
Після війни мешкав в Ополю. Займався фотографією, графічним проектуванням і створенням театральних декорацій, пише Фотографії Старого Львова.
Сьогодні для львів’ян лижний спорт, як і загалом більшість зимових видів спорту, став чимось екзотичним. Можна звісно поїхати в Карпати і покататися на лижах там, однак задоволення це не з дешевих. А ось побачити людину на лижах, що спускається по схилах якогось міського парку було б, м’яко кажучи, дивним. Натомість, для довоєнного Львова це не становило б ніякої дивини. Тоді, перестріти лижника можна було навіть на покритій снігом пересічній вулиці міста. Про це розповідає Фотографії Старого Львова.
Члени Нартярського Карпатського Товариства. Фото 1930-1939 рр.
Знайомство львів’ян з лижами або, як їх ще тоді називали, «нартами» відбулось десь на межі XIX та XX ст. Піднесенню їхньої популярності посприяло зимове сходження на Говерлу, що відбулося в 1897 році і стало можливим саме завдяки лижам. За кілька років кількість любителів мандрівок на лижах зростає і вже взимку 1906-1907 рр. вони створюють у Львові «Карпатське Нартярське Товариство», до якого увійшло 22 нартярів. Товариство провадило навчання елементарної їзди на лижах та удосконалення майстерності лижників. Вже у січні 1908 року Товариство видало брошуру з інструкціями під назвою „Нарти та їх використання” авторства Романа Кордиса.
Лижниця в одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
З роком в рік Карпатське Нартярське Товариство набирало все більшої популярності. Перед початком Першої світової війни Клуб нараховував 403 члени. Однак, діяльність цього товариства була радше туристичною чи спортивною. Зокрема з відомостей про нього не має жодних згадок про спортивні змагання серед нартярів.
Дитина на дитячих лижах та з дитячими лижними палками у одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
Перша ж згадка про змагання лижників у Львові датується 1908 роком. Тоді замітку про лещатарство опублікував львівський часопис «Сокільські Вісти». В тому ж році так званий батько українського спорту професор Іван Боберський започаткував лижні змагання серед членів гімназійного спортивного гуртка, а згодом – і лижні пробіги довкола Львова.
Юна і доросла лижниця під час лижної прогулянки. Фото 1930-1939 рр.
Подальшого розвитку лижний спорт набув після закінчення Першої світової війни. Зокрема, 9 грудня 1924 року за ініціативи викладача фізкультури Степана Гайдучка було проведено загальні зборами ентузіастів лижного спорту. Результатом цих зборів стало створення Карпатського лещетарського клубу (КЛК) – громадської спортивної організації, яка об’єднувала лещетарів-аматорів. Тоді ж на зборах одразу ж затверджено й статут нового Клубу. Метою діяльності КЛК було плекання товариського життя між членами клубу, а також поширення лещетарського та інших видів спорту серед українського населення Карпат.
Члени Карпатського Лещетарського Клубу на прогулянці в Брюховичах. Фото 1935 року
Першим головою Карпатського Лещетарського Клубу обрали колишнього старшину УГА Лева Шепаровича. У 1925 році професор Іван Боберський, як піонер лещетарського спорту у Львові та Галичині, був іменований першим почесним членом КЛК.
Лижники на старті під час змагань на трасі спортивного клубу “Погонь”. Фото 1930-1939 рр.
На прохання управи КЛК митець Роберт Лісовський виготовив відзнаку товариства, що стала гербом клубу. А пісню, до якої слова й музику написав 1933 року Роман Купчинський, Клуб зробив своїм славнем(гімном). На жаль, у 1939 році діяльність Карпатського Лещетарського Клубу була припинена, яка, однак, відновилась за незалежної України.
Спуск лижника по схилах одного з львівських парків. Фото 1930-1939 рр.
Окрім, спеціально створених лижних товариств, популяризацію лижного спорту здійснювали й уже існуючі загальні спортивні товариства. Зокрема, у 1920-х роках за ініціативи активного діяча спортивного клубу «Погонь» Вацлава Кухара на вулиці Опришківській, що тоді звалась Дорога Кисельки, було споруджено 900 м траси, що призначалася, в першу чергу, для використання спортсменами санної секції клубу, однак використовувалась також і лижниками. Проте, після Другої світової війни ця траса зникла.
Лижник під час списку на лижних змаганнях поблизу Високого Замку. Фото 1930-1939 рр.
Окрім спеціалізованих трас, львівські любителі покататися на лижах «окуповували» усі парки міста. Найпопулярнішим місцем для катання звісно був Кайзервальд з його багатими схилами. В 30-х роках XX ст. сторіччя він був своєрідним центром зимових видів спорту Львова. Тут навіть діяв трамплін для стрибків на лижах.
Лижний трамплін на Знесінні
Не меншої популярності у лижників користувалися парк на Високому Замку та Стрийський парк, в котрих можна було знайти і круті схили, і засніжені рівнини, котрі обирали любителі лижного бігу. А от для дітей, що тільки робили свої перші кроки на лещетах, лижною трасою ставала будь-яка засніжена вулиця міста.
