Львова

15 Травня, 2018

З історії однієї львівської вулички і її мешканців. Вулиця Глібова

Сайт Фотографії старого Львова пропонує ознайомитись з історією однієї невеличкої львівської вулички, яка знаходиться у Галицькому районі – вулиці Глібова. Цікавим та захоплюючим є її минуле, та не менш вражаючими є кам’яниці, що на ній розташовані.

Вулиці Каліча Гора та Драгоманова з’єднує вуличка Глібова. На карті Львова 1766 року вона зображена як дорога, яка проходила між приватними садибами з городами на схилах Калічої гори. В середині XIX ст. вулиця мала назву Бічної Гончарської, адже відгалужувалась на північний захід від вулиці Гончарської (сучасна вулиця Драгоманова). З 1871 року теперішня вулиця Глібова мала назву Голубина.

Вигляд на вулицю Глібова з вулиці Драгоманова. Фото Романа Метельського

У 1906 р. перейменована на честь львівського літератора Петра Хмельовського, який проживав на цій вулиці у віллі ‘‘Палатин’’ (будинок №12). За часів німецької окупації, у 1941-44 роках, вулиця називалась Висока (Гохштрассе), а з 1945 року названа на честь українського поета, байкаря Леоніда Глібова, багато творів якого були вперше опубліковані у Львові.

Довжина вулиці становить всього приблизно 180 м., а при закінченні поділяється на дві частини : парна частина вулиці спускається вниз, а непарна переходить до верхньої частини вулиці Каліча Гора. Варто зазначити, що до кінця 1890-х років вулиця була забудована практично садибними будівлями. На зміну їм було споруджено будинки на зразок французької палацової архітектури XVII ст. У забудові переважають такі архітектурні стилі як конструктивізм, класицизм, історизм. Слід зауважити, що більшість будинків на вулиці є пам’ятками архітектури місцевого значення м. Львова.

Привертає увагу будинок №2, збудований у 1906 р. за проектом Тадея Обмінського у стилі сецесії. Автором ліпного декору був Теобальд Оркасевич. Цікавим є фасад будівлі, який багато декорований рослинними орнаментами.

Будинок №2 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

У 1910 році в цьому будинку проживав Маріан Смолюховський – професор кафедри теоретичної фізики Львівського університету, один з творців сучасної статистичної фізики.

Парадний вхід будинку №2 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

У будинку №4 у 1900 – х роках жив польський історик та письменник Францішек Равіта-Ґавронський.

Будинок №4 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

Кам’яниці №3 та №5 – кам’яниці Нухіма Грюнсбера, збудовані у 1897-1898 рр. за проектом Юліана Цибульського. У будинку №3 існував інтернат ім. А. Міцкевича для учнів львівських шкіл (орієнтовно у 1907-13 рр.), а в кам’яниці №5 у 1936 – 39 рр. проживав Юзеф Кофлер – польський композитор-авангардист, музикознавець, викладач музики.

Кам’яниці під номерами 3 та 5 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

В будинку №6 наприкінці 1890 – х років проживав Тадеуш Попель – видатний польський художник, співавтор Рацлавицької панорами та панорами битви під Грюнвальдом. Кам’яниця №8 будувалась наприкінці XIX ст.

Будинок №8 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

Будинок №9 – будинок вищезгаданого львівського архітектора Юліана Цибульського, споруджений за його проектом у 1896-1898 роках. На місці сучасної кам’яниці тут стояв дім, в якому у 1886-87 рр. винаймав житло Іван Франко після одруження з Ольгою Хорунжинською. Саме помешкання в цьому будинку було першою квартирою, в якій проживало молоде подружжя. Проте через несприятливі побутові умови, а також високу орендну плату сім’я змушена була звідси переїхати.

У 1912-1918 рр. тут містилося Генеральне консульство Німецької імперії. У 1930-х рр. в цьому будинку жив професор Вітольд Мінкевич – відомий інженер, архітектор, ректор Львівської політехніки у 1931 році.

Будинок №9 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

У 1890-их роках за проектом архітектора Юліана Цибульського збудований будинок №10. Орієнтовно у 1900-1908 роках тут мешкав відомий польський філософ, логік, творець Львівсько-Варшавської філософської школи, професор Казимир Твардовський, а в 1913 році – його учень – Ян Лукасевич – польський логік, філософ та математик.

Будинок №10 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

В кам’яниці №11 на початку 1900 – х років мешкав віце-президент львівського апеляційного суду Ян Дилевський, а у 1910 – 30 – их рр. – польський юрист, професор, ректор Львівської політехніки у 1939-1940 роках Антоній Верещинський.

Під номером № 12 міститься так звана вілла ‘‘Палатин’’ .У 1875 році тут збудували у неороманському стилі двоповерхову віллу ‘‘Затишок’’ з еклектичною вежею за проектом Едмунда Кьолера. Вілла була збудована для родини Чарновських. Трохи нижче, на вулиці Каліча Гора, 7 спорудили прибудову з подібним фасадом.

Вілла “Затишок” у Львові по вулиці Глібова до реставрації, 1893 р.

З 1889 році власницею вілли була Олімпія Вишинська, а у 1893 р. будинок придбав професор Львівської Політехніки, літератор Петро Хмельовський. У 1893-94 роках було здійснено перебудову споруди за проектом Альфреда Каменобродського. Тоді ж змінили її назву на ‘‘Палатин’’.

Вілла “Палатин” у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

Після перебудови будинок був розширений. До нього добудовано дві наріжні вежі, а також з правого боку до старої вілли прибудували більшу та багатше оздоблену споруду. Варто зазначити, що вілла зберегла свій середньовічний стиль. Перед Першою світовою війною тут мешкав віце-президент Королівського столичного міста Львова, Тадеуш Рутовський.

Вигляд на віллу “Палатин” у Львові з вулиці Каліча Гора. Фото Романа Метельського

За часів Польщі у будинку №13 містилася фабрика металевих іграшок Козакевича. Привертає увагу триповерхова кам’яниця №15, збудована 1890 року.

Будинок №15 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

У ній свого часу жили : Анатоль Вахнянин (1841-1908) – композитор, педагог, перший голова товариства ‘‘Просвіта’’; Кирило Студинський (1868- 1941) – літературознавець, філолог-славіст, фольклорист, голова НТШ у Львові (1923-1932 рр.), член ВУАН, голова Народних зборів Західної України у 1939 р.; Олександр Тисовський (1886-1968) – педагог, професор Львівського Таємного Університету, засновник організації ‘‘Пласт’’.

Меморіальна таблиця на будинку №15 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського.

Про це свідчить меморіальна таблиця, відкрита у 2007 році. У післявоєнний час тут проживав український композитор Анатолій Кос-Анатольський (1909-1983).

Меморіальна таблиця Анатолію Кос-Анатольському на будинку №15 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

У будинку №17 на початку ХХ ст. містилася школа співу Г. Пожановської, а згодом виробництво килимових доріжок ‘‘Синдикат килимарський’’ (до 1939 року). Тут проживав Олексій Ратич (1906-1975) – відомий український археолог, кандидат історичних наук, дослідник городищ княжої доби Львова, Судової Вишні, Звенигорода.

Будинок №17 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського

Такою цікавою та захоплюючою є історія невеличкої вулички Глібова.

Мар’яна ІВАНИШИН для Фотографії старого Львова

ДЖЕРЕЛА :

Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Л.: Центр Європи, 2008. – 384 с.: 330 іл.;
http://photo-lviv.in.ua/nevidomyj-lviv-villa-palantyn;
https://uk.wikipedia.org/

15 Травня, 2018

Личаківська рогатка: історія у п’яти історичних зображеннях

Одна з найдавніших львівських особливостей, родом із середньовіччя, міські рогатки (рогачки) – своєрідні міські кордони, перепускні пункти, що регулювали рух до міста-з міста.

