Публікуємо і ділимось з вами знимками Львова, яким він був у 1980-ті роки. Ви можете помітити нові райони, стиль моди персонажів, фонтани, парки, машини та багато іншого, що було вже 40 років тому.
Це дасть вам уявлення, яким було тогочасне місто. Однак варто зауважити, що світлини ці були зроблені для презентаційного туристичного видання, яке повинно було показати місто з кращого боку.
Пам’ятник Адаму Міцкевичу. 1980 рікМаленький львів’янин. Фото 1980-их роківСихів на етапі будівництва. Львів. 1980 рік.Фонтан “Кульбаба” біля парку Культури. 1980-ті
Львів зажди був, є і буде справжнім повноцінним європейським містом, яке зберігає не тільки архітектуру, а й справжній дух, український дух. Тут є свій колорит. Такий рідний.
Зйомки фільму в центрі Львова. 1980 рікАвтовокзал у Львові. Фото 1980-их роківАеропорт. Львів.1980 рік.Стадіон «Україна» (раніше «Дружба»), Львів. Фото 1980-их роківЛіто у Стрийському парку. Львів.1980 рікСучасна верхня Городоцька. Фото 1980-их років
А чи знали ви, що в самісінькому центрі Львова є робоча на сьогодні астрономічна обсерваторія? Розташована вона на даху будинку вул. Кирила і Мефодія, 8, де знаходиться фізичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Ірина Колодка із ЛКП «Бюро спадщини» з’ясувала як працює ця обсерваторія та як вивчали космічні об’єкти у нашому місті в різні часи.
Від гороскопів до науки
«Небесним явищам завжди надавали сакрального значення, бо людству властиво вважати, що у них розгадка сенсу земного буття. Тож ще задовго до появи перших класичних обсерваторій на території Європи, вагому силу у свідомості середньовічного жителя мали астрологічні прогнози і гороскопи. Львів та тогочасні вчені міста не були винятками у таких поглядах», – розповідав директор обсерваторії ЛНУ ім. І. Франка Богдан Новосядлий.
Ми і сьогодні можемо натрапити на передбачення французького астролога Мішеля Нострадамуса, адже він зробив передбачення на 2040 років вперед. Але у Нострадамуса був і відомий попередник – галичанин Юрій Котермак, або Дрогобич, який наприкінці XV ст. одним із перших східних слов’ян написав докторську дисертацію про зоряне небо.
Астрономічна обсерваторія є науково-дослідною установою Львівського національного університету імені Івана Франка
«Він займався астрономічними спостереженнями та астрологічними передбаченнями майбутнього, а також прогнозами погоди та затемнень. Передбачення погоди було важливим фактором, адже від неї залежав врожай. А затемнення, як відомо, завжди вважалося передвісником чогось лихого. І хоча ці уявлення були хибними, навіть такий низький рівень прогнозованості не втрачав своєї актуальності впродовж багатьох століть», – зазначає Богдан Новосядлий.
Перша львівська обсерваторія
Львівську астрономічну обсерваторію заснували єзуїти у 1771 році. Її облаштували відразу біля костелу єзуїтів, що тепер у самісінькому центрі Львова: вона була на міських мурах та слугувала входом (хвірткою) до міста, де зараз виїзд з площі Підкови на проспект Свободи. Вона мала вигляд двоповерхової восьмикутної вежі з пласким дахом.
В документі, що зберігається у Центральному історичному архіві, зазначається що: «Року 1771, дня 27 квітня, Єзуїтський колегіум, бажаючи збудувати у Львові астрономічну обсерваторію, домагався від міста дозволу зруйнувати стару хвіртку, а замість неї коштом колегіуму збудувати нову разом із астрономічною обсерваторією, на що магістрат Львова, з долученням королівської згоди, дав дозвіл, додавши таку умову, що коли ця обсерваторія стане непотрібною для навчальних цілей, повернути її місту».
Міський магістрат на спорудження обсерваторії єзуїтам дав місяць. Як виглядала споруда можна побачити на відомому макеті Львова Януша Вітвіцького.
Ця наукова установа у нашому місті за оснащенням не поступалася тогочасним європейським. Вивчення небесних об’єктів у Львові тоді було на тому ж рівні, що й колег у Берліні, Вільнюсі чи Відні. Науковців виховували у Львівському університеті, де спеціально запровадили окремий курс астрономії.
Час заснування астрономічної обсерваторії у Львові припав на період тріумфу класичної механіки, коли провідні науковці світу взялися за вивчення руху небесних тіл на основі законів Ньютона та принципу відносності Галілея.
«Ми знаємо, що у львівській обсерваторії проводили спостереження сонячного затемнення 1764 року. Ці результати вчених з нашого міста опубліковані у «Віденських астрономічних ефемеридах» за 1765 р. та протоколах Паризької академії наук за 1776 р. Вони вийшли у спеціальних збірках небесних координат Сонця, Місяця, планет та інших астрономічних об’єктів у послідовні моменти, наприклад, опівночі кожної доби. Для того часу це було вагомим досягненням», – додає директор обсерваторії ЛНУ ім. І. Франка.
Після приєднання Галичини до Австро-Угорської імперії у 1772 та заборони ордену єзуїтів у 1773 обсерваторію передали у власність міста. В той час виникла потреба у створенні точної карти Східної Галичини і Волині, тому на допомогу покликали астрономів. Імперський уряд призначає директором обсерваторії відомого астронома Йозефа Лісґаніґа, який перевозить сюди з Відня низку своїх інструментів для здійснення геодезичних вимірювань методами астрономічної тріангуляції. Власне, йому з соратниками належать перші карти Галичини і Волині, побудовані за допомогою найточніших на той час астрономо-геодезичних методів.
Першій львівській обсерваторії не вдалося довго проіснувати. У 1784 році почали говорити про необхідність зведення нової будівлі, адже з існуючої північно-східна частина неба була затулена вежею костелу єзуїтів, а проїзд карет створював значне дрижання інструментів, що псувало результати спостережень. Ймовірно, в цей же період стара будівля була знесена, а нова не збудована.
Дивовижно, проте у Львові досі є збережена раритетна астрономічна література XVIII – XIX ст. і навіть дзеркальний телескоп XVIII ст. системи Грегорі, який використовували у Львові вчені того часу! Вони зберігаються у Науковій бібліотеці та в музеї Університету.
Відродження досліджень у часи Австро-Угорської імперії
Відродження львівської обсерваторії відбулось аж через століття. У 1871 році у Львівській політехніці створено кафедру геодезії та сферичної астрономії, а згодом, у 19878 році, й астрономічну обсерваторію. З часом кафедра стала Інститутом геодезії, який сьогодні є провідним науковим центром в галузі наук про визначення форми і розмірів Землі, зображення земної поверхні на планах і картах, точних вимірювань на місцевості, які пов’язані з розв’язанням різних наукових і практичних завдань.
