Аерофотознимки Львова часів Австро-Угорщини і Польщі тепер є суттєвим джерелом інформації про місто. Водночас, буває просто цікаво розглядати будинки, вулиці і парки міста, порівнюючи старий і сучасний Львів.
Безумовним піонером у цій справі був інженер, льотчик, фото- і кінолюбитель, пристрасний пропагандист техніки Едмунд Лібанський (Edmund Libański, 1862, Краків – 1928, Брест). Вже у 1910 році він зробив серію загальних видів Львова під час польотів на повітряній кулі, якою він керував разом з інженером Каролем Ріхтманом (Karol Richtmann).
Едмунд Лібанський
У цьому ж році, у Львові, Е. Лібанський збудував свій перший літак з мотором власної конструкції. Інженер назвав його “Монобіплан І”. Перша спроба польоту на військовому полігоні в Рясній Польській була невдалою – в момент відриву літака від землі, двигун не витримав і вибухнув, в результаті чого аероплан зазнав значних пошкоджень. Після ремонту в жовтні 1910 року він був виставлений на першій авіаційній виставці, організованою у Львівській Політехніці.
Вид на місто, зроблений Е.Лібанським з повітряної кулі у 1910 році.
В наступному році Е. Лібанський побудував іншу модель літака, також з мотором власної конструкції, назвавши її “Ластівка” (“Jaskółka”). Літак був доставлений на летовище у Вінер-Нойштадт, недалеко від Відня, де в серпні 1911 року піднявся в повітря. Успішний політ дуже втішив конструктора, оскільки це був третій літак польських авіаконструкторів, який зумів злетіти в небо.
Лібанський “Монобіплан І”, план моделі
Ймовірно E. Лібанський зробив серію фотографічних панорам центру і околиць Львова,
зроблених з літака у 1920-х роках під час польотів над містом. Хоча наразі дані про авторство аеросвітлин Львова дуже протиречиві і потребують ретельного дослідження.
Літак Лібанського на Авіаційній виставці у Львові, 1910 р
Під час бойових дій в листопаді 1918 року у Львові були зроблені аерофотознімки за допомогою вбудованої у літак фотоапарату, виконаного власноруч з лінз, куплених у Відні. До цього використовувалися тільки ручні апарати.
Панорама Львова авторства Е.Лібанського
Вже тоді стало зрозуміло, що аерофотозйомка дозволяє військовим краще оцінювати стратегічно важливі місця. Тому у 1921 році у Польщі створюється розвідувальна ескадра, яка була частиною 2 авіаційного полку, розміщеного на летовищі Раковіце Чижини.
Світлина зроблена з висоти 300 м. Автор J. Meysenhälter (згідно KARTA) або Е.Лібанський
У 1922 році почалось формування спеціального фотографічного плутону (укр. чота), керівником котрого тимчасово став цивільний урядник Станіслав Мейсенгольтер (S. Meysenhälter), який прибув зі Львова. Протягом багатьох років він був першим, а водночас єдиниим фахівцем в аерофотозйомці. Результатом діяльності цього плутону є серія аерофотознимків Львова, Кракова, Татр тощо.
Фотографія представляє вид з висоти пташиного польоту на терен Східних Торгів, які відбувались 25.ІX-05.X.1921 у Львові, про що свідчить напис на боковому краю плівки. Знімок зробив найімовірніше Станіслав Мейсенгольтер в рамках проекту виконання аерофотозйомки 2-м повітряного полку.
С.Мейсенгольтер пізніше прославився завдяки фільму “Під твій захист” ( “Pod twoją obronę”), у створенні якого він взяв участь, як директор до аерофотографій (у титрах його прізвище написано як Meisenhalter). Цей фільм вважається найбільш культовим і касовим польським фільмом 1920-30-х років, між іншим, саме завдяки неймовірно вдалим кінозйомкам в небі і краєвидам з неба.
Змінюючись впродовж десятиліть та століть, більшість львівських вуличок, зазвичай, перетворювалися з другорядних заміських стежинок на впорядковані та забудовані кам’яницями вулиці.
Проте, іноді траплялося зовсім навпаки, і вулиця втрачала свою вишукану архітектуру, стаючи, таким чином, навіть пусткою. Подібні метаморфози пережила свого часу площа Ярослава Осмомисла.
Площа Краківська (Ярослава Осмомисла). Вид з площі Голуховського (Торгової). Фото до 1876 року.
Площа Князя Ярослава Осмомисла, а точніше площа Краківська (така її первісна назва) сформувалась близько 1840 року, після того, як булорозібрано мури, що оточували центральні квартали давнього Львова. Виникла вона при колишній Краківській брамі, тож звідси й взялась її назва. Від площі на північ простягалося Краківське передмістя, яке заселяли переважно євреї. Від брами (і від східної частини площі) починався давній Волинський шлях, який ще мав назву Жовківської дороги. До речі, місцевість на якій постала площа, називалась FarnTojr (VordemTor), що перекладається як «До воріт».
Торгові лотки на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото до 1876 року. Автор: Ю.Едер
Цікавим є той факт, що частина забудови площі, а саме її північна частина, виникла набагато швидше від неї. Але це і не дивно, адже ця частина міста була однією з найдавніших. Кам’яниці, з північної сторони площі, належали єврейській громаді міста, та були збудовані не пізніше XVIII ст.
Новозбудований павільйон «Базару торгового міського». Фото 1880-х років.
На плані міста Львова 1844 року, у східній частині площі Краківської, позначена Вартівня Краківської брами (очевидно її залишки). Певну будівлю в цьому ж місці, але без підпису, можна спостерігати також на плані 1861 року. Проте, уже на перших світлинах площі, котрі датовані 60-70-ми роками XIX ст., жодних залишків Вартівні не помітно.
Зелені клумби на місці торгових лотків на площі Краківській (Я. Осмомисла). Листівка 1909 року.
Південну сторону Краківської площі з 1842 року зайняв театр Скарбека (театр М.Заньковецької). З того часу площа отримала своє зовнішнє архітектурне оформлення, котре протягом довгого часу залишалось незмінним.
Кам’яниці північної сторони площі Краківської (Я. Осмомисла). Фото 1910 року.
