У Львові станом на 18 грудня 2013 року налічується понад 30 площ (як стверджує Вікіпедія). Більшість із них відомі львів’янам. Найперше, звісно ж, площа Ринок, чи великі площі: Галицька, Двірцева, Катедральна, а також найменша у місті – Вічева та інші. Але є й такі, про існування чи назви яких мешканці не здогадуються, навіть, якщо проходять цими площами щодня. Сьогодні добірка із 5 таких площ. Про це розповідає Фотографії Старого Львова.
Площа Звенигородська
Площа Звенигородська. Одна з найменших площ міста Львова, що розташована в найстарішій частині міста між вулицями Мосяжною, Сніжною і Рибною. Колись площа мала назву Марії Сніжної, бо пору стоїть старовинний костел з оригінальною посвятою Матері Божої. Перейменували площу у 1950 році на честь колишньої столиці Звенигородського князівства (тепер село Звенигород Пустомитівського району). Забудована площа у стилі класицизму та має сквер.
Площа Кринична. На Підзамчі, перед відомим домом Шульців, колись була вулиця, що вела до Високого Замку й називалася бічною Першою. У 1869-1870 рр. її перетнули колії залізничної станції. З 1871 року вуличку назвали Студенною від студні-криниці, яка тут стояла. Зараз про криницю нагадує фонтан з лебедями, який стоїть посеред площі у невеликому сквері. У 1943-1944 роках вулиця називалася Підзамче-Вокзальною, а з 1946 року – Криничною.
Площа Кринична (фото https://www.032.ua)
За радянських часів на площі до 80-х років містилася Автостанція № 2, яку потім перенесли на кільце Хмельницького і Липинського.
В рамках проекту «Ревіталізація Підзамча», що реалізувався Інститутом міста (Львів) та Інститутом розвитку міста (Краків) в рамках Комплексної стратегії розвитку Львова у 2013 року площу було оновлено.
Площа Вишиваного
Площа Вишиваного. З’єднує вулиці Тютюнників та Кубійовича. Раніше, від 1936 року, площа мала назву Крука, на честь учасника українсько-польської війни 1918-1919 років, у часі німецької окупації називалася Людвіг Зандпляц, на честь учасника німецького студентського руху Карла Людвіга Занда (1795-1820), а у совєцькі часи, від 1945 року, називалася – Площа Патріотів.
Сучасну назву на честь Василя Вишиваного, принца з австрійської династії Габсбургів, котрий очолював загони Українських Січових Стрільців, що воювали на боці Австро-Угорщини, площа отримала у 1993 році.
Площа Олекси Гасина
Площа Гасина. Розташована на перетині вулиць Коперника та Стефаника поруч з науковою бібліотекою. Раніше ця територія ніяк не називалася, але 30 травня 2013 року на сесії Львівскої міської ради їй присвоїли назву площа Олекси Гасина. Площу найменували з метою вшанування пам’яті видатного українського військово-політичного діяча, полковника УПА Олекси Гасина.
Колись тут стояла колона з Матір’ю Божою . Точна дата її створення невідома, однак дослідники припускають, що вона постала на цьому місці ще за існування костелу Кармеліток Босих, який було зруйновано наприкінці XVIII ст. В перші роки після Другої Світової війни скульптуру Богородиці було знищено радянською владою.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських. Фото 1920-х рр.
У 1970 році на розі вулиць Стефаника і Коперника на честь сторіччя від дня народження В. Лєніна спорудили погруддя вождеві світового пролетаріату, яке не простояло і декількох років – його демонтували через непрезентабельний вигляд, особливо під час дощу, коли струмені води спотворювали обличчя вождя.
У колекції Романа Метельського зберігається цікаве фото: поруч наукової бібліотеки ім. В.Стефаника розміщена скульптура радянського воїна. Проте, не можемо знайти про неї інформації. Можливо читачі Фотографій Старого Львова допоможуть з ідентифікацією пам’ятника? Будемо вдячні за інформацію.
Скульптура радянського солдату біля Наукової бібліотеки ім.В. Стефаника (з колекції Романа Метельського)
Поруч площі, на наріжнику будинку за адресою Коперника, 21 вміщено меморіальну дошку на честь Олекси Гасина, котрий загинув на цьому місці від рук енкаведистів 31 січня 1949 року. Скульптор таблиці – І.Самотос, архітектор – В. Каменщик. Відкрили дошку у 1999 році.
У серпні 2015 року Благодійний фонд імені Кузьми Скрябіна та Львівська міська рада оголосили бліц-конкурс на проект облаштування інтерактивного громадського простору «Місце щасливих людей», який мав з’явитися у Львові на площі Олекси Гасина. Його мали створити пам’яті Андрія Кузьменка, лідера групи «Скрябін». Переможцем конкурсу став дніпровський дизайнер Валерій Кузнєцов.
Площа Олекси Гасина
Згідно з проектом, простір охоплюватиме кілька груп та зон, які матимуть різні функції: зону сцени, групи лавок, водні арт-об’єкти «Течії», пішохідну зону, зону схилу із місцями для сидінь, зону огороження побутових відходів, зону паркування велосипедів, зону арт-об’єкту «Нерв», урни, арт-об’єкти з дерева та металу, які символізуватимуть діяльність Андрія Кузьменка, підсвічені дерева.
Простір планували облаштувати ще у 2017-2018 рр., проте, як бачимо роботи ще не почалися.
Площа князя Святослава. Фото 2015 року
Площа Князя Святослава. Розташована між вулицями Ярослава Мудрого, Олени Степанівни та Морозенка. Сучасна назва площі існує з 1993 року, а до того вона мала назви: площею Юзефа Бема – у 1885 році (на честь польського полководця і будівничого); Де Віттепляц – під час німецької окупації (на честь будівничого Домініканського костелу у Львові та військового коменданта Кам’янця-Подільського Яна де Вітте); площа Ярослава Мудрого – з 1946 року.
Колишній автовокзал на пл. Князя Святослава стояв ще у 2008 році
Посередині площі колись були лазні та невелика торговиця. Тут навіть мали намір відродити Святоюрські ярмарки. А за радянських часів, у 50-70-х рр. ХХ ст. тут був розміщений автовокзал міжміського сполучення. Забудована площа у стилях класицизму та сецесії.
Про історію львівського трамвая відомо багато. Проте про його першого керівника Йосифа Томицького, який очолював підприємство майже 30 років і на честь якого було названо у Львові вулицю, широкому загалу відомо дуже мало. «Форпост» розповідає про цю непересічну людину.
