Категорія: Львова

Кожному львів’янину, котрий орієнтується в історії нашого міста, мабуть, знайомою є дата 1527 рік. Саме того року місто спіткала найстрашніша в його історії пожежа, яка практично знищила весь готичний Львів. Лише лічені споруди встояли в той рік, та й то ті, що були кам’яними, а відповідно й сакральними. Тому сьогодні у Львові немає жодної не сакральної будівлі, яка була б давніша за 1527 рік. А тому, мало хто має уявлення як виглядало давнє готичне місто, пише Фотографії Старого Львова.

Уявлення про вигляд Львова починаючи з другої половини 19 століття нам дають фотографії. Про Львів попередніх століть – літографії та гравюри. Однак візуальних джерел, які могли б нам розповісти, як виглядав Львів хоча б 16 століття не має, адже найперше зображення нашого міста датоване аж 1616 роком. Тому про вигляд міста можна лише гадати на основі писемних свідчень, даних з археології та проводячи паралелі з іншими містами того часу.

На щастя, Львів має також власних професіоналів історичної реконструкції, які доклали чимало праці над створенням візуального образу готичного Львова. Серед них, зокрема, варто виділити Ігора Качора, чиї рисунки-реконструкції візуалізують для нас вигляд давного міста.

Поглянувши на рисунки Ігора Качора, які, до речі стосуються не тільки готичного Львова, чимало львів’ян здивуються таким виглядом міста. Адже для більшості поняття «готичний» асоціюється з масивними храмами з стрільчастими арками та шпилястим дахом. Однак, окрім сакральної існує ще звичайна архітектура, про вигляд якої мало хто задумується.

Чому ж тоді вигляд готичного Львова так сильно схожий на вигляд багатьох міст старої Європи, зокрема таких як Страсбург, Нюрнберг чи Регенсбург, що зберегли свою автентичну багатовікову архітектуру. Тому, що як архітектура згаданих міст, так і архітектура готичного Львова виконана в єдиній фехверковій конструкції, яку ще також іменують «прусським муром», корені котрої слід шукати в Німеччині. Однак, який же стосунок мали німці до готичного Львова?

Як відомо Львів був заснований ще Галицько-Волинськими князями. Однак готичний Львів створювався уже за Королівства Польського і на іншому місці, ніж княжий Львів. Однак його будівничими навряд чи можна вважати поляків. Як не дивно, та це були німці.

Перші німці на теренах Львова з’явились ще за княжих часів. Помітно їхня присутність у місті зросла за Юрія II Тройденовича. Та ще більше німців було покликано до Львова польським королем Казимиром III. Річ у тім, що польський король подарував місту локаційний привілей, за яким місто мало б розростатись в нових межах. А це означало, що потрібно практично з нуля будувати місто. Можливо в поляків такої потуги не було, тому й запросили німців, котрі були раді старатись.

Однак, збудований тоді Львів, який ще звався не готичним, а Казимирівським, було знищено пожежею 1381 року. І уже відбудований на згарищах Казимирівського міста Львів отримав назву готичного. Саме тоді й було збудовано фехверкові будинки, які зображено на реконструкціях І.Качора. Тоді ж Львів було забруковано. На вулицях проводилось щоденне замітання, а під вуличками був прокладений водогін. А ще саме місто оточили дві лінії оборони, які робили Львів не тільки гарним, але й безпечним.

Однак, усю готичну красу Львова знищила пожежа, що розгорілася 3 червня 1527 року в броварі на вулиці Театральній, який стояв на місці, де сьогодні Природничий музей. З бровару вогонь перекинувся на сусідні будинки, заполонивши спочатку усю вулицю, а далі й усі місто. За оповідями, лиш одній фехверковій споруді вдалось пережити той страшний день, і львів’яни берегли її аж до 18 століття. А разом з цією одинокою будівлею зник і будь-який спомин про вигляд фехверкового Львова. Щоправда не виключено, що будинки в техніці “прусського муру” могли зводитись і після 1257 року, однак тоді мода на готику уже завершувалась, і наступала нова епоха – Ренесанс.

Автор: Володимир ПРОКОПІВ / photo-lviv.in.ua

Старовинні будівлі Львова – це гордість архітектури міста. Пропонуємо вам віртуальну прогулянку по старих кінотеатрах міста Лева. Буде цікаво!

1. Кінотеатр “Літак” 

У 1970-х роках в парку ім. 50-річчя Жовтня (тепер – Парк “Боднарівка”), що на перехресті вулиць Стрийської і Наукової, працював дитячий кінотеатр “Літак”. Він був розміщений у фюзеляжі списаного пасажирського літаку АН-10, який стояв на постаменті, і до нього вели сходи. 132 глядацьких місця були розміщені у пасажирському салоні. Враховуючи конструктивну непристосованість, умови кіноперегляду були досить некомфортні, попри те, кінотеатр користувався великою популярністю серед дітей та підлітків. До того ж, літак мав трагічну долю – це була дуже невдала модель АН-10, яку перестали виготовляти через величезну кількість авіакатастроф. Кінотеатр частково згорів у 1988 році, після чого його демонтували і почали будувати церкву. Вона зараз і стоїть на місці колишнього кінотеатру.

