Раритетні фото площі перед залізничним вокзалом у Львові публікує Tvoemisto.tv.
Площа, яка утворилася перед спорудою першого львівського залізничного вокзалу 1861 року, не мала назви. Тільки 1875 року, після впорядкування та забудови території навколо вокзалу, площа отримала назву Штаціонспляц. 1933 р. площу назвали на честь 28-ого американського президента Томаса Вудро Вільсона, одного з ініціаторів створення Ліги Націй, першої всесвітньої організації, що виникла з метою збереження миру.
Наступне перейменування відбулося в 1940 році, площа отримала назву Вокзальної, а в 1941 році – Бангофспляц. У 1944 році повернули назву пл. Вільсона, а в 1946 вона знову стала Вокзальною. Теперішня назва Двірцева існує від 1993 року. Після руйнації вокзалу та прилеглих до нього споруд і територій тільки на початку 1950-х років була здійснена повна реконструкція. Площу також було впорядковано, влаштовано сквер з клумбами та декоративними рослинами, розставлені кіоски для торгівлі нехитрими тогочасними товарами.
Tvoemisto.tv пропонує пригадати, як виглядала площа біля вокзалу у різні роки.
Залізничний вокзал. Видавець: Заклад світлодруків, Львів. Дата: 1904. Колекція: Ігор Котлобулатов
В’їзд на залізничний вокзалВидавець: Давід Грунд, Львів. Дата: 1915-1917. Колекція: Тарас ПіняжкоЛьвів. Дата: 1915-1917. Колекція: Тарас ПіняжкоСпоруда головного вокзалу. Видавець: ЕРЕС, Львів. Дата: 1915. Колекція: Тарас ПіняжкоЛьвівський вокзал з висоти пташиного польоту. Творець: Едмунд Лібаньскі. Видавець: Видавництво «Центр Європи», Львів. Дата: 1928. Колекція: Ігор КотлобулатовВул. Чернівецька та Головний вокзал на пл. Двірцевій. Дата: 1950-1955. Колекція: Володимир РумянцевДата: 1956-1958. Колекція: Юрій ЗавербнийТворець: Р. Якименко. Дата: 1950-1980. Колекція: Центр міської історії Центрально-Східної ЄвропиТворець: Борис Міндель. Видавець: Видавництво «Радянська Україна», Київ. Дата: 1970-1980. Колекція: Центр міської історії Центрально-Східної ЄвропиВидавець: Видавництво «Плакат», Москва. Дата: 1950-1980. Колекція: Центр міської історії Центрально-Східної ЄвропиТворець: Р. Якименко. Видавець: Видавництво «Радянська Україна», Київ. Дата: 1950-1980. Колекція: Центр міської історії Центрально-Східної ЄвропиБудівля залізничного вокзалу, вулиця. Творець: В. Пилип’юк. Видавець: Видавництво «Радянська Україна», Київ. Дата: 1970-1980. Колекція: Центр міської історії Центрально-Східної Європи
Багато львів’ян, навіть ті, хто не дуже заглиблюється в історію міста, знає слово «рогатка». Більше того, майже кожен знає про рогатку на вулиці Богдана Хмельницького. Та не багато собі задавалось питанням, що ж таке оце поняття «рогатка». Як виявилось, багато хто вважає, що рогаткою називають Y-подібне роздоріжжя шляхів. Тому спробуємо розібратись, що ж оце таке львівські рогатки, коли вони з’явились в історії нашого міста, та для чого насправді були призначені.
Фото Жовківської рогатки. Фото 1894 року
Отже, рогатками насправді називали контрольно-пропускні пункти на шляхах, що вели до міста, призначенням котрих були збирати мито з селян, які їхали торгувати до Львова. Звідки взявся саме термін «рогатка» невідомо. З розгалуженням доріг визначення «рогатка» навряд чи має щось спільне, оскільки більшість рогаток Львова розміщувались на одній вулиці, а не на перехресті. Існувала колись версія, що цей термін пов’язаний з поняттям «рогуль», яким позначали вихідців із села. Однак ця версія теж хибна, оскільки слово «рогуль» з’являється набагато пізніше за термін «рогатка», і більш ймовірно сам походить від нього.
Давня Личаківська (Бродівська, Винниківська) рогатка. Літографія 1852 року
Рогаткою, як відомо називали також легке дерев’яне загородження з дерев’яних брусів і колів, які, до речі, і використовувались в цих місцях пропуску. Тому цілком ймовірно, що саме від нього і запозичують назву ці місця. Окрім того в польській мові, з якої, очевидно і бере початок дане слово, рогаткою називають також шлагбаум. В німецькій мові, яка була офіційною довгі часи у Львові, львівські рогатки іменувалися «Schranken», що перекладається як бар’єр.
Передача ключів від міста російським військовим на Личаківській рогатці в 1914 році.
Тепер про час появи львівських рогаток. Виникають вони уже після поділів Польщі, коли Галичина перейшла до володінь Габсбургів. На мапах міста кінця XVIII ст. їх ще, що правда, не позначено. Але це пояснюється тим, що поки Середмістя було оточене мурами, то усі митні збори проводились при в’їзних брамах міста. Тому перші рогатки з’являються уже після демонтажу міських мурів, який розпочався в 1777 році. Першою ж картою міста Львова, на котрій позначено рогатки є карта 1802 року.