За право проїзду до Львова з селян, котрі везли продукти на міські торговиці, стягали мито; пильнували, хто заїздить до міста, та хто його полишає. Личаківська рогатка, що сторіччями була на сторожі східного, найнебезпечнішого міського кордону, завжди була особливою. Про це розповідає портал Фотографії Старого Львова.

Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя

Глинянська (Глинська) дорога (від напрямку на містечко Глиняни) називалась так ще від XV сторіччя. Вже у XVI столітті, за частиною дороги, закріпилась паралельна назва – Личаківська. 1787 року Глинянська вулиця стала головною артерією Личакова. Нею простягалися цісарський гостинець на Золочів, де він розгалужувався на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Чорного моря…

Ця дільниця завжди була особливою. Протягом ХVIII-ХІХ сторіч мешканці Личакова займалися переробкою зерна на муку і крупу. Звідси досить дивні на наш час назви двох бічних вулиць – Мучна та Круп’ярська. Восени личаківці йшли до міста квасити капусту, наймаючись до окремих господинь. Виготовляли вони цей продукт за власним рецептом, і капуста зберігала свої якості аж до весни… Личаків давав значну кількість візників для міста. Взимку вони працювали на санях, влітку – на возах. Тому поява першого трамвая на Личакові була зустрінута з неприхованою ворожістю. На водія трамваю якось напали жінки та закидали його помідорами і тухлими яйцями…

Рогатка на верхньому Личакові із трамвайним розїздом біля станції. Фото поч. XX сторіччя

Через стратегічність напрямку та близкість львівського середмістя (бл. 4 км.), вулиця була свідком багатьох історичних подій. У 1648 році по ній ішли полки Богдана Хмельницького, а у вересні 1914 вступали до Львова війська 42-ї дивізії російської армії, 1941 – личаківська – артерія подальшого бліцкригу на схід…

Там, де закінчується підйом і вулиця стає рівною, віддавна була розташована Личаківська рогатка. Згодом, напередодні I Світової війни у цьому місці було облаштовано трамвайний роз’їзд.

“Передача” Львова росіянам у вересні 1914 року на новій Личаківській рогатці.

Із початком ХХ сторіччя Личаківську рогатку перенесли до меж нинішньої вулиці Пасічної. Її штат урядував у будинку при Личаківській, 148. Навпроти, близько 1910 року, збудували триповерховий будинок під № 179 з готичною вежею, у якому зараз розміщено початкову школу. Біля цього будинку 3 вересня 1914 року віце-президент Львова Тадеуш Рутовський вручав символічні ключі від міста російському генералові Роде…

Польські військові на Личаківській рогатці під час польсько-радянської війни 1920 року

Після I Світової війни значення львівських рогаток поступово занепадає. Вони перетворились на звичайні, історико-географічні орієнтири для мешканців та гостей міста…

Автор: Євгеній ІПАТОВ / photo-lviv.in.ua

7 Травня, 2018

Водозбірник на Погулянці, або звідки потрапляла вода до фонтанів на Ринку

Більш ніж сторіччя тому Францішек Яворський писав: “… Погулянка ніколи не була модною околицею Львова, бо сюди задалеко ходити львівським міщанам…”. Тенденція зберігається, й зараз, віддалена від історичного центру дільниця, оточена звідусіль багатоповерховими будинками, все ще залишається маловідомою для широкого загалу околицею. Проте, тут, залишається чимало пам’яток історії Львова, пов’язаних, наприклад, із такими ключовими складовими життя міста, як питна вода, розповідає портал Фотографії Старого Львова.

Погулянка на зображенні Кароля Ауера. 1840 рік

Засвоєння цієї віддаленої дільниці розпочалось у XVII сторіччі, коли львівський бургомістр Ян Аттельмайєр облаштував тут пасіку. Сучасна назва дільниці пов’язана із іменем адвоката Францішека Венглінського, 1810 року він споруджує тут заміську віллу, якій дає назву “Погулянка”, згодом, вона поширилась на цілу місцевість. Зусиллями адвоката дільниця перетворилась на доглянуте, облаштоване, популярне в городян місце відпочинку – було розбито сади, висаджено букові дерева, розчищено давні стави… Саме у ці часи, переобладнано давніші та облаштовано нові водозбірники, що здавна постачали воду до середмістя Львова.

Грот-водозбірник на Погулянці. Фото: photo-lviv.in.ua

Колись, багата на джерела Погулянка мала цілу низку гротів-водозбірників, де вода накопичувалась та відстоювалась перед тим, як потрапити до міської системи водопостачання. Сьогодні з них залишився лише один…

Майже двохсотрічна споруда розташована на крутому схилі пагорбу, зліва від дороги до Львівського винзаводу, неподалік від Центру творчості дітей та юнацтва “Галичина”. Водозбірник є глибоко врізаним у схил, фасад по боках підпирають два масивні контрфорси, прикрашені рельєфними зображеннями морських німф-нереїд у вигляді напівжінок-напівриб, що тримають у руках дари моря: мушлі та гілки коралів. Автором цих алегорій стихій води, за припущенням мистецтвознавця Юрія Бірюльова, був львівський скульптор Пауль Ойтеле (1804-1889). Фасад і рельєф було створено у 1839 році. Саме цю дату вирізьблено на замковому камені склепіння комори, куди можна потрапити через вузьку арку вхідного отвору.

Безпосередньо басейн-відстійник має розміри близько 4 на 2 метри, та глибину у 1,5 метри, та виконаний, на відміну від фасаду, із необробленого ламаного каміння.

За дослідженнями Павла Гранкіна, конструкція та архітектура водозбірника дозволяють припустити, що у 1839 році було тільки збудовано фасад і відремонтовано склепіння давнього водозабору, імовірно того самого, який згадується під 1407 роком. За місцем знаходження це, можливо, так зване Венглінське джерело, згадане 1938 року Яном Вериньським:

” Одним з найважливіших джерел є Венглінське на Погулянці. Збірна комора знаходиться у кам’яному будинку, що зветься “brensztube”, особливістю якого є вирізьблена над входом в камені … сирена. Це єдина сирена, як герб, у Львові. Венглінське джерело постачає воду до чотирьох фонтанів на Ринку довкола ратуші. Колись, п’ятдесят років тому, венглінський водопровід провадив вулицями Погулянки, Кохановського, Сакраменток, Пекарською, Чарнецького і Руською на Ринок до ратуші, а звідти до вулиць Гродзіцьких, Ормяньску, Краківську…”

Став на Погулянці. Фото: photo-lviv.in.ua

Джерело: photo-lviv.in.ua

4 Травня, 2018

Яким раніше був Парк культури у Львові (Фотоісторія)

В 2016 році у Львові свій невеличкий ювілей відзначив Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького, а в народі лаконічно – Парк культури. Тоді йому виповнилось 65 років.

Територія, на котрій через кілька років постане Парк культури. На центральному плані помітно залишки кар’єру. Фото 1945 року

Після захоплення Львову радянською владою, практично одразу постало питання про відкриття у місті парку культури і відпочинку радянського взірця. Розглядалося кілька місць його розміщення та розроблялось кілька проектів його облаштування. Проте, увесь процес обірвала війна. По новому до цієї ідеї повернулись уже після її закінчення. Первинно, ще в 1949 році, парк культури та відпочинку було відкрито біля колишньої міської стрільниці. Однак, уже з 1951 року розпочалось облаштування парку в новому місці, звичному для нас тепер. Про це розповідає Фотографії Старого Львова.

Роботи з розчищення сміттєзвалища для спорудження майбутнього Парку культури. Фото 1950-1951 року.

Територія поміж вулицями Стрийською та Дзержинського (Вітовського), де мав постати парк, до того була в доволі занедбаному стані. Колись тут розміщувалась цегельна разом з кар’єрами та копальнями, а на верхній терасі – цвинтар. На 1951 року від цегельні залишились одні руїни, ціле сміттєзвалище та запущений кар’єр. Усе це було доволі швидко розчищено, а цвинтар зрівняно з землею. Таким чином відкриття парку, де-факто, відбулось ще в 1951 році, хоча офіційна церемонія відкриття тільки в наступному, 1952 році.

