Із понеділка на Львівщині прогнозують ускладнення погодних умов, зокрема обіцяють місцями сильні снігопади. Про це Львівському порталу повідомили у прес-службі ГУ ДСНС у Львівській області.
Так, сьогодні, 24 листопада, на Львівщині буде хмарно з проясненнями. Без опадів, лише в другій половині дня подекуди невеликий дощ. На дорогах ожеледиця. Вітер південний, 5 – 10 м/с. Температура повітря вдень 1 – 6°С тепла.
Внаслідок впливу атмосферних фронтів від циклонічної депресії над Балканами по території Львівщини очікується ускладнення погодних умов.
Вдень 26 та впродовж доби 27 листопада часом мокрий сніг та сніг, місцями сильний (переважно по півдню території). Подекуди ожеледь, налипання мокрого снігу. На дорогах ожеледиця.
Відновлення снігового покриву.
Такі погодні умови можуть призвести до ускладнень руху транспорту на окремих ділянках доріг і вулиць.
Журнал «Локальна Історія» є першим в Україні глянцевим україномовним журналом про історію України.
Перший випуск журналу вийшов накладом у тисячу примірників у жовтні. Видання має майже 100 сторінок хорошого контенту на історичну тематику, раритетні світлини та якісну інфографіку.
У журналі з’являтимуться цікаві факти з історії, незвичні долі українців, а ще – раритетні документи і світлини.
Його автори позиціонують свій продукт, як перший глянцевий журнал про історію лише України і українців у минулому та сучасності. Журнал не буде сфокусований лише на історії Галичини.
Окрім статей істориків та журналістів, там дописуватимуть письменники, громадські діячі.
Серед авторів і героїв матеріалів наступних чисел: Оля Гнатюк, Сергій Плохій, Володимир В’ятрович, Марсі Шор, Оксана Забужко, Андрій Кокотюха тощо.
«Наш журнал – це не є якась читанка історичних статей. Історичні статті професійних істориків там займають, може, чверть, а то і менше. Ми себе позиціонуємо, як журнал про минуле і сучасне», – розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Часто історичні події подаватимуть через долі звичайних людей, містечок і сіл. А ще автори руйнуватимуть міфи, створені різними окупантами і самими ж українцями.
«За цей час нам вдалося зібрати приблизно 30 тис унікальних світлин та свідчення понад 5 тис людей. На жаль, частина із них вже відійшли у засвіти», – сказав Віталій Ляска.
Він наголосив, що видавництво цього журналу має просвітницьку мету, адже на сучасному ринку друкованої преси домінує не українська історія.
Журнал «Локальна історія» буде виходити щомісяця. Він розрахований на різну цільову аудиторію – від людей старшого віку до молоді та учнів.
«Упродовж останніх декількох місяців ми наполегливо працювали над створенням цікавого паперового видання для усіх, хто цікавиться історією. Великі інтерв’ю з істориками, репортажі, авторські колонки письменників і громадських діячів, ретро-світлини й багато іншого цікавого. Загалом – 100 сторінок цікавих та ексклюзивних матеріалів», – наголосили редактори.
Окрім того, планується запуск онлайн версії журналу, але з’явиться він значно пізніше.
*Журнал можна придбати у книгарнях «Є» та крамниці Центру Шептицького у Львові.
Кожен гість Львова, якщо він хоче сповна пізнати душу міста, повинен пройти Пасажем Андреоллі. Це найдавніший пасаж в одній з найстаріших і добре збережених кам’яниць львівського середмістя – кам’яниці коменданта Фелікса Коритовського.
Коли проходиш ним, відчуття ніби йдеш секретним проходом, що з’єднує площу Підкови і двір Театральної, 12 з західною стороною Площі Ринок.
Потрапивши в це потаємне місце на інтуїтивному рівні відчуваєш затишок та спокій.
Тому, не дивно, що кожен турист обов’язково включає у свій маршрут цей Пасаж, а корінні львів’яни не пропускають нагоди пройти крізь нього, навіть, якщо для цього потрібно цей маршрут відкоригувати
Сьогодні ми розповімо Вам одну добру історію, після ознайомлення з якою стає зрозуміло, чому ж нас так манить це магічне місце і чому воно носить ім’я Андреоллі.
