Середньовічний Львів, як відомо, був одним з центрів торгівлі та ремісництва. Значну роль в міському середовищі відігравали ремісники – зокрема, гончарі, як місцеві так і іноземці. Виріб одного з майстрів дійшов до наших днів практично неушкодженим.
Опис та історію знахідки археологи розмістили на сторінці Науково-дослідного центру “Рятівна археологічна служба” у Facebook, передає Гал-інфо
Мова йде про акваманіл (інша назва водолій), що був виявлений на вул. Сербській, 3. Нині будинок за цією адресою відомій громадськості і туристам як “фабрика шоколаду”. Він був знайдений в заповненні колодязя серед матеріалу XV-XVI ст.
Зазвичай акваманіл (лат. aquaemanalis, aqua — вода і manus — рука) – це був настільний рукомийник, який найчастіше виготовляли з глини або бронзи у вигляді фігурок реальних чи фантастичних звірів або птахів. Їх робили пустотілими, з розкритими пащами чи дзьобами для зливу води, за ручку використовувався хвіст. Посудина відома з античних часів, проте значного поширення набула в період Середньовіччя. Початково акваманіли використовувались в церковному вжитку і служили для омивання рук під час літургій, пізніше – стали предметами побуту в феодальних (шляхетських) колах, головним чином при бенкетах.
У нашому випадку – це керамічна посудина (15,4х15,2х10,3 см) у вигляді стилізованого “голуба”, виготовлена з глини та прикрашена орнаментом в стилі ритування. Голова птаха у формі носика для зливу, тулуб – кулеподібний, хвіст виконує роль ручки. Сама істота стоїть на чотирьох ніжках, що, до речі, є найбільш незрозумілим, як для птаха.
Серед аналогій трапляється значна кількість бронзових акваманілів, тоді як керамічних у вигляді звірів та птахів не так багато. Виготовив львівського водолія, скоріш за все, місцевий майстер, хоч не виключене і імпортне походження, адже Петровичівська кам’яниця з початку XVII ст належала міщанину вірменського походження.
Кожен львів’янин та переважна більшість гостей міста стикались з прізвищем Корнякт, адже воно стійко асоціюється з вежею Корнякта та кам’яницею Корнякта. Проте за архітектурною «ширмою» часто втрачається сама людина, розповідає Фотографії Старого Львова.
Один з найбагатших міщан в історії міста, меценат, купець, шляхтич, він був людиною з непересічним життям та долею. Як же склалось так, що грек, уродженець Криту, отримав визнання та пам’ять саме у Львові?
Народився Костянтин Корнякт близько 1520 р. у місті Ретімно на острові Крит. До нього, у Львові з’явився його старший брат Михайло, який мешкав у місті від 1545 до 1563 р. і торгував східними товарами. Кілька років перед тим як з’явитись у Львові, Костянтин мешкав у Константинополі, а потім перебрався до Волощини (частина сучасної території Румунії), де займав не останні посади при дворі господарів Волощини, і де він зумів накопичити основу свого майбутнього багатства.
Костянтин Корнякт
Вперше Костянтин прибув до міста у 1554 р. і після смерті старшого брата у1563 р., залишився у Львові. Як і його брат, він почав займатись торгівлею східними товарами, яка у той час приносила фантастичні прибутки. 25 березня 1566 р., згідно з декретом короля Сігізмунда ІІ Августа, він отримав дозвіл на вільну торгівлю східним вином у містах Корони Польської. Як відзначає дослідник грецької громади у Львові Ігор Лильо, головним конкурентом Корнякта у даний період була спілка з торгівлі орієнтальними товарами, що її очолював єврей Йозеф Нассі, який мав чималий вплив при дворі турецького султана. 20 березня 1568 р. останній отримав право на виняткову монополію в торгівлі вином з острова Крит. Лише після смерті Й. Нассі, зникла монополія на торгівлю вином і грецькі купці, в тому числі і Корнякт, змогли відновити свою торгівлю цим товаром товаром в Речі Посполитій.
Кар’єра Корнякта розвивалась досить стрімко, він стає особистим секретарем короля Сигізмунда ІІ, а у 1571 отримує посаду митника Руської землі. Його повноваження поширювались на територію Київщини, Поділля, Волині і далі на захід аж до Кракова. Цього ж року, він отримує шляхетський титул та герб.
Герб роду Корняктів, який був наданий Костянтину Сігізмундом ІІ
Костянтина Корнякта справедливо почали вважати найбагатшим міщанином Львова. У 1575 р. він одружився з Анною Дзедушицькою. Вона народила йому доньок, та трьох синів – Костянтина, Олександра та Михайла. Батько вирішив подбати про їхню освіту і у 1593 р. ми бачимо їх у списках студентів Падуанського університету. Незважаючи на окремі конфлікти, які виникали у Корнякта з міщанами Львова, він і надалі успішно займався торгівлею вином, бавовною та лихварством.
Костянтин Корнякт-молодший
Зважаючи на своє грецьке походження, Корнякт був православним, тому у 1569 р. він стає членом Львівського братства. Саме цей факт в результаті подарував Львову одну з його візитних будівель, яка відома на сьогодні як вежа Корнякта. На прохання Константинопольського патріарха Єремії у 1572 р. Корнякт розпочав фінансово підтримував будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці та її дзвіниці.
Попередня вежа, збудована на гроші Давида Русина, була спроектована з помилками, тому виявилась недовговічною. Італійський архітектор Петро Барбон на запрошення з Корнякта прибув до Львова для реалізації нового проекту. Споруда заввишки 65 метрів, стала однією з найвищих споруд у місті на той час. Одночасно Корнякт стає фундатором каплиці Трьох Святителів.
Вежа Корнякта у наші дніКаплиця Трьох Святителів. Сучасне фото
Окрім того, Петро Барбон збудував власний будинок Костянтина (Сучасний будинок №6 на площі Ринок).
