Традиції велосипедного руху у Львові є значними, беруть початок з часів винаходу велосипеда і синхронізовані з найзначнішими подіями у розвитку світового велоруху, що дозволяє вважати Львів давньою велосипедною столицею Галичини, пише Фотографії Старого Львова.
Так двоколісну машину, яка називалась “велосипед”, побачили львів’яни на своїх вулицях в кінці квітня 1867 року, незадовго після його винайдення. Це була конструкція першого велосипеда, за який брати Мішо у 1862 році на промисловій виставці в Парижі були удостоєні Золотої медалі.
Велосипед братів Мішо
1. 1869 р. – почало виходити у Львові одне з перших у Європі періодичне видання “Das Velocipede”.
2. 1886 р. – у Львові зареєстрований Львівський Клуб Циклістів. ЛКЦ став першим велосипедним клубом на території України і одним з перших у Європі.
Велосипедист на вулицях Львова
3. Травень 1886 року – механік Іваніцький створив випозичальню велосипедів після укладення угоди з власником ресторану на Високому Замку. Це була перша випозичальня велосипедів на Галичині.
4. 6 травня 1893 р. – у Львові механік Александр Заячківський в своєму закладі по вул. Коперніка відкрив першу в краї ремонтну майстерню для біциклів, що говорило про велику кількість циклістів у місті.
Львів. Міжнародні велогонки Dookoła Polski 1939р.
5. 1894 р. – у Львові презентовано перший велосипедний проект євпропейського рівня – спортивна траса для коловців 400 метрової довжини “навколо легкоатлетичного стадіону з врахуванням міжнародних вимог з будівництва такого типу споруд”. Ця споруда була признана одним з найкращих досягнень країни і не мала собі рівних у Галичині до кінця століття.
6. Значна кількість велосипедистів у Львові диктувала нові вимоги до роботи установ, підприємств, житлового будівництва. Так, в новобудовах п. Ріхтмана по вул. Академічній, які були закінчені весною 1897 року, спроектовано в нижній частині будинку приміщення для велосипедів.
7. “Крайовий банк у Львові”, як перший в Галичині організував приміщення для велосипедів своїх клієнтів і працівників.
Банк Крайовий у Львові. Фото кін. XIX ст. Зараз – головний корпус Львівського державного інституту фізичної культури, вул. Костюшка
8. Органи влади змушені все частіше регламентувати дорожній рух з врахуванням його нових учасників.
9. 10 серпня 1898 р. – дирекція поліції з погодженням Магістрату Львова видає “Правила їзди на колі на території м. Львова”, де в п. 1 зазначено “Коло кожного типу, вважається за транспорт легкий, тим самим надалі зобов’язує коловців дотримуватись порядку руху для всього транспорту в м. Львові”. Це означало, що скасовуються, накінець, всі дискримінаційні приписи минулих років стосовно велосипедистів, і він стає повноправним учасником дорожнього руху.
Більшості львів’ян відома споруда по вул. Грушевського (колишня Святого Миколая), куди після листопадових бунтів 1848 року, під час яких будівлю університету розбомбила австрійська артилерія, перенесли львівський університет і де зараз містяться біологічний та геологічний факультети Львівського національного університету ім. Івана Франка. Однак не кожен знає, що якби не Перша світова війна, то сучасні студенти могли б навчатися у зовсім іншому будинку.
Львівський університет (1850-1920) на поштівці 1910-х рр.Геологічний та біологічний факультети ЛНУ ім. Івана Франка
У 1913 році відбувся конкурс на спорудження нової будівлі університету, яка мала замінити корпус на вул. Святого Миколая (сучасній Грушевського).
Ще перед оголошенням конкурсу відбувалися дискусії щодо місця майбутнього будинку та його вигляду. Після виступів архітекторів Вітольда Мінкевича та Ігнатія Дрекслера було вирішено не змінювати рельєф вулиці св. Миколая та зберегти навколишню забудову.
І хоча у виборі стилістики проектів автори не були обмежені, однією з умов конкурсу була необхідність узгодження нової споруди з характером оточення і, особливо, з бароковим костелом св. Миколая.
До 15 квітня 1913 року на конкурс надійшло 32 проекти. І хоча журі не присудило першої премії, але лідером одразу став спільний проект професора Політехніки Адольфа Шишко-Богуша та його учня Максиміліана Бурстіна.
Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913
Автори запропонували монументальний, модерністськи будинок крупних, але спрощених, кубічних об‘ємів з великими чистими площинами стін, з деякими неокласичними елементами (зокрема з масивним скульптурним аттиком). Прозорі й утилітарно досконалі плани приміщень передбачали, зокрема, розміщення найбільших залів, у т.ч. вестибюлю і актового залу, по центральній осі.
Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913
Другі премії отримали проекти Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського з Кракова у стилі неоклацисизму та Тадеуша Обмінського, який подав три різні версії споруди з мотивами модернізованого бароко і ренесансу.
І проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913ІІ проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913ІІІ проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913
Треті премії були присуджені Владиславу Дердацькому та Вітольду Мінкевичу, які уявляли собі будинок університету у вигляді палацу з рисами палладіанської архітектури.
Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913
Також третьої премії удостоївся проект Антонія Будковського, котрий в центрі фасаду помістив великий неокласичний портик.
Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913
У більшості інших проектів переважали тенденції неокласицизму (твори Владислава Садловського, Ігнатія Кендзерського, Яна Протшке, Юзефа Пйонтковського та інших).
Проект нової будівлі львівського університету Владислава Садловського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Славомира Одживольського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Ігнатія Кендзерського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адама Опольського і Яна Протшке, 1913Проект нової будівлі львівського університету Вітольда Малковського і Владислава Влодарчика, 1913
Результати конкурсу були опубліковані в окремій брошурі та аналізувались в пресі.
Для публікації використано фрагмент книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Ілюстрації: Projekty konkursowe nowego gmachu Uniwersytetu we Lwowie wydane przez koło architektów polskich. Lwów, 1913
Стаття “Люксторпеда – «Хюндай» 80-літньої давності”, що була опублікована у “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок” 9 серпня 2012 року. Портал Фотографії Старого Львова опублікував її без змін і тільки доповнив невеличким уривком відео в кінці.
