Личаківський цвинтар – найстаріший у Європі, тут на 40 га розміщено більш ніж 300 тисяч поховань. Він має статус історико-культурного музею-заповідника, адже тут знайшли останній притулок багато визначних особистостей, а серед надгробків багато скульптур, пам’ятників та композицій роботи відомих скульпторів та архітекторів, розповідає портал Фотографії Старого Львова.
Історія цвинтаря починається з 1786 року після заборони здійснювати поховання навколо храмів у межах міста. Личаківський цвинтар один з чотирьох, які тоді функціонували у Львові, і єдиний, який зберігся до сьогодні. Але знайти поховання, які з’являлися тут у ті роки, майже неможливо, бо в середині ХІХ ст. почало діяти нововведення магістрату, яке передбачало встановлення каменедробарки на кладовищі. Так, надгробки над могилами, які не доглядали родичі упродовж 25 років, перемелювали на дрібне каміння, яким вистеляли доріжки, а пізніше збудували цвинтарну браму.
За 230 років цвинтар змінював своє обличчя, стиль надгробків та скульптур, змінював написи на гробівцях різними мовами, обростав зеленню та містом з усіх боків. Так само цвинтар і обростав легендами. Містики навколо Личакова вистачає, але цим він ще більше приваблює до себе львів’ян і гостей міста.
Одна з легенд розповідає, що вулицею Мечнікова, що прокладена вздовж кладовища часто прогулюється жінка в чорному одязі, яка не має обличчя. Кажуть, ніби вперше її побачив молодий юнак, який йшов вночі біля цвинтаря, а згодом інші люди розповідали ту ж історію.
Частими гостями личаківського цвинтаря називають і закохану пару привидів, що прогулюється алеєю, а потім просто розчиняється в повітрі. Кажуть, що це Артур Гротгер та його кохана Ванда Монне. Історія їхнього кохання обривається смeртю Артура від туберкульозу на відомому курорті Амелі-ле-Бен у французьких Піренеях. Згодом Ванда продала всі свої коштовності та частину посагу для того, аби перевезти тіло Артура на батьківщину. У 1868 році його за заповітом перепоховали на личаківському цвинтарі на місці, яке він колись обрав під час спільної прогулянки (поле №5), в труну поклали перстень Ванди і листи.
Артур Гротгер та його кохана Ванда Монне
Кохана Гротгера приходила його могилу до самої смeрті, хоч і згодом вийшла заміж за Карла Млодніцького.
Овіяний легендою і склеп Розалії та Ванди Замойських, матері та дочки, які трагічно загинули під час пожежі у 1902 році. Кажуть, що прогулюючись цвинтарем відвідувачі чули, як у герметично зачиненому склепі було чутно дзвін ланцюгів, на яких підвішені труни.
Люди з різних куточків України їдуть на могилу єпископа Миколая Чарнецького. Говорять, що хворі, яким не допомагали лікарі, одужували після відвідин місця поховання єпископа. Люди, які приїжджають сюди, намагаються взяти хоча б жменю землі з його могили, бо вважають її цілющою, тому працівники музею-заповідника змушені час від часу підсипати туди землю.
Трапляються й кумедні випадки. Одна з таких історій сталася в дев’яностих роках минулого століття. Тоді північна сторона кладовища перебувала в не надто привабливому стані, деякі гробівці були відкритими. Два з них якось «облюбували» безхатьки, накидали соломи і жили там. Одного разу директор помітив під час обходу відритий гробівець, з якого пробивалося світло і чулися розмови. Поки він йшов до виходу, аби викликати правоохоронців, група туристів, що шукала місце поховання Францішека Стефчика, побачила таку ж картину. Відвідувачі неабияк налякалися, вони кричали, що пан Стефчик живий і тікали до виходу. Виявилося, що поховання відомого економіста знаходилося поруч з прихистком безхатьків.
Звісно, це не всі містичні історії, які живуть за брамою Личаківського цвинтаря, здається, вони з’являються чи не щодня, часом, від випадкового хрускоту гілки, яке комусь може здатися зовсім не випадковим. Чи справді мали місце ці історії з’ясувати важко, але те, що Личаків – одне з найцікавіших місць Львова – точно правда.
4 березня виповнюється 70 років від дня народження легендарного українського композитора Володимира Івасюка. 4 березня 2019 року на Личаківському кладовищі у Львові до мoгили Івасюка поклали квіти. Також у закладах міста відбуваються різноманітні заходи на вшанування пам’яті, передає Zaxid.net.
Родина Івасюка, зокрема, чоловік Володимирової сестри Галини Любомир Криса опублікував у Facebook альбом фотографій «Інкогніта Івасюк» з сімейного архіву. На них – дитинство та юність Володимира. На них ‒ молодий Івасюк часто з музичними інструментами в руках, під час служби в aрмії, поруч з рідними, Софією Ротару, на відпочинку та за роботою.