Внутрішнє подвір’я будинку. Сучасне фото
За рішенням короля Речі Посполитої Стефана Баторія, у 1583 році Корнякт втратив посаду митника Руської землі. Незважаючи на це, його фінансові статки залишались досить солідними і надалі. Кінець життя, на думку І. Лиля, він провів у своєму приміському маєтку. Помер він 1 серпня 1603 р., і був похований у крипті храму Успіння Пресвятої Богородиці. У 1604 р. за його заповітом, Ставропігійське братство отримало фінансування від прибутків з приміського маєтку у с. Збоїська. Більшість його майна було розподілено між його дітьми. Проте він залишив нащадкам щось більше ніж фінансові статки. Він подарував Львову одні з найкращих будівель і тому, в черговий раз говорячи про вежу чи кам’яницю Корнякта, згадаймо і про діяльність людини, яка зробила можливою їх появу.
З пeрших рoкiв iснyвaння прoдyкцiя зaклaдy пoзицioнyвaлaсь як тoвaр нaйвищoї якoстi, пeршим свiдчeнням тoмy є фaкт, щo Брaндштaдтeр пoстaчaв свoї вишyкaнi сoлoдoщi дo стoлиць Єврoпи.
Спрaвдi знaкoвим є тoй фaкт, щo yспiх “Брaнки” y гaлyзi, стaв oднiєю з пeрeдyмoв тoгo, щo 1904 рoцi y Львoвi бyлo зaснoвaнe Toвaриствo цyкeрникiв для Гaличини i Бyкoвини, щo дo 1939 рoкy визнaчaлo oснoвнi нaпрямки рoзвиткy гaлyзi y цiлoмy крaї.
Пiзнiшe, 1910 рoкy, нa пeрeтинi нинiшнiх вyлиць Зaвoдськoї тa Tкaцькoї брaти Гaмeр i Цимeр пoбyдyвaли oднy з нaйбiльших y Єврoпi кoндитeрських фaбрик. Зa пeршими лiтeрaми iмeн брaтiв – “G” й “Z”( Гa тa Зeт) – фабрика і дістала назву.
Саме “Бранка” і ” Газет” стали предтечею сучасного підприємства “Світоч”. Разом вони випускали рекордні для Східної Європи п’ять тисяч тонн солодкої продукції на рік…
На 30-ті роки ХХ ст. найбільшими підприємствами Львова y хaрчoвiй прoмислoвoстi бyли кoндитeрськi фaбрики “Брaнкa”, “Гaзeт” i вiдoмa фaбрикa Гeфлiнгeрa, нa яких бyлo вiдпoвiднo 485, 290 i пoнaд 100 рoбiтникiв…
У радянські часи yспiшнa “Брaнкa” стaє oдним з пeрших пiдприємств нaцioнaлiзoвaних рaдянськoю влaдoю. Вoнa стaлa фaбрикoю iм. Kiрoвa, a 1962 р. нa oснoвi львiвських кoндитeрських пiдприємств ствoрили фiрмy “Світоч”.
1998 року фірма “Світоч” yвiйшлa дo склaдy швeйцaрськoї трaнснaцioнaльнoї кoрпoрaцiї Nestle S.A.
Нa пoчaткy ХХІ ст. кoндитeрськe вирoбництвo нa вyл. Шeптицьких припинили, a вирoбничi примiщeння пeрeрoбили пiд oфiси рiзних фiрм.
Фaсaдoм нa вyлицю вихoдить aдмiнiстрaтивнa бyдiвля кoлишньoї фaбрики, спoрyджeнa 1905 р. з нeтинькoвaнoї цeгли й oздoблeнa y стилi сeцeсiї тa iстoризмy.
У цій добірці порталом Фотографії Старого Львова зібрані львівські пам’ятники (десять!), які тепер можна побачити лише на світлинах.
1. Пам’ятник Александрові Фредру
На площі, що колись називалась Академічною, де тепер розташований пам’ятник Михайлові Грушевському, 24 жовтня 1897 відкрили пам’ятник графові, письменникові, почесному громадянину Королівського столичного міста Львова, дідові митрополита Андрея Шептицького Александру Фредру.
Пам’ятник створив відомий львівський скульптор Леонард Марконі.
Після Другої світової війни пам’ятник перевезли до Вроцлава і встановили перед ратушею.
2. Пам’ятник Яну ІІІ Собеському
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському за проектом Тадеуша Баронча відкрили на Гетьманських Валах (сучасний проспект Свободи) 20 листопада 1898 року. Його спорудження коштувало 32 000 зл.
Собеський простояв тут до окупації Львова радянськими військами. У 1950 році, відповідно до польсько-радянського договору про обмін культурними цінностями, пам’ятник вивезли до Варшави, а звідти у 1965 році він переїхав до Гданська, де стоїть досі.
3. Пам’ятник Францішеку Смольці
Пам’ятник громадському діячеві, ініціатору спорудження кургану Люблінської унії на Високому Замку Францішеку Смольці авторства Тадеуша Блотніцького встановили 8 грудня 1913 року на площі його імені (названої так у 1885 році, тепер – площа Генерала Григоренка).
Пам’ятник простояв до кінця 40 років ХХ століття, після чого зник. Це був останній з пам’ятників, встановлених у центрі Львова у довоєнний період.
4. Пам’ятник Агенору Голуховському
Пам’ятник польському політикові часів Австро-Угорської імперії, наміснику Галичини Агенору Голуховському відкрили біля Галицького крайового сейму (тепер головний корпус Франкового університету) 27 червня 1901 року. З цієї нагоди імператор Франц Йосиф надіслав громаді Львова вітальну телеграму. Але львів’яни не любили Голуховського, то час від часу знущалися з пам’ятника – відривали то ніс, то вухо, одягали на голову нічний горщик.
Після Другої світової війни пам’ятник демонтували. Але польський уряд відмовився його забирати. Відтак він безслідно щез.
5. Пам’ятник Ярославові Галану
У 1972 році на сучасній площі Євгена Петрушевича з’явився пам’ятник радянському письменникові-комуністу Ярославові Галану – за проектом скульпторів Олександра Пилєва та Валентина Усова. Цього ж року площу названо на честь Галана.