Перший трамвай на вулицях Львова з’явився в листопаді 1879 року. Був він не електричний, а кінний. Маленькі трамвайні вагончики тягнули, як писала тодішня львівська преса, «порядні шкапи». Кінний трамвай збудувало приватне Трієстинське трамвайне товариство. Всього було дві лінії, які постали до 1881 року – від залізничного вокзалу до площі Митної та на Підзамче. Дуже скоро експлуатація трамвая на кінній тязі показала, що складний львівський рельєф створює багато проблем для кінного трамвая – для того, щоб тягнути трамваїв вгору по Городоцькій впрягали додаткових коней.
ХІХ століття було століттям прогресу. Уже через кілька років після запуску кінного трамвая у Львові було запропоновано замість коней застосовувати для приведення в дію трамвайних вагонів невеликі тендер-паровози. Інженером «Товариства Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці» Густавом Гейером був навіть розроблений детальний план ліній парового трамвая у Львові, проте він не був втілений у життя, адже паровий трамвай забруднював би повітря. Такої вади був позбавлений трамвай електричний.
Перший електричний трамвай в світі був фактично ровесником Львівського кінного. У 1880 році військовий інженер Федір Аполонович Піроцький (українець за народженням, народився у Лохвиці Полтавської губернії) у Петербурзі продемонстрував публіці перший в світі вагон електричного трамвая, перероблений із вагону кінки. Вагон живився струмом через рейки. Практично одночасно із Піроцьким в Німеччині перший трамвай побудував Вернер Сіменс.
Про електричний трамвай стало відомо і у Львові. Його палким прихильником став уславлений професор електротехніки із Львівської політехніки Роман Дзеслевський. Разом із головним архітектором Львова Юліаном Гохбергером професор Дзеслевський здійснив мандрівку містами Європи, де уже працював електричний трамвай. За наслідками поїздки вони опублікували свій звіт у якому доводили, що саме електричний трамвай потрібний Львову із його складним рельєфом.
Йозеф Томицький
У 1893 році львівський магістрат остаточно прийняв рішення про будівництво у Львові електростанції, трамвайного депо і трамвайної лінії від залізничного вокзалу до т.зв. «Площі Виставки» на території теперішнього Стрийського парку. Будівництвом трамвайного депо зайнявся львівський архітектор А. Каменобродський (воно і нині стоїть на перехресті вулиць Вітовського та Сахарова). Будівництво трамвайної лінії і електростанції доручили фірмі «Сімменс і Гальске», яка і запросила до Львова свого молодого фахівця Йосифа (Юзефа) Томицького, який залишився у нашого місті до останніх днів свого життя.
Щодо місця народження «батька» львівського трамвая Йосифа Томицького, є дві версії. Дослідник електрифікації Львівщини Андрій Крижанівський встановив, що Йосиф Томицький народився у Білій Церкві на Київщині 22 січня 1863 року, але після польського повстання, яке того року вибухнуло в Російській Імперії, він разом із батьками переїхав до Познані, яка була під владою Німеччини. Польські дослідники ж вказують місцем народження саме Познань.
Свою освіту Йосиф Томицький почав здобувати у Познані. Далі він навчався на інженера-електротехніка в технічних університетах німецьких міст Карлсруе та Бонна. Фахову кар’єру він розпочинав на будівництві залізниці Відень – Баден-Баден та в Будапешті на будівництві першого в континентальній Європі метрополітену.
В кінці 1893 року молодий інженер переїздить до Львова, де керує будівництвом першої електростанції постійного струму та трамвайної інфраструктури. Паралельно до своєї роботи в галузі енергетики та електротранспорту, Йосиф Томицький також не полишає наукову роботу. Він стає членом Львівського політехнічного товариства, у якому в 1908 році засновує спеціальну електротехнічну секцію.
Трамвай з причіпом
У 1894 – 96 роках керівництво Львівським трамваєм та електростанцією здійснює представник фірми «Сімменс і Гальске», паралельно із цим йде передача нового підприємства в управління і власність міста – щодо електричного трамвая львівський магістрат вирішив не повторювати помилки із приватним кінним трамваєм, а зразу після запуску трамвая викупив всю інфраструктуру у власність міста. Остаточний перехід львівського трамвая із електростанцією під владу міста відбувся 1 серпня 1896 року, саме тоді директором Львівського трамвая став Йосиф Томицький, він змінив на цій посаді німця Керна.
На той момент трамвайна мережа Львова складалася із двох трамвайних ліній. Перша сполучала залізничний вокзал із центром міста і площею Виставки (вул. Івана Франка), друга відгалужувалася від неї там де нині стоїть пам’ятник Шевченку і через площу Ринок і Підвальну тягнулася на Личаків (до нинішньої вулиці Мучної). Ця лінія на Личаків мала відгалуження до Личаківського цвинтаря.
Уже в останні роки ХІХ століття львівський трамвай став дуже популярним видом транспорту, тому почали використовуватися причіпні вагони. Трамвайні лінії тоді не мали розворотних кілець, отож трамваї фірми братів Сіменсів мали дві кабіни в «голові» та «хвості» вагона. Кабінами, правда, робочі місця вагоноводія було назвати важко. Це був просто майданчик із дашком. Водій керував вагоном стоячи. Особливо важко було взимку.
Трамваї Sanok
Недоліки цих вагонів врахував Йозеф Томицький при замовлені нових трамваїв на заводі «Sanovag» в місті Саноку на території теперішньої Польщі. Нові вагони, які почали прибувати до Львова у 1903 році, уже мали засклену кабіну.
Уже в перші роки Йосиф Томицький показав свою високу фаховість. У перші роки ХХ століття постала необхідність запровадження електричного освітлення вулиць і будинків Львова. Технічна проблема полягала в тому, що трамвайна електростанція видавала постійний струм напругою 600 В (змінний струм тоді іще мало використовувався), а для освітлення потрібна була напруга в 200 В. Разом із професором Дзеслевським Йосиф Томицький знайшов вихід – в підвалі Оперного театру, будівництво якого нещодавно завершили влаштували розподільчу підстанцію, яка мала велику акумуляторну батарею із трьох секцій, з’єднаних послідовно. Від електростанції до Опери проклали підземну кабельну лінію, яка подавала на батарею напругу в 600 В. В будинки і для освітлення напруга подавалася із клем секцій батареї – це якраз і було 200 В.