Лижниця-аматор у одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
Цікаво поглянути й на спорядження тогочасних лижників. Про лижні костюми тоді ще й думок ні в кого не було. Так само як і про спеціалізоване взуття. Лижні палки виготовлялися тоді не з металу чи скловолокна, а з бамбуку. Цей матеріал досить добре годився для них, оскільки вирізнявся високою міцністю при досить непомітній вазі. Використовувались бамбукові лижні палиці як аматорами, так і професіоналами. Єдиною ж по суті не саморобною частиною спорядження були власне лижі, котрі уже з 20-х років XX ст. можна було легко придбати у львівських крамничках.
Одна з найцікавіших будівель Львова переживала драматичні трансформації разом із часом – від родинного будинку славних львівських архітекторів до дитсадка та хостелу, йдеться у матеріалі Tvoemisto.tv.
Будинок, що заховався в затишному куточку по вулиці Метрологічній, 14а у Львові, не приваблює такі ж натовпи туристів, як історичний музей на площі Ринок чи костел єзуїтів. Але після спорудження вілла, що отримала назву «Юлієтка», стала справжньою сенсацією.
Уявіть собі будинок з червоної цегли на кастелівських пагорбах, радше схожий на невеликий замок – башточки, флюгери, вікна різної форми та чотири різні входи.
Ще однією цікавинкою будівлі був сонячний годинник на одній зі стін. Саме такий будинок спорудив для своєї родини львівський архітектор Юліан Захаревич у 1891-93 роках.
Згідно з описом професора Ігоря Жука, будівлю звели в стилі пізнього історизму/ранньої сецесії. Польські дослідники архітектури бачать у цій споруді впливи «Червоного будинку», спорудженого в Лондоні архітектором Філіпом Веббом та дизайнером Вільямом Морісом.
На той час Захаревич уже був відомим далеко за межами Львова і мав за плечима реалізовані масштабні проекти – від головного корпусу львівської політехніки до Галицької крайової ощадної каси на теперішньому проспекті Свободи, реновацію костелу Марії Сніжної та храму Івана Хрестителя.
Проте одним із найголовніших не так архітектурних, як містобудівних проектів був «Місто-сад», що його реалізовували до спілки Юліан Захаревич та Іван Левинський. Вони купили велику земельну ділянку в районі, який тоді називався «На Байках» і був порівняно далеко від центру міста. Ділянку розділили на понад 60 наділів, на яких планували збудувати вілли.
Здійснити план вдалося частково, бо місто розвивалося дещо швидше, аніж думали архітектори, і незабаром в околицю провели електричний трамвай, а по сусідству почали зводити багатоквартирні будинки, так звані «чиншові кам’яниці», противниками яких був Юліан Захаревич.
Родина Захаревичів жила в «Юлієтці» до вересня 1939 року, коли Червона Армія захопила Львів. У часи СРСР будівлю перетворили на дитячий садок. За даними різних джерел, якийсь час вілла перебувала на балансі СБУ, а 2014 року її продали, і нові власники облаштували там хостел.
Кожному львів’янину відомі середньовічні споруди Міського та Королівського арсеналів на вулиці Підвальній. Проте, Львів мав ще один давній, приватний арсенал шляхетної родини Сенявських, розташований за межами міських мурів.
Земельна ділянка, на якій постала споруда, належала колись доньці львівського бургомістра, історика та поета Бартоломея Зиморовича, поруч розташовувався костел та монастир Святої Марії Магдалени ордену домініканців – віддаленість від міських фортифікацій у ті часи становила досить значну небезпеку.
Перебудована споруда арсеналу Сенявських-бібліотеки Баворовських. Фото 1916 року
Споруда арсеналу Сенявських була спроектована військовим інженером Павлом Гродзіцьким ( ?– 1645) власне з розрахунком на захист монастиря коштом магната Миколая Сенявського у 1640 році. Цей арсенал став опорним пунктом у зовнішньому кільці оборонних споруд Львова. На сьогодні від первісної будівлі залишився тільки перший ярус з рустикованого каменя.
Однак міцна споруда не прослугувала і століття в якості сховища вогневої потужності і могутності своїх господарів, будівля арсеналу спорожніла у зв’язку з наближенням лінії фронту Північної війни до стін Львова – військовий запас та спорядження роду Сенявських поповнив собою підвали родинного маєтку у Старому Селі.
У 1726 році помер Адам Миколай Сенявський – останній представник роду чоловічої статі – вся власність магнатської родини перейшла у розпорядження Чарторийських. Не був винятком і фамільний арсенал у Львові, який був переобладнаний в житловий будинок з стайнею і манежем для виїздки коней.
Відомо, що у листопаді 1792 року тут гостював Тадеуш Костюшко. У 1833 році будівлю придбала родина Баворовських. З їх ініціативи споруда пережила капітальну реконструкцію під керівництвом Ігнатія Хамбеза (1758 – 1845), набувши рис класицизму з його витонченою красою. Тоді ж створено нинішню родзинку маєтку – величезний фронтон над центральним входом з арочним вікном, відтіняючим білу статую відпочиваючого коня у натуральну величину руки Іоанна Шімзера і силуети орлів на балконі того ж автора.
1857 року граф Віктор Баворовський, бібліофіл, перекладач на польську творів європейських класиків, вирішив розташувати тут свою багату бібліотеку та цінну збірку творів мистецтва. Баворовський заповів свою унікальну збірку місту…
Вже багато років у давній бібліотеці Баворовських діє відділ мистецтв Бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України.