Ще у далекому 1803 році, прибулий з Швейцарії, кондитер італійського походження Домінік Андреоллі відкрив цукерню в пасажі на пл. Ринок. Справжній майстер солодкої справи дуже швидко покорив серця львів’ян та гостей міста. А, невдовзі, напевне, за його доброту та приязнь, доля зробила йому ще один подарунок. Запаковуючи чергове замовлення, він випадково використав папір на якому його син вирішив написати слова, щоб підбадьорити батька: «Ти найкращий, і робиш хорошу справу».
На наступний день, зі словами вдячності, на порозі Андреоллі уже стояв клієнт, який отримав цей шоколад. Він був розчулений та приємно схвильований, адже сприйняв, що ці слова адресувались йому. Після цього випадку до кожного замовленням Домінік вкладав записочку, яку писав його син.
Написані, від душі, ці побажання-передбачення, мали дійсно магічну силу. Вони надихали людей на нові звершення, заряджали вірою в свої сили та просто дарували хороший настрій.
З часом, Домінік почав пакувати такі шоколадки в полотняний мішечок, який в народі здобув назву Торба Щастя!
Дуже скоро слава про «Торбу Щастя від Андреоллі» розповсюдилась по Європі. Стало доброю традицією привезти зі Львова цей чарівний мішечок в подарунок друзям та близьким.
У 1830 році після смерті батька, цукерню в спадок отримує син, Домінік Андреоллі-молодший, який ще довго радував львів’ян та гостей міста смачним та магічним шоколадом.
Цукерня Андреоллі існувала до кінця 19 століття.
Але на цьому історія не закінчилась. Вона має продовження і у наші дні.
В 2014 році ентузіастами заснована компанія “Торба Щастя” happybag.me.
Вони поставили собі за мету продовжити справу сім’ї Андреоллі та відновили виготовлення шоколаду з передбаченнями у Львові, щоб радувати львів’ян та гостей міста.
І, кажуть, що якщо добре пошукати, то на тому ж місці, що й 200 років тому, в будинку на пл. Ринок, 29 в Пасажі Андреоллі можна віднайти шоколад з передбаченнями Торба Щастя!”
Добра львівська глина, пісок, наявність лісу та води сприяли тому, що ще у кінці XVII ст. на схилах Снопківської височини почали виникати невеличкі майстерні по виготовленню цегли.
Однак уже наприкінці XIX ст. вибагливим львів’янам самої цегли було вже замало. Місто, що швидко розбудовувалось, вимагало не лише доброго будівельного матеріалу, а й будівельних прикрас.
З-поміж колись чисельних цегелень та кахлярень Львова, до наших днів збереглася фабрика Берла Нойвонера та Філіпа Вальдмана, котра знаходиться на Снопкові, а саме на вулиці Стуса, 25.
На початку ХХ століття фабрика стала фаворитом у продукції серед інших подібних підприємств і мала назву «Крайова фабрика кахлевих печей», а зараз тут знаходиться підприємство ТзОВ «ОКС» Оксани Чепурної, яка продовжує справу засновника Берло Нойвонера. Тут виготовляють неймовірно красивий кахель, який прикрашає багато домівок та ресторанів не лише в Україні, а й за її межами.
Пані Оксана потрапила сюди одразу після навчання в коледжі, майже 50 років тому, розповідає Львівська Газета.
“Тут було підприємство “ширвжитку”: був тільки страшний кривий пресований кахель. Мене взяли сюди як молодого спеціаліста у відділ кераміки, щоб я щось зробила.
Я почала з кераміки, горнятка різні, якийсь посуд. Але не було ні технології, ні форм — нічого. Тож я почала все робити з нуля: і модель, і форму, і відливку. Треба було пройти всі технологічні етапи, щоб дійти до певного рівня. Окрім того, нам ще треба було в тій кераміці знайти щось таке, що характеризувало б тільки нас. Я працювала над цим багато років.
В 90-х роках ми належали до Львівського заводоуправління будівельних матеріалів. Кераміка тоді стала вже не така актуальна, грошей на існування заробити було практично неможливо… Тоді мені запропонували стати тут директором і постаратися «витягнути» все це із занепаду
Ще у 80-х роках я почала працювати над технологією виготовлення кахлю. Не такого пресованого, як робили колись, а литого – як кераміка. І от ми почали той кахель робити, почали його розмальовувати і він став кращим. Ми робили все самі: фриту для поливу, поливу, масу і примітивні печі теж. Якось я потрапила в Австрію на такі підприємства, побачила як це все відбувається в них. І ми в своїх умовах намагалися вийти на певний рівень.