Стаття «Хюндай» 80-літньої давності ” яка була опублікована у “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок” 9 серпня 2012 року
Кажуть, що раніше в Тернополі, та й у Львові також, якщо хотіли описати щось надзвичайне і чудове, казали «люксторпеда». «Як там вчорашня імпреза?» – «О, люксторпеда!» Звідки взялося таке дивне слово? Виявляється, це назва швидкісного поїзда, що з’явився на галицьких коліях у 30-ті роки XX століття, коли нічого подібного у Східній Європі ще й не бачили…
Австрійська “Люкс-торпеда”
Коли по всьому світу ще диміли паровози, німці та австрійці вже переходили на рейкові автобуси з двигунами внутрішнього згоряння. Інженери новоствореного у 1926 році РКР (Польська державна залізниця) дійшли висновку, що такі поїзди є значно дешевшими в експлуатації та здатні розвивати чималу швидкість. У 1933 році в Австрії купили одну «автомотрису». Випробування пройшли вдало, але держава вчинила дуже розсудливо – замість того, аби купити ще кілька, як це зробила «Укрзалізниця» зі славнозвісними «Хюндаями», придбала права на виробництво. Після цього фабрика Fablok у Хшанові (Західна Галіція) взялася за роботу й виготовила п’ять люксторпед та значну кількість інших автомотрис з хорошими технічними показниками.
Вагони “Люкс-торпеди” в депо в Кракові
Усі шість люксторпед (фаблоковські й австрійський взірець) базувалися в Кракові та Львові. З галицької столиці вони обслуговували п’ять маршрутів – до Борислава, Коломиї, Тернополя, а також на курорти – в гірські столиці лемків та гуралів – Криницю й Закопане. Ще один рейс з’єднав Тернопіль, Чортків та Запіщики. І хай не кажуть, що наші залізниці ще за цісаря будувалися і тому по них швидко їздити не можна! Середня швидкість люксторпеди сягала 100-105 км/год., а на прямих ділянках вона могла розганятися аж до 120 км/год! Таким чином, виїжджаючи о 5.55 з Коломиї, вже о 8.00 люксторпеда прибувала до Львова – 195 км долала за 2 год. 5 хв. У наші часи цей же шлях поїзд Львів-Чернівці- Одеса (136) проходить за З год. 45 хв. Прогресуємо… До Борислава ж автомотриса добиралася всього за півтори години. Рейковий автобус мав ще й тактичну перевагу – якщо треба було змінити напрям руху, машиніст переходив з одної кабіни в іншу, в той час як у традиційному поїзді було необхідно перечіпляти паротяг.
Австрійська “Люкс-торпеда”
Прибуваючи на станцію, люксторпеда привертала загальну увагу своїм надсучасним аеродинамічним дизайном та відсутністю стовпа диму – такий собі автобус-лімузин довжиною 22 метри. Всередині було досить комфортно – 52 місця на просторих шкіряних канапах. Правда, і коштувало задоволення недешево – близько 40 злотих при тодішній середній зарплаті 200-250. Пропорційно це відповідає цінам на «Хюндаї» у співставленні з сучасними українськими заробітками (350 грн. проти 2500 грн.).
Австрійська “Люкс-торпеда” на Краківському вокзалі. Фото орієнтовно 1938 року
На жаль, Друга світова війна призупинила славну- історію люксторпед. Чотири з них розбомбили у депо. Дві вціліли в часи нацистської окупації – з табличками «Тільки для німців» їх використовували як спеціальний транспорт – Зопбеггиде для апаратників Дистрйкту Галіція. У 1945 році Червона армія передала їх Польщі у знищеному стані, тож автомотриси вже не можна було використовувати для дальніх рейсів, вони перевозили шахтарів у Тшебині. У 1954 році обидва вагони розпиляли на металобрухт. Так завершилася славна історія люксторпед, що в 30-ті роки зробили галицькі колії найшвидшими у Східній Європі.
До нас не дійшло жодного взірця люксторпеди, однак світлини з її зображенням дивують і сьогодні.
Колишній монастир Єзуїтів у Львові разом із храмом святих апостолів Петра і Павла розташований у межах старого міста поблизу площі Ринок.
Колись обидві споруди прилягали до міських стін і їх оточували із західного боку Гетьманські вали (сучасний проспект Свободи), зі східного – вул. Рутовського (сучасна вул. Театральна) і Трибунальська площа (сучасна площа Стефана Яворського), з південного боку – площа св. Духа (зараз – Івана Підкови).
Єзуїти – місіонери і просвітителі.
Енциклопедія «Універсальний словник» (Київ 2003 р.) тлумачить, що Єзуїти (Товариство Ісуса) – це католицький орден, заснований у 1540 році святим Ігнатієм Лойолою. Настоятель храму святих апостолів Петра і Павла о. Степан Сус розповів, що монах-єзуїт є людиною, яка свідома своєї грішності, але, не зважаючи на це, відчуває покликання бути товаришем Ісуса.
Головною метою ордену була підтримка Папи у реалізації найважчих завдань Церкви. Дуже швидко члени ордену розвинули широку місійну діяльність та зіграли особливу роль у справі реформи Церкви після Тридентського собору.
До Львова єзуїти прибули у 1584 році, а у 1589-му розпочали душпастирське служіння у так званій «жебрацькій каплиці» поруч із Латинською Катедрою.
У 1610-1630 рр. з огляду на душпастирські потреби єзуїти будують у Львові костел – храм святих апостолів Петра і Павла у стилі раннього бароко. Його спорудженням керував архітектор єзуїтського ордену Джакомо Бріано.
Орден єзуїтів створив найбільшу в історії Церкви мережу середніх шкіл – колегіумів, і вищих – академій. На час будівництва храму у Львові з 1607 р. вже діяла Єзуїтська колегія, на базі якої поступово відкрили школи: граматики і поезії, риторики, логіки, математики і фізики. Будівництво колегії заснували Єлизавета з Ґостьомських Синявська та Ян Яблонський.