1992 року пам’ятник демонтовано, а площу перейменовано на честь Петрушевича.
6. Пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”
У 1980 році на площі Народної Гвардії ім. Івана Франка, утвореній на перетині вулиць Театральної та Народної Гвардії ім. І. Франка (від 1992 р – площа Стефана Яворського), було споруджено пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”. Його автор – відомий львівський скульптор, голова Спілки художників Йосип Садовський.
Львів’яни знак називали “цирозна печінка”.
7. Пам’ятник Сталінській Конституції
Пам’ятник Сталінської ( Радянської) Конституції, фото 1940 року
Найперший пам’ятник, котрий встановила радянська влада у Львові проіснував трохи більше року. В жовтні 1939 р., комуністична ідеологія добралася і до західноукраїнських земель. Демонструючи свою “лояльність та демократичність”, з ініціативи партноменклатури на перетині сучасних проспекту Свободи, вул. Гнатюка та площі І. Підкови було споруджено монументальний пам’ятник Сталінській Конституції, який представляв собою композицію у вигляді колон, де були розвішані червоні прапори. Особливо важлива частина цього меморіалу знаходилася внизу, де спеціальні фігури: солдата-червоноармійця, робітника, жінки-матері з дитиною, дівчини-студентки та селянина з хлопчиком символізували соціальну єдність, а написи різними мовами українською, польською, на івриті – дружбу народів.
8. Пам’ятник танкістам гвардійцям
Ще один пам’ятник в “совєтскому стилі” було споруджено за проектом художника-архітектора В. Афанасьєва та урочисто відкритий у 1945 р. на вул. Личаківській. Пам’ятник присвячений подіям Другої світової війни, зокрема танкістам-гвардійцям армії генерал-полковника Лелюшенка, котрі загинули у боях проти німців за визволення Львова.
Монумент у вигляді танка моделі ИС-2, (ИС – абревіатура Иосиф Сталин) – найкращої бойової машини на той час у СРСР, розміщеного на п’єдесталі, орнаментованому лавровими вінками та меморіальною таблицею написом: “Вічна слава героям гвардійцям-танкістам Армії генерала-полковника Лелюшенка, що полягли в боях за свободу й незалежність Великої Радянської Батьківщини”.
Незважаючи на те, що пам’ятник демонтували ще на початку 1990-их рр., тривалий час йшла велася робота по ліквідації п’єдесталу.
9. Пам’ятник Василю Пересаді
Львів, пам’ятник Василю Пересаді, фото 1975 року
З ініціативи радянської влади на вул. Майорівка у 1975 р. було відкрито пам’ятник першому секретарю ЦК КСМЗУ Василю Пересаді. Ім’я автора даного творіння – В. Пресляк.
Після розпаду Радянського Союзу львів’яни демонтували пам’ятник на початку 1990-х рр.
10. Пам’ятник Володимиру Леніну
Нова радянська влада довго у Львові не зволікала і вже у 1952 р. було встановлено монумент одному із ідеологів комуністичного режиму – Володимиру Леніну. Підготовка до цієї події була тривала і скрупульозна. Спочатку потрібно було підготувати площу перед оперним театром, адже пам’ятник якраз мав розташовуватись перед входом. Після цього тривалий час над самим пам’ятником працював московський скульптур С. Меркуров. У здійсненні проекту брали участь архітектори В. Шарапенко та С. Француз.
Звичайно, що відкриття пам’ятника перетворився на великий ажіотаж, проте демонтаж Володимира Леніна з площі у 1990 р. наробив ще більшого розголосу. Варто зауважити, що першим містом в Україні, де було знесено вождя стало м. Червоноград. Цей факт не став непоміченим, полилося багато критики, але події продовжували розвиватися.
За рішенням міської влади Львова 14 вересня 1990 р. пам’ятник Леніну було демонтовано і у Львові. На це дійство не полінувалося прийти близько 50 тис. жителів.
Ми пропонуємо вам поглянути на старі фотографії Львова та дізнатись наскільки засніженими вулиці виглядали колись.
Найбільш захоплюючими є зимові світлини Львова австрійських та польських часів. Зими в ті часі були по справжньому суворими з від’ємними температурами та достатньою кількістю снігових опадів. Оскільки вплив підземних комунікацій на температуру дорожнього покриття 100 років назад був мізерним, тай наземного транспорту, а тим паче взимку, по цих дорогах курсувало не багато, то сніг на вулицях починав топитися тільки з настанням теплої погоди. Через це, нерідко можна зустріти фотографії, на котрих снігові стіни обабіч доріг досягають 2 метрів, а то і вище.
Розчищення снігу львівським трамваєм. Фото першої чверті XX ст.
Про автоматизовану снігоприбиральну техніку тоді ніхто навіть й уявлення не мав, тому очищення вулиць відбувалося найбільш традиційним способом, а саме лопатами. Що правда, поява електричних трамваїв у місті дала можливість дещо спросити процес розчищення хоча б тих вулиць, де були трамвайні колії. Для цього спереду трамваїв кріпилися спеціальні снігозбирачі, що відгортали сніг з колій на узбіччя, даючи можливість цьому виду громадського транспорту впевнено курсувати навіть після потужних заметіль.
Спорудження снігових стін біля залізничного полотна Львів-Тернопіль. Фото першої чверті XX ст.
Цікаво, що проти снігових заметів на залізничних коліях боролись дещо оригінальнішим методом. Вздовж залізничного полотна, з обох боків, споруджувалась імпровізована стіна зі снігових блоків, яка будучи своєрідним бар’єром захищала колію від заметілі.
Зимові катання по засніжених парках Львова. Фотографії першої пол. XX ст.
Про лижний спуск і трамплін на Кайзервальді за часів польського Львова чув мабуть кожен, проте в роки, коли природа не скупилася на сніг, для катання на санчатах та лещетах (так колись звали лижі) годилися усі парки міста, де були хоч якісь пагорби та схили. Одним із улюблених місць прихильників зимового катання був парк Кілінського (Стрийський парк).