Швидкий розвиток міста Львова уже в середині 1900-х років потребував модернізації як енергогосподарства, так і транспортної мережі. Йосиф Томицький укладає план розвитку енергетичного і трамвайного господарства. Він передбачає будівництво нової потужної електростанції змінного струму на Левандівці – Білогорші (біля залізничних колій на Мостиська, Стрий і Раву-Руську), а також потужну розбудову трамвайних ліній. В першу чергу було заплановано викупити лінії кінного трамвая і провести їх електрифікацію, паралельно із цим збудувати трамвайні лінії на Францівку (район Коновальця), Високий Замок та по вулиці Зеленій і Кохановського (Костя Левицького) до Личаківського цвинтаря, де вона мала з’єднатися із існуючим відгалуженням. На другому етапі трамвайні колії мали прийти на Замарстинів і Підзамче, а на третьому – сягнути Брюхович.
Копія мапи розбудови нових трамвайних ліній, розроблена Йосифом Томицьким і нині зберігається у трамвайному депо Львова. На ній можна розгледіти навіть трамвайну лінію в напрямку сучасного Сихова!
Частково плани Йосифа Томицького були скориговані. Нову електростанцію вирішили будувати на Персенківці, неподалік залізничної лінії на Чернівці. Ясна річ, що в напрямку електростанції теж мала постати трамвайна лінія вгору по вулиці Івана Франка. Електростанція на Персенківці існує і досі. Тепер це львівська ТЕЦ № 1. Вона вступила в дію в кінці 1900-х років.
Цікаво, що іще 110 років тому, в 1909 році у Львові міг з’явитися тролейбус. Ініціатором будівництва лінії «рогатого» виступив саме Йосиф Томицький. Нагадаємо, що перший тролейбус з’явився практично одночасно із трамваем – в 1882 році Сімменс в передмісті Берліна Галензее випробовував новий вид електротранспорту із живленням від контактної мережі. Це і був попередник тролейбуса – електричний візок «Електромот», який живився від двух контактних дротів по яким пересувалася спеціальна струмознімна каретка. Притаманні тепер для тролейбуса «роги» (правильна назва – штанги) винайшов у США бельгієць Шарль Ван Депуле. На території Австро-Угорщини перші тролейбусні лінії постали в містах Чехії, зокрема у Будейовіцах.
Створення тролейбусної лінії у Львові обговорювалося у зв’язку із планами будівництва лінії на Високий Замок. На думку Томицького, значні ухили на сучасних вулицях Лисенка, Гуцульській і Кривоноса робили тролейбус із гумовими шинами на колесах більш оптимальним видом транспорту, а ніж трамвай із гладкими сталевими колесами, які котяться по гладким рейкам. Окрім лінії на Високий Замок Томицький пропонував прокласти тролейбусну лінію по вулиці Героїв Майдану і Стрийській до верхньої частини Стрийського парку. Проте, нажаль, у магістраті не підтримали ідею із запровадженням нового виду транспорту. І на Високий Замок поїхали трамваї.
Зауважимо, що уже перед Першою світовою війною у Львові протяжність трамвайних колій була більшою, а ніж у 1986 році (до відкриття трамвайної лінії по вулицям Сахарова та Княгині Ольги). Дві збудовані іще тоді трамвайні лінії (вгору по вулиці Івана Франка та на Високий Замок) були закриті на початку 1970-х років. Станом на останній рік перед Першою Світовою львівські трамваї перевозили більше 31 мільйона пасажирів. І це при тому, що у Львові тоді мешкало біля 220 тисяч людей.
Зауважимо, що за директорства Йосифа Томицького робота в трамвайному підприємстві була дуже престижною і високооплачуваною. Це стосувалося не тільки водіїв і кондукторів, але й колійників та ремонтників. Томицький вважав, що якісної роботи від працівників можна вимагати тільки тоді, коли вони отримують достойну зарплатню і мають добрі умови праці. Йосиф Томицький започаткував для працівників трамвая і електростанції безкоштовне медичне обслуговування. Більше того, для трамвайників було споруджено службове житло, на підприємстві було створено профспілку, касу взаємодопомоги. На підприємстві було створено «народну читальню», хор та оркестр.
У 1908 році Йосифа Томицького обирають віце-президентом Львівського Політехнічного товариства. За значний вклад у розбудову електромереж Львова він був нагороджений польським урядом Хрестом Доблесті. На Першому з’їзді польських електриків у Кракові був обраний керівником асоціації, яка об’єднала трамвайні підприємства і приміські залізничні лінії Польщі. Також він став віце-президентом міжнародної асоціації трамвайщиків Йозеф Томицький також брав участь у роботі багатьох наукових організацій, зокрема – Національної ради з електротехніки, Польського товариства електротехніки та Національної ради по залізницям.
Йосиф Томицький продовжував керувати Львівським трамваем і електростанцією і під час Першої світової війни. На початку 1920-х він керує процесом післявоєнної відбудови трамвая і системи енергопостачання, організовує будівництво нових трамвайних ліній.
У середині 1920-х років, після смерті свого єдиного сина Станіслава Йозеф Томицький тяжко заховрів і виїхав на лікування до санаторію у Мерано до Італії. Тут він і помер в день свого 22 січня 1925 року від сердечного приступу. Похований у сімейному склепі у Кракові.
Після смерті Йосифа Томицького на його честь до 40-річчя львівського електричного трамвая було перейменовано у 1934 році частину вулиці М. Коперника (від вулиці Леона Сапєни (нині С. Бандери) до Пелчинської (Вітовського)).
Дружина Йозефа Томицького – Ядвіга Петрашицька-Томицька (1863 – 1931) була відомою у свої часи польською письменницею.
Нині, у рік 125-річчя електричного трамвая ми іще раз згадуємо видатного інженера, керівника та вченого. Зараз львівський транспорт потребує саме таких керівників, як Йосиф Томицький.
Портал Фотографії Старого Львова опублікував ретро листівки міста Львова, які були видані в 1979 році в київському видавництві «Мистецтво». Презентаційне видання було розраховане на туристів, і було на українській, російській та англійській мовах.
Вид Львова, 1979 р.Сучасна вул. Грушевського, 1979 р.Львів, 1979 р.Львів, 1979 р.Парк “Високий замок”, 1979 р.Львівський університет, 1979 р.