С/г виставка в новозбудованому Парку культури. Фото 1950-х рр.

По-правді говорячи, облаштування парку тривало впродовж 1951-1959 року. А таке його раннє відкриття були спричинено ще однією обставиною. Річ у тім, що з 1951 року і аж до 1965 року тут діяла обласна виставка здобутків народного господарства, а в народі просто – с/г виставка. Саме перше відкриття виставки 1951 року так підганяло упорядників парку до його раннього відкриття.

Загальний вигляд Парку культури під час відкриття 4 с/г виставки. Фото 1954 року

Первинний вигляд нового парку значно відрізнявся від теперішнього. Головний вхід розміщувався від вулиці Дзержинського (Вітовського), там де й тепер. Між ним та дорогою вулиці Дзержинського була гарно оздоблена клумба. Від входу на 800 метрів вперед тягнулася головна алея парку, яка закінчувалась другим входом до нього, дещо меншим від головного, однак теж оздобленого арками.

Верхній вхід до Парку культури зі сторони вул. Стрийської. Фото 1963 року

Неподалік від головного входу, по праву сторону від центральної алеї було споруджено театр «Дружба». Назва ця була прив’язана до скульптурної групи над входом до кінотеатру. Мало хто знає чи зауважував, що в ній відтворено людей трьох рас – по центру білий радянський комсомолець, котрий правою рукою тримається з дівчиною монголоїдної раси, а лівою – з парубком негроїдної раси. Таким чином дана скульптурна група символізувала не просто дружбу, а дружбу народів чи навіть рас. Сам же кінотеатр містив зал на 300 глядацьких місць. В 60-х роках цю кількість збільшено до 562 місць. В 90-х кінотеатр припинив своє функціонування, однак занедбана будівля і досі розміщується в парку.

Кінотеатр “Дружба” в Парку культури. Фото 1950-1960 рр.

По тій же стороні центральної алеї, вище від кінотеатру, розміщувався так званий Зелений театр. Оскільки театр був літнім, ти єдиної будівлі як такої не було. Уся територія було обведена ажурною огорожею, в межах котрої й містилися глядацькі місця, перед якими була зведена доволі масштабна сцена. Театр міг вмістити 1800 глядачів, а за деякими даними – до 6 тисяч. Так чи інакше, та він все одно залишався найбільшим місцем для проведення концертів, тому за часи його функціонування тут побувало чимало відомих радянських артистів. Уже в 80-ті роки Зелений театр припинив своє існування і був знесений. Тепер на цьому місці лиш клумби та невеличкі залишки фундаментів сцени.

Зелений театр у Парку культури. Фото 1950-х років.

Практично поруч з Зеленим театром, біля центральної алеї, було встановлено пам’ятник Сталіну. В 1953 році біля нього відбулось одне з найперших масових дійств в цьому парку – мітинг з нагоди смерті того ж таки Сталіна. Самому ж монументу довго простояти в цьому парку не судилося, і 1956-1957 рр. його прибрали.

Пам’ятники Сталіну, Леніну та Галану біля центральної алеї в Парку культури. Фото 1950-х років

Ліворуч від головної алеї, напроти пам’ятнику Сталіну, одночасно було зведено пам’ятник Леніну. Його доля, однак, була ненабагато кращою і до 60-х років його теж не стало в парку. Відомо, що біля центральної алеї в 1957 році було встановлено пам’ятник Галану, який в 60-х роках теж прибрали.

Мітинг в Парку культури з нагоди смерті Сталіна. Фото 1953 року

Позаду пам’ятника Леніну розміщувалися павільйони с/г виставки. Вона відбувалася з року в рік продовж 15 років. Більшість павільйонів були дерев’яними, а тому від них не залишилось ані сліду після припинення виставок в 1965 році. На площі поміж павільйонами, ще з початку 50-х років, була облаштована літня естрада, яка існує і досі.

Вигляд “Барабану”, ресторану у Парку культури, з різних ракурсів та сучасний вигляд місця де він знаходився. Фото 1950-1960 років та сучасне фото

Дещо нижче від літньої естради було облаштовано невеличкий, наполовину дерев’яний та наполовину бетонний ресторанчик. Через свою круглу в плані форму він отримав в народі прізвисько «Барабан». Хоча цей заклад був доволі популярним в свій час, та до кінця 70-х років він припинив своє існування, а його будівля безслідно зникла.

Хокейна площадка в Парку культури. Фото кінця 50-х – початку 60-х рр.

На другу половину 50-х та першу половину 60-х років припадає подальша розбудова парку. В цей час споруджується його спортивно-розважальна частина. Однією з найперших була облаштована хокейна площадка позаду павільйонів с/г виставки. Для любителів ковзання без ключок та шайби діяли ще дві ковзанки – одна навколо «Барабану», а інша на площадці, що трохи нижче від літньої естради.

Територія до облаштування на ній стадіону та власне стадіон Юність у Парку культури. Фото 1950-1960 рр.

В 60-х роках розпочинає свою історію стадіон «Юність». Територія, на котрій він тепер розміщується, колись була кар’єром цегельні. На початку 60-х цю ділянку використовували для кінних виступів. Згодом тут облаштовують футбольне поле. І тільки в 1967 році з нагоди Фестивалю дружби чехословацько-радянської молоді, що мав відбуватись в цьому місці, було проведені повномасштабні впорядкування території та зведено трибуни й бігові доріжки. В 1968 році відбулось офіційне відкриття стадіону «Юність».

Атракціони в парку культури. Фото 1960-1980 рр.

Приблизно в цей же час починають споруджуватись перші дитячі атракціони парку. Будучи зведеними понад 50 років тому, вони, на диво, і досі функціонують у парку, даючи можливість уже навіть дідусям і бабусям покатати своїх внуків на атракціонах, на яких колись вони самі катались.

Музей ПрикВо в Парку культури та сучасний стан його будівлі. Фото 1970-1980 рр. та сучасне фото

У 1965 році, на місці, де безпосередньо розміщувалося Стрийське кладовище, збудовано музей ПрикВО. При цьому, радянська влада навіть не спромоглась провести ексгумації останків похованих тут людей. Тому музей був, в буквальному значенні, збудований на кістках. В 1995 році приміщення музею було продано новим власникам, які планували збудувати на його місці готель. Проте, в 1999 році, в ході земляних робіт з ковшів екскаваторів почали сипатись людські кістки, що викликало нову хвилю громадського обурення. Усі роботи були припиненні і зараз дана будівля стоїть в занедбаному стані.

Палац молоді Романтик в парку культури. Фото 1980 р.

У 1970 році на місці верхнього входу до парку було споруджено Монумент Бойової Слави Збройних Сил УРСР, який і до сьогодні розміщується в даному місці. Оновленого вигляду в 70-х роках набув і нижній вхід до парку. Тут було споруджено діючий і до тепер фонтан «Кульбаби».

Парк культури. Вигляд зверху. Сучасне фото

Однією з найпізніших споруд, зведених у парку, є палац молоді Романтик. Збудовано його аж у 1979 році, на місці танцювального майданчику, що звався «Комсомолка». Як і на танцмайданчику, в Романтику відбувались танцювальні вечори та різноманітні виступи. А з 80-х років книголюби облаштували тут своєрідний прообраз книжкового базарчика біля Федорова. Дане приміщення, під незмінною назвою функціонує і досі як розважальний заклад.

Автор: Володимир ПРОКОПІВ / photo-lviv.in.ua

3 Травня, 2018

Як у Львові курсував перший кінний трамвай

Напевне, кожен мешканець мегаполісу знає, що для того щоб дістатись в якусь частину міста не обов’язково брати приватне авто, можна просто сісти на автобус, тролейбус чи трамвай. Та в кінці XIX століття мешканці міст діставались з однієї частини міста в іншу пішо, і лише найзаможніші могли собі дозволити карету.