Єзуїти створили також бурси для дітей з бідних родин, зокрема музичну бурсу для вихованців, зобов’язаних співати в церковному хорі. У 1650 році відкрили спершу курс теології, a потім і філософії. А у 1749 році єзуїти відкрили Львівську колегію для дітей еліти.
До навчальної програми колегії входили: польська, німецька та французька мови, історія – загальна і Польщі, географія, хронологія, математика, геометрія, архітектура, право, статистика і політологія. При цьому навчальному закладі також працювали астрономічна обсерваторія, театр і бібліотека.
Важливим є той факт, що на основі Єзуїтської Колегії у 1661 році постав Львівський Університет, який сьогодні носить ім’я Івана Франка.
Історики стверджують, що в Єзуїтській колегії навчався український гетьман Богдан Хмельницький. І цей факт є справді знаковим, тим більше, коли ми говоримо про колишній Костел єзуїтів як гарнізонний храм, де, окрім звичайних мирян, духовно збагачуються військовослужбовці – захисники Вітчизни.
Відомо теж, що у храмі молились польські королі та російський цар Петро І. Ймовірно, у ньому побувало набагато більше відомих людей. Але усі знані люди, якщо і приходять на молитву, то хочуть залишитися невідомими.
У 1630 році храм добудували. Освятив його львівський архієпископ Ян Анджей Прухніцький. З 1702 р. за проектом Мартина Годного звели вежу-дзвіницю, яка стала найвищою у Львові, а у 1754 р. на ній встановили годинник.
Зовнішнє та внутрішнє оздоблення храму виконували визначні майстри, яких запрошували ченці Товариства Ісуса. Наприклад, у 1612-1613 р. працювали різьбяр Іван Моленда, маляр Матвій Климкович і органний майстер Матвій Крайчинський. Після завершення будівництва у 1638 р.
Матвій Климкович оздобив склепіння храму стюковою різьбою і пензлевими розписами. Коштом Ґроховського в храмі збудували орган, а в 1644 році його освятили.
У 1720-1730-х р. у храмі встановили надгробки Єлизавети з Ґостьомських Синявської та Яна Яблонського.
Протягом XVIII ст. вистрій костелу змінювався двічі: у 1734-1773 р. У 1734 році храм згорів.
У 1740 р. головну наву церкви розписав Франциск Григорій Іґнац Екштайн, а після його смерті бічні назви і каплиці – його син Себастиян Екштайн. Скульптурне розп’яття, яке було на одному з бічних вівтарів, вважають цінним витвором мистецтва. Його виконав Ян Пфістер.
Центральний вівтар храму у 1744-1747 рр. спорудив Себастиян Фесінґер, а у 1754-1759 рр.. звели два бічних вівтарі.
На згадку про відновлення храму на його південній стіні при чільному фасаді встановили таблицю з написом: «D.O.M. Haec aedes sacra inchoate 1610 dedicata 1630 restaurata 1824». У 1843 році маляр Алоїз Рейхан намалював образи Ігнатія Лойоли і Франциска Ксаверія для двох бічних вівтарів.
У 1894 році під час встановлення фасаду храму в нішах нижнього ярусу розмістили 4 фігури святих єзуїтів: Ігнатія Лойоли, Франциска Ксаверія, Станіслава Костки та Андрія Боболі авторства Фелікса Павлінського.
Після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. храм почав виконувати функції військового гарнізонного храму. У 1830 р. вежу костелу розібрали, після того, як завалилася вежа міської Ратуші у 1828 р
У 1814 р. папою Пієм VII було відновлено орден єзуїтів, тому у 1820 р. вони повернулися до Львова. В період 1836-1848 років отці-єзуїти розвинули жваву пасторальну діяльність. Вони виконували обов’язки в’язничних капеланів, організовували молитовні братства, надавали духовну опіку монаршим згромадженням.
Під час бомбардування міста у 1848 р. два ядра впали на храм та пошкодили його дах. Після «Весни народів» у 1848 р. монахів-єзуїтів вигнали з храму, проте через 4 роки вони знову повернулися.
У 1905 році коронували ікону Матері Божої-Утішительки (зараз знаходиться у Вроцлаві).
Занепад Костелу єзуїтів в радянські часи
4 червня 1946 р. монахи-єзуїти були змушені знову покинути Львів. Вони забрали з собою найцінніші речі, зокрема короновану ікону Пресвятої Богородиці.
Найбільше руйнувань храм зазнав у воєнні та повоєнні роки Другої світової війни. Храм та його історію активно досліджував доктор Анджей Бетлєя, який описує сучасний стан настінних розписів інтер’єру храму як катастрофічний. Основна причина – багаторічна занедбаність через невідповідне використання храму, відсутність ремонту даху, вікон, ринв та водостоків. Через це стіни у багатьох місцях відшарувались і повідпадали.
Руйнуватися почали також склепіння головної нави та емпори. Фрески надалі псуються переважно через високу вологість, зміну температури та промерзання. У основах настінних розписів розмножуються численні мікроорганізми та з’являються солі.
З цього моменту почалась нова сторінка історії храму, на 65 років його двері зачинили і запанувала тиша. Сталось це за вказівкою радянського режиму, який вважав релігію згубним та архаїчним пережитком неосвіченого люду, а церкву – ворогом нової атеїстичної ідеології.
У 1959 р. пошкоджений дах храму відновили. Роботами керував архітектор Ігор Старосольський. Деякий час храм використовували як склад, а від 1970-х років його передали Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника під книгосховище обмінного фонду (станом на жовтень 2011 р. у ньому знаходилось більше 2 млн книг).
Використання будівлі храму як книгосховища дало можливість уникнути значних руйнувань інтер’єру, хоча повністю зберегти внутрішнє оздоблення так і не вдалось. Через покрівлю просочувалась волога, тому втрачені цінні фрески.
Наприкінці 1990-х р. у криптах під центральною навою відбулися археологічні розкопки. Реставрували приміщення сутерен під південною навою. Храм став першою пам’яткою барокової архітектури у Львові.