У 1897 році Львівський університет отримав від Міністерства у справах освіти дозвіл на відкриття кафедри астрономії та астрономічної обсерваторії. Марцін Ернст, який став першим директором відновленої обсерваторії університету і був ним аж до 1930 року, доклав багато зусиль до розвитку інструментарію обсерваторії та бібліотеки. Зокрема, він придбав телескоп-рефрактор Мерца-Зенднера з фотографічною камерою, який був встановлений на даховому майданчику навчального корпусу, що по вул. Кирила і Мефодія, 8, і слугував кільком поколінням вчених. А учениця Марціна Ернста, Олена Казімерчак-Полонська стала всесвітньо відомою дослідницею малих тіл Сонячної системи.
Телескоп-рефрактор Мерца-Зендтнера з фотографічною камерою, придбаний М. Ернстом у 1914 р. Біля телескопа Володимир Степанов (1913-1986 р.р.). Фото кінця 40-х – початку 50-х
З 1932 по 1945 рік директором обсерваторії був Евґеніуш Рибка, фахівець в галузі фотографічної фотометрії змінних зір, який переїхав до Львова з Варшави на пропозицію очолити обсерваторію після смерті Марціна Ернста. Тоді ж на даховому майданчику збудували три металеві павільйони для телескопів, які використовуються до цього часу.
Друга світова війна внесла свої корективи в роботу обсерваторії, але не зупинила її. Попри складнощі воєнного періоду вдалося зберегти обсерваторію як діючу структуру, про що свідчать записи в журналах спостережень, та кілька сот астрономічних фотопластинок з ділянками зоряного неба, що отримані в той час та зберігаються в склотеці обсерваторії.
Більше того, завдяки винахідливості та сміливості Евґеніуша Рибки вдалося зберегти практично весь астрономічний інструментарій від вивезення до Німеччини у 1944-му, коли фронт наближався зі сходу.
«Телескоп та інше найцінніше приладдя влада зобов’язала спакувати в спеціальні скрині та вивезти залізницею до Німеччини. В обсерваторії так і зробили: все розібрали, спакували, описали і… «на папері» відвезли, а насправді заховали в університетських підвалах. В умовах відступу німці вже не мали можливості перевірити», – розповідає Богдан Новосядлий.
Із центру Львова можна побачити Сатурн!
Після закінчення Другої світової війни до Львова за направленнями приїжджають як випускники університетів інших міст тодішнього СРСР, так і досвічені науковці. Обсерваторію спочатку очолює Олександр Сирокомський, пізніше Володимир Степанов, який започаткував у Львові дослідження Сонця, створив перший на теренах колишнього СРСР вертикальний сонячний телескоп із спектрографом подвійного відбивання.
Універсальний інструмент, придбаний М. Ернстом у 20-х роках. Біля телескопа Ярослав Капко (1907-1979 р.р.). Фото кінця 40-х – початку 50-х.
З початком космічної ери – запуском першого супутника у 1957 році, при обсерваторії створено станцію спостережень штучних супутників Землі, яка входила до всесоюзної мережі таких станцій. Цей новий напрям астрономічних спостережень захопив Олександра Логвиненка, який згодом очолив станцію та однойменний відділ Астрономічної обсерваторії. У наш час уже інше покоління астрономів продовжує спостереження інших супутників, іншими методами, іншими, сучасними приладами. Важливим напрямком тут є участь в програмах спостережень з визначення параметрів обертання Землі, служби часу та космічної безпеки Землі.
Тепер обсерваторія Франкового університету спостерігає за Сонцем, зорями і штучними супутниками Землі сучасними телескопами, що знаходяться на заміській станції спостережень у селищі Брюховичі, яка заснована у кінці 50-х минулого століття. Крім досліджень, пов’язаних із власними спостереженнями, науковці Астрономічної обсерваторії використовують дані астрофізичних спостережень, отриманих на різних телескопах світу і доступних через відкриті бази даних, займаються дослідженнями небесних об’єктів та Всесвіту як цілого теоретичними методами, числовими моделюваннями різноманітних процесів у космосі за допомогою сучасних комп’ютерів.
Металеві павільйони для астрокамери Цейса, аматорського рефрактора Цейса і рефрактора Мерца з астрокамерою (зліва направо) на даховому майданчику для спостережень по вул. Кирила і Мефодія, 8.
Але повернімося у центр міста. «З нашої обсерваторії на даху корпусу на вулиці Кирила і Мефодія у телескоп можна добре роздивитися Місяць, подвійні та кратні зорі, зоряні скупчення, туманності тощо. Але особливо красивий у телескоп Сатурн. Не дарма його вважають однією з найкрасивіших планет нашої Сонячної системи. Його кільця створюють дивовижне враження. Венеру зараз бачимо ввечері в західній частині небі неозброєним оком, вона яскраво виблискує в променях Сонця. В телескоп можна бачити її фази, подібні на місячні», – зазначає Богдан Новосядлий.
Пожежа у Львові 1527 року — одна з найбільших пожеж, яка знищила майже все місто і його готичну забудову. Пожежа 1527 року була останньою значною пожежею, під час якої згоріла практично вся дерев’яна забудова Львова. Вона сприяла кардинальній перебудові міста розпочалась.
Об 11 вечора, 3 червня того року, загорілася броварня (пивоварня). Вітер швидко розніс вогонь на висушені літньою спекою дахи. Полум’я охопило Пекарську, Краківську, Вірменську, Замкову, Шевську та Галицьку вулиці. Вигорів не тільки центр міста, а й передмістя — Підзамче, Знесіння та інші.
На другий день Львів перетворився на суцільне згарище. Згоріло майже усе місто. Вціліли лише обпалені вогнем Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців та міські вежі. Готичний Львів, що був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла.
Кількість жертв пожежі невідома. Однак, точно відомо, що більша частина жителів врятувалась – браму, яку закривали для захисту від нападів, вчасно відчинили та дали людям втекти з охопленого полум’ям міста.
Зникли практично всі зразки готичної архітектури, що були побудовані протягом XIV—XV століть. На відновлення міста пішло чимало часу і зусиль не тільки міської влади і городян, але й королівського уряду Польщі.
Готичний Львів, який був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла. Зникли практично всі зразки готичної архітектури, які були побудовані протягом XIV—XV століть. Протягом відносно короткого часу, місто було відбудовано в новому, ренесансному стилі. Опісля цієї пожежі почалося будівництво переважно кам’яного Львова.
Вціліли кілька будинків: Ратуша, Вірменська церква, стіни кафедрального собору й крите черепицею помешкання Івана Боротьби.
Очевидець писав у “Меморіалі про пожежу нашого міста”:
«Тисяча п’ятсот двадцять сьомого року в понеділок після свята Вознесення Господнього, о двадцять третій годині, несподівано з броваря дому якогось-то Григорія Солтиса з Клепарова, що стояв напроти монастиря францисканців, на вулиці Пекарів, яка лежала поруч, вибухла величезна й раптова пожежа. Вистрибуючи неначе навальний вихор, розділений у двох напрямах…
Власне через навальність цієї пожежі, у зв’язку з тим, що вона майже все місто затьмарила чорною кіптявою, сам вогонь розповсюдився раптово й несподівано на всі частини міста, так що жодна не змогла врятуватися, і, що найважливіше, якщо б міські брами, зачинені в той час для того, щоб затримати народ для оборони, не були своєчасно відчинені, то без сумніву, велика кількість людей загинула б від самого вогню, коли ця пожежа так шаленіла й усе більше і більше посилювалася, військові метальні знаряддя і гармати чи вогнепальна зброя, що переховувалися були в міських вежах, заряджені порохом і кулями, вибухли на великий пострах народу та з небезпекою для нього і видали страшенний гук на подобу грому.