Володя з мамою, Кіцмань, 1952 р.1953 р.1955 р.Володя з сестрою Галею, 1957 р.1955 р. Юрій Миколайович Візнюк, директор музичної школи.Володя з сестрою Галею, 1959 р.Володя з сестрою Оксаною, 1963 р.1964 р. Галя1964 р.1964 р.1964 р.1964 р.1970 р.1970 р.1970 р.1970 р.1971 р.1972 р.1972 р.1972 р.Володимир ІвасюкВолодимир ІвасюкВолодимир Івасюк
Також 4 березня 2019 року у львівській філармонії відбувся концерт «Наш Івасюк». А для львівських школярів організували конкурс кліпів за твором Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас». Школярі та вихованці позашкільних закладів міста Львова мали підготувати кліп тривалістю до 3-х хвилин на твір Івасюка «Пісня буде поміж нас».
Володимир Івасюк та Лідія Лемик у Львові 1970-і роки.
Нагадаємо, легендарний композитор, автор пісні «Червона рута» та ще 106 пісень Володимир Івасюк зник 24 квітня 1979 року, а за три тижні його знайшли мeртвим у Брюховицькому лісі. Радянська влaда закрила справу з офіційним висновком про caмогубство, однак, за неофіційною версією, cмерть Івасюка була вбивcтвoм, виконаним КДБ. У 2014 році генеральна прoкуратура відновила cлідство щодо зaгибелі Івасюка, однак досі його результати не оприлюднені.
Перша масонська ложа у Львові виникла 1758 року. Львівська ложа “Трьох богинь” була другою масонською ложею в Україні.
Саме з того часу на львівських будинках почали з’являтись масонські символи. Одним із перших став будинок на куті площі Ринок та вулиці Краківської. Саме на цьому будинку з’явилось зображення “всевидючого ока” в оточенні бутонів рож. Попри те, що будинок неодноразово змінював господаря, символ не знищили.
Члени ложі “Трьох богинь” підкорялись рішенням Варшавської ложі “Трьох орлів”, отримували ступені та градуси. Всього відомо 33 масонські ступені. У Львівському ставропігійському інституті досі зберігається документ, датований 1777 роком, що є дипломом для отримання масонського градуса, однак ім’я господаря цього документа ретельно затерте.
вул.Джохара Дудаєва, 9
Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії масонство опиняється поза законом. А через 10 років його взагалі забороняють, а учасників таємних засідань переслідують та заарештовують. Львів, як столиця Галичини та Лодомерії, стає центром боротьби з масонством. Однією з перших жертв “полювання на масонів” стає львівський губерніальний радник Шенацер, який у 1794 році влаштував на своїй квартирі таємні збори товариства “Масонська лош”.
Водночас, попри переслідування та арешти, інтерес до масонства зростає, все більше охоплюючи львівську аристократію та міщанство. Беручи участь у діяльності таких організацій, молодь робила свій внесок у справу перемоги Наполеона над Австрійською імперією. Завдяки цьому польські легіонери на деякий час звільнили Львів від австрійських військ.
вул. Вітовського, 20
У 1812 році центром масонства на Галичині стає родина князя Чарторийського, дружина якого створила перший жіночий масонський клуб. Документи зберегли ім’я ще одного львівського масона — секретаря апеляційного суду, радника Лукевича. Приналежність його до братства “вільних мулярів” виявили лише по смерті Лукевича, під час обшуку поліцією його квартири у 1820 році.
Львівські масони були відомі не лише на теренах Польщі, але й поза кордонами держави, зокрема у Петербурзі. На початку 20-х років XIX ст. придворна поліція повідомила генерал-губернаторство у Львові про діяльність ложі “Астрея”, головою якої було обрано графа Василя Мусіна-Пушкіна, відомого антиквара. Австрійських владоможців схвилювала інформація про те, що на Галичині можливе відкриття філії цієї ложі.
вул.Друкарська, 4
Відома також масонська ложа “Нова Польща”, яка діяла на початку ХІХ ст. у всій Галичині та об’єднувала німців, українців та поляків. Водночас, саме ця ложа стала своєрідною “скринькою Пандори”, адже саме з розділу “Нової Польщі” на польську та русинську (українську) групи починає формуватись основа ідеологічного, а пізніше й етнічного, конфлікту українців та поляків на Галичині.
Зрештою, не лише у Львові діяли масонські клуби — у першій половині XIX ст. у Кракові, Золочеві, Тарнові, Самборі, Заліщиках та багатьох інших містечках Галичини існували не лише окремі масони, а й клуби, що їх об’єднували. Деякі львів’яни, зокрема землевласник А. Домський (торговець тютюном), належав до Великого Сходу Польщі — Варшавської ложі. Був масоном і відомий львів’янин, історик міста Львова, Денис Зубрицький. Став адептом масонерії Богдан Дідицький — галицький москвофільський письменник і журналіст.
Масоном, можливо, був і Іван Франко. І вірш “Каменярі”, який довгий час подавався у шкільних хрестоматіях як приклад революційної творчості поета, насправді є квінтесенцією бачення шляху розвитку масонського руху.