У 1991 році Україна стала незалежною, почалося відновлення церков. Проте, за словами о. Суса, основною перешкодою для відкриття храму у перші роки незалежності чи виходу церкви з підпілля були саме ці книги з обмінного фонду бібліотеки. Усі вони були цінними і для них необхідно було віднайти у місті окреме приміщення площею 4000 кв м, щоб там розмістити стелажі та створити усі умови для збереження літератури.
На думку о. Суса, з іншого боку, немало важило й те, яка команда людей займалась вирішенням усіх актуальних проблем.
Нове життя історичного храму
О. Сус розповів, що з 2008 по 2011 р. капеланам Центру Військового Капеланства Курії Львівської архиєпархії УГКЦ вдалось зібрати команду людей, готових щось робити для спільного добра – збереження книг бібліотеки та відкриття Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, знаного як Костел єзуїтів.
12 липня 2011 року в притворі гарнізонного храму відбулася Свята Літургія з нагоди храмового празника. Богослужіння очолив головний військовий капелан Львівської Архиєпархії, настоятель храму ієрей Степан Сус у співслужінні о. д-ра Бориса Ґудзяка та отців капеланів. Це була перша Свята Літургія в стінах храму за останні 65 років, і вона стала черговим кроком до його відновлення.
У день двадцятиріччя відновлення Збройних Сил України, 6 грудня 2011 року відбулося урочисте відкриття та освячення першого гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла.
У 2012 році в рамках проекту «Разом, щоб врятувати красу минулого» працівники факультету збереження та реставрації творів мистецтва Краківської академії мистецтв – доктор Павел Болінські і доктор Анна Форчек організували міжнародний міждисциплінарний колектив у складі представників кількох інституцій та незалежних спеціалістів.
У ході реалізації проекту провели семінари з реставрації та інвентаризацію храму. Інвентаризація – це лише перший етап робіт із порятунку костелу. Необхідно ще провести міждисциплінарні дослідження зі збереження пам’ятки для його відновлення.
Щодо сучасного стану архітектури храму, то зараз вцілілими є його цінні розписи – фрески Себастіяна та Францішка Екштайна (1740 рр.). Також у доброму стані збереглись скульптури різних святих, виконані з дерева під стюкко (штучний мармур); кофесіонали (сповідальниці) та вівтарі з образами святих.
За словами о. Суса, практично з моменту відкриття храму він вже був придатним для проведення богослужінь.
Сьогодні відбувається реставрація стінопису храму, а також бічних вівтарів (св. Миколая Чудотворця, св. Архистратига Михаїла). Також храм проводить збір коштів на реставрацію скульптури Розп’яття Ісуса Христа з вівтарем роботи Йоганеса Пфістера 1616 р. Він вважається чудотворним і є справжнім шедевром.
Загальна вартість усіх реставраційних робіт за підрахунками спеціалістів становить близько 55 млн грн. На даний час більшість робіт проводять коштом парохіян храму та туристів. До речі, храм зараз вміщує до 5 тис. осіб.
Орган, розташований у храмі, є історичною пам’яткою кінця XVII ст. і зараз не діє. Близько 40 % інструмента у радянський період розкомплектували і перевезли до Санкт-Петербурга (Росія), де використали для іншого органу.
О. Сус розповів, що на даний час адміністрація храму не розглядає можливість реставрувати орган через високу вартість. Була проведена експертиза і стало відомо, що для того щоб інструмент знову звучав у храмі, необхідно близько 3 млн. грн.
Зараз у храмі часто проводять духовні вечори, концерти сакральної музики та співу, які прославляють Бога та звеличують його творіння.
Відомий львівський екскурсовод, батяр і краєзнавець Василь Радковець розповів про зниклі об’єкти архітектурної спадщини Львова, а також про те, чому їх не варто називати пам’ятками.
Не обійшлося і без згадки річки Полтви, яка колись була повноводною і годувала місто. На питання, чи відновлять її, у краєзнавця також є своя відповідь.
Пам’ятки передбачають собою ті об’єкти, які були під охороною держави. Але у 13-14 столітті не було такого явища, тому це не пам’ятки, а саме об’єкти. До періоду закінчення Австрійської імперії такого поняття, як історична пам’ятка просто не існувало.
5 основних сакральних споруд, які існували у місті короля Данила
1. Церква Святого Теодора
На площі святого Теодора була однойменна церква. Перша згадка про неї датується 1453 роком. Вона була дерев’яна і розташовувалася навпроти церкви Миколая. І завжди точилася тиха війна між цими церквами за землю, адже до кожної була приписана своя ділянка. Однак якщо у 16 столітті до церкви святого Теодора належали 40 родин, то у 18 столітті було тільки 10 — стався упадок і до сповіді приходили приблизно 100 осіб. Це дуже мало.
Церкву перебудували у 1706 році. Там облаштували три вівтарі, крім того — побудували триповерхову дзвіницю із чотирма дзвонами. Також церква була багата на артефакти, наприклад, книги з дорогими укладами. Цим визначався її статус.
Однак у 1745 році її зруйнували повністю. І образ святого Теодора після того, як церкву розібрали, передали до церкви Святого Микола. Власне, і землі відійшли до неї.
Варто зазначити, що це була українська православна церква. Перша греко-католицька служба була відправлена у Львові у 1629 році у присутності польського єпископа. Але міщани не сприйняли її із захватом, хоча відправлялася вона українською.
2. Церква Воскресіння Господнього
Церква Воскресіння Господнього. Реконструкція Ігора Качора
Перша згадка теж відноситься до 15 століття. Споруда знаходилася на теперішній вулиці Замарстинівській. Вона горіла кілька разів: перша пожежа сталася у 1623 році, друга — у 1625. Тоді її зруйнували татари, коли палили трупи своїх загиблих воїнів.
Ця сакральна споруда була побудована у стилі української сільської церкви. Але до наших часів не дійшла, адже у 18 столітті приходить австрійський уряд і церква занепадає. Ми її більше не побачимо, оскільки відновити за зображеннями не видається можливим.