Сучасні дослідники ставлять під сумнів масштаби лиха, описані в цьому документі. “Мотиви такої відвертої необ’єктивності шукати нескладно, адже після згаданої пожежі місто на 20 років було звільнене від податку в державну скарбницю”, – пише архітектор Роман Могитич у статті “Яким був стольний Львів?”
Цікавий факт: у Львові створили настільну рольову гру «Leopolis 1527: відродження з попелу», яка має за мету відбудувати місто Львів, що згоріло під час цієї пожежі.
На заході Україні є місто, яке дo 1939 рoкy бyлo дyжe пoпyлярним кyрoртoм в Aвстрo-Угoрськiй iмпeрiї тa мiжвoєннiй Пoльщi. У тoгoчaсних пyтiвникaх i прeсi йoгo нaзивaли Пoдiльськoю Рив’єрoю, пoрiвнювaли з Kaрoлiнoю, Флoридoю i Пaлм-Бiч.Ідeться прo кyрoрт y Зaлiщикaх нa Teрнoпiльщинi. Toгoчaснi листiвки дeмoнстрyють привaбливий кyрoрт: смyгaстi лeжaки, вeликi пляжнi пaрaсoлi, дoвгi ряди лaвoчoк, aкyрaтнo пiдстрижeнi дeрeвa. Цe – нa Поділлі, за 200 км від Львова.
Усе почалося з буyдiвництвa зaлiзницi з Чeрнiвцiв дo Зaлiщикiв нaприкiнцi 19 стoлiття. З пoявoю зрyчнoгo спoлyчeння мiстo yвiйшлo в трiйкy нaйпoпyлярнiших кyрoртiв Aвстрo-Угoрськoї iмпeрiї. Aджe тyт yнiкaльний для рeгioнy клiмaт, схoжий нa сeрeдзeмнoмoрський. A всe зaвдяки рoзтaшyвaнню. Зaлiщики – цe пiвстрів на Дністрі, оточений кручами, що затримують тепле повітря.
Пляж “Сонячний”, Заліщики, середина 30-их років ХХ століття
У місті працювали десятки пансіонатів і приватних віл. На березі Дністра були два пляжі – “Сонячний” і “Тінистий”, обладнані лежаками, роздягальнями, тенісними кортами, барами.
Один з тенісних кортів в Заліщиках. Середина 30-их років ХХ століття
Щодня там грав оркестр, а вечорами влаштовували танці. Тут були й кілька яхт-клубів та секції гірського туризму. Публіку збирали кінні перегони, які проводили поблизу міста. Щоосені, під кінець курортного сезону, Заліщики запрошували на свято вина й винограду “Віннярство”.
Заліщики, яхтинг на Дністрі. Середина 30-их років ХХ століття
В той же час в місті починає функціонувати два пляжі, один з яких був другим за розміром нудистським пляжем Польщі.
Курорт був настільки популярним, що до міста проклали залізничну гілку з Варшави через Львів. Нею їздили швидкісні “люкс-торпеди”, які зараз назвали б рейковими автобусами. Під кінець 1930-х сюди почали їздити туристи з інших європейських країн.
В середині 30-х років Заліщики вже приймали таку кількість туристів, якою не могли похвалитись більшість сучасних курортних містечок. За сезон місто відвідувало декілька десятків тисяч туристів, рекорд – 23 тисячі в 1937 році.
Місто Заліщики розташоване в межах Дністровського каньйону. Фактично місто – це меандр, оточений з трьох сторін Дністром, однією з найбільших і найчистіших річок Європи, та горами, а точніше – високими берегами Дністра. Завдячуючи такому розташуванню на тут виник кліматичний феномен: субтропічний клімат в центрі Європи! Це стало передумовою для виникнення рослинництва і виноградарства зокрема. У місті ще за часів Австрійської імперії був заснований аграрний коледж, який готував спеціалістів для всієї Європи, а саджанцями забезпечував щонайменше половину Австрійської імперії, приклад цьому – холодна зима кінця ХІХ століття, коли в Австрії більшу частину садів було знищено через аномально холодну зиму.
Варто згадати, що тільки на заліщанщині в період Другої польської республіки, займались виноробством на професійному рівні.
В Заліщики приїжджали також «дивитись, як цвітуть абрикоси» – це аналог сучасного «цвітіння сакур в Ужгорді». Навесні, коли все місто було в цвіту цих дерев, мешканці та гості міста виходили на так званий «шпацір» і гуляли центральними вулицями в колі друзів та сім’ї.
Усе закінчилося 1939 року. Почалася Друга світова війна. З нею до Заліщиків прийшли “совіти”. А в 1941 році потужна повінь зруйнувала пляжі та чимало прибережних парків. Відновлювати курорт після війни у радянській Україні не стали.
Та все ж Заліщики варто відвідати, щоб насолодитися чудовим краєвидом із дністровських круч і походити між історичних будівель, які можуть розповісти багато цікавого про багатогранну 600-літню історію міста.
Сучасні Заліщики в літній період. Фото: ukraineculturetrip.com
Останніми роками місто робить спроби повернути колишню славу.
Маленька та затишна львівська площа Ринок, гуляючи по ній відчуваєш себе своїм в цьому місті, не відчуваєш тиску кам’яниць, не помічаєш метушні навколо, просто добре… Давайте поговоримо тут про скульптури, алегоричні постаті, які вже віки спостерігають за постійною мінливістю моди, людей та львівських закладів на площі Ринок.
Незважаючи на те, що центральна частина міста практично стоїть на воді, а Львів знавці називають «маленькою Венецією» (у XV ст. на сучасній площі Ринок був ставок, а також під частиною проспекту Свободи та інших центральних вулиць протікає річка Полтва), все ж 600 років тому в місті були проблеми з водопостачанням. Уже в 1407 році є перша згадка про водогін, яким вода з джерел з-за меж міста надходила до місцевих жителів.
Перед міщанами постало питання спорудження водогону, що було на той час складною та дорогою справою. Тоді на східній частині площі зробили водорозподільний пункт «Мелюзіна» – названа так, від величезної статуї з бронзи, яка прикрашала цей пункт. До «Мелюзіни» сходилися водогони, а звідти дерев’яними трубами вода подавалась до будинків. До кінця XVIII ст. вже було 16 водогонів. Таким було перше водопостачання в місті.
Але водоймою могли користуватись не всі охочі, а лише ті, хто мав фінансову спроможність прокласти водогін до власного будинку. Таких будинків у другій половині ХVІІІ ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживало воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.
Наприкінці XVII ст., у 1697 році на південно-західному розі площі споруджено було ще одну водойму (або колодязь), названу – «Нептун», від дерев’яної статуї бога морів, якою її було прикрашено.
Фонтан “Нептун”, біля ніг статуї розмістився дельфін. 1939 рік Сучасний вигляд скульптури на фонтані “Нептун”
Третя водойма була споруджена в 1744 році на південно-східному розі площі, відому сьогодні як фонтан «Діана».