В 1960-их роках до Львова сюди масово переселяються жителі навколишніх сіл. Було збудовано великі спальні райони Південний, Сріблястий, Сихів, Рясне, Майорівка, Збоїща та ін. У 1971 році у Львові був відкритий Західний науковий центр Академії наук УРСР.
У Львові вкотре кардинально змінилося населення, він став найбільшим україномовним (близько 80 %) містом.
Львівська Політехніка, 1979 р.Національний музей у Львові, 1979 р.Вулиця Підвальна, 1979 р.Площа Міцкевича, 1979 р.Площа Ринок з видом на вул. Руську, 1979 р.Пагорб Слави, 1979 р.
Від 1970—1971 роках В’ячеслав Чорновіл підпільно видавав самвидавний часопис «Український вісник». Проте радянська влада жорстоко переслідувала шістдесятники — лідерам присуджувала розстріл, решті — тривалі терміни ув’язнення. Починаючи з 1976 року українські дисиденти вступають до Української Гельсинської групи.
Багато людей, чия юність і молодість пройшла у Львові у 90-ті, досі пам’ятають харизматичного фотографа на ім’я Віля Фургало. (1934-2008).
Сотні його фотоплівок зберіг до наших днів Ігор Нікітін – фотограф і найближчий друг Вілі.
Понад рік Андрій Поляков проводив роботу над скануванням і впорядкуванням цих світлин і поширював на своїй сторінці у Facebook. Десятки львів’ян, що роз’їхались по всьому світу, впізнавали себе і своїх друзів на цих фото, зроблених в період 1991-2000рр., згадували молоді роки і людей, яких вже немає з нами.
Площа старовинного Львова, яка у XІІ була центром древнього українського міста – площа Старий Ринок. І хоча забудова площі не налічує багато століть її стародавнє планування збереглося донині. Тож 15 фактів з історії давньої львівської площі від порталу Фотографії Старого Львова.
1. Площа Старий Ринок належить до світової спадщини ЮНЕСКО як частина об’єкта «Ансамбль історичного центру Львова».
Синагога Темпль, 1863
2. Згідно з археологічними розкопками, район площі був заселений ще в ХІІ столітті. Вважається, що саме на основі цього поселення біля підніжжя Замкової гори король Данило в середині ХІІІ століття заснував місто-твердиню Львів. Історики припускають, що на місці сучасної площі був центр міського життя — ринковий майдан.
3. За Іваном Крип’якевичем – «Це найстарший торг Львова. Він був укріплений, – досі ще місцеві жиди називають частину Жовківської вулиці (сучасна Богдана Хмельницького – ред.), від Краківської площі (сучасна площа Князя Ярослава Осмомисла – ред.) до Старого Ринку, «На мості»; був тут рів і на нім міст. На торговиці кипіло живе життя. Старий Ринок лежить при Жовківській вулиці, що колись звалася Волинською дорогою; туди йшов торговий шлях до Володимира на Волині і далі на Луцьк та Київ. З’їздилися сюди купці з усіх сторін. З Волині і Придніпрянщини привозили хутра, шкіри, віск; з полудня, через Галич, приходили товари зГреції й Азії: шовк, східне коріння, вино; з півночі й заходу, з Німеччини і західних держав ішло сукно, вовняні матерії, полотно, металеві вироби. На Старім Ринку відбувавс торг. Розкладали тут свої шатра купці з усіх сторін – греки, італійці, вірмени, татари, німці, але перше місце між усіма мали наші купці. Князі дуже дбали про розвиток міст, давали купцям окремі права й укладали для них торговельні умови з далекими державами. В ХV ст. оселі біля Старого Ринку звалися «Під Гораєм». Згадується тут корчма “Брага”, де, певно, купці по торзі запивали могорич».
4. Після завоювання Львова у 1349 році, польським королем Казимиром ІІІ територія площі Старий Ринок була виведена із складу міста та нових фортифікацій, так що район площі опинився за мурами і увійшов, згодом, до Жовківського передмістя.
5. На місці сучасної площі Старий Ринок, як припускав відомий львівський реставратор Роман Могитич, було два майдани – св. Івана (біля храму Івана Хрестителя) та Старий Ринок. Сучасна конфігурація площі сформувалася на поч. ХІХ ст.
6. На поч. ХІХ ст. площа називалася Рибною, бо на ній торгували рибою. Частина майдану призначалася для торгівлі гончарними виробами. З середини ХІХ ст. вживалася паралельна назва – Нової Божниці. У 1871 р. площа стала називатися Старий Ринок.
Сквер на пл. Старий Ринок. Сучасне фото
7. У путівнику по Львову 1904 року Францішек Баранський писав, що назва площі мала означати, що «тут був Ринок первісного, руського Львова, спаленого дощенту литвинами у 1350 і 1351 роках».
8. За Йосифінською метрикою між нинішніми пл. Старий Ринок та вул. Б.Хмельницького стояв дім, який належав відомому архітектору Клеменсу Фесінґеру.
9. Сучасна забудова площі з’явилася кінці ХІХ-на поч. ХХ ст. та загалом виконан в стилях класицизму та сецесі. Окрім будівлі на розі вулиці Богдана Хмельницького, що постала у 2000-х роках у стилістиці раціональної сецесії й раннього функціоналізму.
Автобусна станція поруч Темпля на пл. Старий Ринок. Фото 1930-х рр.
10. За адресою пл. Старий Ринок, 4 у 1902 році був склад вугілля Йосифа Пордеса, а у 1912 – ресторан Генрика Бербера. З боку площі можна побачити окремий вхід т великі вікна першого поверху, за якими розміщувався цей заклад. У 1950-х роках тут були каси автобусної станції приміського сполучення.
11. Автобуси, що курсували приміськими маршрутами стояли на невеликій площі Святого Яна (біля храму) між будинками пл. Старий Ринок , 3 та 5.
Костел Івана Хрестителя. 1861-1863 рр.
12. Один з найдавніших християнських храмів міста Львова – костел Івана Хрестителя має адресу пл. Старий Ринок, або вул. Ужгородська, 1, а на деяких сучасних планах колишній костел позначений за адресою – Підгірна, 2.
13. Хоча сучасні дослідники Львова не мають єдиної думки відносно часу побудови храму, дату заснування якого називають від 1201 року до 1370 року. Традиційно датою побудови мурованого костелу вважають 1250 р. Побудував його князь Лев для своєї дружини Констанції, дочки угорського короля Бели ІV. За легендою, Констанція похована в крипті храму.