3. Церква Преображення або Спаса
Вперше згадується у 16 столітті. Вона розташовувалася у кінці теперішньої вулиці Богдана Хмельницького, яка колись була Жовківською. Церква була дерев’яною та мала церковне братство. Утім сама по собі була дуже бідною — на всю церкву була тільки одна чаша та одна Біблія не в дорогому укладі.
4. Церква Різдва Богородиці
Церква Різдва Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
Заснована у 1630 році. Її перебудували у 1710 році — додали каменю і дерева. Є версія, що на цвинтарі, який був при церкві, похований Максим Кривоніс. У 1648 році під час походу Богдана Хмельницького на Львів, Максим Кривоніс здобув Високий Замок, але був поранений. Деякі дослідники кажуть, що його поховали саме тут.
5. Церква Івана Богослова
Церква Св. Івана Богослова. Реконструкція Ігора Качора
Ця сакральна споруда розташовувалася у районі Підзамче, де зараз знаходиться залізнична станція. Своєю появою церква завдячує меценату. Однак у середині 17 століття під час нападу татар її знищили і у 1673 році, аби її відновити, ігумен мусив іти до Москви і просити грошей у царя. Так у 1679 році дерев’яну споруду розібрали, а замість неї встановили кам’яно-дерев’яну. Знесли її у 1802 році під час головування уряду Австрії, який був нічим не кращий за радянський. Через 7 років вони продали матеріали з церкви іудеям, щоби ті при синагозі могли побудувати два свої будинки.
Річка Полтва
Я не вірю, що за свого життя я її побачу відновленою, хоча і є різні проекти. Але це та річка, завдяки якій постало місто. Вона його годувала. Зараз тяжко навіть львів’янам повірити, що там водилася риба, ходили кораблі, що вона через Західний Буг впадала у море. Полтву знищили самі люди, але у нас іншого вибору не було — наступала цивілізація. Таким чином колись повноводна ріка пішла під землю. Мало хто знає, але на річці був острів. Зараз на цьому місці стоїть пам’ятник Адаму Міцкевичу. Там же раніше через острів проходили два мостики.
Річку почали закопувати, бо була велика повінь. Звісно, перед тим Полтва теж заливала міські угіддя, бо вони розташовувалися на її березі, але коли гинули свині, кози, це нікого не турбувало, а тоді загинули двоє молодих хлопців. Тому наказом магістрату і бургомістра постановили засклепити Полтву. Над першими 15 кілометрами працювали 50 років. Остаточно роботи завершили у 1970-х роках.
Треба сказати, що це був необхідний крок, адже міста, які мають кілька рік, використовують менші для каналізації, у нас же такої можливості не було.
Колишній Низький замок
Він стоїть у північно-західній частині міста (на місці, де розташовувалася фортеця, зараз знаходиться Національний музей ім. Андрія Шептицького, Національний театр ім. Марії Заньковецької та площа мистецького вернісажу). Там жив міський староста, який займався економікою, тому що польський король у Львові був рідко. Низький замок сам по собі був як місто у місті: там стояла каплиця святої Катерини, церква, над брамою була вежа тощо. Перша згадка про нього — це 14 століття. Одна з визначних історичних подій, що сталася тут і важлива для нас, це 1537 рік, коли король Сигізмунд І Старий мусив покоритися шляхті. У 1704 році у замку перебував шведський король Карл ХІІ, який потім був союзником Мазепи.
Зрештою, у 1802 році замок вже перебував у руїнах. Мури, які його оточували, продали, щоби люди могли будувати нові будинки.
Вже на початку XVII століття Львів стає найбільшим за кількістю населення містом України, вдвічі більшим від Києва. Відновлюється його торговельна могутність.
Ґданський купець Мартин Грюневег 1606 року таким чином описав Львів: «Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдавії до Італії, проходить через це місто. Я об’їздив пів-Європи, побував у найславетніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, а й привезеного. Вино привозять з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на Ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина. У цьому місті, як і у Венеції, на Ринку зустрінеш людей з усіх країн світу в своєму вбранні: козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах, німців, італійців, іспанців – у короткому одязі. Кожен, якою б мовою він не розмовляв, знайде тут і свою мову. Місто віддалене на багато миль від моря, але коли побачиш, як на Ринку при бочках малмазії вирує натовп критян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається, неначе тут порт відразу за брамами міста».
Львівський радник Йоган Альнпек писав про тогочасний Львів: «Це місто в достатній кількості постачає цілому польському королівству різні шовкові тканини, килими і пахуче коріння. Тут є все, що тільки потрібно для людського ужитку, до того ж тут незрівнянно низькі ціни на продукти, що притягає до міста велику кількість людей різних національностей…»
Львів вважався найбільшим складом вина у Європі. Вина грецькі, кіпрські, сицилійські, іспанські, які тоді мали збірну назву малмазії, тисячами бочок складувалися на Ринку і в інших місцях. Потім вино розходилося країнами Європи та Сходу. Тогочасний хроніст відзначає, що будь-який львів’янин: купець, лікар, аптекар чи ремісник або гендлює малмазією, або шинкує малмазією.
Але за часами добрими ідуть часи не дуже вдалі. Наприкінці XVII століття, особливо на початку XVIII, Львів знову занепадає. Облоги, війни, розвал польської держави і вимоги нової історичної епохи знову на певний час ставлять Львів у розряд міст незначних і маловпливових.
До Вашої уваги добірка старих весільних фотографій, зроблених у Львові протягом першої половини ХХ століття.
Весільне фото Романа та Наталії Шухевичів, 1930 р.Молодята з м. Городок, Львівської області (початок ХХ століття).Весільні фотографії зі ЛьвоваJulia i Leopold Sokołowscy, 16 лютого 1908. Пасаж МіколяшаIrenа Drexler, Mieczysław Chwastowski, 1911191520-і роки, фотоательє “Rivoli”Mariа Porczak, Edward Krysiak, 1921Helenа Scheidel, Zdzisław Kunz, 7 серпня 1927Jadwigа z Serwatowskich, Józef Gotard Dwernicki, 14 квітня 19281929Czesław Strzetelski, Anna Marek, 1937Zofia Mugustyna Maria Sapieha, Lew Jerzy Sapieha, 1937Zofia Mugustyna Maria Sapieha, Lew Jerzy Sapieha, 1937Josef Entenberg i Klarа Fritferdig. Перший єврейський шлюб у повоєнному Львові, листопад 1945Городок на Львівщині
Навесні 1929 року часопис “Слово польське” на своїх сторінках провів конкурс краси “Найгарніша львів’янка”.