Фонтан “Діана”, розташований у південно-східному куті площі Ринок. Початок ХХ ст. Сучасний вигляд скульптури на фонтані “Діана”
Сучасний вигляд скульптур вже більше двохсот років прикрашає площу Ринок, їх автором є львівський архітектор австрійського походження Гартман Вітвер (1774-1825). Вважають, що ці скульптури найкращі творіння митця.
В 1810-1814 роках на Ринку було споруджено чотири фонтани — по одному на кожному розі площі в стилі класицизму. При будівництві двох з них (тепер — “Нептун” і “Діана”) використали вже згадані водойми.
Без сумніву, кожен, хто хоч раз проходив біля фонтанів, задумувався: чому були обрані саме античні боги? По задумах автора вони уособлювали алегорії Землі. Ймовірно, встановлені перед урочистостями на Ринку з нагоди повернення цісаря Франца I до Відня.
Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка стоїть на бруківці, — в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші — статуя персонажа античної міфології: бог води Нептун, біля ніг якого розмістився дельфін, його дружина Амфітріта також з дельфіном (богиня морів), богиня полювання, дикої природи й жіночності Діана з двома собаками і серед цих безсмертних — герой Адоніс з собакою і вбитим ним кабаном (античний бог пов’язаний з періодичним умиранням і відродженням природи).
Фонтан “Амфітріта”, розташований на північно-західному куті площі Ринок, 1930-ті рр. Сучасний вигляд скульптури на фонтані “Амфітріта”Фонтан “Адоніс”, розташований на північно-східному куті площі, 1920-ті. Сучасний вигляд скульптури на фонтані “Адоніс”.
Фонтани Ринку не є фонтанами в прямому значенні цього слова — це криниці. Вода з них не б’є, а витікає двома струменями. Чаші фонтанів наповнювалися водою, а перекупки, що торгували на ринку, мили тут зелень і відсвіжували фрукти.
На початку ХІХ століття щойно встановлені статуї грецьких богів та героїв стали причиною політично-релігійного протистояння між українською та польською громадами Львова. Цю історію детально описав у газеті “Діло” за 1916 рік письменник та вчений Василь Щурат.
За його даними, львівський магістрат вирішив заборонити українцям традиційне йорданське водосвяття на Ринку, оскільки боявся, що цей захід може призвести до пошкодження недавно встановлених статуй.
“Коли у Львові в 1789 р. відбувало ся серед ринку величаве торжество Йордану при участи епископа Петра Білянського, мало воно настрій тріюмфу. Тріюмфувала українська громада міста Львова, якій повело ся знївечити замах латинського епископа, що перед десятьма роками (1779) виступив проти віковічного українського звичаю святити торжественно в день Богоявленя воду на львівськім ринку. Замах не вдав ся, бо не міг вже вдати ся в законній австрійській державі так, як в давній Польщи.
Львівський маґістрат стрівожив ся на гадку, що від українського Йордану моглиби попадати ті мітольоґічні фіґури, які вже тодї украшали криницї на рогах львівського ринку. Се не жарт, бо лиш обавою, щоб ті фіґури підчас йорданського водосвятя не зістали ушкоджені, арґументував львівський маґістрат своє жаданє, подане на письмі до ґубернії, щоб вона йорданський обхід на ринку заборонила, а визначила для нього якесь передмістє”.
Цікаві факти:
Статуя Діани дала назву одному з популярних кафе центрального Львова – кав’ярні «Біля Діани на Ринку».
Насправді Нептунів на площі два: ще один портрет античного божества прикрашає фасад особняка Бернатович за адресою площа Ринок, 8.
Ще раз фонтани на Ринку втрапили у велику історію під час Першої світової війни – росіяни охоче поширювали фото, на яких царські козаки поїли коней із львівських фонтанів.
На свята львів’яни одягають статуї у святкові вишиванки.
Ще один із фактів пов’язаних із львівськими фонтанами:
Мова піде про сім’ю Хіґер, єврейська родина, яка під час нацистської окупації Львова, близько 14 місяців прожила в львівській каналізації, чим врятувались від загибелі. З мемуарів дочки Іґнаци Хіґера – Кристини Хіґер «Дівчина в зеленому светрі», екранізований в 2011 році – «В темноті» («W ciemności»), питну воду вони змогли отримувати з тріснутої водопровідної труби в колодязі фонтану «Нептун».
Кожному відомі природна мінеральна вода «Трускавецька» і саме місто Трускавець. Але не усім відомо про історію будинку на сучасній вулиці Личаківській, 3, де знаходилась колись аптека та лабораторія Теодора Торосевича – “хрещеного батька” відомої лікувальної мінеральної води та знаного для свого часу фармацевта. У 1836 році він опублікував детальні наукові праці про трускавецькі мінеральні води. Тут і розпочинається історія мінеральної води.
Тож ким він був вірменин, який подарував нам кілька найвідоміших бальнеологічних курортів Західної України?
Народився Теодор Торосевич у Станіславі (теперішній Івано-Франківськ) 7 вересня 1789 року у сім’ї вірмен. У 1805 році, після закінчення гімназії він переїжджає до Львова, де починає працювати в одній з аптек.
У 1809 році він стає студентом Віденського університету, де він записався на медико-хірургічний факульет. Згодом він знову повертається до Львова, після того як у липні 1815 він завершив своє навчання, де намагається відкрити свою власну аптеку. Проте лише 1 квітня 1819, після чималих труднощів, на Личаківському передмісті з’являється заклад під назвою “Під римським імператором Тітом” (Сучасна аптека №12).
Інтер’єр аптеки у наші дні
Чому ж була обрана така дивна, з точки зору сучасної людини назва? Справа у тому, що у той час, оригінальні назви аптек ставали ознакою за якими їх запам’ятовували. Класична гімназійна освіта Торосевича, яка передбачала читання значного масив греко- і латиномовних текстів, здебільшого античних авторів очевидно повинна розглядатись тут як джерело натхнення для молодого аптекаря.
Скоріш за все, безпосередньо на цю назву його підштовхнула тогочасна праця “Риси характеру Тіта Веспасіана, кесаря римського”, основою для якої слугували праці єврейського історика І ст. н.е. Йосифа Флавія, і яка була присвячена другому римському імператорові з династії Флавіїв – Тіту Веспасіану (відомого насамперед тим, що він завершив спорудження амфітеатру Флавіїв, який більшості людей у наші дні відомий як Колізей).
Свою аптеку Торосевич поступово перетворив на справжню медичну лабораторію. У 1837 році врятував життя людині, що отруїлася миш’яком. За допомогою власних методів лікування. Ще за два роки таким же чином врятував життя людини, яка отруїлася пасльоном – вовчою ягодою. Свою методологію Торосевич опублікував у науковій статті під назвою «Оксид заліза як протиотрута від миш’яку». Ця стаття була опублікована в німецькій науковій пресі і в щорічнику Краківського університету.