Внутрішнє заповнення площі, ще задовго до її адміністративного оформлення, займав ринок. Цьому сприяло розташування цієї території на перетині двох основних магістральних вулиць – Городоцької і Жовківської (Б.Хмельницького). Оформлення площі лиш посприяло кращому впорядкуванню ринку. На найдавніших фотографіях помітні розташовані рядами лотки – лавки з навісами. Поруч із лотками, на площі був розміщений і колодязь, який зник до початку XX ст.
Ринок та поруйновані в ході Першої світової війни кам’яниці на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото 1914-1916 року.
Зовсім нового вигляду ринок на цій площі отримує в 1876 році. Тоді, віденською фірмою «Енд та Горн» було збудовано великий павільйон із заліза та цегли на мурованому фундаменті, покритий хвилястим оцинкованим залізом.
Вид зверху на площу Краківському (Я. Осмомисла). Фото 1928 року.
Базар був обладнаний асфальтовими хідниками, вентиляцією, мав 76 крамниць (оренда яких розігрувалася жеребкуванням) для різників, круп’ярів, пекарів, для продажу молочних виробів та овочів. Будова цього взірцевого ринку разом з відновленням після пожежі 1894 р. коштувала 63544 зл.
Кам’яна плита на місці, де мав бути споруджений монумент присвячений возз’єднання Західної України з УРСР. Фото 1949 року.
Проте, будівля «Базару торгового міського», як вона тоді називалась, не замінила згадуваних лотків, а лиш стала їхнім великим доповненням. Більшість фото наглядно демонструють, що торгівля діяла по всій непроїзній частині площі і до початку XX ст., і в міжвоєнний час. Лишна листівках 1900-1909рр.зображено частину площі, же замість лотків присутні зелені клумби. Очевидно, що такого вигляду Краківська площа набула на початку XX ст. Проте, клумби не простояли й 10 років, як їх місце знову заполонили торговці.
Сквер, на місці колишнього ринку на площі 300-річчя Возз’єднання (Я.Осмомисла). Фото 1950-1960-х рр.
На жаль, Перша світова війна завдала певної шкоди архітектурному оформленню площі Краківської. Зокрема, зазнали руйнувань деякі кам’яниці північної сторони площі. І судячи по планах міста наступних років, вони так і не були відбудовані. Проте, аж до закінчення Другої світової війни базар не переставав діяти. Ліквідувала його лиш радянська влада.
Вид на сквер на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла) зі сторони театру М. Заньковецької. Фото 1980 рр.
Після Другої світової війни практично усі кам’яниці північної сторони площі було зруйновано. На їх місці, включно з територією, що займав ринок, було створено сквер. В 1949 році в цьому сквері було встановлено кам’яну плиту, що сповіщала про зведення на її місці монументу в честь возз’єднання Західної України з УРСР. Проте, цей задум так і не був реалізований. В 1954 році площа отримала назву 300-ліття Возз’єднання (малась на увазі 300 річниця Переяславськогодоговору). А сквер досить часто приймав різноманітні виставки, і навіть приїжджі зоопарки. Певний час в 70-х роках тут навіть діяла автостоянка.
Розкопки на місці будівництва готелю «Золотий Лев» на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла). Фото 1992 року.
В 80-х роках виникла ідея спорудити на місці скверу готель «Золотий Лев». В рамках цього будівництва на площі в 1992 році провадилися археологічні роботи, в ході котрих знайдено поселення ще V ст. н. е.
Готель в результату так і не було споруджено. Певний час частина площі стояла пусткою, аж поки в 1998 році на місці колишнього скверу було споруджено ринок «Добробут», що існує і досі.
До редакції Фотографій старого Львова зателефонував чоловік з Києва, який представився Васильківським Олегом Анатолійовичем.
п. Олег розповів, що володіє фотоархівом батька, котрий у 1950-х побував у Львові та зазнимкував наше місто. А також запропонував поділитися цими фото із нашими читачами.
Львівський оперний театр та пам’ятник Леніну. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Вид Львова та руїни Високого Замку. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 рПам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Звісно, ми не могли не погодитися на таку пропозицію і попрохали Олега Анатолійовича розповісти декілька слів про батька та обставини його побуту у Львові. Тож сьогодні можемо познайомитися вас із фотографіями Львова, який у 1956 р. побачив у своєму об’єктиві киянин.
«Мій батько Васильківський Анатолій Григорович (1925-2009) довгий час працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів (Укркінохроніка). У 1956 році був у відрядженні в м.Львові, де зробив ці світлини, якими з радістю ділюся з поціновувачами історії міста Лева. Рік тому я відсканував його фотоархів за 1955-1989 роки (біля 6 тисяч негативів, в основному сімейні).
Пам’ятник Яну Кілінському в Стрийському парку .Фото Анатолія Васильківського, 1956 рПарк імені Івана Франка. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Головний залізничний вокзал Львова.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Львівський державний університет імені Івана Франка.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Батько – корінний киянин (з середини-кінця ХVІІІ ст. по матері і з середини ХІХ ст. по батьку). З 1942 до осені 1944 року працював на сільгоспроботах у Німеччині, потім, після звільнення наступаючою армією, – учасник бойових дій у діючій армії. Демобілізувався у 1947 році. Декілька років працював на підприємствах м.Києва, потім біля 40 років на Укркінохроніці.
За роботу у знімальній групі в період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС отримав 2 категорію учасника. Виховав двох синів, один з яких я» – розповів Олег Анатолійович.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Львівський оперний театр. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Преображенська церква. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи).Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Більшість із нас мають, якщо не фотоархів, то декілька світлин на яких зображений старий Львів. І кожен з нас має свою, неповторну родинну історію, пов’язану з містом Лева. Це надзвичайно важливо, адже саме сімейні історії є невід’ємною частиною минулого Королівського міста.
Сьогодні Львів – одне з тих українських міст, які широко славляться своєю сакральною архітектурою. ХІХ століття стало епохою появи фотографії, яка без перебільшення створила справжній переворот у понятті візуальності і її доступності.
Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на 10 храмів Львова зафіксованих у фотороботах ХІХ – початку ХХ століть. Деякі з цих робіт показують нам, що храми значною мірою не змінились, інші ж – дозволяють побачити ті зміни, які їх спіткали і вони фіксують будівлі у тому стані у якому ми ніколи уже їх не побачимо. У цьому є певний шарм і певний сум, проте від цього нікуди не втекти.