14. На місці скверу посеред пл. Старий Ринок майже сто років простояла одна з найбільших синагог Львова – Темпель, яку ще називали Новою божницею. Освячення Темплю відбулося 18 вересня 1846 р. Це була монументальна споруда в стилі класицизму, яку вінчав великий купол. Синагогу було спалено у липні 1941 року, а остаточно знищено у 1943 році гітлерівцями.
Криниця на площі Старий Ринок. Фото Вікіпедія
15. Згідно з матеріалами археологічних розкопок, які були проведені С. Терським у 1997 році, у житлових кварталах навколо Старого Ринку на Підзамчі з’явився перший львівський водогін з керамічних труб, який можна датувати XIV ст. Зараз на площі Старий Ринок знаходиться реставрована імітація старої криниці.
До уваги читачам фотопідбірка світлин, зроблених в роки Першої світової війни в населених пунктах на території Галичини. Про це повідомляє photo-lviv.in.ua.
Дороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років томуДороги в Галичині 100 років тому
Щоправда, основний мотив завжди залишався незмінним – домінантним зображенням ан гербі мітса завжди був лев. Проте, у істориків вже багато років виникають запитання, хто саме поклав початок традиції зображення лева на міському гербі. А якщо точніше, коли саме герб у Львова взагалі з’явився.
Перше відоме зображення герба відноситься до 1359 року і є магістерською печаткою. Очевидно, що в той час, через 10 років після польської окупації, місто отримало магдебурзьке самоуправління та було заселене, в основному, німцями та русинами. Для других ще діяло руське право, яке скасують аж у 1434-му, а от перші користувалися своїм і, власне, формували магістрат. Тому ця печатка – абсолютно німецьке ноу-хау для Львова того часу. Проте, при створенні печатки німці мусили чимось послуговуватися, тож малоймовірно, що зображення лева у брамі з трьома вежами придумали вони самі – скоріше за все, вони перейняли його у Романовичів, які надали герб Львову ще у руські часи. Достеменно невідомо, чи такий факт мав місце. Проте вже з часів Лева зображення царя звірів займає видне місце у геральдиці земель Королівства Русі. Спочатку воно стає печаткою князя Лева, а потім печаткою його внуків Андрія та Лева ІІ, а ще пізніше фігурує на печатках Юрія ІІ. Щоправда, невідомо, чи був лев гербом усього королівства, чи його окремої адміністративної одиниці, чи одним з символів династії (навряд чи, бо на печатках використовувалися також тризуб та прототип Погоні), чи символом столиці – Львова. В одному лише науковці сходяться – за часів Романовичів герб у міста був.
Історія герба нашого міста
А щодо зображення герба, оформленого німецьким магістратом у 1359 році, то офіційне затвердження він отримав лише у 1526-му. Однак, протриматися в своєму офіційному статусі німецькому варіантові судилося недовго – лише до 1586 року, коли папа Сикст V подарував львівському архієпископу новий герб для міста. На ньому лев уже стоїть, тримаючи у лапі три пагорби та восьмикутну зірку, брама пофарбована у рожевий колір, а вежі увінчано куполами. Цікаво, що тогочасні гравюри фіксують зміну положення лева з леопардового на стандартне для геральдики (фр. Rampant – встаючий) раніше від дати видачі папської булли, але після затвердження варіанту герба від 1359 року. Тобто, в самому місті єдності щодо зображення теж не було, або гравери халатно поставилися до традицій львівської геральдики.
Історія герба нашого містаІсторія герба нашого міста
«Папський» герб Львова проіснував більше 200 років – йому на зміну прийшов австрійський варіант, коли у 1789 після розділу Речі Посполитої імператор Йозеф вирішив офіційно надати місту герб. Тут вирішили не йти далеко від попереднього варіанту і просто змінили кольорову гаму – цікаво, що повністю на синьо-жовту. Папський лев та куполи на вежах залишилися на своїх місцях.
Історія герба нашого міста
Найприскіпливіше до реформування львівського герба підійшли чиновники ІІ Речі Посполитої. Вони так довго працювали над цим проектом, що встигли затвердити його аж у 1936. Тут герб змінив кольорову гаму, обзавівся королівською короною, стрічкою з міським девізом «Завжди вірний» (в оригіналі – Semper fidelis) та лавровою гілкою з найвищим польським військовим орденом “Virtuti Militari”.
Історія герба нашого міста
Проте герб, над яким працювали 17 років, проіснував лише три. З приходом совєтів уся міська геральдика звелася до надзвичайно спрощеного, «піксельного» лева з трьома червоними вежами та серпа з молотом.
Історія герба нашого міста
В такому жахливому стані герб перебував аж до 1990 року, допоки міська рада Львова не затвердила проект нового герба – і це ще до незалежності! Концептуально він є копією герба 1359 року, за тим винятком, що виконаний у жовто-синіх тонах. А щоб остаточно завершити справу розвитку міської геральдики, міська рада створила ще й Великий герб Львова – з щитотримачами в особі давньоруського ратника та лева у короні (символ Галицько-Волинської держави), які мають відображати епоху заснування Львова Данилом Галицьким та становлення його як стольного міста. Знизу герб доповнює стрічка у національних синьо-жовтих барвах та загальноукраїнський герб Тризуб як символи Соборності України.
Історія герба нашого містаІсторія герба нашого міста
Поряд з Академією сухопутних військ, на перетині вулиць Стрийської та Героїв Майдану майже півстоліття височів Монумент бойової слави радянських збройних сил, розповідає Фотографії Старого Львова.
Багато років тривали обговорення питання щодо неможливості його існування у Львові і, нарешті, у 2018 році було прийнято рішення про його демонтаж.
1. Монумент бoйової слави радянських збройних сил розташований на верхній терасі парку на місці колишнього Стрийського кладовища.
2. Під час Першої світової вiйни тут хoвали російських солдат, а у 1941-1944 роках – солдатів та офіцерів німецької армії і для їх вшанування влаштовували щорічний «День пoлеглих».
Німецький День полеглих у 1942 р.
3. Рішення про зведення меморіалу було прийнято Львівським обкомом КПУ у квітні 1968 року.
4. Будували монумент на громадські кошти та фінанси Військової ради Прикарпатського військового округу.
5. Спорудили пам’ятник у 1969 року, а урочисте відкриття відбулося 9 травня 1970 року.
Монумент бойової слави радянських збройних сил, 1970-ті.