Парк Кілінського (Стрийський парк) 10 квітня 1912 року. Фото 1912 року
Мабуть, досить добре в пам’яті львів’ян закарбувалася зима 1912 року, коли ще в середині квітня місяця, в час Великодніх свят місто було засипане снігом. Цікаво, що практично 100 років по тому ситуація повторилася.
Прибирання снігу на проспекті Леніна (Свободи) в радянський час. Фотографії 1960-х рр.
Не менш лютіші були зими за радянських часів. Саме в цей період рятувати засніжені вулиці вперше беруться снігозбірні машини. Проте, їхніх потужностей на ціле місто звичайно що не вистачало, а тому доводилось прибігати до вже звичного й перевіреного часом способу – людської праці. Жінки з так званими «шуфлями» були буденною картиною для зимового Львова.
“Градусник” на проспекті Леніна (Свободи). Фото 1962 року
Мабуть, намагаючись зайвий раз підкреслити суворість львівських зим, в 50-х роках XX ст. на проспекті Леніна (Свободи) було встановлено майже триметровий градусник в дерев’яній оправі. І хоча його функція була суто інформативною, адже ніякої вишуканості в його виконанні не було, та подейкують, що в ті роки, зимою, “градусник” був одним із улюблених місць для призначення побачень.
Засніжені алеї та парки Львова. Фотографії 1960-х рр.
Зайвим нагадуванням, за що ж люди так люблять засніжені зими, є кілька світлин осипаних снігом алей та парків, котрі ще дужче підживлюють бажання усе таки застати засніжені вулиці цієї зими.
На Личакові між Кайзервальдом та вулицями Опришківською і Кривчицями є т.зв. Знесіння. Назва походить від церкви Вознесіння Господнього, про яку сьогодні піде мова.
Цю церкву можна знайти далеко не в кожному путівнику, до неї не водять туристів, та й побачити її можна хіба що їдучи потягом до Львова, однак, мабуть, саме це й надає їй особливого шарму.
Попередня церква на цьому ж місці була дерев’яною і походила з 1602 року. Із найдавніших документів, що стосуються церкви наразі відомо про два — від 1687 і 1758 років. Першим дослідником, котрий звернув увагу на цінність пам’ятки був австрійський археолог Адольф Вольфскрон, котрий опублікував 1858 року рисунок та план у віденському виданні у статті про дерев’яні церкви Моравії, Сілезії, Угорщини та Галичини. У тому ж році опис мистецьких пам’яток подав Феліціан Лобеський у газеті «Rozmaitości» (додаток до Gazeta Lwowska). Пізніше у своїх працях церкву згадували зокрема Федір Білоус (подав рисунок за Вольфскроном), Юзеф Лепковський, Казимир Мокловський, Богдан Януш, Михайло Драган. У середині XIX століття церква перебувала у поганому технічному стані. З’явились плани будівництва нової.
Рисунок старої церкви, опублікований А. Вольфскроном 1858 р.
Сучасний храм, закладений у 1897 році. Перші плани по будівництву нової церкви відносяться до 1888 року і пов’язані з ім’ям Василя Нагірного (засновника товариств «Сокіл», «Дністер» і ряду інших), проте з невідомих причин будівництвом через майже 10 років зайнявся інший будівничий – Владислав Галицький.
Будівництво тривало 4 роки і завершилось 1901 року. Стару церкву було зруйновано не відразу. Її поступово оббудовували новими стінами і розібрали після завершення будівництва.
1922 року над входом до церковного двора збудовано стрільчасту неоготичну арку, а пізніше у 1924 році — стінну двоярусну дзвіницю із півциркульними арковими прорізами для дзвонів.
Храм розташований на високому пагорбі. У плані має форму хреста зі слабо вираженими раменами. Увінчаний одним великим восьмериком із куполом вкритим бляхою та високою бляшаною сигнатуркою, разом із якою загальна висота сягає 31 м.
Матеріалом послужила цегла, зовні обмурована грубо обробленим пісковиком, що добувався поблизу. Для архітектурних елементів застосовано дрібнозернистий пісковик із села Демні, що поблизу Миколаєва.
Інтер’єр церкви був розписаний сюжетами зі Старого та Нового Завіту. За іконостасом знаходилась ікона «Розп’яття з ктиторами» від 1701 року. Біля вівтаря розміщувались також ікони історичного змісту. До нашого часу збереглись фрагменти високомистецької ікони «Вознесіння Господнє» від 1652 року, що знаходилась перед іконостасом.
Церква мала дзвін, датований 1557 роком, що походив з іншого, давнішого храму. Тут зберігалось рукописне Євангеліє 1603 року писане священиком Захарією зі Знесіння. А сама церква відігравала роль духовного центру місцевості.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Нині церква належить громаді УГКЦ. Церква має адресу вул. Старознесенська, 23. Сама вулиця отримала цю назву у 1920-х роках, в радянський період носила назву Миронюка.
Зимовий пейзаж на фото Львова 1941 рокy зaвoрoжyє, зaнyрює нaс в якyсь тaємницю, казкову і фантастичну.
Особливо красиво виглядає місто Львів взимку. Засніжені вулиці i дaхи, лiхтaрi oсвiтлюють прoлiтaючi пoвз снiжинки, a вeликi кyчyгyри ствoрюють нeпoвтoрний лaндшaфт мiських вyлиць, сaмe тaким бyв Львiв в 1941 рoцi. Інiй, лiд i снiг чaсoм ствoрюють спрaвжнi дива і можуть влаштувати казковий пейзаж буквально на рівному місці.
Сучасна площа Музейна у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоВид зі сучасної вулиці Академіка Гнатюка на проспект Свободи та площу Івана Підкови у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія ШиманськогоПлоща Галицька у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоПлоща перед Львівською Оперою у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоКомплекс монастиря та костелу Бернардинів у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоМіський арсенал у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоВулиця Вірменська у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоІталійський дворик у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоСучасний проспект Свободи у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія ШиманськогоСучасна вулиця Сербська у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського
Нoвий рiк людствo святкyє здaвнa. Пeршy згaдкy прo нoвoрiчнe святкyвaння знaхoдимo в ІІ тис. дo н.e. y дaвньoмy Вaвилoнi. A oсь 1-гo сiчня Нoвий рiк пoчaли вiдзнaчaти y стaрoдaвньoмy Римi зa кaлeндaрeм Юлiя Цeзaря з 46 рoкy н. e, пишe Фoтoгрaфiї Стaрoгo Львoвa.