1.Костел Св. Антонія на вулиці Личаківській. Храм, який фактично у первісному вигляді дійшов до нашого часу, постає перед нами у фотороботі відомого львівського фотомитця Францішека Риховського, яку він зробив у 1894 році. Окрім самого храму, фотографу вдалось увічнити історичний момент – початок руху електричного трамваю на Личакові. 1765 року костел був реконструйований Франциском Кульчицьким, було добудовано також бароковий фронтон із вазами за проектом Петра Полейовського і тоді храм набув сучасного вигляду. У 1818 році архітектором Йозефом Марклем споруджено дзвіницю для трьох дзвонів, а 1830 року костел оточено муром, в котрий вбудовано і дзвіницю. Стінопис храму і деяких приміщень монастиря виконано 1854 року. 1861 року будівлю вкрито новим дахом, який 1878 року знову відремонтовано.
Костел Св. Антонія
2. Краєвид на монастир бернардинів та храм Св. Андрія. Площа біля монастиря бернардинів постала в 1650 році, коли було ліквідовано частину укріплень довкола монастиря. У 1912 році фотограф зафіксував бернардинський монастир у досить незвичному для львів’ян вигляді. Монастир був оточеним високим муром.
Монастир бернардинівМонастир бернардинів, 1912
3. Костел Марії Магдалини. Фото початку ХХ століття. У 1754—1758 році костьол розширив і перебудував архітектор Мартин Урбанік: змінено фасади, добудовано вежі. Перед 1764 роком 2 камінні статуї святих-домініканців на фасаді храму виконав Себастьян Фесінґер. Сучасний вигляд костел отримав 1870 року. Ще одна фотографія 1905 року зафіксувала для нас мить створення нової сім’ї – весілля. Молоду пару очікує екіпаж запряжений білим конем, гостей також очікують їхні екіпажі. Перед входом можна побачити скульптуру Діви Марії споруджену наприкінці ХІХ століття.
Костел Марії Магдалини. Фото початку ХХ століттяВесілля в храмі Св. Марії Магдалини, 1905
4.Церква Параскеви П’ятниці, фото 1905 року. Храм зображено у вигляді, якого він набув після реставрації у 1885 році. У 1908 році шатрове закінчення вежі було замінено необароковою банею з іншими декоративними елементами. Перебудови храму чітко видно, якщо ми поглянемо на ще одне його давнє фото, яке залишив нам Юзеф Едер.
Церква Параскеви П’ятниці. 1905Церква Параскеви П’ятниці. 1870-ті.
5. Костел Св. Михаїла і будівля монастиря кармелітів босих. Фото 1912 року. Вежі храму були збудовані у 1835 і 1906 роках за проектами Алоїза Вондрашки та Владислава Галицького. Ще одне фото 1906 року зафіксувало для нас інтер’єр храму станом на 1906 рік.
Костел Св. Михаїла
6. Храм Св. Анни. Фото між 1911 і 1927 роками. Ознаками для такого датування фото є споруда Католицького дому збудована у 1911 році. Разом з тим, сучасний купол вежі було споруджено у 1927 році.
Церква Св. Анни
7. Собор Св. Юра з висоти. Фото 1921 року. Цікаво глянути також на зображення храму, яке залишив нам Ю. Едер за півстоліття до цього у 1870-ті роки. Споруджений Бернардом Меретином храм фактично не змінився до нашого часу.
8. Церква Петра і Павла на Личакові. Фото Юзефа Едера, 1870-ті рр. Храм історія якого сягає XVII століття, був зафіксований знаним львівським фотомайстром – Юзефом Едером.
храм Петра і Павла на Личакові
9. Костел Св. Миколая, фото 1900 року. Сучасна церква Покрову Богородиці має багату історію. Так, дерев’яний монастир на мурованому фундаменті було споруджено 1694 року. Через 2 роки завершено будівництво дерев’яного костелу святого Миколая. У 1739–1745 роках коштом Самуеля Мухавецького та Яна Яблоновського споруджено сучасну будову. 1769 року сталась пожежа. Відбудова тривала до 1777 року. 1782 року орден тринітаріїв був скасований — 9 капланів, 3 брати, що мешкали тут, змушені були залишити святиню. Інвентар 1783 року засвідчив, що у костелі було 10 вівтарів (включно із головним), амвон, 9-голосний орган на хорах. 1790 року костел став парафіяльним, а у кляшторі розмістилась плебанія. 1837 року храм віддано під опіку Єзуїтам. У 1853 році поруч із костелом, у будинку Єзуїтського конвікту був розташований Львівський університет. 1903 року завершено реставрацію під керівництвом Міхала Лужецького.
Храм Св. Миколая (сьогодні – Покрови Богородиці)
10. Костел Св. Войцеха на початку ХХ ст. Костел святого Войцеха споруджений 1607 року на північному схилі Змієвої гори. 1749 року при храмі оселились отці Місіонери, згодом, у 1780-ті роки, монастир закрили і в його приміщенні аж до кінця ХІХ століття розташовувався пороховий склад. У 1897 році храм повернули громаді і відремонтували. Фото початку ХХ століття зафіксувало для нас храм саме в цей період його історії.
7 березня 1573 року друкар Іван Федоров заснував у Львові першу в Україні друкарню, про існування якої точно відомо історикам.
У всіх його українських книгах, а також у первісних документах, що висвітлюють діяльність і побут друкаря, прізвище Федоров не згадано жодного разу. Сам же Іван Федоров у виданнях, випущених в Україні, іменує себе так: “Іван Федорович Москвитин”, “Іван Федорович друкар Москвитин”, “Іван Федорович печатник з Москви” . На надгробній плиті зазначено також: “Іоанн Федорович друкарь книг пред тим невиданныхъ”. Отже, прізвище першодрукаря було Федорович, а Федоров – це його пізніший російський еквівалент.