6. Монумент виготовили з бронзи, граніту та кованої міді. Автори пам’ятника скульптори Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Ярослав Мотика, Олександр Пирожков та архітектори Мирон Вендзилович, Аполлон Огранович.
7. Просторова композиція пам’ятника складається з трьох основних елементів: обицьованого червоним гранітом високого пілону, в який вмонтовано 5 горельєфів (піхотинець, тaнкіст, aртилерист, льотчик, матрос), по обидва боки якого виконано по три горельєфи, що відображають історію розвитку радянських збройних сил («Народження Червоної армії», «Громaдянська війнa», Звільнення Західної України», «Рік 1941-й», «Велика Вітчизняна Вiйна», «Перемога»). Композиційний центр ансамблю – фігура Батьківщини-матері, яка благословляє вoїна з мечем на захист Вітчизни.
8. 9 березня 1972 року автори монументу були удостоєні Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка, у 1974 р. – золотої медалі ім. М.Грекова Художньої академії СРСР.
9. У 1992 р. пам’ятник перейменували на «Монумент переможцям над фaшизмом».
10. 11 травня 2007 р. Львівська міська рада створила комісію, яка розглядала можливість знесення меморіалу або його окремих елементів як «імперсько-більшовицьких символів».
11. 2007 року напис “Слава советской армии” замінили на “Переможцям над нaцизмом”.
12. Неодноразово мешканці міста розмальовували монумент, висловлюючи таким чином незгоду з його існуванням.
Демонтаж Монумента Слави. Фото: УНІАН
13. У 2018 році було проведено обстеження Монумента Слави, під час якого виявлено, що найвища 30 метрова стела знаходиться в аварійному стані. У лютому 2018 року виконавчий комітет затвердив рішення «Про вжиття заходів з усунення аварійності Монумента бойової слави радянських збройних сил на вул. Стрийській».
14. 17 грудня 2018 року розпочався демонтаж монументу. 2 лютого 2019 р. було знято горельєфи, а 3 березня демонтовано 30-метрову aварійну стелу.
Демонтовані горельєфи Монументу слави. Фото: Музей “Територія тeрору”
15. 5 демонтованих горельєфів було передано в музей «Територія тeрору», де буде проведено дослідження цих елементів і визначено, як надалі їх експонувати.
Дещо віддалено від центра Львова, у закутку Личаківського району, розкинувся малопримітний та тихий парк «Погулянка». Більшість гостей міста про існування цього парку взагалі не здогадуються. Львів’яни ж, якщо не мешкають поруч, то не поспішають йти сюди гуляти, розповідає Фотографії Старого Львова.
Та й це не дивно, адже на перший погляд цей парк асоціюється лиш з закинутим і вже майже розваленим виноробним заводом, та трьома ставками, які через нестійкий рівень води не завжди відрізниш від простої калабані. Однак, не всім відомо, що парк «Погулянка» ще досі береже кілька цікавих таємниць та має свою доволі цікаву історію.
Літографія А.Ланге із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1823 року
Ще у XVII ст. теперішня Погулянка була частиною так званої Аттельмаєрівської Пасіки – заміських ланів, на котрих бурмістр Львова Ян Аттельмаєр поселив селян-орендарів.
Після Аттельмаєра ці землі кілька раз змінили власників, допоки у 1810 році ближчу до міста частину ланів не викупив адвокат Франциск Венглінський. Він був людиною доволі не пересічною – підприємливий, веселий та товариський.
Так би мовити любитель погуляти, а тому і назвав свій маєток «Погулянка». В нього він запрошував своїх друзів, серед яких було не мало представників львівської інтелігенції, однак, здебільшого німецької.
Погулянка на зображенні Кароля Ауера. 1840 рік
Саме завдяки Венглінському ця місцина стає прогулянковим парком. В його честь було названо прилеглу до маєтку територію – «Лісок Венглійнського».
Проте, ще більш популярною дану місцину зробив ресторатор Йоган Дістль, який з 1821 року став її власником. У той час на Погулянці було відкрито ресторан у стилі німецьких пивних садів. Окрім того, поруч ресторації був ставок, на котрому можна було покататися на човні.
Очевидно, що це місце було досить популярним для львів’ян та гостей міста. Це, зокрема, підтверджує й той факт, що Погулянка часів Дістля зображена аж на двох літографіях першої половини XIX ст. – літографії А.Ланге 1823 року та К.Ауера 1840 року.
Етикетка бровару Кляйна на Погулянці, на місці якого збудують львівський винзавод.
У 1848 році в Погулянки з’являється ще один новий підприємливий власник – Йоган Кляйн. Він повністю розібрав старі будівлі та осушив ставок, і на утвореному плато збудував бровар. Пиво Кляйна досить швидко набуло популярності та вважалось одним із кращих у Львові.
Користуючись такою славою Кляйн відкрив поруч бровару ще й ресторан, де кожен охочий міг покуштувати його пива. За міськими переказами, в цьому ресторані, окрім пива, можна було скуштувати най1смачніших у місті курчат.
У 1853 році поруч ресторану запрацювала ще й цукерня Майсона, де можна було купити смачного морозива. Згодом цю кондитерська переросла у фабрику штучного льоду.
Залишки вхідної брами до фабрики штучного льоду на Погулянці. Сучасне фото
Ще до початку XX ст. бровар припинив своє існування. Трішки довше проіснував ресторанчик. А від фабрики льоду залишилось всього лиш дві кам’яні колони колишньої в’їзної брами.
Однак, рівно за 100 років після відкриття бровару, у 1948 році, уже за радянських часів, розпочав свою роботу винний завод. Але доля його була не краща, тож зараз на місці цього заводу залишились одні руїни.
Проте, пивний сад, бровар, ресторан та завод можна віднести до відомої історії Погулянки, оскільки все це не раз згадувалось в багатьох джерелах. Однак, існує ще інша частина Погулянки, чия історія є значно втаємничина.
Руїни заводу “Укрвино” на Погулянці. Фото наших днів
Загалом, центральна алея нинішньої Погулянки розділяє її на дві умовні частини. Саме поправій (південній) цієї алеї і розміщувались описані вище об’єкти. Натомість, якщо ж попрямувати вглиб лісу ліворуч від центральної алеї, то можна надибати низку цікавих об’єктів понад столітньої давності.