Коли у 2000-их всі заводи почали «летіти», викупили частину кахлярні у Податкової за борги. Коли воно стало приватною власністю, ми почали боротися за життя. Ми цілеспрямовано боролися за кожен день, за кожен місяць… Другу частину ми згодом викупили у зовсім інших власників, так і «дотягнули» до теперішнього часу.”, – говорить пані Оксана.
Оксана Чепурна розповіла також про те, що вже неодноразово кахлярню хотіли купити, а точніше навіть примусово «забрати». Причина цьому – хороше місце розташування, на якому багато бізнесменів хотіли б збудувати щось прибуткове.
“Старе приміщення кахлярні Берло Нойвонера – пам’ятка архітектури промислового значення, але документи «загубилися». Зрозуміло ж для чого це сталося. Але я шукала по всіх архівах і знайшла всі потрібні документи, поробила їх офіційно і відновила її статус. Тепер намагаємось цю пам’ятку утримати в належному стані, а це не дуже просто. З одного боку там гора, яка, природно, суне на корпус. То ми зі середини зробили другу бетонну стіну”.
“І ми мусимо заробити на себе і на податки. Намагаємось робити все дуже якісно та індивідуально. З виробництва ми фактично перетворились у майстерню, де робота наша більш рукотворна”.
До речі, траплялися тут і такі випадки, коли люди підводили. Чепурна розказує, що одного разу, коли вони навчили одного новачка всьому, що роками розробляли самі, то потім ця людина звільнилась і відкрила власний бізнес, де застосувала всі технології, побачені тут.
Та незважаючи на всі перепони, пані Оксана відчуває історичну цінність цього місця і мріє створити музей на базі Нойвонерового корпусу кахлярні.
Як пише портал Фотографії Старого Львова, колись фабрика займалася виготовленням цегли під клеймами “Waldman”, “Neuwohner”, “B.N.”, та в радянський період “ЛЬВ-2”. Також в цій будівлі було виробництво кахелю до печей та камінів, котрі ще досі огрівають львівські домівки.
Фабрика Нойвонера була насамперед комерційним підприємством. Тут не проводилися експерименти зі створення виробів на основі народних традицій, як наприклад у закладах Івана Левинського. Однак, вироби фірми Нойвонера, що прикрашають фасади та інтер’єри багатьох кам’яниць Львова, свідчать про неабиякий, розмах виробництва.
Подальшому розвитку фабрики перешкодила І Світова війна. Після її закінчення нащадки Берла Нойвонера повертаються до виробництва цегли та дахівки. На той час вже не існує ані цегельні Камінських, ані “Штіллерівки”, на місці якої в середині 1930-х рр. споруджується новий житловий район (зараз вул. Тютюнників, Кубійовича і пл. В. Вишиваного). Після ІІ світової війни зникає і решта цегельних закладів. Тільки колишня фабрика Нойвонера і досі існує на старому місці (за радянського часу Кахлевий завод № 6, зараз тзов «Окс» вул. В. Стуса, 25).
Цікаво, в будівлі за радянських часів також виготовлявся кахель, щоправда вже значно гіршої якості.
Часто, серед вулиць у Львові можна зустріти цеглу з таврами власників фабрики: B. Neuwohnera i FilipaWaldmanna.
А печі та каміни, котрі складаються з кахлів цегельні Нойвонера досі обігрівають помешкання львів’ян. Такий старовинний кахель, також є хорошим предметом для колекціонування у порівнянні з цеглою.
Якщо цеглу можна було знайти на вулиці чи в подвір’ях, то кахель, як не дивно – на смітниках. Тільки тепер, люди починають цінити красу неповторних старих печей та камінів, відповідно з’являється комерційний інтерес на розібрані печі й каміни. Кахель й справді неповторний, подібні зразки не часто зустрічаються.
ГЕРБ ДРОГОБИЧА на стіні складської будівлі «Крайової фабрики кахлевих печей» Нойвонера і Вальдмана (1908 р.) Іл. 1. Керамічний герб нашого міста. Фото Миколи Закусова (вересень 2018 р.).
