Taкoю, як є й тeпeр, цeрквa стaлa нaприкiнцi XVII ст. Нa фaсaдi її рoзтaшoвaнa фрeскa Пeтрa Хoлoднoгo (1924 р.) iз зoбрaжeнням св. Mикoлaя, Рoзп’яття, св. Івaнa тa Бoгoрoдицi. У 1926 рoцi дoвкoлa хрaмy з’явилaся кaм’янa oгoрoжa iз зaлiзними рeшiткaми, якy вигoтoвили зa прoeктoм Oлeксaндрa Лyшпинськoгo.
З iстoрiї цeркви св. Mикoлaя нaйвaжливiшими є тaкi пoдiї: в 1471 р. звiльнeнo її вiд пoдaткiв, 1543 р. пaрoхiя звiльняється вiд зaмкoвoгo присyдy i вiд тoгo чaсy бyлa «юридикoю», сeбтo всi мeшкaнцi в грaницях пaрoхiї пiдлягaли цeркoвнiй влaдi. Святo-Mикoлaївськe брaтствo iснyвaлo вiд 1544 р. Вoнo yтримyвaлo шпитaль, сeбтo зaхист для знeмoцнiлих стaрцiв, a тaкoж нeвeликy шкoлy. В XVII ст. цeрквa св. Mикoлaя бyлa цeрквoю yкрaїнськoгo цeхy шeвцiв, якi, як yжe знaємo, жили y вeликiй кiлькoстi нa пeрeдмiстi.
21-го листопада 2013 року до Києва з усієї України почали з’їжджатися небайдужі люди, щоб висловити протест проти дій влади. Так розпочалася сторінка в історії України, яка згодом увійшла у підручники як Революція Гідності.
Першим на акцію протесту, спрямовану проти зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС, у Львові вийшло студентство. 21-го листопада ввечері перед пам’ятником Тарасу Шевченку зібралось понад 30 студентів.
Пригадаємо, з чого все починалося у Львові.
Фото: УКУ
Ініціаторами студентської акції стали активісти Українського католицького університету. Із цієї ночі розпочався Євромайдан у Львові.
«Хто має можливість просимо взяти теплі речі, карімати, продукти. Влада боїться своїх громадян! Сьогодні потрібна максимальна мобілізація – чим більше людей прийде, тим більше шансів, що нашу позицію почують», – зазначалось того вечора у повідомленні активістів.
21 листопада 2013 на Ратуші одразу розгорнули прапор ЄС
Наступного дня, у п’ятницю, 22 листопада, кількість мітингувальників зросла вже до понад тисячі осіб. Люди вийшли на мітинги і в інших містах України. Найбільше їх зібралося в Києві.
Джo Джyлiyс Хeйдeкeр нaрoдився в Нюрнбeрзi 13 лютoгo 1916 р. y сiм’ї aктoрa. Щe з юнaцькoгo вiкy, вихoвaний y лiбeрaльнoмy дyсi i спoвiдyючи вiдпoвiднi цiннoстi, хлoпeць бyв прoти бyдь-якoї мiлiтaрнoї iдeoлoгiї, a тим бiльшe рeвaншиських нaстрoїв, якi в Нiмeччинi пoстyпoвo нaбирaли пoпyлярнiсть y мiжвoєннi чaси. Йoмy бiльшe пoдoбaлися мирнi спoсoби сaмoвирaжeння, тaкi як фoтoспрaвa. З мeтoю здoбyття прoфeсioнaльних нaвичoк в цiй дiлянцi прoтягoм 1931-1933 рр. Джo пoсилeннo i yспiшнo стyдiювaв кyрс фoтoгрaфiї y Фрaнкфyртi-нa-Maйнi в aтeльє Штeфaнa Рoзeнбayeрa.
Чeрeз пeрeслiдyвaння зa свoї лiбeрaльнi yпoдoбaння, якi йшли врoзрiз iз oфiцiйнoю нaцистськoю дoктринoю, Хeйдeкeри нeвдoвзi бyли змyшeнi eмiгрyвaти в сyсiдню Швeйцaрiю. Сaмe в тi oстaннi пeрeдвoєннi рoки Джo встиг здiйснити ряд мaндрiвoк пo Eврoпi, y тoмy числi i пo тeритoрiї ІІ Рeчi Пoспoлитoї.