Організувати власну друкарню Івану Федоровичу допомогло Львівське братство. Наприкінці лютого 1573 року він розпочав друкування своєї першої в Львові книги “Апостол”, роботу над якою завершив 15 лютого 1574 року. Львівський “Апостол” – надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича був “Буквар” – перший в Україні друкований посібник для навчання письменності, укладений, як зазначено в післямові, “ради скорого младенческого наученія”. Ця невелика книжка налічує 45 аркушів (90 сторінок), оздоблена заставками, кінцівками й гербами – Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковано на якісному білому папері місцевого виробництва. Із видрукованих Федоровичем 2 тис. примірників до нашого часу збереглися два неповних екземпляри — у Королівській бібліотеці Копенгагена та у Гарвардському університеті, що у США.
Традиції Федорова в книжковій графіці та в художньому оформленні плідно продовжували його учні: син Іван, друкар Гринь Іванович із Заблудова, Сачко Сенькович Сідляр, Сенько Корунка та Мина, чернець Онуфріївського монастиря у Львові. Однією з найвідоміших українських друкарень стала Львівська братська друкарня — заснована 1573 року, яка спочатку діяла при Успенській церкві. У 1591 році тут видано збірник віршованих декламацій Просфонима та грецько-церковнослов’янську граматику Адельфотес.
Площа із монументом Івана Федорову у Львові. Фото 1988 року
Народився друкар Іван Федоров між цими роками – 1510-1530. Де саме, точно невідомо. Найпоширеніша версія — у Москві.1553 року, будучи дияконом однієї з московських церков, опановував друкарську справу. Взявся облаштовувати друкарню. За 10 років почав друкувати першу в Росії точно датовану книжку — “Апостол”. Видав 1 березня 1564-го. Наступного року видав “Часовник”. Переписувачі книжок із заздрості підпалили друкарню Федорова. Переслідували його також бояри та вищі чини церкви.1575 — князь Костянтин Острозький призначає диякона Івана Федоровича управителем Дерманського монастиря недалеко від Острога. За два роки в Острозькому замку, поряд із заснованою там академією, почав друк першого повного видання Біблії церковнослов’янською мовою. 20 грудня 1583 Іван Федорович помер у Львові. Його син Іван Переплетник отримав у спадок батькові борги. Похований у львівському монастирі Святого Онуфрія. Наприкінці ХІХ ст. надгробна плита зникла.
Напевно, кожен із вас чув відому пісню львівських батярів Тонька і Щепка “Tylko we Lwowie” (Тільки у Львові, 1938), де оспівується найкраще місто на світі. Насправді ж, таких пісень про місто Лева є кілька десятків! Про це йдеться у матеріалі Гал-Інфо.
Власне, усі передвоєнні польські пісні про Львів характеризуються веселістю та щастям, чого не скажеш про післявоєнні еміграційні пісні 1950-их років, які переповнені ностальгією, смутком та сльозами за втраченим містом та своїм дитинством.
Фелікс Конарський (1906–1991).
Однією з таких пісень, яку ми сьогодні проаналізуємо, є творіння Фелікса Конарського “Walczyk Lwowski” (1953), яку він написав у Лондоні в еміграції. В пісні згадуються прогулянки Львовом, різноманітні ресторани, наїдки, а також батярська говірка і культура, яка для автора є найкращою у світі.
Для повного заглиблення в епоху міжвоєнного Львова пропонуємо прослухати пісню у виконані Войцеха Дідушицького (Wojciecha Dzieduszyckiego). Нижче поданий текст пісні з коментарями.
Tyle lat jak śi poszłu zy Lwowa
W te i nazad obeszłu śi świat
Ali Lwów człowie w sercu zachował
Ali zawsze wspomina go rad
Bo u nas wy Lwowi wieży Eiffla ni było
Ale fajno śi żyłu! No ni?
Chociaż u nas wy Lwowi telewizji ni znali
Ali klawo śpiwali! No ni?
Стільки років, як ми поїхали зі Львова
Туди і назад обійшли увесь світ
Але Львів я зберіг у своєму серці
І завжди згадую його з радістю
Бо у нас у Львові вежі Ейфеля не було
Але файно жилося! Хіба ні?
Хоч у нас у Львові телебачення не знали
Але гарно співали! Хіба ні?
Ейфелева вежа та Костел Ольги і Єлизавети.
Człowiek w dzień miał swą pracę
W nocy hulał na spacer
I z księżycem bałakał! No ni?
W całym świeci ni znajdziesz
Takich nocy i dni
Jakie były wy Lwowi! No ni?
Люди в день працювали
А вночі гуляли
І з місяцем балакали! Хіба ні?
У цілому світі не знайдеш
Таких днів й ночей
Які були у Львові! Хіба ні?
Проспект Свободи з видом на Оперний театр.
Czasym chandra napadni cię taka
Chciałbyś żyć a tu wprost ani rusz
Człowiek chętni by zalał robaka
To mu dają szampana i już
Часом хандра якась нападе
Хотілося б жити, але все валиться з рук
Чоловік охоче б напився
А йому дають шампанське і все
Прецлі (бублики посипані маком). Це один з найпопулярніших хлібобулочних виробів у Львові. А також ця здоба була символом цеху пекарів у давнину.
A u nas we Lwowi wina z gazym ni byłu
Baczewskiego śi piłu! No ni?
A u nas wy Lwowi ostrygów nie znali
Tylku precli wcinali! No ni?
А у нас у Львові вина з газом не було
Горілку Бачевського пили! Хіба ні?
А у нас у Львові устриць не знали
Тільки прецлі їли! Хіба ні?
Лікеро-горілчаний бізнес польських євреїв Бачевських (Бачелес) розпочався у 1782 р. у Львові. Незабаром він набув таких великих розмірів, що горілка Бачевських стала вважатися однією з найкращих у Східній Європі. Цю горілку пив сам австрійський імператор Франц-Йосиф, а чиновникам нею давали хабарі. Нових висот фабрика Бачевських досягла на початку ХХ ст., ставши першою горілкою, для перевезення якої залучили авіацію. Продукція Бачевських підкорила майже всі ринки Європи та добралася навіть до США.
Найстаріша пляшка Бачевських з 1939 р. Зараз зберігається у колекції Варшавського музею.
З початком Другої світової війни у 1939 р., фабрика була розбомблена німецькою авіацією, а нова радянська влада арештувала власників заводу і згодом розстріляла їх. Деяким представникам родини вдалося втекли до Відня, де після війни вони відновили горілчаний бізнес. Сама ж горілка Бачевських повернулася до Львова лише 2015 р., коли було відкрито “Ресторацію Бачевських”.