Ми не можемо сказати, хто з панянок святкував перемогу, але вдячні фотографу за можливість відчути прекрасний дух епохи.
32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова32 панянки зі Львова
У 1909 році архітектор Карл Майредер зводить помпезний будинок на площі Марійській, 6/7 (на розі нинішніх проспекту Свободи та Коперника), від часу його побудови у партері будівлі, що мала сполучення із відомим пасажем Міколяша, функціонував один з найпопулярніших кінотеатрів Львова.
Будинок Майредера, у якому функціонував кінотеатр “Втіха”. Фото 2015 року
Перша назва закладу – кінотеатр “Авеню”, поруч працювала кав’ярня тієї ж назви, власником якого був Мельхіор Майблюм, один з перших кіномагнатів у Львові. Невдовзі перед I Світовою війною кінотеатр змінив назву на “Thе Dreamland Kino” (1912–1914 роки).
Вхід до пасажу Міколяша від нинішньої вулиці Вороного. Над входом вивіска кінотеатру “Втіха”. Фото міжвоєнної доби
У роки Першої Світової війни назва змінюється на польську “Uciecha” (“Втіха” чи “Утешение”- як ця назва подається російською мовою в путівнику часів російської окупації Львова 1914-15 років). У складні повоєнні роки зал на понад 200 місць тимчасово припинив роботу…
Внутрішнє подвір’я будівлі де функціонувала “Втіха”. Фото 2015 року
“Втіха” відновила свою роботою 1924 року під керівництвом відомого аматора кіноіндустрії Генрика Шеєра. Кінотеатр користувався неабиякою популярністю. Саме з міжвоєнного періоду його діяльності маємо цікаві спогади…
У народі “Втіху” називали “братрура”, тобто “духовка”. В задній частині кінотеатру стояли м’які крісла, так звані резервні місця, в яких кишіло блохами, а ці комахи деколи гуляли й по всьому залу… Попри такі незручності, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх “панянок”…
Внутрішнє подвір’я кінотеатру “Втіха”. Фото 1931 року
У 1930-х роках кінотеатр був у співвласності Мавриція Гімпеля, Ізидора Меркеля і Чеслава Добженського, проте рівень популярності залишався високим, зал нараховував 288 місць, зокрема, туди полюбляли ходити українські робітники Львова..
У ті роки “Втіха” часто ставила у репертуар еротичні фільми, перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдонімом Гера Івнінг… У цьому кінотеатрі був лише один проектор, тому час від часу сеанс переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відкривали двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка під дверима очікувала на цей момент, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки, аби виявити “зайців”. Аби розмова із “зайцями” виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів…
Подвір’я кінотеатру “Втіха”. Фото 2015 року
У роки німецької окупації кінотеатр продовжував роботу, від 1943 року, назву змінено на “Луна”, у Львові в різні часи вже існувало щонайменше два кінотеатри з цією назвою.
Фрагмент оздоблення партеру будівлі де знаходився кінотеатр “Втіха”. Фото 2015 року
Від 1946 року це кінотеатр імені Лесі Українки. Характер репертуару підкреслював неоновий надпис над касовим фойє “Новини дня”. У 1980-х у приміщенні фойє каси діяв зал ігрових автоматів. Пізніше кінотеатр перейменовано на “Кассандру”, у 2007 рішенням міськради державне комунальне підприємство скасовано, ще один зал у Львові припинив своє існування…
Сьогодні пропонуємо вам подивитися на середньовічний Львів очима купця, мандрівника, згодом ченця ордену домініканців Мартіна Ґруневеґа. Народився він у Гданську в сім’ї німецького купця, Ганса Ґруневеґа, який незабаром помер. Вітчим віддав його в 1574 році до Бидґоща вивчати польську мову.
Для оволодіння ремеслом він найнявся з серпня 1579 року до купця Ґеорґа Керстнера з Варшави. Там він познайомився з купцем Асадуром (Богданом) з Львова, до якого переїхав 5 липня 1582 року. У щоденнику він записав, що у Львові йому сподобалось більше, ніж у Варшаві, та що купець Асадур був йому за хазяїна і за батька. З торговими караванами він здійснив шість подорожей до Константинополя, одну до Києва і Москви.
У вересні 1588 року вступив до ордену домініканців, змінивши обряд на католицький під впливом львівських домініканців. 22 травня 1592 року був висвячений на ксьондза.Прийняв ім’я Вацлава (Венцеслава) з Гданська і перебуваючи у львівському кляшторі до 1602 року.
Галицька брама (середина XVIII ст.)
“…Львів… лежить у такому місці, неначе це альтана посеред раю. Дуже гарні околиці… Як тільки трохи перейти через поріг, натрапиш на стільки дивовижних речей, що деінде треба було б подорожувати сто миль, щоб таке побачити. Тут широкі поля, гори і долини, пагорби і верхи, чагарники й ліс. Відразу за міською брамою все це не тільки можна оглядати, але й досягти руками. Не знаю міста у всьому королівстві, яке було б багатше на садки. Тут ростуть горіхи і сливи, розміром з куряче яйце. Їх пакують у великі бочки і вивозять аж до Москви. Виноград з тутешніх садів не тільки носять кошиками на ринок, але й роблять вино до погребів по 50-60 бочок з одного преса. Завдяки умінню і пильності виноробів їхнє вино міцніє з року в рік, так що деякі вина приймають за привезені, а не місцеві… Кипариси і розмарин тут побачиш не тільки в вазонах, але й на ділянках. Гарні каштани, дині, артишоки та деякі инші іноземні рослини тут не дивина. І вони не лише квітують, але й дають плоди… Запашні нагідки, найкращі фіалки та инші свіжі квіти можна знайти тут в будь-який час цілий рік. І городи вони мають не тільки для пожитку, але й для забави – у городах є гарні альтанки, ставки, навіть майданчики для кеглів.
…Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдавії до Італії, проходить через це місто. А тутешніх щупаків їдять і у Відні, хоч там і протікає під семи мостами багатий на рибу Дунай.
Пелчинський став (1850 р.)
Я об’їхав пів-Европи, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і майже кожний чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, – хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. А вино їм привозять також з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад.
У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому одягу, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається неначе тут порт відразу за брамою міста.
Щотижня буває три торговельних дні – по середах, п’ятницях, неділях… Але торг тут щодня, бо щоденно прибувають крамарі з усієї Русі, Поділля, з Молдавії і Волощини. Отже щодня знайдеш тут різні товари, які тільки можна придумати. Є також різноманітні добрі ремісники, навіть друкарня. І хіба не кожному відомо, як багато крамниць у Прусії, Сілезії, не кажучи про всю Польщу, тутешні вірмени заповнюють своїми товарами…
Низький замок (кінець XVIII ст.)
…Свою назву місто має від гори, під якою воно лежить… Недалеко від левової яскині, на віддалі пострілу, є ще одна гарна гора. На цій горі князь Лев надумав спорудити замок і там встановити своє владарювання. І справді, це не тільки гарна гора, але й чудо світу. А у той час вона була ще більшим чудом, поки їй не зняли вершину. Гора височить посеред вільного простору, її з усіх боків далеко видно. З сторони Любліна вона помітна ще перед Белзом, віддаленим понад 10 миль. Поки не було збудовано замок на горі, вона мала вигляд зрізаної піраміди, і здіймалася наче гора Сінай посеред пустелі. А тепер вона виглядає, як ніби їй зняли капелюх і замінили короною, як це видно на малюнку поруч… Хоч тепер замок виглядає зле, все ж видно, що князь Лев спорудив його з великою пильністю і великим накладом коштів. Він мав свій двір лише там.
Замок займає весь верх гори… Дорога туди, викувана в скелі… входить з південного боку на довгу і досить широку рівнину… Там нема жодної будови, лише замкові мури. Тільки ліворуч, з заходу, стоїть на краю дерев’яний цейхгауз позначений № 2. А праворуч від брами глибокий рів у твердому камені. Понад ним – зведений міст до княжого палацу, який стоїть, покритий ґонтами, неначе великий будинок посеред замку і з’єднується з обох сторін з мурами. У цьому будинку є чудові зали, кімнати та инші приміщення усякого виду. Зверху велика каплиця, прикрашена на руський спосіб, у якій молився князь. Лише за нею, з сторони міста, є капличка з католицьким вівтарем. Обидві зараз пусті.
Всі двері, брами, дорога, вікна прикрашені різьбленим каменем. Коли перейти згаданий міст, то під палацом веде прохід з брамою поза будинок. Тут опиняєшся на гарній і великій чотирикутній площі, в кінці якої замок завершується двома великими півкруглими вежами… Ця площа, чи двір, має навколо по мурі хід, вид з якого дає очам більшу насолоду, ніж можна було б уявити… У замку є багато староруської зброї – різних арбалетів, щитів, списів, шоломів тощо. Коли князь закінчив замок і там став перебувати як у недоступному місці, люди стали називати за іменем володаря цей замок Львовом.
Що ж стосується знаменитого міста, яке виникло під цією горою, я чув від старих людей таке. Якраз тоді, коли Лев готував для замку місце недалеко від гори Льва, його слуги з иншої гори, напроти замку, помітили ще одну високу гарну гору. Коли вони з нею знайомилися, натрапили на страшного дракона. Як тільки князь про нього довідався, учинив раду і погубив цього жахливого змія. Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, змурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також знищив подібного змія). Цю церкву надав він своїм руським священикам як парафіяльну. Вона віддалена від замку приблизно настільки, як гданська Висока брама від Мотлавської брами… Недалеко від церкви показують у скелі печеру згаданого дракона, яку називають тепер Змієвою ямою. Церква разом з будівлями духівництва займає весь верх гори. Там і тепер має резиденцію український єпископ; називають церкву “столичною”, що означає “кафедральна церква”, або “собор” (хоч у місті є більша і краща українська церква). Церква св. Юра приблизно дорівнює гданській церкві св. Варвари, але побудована на український спосіб. За моїх часів вона була повністю перемурована і прикрашена деякими новими образами, що їх намалював дуже старанно український митець Федько. Якщо хочеш побачити гарний, добре прикрашений храм, зайди в середину до цієї церкви. Назовні вона не така, хоч вже має бляшану покрівлю.
Під час будови цієї церкви почали збиратися люди…, аж поки не виросло велике село, яке ще й нині є на передмісті. А князь побачив, що було б неважко спорудити місто. Йому сподобалася долина під замком – рівне місце, оточене горами.
Храм св. Юрана літографії Кароля Ауера, др. трет. XIX ст.
Як видно, церква Юра була першою будовою міста після замку… Оскільки в ті часи Полтва блукала по долині і утворювала в лісі під узгір’ям велике болото, князь розпорядився збирати воду в рів і відпроваджувати її, осушувати землю, викорчовувати ліс. А тоді князь Лев почав під своїм замком вимірювати місто, проголосив для нього вольності і подбав також, щоб місто навічно користувалося його ім’ям і гербом…
Побачивши, що це місто ростиме великим, що воно багате на воду і дерево, люди почали туди сходитися… Від того часу дотепер місто так поширилося, що його передмістя тягнеться аж до [церкви] св. Юра. І з усіх сторін міста є такі передмістя, а в них є чудові вулички. За моїх часів місто зросло настільки, що коли я від’їжджав звідтіля, то супроти того міста, до якого я прибув, неначе виникло друге таке саме місто.