З часом у Львові з’являються власники підвод, які за гроші підвозили людей. Цей транспорт отримав назву “Тарадайки” і мав дуже хаотичний графік і маршрут. Ще у 1870 році дві англійські фірми просили дозволу на будівництво кінного трамваю, але Магістрат відхилив це прохання. І лише у 1878 році, коли стало зрозуміло, що місто більше не зможе нормально функціонувати без організованого громадського транспорту, було оголошено конкурс на будівництво кінного трамваю. Заявки на конкурс подали Бельгійське і Трієстське трамвайні товариства. Магістрат надав перевагу останньому. Контракт з “Societa Triestina Tramway” був підписаний 1 лютого 1879 року, а вже 21 травня того ж року був затверджений план будівництва. Що правда, чиновники трохи “обпеклися” на підписанні контракту, адже згідно цього документу місто віддавало конку Товариству в оренду на 50 років з можливістю викупу містом через 25 років. Відповідно всі прибутки йшли Товариству, а Львову мало що з прибутків трамвая діставалось.

Кінний трамвай і “тарадайки” на пл. Марійській (теперішня пл. Міцкевича), фото, кінець XIX ст.

25 листопада 1879 року відбулась перша пробна поїздка, про що 27 листопада написала “Gazeta Lwowska”: “Кінний трамвай опівдні почав пробну поїздку від свого депо вулицею Городецько-Янівською до Митної площі та в зворотному напрямку. З цією метою з депо виїхало три вагони: один літній відкритий, другий — з одним салоном, а третій — пасажирський, поділений на два класи. Випробування пройшли доволі гладко, але трохи запізнились через те, що робочі вчасно не закінчили очистку колії від льоду та снігу…”.

Кінний трамвай на пл. Митній, фото, кінець XIX ст.

Літній вагон кінного трамваю, фото, кінець XIX ст.

А перший на території сучасної України трамвай почав возити людей 3 травня 1880 року у Львові безкоштовно, а з 5 травня була введена оплата за проїзд. Ось що написала газета “Діло”: “Львівський трамвай розпочав 5 травня правильний рух по квитках з площі Митної до казарм Фердинанда. Кожні 9 хвилин від’їжджає вагон від переду казарм. П’ять вагонів будуть їздити 19 разів щодня, отже 95 разів можуть сідати пасажири на станціях, де зупиняється вагон. Спочатку всі вагони трамвая були у всякій порі дня битком набиті. Зрештою, більшість сідала з цікавості”.

Кінний трамвай на пл. Ярослава Осмомисла, поштівка, 1904-1905 роки.

Під кінне депо було відведено земельну ділянку позаду казарм цісаря Фердинанда, які були розташовані на новій щойно розбудованій вул. Бема (теперішня вул. Я. Мудрого).

Функціонували 2 лінії: “Головний вокзал – вул. Городоцька – пл. Митна” та “Головний вокзал – Підзамче”. Колія йшла по вул. Городецькій (нині вул. Городоцька), через пл. Голуховських (нині пл. Торгова), потім по центральній вулиці міста – Карла Людвіга (пр-т Свободи) з виходом на пл. Маріацьку (пл. Міцкевича), і далі через пл. Галицьку, пл. Бернардинську (пл. Соборну), по вул. Чарнецького (вул. Винниченка) до митної управи (пл. Митна). Від цієї лінії було відгалуження – від пл. Голуховських (пл. Торгова), через пл. Краківську (пл. Осмомисла), вниз по вул. Жовківській (вул. Б. Хмельницького) з перетином залізниці й далі до вокзалу Підзамче та Жовківської рогатки (кут вулиць Волинської та Б. Хмельницького).

Колія кінного трамваю на пл. Галицькій, фото, кінець XIX ст.

Трамвай перевозив за рік, в середньому, 1 867 000 пасажирів. станом на 1889 рік нараховувалось 150 коней, 37 пасажирських та 3 вантажних вагони. Вагони були виготовлені в Австрійському місті Граці, пофарбованими в темно-коричневий колір з білими написами “Tramwaj Lwowski”. В літній період трамвай тягнула пара коней, а вулицями Городоцькою та Янівською (сучасна вул. Шевченка) вагони тягнуло троє коней, а донизу одним конем, відповідно і вартість проїзду вгору і згори була різною. Зимою трамвай вже тягнуло 4 коней. Середня швидкість руху становила 6,4 км/год. Рейки були дубовими, оббитими бляхою, ширина колії становила 1 метр.

Навіть у той час були “зайці”. Покаранням для них було відпрацювати день на січкарні, заготовлюючи їжу для коней.

Кінний трамвай на залізничному переїзді на теперішній вул. Б. Хмельницкого, фото, кінець XIX ст.

У 1894 році сталась подія, яка сильно похитнула позицію кінного трамваю – Львів став другим містом на території сучасної України і четвертим на території Австро-Угорщини де з’явився електричний трамвай. Поява електричного “брата” викликала велике обурення серед родичів водіїв конки. Львівський історик Ілько Лемко, посилаючись на тодішні поважні львівські газети, розповідає, що дружина візника, який втратив роботу, пані Скоробецька «зробила трамваю пропозицію, фізично неможливу до виконання, з відповідними жестами». Простішою мовою це означало, що згадана пані, закинувши спідницю і нахилившись до трамвая задом, закликала його поцілувати її в одне місце.

Привілей електричного трамвая відображав навіть той факт, що він проїжджав через Вітальну арку, встановлену у 1894 році на вул. Чернівецькій до приїзду найяснішого цісаря Франца Йосифа І. В той час як кінний трамвай проїжджав біля неї, там де проходить сучасна трамвайна колія на “двірець”.

У 1905 році розпочалися переговори щодо муніципалізації кінного трамвая, можливість якої була передбачена після 25 років експлуатації. Договір про купівлю містом мережі був підписаний 8 липня 1906 року, проте передача майна розтягнулася на деякий час.

Омнібус та кінний трамвай на теперішній вул. Чернівецькій, фото, 1900 рік

Конка проіснувала у Львові ще до 29 грудня 1908 року. Коней було розпродано, а вагони використовувались як причіпні до електричного трамваю.

Електричний трамвай з причіпним вагоном кінного трамваю на теперішній вул. Чернівецькій, фото, 1931-1939 роки.

Костянтин БАРАНЮК для Фотографії старого Львова

Джерела: forko.livejournal.com, ipress.ua, lvivcenter.org, lvivtrans.net, uk.wikipedia.org.

Лемко Ілько. Романтичний львівський трамвай // Легенди старого Львова. — Львів: Апріорі, 2008. — С. 43-47.

1 Травня, 2018

7 цікавих фактів про монастир бернардинів та церкву Св. Андрія

Комплекс монастиря та костелу Бернардинів, що знаходиться у Львові на площі Соборній, без сумніву можна назвати одним з найдавніших храмових комплексів Львова.

На місці сучасної споруди дерев’яний монастир було збудовано у XV столітті. Згадку про перший, дерев’яний, бернардинський костел знаходимо у 1460 році. Гроші на початок будівництва пожертвував львівський староста Анджей Одровонж зі Спрови (виділено земельну ділянку біля Галицької брами, споруджено невеликий дерев’яний монастир з каплицею св. Андрія).

1. Чернечий орден бернардинців (францисканців обсервантів) осів у Львові у 1460 р. Фундатором монастиря був подільський воєвода та львівський староста Андрій Одровонж.

2. Перший монастир, зведений у 1460 р., згорів через 4 роки – у 1464 р. Другий монастир також згорів –у 1509 р.

Бернардинський костел та колона зі святим Йоаном з Дуклі.

3. Проект нового монастиря виконав Павло Римлянин. Новий монастирський комплекс був зведений у 1600-1630 рр. і мав виконувати оборонні функції.