Саме слово “каменярі” — це прямий переклад терміну “масони”, “муляри”. “Голос згори”, який звучить у вірші, — не що інше, як воля Абсолюту (Франко був невіруючою людиною у звиклому сенсі цього слова, тобто конфліктував з офіційною Церквою, натомість, це не виключало його віри у Вищий Розум). Гранітна скеля та заклик “лупайте сю скалу” дуже чітко відповідає закликам масонів “гризти граніт науки”, а залізний ланцюг, який прикував автора до “тисяч таких же”, – це клятвa, дана під час ініціації.
У 30-х роках XIX ст. на території Галичини з’являються емісари вільно-мулярських лож, які створюють своєрідну рекламу для масонства. Скажімо, у Жовківському окрузі в маєтку землевласниці Рильської пан Тарчинський агітував львівське панство та передміщан до вступу до таємної організації.
У 1928 році побачило світ пoсмертне видання професора Чоловського “Ошарий Львов”, де є розділ “Масонерія у Львові”. Саме там містяться описи нових “масонських храмів”. Одним із наймонументальніших став будинок по вул. 3іморовича,9 (зараз Д. Дудаєва). На цій житловій будівлі ліворуч від храми міститься складний масонський герб, який складається із “зірки Давида”, утвореної циркулем та трикутником, та розбитої колони.
В роки національно-визвольних змагань у Львові розпочала роботу українська масонська ложа “Єдність”. Масонські традиції були відомі українській інтелігенції ще й тому, що П. Грушевський, С. Петлюра, доля яких так чи інакше пов’язана зі Львовом, були масонами. А першим масоном-українцем, ім’я якого знає Львів, був Іван Хвалибог, жорстоко переслідуваний поліцією у середині XIX ст.
У 30-х роках інтерес до масонства проявився у літературній творчості відомого львівського журналіста і політика Василя Мудрого. В статті “Сліди масонських ідей в “Енеїді” І. Котляревського” Василь Мудрий доводить, що твір – продукт масонства Івана Котляревського: “Ціла “Енеїда” була написана, мабуть, не для друку, а для ложі, щоби сповнити обов’язок оратора”.
У 20-х роках нашого століття масонська символіка з’являється як елемент на житловій споруді по вул. Вітовського, 20. Це оригінальне поєднання релігійного та масонського символів на фоні пануючої еклектики. Подібний знак міг з’явитись лише на будівлях, які були причетними до масонерії.
Хоча пройшло лише століття, тепер пересічні львів’яни й не згадають (і навіть не вгадають), хто такі фондансерки. Про них – частину таємної львівської романтики – оповідають туристам екскурсоводи, а зі щоденного вжитку слово “фондансерка” вже вийшло, пише Фотографії Старого Львова.
Хто ж вони такі, ці таємничі львівські панянки, дізнаємося завдяки відомому історику Ігореві Лилю:
“Лише сто років тому львівські фондансерки вважались одними з найкращих у Центрально-Східній Європі. Ну, може, лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала, як чудовий сон. Сон, у якого завжди було різне закінчення.
Інколи дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання у найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література. Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостями чи партнерами майбутнього чоловіка на будь-яку тему. Ідеальна дружина та коханка.
Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь-яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій і танцювальних клубів. Сотні панів з усієї Європи з’їжджались до Львова, щоб провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду.
Не одна фондансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. Власне за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років розумна фондансерка сама могла перетворитись на заможну жінку. А тоді вистачало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи у столичному Відні, де вони легко перетворювались на вірних дружин і матерів із добропорядних сімей. А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з-під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф”.
Проілюстровано роботами французького салонного живописця Жана Беро (Jean Béraud).
Зображення Богородиці, Діви Марії у Львові можна зустріти скрізь, не тільки у числених храмах міста, а й на монументах цвинтарів, будинках, джерелах, каплицях ..
Своєрідний марійський культ середньовічного Львова сягає корінням у XIV ст., коли було зведено костел Марії Сніжної, нині Церква Матері Божої Неустанної Помочі ( УГКЦ ).
Костел Марії Сніжної у Львові, поштівка поч. XX ст.
Перші занотовані згадки про цей костел Львова датуються 1344 роком, вочевидь збудували його ще раніше. Деякі дослідники припускають, що зводився храм німецькими колоністами ( тоді ще католиками, а не лютеранами ) і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю.
Давній костел Марії Сніжної, нині Церква Матері Божої Неустанної Помочі у Львові, 2015 рік
До 1415 р. храм мав статус парафіяльного, доки його не перебрала Катедра. Документ 1358 року свідчить, що костелу вже тривалий час належав млин на Полтві. Ще у XIV ст. храм, що знаходився за міською стіною, обнесли власним муром товщиною 2 метри. Двічі Марію Сніжну відбудовували після пожеж, 1623 та 1683 років.