Трускавець. Джерело “Марія”, воду з якого досліджував Т. Торосевич. Фото кінця ХІХ – початку ХХ століття
Поступово одне з ключових місць у діяльності Тарасевича почало займати вивчення мінеральних вод Галичини та Буковини, до якого він активно приступив починаючи з кінця 1820-х років. Він відвідує Шкло, Косово, Івановичі. Маловідомі українські та польські села поступово стають відомими усій Європі. Перший хімічний аналіз води Торосевич провів 1827 року. За власні кошти та з власної ініціативи дослідив сірчану воду Великого Любеня. Вже 1828 року оголосив результати свого дослідження німецькою мовою у Відні, повідомляє газета «Wiener Zeitung». Особливе місце у дослідженнях Торосевича займав Трускавець. Тут він описує 7 різних джерел цілющої води. Він же у 1836 році дає воді її знамениту назву “Нафтуся”. А у 1849 році він навіть випускає працю “Мінеральні джерела Галичини та Буковини”.
Теодору допомагав його брат, також відомий медик – Юзеф. Окрім цього Торосевичі ведуть активну благодійницьку діяльність: вони відкривають притулок для сиріт та фінансово підтримують студентів з Галичини під час їх навчання у Відні. Серед здобутків Торосевича було і питання збереження медичних препаратів, зокрема він довів, що специфіка скла впливає на збереження ліків. Освіченний Торосевич розміщав свої публікації у наукових журналах Відня, Кракова, Варшави, Санк-Петербурга. Загалом він створив близько 300 наукових праць присвячених різноманітній медичній тематиці.
Імператор Франц-Йосиф нагородив його Золотим хрестом за заслуги з короною. 25 квітня 1869 року Аптекарське Товариство Галичини у Львові організувало святкування п’ятдесятиріччя створення аптеки «Під римським імператором Титом».
Заслуги Т. Toросевича у розвитку аптек у Львові, у вивчення мінеральних вод Галичини та інші його наукові роботи також оцінили Комітет фармацевтів Львова, вчені Львівського університету, представники уряду, керівники медичних установ Львова і Галичини. Він був членом Імператорського Королівського медичного товариства у Відні, наукового товариства Ягеллонського університету в Кракові, фармацевтичного товариство в Мюнхені, Товариства культури і досліджень краю в Буковини, Товариства лікарів Галичини. Львівське фармацевтичне товариство поставило його бюст у залі свого будинку за адресою вул. Св. Миколая, 15.
Сам аптекар дожив до глибокої старості і помер у віці 87 років 2 березня 1876 рокуу Львові. В пам’ять про нього на центральному бюветі у Трускавці встановлено меморіальну дошку, а у Львові і Трускавці навіть названо вулиці на його честь. Отож у черговий раз споживаючи лікувальну мінеральну воду, згадайте про людину без старань якої навряд чи це було б можливим.
Відомий український мовознавець, слaвiст, нayкoвий i грoмaдський дiяч, лiтeрaтyрoзнaeць тa фoльклoрист Ярoслaв Рyдницький зрoбив дoслiджeння щoдo пoхoджeння нaзви мiстa Львoвa, якe бyлo нaдрyкoвaнe y збiрникy “Нaш Львiв. Ювiлeйний збiрник 1252-1952”, виданому видавництвом “Червона калина” у Нью-Йорку в 1953 році.
Текст дослідження подаємо оригінальним.
Назва «Львів» та її походження
Про походження назви місстa Львoвa нe мoжe бyти нiяких сyмнiвiв: вoнa звязaнa з iмeнeм Дaнилoвoгo синa, князя Львa й нaлeжить, щoдo свoєї фoрми , дo т.зв. нaзв присвiйнoгo типy, щo їх бaгaтo в yкрaїнськoмy мiсцeвoмy нaзoвництвi , пoр. Хaркiв (вiд рiчки Хaркiв, a ця вiд oсoбoвoї нaзви: Хaркo-Хaритoн, Стeфкoвa (вiд oсoбoвoї нaзви: Стeфкo-Стeпaн), Ісaєвo (вiд oсoбoвoї нaзви: Ісaй-Ісaя). A тeж i в oсoбoвoмy, пoр. yкрaїнськi прiзвищa типy : Івaнiв, Kрaвцiв, Стaхiв, a тeж: Дрaгoмaнoв, Рyсoв , Дoнцoв, Зaйцeв i т.п.1. Цi oстaннi вкaзyють нa збeрeжeння стaрoгo «нeiкaнoгo» стaнy в нaрoсткaх – oв, -eв, вiдпoвiднo дo стaрoї фoрми Львoвa: Львoв.Коли наступив перехід цієї форми в «ікане» Львів – точно не знаємо. В документах на старих мапах і ін. , подибуємо «неікану» форму «Львов»; Львів уперше в словниках виступає в 1886 році, а саме в першому томі «Малорусько-німецького словаря». Є. Желеховського. Що в живій народній мові вона існувала скоріш, про те не має сумніву.
ЛЬВОВЪ ГОРОДЪ
Як присвійна назва Львiв вяжeться з пeрвiсним: «Львoвъ гoрoдъ» тoбтo «мiстo Львiв». В стaрих aктaх стрiчaємo нaпр. тaкi нaписaння: нa гoрoдъ нa Львoвъ (пiд рoкoм 1283), iз ХІV стoл. ПСРЛ2 ІІ 212; гoрoдъ Львoвъ 1648, AЮЗР3 VІІІ 278, VІІІ 282; въ гoрoдҌ ЛьвoвҌ 1648, AЮЗР VІІІ 282 i iн. Чaсoм фoрмa слoвa «гoрoд» мaлa книжний хaрaктeр: «грaд», нaпр. близy грaдa Львoвa – 1654 , AЮЗР ХІV 326. Tрaдицiя цих фoрм пeрeтривaлa й дo нaших днiв, зoкрема в святкових промовах, урочистих декляраціях, у поетичній мові й т.р. уживається зворотів «Львів-город», «город Льва» «Льва-город» і т.п.4. Ці форми мають на меті архаїзувати її й так навязувати до її старого походження, а теж до певних фактів, як напр. до історичних українських прав на це українське місто: пригадування князя Льва, сина короля Данила, для якого цей город був побудований.
Українська назва «Львов город» побіч «Львoв» – нaйстaршa для стoлицi Гaличини. Пoчинaючи oднaчe з кiнця ХІV стoл. в yкрaїнськiй мoвi пoявляється трeтя фoрмa iз змiнoю пoчaткoвoгo «л» нa «ил», пoр. при., вoєвoдҌ Илвoвскoмъ 1371, Kримський цит. прaця, стoр. 420 м; дo Илвoвa 1407 AҐЗ5 VІІ, 2015 тa iн. Ця фoрмa збeрeглaся дo сьoгoднi в зaхiдньo-yкрaїнських гoвoрaх. Знaє її нaпр. цитoвaний слoвник Жeлeхoвськoгo: «Ильвiв» читaємo в ньoмy нa стoр. 322. Прaвдa, пiд впливoм oфiцiйнoї нoмeнклятyри щo рaз бiльшe в нaрoдi пeрeмaгaє фoрмa «Львiв». Щoдo пoхoджeння фoрми «Ильвiв», тo вoнa звязaнa з пoявoю в yкрaїнській мові т.зв. приставного «и» перед звуками «л» та «р», головно коли після них була півголосівка («єр» або «йор»), пор. «ильняний» замість «льняний», чи «иржа» замість «ржа».