Історія старої кахлярні – це той унікальний випадок, коли фабриці вдалося пережити важкі часи, але вижити і не змінити напрям діяльності.
4 листопада 1861 року Львів вітав перший пасажирський потяг «Ярослав», який прибув з Відня. О 14:30 на львівському вокзалі його зустрічали музики та жителі міста. На всіх станціях поїзд вітали сотні селян.
Відтак 4 листопада почалася історія української залізниці.
Це був перший залізничний рейс на території України. Відтоді почалось регулярне пасажирське сполучення між Віднем та Львовом. Потяг рухався зі швидкістю до 30 км/год.
1859-го започатковано прокладання колії з Перемишля до Львова протяжністю понад 90 км. У Львові в жовтні 1861-го завершили будівництво вокзалу, який мусив бути відправним центром для чотирьох напрямків: зi Львова до Кракова, Чернівців, Бродів та Підволочиська.
Перша споруда вокзалу (1890-1895)
Журналісти писали: “…що стосується головного будинку, то це – одна з найкращих споруд в Європі. Довжина його – 70 сажнів, а ширина – 10 сажнів… (австрійський сажень – 1,8965 м). В майбутньому він служитиме відправним пунктом для чотирьох залізниць: зі Львова до Кракова, до Чернівців, до Бродів і до Томашова, яких загальна довжина становитиме 110 миль”.
Львівський вокзал до реконструкції. 1880-ті роки. Фото: NAC
“Gazeta Lwowska” 4 листопада 1861 року написала:
“Залізниця утворить шлях, що проляже від східних кордонів Австрії аж до узбережжя Адріатичного моря. Столиця краю, як і взагалі Галичина, відтепер матимуть допуск до збільшення активності промислу і полегшення торгівлі”.
Це було перше регулярне сполучення, яке означало включення цих територій до європейської мережі залізниці, відкривало широкі можливості для реалізації на Галичині промислових, індустріальних, культурно-мистецьких та військових проектів. Відтоді рух на залізниці не припинявся ні під час воєн, ні у роки революцій, а мережа залізниць розширювалася і розвивалася.
За місяць до історичної події майстри закінчили будувати львівський вокзал.
Вокзал звели за планами інженера Людвіка Вєжбіцького, майбутнього директора залізниці, автора концепції сучасного львівського вокзалу, у Городоцькому передмісті Львова.
З часом прокладали більше колій, збільшувалася кількість пасажирів, і в 1901 році виникло питання про новий вокзал у Львові. У 1902 розпочали будівництво сучасного залізничного палацу. Витвір мистецтва зводили 2 роки. І в 1904 львівський вокзал був визнаний найсучаснішим і найгарнішим у Європі.
20 червня 1915 року під час відступу війська Російської імперії підпалили вокзал. Споруда також значно постраждала під час польсько-української війни. В результаті були знищені початкові інтер’єри та центральний портал будівлі. Після переходу Львова до Польщі почалися роботи з відновлення вокзалу під керівництвом архітектора Генрика Заремби. Перебудова львівського вокзалу завершилася лише у 1930 році.
Щорічно в цей день, 4 листопада, українські працівники залізничного транспорту відзначають своє професійне свято. День залізничника встановлений Указом президента України № 1140/2002 від 11 грудня 2002 року.
Сьогодні мало кого можна здивувати виглядом Приміського вокзалу у Львові: непримітна будівля, перони з дашком, прибувають та відправляються приміські електропоїзди. Хіба що на першій колії розмістили музей під відкритим небом з маневровим паротягом радянської доби та різними вагонами родом з початку ХХ ст.
Проте мало кому відомо, що в другій половині ХІХ ст. на місці теперішнього Приміського вокзалу знаходився красень-гігант Чернівецький вокзал. Детальніше можете дізнатись за посиланням.
1 листопада 2015 року Львові відбулася прем’єра документально-ігрового фільму «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919» від львівського режисера Тараса Химича.
Це перший в Україні документальний фільм з використанням найсучасніших технологій у форматі 4K.
У сюжет фільму лягла історія про кінець Першої Світової війни. Зокрема, повстання у ніч на 1 листопада 1918 року в Львові, внаслідок чого було проголошено створення самостійної держави на українських етнічних землях. Водночас претензії на Галичину висунула відроджена Польща. Центрально-Східна Європа занурилася в епоху «малих війн» за нові кордони у повоєнному світі. Проте, зі Сходу насувалась більшовицька загроза. Країни Заходу вирішили побудувати «санітарний кордон» у Східній Європі. Сюжетна лінія базується на спогадах очевидців.
