Будівля №10 на площі Марійській (нині площа Адама Міцкевича) свою історію розпочав у 1839 році. У 1870-их роках в партері правого крила будинку містився магазин фабрики садового інвентарю братів Дітмарів.
У 1909–1920 рр. в партері та приміщеннях II поверху будівлі були ресторан, кімнати для сніданків, а також магазин делікатесів, вин та прянощів Мар’яна Лясоцького
З тильного боку кам’яниці розташовувався один з найстаріших львівських кінотеатрів, що існував у різні часи під різними назвами.
На початках “Ванда” (1908–1909), “Байка” ( 1909–1912) та “Геліос” (1912–1917), у міжвоєнний період – “Фатаморгана” (1917–1931) та “Міраж” (1931–1939). У час Другої світової війни – “Кінотеатр хроніки” (1939–1940) та “Централь” (1942–1944), опісля і аж до 1990-х “Кінотеатр ім. І. Франка”.
Площа Марійська (пл. Міцкевича), на задньому плані будинок № 10 та частина будинку № 9, 1925 р.
Це був єдиний у Львові кінотеатр повторного фільму. У спеціальній скринці, що висіла при вході, кожен міг залишити свої побажання щодо репертуару кінотеатру на наступний місяць. Кінопокази формувалися виключно на основі побажань клієнтів.
У 1967 році над чільним фасадом будівлі встановили електричне табло, на якому рухомі літери переказували новини зі стрічок радянських інформаційних агенств ТАРС та РАТАУ.
Вночі 26 березня 1991 року це табло спричинило пoжежу будинку. Довший час будівля стояла пусткою, зазнаючи все більшої руйнації. Під час постмодерного фестивалю “Вивих” обгорілі стіни будинку частково розмалювали, тож він отримав неформальну назву “вивихнутого.
Фото: lviv.depo.ua
Будівлю було демонтовано у січні 1998 року. На її місці збудували філію “Укрсоцбанку”. Зараз будівлю здають в оренду, шукаючи нового клієнта.
Фото: lviv.depo.ua
А це та ж площа Адама Міцкевича у Львові з різницею у майже 30 років, але з іншого ракурсу. Як видно зі світлин, одна з будівель зруйнувалася ще більше. На жаль, втрачено дві зразкові кам’яниці того часу.
Понад століття тому, вже елітна вулиця Генерала Чупринки, була селом. Такими ж свого часу були сучасні мікрорайони Львова Пасічна, Личаків, Клепарів, а Кульпарків постав із фільварку (маєтку, господарства), який пан Гольдберг збудував 1425 року.
Насправді Львів княжий, місто в мурах, був розміром лише 5 гектарів. Та згодом «обростав» територією. І Львів у теперішніх межах – це 182 кв. км площі та плюс кілька десятків сіл і поселень, які увійшли до складу міста в різні часи. Давній Львів складався з двох частин, середмістя і передмістя. У передмістях жила відносно невелика кількість мешканців. Львівські передмістя за кількістю жителів перевершили середмістя тільки в другій чверті XVI століття.
У XVIІ столітті Львів уже був найбільшим містом України за кількістю населення. І розростався він передусім завдяки передмістям, бо можливості міста в мурах було вичерпано вже давно. У цей час також стрімко розвиваються міські села. До середини XVII століття на міських землях було дев’ять сіл і найбільші з них, такі як Клепарів та Замарстинів, вже становили зі Львовом суцільну забудову.
Новий етап територіального розвитку Львова розпочався із переходом міста під владу Австрійської монархії, 1772 року. За Австрії поділ на міщан і передміщан зник, тому що австрійці скасували магдебурзьке право. Відповідно, зникли ті законодавчі норми, які регулювали стосунки міщан і передміщан і всі стали однаковими жителями з однаковими виборчими правами тощо. У цей час приєднання сіл відбувалось шляхом забудови території. Місто розросталося в усіх напрямках одночасно.
Наступним етапом розширення міста можна вважати другу половину ХІХ століття. Цьому сприяють стрімкий економічний розвиток Галичини та Львова зокрема. У цей час у Львові будують кілька великих промислових підприємств, а після спорудження 1861 року першої в Галичині залізниці Львів-Перемишль місто також розвивається як великий транспортний вузол. Усе це сприяє збільшенню кількості жителів у приміських ґмінах (від нім. Gemeinde — спільнота, громада). Такі ґміни, як Замарстинів, Клепарів, Кривчиці, Левандівка, стають фактично продовженням міста, такими собі “спальними районами” для робітників.