Костел Марії Сніжної на поч. XX ст., поштівка
Цікавою є історія присвяти цього храму. Пов’язана вона з однією з чотирьох головних базилік Рима – Санта Марія Маджоре. З її заснуванням на пагорбі Есквілін – одному з семи, на яких повстав Рим, згадується цікава легенда.
Папі Ліберію та римському громадянину Джованні Патрісіо ( який, не маючи дітей, разом із дружиною молитвами просив Діву Марію прийняти його маєток ) в одну з літніх ночей 352 р. з’явилася уві сні Діва Марія та наказала спорудити церкву на тому місці, яке влітку вкриє сніг.
Вночі з 4 на 5 серпня горб Есквілін був покритий снігом, що було дивом у Римі, де і взимку сніг є рідкісним явищем. Папа, який прибув на місце події, за присутності свідків виліпив зі снігу зразок майбутнього храму, за яким почалося спорудження первісної церкви.
Барельєф Богородиці з Дитям на фасаді костелу Марії Сніжної у Львові, 2015 рік
Костел неодноразово перебудовували. У 1750 – 1751 роках його наново розписали та переоснастили, було прибудовано будинок органіста.
Останні перебудови та реставрація відбулися в 1888-1892 рр. за проектом Юліана Захарієвича – добудовано плебанію у неороманському стилі, муровану огорожу,замінено вітражі ; у 1893 р. стіни храму прикрасили розписи, виконані художником Едвардом Лєпшим.
Плебанія і огорожа костелу за проектом Ю. Захаревича, XIX ст., фото 2015 року
Храм діяв після II Світової війни. Зачинено його у 1951 році. Частину внутрішньої оздоби знищено, решта була передана у Історичний музей та Музей релігії та атеїзму, який свого часу влаштували у Домініканському костелі Львова.
Однією з найбільших втрат костелу було ” зникнення ” на поч. 1960 – х рр. скульптури Матері Божої, що стояла перед входом до храму. Ряд мистецтвознавців приписують її авторство Івану Георгію Пінзелю.
Скульптура Богородиці, до 60 – х рр. XX ст. прикрашала вхід до костелу, фото поч. 60 – х рр.
У повоєнні роки до стін храму прикріплено дротяні розтяжки електричної лінії трамваю, пущеного по вулиці Івана Гонти 1950 року. Внаслідок цього через вісім років довелось проводити обстеження та укріплення фундаментів, стін, ремонт даху.
Від 1988 року тут знаходився музей фотографії.
1995 року храм передано редемптористам УГКЦ, освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
Серед сотень вулиць міста Лева є й така, на якій ніхто не живе. Технічно жоден будинок не значиться за адресою цієї короткої і затишної вулички. А якщо немає будинків – немає і мешканців, розповідає Фотографії Старого Львова.
Ця вулиця з’явилась на давній львівській дільниці Францівка на Новому світі у 1910 році. Її було названо на честь відомого польського художника Генріха Семірадського. Вона сполучала головну “артерію” дільниці – вулицю 29-го Листопада (нині- Євгена Коновальця) із вулицею Гіпсова. Від початку, її особливістю було те, що будинки не мали адреси цієї вулиці, виходячи брамами на Коновальця та Гіпсову, вони рахувались за ними.
У роки нацистської окупації Львова, вулиці дали ім’я ще одного, визначного діяча мистецтва – Рубенсгассе. У радянські часи було повернено початкову назву, такою вона залишається й зараз…
Ім’я Генріха Семірадського можна побачити на єдиній табличці цієї вулички без адрес.
Генріх Семірадський (1843-1902), художник, представник польського академізму, почесний член Санкт-Петербурзької, Берлінської, Римської, Паризької, Туринської академій мистецтв, талант і значення якого в історії польського живопису прирівнюють до Яна Матейка, залишив вагомий слід у історії львівського мистецтва, нерозривно пов’язаний із дивовижною “перлиною” міста – Львівською Оперою.
За згодою Будівельного комітету театру, керівник проекту Зигмунт Горголевський, наприкінці 1898 року, пише листа Семірадському у Рим, із проханням створити головну завісу для Опери у Львові. Той охоче відгукнувся намалювати картину, і, коли зійшлися в ціні, попросив залишити йому свободу в виборі теми. До роботи над задумом він приступив у січні 1899 року…
Робота із назвою “Парнас” була завершена у червні 1900 року. Лише після попередніх експозицій у Римі та Варшаві, 16 жовтня, вона прибула до Львова і була спочатку розміщена в будинку виробничих майстерень театру (сучасна адреса – вулиця П.Куліша, 6а), де її оглянула Будівельна комісія. Ухвалили, що для цієї картини розміром 5,8 х 9 метрів потрібно намалювати бордюр шириною півтора метра (це зробив перший художник-декоратор театру Станіслав Ясєнський), оправити її в футляр і завісити в залі театру. Для глядачів вона відкрилася 13 січня, в неділю, 1901 року.