4. При монастирі діяло декілька братств, зокрема братство Поясу Св. Франциска (1464 р.), Св. Анни (1583 р.) та Св. Михаїла (1596 р.).

Костел Святого Андрія ордену бернардинців. Фото до 1939 року

5. У монастирі перебувала значна кількість ченців: 73 у 1549 р., 73 у 1615 р. та 61 станом на 1772 р. Однак, вже у 1815 р. у монастирі перебувало лише 19 ченців.

6. Під час касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ (1780-1790 рр.) 27 січня 1785 р. було видано указ про закриття монастиря, однак стараннями тогочасного провінціала ордену о. Владислава Гейна дію документу було скасовано. Хоча було конфісковано багату бібліотеку, частину якої вдалось викупити. Решту вивезено до Відня, а також передано на користь університетської бібліотеки.

7. У 1784 р. частину монастирських приміщень було передано під новостворений Архів гродських та земських актів. Зараз це Центральний державний історичний архів України, м. Львів. У архіві зберігаються документи починаючи з XII ст.

Ористарх БАНДРУК для Фотографії старого Львова

28 Квітня, 2018

Тенденції осінньої львівської моди 1937 року

Питання моди завжди займало важливе місце у житті людей. Зокрема, питання модних новинок в одязі. У будь-якому столітті, не залежно від віку, власного стилю та уподобань жінки намагаються бути у курсі найсвіжіших модних силуетів та форм. Не виключенням були й наші бабусі, а стежити за останніми модними тенденціями їм допомагали тогочасні жіночі журнали.

Щоб краще зрозуміти які фасони, тканини та кольори були у тренді 81 рік тому, портал Фотографії Старого Львова пропонує ознайомитися із модними новинками осені 1937 р., надрукованими у популярному виданні «Нова Хата»

Осінні новини

Журнал “Нова Хата” Р. ХІІІ. ч.17. Львів 1 вересня 1937 р.

Рисівники мод, що шукали нової лінії на сьогоріний осінній сезон, певне пригадали собі сильветку з 1916 р. Вузка талія, підкреслена ще дзвоновими полами короткого жакету, нагадує, нам наш давній костюм ще з матуральних часів. Коротка дзвонова спідничка пригадує нам свобідний, ритмічний рух наших ніг. Ті давні мотиви бачимо теж і в крою плащів,що майже всі є до стану, поширені долом. Всякого роду нові детайлі, як плоскі коміри, легко, справді дуже трошки поширені рамена, відтинані ґески, шви прибрані суто стебном, злобно пригадують нам, що наші часи смотриків вже минули. Нам на потіху, модна осіння сильветка всеж таки сильно відмоложує (кого треба!).

Плащеві сукні з камізолькою, чи комбіновані з двох красок вовни, що є останнім “криком моди”, видовжують стан, а короткий широкий приділ дає змогу йти певним, міцним кроком. Костюми, так звані француські, є всі майже до стану, поширені у дзвони і майже всі запнені в один ряд ґудзиків під шию.

Елегантний француський костюм з темно-блакитного матеріалу, 1937 рік

Спортові костюми дальше остали вірні клясичному англійському кроєві. Модернізує їх хіба прибрання стебном, ориґінальний крій ґески або кишень. Плащі спортові переважно вільні, в довжині 7/8 — мі або й рівні з суконкою, але й тоді не дуже довші, як тепер.

Прибирання з футра в плащах і костюмах є таке ріжноманітне, що годі найти тут правило. Може бути тільки комірець з футра і то плоский або стоячий; може футро прибирати тільки реверси плаща чи костюму, а комір, якщо є, остає з матеріалу; а може теж бути тільки мала футряна краватка при шиї і вузька лямівка при рукаві.

Реклама крамниці У.Н.М. у Львові, 1937 рік

Дуже модні є футряні камізольки до англійського костюму, отвореного напереді.

З красок модні, як все осінню, бронзова у всіх відтінях, зелена, вишнева і нова цього року, вже від часів англійської коронації, темно блакитна.

Новим модним матеріялом є бавовняний оксаміт, з якого будуть шити спортові вільні плащі. Цікавою новинкою в осені будуть блюзи, шиті з трьох красок одного роду матеріалу, наприклад: гора впоперек синя, середина зелена, а діл старо-рожевий.

Дополуднева суконка, ґарсонка, з модного вовняного матеріалу в пружки. Спідничка легко кльошова, краяна наскіс. Зпереду зубчатий виріз з вставкою з білої піки.
Скромна дополуднева суконка з чорного вовняного матеріялу, запнята ґудзиками. Прикраси з пестрого вовняного шнурка.
Елегантна джемперова суконка з темно-синьої вовняної матерії. Прибрання з того самого матеріялу.
Елегантна суконка з чорного пружкованого вовняного матеріялу з трома декоративними кишенями. Суконка вилямована креп-сатиною в тій самій красці.

Пополуднева сукня, з тонкої темної вовни, для жінок сильнішої будови. Камізелька з ясного шовку, ясний шкіряний поясок.
Пополуднева сукня з ґранатового креп-марокену. Камізолька з білого шовку, прикрашена вязанням з того самоо матеріялу. Рукави з буфами. Поясок з білої шкіри.
Елегантна пополуднева сукня з креп-мат, горіхової краски. Вязання з смараґдово-зеленого оксамиту.
Візитова сукня з чорної креп-сатен. Поясок з цитриново-жовтої стяжки. Ориґінальний раґляновий крій рукавів.

Елегантний костюм з гладкої вовняної матері: Жакет прикрашений сельскіновим футром здовж цілого переду і на маншетах. До того відповідний велюровий капелюшок. Ясна шовкова блюзка, запинана зпереду.
Спортовий плащ для молодих струнких жінок, з анґори сливкової краски. Плащ прикрашений великими модними ґудзиками.
Костюм з модної червоної вовни, скромний але елегантний крій. Комір з брунатного футра.

Осінній плащ з брунатного цяткованого матеріялу, запинається на три криті ґудзики. Комір і кишені стебновані.
Пополудневий плащ з чорної вовняної матерії. Комір футряний, продовжений у формі жаботу. Рукави і кишені прибрані теж футром.
Осінній плащ з вовняної матерії з скісними пружками. Прикрашений зпереду гарними ґудзиками. Комір з лиса.
Плащ для молодої дівчини з зеленого матеріялу в пружки. На грудях втяті кишені, нижче поясу цікаві нашивки з того самого матеріялу. Колір і маншети викінчені футром з брунатного лошака.

Спортова суконка з двох частин. Спідничка в широкі складки, шита з зеленої вовни. Блюзка касак з трикоту піскової краски. Поясок, краватка і хустина з сатини констрастового коліру.
Спортова суконка з ґранатової мягкої вовни. Суконка запинається високо під шию і прибрана білим комірцем. Спідничка з двома великими кишенями, запинаними на ґудзики.
Спортова суконка з “твіду” в ріжноколірові цятки, прикрашена стебном. Кишені на блюзці пришиті скісно.
Спортова суконка для молодої дівчини з гладкої вовняної матерії, прикрашена ясним комірчиком і маншетами. Кишені на грудях і виріз кругом шиї викінчені шовковими нашивками або вишивкою.

Практична суконка до бюра з краткованої піввовняної матерії. Шкіряний поясок, деревляні ґудзики. На шиї шовковий шалик тої самої краски, що поясок.
Спортова суконка з грубої вовни. Запинана з боку декоративними ґудзиками. Плетений вовняний шалик в живих красках.
Дводільна суконка: спідничка з червоно-чорного шкоту зложена у фалди. Поверха блюзка з червоної вовняної фланелі.
Практична вовняна суконка для молодих студенток з гладкої ґранатової вовняної матерії. Камізелька й кишені прикрашені закладками і ґудзиками. Зпереду вязання з білого шовку.