Człowiek szedł do ”Atlasa”
Wypił, zjadł pierwsza klasa
Karmenadel z kosteczką. No ni?
Чоловік йшов до “Атлясу”
Випив, з’їв! Перша кляса!
І карменадль на кістці. Хіба ні?
Найшанованішою ресторацією Львова був “Atlas” (Атляс, площа Ринок, 45), керівником якої був Едвард Тарлерський.
Пан Едвард був чудовим піар-менеджером про що свідчать придумані ним правила для відвідувачів кнайпи, одне з яких було таким: “Якщо гість залишився в “Атлясі” понад годину, то ресторація відповідає за його зуби, капелюх, торбу, паличку і, якщо потрібно, за коханку”.
Вхід “до пана Едзьо” (туалету) та фото найкращої страви закладу – карменадля (волова чи вепрова котлета з меленого м’яса).
Сам Едвард Тарлерський у народі отримав кличку “пан Едзьо” спричинившись до виникнення знаменитого львівського вислову “зайти до пана Едзя”. Історія цієї фрази починається у 1928 р., коли пан Едзьо вирішує встановити плату за відвідування клозету (туалету). Він посадив біля вбиральні бабусю, яка нібито збирала гроші на нову спідницю. Через мізерну вартість цей туалет швидко перетворився на першу громадську вбиральню, куди часто заходили відвідувачі чи працівники базару на площі Ринок, а фраза “зайти до пана Едзя” означала “зайти в туалет”.
”UKozioła” poprawił
W ”De la Paix” śi zabawił
Tak po lwowsku, syrdeczni! No ni?
“У Козьола” ще раз хильнув
В “Де ля Пе” забавився
Так щиро, по-львівськи! Хіба ні?
На вул. Домініканській (сучасна Ставропігійська №3) місцевий багатій пан Козьол відкрив винну ресторацію, назвавши її в честь себе – “У Козьола” (U Kozioła).
У підвалах будівлі знаходились великі винні погреби, а візитівкою кафе була печена качка з яблуками. Збереглася навіть поговірка, що: “Бути у Львові і не відвідати “Козьола” – то ганьба і стид. Та йой”! Цей ресторан був настільки популярним, що його охороною займалася навіть місцева поліція.
У 1988 р. у будівлі старого локалю відкрили один із перших приватних ресторанів – “Старий рояль”.
Czasem sztukniesz niechcący Francuza
Zaraz z niego wyłazi bon ton
Zamiast skląć cię i nabić ci guza
To on jeszcze powiada pardon
Часом зачепиш ненароком француза
Він одразу ж покаже хороші манери
Замість того, щоб проклясти і набити
То він ще вибачиться перед тобою
De la paix.
П’ятиповерховa кам’яниця на пл. Міцкевича 6/7 – одна із перших багатоповерхівок Львова, де на другому поверсі в міжвоєнний період розміщувався елітний ресторан “De la paix” (Де ля Пе, із фр. “мир”), який збирав навколо себе увесь бомонд міста. В радянські часи тут розташовувався ресторан “Москва”, а в наш час – розважальний клуб “Split”. Ходять легенди, що існують потаємні ходи, які з’єднують ресторан Спліт та готель Жорж між собою.
Працівники ресторану Москвa (колишній Де ля Пе) у російському національному одязі в честь днів російської культури (середина 1980-их рр.).
A u nas wy Lwowi aligantów ni byłu
Po batiarsku śi żyłu! No ni?
A u nas wy Lwowi tych fasonów ni znali
Tylku w oczy gadali! No ni?
А у нас у Львові елегантів не було
По-батярськи жилося! Хіба ні?
А у нас у Львові тої моди не знали
Тільки в очі дивились! Хіба ні?
Найвідоміші львівські батяри – Szczepko i Tońko (Щепко і Тонько), які були ведучими радіопрограми Wesoła Lwowska Fala (Весела львівська хвиля), а також головними акторами у фільмах Włóczęgi (Волоцюги, 1939) та Będzie lepiej (Буде краще, 1936).
Wciąż chodziła deptakiem
Nagła krew z jasnym szlakiem
Tak jak nigdzi na świecie! No ni?
I ten bałak syrdeczny jeszcze w nocy śi śni
I ten Lwów! Szkoda Lwowa! No ni?
Люди бідні й багаті
Одними вуличками ходили
Як ніде на світі! Хіба ні?
І та щира говірка мені ще сниться вночі
І той Львів! Шкода Львова! Хіба ні?
Елегантна галицька пара.
Замість висновків
Історія Львова – це розповідь про місто, яке має українське, польське, вірменське, єврейське та інші обличчя і всі ці народи мають право називати його своїм, рідним! Саме у цьому середовищі сформувалася унікальна львівська культура, яку й оспівує Фелікс Конарський у своїй пісні.
Вищеописана пісня є гарним прикладом того, як кількома словами можна передати ностальгію, сум та любов за втраченим містом, без жодних політичних претензій чи шовіністичних висловлювань.
Нехай ворота Львова будуть завжди відкритими для усіх мандрівників.
Пасаж Міколяша був торговою галерею, розташованою між вулицями Коперніка та Крутою, (в наш час вул. Вороного).
Пасаж вважається першим у Львові сецесійним об’єктом, його будівництво розпочалося у 1896-1898 і тривало близько шести років. Роботи виконувалися архітектурно-будівельною фірмою Івана Левинського за проектом Івана Левинського та Альфреда Захаревича.
Кінотеатр “Сінефон” в пасажі Міколяша, поч ХХ
Пасаж Міколяша носить прізвище людини, яка була генератором ідеї його створення. Починався він з аптеки на Коперніка, 1, яка потім увійшла у склад акціонерного товариства, що було створено для проекту «Пасаж».
Пасаж Міколяша, поч ХХ
Він складався з проходу зі скляним накриттям, з дебаркадером, де були розміщені і ресторани, і кафе, і бутіки, і кінотеатр, і магазини. Між усім цим була крита прогулянково-відпочинкова зона, яка була утепленою. Взимку відвідувачі Пасажу могли зняти пальто і вільно прогулюватися територією.