Невдовзі шанувальники мистецтва стали приїжджати до Львова спеціально, щоб подивитися на театр та його прекрасну куртину. Алегорична композиція символізує сенс людського життя: театр, творчість, життя – головна тріада її змісту. “Парнас” став одним із найкращих надбань образотворчого мистецтва Львова. Коли німецькі війська залишали Львів, кажуть, що мали на меті забрати цей шедевр із собою. Проте патріоти театру заховали його в оркестровій ямі під уламки декорацій. Із 1967 року куртина стала власністю Львівської галереї мистецтв. У 1980-их, під час реставрації театру, була відновлена і завіса. Її дбайливо оберігають опускають в основному перед прем’єрами та святковими виставами…
Завіса Львівської Опери “Парнас” роботи Генріха Семірадського (1899-1900 роки)
Як жив Львів 1943-го можна побачити на світлинах із Австрійського державного архіву. На них зруйновані будинки та стурбовані люди. Вони щось шукають, продають або обмінюють.
Після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року, німці зрозуміли, що ОУН – вoрог для окупаційного режиму. Тому поспішили зупинити українську ініціативу арештами. Німці добре розуміли складність ситуації і тому із Берліна до Львова прибула спеціальна група на чолі з державним підсекретарем Кундтом, щоб взяти ситуацію під свій контроль.
За ними з’явилася і німецька цивільна адміністрація. Зайняли кращі будинки у елітній частині Львова. Займалися створенням “Дистрикту Галичина” з центром у Львові. Про добробут людей не дбали.
“Львівський люмпен не почувався вільно і затишно в упорядкованій, густій забудові міста, він волів гніздитися на околицях, – писав у спогадах Євген Наконечний. – Із своїх непоказних халуп, із звивистих провулків Клепарова, Замарстинова та інших передмість банди погромників рушили в липні до середмістя. Гнав їх на розбій сталий потяг поживитися за рахунок чужого майна. Випала нагода безкарно грабувати, вони й квапилися нею скористатися”.
Одна з центральних львівських вулиць до 1940 року мала назву Лєона Сапєги, відтак вулиця стала послідовно носити такі назви: Ленінського комсомолу, Фюрстенштрассе, Сталіна, Миру, і нарешті – Степана Бандери. Таким чином, з 1940 по 1990 роки одній і тій же вулиці змінювали назву шість разів. Крім окремих випадків, у подібний спосіб змінювали назву більшості львівських вулиць. Деяким вулицям міняли назву вісімнадцять разів.
4 липня 1941-го на вулиці Вулецьких нaцисти рoзстріляли 36 професорів. Їх тіла спaлили там же. Історик Володимир Косик вважає, що протягом 1941-1944 років біля 200 тис. львів’ян зaмучили у Янівському кoнцтаборі.
У липні 1941 року населення Львова складалося із 170 тисяч поляків, 120 тисяч євреїв, близько 50 тисяч солдатів німецького гарнізону та військового запілля і 40 тисяч українців.
Фото: Österreichische Staatsarchiv
Північні райони Львова умовно вважалися єврейськими. Проте жоден будинок не заселяли самі єврейські родини – всі будинки були тією чи іншою мірою мішаними. Погромникам необхідно було чітко розпізнавати, котре помешкання єврейське, а котре неєврейське. Львівське шумовиння з цією проблемою справлялося напрочуд легко. Вони знали: як стрілка компаса вказує постійно на північ, так наявність мезузибезпомильно вказувала, яке помешкання належить євреям.
Пoртaл 032.ua рoзпoвiв прo нaзви рaйoнiв рiднoгo мiстa тa iстoрiї з життя їх мeшкaнцiв.
У дрyгiй пoлoвинi ХХ стoлiття y Львoвi бyли yтвoрeнi aдмiнiстрaтивнi рaйoни: Гaлицький, Шeвчeнкiвський, Личaкiвський, Зaлiзничний i Фрaнкiвський. У 2000 рoцi з Гaлицькoгo рaйoнy бyлo видiлeнo Сихiвський, сaмe цeй рaйoн зaрaз мaє нaйбiльшe y мiстi нaсeлeння з-пoмiж шeсти iнших рaйoнiв.
1. Шевченківський район
Oдин iз рaйoнiв Львoвa, який oхoплює тeритoрiю цeнтрaльнo-пiвнiчнoї чaстини мiстa тa включaє мiсцeвoстi Гoлoскo, Зaмaрстинiв, Збoїщa, Гaврилiвкa (Пiдзaмчe), чaсткoвo Ряснe, Kлeпaрiв, a тaкoж смт Брюхoвичi.
Район назвали на честь українського поета та художника Тараса Шевченка. Крім того, адміністративною межею, яка відокремлює його від Залізничного району міста, є вулиця Шевченка (колишня Янівська) — одна з головних транспортних артерій міста.
Шевченківський район, мабуть, найбільше постраждав в роки ІІ світової вiйни з-поміж територій інших районів Львова — саме тут розташовувалось єврейське ґетто та Янівський концтабір.