В рoзпaл рaдянськo-нiмeцькoї вiйни вiйськoвий фoтoгрaф пoбyвaв i нa oкyпoвaних фaшистaми зeмлях Укрaїни тa Бiлoрyсi. Toж пoширeнoю тeмoю в твoрчiй спaдщинi Хeйдeкeрa тoгo пeрioдy бyлo й рoзкриття сцeнoк iз пoвсякдeннoгo життя прoстoгo вoякa i цивiльнoгo нaсeлeння.
Пiд чaс пeрeбyвaння y Вaршaвi вiйськoвий фoтoгрaф нeoднoрaзoвo вiдпрaвлявся в пoшyкaх знaйoмих гeбрeїв нa тeритoрiю ґeттo. Taм зa дoпoмoгoю мiнiaтюрнoї кaмeри бeз oфiцiйнoгo дoзвoлy нa тo нiмeцькoї aдмiнiстрaцiї тaємнo фiксyвaв нa плiвкy стрaждaння i нeлюдськi yмoви, в яких прoживaлo гeбрeйськe нaсeлeння мiстa. Ti йoгo свiтлини, як свiдчeння нaцистських злoчинiв y вaршaвськoмy ґeттo, бyли прeдстaвлeнi нa зaгaльний oгляд тiльки в 1981 р.
Пiсля вiйни Джo прaцювaв нa aмeрикaнськiй рaдioстaнцiї “Рaдio Mюнхeн” i бyв oдним з нeбaгaтьoх нiмeцьких рeпoртeрiв, хтo свiдчив нa Нюрнбeрзькoмy прoцeсi прo вoєннi злoчини гiтлeрiвськoгo рeжимy. Зaпрoвaджeння зaгaльнoї вiйськoвoї пoвиннoстi y пoвoєннiй Нiмeччинi викликaлo чeргoвий пaцифiстський прoтeст в дyшi фoтoгрaфa i вiн знoвy зaлишив Бaтькiвщинy, пeрeбрaвшись нa цeй рaз зa oкiaн в Брaзилiю.
Лишe в 1986 р. Хeйдeкeр пoвeрнyвся нaзaвжди в Eврoпy i oсeлився y Вiднi. Як жyрнaлiст i письмeнник, вiн oпyблiкyвaв кiлькa книг i фoтoмaтeрiaлiв (y тoмy числi прo бyднi Вaршaвськoгo ґeттo i прo Нюрнбeрзький прoцeс). Пoмeр Джo Дж. Хeйдeкeр 1997 р.
На уламках Австро-Угорської імперії в ніч на 1 листопада 1918 року Львів було проголошено українським.
13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
Назва Західноукраїнська Народна Республіка вперше офіційно була вжита саме в цьому Законі. Прийнята 19 жовтня 1918 Проклямація Української Національної Ради використовувала терміни «українська область», «українська територія», «українська національна територія».
Невеликий за розміром документ складається з п’яти статей-артикулів: Назва, Границі, Державна суверенність, Державне заступництво, Герб і прапор.
Артикул перший посилається на право самовизначення народів та Прокламацію УНРади від 19 жовтня. Західноукраїнська Народна Республіка визначається як «держава, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями».
В артикулі другому перераховуються складові території ЗУНР як «української суцільної етнографічної області в межах бувшої австро-угорської монархії»
Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб.
Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі, та прапор — блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.
Державний суверенітет ЗУНР, згідно з артикулом третім, формулювався так:
«Отся державна територія творить самостійну Західно-українську Народню Републику.»
Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).
Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італіїта ін.
12
Автором проекту Тимчасового основного закону був один з найближчих співробітників митрополита Андрея Шептицького о. Платонід Філяс чину св. Василія Великого. Безпосередню участь у розробленні документа брали сам митрополит А. Шептицький, єпископи Й. Коциловський та Г. Хомишин.
Сучасна вулиця Петра Дорошенка, або давня Сикстуська дорога, відома від 1569 року, що вела колись від львівського середмістя до маєтку Еразма Сикста, лікаря, а також бургомістра Львова на початку XVII сторіччя, не змінювала своєї назви від 1688 року до II Світової війни, розповідає Фотографії Старого Львова.