Місце розташування первісної Стрийської рогатки. Фото 1894 року
Як же ж виглядали львівські рогатки?! На щастя, це можна дізнатись по багатьом зображенням Жовківської та Личаківської рогаток, які дійшли до нас у вигляді картин, літографій та фотографій. Зазвичай це була сторожова будка або невеличка будівля у поєднанні зі шлагбаумами або ж мобільними частоколами, котрими перегороджувався шлях для проїзду. При цьому пункті пропуску завжди чергували озброєні солдати, котрі за участі котрих і провадився збір мита за в’їзд до міста.
На місці цього будинку на вул. Стрийській розміщувалась Стрийська рогатка. Сучасне фото
Кількість ж львівських рогаток не була сталою. Найбільш знаними є Жовківська та Личаківська рогатки. Це й не дивно, оскільки розташовувались вони на одних із найдавніших і найважливіших шлях міста. Через Жовківську дорогу (вул. Богдана Хмельницького) йшов шлях до міста зі сторони Волині. Вулиця Личаківська ж спрямовувалась на Схід, тож по ній до Львова прибувало більшість заморських купців. Також це був напрямок в сторону Російської імперії, а тому саме на Личаківській рогатці у 1914 році відбулась символічна передача ключів від міста президентом Львова Рутовським Російському військовому командуванню. До речі, первісна Личаківська, яка ще звалась Бродівська та Винниківська рогатка розташовувалась біля теперішньої автостанції по цій вулиці, однак згодом перемістилась на кілька метрів ближче в сторону міста до перехрестя з вул. Пасічною. Жовківська рогатка розташовувалась біля перехрестя сучасних вул. Б.Хмельницького та Волинської.
Приблизне місце розташування старої Вулецької рогатки. Сучасне фотоТут розташовувалась нова Вулецька рогатка. Сучасне фото
Менш відомою, але доволі часто згадуваною в науковій та науково-популярній літературі є Стрийська рогатка. Хоча, пропускних пунктів з такою назвою в історії Львова існувало два. Первісна Стрийська рогатка розташовувалась по вул. Стрийській на збігу сучасних вул. І.Франка та Зарицьких. Однак з розширенням міста, збільшенням продовженням самої вул. Стрийської, а також відкриттям при ній іподрому та нового Стрийського кладовища рогатку наприкінці XIX ст. довелося перенести далі від міста, поза згаданими об’єктами, тому вона знайшла своє нове розташування поруч до перехрестя вул. Стрийської з вулицями Сахарова та Козельницькою.
Місце розташування старої Городоцької рогатки. Фото 1896 року
Такими ж «мігруючими» як Стрийська були ще кілька рогаток Львова, а саме Вулецька, Городоцька та Янівська рогатки. Перша з них розташовувалась на так званій Вулецькій дорозі котра пролягала по сучасних вул. Кн.Ольги та шматку вул. Сахарова. Початково Вулецька рогатка розташовувалась якраз на збігу двох вище згаданих вулиць, однак після прокладення в 1866 залізниці Львів-Чернівці, її перемістили до перетину Вулецької дороги з залізницею.
Приблизне місце розташування Городоцької рогатки. Сучасне фото
З залізницею також пов’язана зміна розташувань Городоцької рогатки. До появи залізничного вокзалу у Львова вона розташовувалась на вулиці Городоцькій поблизу того місця, де зараз стоїть собор Єлизавети. Однак після появи вокзалу та розбудови самої вул. Городоцької, рогатку перемістили далі по цій вулиці, поблизу перехрестя з сучасними вул. Кульпарківською та Боберського.
Приблизне місце розташування Янівської рогатки. Сучасне фото
Янівська рогатка традиційно розміщувалась майже протягом всієї своєї історії поруч Янівського кладовища. Однак, мало хто знає, що первісно вона була розташована біля церкви Анни. Однак її перемістили практично одразу – ще в 1792 році. Натомість теж неподалік від церкви Анни, однак по вулиці Клепарівській була Клепарівська рогатка, згадку про котру можна знайти, мабуть, тільки на мапах Львова. Подібна ситуація із Замарстинівською рогаткою, яка розташовувалась на однойменній вулиці поблизу перехрестя з вул. Хімічною.
Приблизне місце розташування рогатки на Замарстинові. Сучасне фото
Під час Першої світової війни рогатки втрачають своє призначення як митрі пости, натомість набувають стратегічного оборонного значення. А в 1920-х роках, уже після припинення усіх війн за Львів рогатки і зовсім зникають. По суті, пам’ять про них збереглась лиш у назві локації на вул. Б.Хмельницького.
6 раритетних фото Львова, аби побачити, яких змін «наш дім» зазнав за кілька десятиліть містобудування.
Парк культури імені Богдана Хмельницького та кінотеатр «Дружба»
Творець: Святослав Вдовенко Дата: 1965-1975
Сьогодні Парк культури імені Богдана Хмельницького є популярною локацією для відпочинку львів’ян, однак понад сто років тому він виглядав зовсім інакше.