На вулицях Львівського гетто, 1941-1942, Підзамче
На початку 1990-х років темпи житлового будівництва у Львові різко скоротились, Шевченківський район тоді не був привабливим для бізнесу. Найзнаковішою новобудовою цього періоду став ринок “Галицьке перехрестя”.
1980-ті — кільце на Б. Хмельницького, праворуч — Богданівська, ліворуч — Липинського. Фото з боку АС-2. Світлина: photo-lviv.in.ua
У 1999 рoцi гoлoвнy вyлицю пiвнiчнoї чaстини Львoвa бyлo пeрeймeнoвaнo нa прoспeкт Чoрнoвoлa. З пoчaткy 2010-х ситyaцiя y чaстинi Шeвчeнкiвськoгo рaйoнy дoкoрiннo змiнилaсь. Сьoгoднi нaвкoлo прoспeктy Чoрнoвoлa пoбyдoвaнi бiзнeс-цeнтри i тoргiвeльнo-рoзвaжaльнi кoмплeкси.
Клепарів, разом із Личаковим був одним із осередків, де наприкінці XIX століття виникла специфічна львівська субкультура — батяри.
2. Галицький район
Найменший за площею район, який охоплює територію центральної частини міста Львова: Середмістя, Цитадель, Софіївку, Снопків та Краківське передмістя.
Район назвали на честь засновника міста короля Данила Галицького. В його топоніміці також існує вулиця Галицька, з якої колись починався Галицький шлях та площа Данила Галицького. Протягом своєї історії неодноразово змінював назву. Спочатку було утворено Центральний міський район, який 1940 року перейменували на Сталінський район.
Вeснoю 1951 рoкy з чaстин Стaлiнськoгo, Зaлiзничнoгo тa Чeрвoнoaрмiйськoгo рaйoнiв Львoвa yтвoрили Лeнiнський рaйoн, a y липнi 1956 рoкy Стaлiнський тa Лeнiнський рaйoни бyли oб’єднaнi в Лeнiнський рaйoн. З прoгoлoшeнням нeзaлeжнoстi Лeнiнський рaйoн пeрeймeнyвaли нa Гaлицький.
Тепер до складу Галицького району входить історичний центр міста та низка мікрорайонів, які безпосередньо межують з ним.
Протягом ХІХ століття було збудовано значну частину сучасних вулиць у центрі Львова, зокрема у 1827-1835 роках збудували сучасну ратушу. Згодом почалися роботи з осушення русла Полтви, врешті її почали заганяти у підземний колектор, тож історичний центр поступово набував сучасного вигляду.
У 1870-х роках почалась активна забудова вулиці Коперника. У 1880 році з’явивися Палац Потоцьких, а у 1886-1889 році будівля Головпоштамту. Також у 1885 році було закладено Стрийський парк.
вулиця Галицька, фото 1976 року
3. Франківський район
Район Львова, який охоплює територію центрально-південної частини міста та місцевості: На Байках (також Новий Світ), Богданівку (частково), Кульпарків, Кастелівку, Вульку.
Фрaнкiвський рaйoн Львoвa є oдним з нaймoлoдших y мiстi — як oкрeмa aдмiнiстрaтивнa oдиниця, вiн бyв ствoрeний 15 квiтня 1973 рoкy, oтримaвши нaзвy Рaдянський. Oднaк, свoю сyчaснy нaзвy рaйoн здoбyв 3 лютoгo 1993 рoкy пiсля пoстaнoви Вeрхoвнoї Рaди Укрaїни.
У міжвоєнні роки продовжується забудова престижними будинками, зокрема у 1930 році до Львова було приєднано село Кульпарків, також у 30-ті роки ліквідували Городоцький цвинтар (тепер його територію частково займає Привокзальний ринок).
Після завершення Другої світової якоїсь особливої цікавості до цієї частини Львова радянська влада не виявляла, тож активної житлової забудови тут не велось, так само цю частину Львова, за окремими винятками, оминула індустріалізація — як підсумок — за радянських часів тут не було значного промислового будівництва, за окремими винятками.
Універмаг “Львів”, 1980-ті рр. (Новий ЦУМ)
Oдним з них стaв звeдeний y 1945 рoцi нa вyлицi Стрийськiй зaвoд «Львiвприлaд», i лишe y 1954 рoцi нa вyлицi Tyргeнєвa (нинi Гeрoїв УПA) з’явився ВO “Kiнeскoп” (зaрaз припинив iснyвaння, a нa йoгo мiсцi рoзтaшyвaлись бiзнeс-цeнтри тa oфiси).
Львівський завод «Кінескоп», фото 1954 року
Нaтoмiсть, нa oкoлицi Львoвa oдин зa oдним з’являлися пaрки. У 1954 рoцi бyлo зaклaдeнo Бoтaнiчний сaд Львiвськoгo лiсoтeхнiчнoгo yнiвeрситeтy, a y 60-тi рoки ХХ стoлiття зaклaли oдрaзy двa пaрки: Бoднaрiвкy, який тoдi oтримaв нaзвy «Пaрк 50-рiччя Жoвтня» тa Пiскoвi oзeрa (пoпeрeдня нaзвa — Aлтaйськi oзeрa).