Із плином віків змінювався її зовнішній вигляд, забудова, багато її кам’яниць ми ніколи більше не побачимо. Серед них, давня забудова початкового відрізку вулиці – кам’яниці під номерами № 2,3,4 та 5, зруйновані під час війни.
Забудова перших номерів вулиці була типовою 2-3 поверховою, чиншовою, із пізнішими добудовами, до 1939 року у партерах будівель було розташовано цукерні (у будинку №5 – кондитерська “Івонка”, під №3 – цукерня Флюра), майстерні, крамнички…
Забудова початкового відрізку вулиці Дорошенка (праворуч-№2,4 -ліворуч – 3,5). Поштівка початку XX сторіччя
У перші дні вересня 1939 року, під час бомбардування Львова німецькою авіацією були зруйновані дві триповерхові чиншові кам’яниці під № 2 і 4. На їхньому місці досі нічого путнього не збудували, окрім трамвайної зупинки, пізніше – “радянських” павільйонів громадського харчування, які згодом перетворили на крамнички…
За сучасною “пластиковою” забудовою, в глибині подвір’я, можна побачити напівзруйновану двоповерхову будівлю, що формами нагадує забудову вулиці першої половини ХІХ сторіччя Тут містилася майстерня сницаря Франца Михайла Чернявського (1862-1899), який виготовляв іконостаси, вітражі у стилі неоготики, бароко, неоренесансу для церков та костелів…
Вгорі – вулиця Сикстуська – на початку – первісна забудова. Фото до 1939 року
За сучасною адресою вулиця Дорошенка, 3, та на вулицю Банківську, виходить сучасний торговельний пасаж “Плазма”, головний вхід до якого облаштовано в будинку №5 на проспекті Свободи. Нині цю споруду переобладнують. Від будинків під № 3 і 5 залишилася лише двоповерхова офіцина, через яку нещодавно облаштовано другий вхід до сучасного пасажу…
Зруйновані будівлі на Сикстуській 2 та 4. Фото 2015 року
У перші дні II Світової війни авіація Люфтваффе здійснила бомбардування міста… Постраждало чимало міських дільниць, людські жертви обчислювались сотнями… У ці дні відійшла у вічність давня забудова перших номерів сучасної вулиці Дорошенка у Львові…
На місці будівель № 2 та 4 на вулиці Дорошенка. Фото 2015 року
У останні роки відбулось чимало громадських слухань та прзентацій забудови та раціонального використання простору у історичному центрі Львова, однак, далі обговорень справа не йде…
Хто пам’ятає “продовольчу Програму” при порожніх полицях і чергах по годині і більше по продукти? А папір коричневий, в який загортали продукти, який важив тонну, розведена сметана, майже блакитне молоко у пляшках, які можно було і не мити, бо слідів від молока не лишалося, три види ковбас, сиру, консерви.
У мережу виклали чорно-білі фото, зроблені у крамницях Львова у далеких 1981-1983 роках. Автор світлин відомий львівський фотограф того часу Віль Фургало. Як видно на фото майже сорокалітньої давності, на якісь делікатеси у продуктових магазинах того часу розраховувати було не варто. А якщо вам із колежанкою захотілося б після роботи поїсти морозива і трохи попліткувати, то робити це у тогочаснім кафе, навряд чи було б так комфортно, як зараз.
Універсам, Продтовари, Промтовари…
Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.Львів, 1981-1983 роки. Фото Віль Фургало.
У колекціях Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника знайшли монументальну картину Олександра Климко «Бій під Крутами», повідомляє Фотографії Старого Львова з посиланням на історика Орест Круковський в Facebook.
Зворот картини Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
«На запрошення колег з бібліотеки Стефаника мав нагоду оглянути недавно віднайдену та реставровану картину Олександра Климка «Бій під Крутами». Це батальне полотно, розміром 3,2 м х1, 7 м., створено художником у 1936 році багато років вважалось безнадійно втраченим. У 1938 році ця картина була особисто передана до Музею історично-воєнних пам’яток у Львові майбутнім істориком Володимиром Трембіцьким і рік прикрашала експозицію Музею. Після окупації радянськими військами Галичини, музей був закритий як націоналістичний, а його збірки передали до фондів Львівського історичного музею. Після закінчення війни, ці пам’ятки, як антирадянські, були переміщені у спецфонд. На приналежність полотна до фондів історичного музею також свідчить сигнатура виявлена у лівому нижньому куті на звороті полотна – Л І М. С Ф (Львівський історичний музей. Спецфонд)», – написав Орест Круковський.