Домашня суконка з подвійного матеріалу: Блюзка з цвітистого так званого “шалінового” матеіялу, а спідничка гладка прикрашена плісами з цвітистого матеріялу.
Суконка для бюра з цяткованої крепи до прання, зпереду запинається ґудзиками. З боку кишені.
Суконка до праці з одноколірової бавовняної матерії, прикрашена вузькими темними нашивками.
Шкільна суконка для молодої дівчини з піввовняної матерії. Зпереду складки, застебовані до висоти колін. Кругом шиї ясний комірчик.
Домашня практична суконка з краткованої матерії до прання з чотирьома нашитими кишенами.

Молодеча домашня сукня з краткованої флянеліЮ запинається в два ряди деревляних ґудзиків. По боках втинані кишенію
Фартух-плащ до бюра і школи, запинається водин ряд ґудзиків. Перетянений поясок і три стебловані кишені.
Практична блюзка для щоденного взитку з темного шовку або легкої вовняної матерії. Білий комірчик і маншети надають їй молодечого вигляду.
Блюзка-жакет з колірової тафти, прикрашена дуже цікавими кишенями на грудях. Поясок завязується ззаду на широку кокарду.
Спідничка з вовняного матеріялу в широкі крати, гладка ззаду, зпереду запнена здовж в один ряд ґудзиків.
Спідничка з тонкого ґранатового матеріялу, зложена ззаду в два контрафалди, а зпереду з складками, пришитими широким машиновим стебном.
Спідничка з вовняного матеріялу в дрібну кратку, інтересно прибрана тим самим матеріялом.

Стиль, манера та особливості мови збережені згідно оригіналу.

Автор: Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові для Фотографії Старого Львова.

Джерела: Журнал “Нова Хата” Р. ХІІІ. ч.17. Львів 1 вересня 1937 р.

27 Квітня, 2018

Піонерське озеро – втрачена водойма львів’ян

Було колись у Львові озеро чи тo стaвoк, кoтрий ствoрили yжe зa рaдянських чaсiв, тa який нe пoстyпaвся в тoй чaс слaвoю, як кoлись Пeлчинський стaв чи Свiтязь. Moвa iдe прo Пioнeрськe oзeрo, вiд якoгo нa сьoгoднi нe зaлишилось ні краплинки, розповідає Фотографії Старого Львова.

В радянський час була чи тo тeндeнцiя чи тo трaдицiя iмeнyвaти пeвнi лoкaцiї вiднoснo пoв’язaними нaзвaми. Нaйчaстiшe ж викoристoвyвaлaсь пaрa нaзв «Koмсoмoльський/кa/кe» тa «Пioнeрський/кa/кe». Koли y 1953 рoцi нa Винникiвськoмy oзeрi бyлa ствoрeнa рeкрeaцiйнa зoнa, a сaмe oзeрo нaзвaнo «Koмсoмoльським», з’явилaсь пoтрeбa знaйти у Львові водойму, яку б можна було назвати «Піонерським».

Піонерське озеро та павільйон прокату човнів. Фото 1960-х рр.

Оскільки Комсомольське озеро булo зaмiським, тo i пioнeрськe пoвиннo бyлo бyти тaким жe. Aлe чи тo знaйшлoсь iснyючoї вoдoйми, щoб вiдпoвiдaлa цiй пoтрeбi чи щo, aлe дo 1956 рoкy пoмiж Koзeльникaми тa Зyбрoю, пoрyч Зyбрiвськoгo лiсy в oднoймeннoмy yрoчищi бyлo ствoрeнo Пioнeрськe oзeрo плoщeю aж 20 гeктaрiв (плoщa Koмсoмoльськoгo нa тoй чaс склaдaлa yсьoгo 6,5 гa). Пoпoвнювaлись йoгo вoди зaвдяки рiчцi Зyбрi, якa нa тoй чaс бyлa криштaлeвo чистoю. Рiвeнь вoди в Пioнeрськoмy кoнтрoлювaвся спeцiaльнo збyдoвaнoю для цьoгo грeблeю. Нa жaль, стaрi кaрти мiстa нe дaють нaм змoги дiзнaтися, чи кoлись в цьoмy мiсцi бyлa вoдoймa, чи ствoрeння oзeрa сaмe тут було повністю спонтанним.

Озеро приваблювало дo сeбe людeй з двoх причин. В пeршy чeргy, нa бeрeзi oзeрa бyлa чoвникoвa стaнцiя i люди влiткy приїздили вiдпoчивaти тa кyпaтися. Щe пeрeд зaбyдoвoю i нaвiть нa пoчaткaх iснyвaння Сихiвськoгo мaсивy y 1981–1982 рoкaх вoдa бyлa чистoю. Пo-дрyгe, в oзeрi бyлo пoвно риби, що вабило до нього рибалок.

Карта 1980-х років на котрій вже не позначено озеро, проте ще є гребля та піонерський табір

Павільйон для прокату човнів бyв дoвoлi нeмaлих рoзмiрiв. Пo нeдiлях y ньoмy тaкoж фyнкцioнyвaв бyфeт. A нa дaхy бyв oблaштoвaний пoст спoстeрiгaчa-рятyвaльникa. Пoрyч Пioнeрськoгo oзeрa пeвний чaс дiяв i дитячий пioнeрський тaбiр.

Залишки колишньої греблі Піонерського озера. Сучасне фото

Місце, де колись розташовувалось Піонерське озеро. Сучасне фото

Десь у середині 1980-х років радянська влада наказала розрити бульдозерами та екскаваторами берег озера в напрямку течії Зубри, після чого воно за кілька днів витекло. Сама ж річка перетворилася на засмічений потік.

Приблизне місце розташування павільйону для прокату човнів. Сучасне фото

Пeвний чaс, пiсля зрyйнyвaння oзeрa дiяв щe пioнeрський тaбiр, oднaк i йoгo згoдoм бyлo зaкритo. Вiд кoлишньoї вoдoйми щe збeрiгaлaсь мaйжe п’ятимeтрoвa грeбля, якa yзимкy стaвaлa гiркoю для кaтaння нa сaнчaтaх. Згoдoм i цю грeблю бyлo дoвoлi пoнищeнo. Бyдiвля пaвiльйoнy, дe дiяв прoкaт чoвнiв дoвoлi скoрo пeрeтвoрилaсь нa рyїни. Їхнi зaлишки щe мoжнa бyлo спoстeрiгaти нaвiть в 1990-х рoкaх.

Знімок з космосу на місце, де було Піонерське озеро. Стрілкою позначено сучасні залишки греблі

Нa сьoгoднi ж вiд кoлись вiдпoчинкoвoї зoни нe зaлишилoсь прaктичнo aнi слiдy. Miсцe сaмoї вoдoйми yжe пoвoлi зaрoстaє нaвiть дeрeвaми. Рyїни пaвiльйoнy yжe дaвнo зникли. Хoчa, щe дeщo збeрeглaсь кoлишня грeбля oзeрa, якy нe вaжкo пoмiтити прoгyлюючись пo цiй мiсцинi. Дo рeчi, пaм’ять прo oзeрo бeрeжe yрoчищe, дe вoнo знaхoдилoсь, oскiльки щe дoсi, як нe дивнo, вoнo нoсить нaзвy Пioнeрськe.

23 Квітня, 2018

“Від Палацу Потоцьких залишилися тільки комини й згарища”

Чим завершилося перше в історії Львова авіашоу?

У небі над проспектом Шевченка літак на висоті 150 метрів виконує double barrel (подвійну напівпетлю). Праве крило не витримує опору повітря і ламається.

Описуючи широкі кола, однокрила машина швидко падає на центральну частину міста, де зібрався натовп роззяв, які прийшли подивитися на небачену атракцію – перше в історії Львова авіашоу.

Останнього моменту пілот намагається спрямувати літак до безлюдної і незабудованої Цитаделі. Але, не долетівши туди якихось 100-150 метрів, некерована машина натикається на ліве крило палацу Потоцьких. Бензобаки вибухають, будівлю охоплює вогонь. Авіашоу перетворилося на трагедію.