Вулиця Городоцька
Творець: Невідомий Дата: 1955-1960
На зображенні перспектива вулиці Чапаєва – так до 1964 р. називалася початкова частина теперішньої вулиці Городоцької до костелу Святої Анни.
На першому плані фотографії – трамвайна зупинка біля костелу Святої Анни, де в той час були розташовані Каси попереднього продажу залізничних квитків. Зупинку ознаковує типовий тогочасний металевий стовпчик з горизонтальною табличкою із рельєфним написом «зупинка». Це неодмінний атрибут міського середовища, присутній на зупинках усіх львівських трамвайних маршрутів; ймовірно він походить ще з 1920-30-х років.
Обласна держадміністрація
Творець: Невідомий Дата: 1914-1915
Обласна адміністрація, що на вулиці Винниченка, і понад століття тому виглядала ошатно.
Трамвайна зупинка на вул. Cталіна (тепер С. Бандери)
Творець: Невідомий Дата: 1950-1955
Трамвайна зупинка на вулиці Сталіна (тепер вул. Ст. Бандери) навпроти головного корпусу Львівського політехнічного інституту, яку ознаковує металевий стовпчик із горизонтальною табличкою з написом «Зупинка». Фотографія надає чудову можливість побачити типову вуличну сценку 1950-х років – невідомих нам львів’ян, які очікують прибуття трамваю №1, що прямує до центру міста.
Книжковий кіоск за театром ім. Марії Заньковецької
Творець: Невідомий Дата: 1964
Доволі типове явище для Львова 1960-1980-тих років – вулична книжкова торгівля. На зображенні один з численних книжкових лотків на вулицях Львова, розташований у людному місці, біля транзитної трамвайної зупинки маршрутів № 6 та № 7 на площі 300-річчя Возз’єднання (тепер – площа Ярослава Осмомисла). Добре видно старі довоєнні трамваї саноцького виробництва, дещо модернізовані після війни, що обслуговували трамвайні маршрути до середини 1960-х років. Цікавий штрих да образу тогочасного міста – трамвайна зупинка-«острівець», вимушений «хід» Трамвайно-тролейбусного управління, що враховував збільшений рух транспорту на вузьких львівських вулицях.
Вулиця Діаманда (Підзамче)
Творець: Невідомий Дата: 1956-1957
Більшість так званої «кращої» львівської публіки не знайома з особливостями передмістя Підзамче, розташованого відразу ж біля середмістя, а настільки для нього чужого. Відрізнялося воно і у старі часи.
Перлина львівського ренесансу – каплиця Боїмів, що розташована між вул. Галицькою та катедрою, завжди привертає увагу гостей та мешканців Королівського міста Лева. І сьогодні хочемо розповісти 10 фактів з історії цієї пам’ятки архітектури національного значення (охоронний № 316).
Каплиця Боїмів. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
1. Каплиця Боїмів – єдина, що збереглася з шести каплиць на давньому кладовищі, що існувало при катедрі до кінця ХVIII ст. Зводили її, як родинну усипальницю на замовлення львівського купця Георгія (Дердя) Боїма.
Вигляд на каплицю Боїмів. Фото 1910 року
2. Побудована каплиця в 1609–1611 рр. Припускають, що її будівничим був архітектор з Вроцлава Андрій Бемер. У 1611-1615 рр. каплицю оздобили в стилі ренесансу та маньєризму Йоган Пфіштер та Ганс Шольц.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
3. Друга назва каплиці – Оґруйцова, походить від польського слова “ogrójec” – сад, від головного барельєфу на куполі каплиці, яка зображає Cкорботного Христа, котрий молиться в Гетсиманському саду.
4. «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє» – ці слова написані латиною під двометровою скульптурою задумливого Ісуса на даху каплиці.
Каплиця Боїмів. Купол каплиці. Образ Христа Скорботного
5. Весь західний фасад споруди покритий майстерним різьбленням по каменю на тему “Страстей Господніх”, яке обрамляє спарені арочні вікна з боків від центрального входу. Східний же (з боку вул. Галицької) – прикрашений портретами подружжя засновників роду Боїмів – Дьєрдя і Ядвіги – в прямокутному обрамленні ніш. З півночі над гладкою поверхнею стіни домінує барельєф Георгія-Змієборця (небесний охоронець сім’ї) і симетричні ансамблі круглих вікон з різьбленим візерунком у прямокутному контурі.
Георгій і Ядвіга Боїми. Фото А. Кіся.
6. Каплицю Боїмів покривали фарбою чотири рази, а в первісному вигляді вона була не темною і сірою, а різнокольоровою, і зовні, і всередин. Про це, за словами голови ЛОО Українського товариства захисту пам’яток історії та культури Андрія Салюка, свідчить наявність поліхромії, тобто багатобарвного фарбування.
Одо Добровольський. Каплиця Боїмів, 1915
7. Оздоблення інтер’єру каплиці здійснено в першій половині ХVІІ ст. Усі первісні дерев’яні елементи інтер’єру збереглися, зокрема, дерев’яні поліхромні лави, які розписані рослинним орнаментом в угорському стилі. Вхідні двері у каплицю замінили найпізніше на початку XIX століття. Але ковані елементи – замок, ручка, оздоблення – оригінальні, перенесені з первісних дверей на нову дерев’яну основу.