Зворот картини Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
«У цей час бібліотеками, архівами та музеями Львова прокотилась хвиля більшовицьких ревізій. Вже жовтні 1948 р полотно О.Климка «Бій під Крутами», разом з низкою інших робіт відомих українських художників Куриласа, Іванця та інш з’являються в описі облікових карток Львівського історичного музею, «як речі, що не мають музейної вартості та підлягають вилученню». Інвентарна картка та список була завірена підписами директора музею та наукового співробітника В.Купринця. Львівський історик Володимир Бойко, який досліджував спадщину пам’яток історично-воєнного музею НТШ вважав їх втраченими, хоч, як він зазначав, актів на знищення виявлено не було. За нез’ясованих обставин полотно будо переміщено до бібліотеки Стефаника, і там невідомий патріот, приховав його від знищення», – написав історик.
Він зазначив, що адміністрація бібліотеки Стефаника планує 30 вересня, в день бібліотекаря, урочисто відкрити знайдену картину.
Портал Фотографій Старого Львова поділився враженнями подорожуючого про вигляд Львова 1956 року, що були передруковані з місячника “Вісник” у одній з найстаріших українських газет діаспори “Свобода” (№ 242 , 18 грудня 1956 р.).
Текст публікації поданий оригінальним, а також ілюстрації, що були подані у статті.
Місячник „Вістник”, орган ООЧСУ, подав у числі 11 (97) за листопад ц. р. за підписом А. О. цікавий опис сучасного Львова і змін, що сталися в ньому після другої світової війни. Передруковуючи цей допис, редакція „Свободи” доповнює його кількома сучасними фотографіями. Редакція.
Вид на львівський Ринок й Успенську церкву. Фото: “Свобода” № 242 , 18 грудня 1956 р.
Від деякого часу наші часописи закордоном подають цікаві вістки, про сучасний вигляд м. Львова та його мешканців. Відомості приходять переважно від подорожників чи різних місій, які проїздять через Львів на схід до Києва або із України на захід. Обличчя Львова за тими вістками різне, залежно від того, хто їх подає. Цим разом нижче подано вістки про сучасний Львів з літа ц. р. від людини, яка перебувала у Львові повний місяць, приїхавши сюди із Польщі, де тепер мешкає на т. зв. заточенні. Наш 60-ти літній відвідувач рідних у Львові, по 24-річній відсутності у ньому, подає свої враження, як той, що у Львові родився, до усього має прив’язання, знає ціну кожного львівського закутка.
Їзда до Львова відбувалася на лінії Варшава-Бересть-Ковель-Сокаль-Львів. Ця подорож тривала дві ночі й один день. Берестя, як гранична станція, виглядає дуже гарно, бо уся в рожах та зелені. Контроля пакунків граничниками відбулася дуже коректно, спокійно, без надмірного шукання та допитувань. По дорозі із Берестя до Львова, особливо між Ковелем та Кристинополем видно багато нових промислових споруд, частина з них не закінчена. (Треба мати на думці новоповсталий вугільний басейн. — А. О.).
Наш львов’янин був певний, що прибувши до Львова знайде своїх старих знайомих та – на жаль – нікого не найшов. Усе чуже, нове.
Львівський оперний театр. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
3-зовні Львів дуже гарний. Чистота – надмірна, взірцевий порядок в русі та й скрізь. Простором збільшився Львів від стану з 1939 р. в два рази. До Львова належить нині Скнилів, Клепарів, Зимна Вода, Сокільники, Сихів, Винники, Голосько, майже усі Брюховичі та сягає Львів попід Рясну та інші підміські села, які не думали ніколи в І939 p., що будуть колись належати до Львова. За даними львов’ян, які подавали свої дані усі майже однаково, у Львові мешкає 1,000,000 населення. Повище число сучасного стану населення м. Львова підтверджують й комуністи в пресі, як на чужині, так і в польській крайовій пресі.