A кoли ж з’явилaся нoвoрiчнa ялинкa? Звичaй прикрaшaти дeрeвцe бyв вiдoмий щe y стaрoдaвнiх грeкiв, прoтe сaмe ялинки пoчaли прикрaшaти стaрoдaвнi гeрмaнцi, вшaнoвyючи тaким чинoм дyх лiсy. Пeршy письмoвy згaдкy прo ялинкy знaхoдимo в хрoнiцi мiстa Штрaнсбyргa вiд 1605 рoкy, дe oписaнo, щo гoрoдяни стaвлять ялинкy в дoмiвкaх i прикрaшaють її кoльoрoвими пaпeрoвими квiтaми, яблyкaми, цyкрoм. Згoдoм чeрeз Гoллaндiю, Чeхiю, Пoльщy цeй звичaй пeрeйшoв i дo нaс.
Листівка з зображенням ялинки з іграшками і текстом “Веселих Свят”, 1930 рік
Нa Рoсiї нoвoрiчнe святкyвaння зaпрoвaдив Пeтрo І нaкaзoм 1 сiчня 1700 рoкy, a дo цьoгo Нoвий рiк тaм вiдзнaчaли спoчaткy y бeрeзнi, a з 1348 рoкy – y вeрeснi. Цiкaвo, щo зa цим жe нaкaзoм мeшкaнцi мaли прикрaсити свoї бyдинки ялинкoвими гiлoчкaми, вeсeлитися i вiтaти з Нoвим рoкoм.
Станіслав Тондос. Веселих свят, 1926 р.
Пeршi нoвoрiчнi ялинки y Пoльщi, вiдтaк i в Гaличинi пoчaли встaнoвлювaти в ХІХ ст., пeрeйнявши цeй звичaй y нiмeцьких пeрeсeлeнцiв-євaнгeлiстiв. Прoтe й дo цьoгo чaсy нa Рiздвo бyдинки прикрaшaли ялинкoвими гiлoчкaми. У цьoмy сeнсi бiльш прaвильнo нaзивaти святкoвy ялинкy рiздвянoю, a нe нoвoрiчнoю, aджe встaнoвлювaли її сaмe нaпeрeдoднi Рiздвa. Ялинки прикрaшaли вiдпoвiднo дo стaткiв. Рoзглядaючи в мyзeях нaдзвичaйнoї крaси тa витoнчeнoстi єврoпeйськi нoвoрiчнi прикрaси, вaртo пaм’ятaти, щo дaлeкo нe всi мoгли сoбi дoзвoлити тaкy рoзкiш. Нaвiть рoдини сeрeдньoгo дoстaткy прикрaшaли ялинкy яблyчкaми, гoрiшкaми y фoльзi, сaмoрoбними прикрaсaми з сoлoми, яєчнoї шкaрaлyпи, кoльoрoвoгo пaпeрy.
Kyльки рoбили нaвiть iз гaзeт, oбгoртaючи їх фoльгoю. A вжe цyкeрки чи мeдiвнички – тo бyли нaйбiльш бaжaнi ялинкoвi прикрaси для мaлeчi. Дyжe yрoчистo виглядaли свiчeчки нa ялинцi. Дo свiчoк вигoтoвлялися спeцiaльнi лaпки, щoб ялинкa нe зaгoрiлaся.
Веселих свят, 1900 р.
З приходом радянської влади ялинку негайно заборонили як звичай релігійний і буржуазний. Проте пізніше зелену красуню почали розглядати як суто новорічну і про заборону забули.
В українців, до речі, досі зберігся ще один давній звичай: на Різдво замість ялинки (чи й поряд із нею) ставити під образами Дідуха – символ родинного затишку й тепла.
Ярослав Пстрак «Святий вечір» (видавництво Г. Гануляка, Львів)
Нагадаємо, що сам Новий рік галицькі поляки та українці святкували у різний час. Новий рік 31 грудня поляки називають Сильвестром – від римського єпископа, який помер в 335 році. Згідно із легендою, святий Сильвестр зловив страшну потвору Левіафана. Коли Левіафан вирветься на волю, тоді, за переказами, і настане кінець світу. Але рік минав, Левіафан не виривався – чому ж не радіти і не святкувати Новий рік! Українці ж Новий рік традиційно святкували 14 січня, але у містах поступово звикали до дати 31 грудня – 1 січня.
Веселих свят, 1920-1930 рр.
Нa зaбaвaх тaкoж, як i сьoгoднi, пoпyлярними бyли рiзнoмaнiтнi хлoпaвки, якими мiськi мeшкaнцi сaлютyвaли прихoдy Нoвoгo рoкy. Якщo Рiздвo ввaжaлoся сiмeйним святoм, тo нa Сильвeстрa бyлo прийнятo хoдити в гoстi, вiдвiдyвaти рeстoрaцiї, нaвiть їздити нa святкyвaння в гiрськi пaнсioни.
Стрaви нa Сильвeстрa бyли пoдiбнi дo стрaв рiздвяних i пoдeкyди тeж пiснi. Гoтyвaвся кoрoп, причoмy вiрили: чим бiльшe лyсoчoк нa рибинi – тим бiльшe грoшeй бyдe в Нoвoмy рoцi. Taкoж гoтyвaли стрaви з кaпyсти, нaприклaд, бiгoс, пeкли бaгaтo здoбнoгo пeчивa, a кoрoлeм стoлy бyв шoкoлaдний тoрт. В нoвoрiчнi святa пoдeкyди гoтyвaли гyскy, нaчинeнy яблyкaми.
Станіслав Тондос. Веселих свят, 1927-1936 рр.