На початку 20-х років ХХ століття процес розширення меж Львова активізується з появою проєкту розвитку «Великий Львів» Ігнація Дрекслера. А у 30-х змінюється і територіальна структура міста. Саме в цей час реалізується проєкт «Великий Львів». Білогорща, Волиця, Поріччя Замарстинів остаточно увійшли до Львова у 20-х роках ХХ століття. Хоча це були так звані львівські села, однак до складу самого міста вони увійшли під час реалізації проєкту «Великий Львів».
За цією концепцією до складу «Великого Львова» мали увійти всі села в радіусі 30 км. Частково ця концепція була реалізована під час адміністративної реформи вже польського міжвоєнного періоду, до 1930 року. Тоді ці села стали частиною Львова. Це було адміністративне рішення про включення сіл до складу міста Львова.
За концепцією Ігнація Дрекслера, до «Великого Львова» мали увійти всі села в радіусі 30 км. Фото: iprosvita.com
У цей період до Львова приєднано Голоско Мале, Замарстинів, Знесіння, Клепарів, Кульпарків, Сигнівку та частини деяких інших приміських громад.
У роки німецької окупації територію тодішнього Львова взагалі планували збільшити удвадцятеро. У 1942 році виникла чергова ідея створити ще більший, гігантський, Львів, до якого би увійшли містечко Винники й 20 сіл навколо. Але цю ідею через воєнні кaтaстрофи не втілили в життя. Тому й Винники лишились окремою громадою, і навколишні населені пункти.
І врешті стрімке збільшення території Львова відбувається у радянські часи. Місто розбудовують за рахунок навколишніх сіл. У 50 – 70-х роках ХХ ст. до міста приєднують Лисиничі, Котельники, Боднарівку, Богданівку, Нові Збоїща, Голосівку, Скнилівок, Підсигнівку, Сихів, Старі Збоїща, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Білогорщу.
У 1970-80-х роках мікрорайони будують на замовлення підприємств для працівників заводів. Так на місці сіл Сихів та Зубра, які існували ще у XV столітті і навіть мали магдебурзьке право, виростають нові сучасні мікрорайони.
1. Білогорща
Село Білогорща заснував 1423 року міщанин Зоммерштайн. Його назва походить від території біля однойменного лісу, 70 ланів якої у 1356 році подарував Львову Казимир ІІІ Великий. Протягом майже усієї своєї історії село перебувало у власності багатих міщанських родин. У склад Залізничного району Львова включено 1978 року.
2. Левандівка
Історія Левандівки розпочинається наприкінці XVIII ст. За однією з версій, назва місцевості походить від прізвища дідичів Левандовських. Однойменний район розбудували із села, яке приєднали до Львова у квітні 1930 року. Саме тут на початку XX століття розташовувався львівський аеродром.
3. Погулянка
У 1810 році цю місцевість придбав заможний львівський адвокат Францішек Венґлінський, який збудував тут свій маєток. У 1821 році Погулянку придбав ресторатор Йоган Дістль і висадив парк. А в XIX столітті Ян Кляйн заснував тут броварню, пиво якої вважалось найкращим у Львові. Сьогодні Погулянка – елітний район малоповерхової забудови, де поступово з’являються сучасні житлові комплекси.
4. Цетнерівка
Назва місцевості Цетнерівка походить від прізвища воєводи Ігнація Цетнера, який спорудив собі тут маєток у XVIII ст. Він створив парк з екзотичними рослинами. На початку ХХ століття 4,5 га Цетнерівки викупили для ботанічного саду Львівського університету. Згодом розширили до 16,5 га. У 1927 році тут спорудили адміністративний будинок, а у 1970-х – оранжерейний комплекс. Розташована в районі нинішніх вулиць Марка Черемшини, Банаха та Цетнерівки у Личаківському районі.
5. На байках (Новий світ)
Байки, На байках, Новий світ – місцевість, яка сьогодні є одним з найелітнішим районів Львова, називають по-різному. Це вулиця Коновальця та околиці. Історики мають кілька версій походження назви: або вона пов’язана з природною заболоченістю (Мочари-Баюри-Байки), або походить від рельєфу – На балках, На байках. Раніше тут було село, яке вважалось передмістям. Міською дільницею “Новий світ” Байки стали у 1880-х. Жителі в основному займались садівництвом, городництвом.