Фрагмент панорами Львова зі сторони Софіївки 20-ті роки ХІХ ст. (E. Dzieduszycka)
Під цією церквою гора кінчається і далі йде в иншому напрямі. На північ простяглося велике передмістя, початок якого на плані позначено хрестиком. На цій вулиці справа, біля підніжжя гори мурований храм св. Івана. А далі гарна мурована українська церква, названа Монастирем, бо там є гарний мурований будинок для їхніх ченців. Дотепер їх живе там один чи два. Кілька років тому почали вести чернече життя також українські монахині. І ця церква за моїх часів була цілком перемурована і прикрашена гарними мальовилами. Далі на цій вулиці мали українці стару церкву, яка недавно була розібрана, а на її місці споруджена нова, дуже гарна, з дерева. За українським монастирем трохи далі є вірменський монастир. Це також великий мурований будинок, при якому є і дерев’яна будівля. У монастирі стоять одна за одною дві муровані церкви – св. Марії і св. Якова. Ще, крім того, у садку одного вірменина вони мають гарну дерев’яну церковцю, її називають “при св. Хресті”, бо у тому садку знайшли яблуко з розп’яттям.
Місто Львів (середмістя) збудовано чотирикутником… Розміром дорівнює Торуневі. Воно має навколо два міцні мури. Перший високий і з усіх боків на ньому багато високих веж. Муром під ґонтовим дашком можна дійти аж до замку. Цей Нижній замок служить королівським палацом, або двором, бо він підготований лише для житла, а не для оборони міста… [На дворі замку] стоїть церква св. Катерини. Вона була раніше руською, як ще й тепер свідчить вся її будова. Всередині, починаючи з підлоги, прикрашена мальовилами євангельських історій і святих, все на руський лад… Змурована вона дуже старанно, з особливо міцної цегли.
Цей [високий] мур оточено ще другим муром, від замку (починаючи з великої бастеї), північною стороною до Галицької брами на ньому багато високих веж. Вони напівкруглі і відкриті ззаду, але мають високі дахи з ґонтовою покрівлею. Недалеко від Краківської брами між обома мурами мають міщани стрілецький город з приємною альтаною. А зі сходу мають великий гарний цейхгауз [арсенал], сповнений доброї зброї та иншого військового обладунку,– і все це зберігається в порядку і чистоті. Далі доходимо при Галицькій брамі до майстерні ливарника гармат, яка рідко буває бездіяльною.
Хоч місто зі сходу лежить на підвищенні, навколо цих двох мурів викопано широкий рів. А за ровом іде ще вал від одної до другої брами, східною стороною. На валах палісад, або бруствер, зроблений з дерева і покритий глиною. На ньому густо стоять восьмикутні дерев’яні вежі, а також три міцні муровані бастеї. Цей палісад тягнувся ще за моїх часів далі, від Галицької брами до замку і включав там також дві муровані бастеї. Бастеї ще стоять, але палісад розкидано і на його місці насипано великий і широкий вал, який вже тепер висотою дорівнює міському мурові. Зростає він тільки за рахунок сміття і будівельного лому, що їх викидають з міста. За цим валом йде ще один широкий рів. Цим новонасипаним валом можна дійти до міської хвіртки, при якій відразу справа є платна лазня. Ще одна [є] на передмісті, під церквою Марії… Обидві брами стоять напроти одна одної, проте від однієї брами иншої не видно. На обох ще й тепер є образи святих у священних шатах, намальовані на руський або грецький вигляд.
В цілому Львів – гарно муроване місто, на усіх вулицях багато мурованих кам’яниць, прикрашених різьбою і малюванням. Проте всі будинки вкриті тільки гонтою. Найкраща забудова на ринку і Вірменській вулиці… Навколо ринку перед будинками йде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть йти чотири особи разом, або дві пари назустріч одна одній. З Ринку ведуть східці під цим тротуаром в погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш в багатьох місцях, на цьому уступі і перед будинками вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів і коней.
Львівська Ратуша перед 1848 р
Посередині ринку гарна велика ратуша… покрита жовтою та зеленою полив’яною черепицею. Над її сходами чи то сінями за моїх часів замість дашка вимурувано гарну велику кімнату. А на високо піднятому наріжному камені вміщено кам’яного лева з короною і з королівським гербом у лапах. Перед сінями за моїх часів влаштовано стовп ганьби… При ратуші з заходу стоїть гарна висока вежа, знизу чотирикутна, а зверху восьмикутна, яка ще не готова… Звідти вранці, опівдні і увечері грають на трубі. До ратуші прибудована постригальня сукна, далі є вага, за нею корита для рибного торгу… Далі хлібні рундуки, шевські ятки, будинок гончарів. Тоді вуличка з будинками шинкарів, за ними бідні крамниці з дерева і муровані багаті крамниці. За моїх часів вуличка багатих крамів була підмурована склепінням.
…Крім фарського найкращий храм Божого тіла (перша з його каплиць має вівтар), у якому був тоді образ Марії, з головою, загорнутою плащем, і з дитям на руках. Хоч цей образ і тепер гарний, він, я думаю, пам’ятає початки храму: раніше він, без сумніву, був у пошані в русинів і греків. Образ намальовано на руський спосіб, є на ньому і їхні літери.
Храмовий комплекс Успенської церкви
Українці мають храм Богородиці, яку вони називають Пречистою. Він має високу дзвіницю з суцільного квадратного каменю, покриту свинцем… її дав спорудити з власних коштів Костянтин Корнякт… Українська церква не набагато більша від гданської св. Варвари. Тепер її будують від підстав, з гарного і суцільного квадратного каменю. При мені була виведена вже до склепіння.
Вірменський храм Успіння Богородиці у Львові
…Вірменська церква теж має назву Богородиці, вона більша від української. Верх хрестовидний, критий свинцем, і має посередині надбудований ліхтарик… друга частина церкви покрита такою полив’яною дахівкою, як ратуша. За моїх часів Бернатовичка замовила вірменському митцеві Богушу вималювати церкву гарними зображеннями євангельських історій. Ця церква має гарну дзвіницю, криту свинцем. Недалеко від неї вірмени мають свій шпиталь. А шкіл у Львові тільки три: при фарному костьолі – католицька, при українській та вірменській церквах – їхні школи…”