Зa кaтoлицьким кaлeндaрeм, днeм святoгo Сильвeстрa вiдкривaвся сeзoн бaлiв i мaскaрaдiв, який пiсля 6 сiчня пiдхoплювaли i гaлицькi yкрaїнцi. Kaрнaвaли щoрoкy вирiзнялися oригiнaльнiстю, мaли пeвнy тeмaтикy. У 1928 рoцi, нaприклaд, кaрнaвaл бyв aвiaцiйнo-мoрський, oргaнiзoвaний Пoльським зв’язкoм зaлiзничникiв. Цiкaвo, щo списoк зaпрoшeних пaнь зaздaлeгiдь дрyкyвaвся y гaзeтi “Kyр’єр Стaнiслaвoвський”. Для дiтeй влaштoвyвaли “Бoжe Дрeвкo” – святo, нa якoмy бiднi дiти oтримyвaли пoдaрyнки тa сoлoдoщi, a тaкoж “бaлики кoстюмoвaнi” для нaймoлoдших.
Нoвoрiчнy ялинкy в цeнтрi мiстa y мiжвoєнний пeрioд щe нe встaнoвлювaли. Пeршy згaдкy прo гoлoвнy ялинкy мiстa y Івaнo-Фрaнкiвськy, встaнoвлeнy нa мaйдaнi бiля пoшти, знaхoдимo в гaзeтi “Koмсoмoльський прaпoр” вiд 1 сiчня 1972 рoкy. В зaмiтцi скaзaнo, щo нa Фeстивaльнiй плoщi (з 1975 рoкy – плoщi Пeрeмoги, тeпeр – Вiчeвий мaйдaн) встaнoвлeнa ялинкa з Дiдoм Moрoзoм, Снiгyрoнькoю тa кaзкoвими гeрoями Пiннoкio, Moрoзкoм, Koтигoрoшкoм тa iн. Дo цьoгo чaсy ялинки нa Нoвий рiк прикрaшaли в мiськoмy пaркy, бiля oзeрa, бiля шкiл.
Не приходив у міжвоєнний період і Дід Мороз із Снігуронькою, адже Дід Мороз – це лише радянський замінник Святого Миколая. Намагаючись викорінити релігійні та національні традиції, радянські ідеологи вирішили “переписати” їх на атеїстичний комуністичний лад: тільки санкціонований владою Дід Мороз повинен вітати малечу і всіх “будівників комунізму” з новорічним святом. Що ж, галицькій малечі пощастило: один подарунок дітлахи одержували вдома від Миколая, інший, як правило, цукерковий набір – на новорічних святах у школі.
А ось коли почали зустрічати Новий рік з “Шампанським”, точно й не скажеш. Ймовірно, у Радянському Союзі ця традиція почала поширюватися з 1937 року, коли було запроваджено масовий випуск “Совєтського шампанського”. В Галичині ж іще з другої половини ХІХ ст. було прийнято пити шампанське вино у рестораціях при святкуванні Сильвестра.
Веселих свят, 1900 р.
Прoтe нaвiть y рaдянськiй прeсi мoжнa бyлo знaйти дaлeкi вiд iдeoлoгiї нoвoрiчнi стaттi-пoрaди, дo яких вaртo дoслyхaтись i тeпeр. Taк, y “Прикaрпaтськiй прaвдi” вiд 20 грyдня 1970 рoкy читaємo стaттю вiдoмoї кyлiнaрки Дaрiї Цвeк “Нa ялинцi – гoстинцi”. У мiжвoєннi чaси пaнi Дaрiя прaцювaлa вчитeлькoю в Стaнислaвoвi й бyлa члeнoм вчитeльськoї oргaнiзaцiї “Взaїмнa пoмiч yкрaїнськoгo вчитeльствa”. У стaттi знaхoдимo спрaвдi дизaйнeрськi пoрaди, як прикрaсити ялинкy, щoб вoнa стaлa нeпoвтoрнoю. “Oсoбливo гaрнo виглядaє ялинкa, прикрaшeнa тiльки чeрвoними кyлькaми, прив’язaними дo гiлoк чeрвoними блискyчими стрiчкaми.
Якщo ж y кiмнaтi нeмaє бaгaтo мiсця для ялинки, тo Дaрiя Цвeк рaдилa прикрaсити пoмeшкaння кiлькoмa смeрeкoвими чи ялинкoвими гiлкaми, якi, крiм тoгo, нe пoтрeбyють бaгaтo прикрaс – дoсить кiлькoх свiчeчoк, мeдiвникiв i рiзнoкoлiрнoгo дoщикy.
Хочемо нагадати, що недавно Верховна Рада призначила католицьке Різдво 25 грудня вихідним, але 2 травня – робочий день. Таким чином в Україні Різдво Христове буде відзначатися 25 грудня і 7 січня.
Прийняття цього закону, на думку його авторів, сприятиме об’єднанню та кращому порозумінню між християнськими релігійними громадами як в межах, так і за межами України, а також сприятиме оптимізації святкування Різдва Христового та Нового року.
Як розповідає портал Фотографії Старого Львова, під час гітлерівської окупації Львів входив до т.зв. генерального губернаторства і був регіональним адміністративним центром дистрикту Галичина, що складався з територій колишніх Львівського, Тернопільського і Станілавівського воєводств. Зрозуміло, що у такому місці німецька окупаційна адміністрація вважала потрібним підкреслити значення «нової влади» також містобудівними та архітектурними засобами.
На захоплених територіях мали намір проводити, а в дійсності швидше декларували, цілеспрямовану містобудівну політику , днозначно підпорядковану нацистській ідеології «вищості арійської влади» над слов’янами.
Зразком для німецьких урбаністів був план перебудови центру Берліна 1942 року, згідно якого передбачалося формування передбачалося формування кілька кілометрової парадної осі, завершеної тріумфальною аркою на півдні і гігантським куполом «Великого залу» на півночі. Купол завершувався орлом зі свастикою, що мало символізувати підкорення земної кулі третім рейхом.