Каплиця Боїмів
8. Крипти під родинною усипальницею Боїмів були ще до її побудови, під іншою попередньою спорудою. А от те що родина Боїмів могла підземним ходом проходити зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці – легенда. Під землею неможливо було пройти, бо там були крипти з похованнями і відповідний запах.
Каплиця Боїмів
9. У криптах усипальниці спочивали три покоління Боїмів. Тут було поховано 14 членів родини. На початку ХІХ ст. Австро-Угорська влада перенесла всі поховання на нові львівські цвинтарі, але де саме були перепоховані Боїми не відомо – на Личаківському чи на Стрийському кладовищах.
Фасад каплиці Боїмів
10. У ХІХ та першій половині ХХ ст. каплиця використовувалася для поховальних обрядів Після війни була закрита, а з 1969 р. і до тепер каплиця Боїмів – філія Львівської національної галереї мистецтві м. Бориса Возницького.
Щоразу глядачі театру Заньковецької бачать святково вбрану сцену, охайний зал, смарагдові крісла, фойє з мармуровою крихтою… Та чи спадало вам на думку, що це не весь театр, а тільки його парадна одежина? Журналістка Гал-інфо продовжує розкривати таємниці залаштунків: спускаємось у підземелля.
Прекрасний храм Мельпомени – якщо описати цю будівлю кількома словами. Для свого часу новий львівський театр посідав почесне місце серед європейських видовищних споруд. На момент відкриття, за кількістю глядачів, яких вміщував театр(1460), він був третім після міланського “Ла Скала” та Дрезденського придворного драматичного театру. А за площею забудови (7278 кв. м) – на першому місці.
Фото: Олена Ляхович, Гал-інфоФото: Олена Ляхович, Гал-інфо
Будівля, зведена у стилі віденського класицизму, займала цілий квартал та була побудована за власний кошт графа Станіслава Скарбека. Навколо театру чітко визначились нові вулиці та площі. Сучасна вулиця Лесі Українки раніше називалась Скарбковською.
Архітекторами театру були Людвіг Піхль та Йоганн Зальцман. Чиї ж саме креслення були взяті за основу й досі залишається питання для дослідників. Але прийнято вважати, що відомий віденський архітектор Людвіг Піхль створив проект будівлі театру. А помічником взяв Йоганна Зальцмана, який на той час був найкращим архітектором у Львові. Йому, зокрема, і належить розробка фундаменту під театр.
Театр стоїть на 16 тисячах дубових паль
За словами начальника відділу контролю за виконанням робіт з капітального ремонту та реконструкції театру Лесі Глушко, під час будівельних робіт не вдалось уникнути й труднощів.
«Близькість річки Полтви змусила вбити у вологий багнистий ґрунт близько 16 тисяч дубових паль для укріплення фундаменту. Вони забиті вертикально завглибшки на 6-7 м, а між собою з’єднанні розпірками (ред. – брус, що використовується в різних конструкціях і спорудах для фіксації їх у певному положенні).
Для цього Станіслав Скарбек не пошкодував багаторічних дубів з власних маєтків під Миколаєвом, щоб утримувати фундамент будівлі від замокання та перекосів. Тепер саме завдяки їм будівля театру – найдорожчий будинок Львова».
Криниця з Полтвою
Заступник генерального директора театру з питань будівництва Роман Порада показав Гал-інфо у підвалі театру колодязь, в якому видно річку Полтву. розповів про старезну криницю:
«У цій криниці видно Полтву, яка накриває дубові палі. Важливо, щоб річка трималась на такому рівні, щоб дерев’яні елементи фундаменту були покриті водою. Адже у такому разі вони прослужать довший час і не будуть прогнивати.
Поверх вертикальних та горизонтальних стрижнів, які заглиблені в землю для додання міцності фундаменту будівлі, лежить бутовий камінь. Так званий бут – це великі шматки гірської породи неправильної форми розміром 150-500 мм, які одержують при розробці родовищ вапняків, доломітів, гранітів, пісковиків та інших гірських порід переважно буровибуховим способом. Саме його використали в середині 19 століття під час будівництва фундаменту театру».
Пічка
Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
У підземеллі театру Заньковецької зберіглась і пічка, яку «годували» вугіллям та дровами. За задумом інженерів, у стінах були прокладені канали, в яких переміщувалось тепло. Так за її допомогою опалювали приміщення театру.
Примітка. Використано матеріал із журналу «Театральна бесіда». А також інформацію з видання для міжнародної науково-практичної конференції «Будівля театру Скарбка (Скарбека): пам’ять австрійського, польського та українських народів».
Багатьом львів’янам відомий перший львівський «хмарочос» – будинок Шпрехера, що був зведений у 1914-1921 рр. на пл. Маріацькій, 8 (сучасна пл. Міцкевича) та знайомий більшості як колишній «Будинок книги».
Будинок Шпрехера на пл. Маріацькій після завершення будівництва. Фото 1920-х рр.