Бачимо групу відвідувачів, в глибині видно центральний вхід, біля якого розташований фонтан з мармуровою фігурою оголеної німфи роботи скульптора А. Попеля.
Стінні розписи, електричне освітлення, центральне опалення – все це створювало відчуття комфорту, отже приваблювало відвідувачів та клієнтів. Торгова галерея була насичена магазинами, салонами, різноманітними закладами.
Тут містився фотографічний заклад “Аделя”, у 1901-1907 рр. – кінотеатр “Уранія”, який започаткував Людвік Кухар (кінотеатр діяв до 1939 р. під різними назвами: 1907-1911 рр. – “Сінефон”, 1911-1915 рр. – “Кухар”, 1915-1935 рр. – “Пасаж”, 1935-1939 рр. – “Тон”).
З боку вул. Крутої (Вороного) у 1912-1924 рр. містився кінотеатр “Люкс” ( в 1926-1939 рр. він мав назву “Втіха”).
Більшість людей у Львові вважає, що Пасаж Міколяша було зруйновано у 1941 році, хоча насправді це сталося у 1939 році, коли німці почали бомбардувати Польщу і, в тому числі, і Львів. За радянських часів відбудувати пасаж просто “забули”. І до наших днів збереглися тільки залишки колись славетного пасажу.
Тільки в останні роки цей давній об’єкт викликав зацікавлення підприємців, існує проект його відбудови із створенням великого обсягу торгової площі в центрі міста.
Монастир Найсвятішого Серця Ісусового був заснований у 1844 році. Ціле століття він був римо-католицьким жіночим монастирем. До будинку ще тоді прилягав костел Найсвятішого Серця Ісусового. Цю базиліку було збудовано у 1844-1855 роках на кошти архикнязя Фердинанда д’Есте та римо-католицького архієпископа Пістека з мотивами готичного та романського стилів за проектом Вінцента Равського (сеньйора).
Зайти до костелу можна було безпосередньо з корпусу освітньо-виховного закладу, а також бічним входом із подвір’я. Стрілчасті вікна були прикрашені вітражами в неоготичному стилі.
Костел сестер Sacre Coeur у Львові, 1925 рік
До монастирського комплексу також входив рекреаційний парк. Парк спроектував і збудував у 1897 році будівничий Стрийського парку Арнольд Рьорінґ.
Будівля була побудована в середині XIX століття, а в 1885 проводилася реконструкція та добудова, виконана архітектурним бюро українського архітектора І. Левинського.
Іван Левинський ( 1851 – 1919 ) – відомий львівський архітектор, підприємець, меценат
Будівля цегляна, триповерхова з високим цоколем, поштукатурена, партер прикрашений рустом. Будинок розташований на розі кварталу, головним фасадом звернений до площі Святого Юра, боковим – до вулиці Карпінського, композиція фасадів кулісна, вони розчленовані на горизонтальні яруси смугами карнизів. Фасади фланковані виступами, на які компонуються пілястри з капітелями композитного ордеру. Вікна в строгих обрамленнях, на першому поверсі – арочні форми, на інших ярусах – прямокутні. З боку площі Святого Юра ризаліти увінчані високими двоярусними фронтонами, між ними по центру встановлено ще один фронтон, меншого розміру. Вхідний портал, прикрашений півколонами, розташований у лівому крилі. План внутрішніх приміщень заснований на коридорній системі .
Колишній монастир Sacre Coeur у Львові, пл. Св. Юра, 1/2
З 1926–1928 рр. було зведено огорожу за проектом Яна Висоцького. У 1938 р. відбулася реконструкція монастиря за проектом Станіслава Рожицького. Проте, найбільші зміни монастиря сталися у 1939, коли атеїстична радянська влада ліквідувала монастир. Така доля спіткала майже всі сакральні установи. Для прикладу, церква Ольги і Єлизавети був складом сільськогосподарської продукції.
Колишній монастир Sacre Coeur у Львові, пл. Св. Юра, 1/2
В 1940-41 рр. тут було розташовано школу, під час німецької окупації в приміщеннях розташували військовий шпиталь. У вересні 1946 року на базі агрономічного та лісогосподарського факультетів політехнічного інституту в приміщеннях колишнього монастиря був заснований сільськогосподарський інститут.
Близько 1972 р. костел, сиротинець, сад було знесено та забудовано новими корпусами, , а цьому місці з’явилась будівля харчового блоку політехнічного інституту (корпус № 26). Від комплексу монастиря залишився один корпус на пл.Святого Юра, 1/2, пам’ятка архітектури історизму (неоренесансу).
Наприклад, навчальний корпус № 2 Львівської політехніки, який знаходиться між вулицями Карпінського та Митрополита Андрея (раніше Олександра Невського), збудований на місці колишнього монастиря Сакре-Кер (св. Серця) та перенесеної у с. Дубляни Львівської державної аргарної академії.
Через скульптури сов, які прикрашають зовнішній фасад будівлі, будинок №6, на вулиці Героїв Майдану має й іншу назву — «Кам’яниця під совами», розповідає Tvoemisto.tv.
Парк культури і вулицю Сахарова сполучають десять хвилин, якщо спускатися до старого трамвайного депо вулицею Героїв Майдану, більш відомою львів’янам, як колишня Гвардійська.
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Сама вулиця, яка спочатку називалася Парковою, або Паркґассе, виникла 1880-х роках позаминулого століття. Тоді ж її почали активно розбудовувати, а через десяток років тут звели кам’яницю №6, яка є унікальною окрасою невеличкої пологої вулиці.
Вид на вулицю Паркову, Львів, початок ХХ століття
«Будинок із химерами» збудували у 1902 році за проектом польського архітектора Іпполіта Слівінського — автора багатьох львівських будівель, на кшталт «Авансового банку» на проспекті Свободи, 10 та будинку архітектора Франциска Сковрона на вулиці Кривоноса, 10.
Фото: Катя Москалюк, Твоє МістоФото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Скульптурне оздоблення з совами розробив Антоній Попель, який спроектував пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та долучився до зовнішнього оздоблення Львівської опери. Завдяки совам будинок отримав іншу назву — «Кам’яниця під совами».
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
У 1908-1914 роках у будинку мешкав відомий польський політичний та військовий діяч Юзеф Пілсудський. Нині про це нагадує хіба меморіальна дошка над вхідною брамою.