2. Кінотеатр “Маяк” (“Дзвін”) 

Розташований по вулиці Шептицких, 45 “Перший літній” кінотеатр цілком відповідав назві і довгий час не мав даху, тому працював тільки влітку. Заклад відкрили у 1950-х роках і він користувався великою популярністю (до ІІ Світової Війни на тому місці існував торговий центр із вбудованим кінотеатром “Гражина”, який був зруйнований у 1941 році). Пізніше “Перший літній” перейменували в “Маяк”. У 1960-х хітом показів стали індійські мелодрами. З початку 1990-х років кінотеатр отримав назву “Дзвін”, пізніше припинив існування. В 2007 році споруду передали в оренду з метою створення культурно-мистецького центру ім. С. Бандери.

3. Кінотеатр “Сінефон” 

Розташовувався в торговій галереї “Пасаж Міколяша” (між вулицями Коперника і Крутою (тепер – Вороного), спорудженого у 1898-1900 роках архітектурно-будівельною фірмою Івана Левинського. Глядацький зал кінотеатру “Сінефон” був розташований на 2-му поверсі пасажу. Керував кінотеатром відомий у Львові ентузіаст кінематографу Людвік Кухар. Показували там комерційні та видовищні стрічки.

4. Кінотеатр “Жовтень” (“Октябрь”, “Галичина”) 

Кінотеатр було збудовано в 1980 р. на проспекті Перемоги (тепер – вул. Любінській), 93 під назвою “Октябрь”, в 1980-х його перейменовано на “Жовтень”, а згодом на “Галичину”. Кінотеатр не виконує своїх функцій з 2000-х років, деякий час у його фойє діяв радіо-ринок. Будинок демонтований у 2013 р.

5. Кінотеатр “Парк” 

Під час ІІ Світової війни у південно-східній частині парку Костюшка (тепер парк ім. Франка) був збудований кінотеатр “Парк” на 684 місця. Споруджений був орієнтовно в 1943-1944 рр. Від початку 1990-х років цього кінотеатру не існує, його розібрали через аварійний стан.

Своєю найбільшою популярністю “Парк” користувався у 1960-тих роках, тоді там можна було переглянути новинки радянського та європейського кіно. Початку сеансів глядачі очікували безпосередньо в парку.

6. Кінотеатр “Дніпро” ( “Казино”) 

У будинку на сучасному проспекті Свободи, 5 діяв кінотеатр, який у різні роки носив різноманітні назви: “Фаун” (1913), “Казино” (1913–1916), “Кінотеатр Польських легіонів” (1916–1917), “Кіно новини” (1917–1926), “Казино” (1926–1929), “Дніпро” (1944–2000-і). Поруч під різними назвами існував інший кінотеатр – “Емпайр” (1938–1939), “Кінотеатр ім. Пушкіна” (1939), “Спартак” (1944–1990-і). Зараз тут розміщений торговий центр “Плазма”.

Кінотеатр мав двоповерховий павільйон із підвалом, і вхід, розташований з подвір’я будинку, пізніше його перенесли на просп. Свободи через приєднаний під час реконструкції вестибюль із заглибленим на 2,5 м входом із вітриною. Глядацька зала сягала 6,3 м заввишки.

7. Кінотеатр “Україна” 

Кінотеатр “Україна” на площі Галицькій 15/проспекті Шевченка, 1 був найбільшим та найпрестижнішим у Львові до початку 1960-х років. Кінозаклад вміщував 704 глядацьких місця, у фойе перед початком сеансів грав оркестр, працював буфет.

Під час ІІ Світової Війни у приміщенні розташовувалось міське відділення Кримінальної поліції – Кріпо. Після закінчення війни мережа кінозакладів дуже швидко відновила діяльність і кінотеатр “Україна” діяв до 2006 р.

8. Кінотеатр ім. Лесі Українки (“Рай”, “Авеню”) 

Кінотеатр ім. Лесі Українки в будинку на пл. Міцкевича, 6/7 існував від 1908 р. до початку 1990-х років. Він був єдиним львівським кінотеатром, де можна було подивитися численні випуски кінохроніки: “Новини дня”, “Хроніка наших днів” та ін.

Кінотеатр зі зміною власників змінював назви: “Авеню” (1908–1912, 1923–1930), “Дрімленд кіно” (1912–1914), “Втіха” (1914–1915), “Рай” (1930–1943), “Луна” (1943–1945), “Хроніка” (1945–1946), “Ім. Лесі Українки” (1946–2000-і), “Касандра” (2000-і). Припинив своє існування у 2007 р.