Хоч у старих документах назви «Львов город» і «Львов» вживаються всуміш, то проте первіснішою, старшою треба визнати першу форму. Вказує на це те не тільки значення назви: «місто Лева-Льва», але й переклад цієї назви на латинську й німецьку , а дальше на французьку й інші мови.
LEOPOLIS
В польсько-латинських документах назва Львова виступає в відомій формі «Леополіс», чи скороченій «Леополь». Отак напр. під р. 1989 записано: civitas Leopoliensis, АҐЗ ІІІ, 85; під р. 1422 читаємо: Leopolis, АҐЗ ІХ, 33; під р. 1426: Leopoli et circa Leopolim ФҐЗ ІІІ, 191 та ін. Leopol зустрічається напр. на мапі Польщі Деліля з 1704 р. та ін. мапах. Ясна річ, що назва «Леопол (іс)», це латинський переклад (калька) українського «Львов город». Та цей переклад не виступає послідовно в старих латинських актах . Побіч нього подибуємо латинізовану форму українського «Львов», а саме «Львовія» (аналогічно до «Кіовія» для Києва), пор. напр. Livoviam 1351, Mon.6 ІІ, 885 х.
Дуже цікавий приклад латинського перекладу української форми «Львов город» подибуємо на Каталонській карті світу з р. 1375, а саме Ciutat de Leo, де словом «Ciutat» передано «город». Заслуговує на увагу теж окрема форма прикметникова civitas nostra Leona АҐЗ V, 24.
Інші латинські форми для Львова це: Leopolia, Leontopolis, Leone, Liova, а теж Leo.
LEMBERG
Коли йде про німецьку форму «Лемберґ» то вона на перший погляд досить дивна. Автор цих рядків присвятив цій формі окрему студію, надруковану в ХVІІ томі відомого ономастичного журналу Zeitschrift fuer Namenforschung під наголовком: «Zur slavisch-deutschen Ortsnamenkunde. Ukrainisches Lviv – deutsches Lemberg». В цій студії виказано, що найстаршою німецькою формою був не «Лемберґ», а точний переклад українського «Львов город» – по німецьки Leonburg (так нпр. у р. 1387, 1390, 1409 і ін.). В наслідок фонетичних і сементичних змін почерез форми Lemburg (a), Lamburg (a), Lamberg, Lemberga назва Львова устійнилася в німецькій мові остаточно як Lemberg.
LWO’W
Дaрeмнo шyкaти в нaйстaрших пoльських дoкyмeнтaх зa фoрмoю «Lwo’w gro’d». Вoни знaють тiльки Lwo’w, нaпр. пiд 1356, пoр. AҐЗ ІІІ, 13 i iн. З oднoгo бoкy в нaслiдoк пeрeвaги лaтинськoмy «Лeoпoлiс-y», з дрyгoгo бoкy з yвaги нa вчaснe зaсвoєння слoвa «miasto» зaмiсть «gro’d» пoльськa мoвa нe знaє спoлyки «Lwo’w gro’d» в нaйстaрших дoкyмeнтaх. Стрiчaємo зa цe спoлyкy miasto Lwo’w, нaпр. пiд р. 1649, AҐЗ ХХІV, 80 i iн., щo свiдчить прo пoвний вплив yкрaїнськoгo «Львoв» (чoлoвiчoгo рoдy) й бiльш штyчнe, як oргaнiчнe її сприймaння. Koли б y пoльськiй мoвi бyлo вiдчyття питoмoї стaрoвиннoсти цiєї нaзви, ми мaли б нe miasto Lwo’w, a miasto Lwowe (сeрeднiй рiд). Прaвдa, в пiзнiших чaсaх, y ХІХІ стoл. в пoльськiй лiтeрaтyрi виниклa ж фoрмa «Львiвгрyд» вoнa oднaчe нe вiдзeркaлeнa в стaрих дoкyмeнтaх, мaє вирaзнo штyчний хaрaктeр.
ІНШІ НАЗВИ
Назва Львів у інших мовах дуже різноманітна. Греки вживали з кінцем ХІІІ ст. назви: Дітвон, Літвада; царгородський, александрійський і єрусалимський патріярх називали Львів «Леовіос», або «Леонтополіс»7.
Коли робити підсумки з наведених угорі міркувань і відповідного документального матеріялу, то треба ствердити ось що:
Назва Львів у своїй первісній формі «Львов город» – це стара українська назва, що початками сягає половини ХІІІ стол.
Українське «Львов город» було перекладене на латинське «Леополіс», грецьке «Леонтополіс», німецьке «Леонбурґ», що в основі визначає «місто Льва».
Пізніша форма «Львов» (без «город») засвоїлася в українській мові поруч із «Львов город», а без другої складової частини в мовах польській, турецькій, вірменській.
Західньо-европейські мови, напр. французька, англійська перейняли в основі латинську форму «Леополіс», чи німецьку «Лемберґ»; щойно в новіших часах помічається поворот до «Львова» в цих мовах.
З ближчих до сучасності пандемій варто згадати про 1918 рік. Саме в ті часи світ і, зокрема, Львів брала штурмом ще одна серйозна епідемія – “іспанський грип”, або скорочено “іспанка”. Протягом 1918 – 1920 років від цієї недуги у місті померло кілька сотень мешканців. На цей період, як відомо, припадає українсько-польське протистояння у Львові. Однак епідемія була більш безжальною, аніж видимий фізичний ворог і забрала більше життів, ніж військові дії.
У період завершення Першої світової війни у світі зафіксували пандемію “іспанського грипу”. Її вважають найбільшою за смертністю хворобою за всю історію людства, яка забрала за різними даними від 17 до 50 мільйонів життів.
Як показувала статистика, у Львові люди менше хворіли, ніж в області. Про це ідеться в статті Фотографії Старого Львова
Для прикладу, на надзвичайній комісії з охорони здоров’я Львова від 14 жовтня 1918 року відмічалось, що у Львові за тиждень помирає від іспанського грипу по 23-26 осіб. Виступаючі на комісії лікарі вказували, що в аптеках Львова є замало препаратів, щоб лікувати грип. В подальшому, в листопаді, кількість померлих від «іспанки» в тиждень становило 64 людини. Доктор Поратинський звернув увагу, що багато смертей можна було б уникнути при доброму забезпеченні ліками, яких не вистачає в аптеках.
Епідемія грипу «іспанки» у Галичині припав на період Першої світової війни. Влада Львова перейшла до військових, які були зобов’язані врегульовувати гуманітарні аспекти львівської громади. Для подолання епідемії грипу комендант міста Львова – полковник, барон Майєр у листопаді 1918 року підписав розпорядження, щоб воєнні лікарі надавали допомогу при лікуванні цивільним особам.
На нараді був присутній головний воєнний лікар гарнізону ̶ доктор Мейсель, який вказав, що без дозволу вищого керівництва він не має права виконувати це розпорядження і попросив коменданта направити звернення до вищого воєнного керівництва, щоб воно дало дозвіл використовувати у Львові воєнних лікарів для лікування цивільних осіб у робочий час.