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
У період із 1914 і до початку Другої світової війни у будинку розташував свою майстерню місцевий скульптор Роман Шведзіцький, а після відступу німецьких військ, у 1944 році, в цьому будинку був штаб Армії Крайової. Відтоді й дотепер споруду використовують як житловий будинок.
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Триповерховий симетричний будинок у неоготичному стилі оздоблений оригінальними скульптурами сов та фігурами химер — потвор горгулій та грифонів, які зображені вздовж випуклої частини стіни — пілястрі. Зовнішній фасад та цокольний поверх облицьовані кам’яними плитами та мають півкруглі вікна із кольоровими вітражами.
На бокових частинах фасаду, що виступають за основну лінію, з другого поверху виходять балкони з візерунчастим орнаментом, які завершуються трикутними фронтонами — вімпергами. Балкон спирається на скульптуру людської голови — «найстаріша потвора у Львові» — та кам’яну голову барана.
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Окрім людських голів та химер, на зовнішній частині будинку можна зустріти зображення лицаря в обладунках та кардинала.
Фото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Вестибюль на першому поверсі розписаний малюнками у манері пізнього середньовіччя. На стінах зображені літери, однак їх значення достеменно не відоме. Стеля — склепінчаста, прикрашена кольоровими зірками, зображеннями людей та химерних істот. Брами внутрішніх дверей прикрашають фігури грифонів, які дещо втратили первинний вигляд.
Фото: Сергій КриницяФото: Катя Москалюк, Твоє Місто
Загалом, стіни будинку оздоблені кольоровими, здебільшого жовто-червоного та синього кольорів, перехресними криволінійними образами, що нагадує розпис стін середньовічних храмів.
Вирішення багатьох важливих математичних проблем було знайдено в сигаретному димі львівської “Шотландської кав’ярні” (Шкотської). На жаль, багато рішень через це так і не були втілені в життя. Написані вугільним олівцем на столі, вони не змогли протистояти прибиральнику, який протирав столи.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Випадкові гості цього кафе, яке розташовувалося на Академічній площі, поруч з університетом імені Яна Казимира, були дуже здивовані, побачивши групу чоловіків, котрі сиділи за столом і щось малювали на його мармурової стільниці або просто сиділи мовчки, пили каву і дивилися один на одного відчуженим поглядом. Саме так виглядало це місце за спогадами самого молодого Станіслава Улама, одного з лише двох студентів, які користувалися привілеєм бути в групі обраних.
До цієї групи входили найбільші розуми математичної школи Львова, такі як: Стефан Банах, Хьюго Штейнхауз, Станіслав Мазур, Владислав Орлич, Юліуш Павло Схаудер, Антоній Ломніцкі, Марек Кац, Станіслав Ружевич, Влоджімеж Стожек, Стефан Качмаж, Станіслв Сакс і Улам.
Площа Академічна, поч.ХХ ст.
Все відбувалося тільки тут, в кав’ярні, а не в стінах респектабельних академій, де зародилися основи сучасної математики. Але чому в кав’ярні? Звичайно ж, математики розробляли нові ідеї і під час офіційних засідань математичного товариства, але більшість найцікавіших дискусій починалися за чашкою кави, або чаркою алкоголю. Спочатку вони збиралися в кав’ярні “Рома”, але її власник заборонив зібрання і тоді вони вибрали інше місце – “Шотландське кав’ярні”, господар якої був доброзичливішим і поставився з розумінням до інтелектуальної значущості цих зборів.
С. Банах у 1930-ті рр.
“Шотландська кав’ярня” було місцем зустрічі не тільки для математиків, але також і для всесвітньо відомих філософів, таких як Тадеуш Котарбінський, Владислав Татаркевич і Роман Інгарден.
Серцем математичної групи і “першим серед рівних” був професор Стефан Банах творець досить нового, на той час, і дуже сучасного, функціонального аналізу, який був однією з найважливіших тем для обговорень. Банах був не тільки видатним математиком, але і дуже цікавою людиною. Будучи позашлюбним сином жінки, приписаної до шотландського полку (він ніколи її не бачив) і звичайного клерка, він ніколи не вчився в університеті (був самоуком), але незважаючи на це став професором у віці 35 років! Він не міг працювати в тихих місцях, йому потрібна була галаслива обстановка. Часто траплялося так, що після зборів в “Шотландській кав’ярні» він вирушав у бар біля залізничного вокзалу, щоб продовжити свої роздуми!
Математик світової слави Стефан Банах у “Шкотській”. Фото 1930-х років – приватний архів сім’ї Герлінде Гранітцер
Оскільки Банах не любив робити докладних записів, багато з них були втрачені. Одна з його наукових робіт була зафіксована в записах його помічника, а професор тільки підписався в кінці. Мозок у нього зазвичай працював дуже швидко, як комьпютер. Не дивно, що американці дуже хотіли, щоб він працював у них, але Банах був прив’язаний до Львова і тому відмовлявся навіть від найпривабливіших пропозицій. Ходять чутки про його відповідь на пропозицію Норберта Вінера, батька кібернетики, зроблену Банаху через Джона фон Неймана. Нейман дав вченому чек, в якому була вписана одиниця і сказав, що Банах може дописати стільки нулів, скільки забажає, але математик відповів, що цього не вистачить для того, щоб він виїхав зі Львова.
Пропозиція виїхати в США було прийнятa Уламом, котрий у той час був одним з членів групи Лос Аламос, яка працювала над створенням ядерної бомби. Його математичні успіхи виникають з робіт, написаних в “Шотландській кав’ярні”.
Зустрічі, які проходили під чарочку алкоголю, математики жартома називали “банахалія” (за аналогією з античною вакханалією), яка могла тривати кілька годин. За спогадами Улама, Банаха було важко втомити або змусити випити більше, ніж він може. Він також згадував, що відчував необхідність у мозковому штурмі тільки в Лос Аламосі. Жодна людина з групи не заздрла успіху своїх колег, всі вони хотіли лише робити більше математичних відкриттів.