Про зйомки фільму
Львів’яни брали безпосередню участь у зйомках. Серед сотень людей, знялись у фільмі й професійні актори театру імені Марії Заньковецької та Леся Курбаса.
До роботи над фільмом долучилися також ветерани АТО, військові й реконструкторські клуби. З постановкою військових сцен допоміг ветеран АТО Володимир Правосудов, а також Військово-історичний Клуб «Повстанець» (м. Київ).
Процес створення фільму тривав 15 місяців. Над ним працювала команда студії «Invert pictures», а ініціатором створення фільму виступила ГО «Українська Галицька Асамблея».
«Леґіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919» — документально-ігровий фільм від режисера Тараса Химича, що є продовженням циклу пізнавальних фільмів з історії України першої половини минулого століття.
Автором сценарію виступив молодий український історик Олександр Пагіря. Сюжетна лінія створена на основі спогадів очевидців. В скурпульозних реконструкціях перед глядачами постає образ українського Січового Стрільця. Через події сьогодення можна краще зрозуміти мотивацію та вчинки історичних персонажів.
29 жовтня 2011 у Львові урочисто відкрили «Арену Львів». У цей день для львів’ян та гостей міста більше 2000 артистів підготували грандіозну шоу-програму, а завершив святковий вечір виступ американської співачки Анестейші та величезний феєрверк. Свято зібрало повний стадіон: близько 35000 людей.
Після хореографічного шоу на стадіоні показали ролик, в якому розповідалося про невдачі минулої влади у будівництво стадіону і визначальну роль приходу до влади Віктора Януковича для успішного завершення об’єкту. Критика попереднього президента Віктора Ющенка в ролику викликала невдоволення глядачів, а з моменту появи на екрані Віктора Януковича публіка невпинно свистіла аж до завершення ролика.
Пропонуємо згадати як проект по створенню стадіону був втілений в життя.
17 квітня 2007 року в ірландському місті Кардіфф УЄФА ухвалило рішення про надання Польщі та Україні права організувати Чемпіонат Європи з футболу у 2012 році.
У заявці України на прийняття ЄВРО 2012 було визначено 4 основні приймаючі міста: Київ, Львів, Донецьк та Дніпропетровськ, а також два запасні – Харків та Одеса.
13 травня 2009 року в швейцарському Ньоні УЄФА остаточно затвердило Львів приймаючим містом ЄВРО-2012.
Значною перевагою для розвитку «Арени Львів» є те, що вона знаходиться у південній частині міста на межі двох найбільш густонаселених районів, а також поблизу кільцевої дороги та міжнародної траси М-06 Київ-Чоп.
Відстань від центру міста чи залізничного вокзалу до стадіону становить 9 км, від аеропорту – 8 км. Громадським транспортом від цих ключових пунктів до стадіону можна доїхати за 30-40 хвилин, автомобілем – вдвічі швидше.
З 15 листопада 2008 року на будівельний майданчик почали звозити техніку, монтувати 10 баштових кранів, проводити земляні роботи для влаштування фундаменту Стадіону.
2009 рік
20 січня 2009 року представники місцевої влади заклали капсулу в перший фундамент стадіону, таким чином давши старт грандіозному будівництву.
Фундаментні роботи тривали з січня по серпень 2009 року. На ці роботи знадобилося більше 2 мільйонів кубометрів бетону і 401 тонна арматури.
У травні розпочалось зведення несучих колон посадових рядів. На північній, південній та східній сторонах колони розташовуються у 49 рядів по 4 колони в кожному. Висота найвищої колони – 10,5 метрів, а найменшої – 5,5 метрів.
У серпні були зведені колони на всіх сторонах стадіону, окрім західної, де розташовується адміністративний корпус. Тут зводилось по 8 колон у кожному з 17 рядів.
Роботи тривали до жовтня 2009 року.
У листопаді 2009 був збудований перший ригель – балка, на яку кладуть посадові ряди трибун.
2010 рік
Протягом листопада-березня 2010 року було споруджено ще 8 таких балок на північній стороні стадіону.