Але не багато з нас знають, що мільйнер Йона Шпрехер був замовником і другого львівського «хмарочосу», зведеного на вул. Академічній, 7 (сучасний проспект Шевченка) та відомого нам як «Будинок профспілок», а молодшому поколінню – «Макдональдс», пише сайт Фотографії старого Львова.
Будинок Шнайдера на вул. Академічна, 7. Фото поч. XX ст.
До 1920 року на місці цього «хмарочосу» стояла триповерхова кам’яниця з відомою кав’ярнею Фрідріха Шнайдера, до якої любив заходити на філіжанку кави Іван Франко.
Вулиця Академічна. У глибині фото будинок Шпрехера – (фото Тадеуша Кристинека, 30-ті рр. ХХ століття. Із фондів Сілезької бібліотеки (Польща)
Сучасний споруду за проектом Фердинанда Касслера (до речі архітектора й першого хмарочосу) на замовлення Шпрехера звели 1929-1931 рр. Споруджений в «американському стилі» восьмиповерховий будинок вважається одним з найрепрезентативніших в стилі функціоналізму. Понад 30 років він залишався найвищим будинком міста (не враховуючи веж).
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Висота будинку біля 30 метрів. Споруда має залізобетонний каркас. Вертикально по всій висоті будинку розміщені великі вікна. Стіни облицьовані плитами зі штучного граніту та мармуру, а у внутрішніх подвір’ях-колодязях — білою керамічною плиткою. Інтер’єри декоровані алебастровими плитами.
Сходова клітка будинку на проспекті Шевченка, 7. Фото: Мирослава Ляхович
У центральній частині будинку розташована спіральна сходова клітка, оздоблена мармуровими плитами. По обидва боки відходять коридори, вздовж яких розташовані кабінети та два блоки сантехнічних приміщень. Усі каменярські роботи виконувала фірма Людвіка Тировича.
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Будинок мав два ліфти віденської фірми Артура Фрейслера. У 1968 році менший ліфт, що розташовувався між сходами, демонтували.
Використовували споруду як офісну, на першому поверсі були магазини, частину приміщень орендували під помешкання.
У радянські часи в будинку, окрім Об’єднання профспілок Львівщини, тут також місяться міськком КПУ та магазин одягу «Елегант», на місці якого з 1997 р. розташований ресторан швидкого приготування «Макдональдс».
Хто бував у Львові на Левандівці, напевне, помічав дивні назви вулиць як для району, в якому зосереджена більшість підприємств залізниці, який вважається районом залізничників і оточений зі всіх сторін колією. Паралельно вулицям Левандівській і Широкій проходить вулиця Повітряна, а перпендикулярно їй розташовані Пропелерна, Планерна, Ангарна і Пілотів, хоча сучасний аеропорт розташований в кількох кілометрах від цих вуличок.
Про те, вулиці так названі не помилково – саме тут на початку XX століття розташовувався львівський аеродром.
У 1914 році австрійська влада приймає рішення збудувати на Янівських блонях військове летовище метою прийому на нього, у випадку війни з Росією, своїх 11-ту і 14-ту авіаційні роти з Відня і Герца. Але через деякі затримки ці роти так і не прилетіли, натомість у 1915 році під час окупації Галичини Російською імперією, на аеродромі базувались Російські велетні-бомбардувальники “Ілля Муромець”.
Російський літак “Ілля Муромець”.
А вже у червні 1915 року летовище знову переходить під контроль Австро-Угорщини і тут розміщується 4-й цісарсько-королівський літунський парк, який виконує роль ремонтних баз. Тут розташовувались: майстерні з ремонту авіадвигунів та літаків, слюсарна і столярна майстерні. В окремих будинках були склади запчастин, цех для фарбування літаків, ангар для літаків, що потребували ремонту, зброярська майстерня, гараж. Поруч знаходилися пожежна помпа з приводом від електротурбіни, бензинова електростанція потужністю у 100 кінських сил для проведення польових ремонтних робіт.
Залишки російського ангару на левандівському летовищі, фото, 1915 рік.
Через те що літаки того часу не могли брати на борт багато людей, а їх вантажопідйомність була близько 130 кілограм, авіацію почали використовувати у перевезені пошти. Так з 20 березня 1918 року відбувся перший такий політ з Відня до Києва з проміжними посадками у Кракові, Львові та Проскурові (теперішній Хмельницький). Літак вилітав о 9:00 з Відня, о 11:10 сідав у Кракові для дозаправки, а у Львові пілот ночував і зранку летів далі. Лінія пропрацювала до 5 листопада 1918 року. Кореспонденція йшла 2 доби, це було не ефективно, але тогочасні літаки вночі літати не могли, оскільки ще не була достатньо розвинена навігація і пілот летівши вдень орієнтувався по наземних об’єктах. Пізніше на дахах великих будинків чи вокзалах почали малювати великими літерами назви населених пунктів, які підсвічували кіловатними прожекторами, ці прожектори було видно за 100 кілометрів.
Австрійській розвідувальний літак Lloyd C.II у Львові, фото, 1918 рік.
Під час Польсько-української війни аеродром перебував під контролем польської армії. Авіація УГА періодично атакувала летовище, яке стало головною базою польських повітряних сил. Саме звідси злітали літаки, що прийняли участь у першій в історії операції Війська Польського, яка відбулась 5 листопада 1918 року. Протягом 1918-1920 років летовище використовували й інші польські авіаційні формування.