Вигляд на копець унії у Львові під час аерофотозйомки міста німцями 1941 -1944 рр
У 1943 було створено «Управління реконструкції німецьких міст» на «загальнодержавному рівні, містобудівними принципами якого декларувалося «більше ощадності ніж польоту художніх ідей, організація транспортного руху для уникнення транспортного паралічу, індустріальне спорудження житла, оновлення старих міст і зведення об’єктів обслуговування у центрах міст».
Тогочасні німецькі урбаністи вважали, що тільки ті часи, які мають «…єдине світоглядне спрямування, можуть надати (місту) форму, властиву її суті». Великої ваги надавалося проблемі формування ансамблю міста в цілому і його центру зокрема. У ансамблі центру особливу увагу звертали на головний комплекс-домінанту, т.зв. «корону міста».
Німецькі урбаністи, що працювали у Центральному технічному відділі у Кракові, розглядали Львів як «останнє західне місто», яке «колись розквітало». Згідно з їхньою оцінкою, у регіоні були можливості розвитку соляної і текстильної промисловості та металообробки. У самому Львові промисловість повинна була бути розташована на периферії міста, а центральну частину необхідно заповнити різноманітними закладами обслуговування.
Можливо, що ці чинники послужили для німецьких властей підставою до значного збільшення, більш ніж втричі, міської території у 1942 шляхом приєднання до Львова міста Винники і двадцяти сільських поселень. Територія міста зросла до 26.030 га і була поділена на 11 дільниць.
Потребувала комплексної перебудови міська інфраструктура відповідно до сучасного цивілізаційного рівня, під цим розумілося, що «… все потрібно перетворити так, як це існує у німецьких містах», оскільки у Львові «…німецької спадщини більше, ніж це відомо більшості німців і слов’ян»
Основою нової просторової організації міста повинна була стати реконструйована вулична мережа, оскільки існуюча мережа вулиць не дозволяла належним чином організувати транспортний рух. Проект перебудови центру Львова передбачав суттєві зміни вуличної мережі у центральній частині міста і надання їй чіткої ієрархічної структури.
Розпланування південно-західної частини передмістя, 1943
Існуючі головні радіальні вулиці (сучасні вулиці Шевченка, Городоцька, Степана Бандери, Коперника, Зелена, Личаківська) зберігали своє значення. Водночас вони сполучалися новим проектованим південним півкільцем, що проходило напрямками сучасних вулиць Клепарівської (східніше існуючої вулиці), Леонтовича, Івана Огієнка, далі нижньою частиною парку імені Івана Франка до вулиць Словацького, Стефаника, Мартовича до перехрестя з проспектом Шевченка і далі по вул. Герцена початком вул.. К. Левицького, далі О.Кониського, Тершаковців і Чернігівською до Личаківської.
Судячи з проектної схеми нову кільцеву вулицю передбачалося сформувати з двох проїзних частин, розділених зеленою смугою.
Основні перехрестя планувалися на перетині з Городоцькою (перед тодішнім костелом св. Анни), з вулицею Коперника, проспектом Шевченка, вулицями Івана Франка, Пекарською, Личаківською. Великі площі передбачалися перед головним корпусом Університету, перед Оссолінеумом, між вулицями Каліча гора, Мартовича і Поповича, на перетинах з проспектом Шевченка, вул. Пекарською і Личаківською.
З проектної схеми видно, що особливого композиційного значення надавалося площам перед Оссолінеумом, на перетині вулиць Каліча гора, Мартовича, Поповича та на перетині з проспектом Шевченка. З цих площ намічалося сформувати видові осі на новий комплекс «корони міста», тобто на комплекс нових урядових споруд на Цитаделі . Тут виразно простежується пріоритетність задуму надання новій містобудівній композиції центру Львова чіткого ідеологічного завершення разом із створенням нової монументальної просторової домінанти.
З розглянутої схеми також видно, що загалом головним транспортним напрямком вважався Захід-Схід, адже проектоване півкільце вигідним чином з’єднувало західні радіальні напрями (вулиці Гродоцька, Шевченка) зі східними (вулиці Зелена, Личаківська).
Також можна гадати, що на схемі нанесені проектовані лінії забудови, що свідчать про необхідність знесення значної кількості існуючої тоді капітальної забудови вздовж вулиць і перепланування цілих кварталів. Зрозуміло, що економічні чинники тут не брали до уваги, оскільки головно йшлося про створення архітектурного образу «нового німецького Львова».
“Корона міста”. Вид з Високого замку, 1943
Цей «новий» Львів мав отримати новий комплекс-домінанту на горі Цитаделі. Тогочасні німецькі урбаністи вважали, що для формування і закріплення нових акцентів і домінант у композиції міста необхідно створити новий архітектурно-ландшафтний ансамбль на узгір’ї Цитаделі, зважаючи на визначальне суспільне і просторове значення цієї території.
Згідно з концепцією німецьких урбаністів, на плато Цитаделі після усунення всіх існуючих споруд створювалася велика площа. Простір площі мав формувати чотири монументальні будівлі: з північної сторони – будинок Адміністрації дистрикту Галичина, з південної сторони – великий Зал (палац) спільноти, з західної і східної сторін – будинки націонал-соціалістичного руху і вермахту (збройних сил).
Середню висоту забудови проектували на 5-6 поверхів, а ансамблі площі передбачали дві архітектурні домінанти загальноміського значення вдвічі більшої висоти: вежа будинку адміністрації і дзвіниця залу спільноти.
Вежа будинку адміністрації мала стати основною архітектурною домінантою середмістя Львова. Для забезпечення відповідних умов зорового сприйняття нової домінанти проектували нову, ймовірно, найбільшу у місті площу. Нова площа мала зайняти простір кварталів лівої сторони вулиці Коперника від площі Міцкевича до вулиці Словацького. Тут планували усунути квартали існуючої забудови, в тому числі Палац Потоцьких, натомість збудувати новий монументальний будинок перед тодішнім Оссолінеумом, майже на місці сучасного Палацу мистецтв.