Життя у Львові дешевше, як у корінній Польщі, хоч заробітня платня майже така сама, як і в Польщі. Усе можна купити, тільки дорого. Найдорожча одежа і взуття. Проте, на загал львов’яни вбрані краще, як у Польщі. На вулицях переважно українська мова, а за нею московська. Польське робітництво вже говорить в більшості украінською мовою, а інтелігенція розмовляє, російською або польською. За цілий час перебування у Львові, протягом одного місяця, лиш раз довелося чути польську мову і то в книгарні колишній „Атляс”, де якась пані купувала книжку. На вулиці польської мови не чути взагалі, а поляків у Львові налічується біля 10.000, приблизно стільки ж і жидів.
Пам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Поляки мають у Львові три костели: внизу Личаківської вулиці — св. Антонього, далі Марії Магдалини та Катедру. В перших двох костелах є відправа лише в неділі, а в катедрі щодня. До обслуги вірних поляків с 4 священики. Мають поляки ще у Львові пару своїх шкіл при вул. Зеленій, часопис «Червони Штандар» при Сокола 3 (де колись виходив „Вєк Нови”) та три пам’ятники: Міцкевича, Кілінського на горі Личакова та ще якийсь один. Найбільший польський пам’ятник у Львові «Коп’єц» Унії Любельської, наверху Високого Замку, висипаний ще за Австрії помалу зникає. Усі інші польські пам’ятні місця поволі втрачають своє значення, передаються до вжиткування суспільним і урядовим установам. Колишнє «Оссолінеум» та будинок-музей на ринку перейшов під заряд і користування Філії Академії Наук (колишнього НТШ). Костел св. Миколая при вул. Миколая повернено на ужиткування українським вірним, від яких пару сот літ тому його насильно відібрано та створено із церкви рим.-кат. костел.
Преображенська церква. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Усі українські церкви відкриті. Наш відвідувач був на Богослужбі в соборі св. Юра, Волоській та Преображенській церквах. Як і давніше, інтеліґенція побільше ходить до «Преображенки». Богослуження православні відправляються при участі гарного церковного хору. Участь вірних в Богослужбах дещо менша, як до 1939 p., бо певна частина населення не ходить до церкви у зв’язку із своїм становищем в урядовій ієрархії. Одначе більшість населення молиться Богу по церквах як раніше, не зважаючи на те, що українська греко-католицька церква не існує.
В звичайну неділю у св. Юpa соборі є трошки більше як ¾ церкви заповненої вірними. Приблизно так само виглядає стан і по інших церквах.
Кладовища у Львові, як були раніше, так залишилися донині майже в такому самому стані, хоч могили позаростали травою, особливо на польських гробах. Гроби наших вояків УСС як на Янівськім, так і Личаківськім кладовищах не існують, з них спочатку витягнено хрести, на яких були «тризуби», а потім і їх ліквідувано. Польське кладовише «оброньцуф Львова» взагалі не існує, – ні знаку. Червоний камінь, з якого були зроблені хрести, капличка, кажуть львов’яни, зужито на будову головних фасад головного залізничого двірця, який відбудовано за 3.500,000 карб., змодернізувавши його трохи в середині та зверху. Товаровий двірець поширено значно на усі поля Левандівки чи Богданівки та в сторону Янівського та Клепарова.
Головний залізничний вокзал Львова.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Місто Львів робить гарне враження, коли порівняти його вигляд до великих міст Польщі. Усе тут в зелені, квітах (головно маки). Усюди видко велику чистоту і порядок, дисципліну руху.
Усі парки Львова розбудовано, виасфальтовано, освічено колистими лямпами. Парк Стрийський (58 га. площі) продовжено до кінця лісу Жубрівського. Зі Стрийського кладовища, шкарпів та вертепів при вул. Пелчинського та Вулецькій зроблено гарний «парк культури», щось в роді колишнього Люна Парку. Створено гарні парки із колишньої Залізної Води, Високого Замку, Єзуїтський город перезвано на парк ім.І.Франка. В центрі міста немає трамваїв, їх пересунено па периферію, в напрямі на Винники (до тютюнярні), до Сихова, будується трамвайна сітка до Брюхович. Замість трамваїв в місті курсують тролейбуси, яких дуже багато. Кінської комунікації у Львові немає взагалі, усе іде тягаровими або особовими автами.
Має Львів 4 купальних басейни, модерно устаткованих. Колишнє купелисько «Світезь» тепер зветься «комсомольське озеро» від якого є пряме тролейбусне сполучення до Замарстинівського купелиська.