Літак Hansa-Brandenburg B.I ІІІ польської льотничої групи, фото 1919-1920 роки.Літак Hansa-Brandenburg C.I 6-ї польської ескадри в австрійському окрасі, фото, 1918-1920 роки.Літак Airco D.H.9 6-ї польської ескадри в британському окрасі, фото, 1920 рік.
2 серпня 1922 року на Львівському летовищі сів перший цивільний літак “Junkers F.13” з чотирма пасажирами на борту рейсом Варшава-Львів. Перевезення, які відтак стали регулярними, організувало щойно створене акціонерне товариство «Польська повітряна лінія «Aerolloid». Його засновниками були німецький завод «Junkers» в Дасау та підприємство «Danziger Luftpost» у Гданську. Німці забезпечували технічний бік проекту, починаючи від двигунів та комплектувальних виробів і закінчуючи інженерними рішеннями. Технічним напрямом організації авіалінії у Львові керував Ернст Мільх, один із майбутніх творців гітлерівських «Luftwaffe». Трасою Львів–Варшава–Данциг курсували кілька літаків «Junkers F.13». Згодом «Польську повітряну лінію «Aerolloid» було реорганізовано в АТ “Польська авіалінія «Aerolot»”, без участі іноземного капіталу. Його керівництво придбало нові голландські літаки «Fokker», що дозволяли долати відстань від Львова до Кракова за 1 годину 25 хвилин.
Junkers F.13 і пасажири першого рейсу Гданськ – Варшава – Львів, фото, 1922 рік.Адміністративна будівля Левандівського летовища, фото.Розклад польотів компанії “Polska Linija Lotnicza” від 1 квітня 1925 року.Фрагмент мапи 1929 року, де зображено розташування летовища.
У 1923 році було прийнято рішення будувати новий аеродром на Скнилові у зв’язку з неможливістю розширення існуючого летовища через забудову сусідніх територій. Будівництво розпочали у 1925 році і закінчили 1936 році, але обладнання перебазовували вже у 1929 році.
Львівські річки та потоки, джерела, водойми, стави – окрема, цікава та актуальна для досліджень тема.
Передусім, мабуть тому, що практично нічого з цього надбання не залишилось збереженим для сучасних городян. І, якщо, про великий Пелчинський став ми маємо чимало звісток та інформації, то про сусідній, лише трохи менший, став Панянський, її практично немає…
Панянський став на фото Кароля Блейма, 1893 рік
Перші згадки про цей львівський став також сягають доби середньовіччя. У магістратському інвентарі 1608 року згадується млин, що діяв на Панянському (або ж Дівочому) ставі Львова. Назва млина походить від перших власників – жіночого католицького ордену домініканок. Зберігся також номер конскрипційної дільниці де діяв млин, й, відповідно, знаходився став – № 243.
Сучасна забудова на вулиці Вітовського (давній Пелчинській) – саме тут знаходився Панянський став. Фото 2015 року
Панянський став був розташований на земельній ділянці, яку нині займають будинки № 9-21 сучасної вулиці Вітовського. Всю цю інформацію ми отримуємо зі збережених міських карт та поодиноких світлин ставу, що дійшли до наших днів.
На Панянському ставі. Фото Адама Ленкевича до 1914 року
Разом із прилеглим Пелчинським ставом він творив одне з улюблених місць літнього відпочинку – із невеличкою купальнею та прокатом човнів; взимку тут можна було покататись на ковзанах.
Ковзанка на Панянському став. Фото 1903 року
На фото Панянського ставу Адама Ленкевича, виконаному до 1914 року, вже можна побачити та впізнати вулицю Пелчинську (сучасна – Вітовського). Бачимо будинок під номером 22, збудований на початку XX сторіччя архітектором Григорієм Пежанським для власних потреб. Ліворуч, на ще не залісненому пагорбі, височить будівля Академічного дому, гуртожитку руських студентів Львова.
Забудова сучасної вулиці Вітовського, місце де знаходився Панянський став. Фото 2015 року
Давні стави, Панянський, та прилеглий Пелчинський, були осушені після I Світової війни. Ділянки, на яких булли розташовані стави – забудовано. Автор: Євгеній ІПАТОВ для Фотографії старого Львова
Сьогодні ми розкажемо про одну з атракцій південно-західного передмістя Львова, що почало розвиватися у першій половині 19 ст. і дістало назву Neue Welt (Новий Світ).
В ті часи назва Новий Світ на декілька десятиріч закріпилась за шляхом, що зв’язував Сокільницьку дорогу (дорогу до Наварії) від костелу Св. Лазаря з рогаткою на Городоцькій дорозі. Нею проходила офіційна межа між Галицьким та Краківським передмістями Львова, розповідає Сергій Криниця.
Одночасно назва Новий Світ поширилась на всю околицю між Городоцькою та Сокільницькою (пізніше Вулецькою) дорогами.
З півдня її межею стала прокладена у 1864-1866 рр. залізнична колія Львів-Чернівці. У 1930-х Новий Світ, разом з Кульпарковом, увійшов до складу VI дільниці Львова.