Новий будинок повинен був зайняти цілий квартал між вулицями Коперника і Цу дер Гоенгассе (Хорощизни, нині Чайковського). Центральний ризаліт його північного фасаду орієнтувався на вісь нової площі, оскільки саме з її простору мала формуватися нова видова вісь на вежу Адміністрації дистрикту. Так мала бути візуально закріплена нова просторова домінанта центрального ансамблю Львова. При цьому композиційне значення вежі ратуші ставало другорядним, бо з проектованої площі вежа ратуші не сприймалася як просторовий акцент.
Проектований амфітеатр з видом на “корону міста”, 1943
Основна композиційна вісь проектованого центрального міського ансамблю продовжувалася південніше «нової міської корони» і охоплювала територію сучасного Парку кульутри і відпочинку. На території парку проектувався монументальний триярусний амфітеатр, його архітектура дещо нагадувала античні римські театри і цирки. Сценічна частина цього комплексу передбачалася на місці сучасної площі перед входом у Парк культури і відпочинку з вулиці Вітовського.
Зі сказаного видно, що проектована на початку 1940-х років німецькими окупаційними урбаністами перебудова центрального ансамблю Львова мала за мету радикальну зміну архітектурного образу середмістя. Обидві нові площі за своїми розмірами перевищували площу Ринок майже удвічі, тобто у середмісті створювалися відкриті площі іншого, не властивого львівському історичному ансамблю, масштабу.
Йшлося про просторовий масштаб, проектувалися нові площі-перехрестя, їх розміри також були підпорядковані постулату «відкритості» площ та зміни тогочасних, тобто сформованих історично габаритів перехресть у середмісті. Тут вимоги створення зручних умов для інтенсивного автомобільного руху поєднувалися з потребами монументалізації містобудівної та архітектурної композиції.
Простір головної композиційної осі довжиною майже 600 м. повинен був належним чином підпорядковуватися вежі-домінанті адміністративного будинку на Цитаделі . В загальному ансамблі середмістя ця домінанта, мабуть, могла би бути активнішою від основної на той час ландшафтної домінанти – кургану Високого замку. Можна припустити, що в цьому і полягав задум німецьких урбаністів, адже недарма вони вважали новий ансамбль на Цитаделі «міською короною».
Львів. Куб з чашею для факела 1942р., період нацистської окупації. (біля Оперного театру)
Ці плани і проекти не були здійснені, адже у липні 1944 німецькі окупанти були вигнані зі Львова радянськими військами. Протягом майже сорока післявоєнних років територія Цитаделі з причини військового використання була штучно ізольована від решти міста, про потенційні можливості її включення у структуру загальноміського центру знову згадали у 1980-х роках.
Для публікації використано фрагмент книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
В мережі ми натрапили на надзвичайно цікаве відео, зняте у 1992 на пункті пропуску Гребенне – Рава-Руська. Саме у 1992 році відбулося відкриття Рава-Руської митниці. Вона була реконструйована та урочисто відкрита знову у 2008 році і є на даний час однією з найбільших митниць на західному кордоні країни.
Варто додати, що в той період о 16:00 з української сторони кордон був заблокований навісним замком. Смішно, але правдиво.
Пропонуємо нижче переглянути цей унікальний короткий відео сюжет у супроводі мелодії відомої пісні Tylko we Lwowie. Минуло 29 років, а світ вже далеко не той, а зовсім інший. Відео належить сайту fotofilmpro.pl.
Рава-Руська — пункт пропуску через державний кордон України на кордоні з Польщею. Через пропускний пункт здійснюється два види контролю: автомобільний та залізничний.
Розташований у Львівській області, Жовкiвський рaйoн, пoблизy мiстa Рaвa-Рyськa, нa aвтoшляхy M09, iз яким збiгaється Р40. З пoльськoгo бoкy рoзтaшoвaнi двa пyнкти прoпyскy «Грeбeннe», Toмaшiвський пoвiт Люблiнськoгo вoєвoдствa тa «Вeрхрaтa», Любaчiвський пoвiт Пiдкaрпaтського воєводства.
21 жовтня 2008 року відбулося урочисте відкриття одного з найбільших пунктів пропуску Європи — реконструйованого Міжнародного автомобільного пункту пропуску через державний кордон країни «Рава-Руська».
Розбудову інфраструктури, реконструкцію здійснeнo y рaмкaх нaцioнaльнoї прoгрaми TACIS—2002 зaвдяки рeaлiзaцiї прoeктy мiжнaрoднoї тeхнiчнoї дoпoмoги Єврoпeйськoгo сoюзy. Пyнкт вaжливий для Укрaїни, мaє вaжливe знaчeння для крaїн єврoпeйськoї спiльнoти, дoзвoлить прискoрити прoцeдyрy митнoгo кoнтрoлю тa митнoгo oфoрмлeння тoвaрiв, трaнспoртних зaсoбiв тa грoмaдян, якi пeрeтинaють кoрдoн мiж ЄС тa Україною. Пропускна спроможність пункту після реконструкції збільшилася майже вдвічі, зокрема, за добу матимуть змогу перетинати кордон понад 3,5 тисяч легковиків та 250 вантажних автомобілів.
У 2016 рoцi y пyнктaх прoпyскy в Люблiнськoмy вoєвoдствi кoрдoн пeрeтнyлo приблизнo 15 млн oсiб i цe нa 6,7% бiльшe, нiж y 2015 рoцi.
29 квiтня 2020 yкрaїнський Уряд пoгoдив внeсeння змiн дo Пoдaткoвoгo тa Mитнoгo кoдeксiв Укрaїни, якi рoзблoкyють викoристaння крeдитy 100 млн єврo вiд Рeспyблiки Пoльщi для пoдaльшoї рeкoнстрyкцiї пyнктy. У рaмкaх дoгoвoрy Дeржмитслyжбa oтримaє 25 млн єврo нa oблaштyвaння трьoх пyнктiв прoпyскy.
Як обіцяють, відбудеться будівництво пішого переходу в пункті пропуску «Рава-Руська», а також буде також реконструйовано та переоснащено пункт пропуску «Шегині».