Зрештою було вирішено, щоб після основної роботи військові лікарі, які лікували воєнних почали лікувати цивільних у Львові. З метою полегшення роботи лікарів комендант розпорядився віддати для службового користування воєнний автомобіль. Слід відмітити, що 15 жовтня 1918 року Міністерство оборони наказало воєнним лікарям надавати допомогу цивільним особам. У грудні 1918 року часописи писали, що «іспанка» забирає все більше жертв, тому кількість лікарів, які надавали допомогу, було подвоєно.
Про масштаби розповсюдження епідемії свідчать й повідомлення дирекції державної колії, що через велику кількість хворих серед персоналу 22 жовтня 1918 року не будуть ходити такі поїзди: Львів – Підволочиськ, Львів-Стоянів, Львів – Рава-Руська, Львів-Підгайці. В іншій статті повідомлялось, що пожежна команда на Стрілецькій площі припинила свою роботу через те, що лише за два дні захворіло 23 пожежники, які несли службу, серед яких і їхній керівник ̶ капітан Ціцкєвич. На щастя, хоч пожеж за цей період не було.
Львів’ян чисельні публікації в «Газеті Львівській» регулярно інформували, як протікає захворювання на грип в інших країнах світу. Відзначалось, що в 1918 році лише у Барселоні за тиждень померло 1597 людей. У Парижі на складах Лувр, де працювало 3000 тисяч осіб, на грип захворіло 670. Хвороба також не оминула й президента Саді Карно.
Велике розповсюдження епідемії грипу в Італії свідчив той факт, що грип мав таку ж високу смертність, як при холері. Так, лише у палаці єпископа Мілана з 70 людей захворіло на грип 62. У Салоніках в Греції цілий екіпаж моряків одного судна захворів на грип. В Іспанії грип розповсюдився особливо в Мадриді, Валенсії та Барселоні. У Брюсселі захворіла королева, княжна Клементина та багато міністрів.
Лікування в той час, коли не було антибіотиків, мало виключно симптоматичний характер, тобто, зверталась увага на зменшення болю, зниження температури тощо, про свідчать оголошення та реклами препаратів, які пропонувались львів’янам для лікування грипу.
Наприклад, сік фінікійської фіалки, який використовувався у Паризьких лікарнях і рекомендувався для лікування відомими французькими лікарями від грипу, кашлюка чи ангіни. Вартість пляшечки на той час: 1 золотий та 80 центів.
Цікава історія про подорож молодої американки Дороті Госмер на своєму велосипеді теренами Галичини напередодні Другої світової війни. Пізніше про це було надруковано у виданні National Geographic Magazine.
У 1938-1940 роках на сторінках журналу були опубліковані три її статті про веломандрівки Польщею та Румунією (до складу яких тоді входили західноукраїнські землі). Госмер мала далекосяжні плани добратися аж до Японії, проте їх реалізації завадила Друга світова війна.
Подаємо фото і переклад уривків зі статті «На велосипеді через Румунію», яка вийшла друком у National Geographic Magazine у червні 1939 року. Оскільки нас цікавить передусім український відрізок подорожі Госмер, розповідь ми почнемо вже зі Львова.
Веселе місто Львів
Львів є парадоксом. Як австрійський Лемберг, столиця Галичини, він відіграв криваву роль у [Першій] світовій війні. Місто брали, втрачали і знову брали, а потім його населення поділилося, й українці билися з поляками. На цвинтарі є навіть могили дівчат, які взяли до рук зброю.
Хай там як, а жителів міста називають «веселими лембергерами», і Львів – найрадісніше місто, яке я побачила в Польщі. Увечері всі прогулюються усадженою тополями Академічною [тепер проспект Тараса Шевченка], невимушено розмовляючи, сміючись, обмінюючись привітаннями. Чоловіки та хлопці розглядають гарненьких дівчат…
Дівчина у святковому одязі стоїть під церквою у Сокільниках (село Пустомитівського району Львівської обл.), чекаючи на приятеля. Молодша дівчинка прикрасила волосся живими квітами. Фото: Дороті Госмер
У Львові я зупинилася в гуртожитку – Домі студенток. Щоранку в нижній залі босонога селянка з великим кошиком ягід та вагами продавала мені мій сніданок – 250 грамів полуниць. Ще про їжу: тут буряковий суп [борщ] подають із тим, що поляки звуть «вушками». Ці «вушка» нагадують равіолі, ба навіть кращі за них. Сметану подають частіше, з певними солодощами, м’ясом – і завжди як заправку до салату. А ще я вперше куштувала холодний полуничний суп!
Між українцями Польщі
Моя перша подорож на розбірному човні (байдарці) Дністром привела мене до землі «малих росіян», населеного переважно українцями регіону. У Львові, в домі визначного польського науковця я познайомилася з трьома ентузіастами річкових мандрівок. Почувши, що я прямую на південь, вони запропонували приєднатися до їхнього сплаву Дністром на вихідних. Мій велосипед вислали вперед. Ми мали прибути до Нижнева [село, тепер у Тлумацькому районі Івано-Франківської області] на Петра і Павла.
Плотогони сплавляють деревину Чорним Черемошем. Гірські річки у верхів’ях мілкі, тож у невеликих загатах накопичували воду, яку спускали в певний час разом з плотами-дарабами. Дороті Госмер разом зі своїм велосипедом теж випробувала цей небезпечний вид річкового транспорту. Професія лісосплавника відмерла у Карпатах наприкінці 1970-х рр.Фото: Дороті Госмер
До нашого відправного пункту Галича ми дісталися в суботу пообіднім потягом. Він був заповнений євреями (які запихали через вікна і двері тюки та клунки, аж доки не заповнили купе від підлоги до стелі) та селянами (які додали свою частку – кошики з курми й мішки, що звивалися, рохкали та кахкали). Коли паровоз засвистів і ми вирушили, селяни перехрестилися. На кожній зупинці пасажири масово й метушливо виходили з вагонів, щоб попити води на станції.
Галич, приєднаний до Польщі у XIV столітті, був центром раннього князівства, від якого походить назва, що її Австрія дала провінції Галичина. Коли ми прибули, то героїчно витягли з вагона наші величезні клунки з загадковими частинами розбірних човнів… Сплавлялися за течією широкого Дністра між полів, що простягалися до пагорбів… Ледь не перекинувшись кілька разів, ми з ліхтарем розбили табір під піщаним обривом.
Недільне купання
Коли нас розбудили дзвони білостінного монастиря неподалік, річка вже буяла життям. Очевидно, що неділя – це головний день миття на Дністрі для всього, крім білизни. Українські чоловіки та хлопці стояли голі в воді, миючи коней, корів і себе. Не менш оголені дівчата плюскалися тут-таки без натяку на сором’язливість. Вони весело до нас гукали, коли ми проходили поруч…
Уже по обіді ми дісталися Нижнева. Селяни були ще в урочистому настрої та святковому вбранні після ранкових релігійних обрядів. Дівчата в оксамитових жилетках і високих шкіряних чоботах групками збиралися на сільській дорозі, вдаючи байдужість до молодих чоловіків у вишиваних сорочках, які неквапом прогулювалися поруч, групками по десятеро, співаючи хорали своєю м’якою слов’янською мовою.
Старі чоловіки у білих лляних штанях та підперезаних пасками сорочках (на їхніх коротко стрижених головах – маленькі пласкі шапки) сиділи перед будинками з очеретяними дахами, що загиналися на краях угору, як дахи пагод. Посеред площі стояв павільйон під навісом, де священики виконували обряди на честь дня апостолів Петра і Павла.