У квітні 2010 року продовжилось будівництво ригелів першого ярусу. А вже у червні були збудовані всі 68 балок для посадових рядів трибун та зроблене перекриття між першим та другим ярусом.
У червні розпочалось спорудження колон на другому рівні, і до кінця місяця було збудовано 64 із 110 колон, а у липні ці роботи були завершені.
23 червня 2010 року на стадіоні встановили першу «складку» – бетонну конструкцію трибун.
Протягом липня-серпня велися роботи по будівництву ригелів на другому ярусі, а також здійснювався монтаж «складок».
На початку вересня були змонтовані всі «складки» першого ярусу, а також встановлено 34 із 45 ригелів.
Протягом липня-вересня було збудовано каркас першого та другого поверху адміністративної будівлі.
У вересні розпочато будівництво 14 павільйонів на першому рівні: 7 кіосків фаст-фуду та ще 7 санітарно-господарських приміщень.
В листопаді розпочалося будівництво 19 кіосків на променаді.
У жовтні було завершено будівництво всіх ригелів другого ярусу, а також змонтовано всі «складки» першого ярусу.
У листопаді-грудні будівельники здійснювали монтаж трибун другого ярусу та сходових клітин.
Наприкінці вересня на будівельному майданчику стадіону розпочато з’єднання металоконструкцій ферм даху.
На початку листопада розпочався монтаж першої ферми даху на південній стороні стадіону.
До кінця листопада завершили монтаж металоконструкцій ферм на півдні, у лютому змонтовані металоконструкції на східній стороні, а в квітні на північній. Всього змонтовано 39 ферм.
2011 рік
У березні будівельники відзвітували про готовність стадіону на 50%. Зокрема, було збудовано:
каркас 4 поверху адміністративної будівлі. Ведеться будівництво зовнішніх стін 4-го і 5-го поверхів,
а на першому та другому поверсі – внутрішні роботи;
готово 50% металоконструкцій даху;
зведені павільйони на першому рівні, розпочато внутрішні штукатурні роботи;
ведеться будівництво всіх 19 павільйонів на другому ярусі стадіону;
на 75% змонтовані «складки» на 2 рівні;
на 90% готові сходові клітини, що ведуть з 1 рівня до променади.
Весною будівельники проводили завершальні роботи з будівництва залізобетонних конструкцій в чаші стадіону. Зокрема:
змонтовано усі складки;
завершено будівництво останнього п’ятого поверху адміністративної будівлі.
Розпочалося будівництво пандусу та сходової клітини головного входу, а також медіа-центру на четвертому поверсі.
Окрім того, в адміністративній будівлі тривають роботи з монтажу інженерних систем, а також проводяться оздоблювальні та фасадні роботи.
17 травня на футбольному полі розпочались земельні роботи, а на початку червня – з монтажу системи дренажів, розпочато влаштування щебеневої основи та системи поливу. Ухвалене рішення про настил рулонного газону.
Відео змонтоване з кадрів веб-камери, що транслює влаштування футбольного поля на стадіоні у Львові за 1,5 місяці.
За 100 днів до завершення будівництва загальна готовність стадіону становила 75%.
Стадіон перед відкриттямСтадіон перед відкриттямСтадіон перед відкриттям
Урочисте відкриття «Арени Львів» відбулося 29 жовтня 2011 року.
Всіх, хто любить Львів (і львівських батярів) прошу звернути увагу на дуже цінне і унікальне фото. Історія про одного львівського стрілочника, який переводив рейки трамваю та “жив” у будочках.
На фотографії нижче (площа Соборна, 1941 року) зображено маленького чоловіка, який сидить у будочці. Ця людина – відомий у передвоєнному Львові “вайхаж” (перемикач трамвайної стрілки (вайхи) на ім’я Лойзьо (Алоізій).
У 20-30-ті роки його головним місцем праці була трамвайна зупинка (і “вайха”) на вулиці Legionow (нині – Проспект Свободи) поблизу Галіційскої Ощадної Каси і Чешського Банку. Там на цій зупинці знаходилась його будочка з маленькою пічкою (зараз майже на тому ж місці – газетний кіоск з декоративним годинником).
Трамвай на Гетьманських Валах, фото початку XX ст.