9. Кінотеатр ім. Шевченка 

Один з популярних “районних” кінотеатрів 1950-х років – ім. Т. Шевченка на вул. Калініна, 130 (тепер вул. Замарстинівська) почав функціонувати близько 1949 р. як “Кінотеатр ім. 17 вересня”, невдовзі він отримав назву на честь Т. Г. Шевченка. Кінотеатр існував до 1980-х років, тепер дещо перебудована споруда колишнього кінотеатру належить Львівській філії Українського товариства сліпих (УТОС), за цією ж адресою розташована Капела бандуристів УТОС.
Існував ще один кінотеатр з цією ж назвою, але розташований за іншою адресою – на вул. Богдана Хмельницького, 114, праворуч Заводу алмазних інструментів, на розі невеличкої вулички, що поєднувала вулиці Богдана Хмельницького та Механічну.

10. Кінотеатр “Вокзал” 

Діяв у 1951-1989 рр. на другому поверсі у споруді вокзалу “Львів-Пасажирський”. Кінотеатр був невеликим. У 1951 р. тут налічувалось 144 глядацьких місця і в середньому відбувалось 4,8 кіносеансів в день. А у 1966 р. тут знаходилось 183 глядацьких місць і проходило близько семи кіносеансів на день. У тому ж році кінотеатр перебував 27 днів на ремонті, проте річний план фактично вдалось виконати. За 1989 р. кінотеатр відвідало 110 717 глядачів. Після 1989 р. згадок про цей кінотеатр у документах немає

Джерело: Фотографії старого Львова

Живучи у Львові і мандруючи його вуличками, мене завжди цікавило, які люди жили колись в цих будинках, ходили цими сходами, торкалися цих дверей, розповідає портал Фотографії Старого Львова.

Адже кожний уламок штукатурки, кожна цеглина чи віконна рама можуть розповісти багато цікавих історій та відкрити таємниці багатьох людей.

Проходячи повз корпус Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Гжицького, що на вулиці Пекарській, 50 а, не можна не згадати про одну видатну львів’янку, котра мешкала тут (тоді ще в Палаці Туркулів-Комелло) на початку двадцятого століття.

Як ви мабуть вже здогадалися, мова йде про відому актрису театру та кіно, Софію Батицьку. Саме вона в 1930 році виграла конкурс Міс Полонія. Згодом мала титул Віце-міс Європа (1930) та Міс Парамаунт (1931).

Після цього американське агентство International Artists запропонувало їй контракт, підписавши який Софія виїхала до США.

З виїздом Софії закордон пов’язаний один конфуз — в 1931 році конкурс Міс Польща не змогли провести, тому що Батицька «забула» віддати перехідну корону.

Хто ж така Софія Батицька? Вона народилась у Львові 22 серпня 1907 року, у сім’ї знаного галицького адвоката. По закінченні львівської гімназії вступила до Головної школи торгівлі у Варшаві.

Уже студенткою почала зніматись у фільмах: «Шляхом ганьби» (Іза, аґент поліції); «Гріховне кохання» (Іза Чосльовська); «Моральність пані Дульської» (акторка); «Душі в неволі» (Леонтина Ленська).

Вона була великим коханням відомого польського співака Яна Кепури. Познайомилася з ним 1928 року в Трускавці. Однак коли Софія виграла конкурс, гарячі почуття між ними почали згасати. Софія шукала власного шляху в кінематографі, а Ян постійно подорожував і давав концерти.

1930-го вже майже дійшло до оголошення шлюбу пари, як Кепура раптом відмовився останньої миті. То був кінець кохання.

1931 року Софія підписала контракт з американським аґентством International Artists і виїхала, прихопивши виграну на конкурсі краси корону, до США, де завоювала ще один титул — «Міс Парамаунт».

На вимогу польського журі конкурсу повернути трофей відмовилась, мотивуючи це тим, що вона й надалі залишається найкрасивішою полькою.

Через цю інтриґу не відбувся черговий конкурс 1931 року,поки виготовляли нову корону замість украденої примхливою львів’янкою.

Утім, за два роки перебування в Голівуді вона не зіграла жодної ролі й повернулась у Польщу. Якийсь час грала на театральній сцені, потім вийшла заміж за громадянина Голландії й виїхала до Антверпена. Після війни переїхала в США, працювала перекладачем.

По смерті чоловіка Софія стала сама заробляти на себе та утримання матері(яка всюди її супроводжувала), читаючи лекції з іноземних мов (вона володіла чотирма мовами), а пізніше працюючи у галереї Bac street antiques.

У поважному віці її переселили до притулку для людей похилого віку, де в серпні 1989 року вона й померла в цілковитому забутті.

Джерело: photo-lviv.in.ua