22 листопада 1919 року поляки святкували першу річницю перемоги в українсько-польській війні за Львів. Рік до того ця перемога стала ключовою в боротьбі за Галичину.

З нагоди святкувань запланували військовий парад, у якому разом із наземною технікою брала участь і авіація. Пілоти мали пролітати на висоті 500 м над теперішнім проспектом Свободи. Львівська влада очікувала, що на парад, який мав би продемонструвати світу боєздатність і добрий вишкіл польської авіації, приїде сам Пілсудський, але прибув лише польський міністр оборони Лесневський.

У тодішній Польщі повноцінний підрозділ військової авіації існував лише у Львові. Десятеро пілотів, усі – американці, під орудою 26-річного Меріана К. Купера утворили кістяк ескадри винищувачів, що базувалася на левандівському летовищі. Саме тому під час військового параду вирішили розважити глядачів показовими польотами.

Сценарій передбачав, що пілоти на безпечній висоті просто зроблять кілька кіл над місцем, де збереться найбільше людей. Та по-іншому вирішив учинити 28-річний Едмунд Ґрейвс, пілот нового потужного і в’юнкого німецького літака Albatros D. II. На його думку, все мало виглядати гранично вражаюче та надзвичайно ефектно, одне слово – вищий пілотаж. Ґрейвса вважали найкращим пілотом ескадри, котрий літає дуже впевнено, але й дуже ризиковано.

Очевидці згадували, що несподівано з гурту літаків, які супроводжували парад, один відділився і почав демонструвати різні фігури вищого пілотажу. Здавалося, він от-от зачепить дахи будинків. Після чергового трюку, десь об 11:15, шнури, що тримали праве крило, обірвалися.

Літак став некерованим і почав швидко втрачати висоту. Едмунд Ґрейвс устиг із нього вистрибнути, але часу, щоби розкрився парашут, уже не було. Він упав у подвір’я палацу Потоцьких.

Останнім подвигом Едмунда стало відведення некерованого літака якнайдалі від людної вулиці. З городянами вдалося розминутися, та на шляху вже безпілотної машини постав палац Потоцьких.

Літак врізався у ліву частину даху. Вибухнув двигун і бензобаки, в яких було близько 100 літрів пального.

Вогнеборці прибули через півгодини після початку пожежі. Мали труднощі з водою, бо було далеко до гідрантів, а ще й низький тиск води. Допомагали військові, поліція та скаути. Десь через годину після загорання почали вибухати патрони з кулемета, який був у літаку. На щастя, нікого не поранило.

Майно рятували, викидаючи через вікна. Таким чином було пошкоджено багато цінних речей. Подивитися на пожежу збіглося чимало львів’ян. Дехто навіть намагався щось украсти, тож кількох мародерів заарештувала поліція.

Пожежа тривала майже три години, в результаті згорів і провалився весь дах палацу. У кількох місцях було пошкоджено перекриття другого поверху, куди впали рештки розбитого літака. Усі нижні кімнати залито водою.

Газета Kurjer Lwowski писала, що від верхньої частини будівлі залишилися тільки комини та згарища.

Вибух, пожежа та вода завдали величезних збитків. Граф Альфред Потоцький подав позов про відшкодування, виграв судовий процес і через три роки отримав від держави компенсацію. Ще три роки тривав ремонт самої споруди, а роботи з реставрації затяглись аж до 1931-го.

Ґрейвса поховали 25 листопада на місці загибелі, у подвір’ї палацу Потоцьких, з усіма військовими почестями. Домовину накрили американським і польським прапорами. Над траурною процесією, що прямувала з євангелістської кірхи на Зеленій, летіли товариші по ескадрильї. Тоді вже ніхто не наважувався надто наближатися до землі.

Згодом Едмунда Ґрейвса урочисто перепоховають на Личаківському цвинтарі серед австрійських вояків. Із появою польського військового меморіалу на тому ж Личакові його перепоховають іще раз. Там він спочиває і сьогодні. 1925 року на могилі було встановлено пам’ятник у вигляді крилатого пілота в льотній уніформі.

Ґрейвс став першим американським офіцером, який загинув за Польщу.

Та історія має звичку повторюватися. Через рік не стане ще одного американського льотчика – 30-річного Джорджа Мак-Каллума. Цього разу літак впаде на скромну львівську трамвайну зупинку неподалік станції Клепарів. МакКаллума також поховали на Личакові.

Літак Мак-Калума після падіння. Фото 1920 року

Довідка:

Творцем польської авіації став автор «Кінг-Конга»

Після українсько-польської війни на всю Польщу залишилося 15 літаків, з яких міг літати лише один. Для решти не було пілотів, майстрів або запчастин.

У лютому 1919 року до Львова з Парижа приїхав 26-літній Меріан Купер – як представник гуманітарної американської місії АРА, що допомагала продуктами та порадами для налагодження післявоєнного життя.

За фахом Купер був журналістом і льотчиком, тому у Львові захопився ідеєю відродження польської авіації. У Парижі він зустрівся з Юзефом Пілсудським, якому розповів романтичну родинну легенду про те, як його прапрадід воював за незалежність Америки пліч-о-пліч із польським шляхтичем Казимиром Пулавським, якого називали «батьком американської кавалерії». Тепер сам Меріан хотів повернути борг Польщі, долучившись до розбудови її державності.

Пілсудський не заперечував, тим паче, що США погодилися надати відповідне фінансування. До Львова приїхали десятеро американських пілотів, було закуплено нові літаки, зокрема німецькі «Бранденбурґ», «Альбатрос», «Фоккер», а також французькі «Брегети» й італійські «Баліли».

У Львові виникла потужна бойова ескадра винищувачів, названа ім’ям Тадеуша Костюшка – поляка, який став героєм війни за незалежність США.

Після війни Меріан Купер повернувся додому, де 1933 року зняв фільм «Кінг-Конг», який став класикою американського кіно. Загалом Купер створив понад 60 фільмів і отримав «Оскара».

Автор: Богдан Білан, газета ZIK, №2 (19 січня 2012 р.)

17 Квітня, 2018

8 радянських пам’ятників Львова, які уже не існують

Як тільки Україна стала незалежною, львів’яни вдалися до демонтажу ряду постаментів, яких вони не хотіли бачити.

1. Пам’ятник Сталінській Конституції

Найперший пам’ятник, котрий встановила радянська влада у Львові проіснував трохи більше року. В жовтні 1939 р., комуністична ідеологія добралася і до західноукраїнських земель. Демонструючи свою “лояльність та демократичність”, з ініціативи партноменклатури на перетині сучасних проспекту Свободи, вул. Гнатюка та площі І. Підкови було споруджено монументальний пам’ятник Сталінській Конституції, який представляв собою композицію у вигляді колон, де були розвішані червоні прапори. Особливо важлива частина цього меморіалу знаходилася внизу, де спеціальні фігури: солдата-червоноармійця, робітника, жінки-матері з дитиною, дівчини-студентки та селянина з хлопчиком символізували соціальну єдність, а написи різними мовами українською, польською, нa iвритi – дружбу народів.

Пам’ятник Сталінської ( Радянської ) Конституції, фото 1940 року

Такій цікаві задумці потрібно завдячувати скульпторам С. Литвиненкові, Є Дзиндрі, А. Коверку. Проте, оригінальність цього монумента не вразила чергову зміну влади у Львові. Як тільки містом оволоділи німці (30 червня 1941 р.), вони одразу ж знищили цей пам’ятник.

2. Пам’ятник танкістам гвардійцям

Ще один пам’ятник в “совєтскому стилі” було споруджено за проектом художника-архітектора В. Афанасьєва та урочисто відкритий у 1945 р. на вул. Личаківській. Пам’ятник присвячений подіям Другої світової війни, зокрема танкістам-гвардійцям армії генерал-полковника Лелюшенка, котрі загинули у боях проти німців за визволення Львова.

Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1950 року.

Монумент у вигляді танка моделі ИС-2, (ИС – абревіатура Иосиф Сталин) – найкращої бойової машини на той час у СРСР, розміщеного на п’єдесталі, орнаментованому лавровими вінками та меморіальною таблицею написом: “Вічна слава героям гвардійцям-танкістам Армії генерала-полковника Лелюшенка, що полягли в боях за свободу й незалежність Великої Радянської Батьківщини”.

Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1960-их років.

Не зажаючи на те, що пам’ятник демонтували ще на початку 1990-их рр., тривалий час йшла велася робота по ліквідації п’єдесталу.

3. Пам’ятник Володимиру Леніну

Нова радянська влада довго у Львові не зволікала і вже у 1952 р. було встановлено монумент одному із ідеологів комуністичного режиму – Володимиру Леніну. Підготовка до цієї події була тривала і скрупульозна. Спочатку потрібно було підготувати площу перед оперним театром, адже пам’ятник якраз мав розташовуватись перед входом. Після цього тривалий час над самим пам’ятником працював московський скульптур С. Меркуров. У здійсненні проекту брали участь архітектори В. Шарапенко та С. Француз.

Звичайно, що відкриття пам’ятника перетворився на великий ажіотаж, проте демонтаж Володимира Леніна з площі у 1990 р. наробив ще більшого розголосу. Варто зауважити, що першим містом в Україні, де було знесено вождя стало м. Червоноград. Цей факт не став непоміченим, полилося багато критики, але події продовжували розвиватися. За рішенням міської влади Львова 14 вересня 1990 р. пам’ятник Леніну було демонтовано і у Львові. На це дійство не полінувалося прийти близько 50 тис. жителів.

4. Пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову

Над пам’ятником, на якому зобразили Ніколія Кузнєцова, працювали дуже багато людей: В. Власов, С. Рукавішнікова, В. Подольський – як скульптори та В. Дорошенко – у ролі архітектора. Монумент доопрацювали та урочисто відкрили у 1962 р. у сквері на стику вулиць Івана Франка та Інституцької (тепер Свєнціцького). На фасаді гранітного постаменту було викарбувано: “М. І. Кузнецов. Герой Радянського Союзу”. На лівому боці постаменту – слова з листа Кузнєцова до рідних, а з правого – уривок з “Пісні про сокола” Максима Горького.

Ніколай Кузнєцов прославився своєю діяльністю в окупованому німцями Львові, перебуваючи тут таємно під чужим прізвищем. Знайшовши вдалий момент, він застрелив віце-губернатора дистрикту Галичини – О. Бауера та начальника канцелярії Г. Шнайдера. До речі, про те як сам Ніколай Кузнєцов помер є декілька версій…, зокрема звинувачують упівців.

Львів, пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову, фото 1964 року

Пам’ятник демонтували у 1993 р., але не зруйнували, а вивезли на батьківщину Кузнєцова – до міста Талиця (Росія).

5. Пам’ятник радянському письменнику та публіцисту Ярославу Галану

Рівно через 10 років, у 1972 р., на площі Островського було змонтовано пам’ятник на честь ще одного радянського діяча – Ярослава Галана. До речі, тоді ж ту площу, було перейменовано на честь цього ж письменника та публіциста. Роботу над проектом виконували скульптори (О. Пилєв, В. Усов , А. Охрименко), котрі співпрацювали з архітектором В. Блосюком.

Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року

Монумент проіснував до 1992 року. Площі, яку вже неодноразово перейменовували, знову дали нове ім’я – Євгена Петрушевича. В планах також є спорудження на цьому місці пам’ятника на честь ЗУНР та Української Галицької Армії.

6. Пам’ятник Василю Пересаді

З ініціативи радянської влади на вул. Майорівка у 1975 р. було відкрито пам’ятник першому секретарю ЦК КСМЗУ Василю Пересаді. Ім’я автора даного творіння – В. Пресляк.

Львів, пам’ятник Василю Пересаді, фото 1975 року

Після розпаду Радянського Союзу львів’яни демонтували пам’ятник на початку 1990-х рр.

7. Пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”

За часів УРСР у Львові (1980 р.) був відкритий ще один, цікавого оформлення, пам’ятник, який мав би символізувати честь та подяку всім тим, хто боровся за ідеали комунізму. Над монументом працювали львівський скульптор Й. Садовський та архітектор А. Консулов, які за місцевою вказівкою встановили його при збігу вулиць Театральної та Народної Гвардії ім. І. Франка (тепер це пл. Яворського).

Львів, пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад” , фото 1980 року.

Пам’ятник було демонтовано під соціальною хвилею протестів на початку 1990-х рр.

8. Пам’ятник Степану Тудору

Пам’ятник українському радянському письменнику та публіцисту Степану Тудору, який загинув під час бомбардування Львова в перші дні ІІ Світової війни. Спорудили його 6 січня 1980 р. на площі Домбровського за проектом скульптора Дмитра Крвавича та архітектора Мирона Вендзиловича. Під час другої хвилі перейменувань нашого часу у 1993 р. площу назвали на честь письменника Євгена Маланюка.

7 вересня 2016 року на площі Маланюка демонтували вищезгаданий пам’ятник. Для цього на місце прибула спеціальна техніка, яка тросом зачепила погруддя і зняла з постаменту.

Перед тим, 9 травня 2016 року, близько 40 активістів громадських організацій намагалися знести пам’ятник Степану Тудору. пам’ятник неодноразово обливали червоною фарбою.

Для вирішення долі пам’ятника у Львівській міській раді створили робочу групу з представників міськради, громадських діячів, активістів і науковців. Попередньо робоча група вважає за доцільне передати пам’ятник в один із музеїв Львова як музейний експонат. Зі слів одного з учасників робочої групи, історика Романа Шуста, рішення комісії було майже одностайним, аргументи були схожими: пам’ятник на своєму первісному місці «не пасує з кількох причин. По-перше, це площа Маланюка, а з Тудором це дві протилежні особистості. По-друге, твори Тудора є дуже контраверсійними для різних груп. Такі гострі суперечки можуть призвести до знищення пам’ятника. А пам’ятник роботи Крвавича заслуговує на те, щоби бути збереженим».

Насправді особа Тудора під закон про декомунізацію формально не підпадає, що підтвердили і в Українському інституті національної пам’яті (він не обіймав керівних посад, не причетний до встановлення радянської влади на території України і не був працівником органів державної безпеки).

Після демонтажу його передали до Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.

9. Демонтаж 30-метрової стели Монументу Слави?

Відкритий у травні 1970 року меморіал отримав назву «Монумент бойової слави Радянських Збройних Сил»

11 травня 2007 року Львівська міськрада створила комісію, яка мала розглянути питання про можливий демонтаж меморіалу або видалення окремих його елементів як «імперсько-більшовицьких символів»

У 2017 році ініціативна група, що складалась з громадських діячів, бійців АТО, почала вимагати знесення Монумента Слави. Водночас у мерії створили робочу групу для напрацювання кроків для вирішення цього питання, яку очолює Андрій Москаленко. Ця група провела кілька засідань минулого року, зокрема замовила у «Львівської політехніки» дослідження стану ключових конструкцій. Фахівці, які проводили дослідження, зробили висновок, що 30-метрова стела Монументу перебуває в аварійному стані.

Протягом цього часу монумент неодноразово піддавався руйнуванню з боку активістів.

23 лютого 2018 року виконавчий комітет Львівської міськради погодив визначити Галицьку районну адміністрацію замовником проведення протиаварійних демонтажних заходів на частинах Монумента Слави, що на вул. Стрийській.

Станом на 16 квітня 2018 року частину Монумента обгороджено, що можете переглянути на відео.

Після демонтажу частини конструкції передадуть до Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору», що на проспекті Чорновола.

За матеріалами: photo-lviv.in.ua