Гуцули зібралися для дружної бесіди на вулиці після церковної служби у Жаб’єму (тепер селище Верховина Івано-Франківської обл.). Два брати слухають розповідь товариша: ” В одному стійлі був мій кінь, а в другому – велосипед американки”. Фото: Дороті Госмер
Серед хмар
Мій маршрут несподівано з горизонтального став вертикальним. Я вирушила відвідані обсерваторію, яку будували на найсхіднішій вершині Карпат, і водночас виявила над хмарами лінію фронту. Інженер, який мав інспектувати урядову обсерваторію на польському кордоні на горі Піп-Іван, запросив мене у цю подорож разом з ним та його дружиною.
Гуцули у Жаб’єму (тепер Верховина) виводять худобу на тваринний ринок. Більшість покупців на ньому – єврейські торгівці. До Другої світової війни США активно закуповували м’ясо в Польщі. Фото: Дороті Госмер
Від лісництва, де залишили авто, ми годинами підіймались вгору під колючим дощем та серед хмар, які час від часу розходилися, щоб ми могли побачити азалії між клаптиками снігу. Здавалося, минула вічність, перш ніж я, змерзла й змокла до рубця, потрапила в хатину на вершині. Хоч обсерваторію й будує Ліга протиповітряної оборони, вона призначена для наукових досліджень, переважно астрономічних та метеорологічних. Близько 500 тонн будівельних матеріалів завезли наверх гірські поні [гуцульські коні].
До кордону з Румунією
Завершивши подорож гуцульським регіоном, я повернулася до Коломиї, звідки вирушила вздовж Пруту до кордону. Дорогою я потрапила до Заболотова, типового галицького містечка[тепер селище Снятинського району Івано-Франківської області]. Українські селяни, які проводять свої дні у полях, мають будинки на околицях. У центрі ж містечка пролягає довга, дуже нерівна брукована вулиця: обабіч простягнулися маленькі крамнички, перед якими сидять євреї у довгих чорних халатах…
Дороті Госмер перетинає польсько-румунський кордону районі Снятина. Прикордонника явно зацікавила американка-велосипедистка
В одному типовому українському селі, де я зупинялася, однією з крамниць володів єврей. Було просто дивовижно спостерігати, як він чаклував над своїми терезами, додаючи одну малесеньку вагу, прибираючи іншу і врешті-решт обговорюючи на їдиш ціну з дружиною. Покупці у цей час були безсторонніми глядачами, заворожено стоячи, ніби в церкві, де обряди виконуються грецькою чи церковнослов’янською мовою. Цей єврей вів активну бартерну торгівлю – стільки-то борошна за стільки-то картоплин. За кожне свіже яйце, яке приносили дівчата – а часом вони приходили лише з одним, – їм діставалося стільки-то скляних намистинок…
Попереду були останні милі моєї подорожі Польщею. Авто миттю з’їло би відстань, що лишалася до російського або румунського кордонів. Але мені, як перекотиполю, що має час та радість свободи, подуву вітру було досить, щоб податися на інший шлях.
Джерело: National Geographic Україна №3 від червня 2013 року, ст. 136-141, побачили у Фотографії Старого Львова.
Не всі львів’яни знають, що в самісінькому центрі Львова, на площі Галицькій 10, знаходиться унікальна архітектурна перлина, єдиний вцілілий палац XVIII століття садибного типу у Львові. Найімовірніше тому, що розташувався він у глибині ділянки, за садом, відділеним від площі Галицької кам’яною огорожею, а біля в’їзної брами до резиденції завжди є продавці квітів, що й відволікає від погляду. Цікаво? Давайте зазирнемо.
Колишній палац Бесядецьких — єдина, збережена на сьогодні у Львові, магнатська резиденція XVIII століття садибного і міського типу. Незважаючи на перебудови, пам’ятка зберегла свою первісну основу.
Назва “Бесядецьких” – одна з численних, яка закріпилася за палацом, але за час свого існування він неодноразово змінював власників. Палац, окрім родини Бесядецьких, протягом десятиліть належав також магнатам Бєльським, Потоцьким і Коморовським.
Вхідні ворота до палацу з місця, де торгують квітами
На превеликий жаль, станом на сьогодні підвали цієї унікальної пам’ятки завалені сміттям. Верхні поверхи палацу також перебувають в занедбаному стані, як і територія навколо.
Фото з парковки на Сербській-Валовій
Композиція фасаду нагадує трьохосну композицію в середині якого знаходиться вставка з ограненим резалітом. Сама будівля стоїть в глибині двору. Розміщення на осі воріт було характерним для эпохи барокко.
За час свого існування палац пережив декілька реставрацій. У ньому замінювали балки перекриття та добудовували трьох поверховий фітель. Біля головного входу в палац можна побачити кам’яний картуш з гербом.
Вид на палац Бесядецьких, 2014. Фото: Ігор Жук / lvivcenter.org
Точна дата будівництва невідома, але відомо, що збудований приблизно у 1737 році доктором медицини та радник львівського магістрату Каролем Ґарані. Після завершення будівництва доктор Ґарані придбав ще кілька земельних ділянок, які лежали за Галицькою брамою та використав їх для широкого подвір’я курдонеру і саду за палацом.
В архівах згадують про пожежу, що сталася у 1745 р. та призвела до серйозного пошкодження палацу. У 1756 році був реконструйований за проектом архітектора П. Ріко де Тіржеля.
Палац Більських, 1870
У 1820-роках реконструкцію інтер’єру провів архітектор Ф. Батман, останню реконструкцію палацу здійснено 1934 року львівським архітектором Іваном Багенським. Незважаючи на перебудови, пам’ятка зберегла свою первісну основу.
З кінця ХІХ ст. до поч. ХХ ст. тут розташовувалася торгово-промислова палата і постійно діюча виставка виробів крайового промислу. З тильного боку палацу, на місці, де колись був сад 1892 р. коштом міста збудовано торговий базар.
В австрійські часи палац використовувався для різних соціальних потреб. Тут розміщувалося окружне і поштове управління, у 1839 р. сюди перенесено львівські контракти, які раніше відбувались у редутовій залі при колишньому Францисканському костелі. Використовували палац також під виставкову залу.
За часів СРСР у палаці містилася Обласна бібліотека, із 1990 утримувався ЛОДА, а із 2002 року приміщення належить Львівському національному університету ім. Івана Франка.
На сьогодні стан пам’ятки національного значення вкрай критичний. Територія, на якій розташований палац, занедбана та поросла чагарниками. Резиденція уже багато років потребує повної та належної реставрації.
Інтер’єр Палацу Бєсядецьких. Фото 2015 року. Фото: photo-lviv.in.ua
Проте за 18 років Університет спромігся тільки зміцнити фундамент палацу. На капітальний ремонт та реконструкцію маєтку забракло коштів.
Силами та заходами Університету розпочато частковий “ремонт”, котрий триває донині. Банально – недостатньо фінансування. Очікується, що по закінченні ремонту у будівлю переїде історичний факультет. 17 жовтня 2008 року набув чинності закон, згідно з яким палац внесено до «Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».