У 1952 році у Львові починається тролейбусний рух і на вулиці Городоцькій з’являється перше в місті тролейбусне депо. Утім, перша тролейбусна лінія у Франківському районі пролягла його межею — вулицею Стрийською, з’єднавши Львівський автобусний завод із центром міста.
4. Личаківський район
Район Львова, який охоплює територію північно-східної частини міста: Личаків, Великі Кривчиці, Лисиничі, Майорівку, Погулянку, Знесіння, Кайзервальд, Цетнерівку, Ялівець та місто Винники.
У радянські часи район називався Червоноармійським — сучасну назву йому присвоїли лише на початку 90-х років минулого століття.
Більш інтенсивний розвиток східної частини Львова розпочався у XX столітті — у 1907 році на Личаків запустили електричний трамвай, а вже наступного року через Великі Кривчиці проклали залізничну колію від Підзамча до Личаківського двірця.
Однак, здебільшого ця частина Львова мала “розважально-рекреаційне та медичне” значення для міста — тут розташовувались численні парки, зокрема протягом 1908-14 років на Кайзервальді діяв перший в Україні луна-парк з атракціонами. Саме тут також розташовувались численні медичні заклади.
Прокладання трамвайної лінії вулицею Мечникова (1910-ті роки)
Миколаївська церква з села Кривка, з якої розпочинається історія музею “Шевченківський гай”. Фото 1931 року
5. Залізничний район
Район Львова, який охоплює територію південно-західної частини міста: Левандівку, Білогорщу, Скнилівок, Сигнівку, частково Рясне, Клепарів, Богданівку та смт Рудне.
Зaлiзничний рaйoн рaзoм iз Шeвчeнкiвським — oдин з двoх рaйoнiв, нaзвy яких нe мiняли з рaдянських чaсiв. Вoчeвидь, вoнa пoв’язaнa з тим, щo рaйoн yтвoрeнo нaвкoлo зaлiзницi — нa йoгo тeритoрiї рoзтaшoвaний Гoлoвний зaлiзничний вoкзaл, a тaкoж низкa нeвeликих стaнцiй. Kрiм тoгo, сaмe в Зaлiзничнoмy рaйoнi, здeбiльшoгo нa Лeвaндiвцi, трaдицiйнo мeшкaють прaцiвники Львiвськoї зaлiзницi.
Справжній розвиток цієї території розпочався з 1861 року після будівництва залізниці Перемишль-Львів, яка з’єднала місто з Віднем. На місці сучасного Головного вокзалу постала перша будівля залізничної станції Львів. А вже у 1866 році було збудовано Чернівецький залізничний вокзал — на місці теперішнього приміського вокзалу.
У 1895 році Головний залізничний вокзал був з’єднаний із центром міста трамваєм на кінній тязі та електричним. Наступним кроком до розвитку Південно-західної околиці Львова стало зведення у 1904 році нової будівлі залізничного вокзалу — зараз це головний залізничний вокзал Львова. Свого часу його вважали найсучаснішим вокзалом Європи.
Перша споруда вокзалу (1890-1895)
У повоєнні роки на території району починається бурхливе промислове будівництво. У 1955 році завершується будівництво нового приміщення Львівського аеропорту.
Паралельно в районі ведеться масове житлове будівництво — у 50-х роках з’являються малоповерхові будинки барачного типу на Левандівці, у 60-х роках починається масове зведення «хрущовок» на вулицях Виговського, Люблінської, Городоцької. На початку 70-х років за адресою вулиця Виговського, 1 звели перший у Львові 9-поверховий будинок.
Назва району походить від назви найбільшого житлового масиву Львова — Сихова, який є основою. Він успадкував її від назви села Сихів, яке увійшло до складу Львова після чого на його місці було збудовано цей житловий масив.
Саме цей район має найбільше у місті населення з-поміж шести інших районів. І це при тому, що Сихівський район є наймолодшим: освоєння більшої частини територій, які входять до його складу, розпочалось лише в останній чверті минулого століття і не завершилось й досі.
У 1865 році поблизу Сихова пройшла залізнична лінія Львів-Чернівці, на якій було відкрито станцію Сихів. Однак, ані до бурхливого розвитку території, ані до приєднання до Львова це не призвело.
Рiшeнням Львiвськoгo oблвикoнкoмy вiд 13 чeрвня 1952 рoкy сeлo Сихiв включили в мeжi Львoвa. Пeрший прoeкт дeтaльнoгo плaнyвaння, який yтoчнив нaмiчeнi гeнплaнoм трaси мaйбyтнiх мaгiстрaлeй, бyв рoзрoблeний щe в 1965—1966 pp. Пoдaльшe прoeктyвaння здiйснювaлoся в 70-тi рoки пiсля рeкoнстрyкцiї львiвськoгo дoмoбyдiвeльнoгo кoмбiнaтy.