Грот-водозбірник на Погулянці. Фото наших днів
Найпершим об’єктом, на який ви наштовхнетесь в лісі стане давній водозбірник. Виявляється, Погулянка була колись не просто заміськими ланами чи зоною відпочинку й розваг. Велика кількість джерел ще з XV ст. зробило її основним постачальником води місту. Не дарма ж сусідня до парку вул. Левицького колись звалась «На рурах» – саме по ній йшов водопровід від Погулянки до міста. Збережений до сьогодні водозбірник хоча й не з XV ст., однак теж доволі давній. Зведено його в 1839 році. Фасад цієї споруди, яка іменується ще як “brensztube”, оздоблюють вирізьблені постаті німф. На жаль, ця історично цінна споруда ніяк не охороняється нашим містом, а тому давно перетворилася на місце для мусору, відходів і т.п.
Попрямувавши від водозбірника далі в глиб лісу можна натрапити на ще більш несподівану знахідку – справжній хутір. Зараз він являє з себе одну наполовину розвалену хатину, кілька старезних сараїв та невеличку церкву. У вцілілій частині будинку, як не дивно, ще досі живуть люди.
Церква ж ця є мабуть наймаловідомішим храмом Львова. Збудовано її у 1897 році як костел вірменських бенедиктинок, на місці дерев’яного костелу, який походив ще з 1768 року.
В радянський час костел використовувався як склад для будівельних матеріалів. У 1997 році проведено реставрацію цього храму, який тепер відноситься до УГКЦ та носить назву Церкви Матері Божої Неустанної Помочі.
Колишній костел вірменських бенедиктинок на Погулянці. Сучасне фото
Сам же хутір, а точніше житлова будівля на ньому оповитий містичними легендами. За однією із них жила у цьому будинку гарна панянка. На вигляд мала років зо 30, а час, який невпинно втікав, наче оминав.
Вона не старіла, а чоловіки, які закохувались до нестями, з часом втрачали силу і… зникали. Це привернуло увагу одного лікаря, який, перевіряючи панянку по реєстру, не зміг зрозуміти дату її народження.
Виходило, що вона мала мати 80 років. Він здогадався, що через шалене кохання з панночкою чоловіки, побувавши в її сексуальних обіймах, втрачали життєву енергію і молодість. Розгадавши її таємницю, медик, в якого вона закохалася, зупинив сексуальне винищення чоловіків. Не отримуючи від нього взаємності, жінка почала старіти і згасати.
Зоопарк на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.
Доволі цікава і водночас маловідомою є історія парку Погулянка у радянський час. Ще в 1939 році, після приєднання Львова, радянська влада мала намір відкрити тут парк культури. Ці плани обірвала війна, а вже після війни вони знайшли втілення в іншому місці. Натомість тут почав діяти зоопарк, в котрому можна було побачити навіть таких екзотичних тварин, як, наприклад, зебру.
Трамплін на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.
Мабуть, багато львів’ян знають про трамплін на Кайзервальді. Проте, одиниці пам’ятають трамплін на Погулянці, котрий діяв тут в 1970-х роках, та був першим в Україні трампліні зі штучним покриттям. До речі, ще донедавна біля хутору на Погулянці стояла багатометрова металева вежа невідомого призначення. Цілком можливо, що свого часу вона слугувала основою лижного трампліна.
А ще, у радянський час на Погулянці могли знайти собі заняття і любителі поплавати, адже створені тут три штучні ставки були доволі повноводними. Однак, у 1989 році їх обклали каміннями, після чого вони стали виглядати так як зараз.
Лісопарк Погулянка
На жаль з кінця 1980-х років місто неначе забуло про цей парк. Навіть ліхтарі, що з’явились тут наприкінці 80-х, ніколи не світили і певним чином є «яскравим» прикладом в якому стані Погулянка на сьогодні.
…Йшла весна буремного 1990р… В результаті всенародних виборів у Львові до влади прийшли демократичні українські сили. В той час одним із головних питань було питання заміни державних символів колишнього СРСР на символи незалежної держави Україна. Незважаючи на те, що український синьо-жовтий прапор вже більше року гордо майорів в центрі Львова, на «острові Свободи» – славнозвісній «клумбі», вперше піднятий КЗНСУ 15 березня 1989 р., за два з половиною роки до проголошення незалежності України, на вежі львівської Ратуші повівав червоно-лазуровий прапор колишньої УРСР. Це викликало незадоволення і нарікання мешканців Львова – українського П’ємонту. Перша спроба підняти український синьо-жовтий прапор була здійснена КЗНСУ ще 22 січня 1990 року, коли ми повернулись із святкування Дня Злуки у Києві. Тоді українське знамено було врочисто освячено Львівським архієпископом Володимиром (Стернюком). На той час містоблюститель глави УГКЦ проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а на колишній вулиці Чкалова за номером 30, у маленькій квартирі.
Історична посвята архієпископом Львівським Володимиром (Стернюком) Державного Прапора України,піднятого над Львовом 3 квітня 1990 року
Але тоді, мер Львова Богдан Дмитрович Котик, від якого багато що залежало, вагався і говорив нам, що просіть у нього що завгодно, але не підняття синьо-жовтого прапора. Отже, тоді довелося відкласти історичну для Львова подію.
Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 року
Напередодні історичної події 3 квітня 1990 р. ситуація в місті була дуже напруженою: у четвер, 29 березня в центрі міста, на «клумбі» міліцією було провокаційно зірвано синьо – жовтий прапор, погнуто щоглу флагштока. Тому при підготовці порядку денного першої сесії новообраної міської Ради демократичного скликання 2 квітня 1990 р. питання про прапор стояло першим. Юридичну сторону проекту ухвали про підняття прапора над Львовом підготував, світлої пам’яті, перший львівський демократичний мер Богдан Дмитрович Котик зі своїми юристами, а у львівському « Комітеті захисту національних символів України » був готовий і освячений, заздалегідь, великий синьо – жовтий прапор розміром (3 ? 6) м. Дорогий і міцний імпортний шовк синьо – жовтих кольорів ми закупили у Львові, в магазині «Тканини», що на вул. Городоцький, напроти львівської сумнозвісної тюрми « Бригідки ». Одразу виникло політичне непорозуміння між депутатським корпусом і КЗНСУ, пов’язане з юридично-правовим статусом синьо-жовтого прапора. «Помірковані і виважені» депутати Львівської міської Ради боялися надавати українському двоколору державний статус і підготували майбутню ухвалу міськради, яка надавала синьо-жовтому прапору лише національний статус.