“Комсомольське” (Винниківське) озеро було створене шляхом комсомольської будови. Фото 1953 року
Українці, яких у місті понад 50% тримаються дуже добре, даючи собі дуже добре справу з ситуації, в якій находяться. В публічних розмовах на вулицях львов’яни обережніші від прибулих з Наддніпрянщини.
Найгіршу працю мають діти колишніх священичих родів та усі ті, яких соціяльне походження з-перед 1939 р. не надто відповідне для сучасної влади. Молодь молодшого та старшого віку, роджена у Львові ти прибула зі Сходу, фахово вишколена, добре презентується. Ці молоді люди або ще студіюють, або є на різних посадах. Почуття національної свідомости зросло.
До Львова приїхало дуже багато людей з Наддніпрянщини. Багато з них поженилося тут. Народилося нове покоління, і всі разом становлять один нарід. Взаємний з росіянами коректні, службові. По урядах можна говорити по нашому або по російськи. Є розпорядження, що урядовці‚ які не знають української мови, мусять її чимскорше навчитися.
Написи на вулицях і склепах українські, по урядових всесоюзних будинках ще і по російськи.
Площа Адама Міцкевича, листівка, 1956 (прибл.)
Колишні «Торги східні» не існують. На місці павільйонів тепер стоять касарні. Ціла Персенківка та горішня Потоцького забудована новими бльоками. Постали цілі нові вулиці, квартали, торгові площі, уряди. Ці дільниці це вже глибина міста. Та помимо всього населення мешкає дещо тісніше, як до 1939 р. На особу призначено 10 кв. м. мешкальної площі.
Залізниці, поїзди наповнені людністю як до 1939 р. та в порівнянні із Польщею нині тут прекрасна їзда. Немає цього безголов’я, що на польських коліях, де ще іноді їздять на дахах.
Львов’яни дуже добре здають собі справу із політичного становища, в якому находяться та свідомі того, що матеріально їм тепер дещо гірше, як було за Польщі до 1939 p., але свідомі й того, що польське панування у Львові скінчилося.
Багато людности, прибуло на постійне мешкання до Львова із провінції: — малих міст, містечок, сіл. (Це подібний процес, як бачимо, українізації Львова, як це ми мали в часах 1920-30 pp. на Приддніпрянщині – А. О.)
Львівський університет ім. Івана Франка. Фото: “Свобода” № 242 , 18 грудня 1956 р.
Серед провінційного населення с дуже багато молоді, яка покінчивши гімназії (десятилітки) тут у Львові поступає до високих шкіл, чи фахових вищих наукових закладів. Зараз у Львові є 27 десятиліток, 33 інших середніх школи, 13 високих шкіл, 30 технікумів, 4 театри, ряд заводських робітничих шкіл.
Реасумуючи усі вище наведені новості відвідача Львова, можемо ствердити сильний український стан посідання у Львові у всіх ділянках його життя.
Він дещо подібний до стану поляків у Львові за австрійських часів, де вони, хоч не мали власної державности, але все ж були панами ситуації в усіх ділянках життя, що їм 1918 р, і 1919 р. дуже допомогло у заволодінні Галичиною. Однак тут треба скорегувати, що поляки за Австрії були пануючий елемент серед української людности та чисельних польських колоній, особливо в околицях Львова, українці сьогодні с пануючим адміністративним елементом серед свого народу на своїй землі та без польських колоністів, які виїхали на захід ще в 1945-47 pp. та їх місце зайняли наші люди із т. зв. Закерзоння та переселених районів Галичини.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
За найновішими відомостями зі Львова українці в ньому становлять переважаючу масу населення. Як нам відомо, 1939 р. ми мали на 317,000 населення Львова, ледве 50-60,000 українців, нині на кругло 1,000.000 населення міста українців с понад 700,000. Ці числа дещо говорять
17 серпня 1969 року львівські “Карпати” виграли Кубок СРСР з футболу. У фіналі львів’яни здолали ростовський СКА 2:1. Це був перший випадок, коли команда другої ліги здобула всесоюзний трофей, пригадує Gazeta.ua.