Станіслав Улам, Львів, 13 квітня 1909 року
Деякі математичні проблеми народжувалися під час цих зустрічей, але часто траплялося, що Банах, Мазур або Улам приносили їх з собою, спеціально для вирішення в кафе. Більшість з них були пов’язані з функціональним аналізом. Оскільки час минав, мармурові стільниці кав’ярні все більше були списані різними математичними знаками і символами, складними теоріями та їх доказами, і всі ці написи були зрозумілі лише цим, обраним, людям. Але оскільки написані вони були на столі або на паперових серветках, то були загублені назавжди. Так, серед серветок, було втрачено доказ найважливішої теорії, пов’язаної з функціональним аналізом Банаха – результат сімнадцятигодинної зустрічі.
Поява “Шкотської книги”
Навіть геній математики не може зрівнятися з мудрістю і кмітливістю жінки. Цією жінкою була Люція Банах, дружина Стефана, яка купила чоловікові зошит для запису завдань і їхніх рішень. Так і з’явилася легендарна “Шкотська книга”, яка була не тільки зібранням цікавих ідей і різних проблем, вирішення яких було знайдено лише через багато років, а також свідченням тих часів, інтересів і способу життя математиків 30-років з міста Львова. Книгу зберігав метрдотель, який тримав її в секретному місці і віддавав математикам на їх прохання.
“Шкотська книга”
Перший запис був зроблений Банахом 17 липня 1935. Математики намагалися записувати в книгу тільки найважливіші проблеми, не зачіпаючи тривіальних питань, але вони не завжди могли стежити за тим, що туди записується. Тому в даній книзі фундаментальні питання змішуються з деякими найпростішими проблемами. Одні проблеми були вирішені дуже швидко, а рішення для інших шукали роками. У більш ніж 20 випадках, людям, котрі змогли вирішити деякі з цих задач, були вручені нагороди з рук тих, хто вперше зіткнувся з цими питаннями.
Перші нагороди були досить скромними, наприклад, кілька пляшок пива або пляшка вина. Але через деякий час, подарунки стали більш оригінальними: фондю в Женеві, 100 грам ікри, вечеря в ресторані “У Джорджа” або “У Дороті” в Кембриджі (їх придумав англієць А. Дж Уорд), або пляшка віскі у вимірах більше нуля (ідея фон Ньюманна). Найоригінальніший приз вигадав Станіслав Мазур – це був живий гусак! Птах був вручений шведському математику Перу Енфло, який вирішив проблему номер 153 через 36 років після її появи, а приз йому вручав сам Мазур.
Професор Мазур вручає приз Перу Енфло
В “Шкотській книзі” зафіксовані 193 проблеми. Деякі з них були поставлені іноземцями, такими як вищевказані Уорд, фон Ньюманн, Моріс Фреше, Кампе де Ферье, Оффорд, російські математики Микола Боголюбов, Павло Александров, Сергій Соболєв і Лазар Люстерник.
Війна:
Початок Другої світової війни було несподіванкою для вчених зі Львова. Влітку 1939 Мазур і Улам, які приїжджали до Львова щороку, почали обговорювати різні способи захисту “Шкотської книги”. Вони навіть хотіли закопати її на футбольному полі.
Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа 23 вересня 1939 Львів став частиною Радянського Союзу, завдяки чому в “Шотландської книзі” з’явилися замітки, написані росіянами. Двадцять дев’ятого червня 1941 місто було окуповане німцями, які вирішили знищити всіх польських учених. У перші дні липня більше 40 професорів були розстріляні нацистами. Багато членів Львівської математичної школи не пережили війну.
Хуго Штейнхауз
Стефан Качмаж став першою жертвою – оскільки він мав військове звання лейтенанта, він був застрелений російськими в місті Катинь в 1940 році, разом з тисячами інших польських офіцерів. Професор Антоній Ломніцкі, професор Станіслав Ружевич і Владислав Стожек були застрелені 4 липня 1941 у Львові. Герман Уерб, який був змушений жити в гетто, покінчив життя самогубством в 1942 році, щоб уникнути жорстокої смерті в “машині смерті”. Станіслав Сакс був убитий співробітниками гестапо в 1942 році, а в 1943 році Юліуш Схаудер був розстріляний німцями. Банах першим став співпрацювати з українською владою, і під час німецької окупації йому вдалося вижити, але тільки для того, щоб 31 серпня 1945 померти від раку (він багато курив). Серед тих, кому вдалося вижити і продовжити свою наукову роботу в польських академіях були: Штейнхауз, Мазур і Орлич. Улам і Кац врятували свої життя завдяки імміграції в США в довоєнний час.
Післявоєнний час:
“Шкотська книга” вціліла завдяки зусиллям Луції Банах, яка перевезла книгу до Вроцлава, де в той час проживав Штейнхауз. У Вроцлаві були створені машинописні копії книги, одна з яких у 1956 р. була відправлена Уламу. Коли математики усього світу дізналися про існування цієї книги, то почали просити Улама про її публікацію. Після консультації зі Штейнхаузом, вчений вирішив перекласти книгу на англійську мову, щоб якомога більше людей дізналися про її існування. Оскільки багатьох з її авторів вже не було в живих, він вирішив зберегти всі записи без будь-яких змін.
Будинок на пр-ті Шевченка, нині із готелем “Атлас” і “Шкоцьким” рестораном. Фото 2015 року
“Колекція цих записів допомагає створити уявлення про сферу інтересів невеликої математичної групи, ілюструє методи їх роботи і хід думок, а також відображає неформальний спосіб життя одного з найважливіших математичних центрів” – писав Улам у передмові до книги. У 1977 році машинописні копії були передруковані, а в 1981 році вийшла “Шотландська книга: математика в ”Шотландському кафе“” під редакцією Р. Даніеля Молдіна – версія з коментарями та лекціями з математичною конференції.
У цій статті ми не мали наміру аналізувати роботу львівської математичної школи і зміст “Шотландської книги”. А лише нагадати про ті незвичайні часи, незвичайних людей і їх незвичайний підхід до математики. Кращий опис яких ми знайшли в мемуарах Станіслава Улама, який в 1969 році писав у своїй книзі: «Зустрічі з Банахом, а найчастіше з Банахом і Мазуром, створювали особливу атмосферу, яка могла виникнути тільки у Львові. Можливо, така тісна співпраця була чимось новим у математичній сфері, або, принаймні, таким масштабним і плідним.