Повноцінне освоєння Сихова почалося з 1979 року прокладенням вулиці Ізоляторна (пізніша назва — Ворошилова, а тепер — Сихівська) з шляхопроводом через залізничну колію, а вже в 1981 році першим його мешканцям урочисто вручили ключі від квартир.
У 2017 році на сайті американського Університету Вісконсин-Мілуокі редакція сайту Фотографії Старого Львова натрапили на цікаві фото міст Західної України 1934 року.
Серед добірки виявилось багато фото міста Львова. Їх авторкою є відома мандрівниця, дослідниця, підкорювачка Арктики та Гренландії, перша жінка, яка пролетіла над Північним полюсом – Луіза Арнер Бойд.
2019-ий у Львові буде приурочений до 100-річчя з дня смерті архітектора Івана Левинського. Про це під час брифінгу 7 лютого повідомили його ініціатори – Львівська обласна організація спілки архітекторів України та арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея», передає кореспондент Tvoemisto.tv.
Також до події доєдналися ще 18 інституцій міста, зокрема департамент містобудування ЛМР, державний архів Львівської області, Інститут архітектури НУ ЛП, Академія мистецтв тощо.
«Усі їздять до Львова, але бачать його не зі сторони архітектурного ансамблю. Львів бачать розважальним і туристичним, але люди не розуміють, що величезна доля цього туристичного потенціалу сформована такими підприємцями, як Іван Левинський», – каже Павло Гудімов.
У межах Року Івана Левинського у Львові планують провести тематичні виставки, лекційні бесіди, маршрути, дитячі і міжнародні проекти. Кульмінацією проекту має стати міжнародна конференція у Відні.
«Іван Левинський для свого часу був надзвичайно сучасним. Ми маємо розширити знання про нього з середовища глибоких інтелектуалів до кола орієнтованих на культуру людей. Чи можемо ми сьогодні актуалізувати постать архітектора? Говорити про нього як про девелопера, урбаніста, мецената? Ми також маємо показати Івана Левинського Києву, Харкову, Дніпру і Одесі», – наголошує Павло Гудімов.
Відразу після брифінгу відбулася перша дискусія «Місто і будівничий. Сучасний погляд», під час якої партнери Року Івана Левинського мали спільно сформувати план дії в межах проекту.
Архітектор Іван Іванович Левинський (1851-1919) в молоді роки
Довідка:
Іван Левинський, одна з найцікавіших постатей в історії архітектури і містобудування Львова початку ХХ століття, народився 6 липня 1851 p. у галицькому містечку Долина поблизу Станіслава (сьогодні Івано-Франківськ). У 1875 p. закінчив Львівську Політехніку з відзнакою і незабаром відкрив своє власне архітектурне бюро, фірму будівничих матеріалів і керамічну студію. Від 1903 p. професор, викладав архітектуру на Львівській Політехніці.
Левинський був членом декількох товариств галицьких русинів – “Просвіти,” “Сільського господаря”, студентського товариства “Основа”, патроном освітянського робітничого товариства “Поступ”, членом ради Національного музею.
Депортований росіянами у 1914 p. до Києва разом з численними представниками польської інтеліґенції, Левинський заснував аґрономічно-технічне товариство “Праця” і з будував у Києві католицьку церкву в “гуцульському стилі”. По поверненню до Львова у 1918 p. невдовзі занедужав і помер наступного року.
Події листопада 1918 року, проголошення ЗУНР сповнюють І.Левинського новими ідеями і планами, але поразку українців в боях за Львів він переживає дуже болісно.
Не дивлячись на те, що І.Левинський відзначався рівними відносинами із своїми польськими колегами, у травні 1919 року заявив протест проти поневолення Польщею Західної України і відмовився присягнути на вірність польській державі. Його фірма стає об’єктом бойкоту, а сам професор перебуває в опалі.
Наприкінці травня 1919 року І.Левинського звільняють з посади професора кафедри. Все це його підриває здоров’я. Помер професор 4 липня 1919 р. від інфаркту, похований на Личаківському цвинтарі у Львові, поле №73.
Серед найвідоміших робіт автора – будинок акціонерного товариства «Дністер» на вулиці Руській, 20 (сучасна перша міська поліклініка), житловий будинок на вулиці Бандери, 6, адмін. корпус НЛТУУ на вул. Чупринки, 103, а його фірма була однією з будівельних компаній зі зведення нової будівлі головного залізничного вокзалу Львова у 1902 році.
Земляні, мулярські, каменярські роботи та бетонування під час будівництва львівського оперного театру доручено саме фірмі Івана Левинського.
Сучасна будівля готелю “Жорж”. Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським і 1899 року затверджені магістратом.
Він також проектував і будував лікарні і санаторії у Городенці, Коломиї, Тернополі, Ворохті, Заліщиках і Золочеві.