6. Голоско Мале і Голоске Велике
У 1401 році біля урочища Головсько заклав поселення міщанин Миколай Циммерманн. Але вже через 13 років поселення стало власністю міста, а місцевість стали називати Голоско Велике. В урочищі біля Великого Голоска оселився міщанин Ян Ганель. Він вирішив і собі закласти поселення, яке стали називати Голоском Малим. Воно увійшло до складу Львова у 1930 році.
7. Збоїща (Збоїська)
За народною етимологією, назва «Збоїща» (або «Збоїська») походить від польського zbój (збуй) — розбійник, бандит. Назва пов’язана з тим, що у давні часи за Полтвою був густий ліс, в якому селилися бандити та вигнанці — люди, яким у покарання за їхні вчинки під страхом смерті було заборонено з’являтися в межах Львова. Перша згадка про село Збоїська датується 1359 роком. У червні 1952 року — до Львова приєднано Старі Збоїща, а у 1958-му – Нові Збоїща.
8. Рясне
Житлові масиви Рясне-1 та Рясне-2 – це колишнє село Рясна Польська, назву якого на “Рясне” змінили за радянських часів. За даними 1880 року, в селі (при селищній громаді — гміні) налічувався 201 будинок з загальною кількістю населення 1114 осіб. У межі Львова село Рясне Рясненської сільради Яворівського району загальною площею 477 гектарів було включене 1988 року.
9. Клепарів
Теперішній Клепарів виник на місці маєтку, який на початку XV століття збудував міщанин Андрій Стано-Кльоппер. Він придбав 12 ланів цих земель і спорудив маєток Кльоппергоф з гарними землями, ставками та виноградникам. Згодом ця назва трансформувалася у Клепарів. Давній Клепарів завжди славився вирощуванням винограду та вибілюванням полотна, а його мешканці займались городництвом і садівництвом. До складу міста Клепарів увійшов у 1930 році.
10. Козельники
Перша згадка про село Козельники датується 1374 роком. У 1400 році князь Ягайло подарував його разом з Ганачевом львівському монастирю ордену Францисканців. У 1930-х ченці цього ордену продали частину своїх земель та розбудували монастирський комплекс. У радянський час він став частиною території заводу фрезерних верстатів. Північна частина Козельник (перед залізницею Львів-Чернівці) увійшла до меж міста у квітні 1930 року, решта території – 1955 року. Знаходиться між вулицями Луганська і Хуторівка та проспектом Червоної Калини.
11. Персенківка
До XVII століття ця місцина мала назву “Коснерівка”, за іменем господаря тутешніх ланів міщанина Коснера. У 1687 році Ян Персінґ придбав цю ділянку, тому її стали називати за його прізвищем – Персенківкою. До складу Львова місцевість увійшла 1930 року. Знаходиться між вулицями Панаса Мирного, Буйка, Козельницькою та автобусним заводом.
«Дентист Яків Насс. Пломбування й винимання зубів без болю. Штучні зуби з кавчуку і золоті після найновішої системи. Урядовцям і студентам значна знижка». Такою була реклама зубної клініки у Львові на початку ХХ століття.
Пацієнтам з провінції пропонував послуги у найкоротшому часі. І всім — поступки в оплаті. Високу якість роботи гарантував і його колега, приватний «стоматольог-дентиста», український доктор Стефан Дмоховський, родом з Перемишля: «прецизійна дентистична техніка», порцелянові корони, просвітлювання апаратом Рентгена.
Щоправда, їхніми клієнтами могли стати далеко не всі. Доказом цього є стаття «Як зберегти здорові зуби?» української письменниці та лікарки Софії Парфанович. Вона — передовий медик, одна з перших жінок, яка відкрила власний кабінет (щоправда, не стоматологічний). Доктор Софія Парфанович активно друкувала у тодішніх часописах публікації на медичні теми.
Матеріал на тему здоров’я зубів цікавий насамперед проблемами галузі. Авторка пише, що чужинці, перебуваючи в Україні під час Першої світової вiйни, хвалили гарні, білі зуби українських селян. Щоправда, це стосується молоді, бо старші українці мали знищeнi зуби, а то й були зовсім без них. Виправдовували це старістю. Натомість авторка статті переконувала: це просте недбальство.
Безкоштовний стоматологічний кабінет в “Будинку польського солдата”, фото 1919 року
«Як же зуби шанують?» — запитує читача Софія Парфанович і подає шість умов догляду за ними:
1) «Не їсти ні надто гарячої, ні надто студеної (холодної) страви. Інакше від цього трісне «зубовина» (тобто емаль);
2) «Не гризти нічого твердого». У цьому пункті пані Софія наводить такі приклади: українці горіхи товчуть, а розгризають шкаралупу зубами; як і різні зернята, сухарі тощо; нерідко допомагають собі зубами при праці. Тому нерідко виломлювалися шматки зуба і тріскала емаль, в цьому місці він починав псуватися.