Адміністративні межі Нового Світу тоді пролягали нинішніми вулицями Кульпарківською, Поліщука, Федьковича, Ангеловича, Митрополита Андрея, Листопадового Чину, Матейка, Каменярів, Колесси, проходили повз касарні Цитаделі до Академічного дому, завертаючи за ним на південь.
В межах адміністративного Нового Світу опинились давні передміські дільниці Сикстівка, Байки, Кастелівка, Францівка…
Остання дістала свою назву від прізвища власників гіпсових кар’єрів та фабрики гіпсу братів Франц, яка знаходилася у кінці вул. Гіпсової та Коновальця.
Нинішню вул.Коновальця (у минулому вул.29 Листопада, названу так на честь польського повстання 1830—1831 рр., згодом Германенштрасе, ще згодом Енгельса) заклали у 1892 р. і одразу вона стала місцем жвавого будівельного руху, де чиншові кам’яниці перемежовувалися з престижними віллами, оскільки від початку закладення вулиці передбачалося використовувати її виключно як місце поселення аристократії та заможних громадян.
Найпримітнішу віллу цієї вулиці збудували вже у 1893 р. за проектом Яна Пєрося для вдови Йосифа Франца – спадкоємниці фабрики гіпсу Юзефи Франц.
Декорував фасади цього розкішного палацу Едмунд Плішевський. Розкішна вілла у стилі необароко постала на розі нинішніх вулиць Мельника і Коновальця, і нині має адресу Мельника, 13.
У власності гіпсових королів вілла пробула аж до 1939 р., коли була націоналізована.
Відтоді і по наш час вона виконує важливу функцію охорони здоров’я трудящих мас, конкретно тут міститься обласний лікарсько-фізкультурний диспансер (хто мені пояснить, що воно таке, буду вдячний).
Зазираю всередину – очікувано мабуть колись розкішний хол поділили на безліч кімнат з реєстратурою включно. З десяток молодих людей збилися в юрбу біля реєстратурного віконця, роблячи і без того тісний хол взагалі непрохідним.
Рештків минулої розкоші (як то збереглося в екстер’єрі) не спостерігається. От хіба тільки старі дерев’яні сходи на 2-й поверх…
Втім, завітайте самі. Добиратися зовсім просто – трамваєм №2 прямо від ратуші до зупинки «вул.Мельника».
А ліпше пройтися від Львівської політехніки вулицями Коновальця чи Генерала Чупринки, які містять ще не одну цікавинку…
До наших часів, на щастя, збереглося декілька унікальних храмів, які звели ще в часи князя Данила Галицького та його спадкоємців. Вони подекуди пережили численні перебудови та зміну вигляду, але у кожному з них залишилася маленька частинка такого своєрідного далекого і таємничого середньовіччя.
Храм Івана Хрестителя
Згідно з історичними джерелами, ще 1260 року храм збудували для дружини Лева Даниловича – угорської принцеси Констанції. З часом змінювалися власники храму – у XVI він перейшов до вірменської церкви. У наступні 200 років до церкви добудували ризниці з півночі та півдня, але на початку ХІХ століття храм горів і кілька десятиліть стояв у руїнах.
Костел святого Івана Хрестителя
У 1886-9 роках видатні архітектори та будівничі Юліан Захаревич та Іван Левинський перебудували храм до невпізнання.
Будівлю покрили новим дахом, фронтон розібрали аж до склепінь і перемурували наново – замість готики на світ з’явився неороманський храм. У храмі залишався бароковий вівтар початку ХVI століття, але зараз його доля невідома – останні згадки про вівтар походять із середини 20-х років минулого століття.
Дзвіниця Храму Св. Івана Хрестителя, 1917 рік
Зміни ХІХ століття не стали останніми – 1989 року фахівці «Укрзахідпроектреставрації» реставратори розібрали південну ризницю, неороманське облицювання стін та переробили склепіння, але . головний фасад зберегли. Із 1993 року в будівлі храму працює Музей найдавніших пам’яток Львова.
2. Церква Святого Миколая
В історичних документах згадки про церкву Святого Миколая зустрічаються у 1292 році, хоча деякі вчені припускають, що засновником храму міг бути й князь Данило. Свого часу це була головна князівська церква, розташована неподалік від замку володарів Галичини. Ще одне припущення стосується того, що у цьому храмі була православна катедра ще до того, як поляки завоювали Львів.
Церква Святого Миколая
Документи свідчать про те, що храм Святого Миколая був власником полів і добр, а король Сигізмунд надав настоятелеві церкви юридику, тобто церква отримала право збору податків на своїх землях і навіть здійснювати суд.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
Наприкінці XVI століття до храму завітав патріарх антіохійський Йоахим IV і поблагословив діяльність церковного братства. У часи відродження православної церкви храм Святого Миколая відігравав вагому роль як осередок віри та просвіти. Щоправда, пожежа 1623 року завдала церкві пошкоджень, а впродовж цього століття зазнавав регулярної шкоди від набігів татар. На початку XVIIІ століття його відбудували, проте лиха не оминали храм – пожежа знищила давній іконостас у 1783 році, а через пожежу 1800 року церква отримала дві нові бані та бляшаний дах. Однак після добудов та перебудов вона зберегла головні риси старовинної архітектури – план грецького хреста і центральний купол.