Мешканці королівського міста Лева квапляться змінити червоно-лазурову символіку на синьо-жовту
Врахувавши, що український прапор був державним – УНР, часів Української Центральної Ради і Директорії в 1917-20 р.р., Української Гетьманської держави в 1918 р., Західно-Української держави в 1918 р., Карпатської України 1939 р., відновленої Української держави у Львові в 1941 р., КЗНСУ категорично вимагав надання українському стягу статусу Державного Прапора України. Тобто, на зламі 80-90 років минулого сторіччя йшлося не у заснуванні, а у відродженні державної символіки України. Через антагоністичні політичні протиріччя між депутатським корпусом, заради відновлення історичної справедливості, виконуючи волю українського народу львівський КЗНСУ вирішив силовим тиском підняти Державний Прапор України над Львовом.
Силове внесення КЗНСУ Державного Прапора України розміром (3х6) м. у Львівську Ратушу 2 квітня 1990 р.
Вранці, 2 квітня 1990 року ми принесли освячений Державний Прапор України до Свято – Юрського собору і розгорнули перед головним входом. Тоді там проходив вікопомний пікет вірних УГКЦ, тому архікатедральний храм Української Греко – Католицької Церкви був зачинений. Після урочистих промов і благословінь з розгорнутим прапором у супроводі кількох тисяч революційних львів’ян ми спустились у місто.
На дворі стояв чудовий квітневий день. Крокуючи через парк Івана Франка, по вул. Січових Стрільців, вул. Гнатюка, з зупинкою на славнозвісниій «клумбі», по Катедральній ми вийшли на площу Ринок під стіни Ратуші, де на нас чекали городяни і гості міста. Після палких урочистих промов і фотографування на довгу і світлу пам’ять, ми урочисто внесли прапор до сесійної зали і передали меру Богдану Дмитровичу Котику.
Внесення депутатами у Львівську Ратушу Національного прапора 3 квітня 1990 р., розміром (1,5х0,7)м., який ніколи не майорів над Львовом.
Ранком наступного дня, тобто 3 квітня 1990 р. ми вже були в Ратуші. На другому поверсі нас зустрів схвильований мер Богдан Дмитрович Котик і повідомив: після того, як ввечері, 2 квітня на львівському телебаченні, в «Новинах з Високого Замку» в ефірі був поданий детальний перебіг подій, що відбулися напередодні, до мера почали дзвонити стривожені громадяни з вимогою пояснення, чому прапор освятили представники лише однієї конфесії традиційних Українських Церков. Зрозуміло, що треба було терміново вирішити питання, яке виникло на релігійному ґрунті.
Слід зазначити, що тоді Церква дозволяла священнослужителям йти у світську владу і балотуватися в депутати усіх рівнів. На мою пропозицію один із православних священників, тут же в кабінеті голови міста освятив прапор і благословив його підняття на Ратуші. Отже перший синьо – жовтий прапор піднятий над Львовом освятили і благословили священники Українських Греко – Католицької і Православної Церков.
Внесення депутатами в сесійний зал Національного прапора, розміром (1,5х0,7) м., 3 квітня 1990 р. , який ніколи не майорів над Львовом.
По десятій годині, ми, в супроводі львівських пластунів, піднялися по крутих сходах на Ратушу. Тоді я вперше вступив на платформу Ратуші, де в буремному листопаді 1918 року Січові Стрільці підняли державний синьо –жовтий прапор над Львовом. Вигляд міста і навколишні краєвиди, з висоти пташиного лету, мене тоді просто вразили. Ми міцно прив’язали Державний Прапор України до металевої линви флагштоку і спустились в сесійний зал, де проходила сесія. Депутати кілька годин «піарилися» на історичній події. Їх дуже цікавило: яких розмірів має бути прапор; з якої матерії має бути пошито полотнище; глибина синіх і жовтих кольорів на прапорі; де прапори мають зберігатися; як довго має прапор висіти на ратуші до заміни… Принагідно зауважимо, як через кілька місяців пізніше, як КЗНСУ перестав опікуватися прапором на Ратуші, він тижнями висів подертий над Львовом. І це вже нікого з депутатів не хвилювало. Питання з підняттям прапора затягувалося, час спливав, нарід почав нервувати… Тоді багатотисячний гурт українців, що стояв на площі Ринок, почав безперервно скандувати: – „Прапор, прапор …”, що викликало напружену ситуацію у залі і дуже впливало на депутатів. Тому з голосуванням ухвали прапора у Львові проблем не було – «за» проголосували майже усі, за винятком кількох комуністів і військових.
Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.
Далі події розвивалися наступним чином, як згадує один із присутніх у сесійний залі депутат Гречило: – « Пропозиції виникли , щодо дат вивішування прапора в місті. Хоча всі ці дискусії вдалося швидко припинити і питання поставили на голосування, «За» прийняття ухвали проголосувало більше 100 депутатів. Далі трьом депутатам – С. Шабатурі, Є. Шморгуну, З . Саляку – вручили прапор ( маленький, розміром (1.5х0,7) м., неосвячений ( авт.) і вони пішли на вежу ратуші, а всі інші поспішили на вулицю.» Депутати з маленьким прапором піднялися по дерев’яній драбині на платформу Ратуші і побачили , прив’язаний до щогли, великий, розміром (3х6) м. синьо-жовтий прапор КЗНСУ, освячений духовенством традиційних Українських Греко-Католицької і Православної Церков. Депутати марно намагалися підняти над Львовом маленький прапор, який навіть не «пасував» для такої величної історичної події. Члени КЗНСУ, які силовим тиском, також піднялися на платформу Ратуші, не дозволили їм це зробити. Після невеличкої «штурханини» з депутатами, під радісні крики і аплодисменти багатотисячної української громади на площі перед Ратушею, члени КЗНСУ, силовим тиском, підняли Державний Прапор України над Львовом . Лемик і Кендзьор, які були там присутні і мали відеокамери, ретельно знімали історичну подію на Ратуші 3 квітня 1990 р. Ввечері, на львівському телебаченні в «Новинах з Високого Замку». цей відеосюжет був показаний повністю, вперше і востаннє. Там чітко видно, хто і який прапор підіймає над Львовом 3 квітня 1990р. Пізніше , вони заховали відеокасети, сказали, що вони розмагнітилися і нічого більше не має.
Внизу на площі, спеціально запрошений, хор разом з львів’янами урочисто заспівав Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» і відбувся урочистий мітинг. Старші люди хрестилися і плакали, склавши руки в долонях, при появі над Львовом українського прапора і ще довго не розходились після історичних урочистостей.