За рік до цього львів’яни грали в перехідному турнірі за право виступати у вищій лізі. У вирішальному матчі зійшлися “Карпати” й “Уралмаш”. Суддя – естонець Хярмс – зарахував гол росіян, забитий із офсайду. Львів залишився у нижчому дивізіоні.
На шляху до фіналу львів’яни здолали дві одеські команди – СКА і “Чорноморець”, єреванський “Арарат” та “Суднобудівник” із Миколаєва.
– Ростовці були впевнені, що обіграють нас без проблем, – розповідав капітан “Карпат” Ігор Кульчицький.
Ростислав Поточняк казав, що гравці СКА були впевнені в перемозі.
– Вони мали фірмові бутси “Адідас” і натякали нам, мовляв, після гри зможемо продати.
Коли ж у Ростові дізналися, з ким гратимуть у фіналі Кубка СРСР, лише зневажливо пирхнули:
– Львов? Эта деревня?
До столиці імперії приїхали кілька десятків тисяч львівських фанів. Зі Львова замовили спеціальний потяг “Львів – Москва”, який напряму доставив до столиці СРСР сотні львівських уболівальників, переважно робітників підприємств заводів “Електрон”, “Львівсільмаш”, ЛАЗ, швейної фірми “Маяк”. Львів’яни приїхали із транспарантами “Кубок Львову”, “Тільки за “Карпати”, а також розтягнули велике полотно із зображенням лева, який тримає Кубок.
– Заходжу до кімнати і бачу – серед арбітрів є естонський суддя Еуген Хярмс. Я привітався з двома арбітрами, а естонця ніби й не бачив, – згадував Ігор Кульчицький. – Хярмсу одразу вдарила кров в лице. Я розписався і вже йшов на вихід, коли він окликнув мене і спитав, чому я з ним не привітався. Я відповів, що із запроданцями вітатись не буду. Тоді Хярмс зізнався мені, що його змусили підсудити у тій грі. Більше того, він розповів, що й у цій грі володарем Кубка бачать тільки СКА, тому “Карпатам” доведеться не солодко.
Рахунок відкрили ростовці. Відзначився Анатолій Зінченко. Тоді львівські уболівальники затягнули на трибунах “Черемшину”. Львів кинувся відіграватися і забив двічі – відзначилися Лихачов і Булгаков.
– Минали хвилини до фінального свистка, а я бачив, що команду покидають сили, – згадував Кульчицький. – Ростовці натиснули і за кілька хвилин до закінчення матчу забили. Бачу, головний арбітр вказує на центр поля, гравці СКА не тямлять себе від щастя через забитий гол, а боковий арбітр не опускає прапорця. Це був естонець Хярмс, який зафіксував офсайд з боку СКА. Головний суддя кілька разів перепитував його у правильності рішення, але Хярмс твердив одне – був офсайд. Таким чином естонець спокутував свою провину за нечесно зарахований гол у воротах “Карпат” 1968 року.
– Є таке поняття як “наш день”. Так от – це був наш день, – каже Ростислав Поточняк.
1878 року в Моршині на Львівщині розпочався перший офіційний лікувальний сезон. Там відкрили “Заклад для лікування грудних захворювань”. З цього почала історія всесвітньовідомого курорту.
Сьогодні хочемо познайомити вас із ретро світлинами курорту в Моршині, які датуються 1960-1970-ми роками. На них можна побачити санаторії, умови проживання та самих відпочиваючих, які завітали на Львівщину, щоб поправити своє здоров’я.
Моршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х роках
Поштовхом до розвитку міста та курорту стало будівництво 1875 року залізниці Стрий – Станіслав. 1877 року преса почала писати про відкриття кліматичного курорту для хворих на туберкульоз легенів. Слава про лікувальні властивості моршинської води швидко ширилась межи людьми.
Моршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х роках
В рекламних проспектах, що виходили перед Першою світовою війною, Моршин порівнювали з найпопулярнішими європейськими курортами, називали його “галицьким Спа” чи “галицьким Карлсбадом” – тепер Карлові Вари.
Моршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х роках
В 1930-х на курорті були збудовані водолікарня, грязелікарня, інгаляторій та бювет мінеральних вод — “грибок”, котрий став символом міста.
Моршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х роках
Після встановлення радянської влади приватні пансіонати були об’єднані в санаторії.
Моршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х рокахМоршин у 1960-1970-х роках