У 20-х роках до прослави храму долучився знаний художник Петро Холодний, фрески якого у псевдовізантійському стилі прикрашають храм.
Монастир святого Онуфрія
3. Монастир святого Онуфрія
Ця монастирська обитель розташована неподалік від храму святого Миколая на теперішній вулиці Богдана Хмельницького під Високим Замком. Фахівці припускають, що фундатором монастиря був князь Лев і звели його у другій половині XIII століття, хоча документальні згадки датовані XV століттям.
Церква святого Онуфрія
Розквіт монастиря припав на XVІ століття – тоді Успенське братства купили для монастиря землю і його територія збільшується у кілька разів. Потім князь Острозький дав грошей на розбудову обителі, завдяки чому з’являються мурована церква та двізниця. Також монастир оточують міцними мурами через набіги татар. Монастир святого Онуфрія разом із сусіднім вірменським монастирем був єдиною оборонною ланкою тогочасного Львова. Також у другій половині XVІ віку в монастирі оселився друкар Іван Федорович. Саме тут він облаштував першу свою друкарню, тут з’явилися на світ «Буквар» та «Апостол», тут друкар знайшов вічний спочинок.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Світлина 1915 року, автор Марек Мюнц
У ХІХ столітті монастир знову перебудували і такий вигляд обитель має до наших днів. Навіть радянська влада не змогла знищити монастир, хоча й влаштувала там гуртожиток. У 1977 році на території монастиря заснували музей Івана Федорова. А отцям-василіянам обитель повернули 1989 року.
4. Костел Марії Сніжної
Цей храм, як припускають, збудували німецькі колоністи у XІV столітті на місці дерев’яної церкви. Уперше про нього згадують в 1344 році. Іван Крип’якевич писав, що це була перша парафія римо-католицької церкви у Львові.
Костел Марії Сніжної
Незважаючи на товсті мури (у XV столітті храм опинився поза мурами міста), котел двічі горів у XVІІ столітті і двічі його відбудовували. У середині XVІІІ віку храм радикально обновили – Станіслав Строїнський намалював фрески, всередині з’явилися нові барокові вівтарі, лавки та сповідальниці. За деякий час храм став центром однієї із шести латинських парафій міста. Приблизно тоді ж збудували будинок органіста, який так люблять кінематографісти.
Костел Марії Сніжної, біля входу видно Скульптуру Богородиці. 1930-ті
Перебудову цього храму здійснено за проектом згадуваного вже Юліана Захаревича у 1892 році у тому ж неороманському стилі, як і храм Івана Хрестителя. Тоді не було законодавства про охорону пам’яток, тож із костелу забрали старі вівтарі, знищили фрески Строїнського, а вікна оздобили вітражами. Художник Едвард Лєпший намалював для костелу 7 картин в неоготичному стилі за мотивами Євангелія. Також у храмі встановили новий орган.
Під час Першої світової війни влада реквізувала три дзвони з чотирьох, але сам храм не постраждав. Костел залишався діючим до 1951 року, коли його закрили. Частина оздоблення була знищена, частину передали музеям. А в приміщенні зробили склад. З 1988 року в будівлі храму був музей фотографії, а 1995 року костел передали ордену редемптористів і освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
5. Церква святої Параскеви П’ятниці
На давність храму вказує його розташування – по сусідству від першого львівського ринку і на колишньому Волинському шляху, важливій дорозі часів середньовіччя, що зараз носить назву вулиці Богдана Хмельницького.
Церква святої Параскеви П’ятниці
Археологічні дослідження вказують на те, що первісно церкву збудували не пізніше першої половини XІV століття у романському стилі. Однак після пожежі 1623 року церкву перебудували, зробивши її частиною оборонних споруд міста. Фундував перебудову молдовський господар Василь Лупул, про це свідчить молдовський герб на пам’ятній таблиці у церкві.
У другій половині ХІХ віку церкву кілька два рази відновлювали. 1908 року замість шатрового даху було зведено баню з ліхтарем і кількома маленькими вежами.
На подвір’ї церкви святої Параскеви П’ятниці, 1920-ті
До оновлення храму доклався знаменитий львівський архітектор Юліуш Гохбергер, звівши нову плебанію. А вже за часів незалежності біля плебані за проектом Володимира Швеця збудували дзвіницю. До речі, усі 7 дзвонів з храму реквізувала австрійська влада під час Першої світової війни. Також у церкві свого часу зберігалося чимало цінних мистецьких творів – рідкісні картини з вірменських храмів, які тепер передані в музеї та галереї, а також рукописне Євангеліє XVІ століття, кадильниця та образ із церкви Різдва Богородиці на Тарнавці, яка не збереглася до наших часів. Ці раритети зберігаються в Національному музеї.
Храм відомий трьома іконами святих на ім’я Параскева, а також фресками знаменитого художника Луки Долинського. Але головною його окрасою є різьблений іконостас 40-х рр. XVII сторіччя. За стильовими та мистецькими ознаками його можна віднести до кола або майстерні відомого львівського художника кінця XVI -першої третини XVII ст. Федора Сеньковича.