Лойзіо був дуже маленький. Він гонорово носив вуса. Взимку завжди мав рукавички. Коли поблизу трамвайної зупинка з’являлася молода приваблива жінка, Лойзьо починав голосно плакати, закриваючи обличчя рукавичками, щоб не було видно його вуса. Жінка думала, що це плаче маленький хлопчик, починала заспокоювати його і питати чому він плаче. Лойзьо відповідав тонким дитячим голосом, що він хоче “сюсяти”, але не може відчепити ґудзики на штанях, бо в нього замерзли ручки.
Жінка допомагала йому розчепити ґудзики і “посюсяти”. Під час “сюсяння” до жінки приходило розуміння, що це зовсім не хлопчик, а дорослий чоловік маленького зросту. Ще не вірячи сама собі, жінка стурбовано питала: “Хопчику, а ілє ти маш лят?”
Почувши це, Лойзьо не кваплячись забирав рукавички від свого обличчя, відкриваючи свої вуса, і з гордістю промовляв: “тшидєстє тши” (“тридцять три”)… Оце його “тшидєстє тши” тоді знав увесь Львів.
Лойзьо був укоханим всього Львова. Був “візитною карткою” центральної частини міста і львівських “колей трамвайових”.
В 30-ті роки Лойзьо оженився із дівчиною з села (казали, що сватів засилали представники львівських “колей трамвайових”). Весілля проходило у Львові. Алоізія вітало майже все місто (всі ті, хто його любив як міського бешкетника і батяра). Отож, “тшидєсьтє тши”, парове, “тшидєсьтє тши”…
Наслідком «пакту Молотова-Ріббентропа» та наступного розгрому Польщі у вересні 1939 року стала нова лінія західного кордону СРСР. Німецько-радянські союзники закріпили її “Договором про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною” від 28 вересня 1939 року. А вже 26-28 жовтня 1939 року у Львові та 28-30 жовтня у Білостоці відбулись маріонеткові Народні Збори, що “засвідчили волю народів Західної України та Західної Білорусії до возз’єднання з УРСР та БРСР”.
26 жовтня 1939-ого у Львові почались маріонеткові Народні збори, які “узаконили” приєднання Західної України до УРСР, на ділі ж – чергову анексію території.
Попри заяви деяких делегатів Народних Зборів у Білостоці, до складу Білоруської РСР було віддано Берестейщину, заселену переважно українцями. А Холмщина залишилася у “сфері інтересів” ІІІ Райху, попри те, що на радянських мапах її відносили до Західної України.
На захід, який проводили в Оперному театрі з’їхалися майже півтори тисячі делегатів, яких напередодні обрали мешканці краю. Однак виборами це назвати важко. Зі Сходу прибували керівні кадри і здебільшого саме їх і “висували” до Народних зборів. В будь-якому разі кандидат мав бути узгоджений з місцевим керівництвом КПУ.
Народні збори мали засвідчити “щире бажання” населення Західної України приєднатись до УРСР. Тому совіти озброїлись також місцевими авторитетами, яких під тиском, страхом репресій чи обіцянками залучили до дійства, серед них шанований учений-мовознавець Кирило Студинський (хоч саме він деякий час справді був прихильником радянської влади, поки не відчув її реальне панування), композитор Василь Барвінський, лікар Мар’ян Панчишин, письменниця та учасниця жіночого руху Іванка Блажкевич…
Виступити на зборах привезли також режисера Олександра Довженка. Присутнім був на той час перший секретар ЦК Микита Хрущов.
На заході було ухвалено чотири декларації, окрім постанови про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР і встановлення у краї радянської влади також йшлося про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, і націоналізацію банків і великої промисловості.
А вже через кілька днів енкаведисти заарештували Костя Левицького, Івана Німчука та інших українських і польських політиків. Очевидно, щоби ті своїм авторитетом не перешкоджали у більшовицьких заходах щодо анексії Західної України.
Після завершення Народних Зборів у Львові відбувся парад Червоної армії.
Лише 14 листопада 1939 р. позачергова 3-тя сесія Верховної Ради УРСР 1-го скликання ухвалила Закон про включення Західної України до складу УРСР. А в грудні 1939 р. на території Західної України були утворені Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська та Волинська області.
Виступи академіка Кирила Студинського, Марії Перестюк та інших осіб під час засідання Народних Зборів Західної України 26-28 жовтня 1939 року у місті Львові на відео нижче.
Перша радянська окупація протривала до червня 1941-ого…