Пункт №3 передбачав щоденне чищення зубів, а також полоскання ротової порожнини водою після кожного прийому їжі. А така звична для нас зубна паста була недосяжною мрією для наших предків. Далі — мовою оригіналу: «Кожна людина повинна мати щіточку до зубів, і то виключно для себе самої. Мити зуби треба літньою водою, і можна до неї додати соли або мила, а найліпше взяти на щіточку крейди, або меленого й дрібно потовченого угля з мягкого дерева».
Виривання зуба. Фото початку ХХ ст.
Погодьтеся, не надто приємно. Софія Парфанович рекомендувала терти щіточкою згори додолу вздовж зубів (а не поперек), а коли під час цього з’являлася крoвотеча, доктор розцінювала її як реакцію на недостатньо частий догляд. Йдемо далі.
Пункт №4 — «Зіпсуті зуби треба лікувати». Медик агітувала звертатися до стоматолога, критикуючи тодішню практику занедбування проблемних зубів до такого стану, коли єдиним виходом було їхнє видалення (звісно, без знеболювальних).
Коваль вириває зуба. Малюнок ХVІІІ ст.
Та це ще нічого. Справді мoторoшно стає при читанні пункту №5. «Не давайте виривати зубів сільським знахарям», — наказує Парфанович. А також, очевидно, і ковалям — бо й така практика існувала. Чому не давати? Цитую мовою оригіналу: «Бо вони рвуть брудними невідповідними кліщами і часто лишають часть зуба, що потім довго бoлить і гниє. Або виривaють зуб з частиною щоки, від чого людина довго хвoріє, а навіть може вмepти».
Інформація вражає! Тим паче, що надворі був 1929 рік, а Яків Насс, Стефан Дмоховський та чимало інших стоматологів пропонували високоякісні послуги і передові технології. Проблема, очевидно, в бідності селян, котрі не могли дозволити собі візит до спеціаліста. Не останню роль відігравала й неосвіченість тодішніх пацієнтів.
Як підтвердження цього, пункт №6 зі статті Софії Парфанович: «Не уживайте домашніх ліків! Багато людей кладе на бoлячі зуби галун (мінерал, подвійна сіль сірчаної кислoти. — В.М.), від чого вони викришуються. Інші прикладають різні брудні річи, від чого їм не легшає, а творяться рaни або бoлячки». Краща альтернатива, за словами медика, в полосканні ротової порожнини лікyвальними травами, а це «…відвар шалвії, сильного чаю, дубової кори, котрі гартують і стягують зaпaлені ясна і нутро зуба».
На сторінці «Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В.Г. Заболотного» опублікували декілька раритетних фотографій архітектурних споруд міста Лева 1950-90-х років.
На цьому інформаційному ресурсі останнім часом почали публікувати багато старих світлин, які стосуються історії українських міст, зокрема, міста Львова.
Головний павільйон Другої обласної сільськогосподарської виставки в м. Львові. Архітектори: І. Персиков, О. Максимов. Фото Е. Беліка. 1951 рКостел монастиря Домініканів у м. Львові, ХVІІІ–ХІХ ст. Фото. 1951 р.Ратуша в м. Львові. Фото. 1955 р.Готель «Інтурист» («Жорж») у м. Львові. Фот. 1980-ті рр.Стадіон «Динамо» в м. Львові. Фото А. Багдалова. 1987 р.Церква Матері Божої Неустанної Помочі. Фото А. Богдалова. 1990 р.
Окрім того на сайті бібліотеки, який можна знайти тут, представлено багато видань, зокрема, періодики 1940-1970-х років, де можна знайти інформацію, про те, як будувались різні споруди Львівщини. Можна віднайти світлини інтер’єрів будівель, а також біографії архітекторів.
Один із найяскравіших та найстаріших дерев’яних храмів Львівської області – це церква святого архангела Михаїла, яку в 1697 році звів майстер з села Сасів Григорій Гебич. Знаходиться це сакральне місце зовсім неподалік Олеського замку в селі Кути Буського району.
Храм без перебільшення можна вважати одним з найкращих представників дерев’яного мистцева проектування в Україні. Протягом своєї історії церкву кілька разів видозмінювали, зокрема у 1865 році було добудовано аркадну галерею під опасанням, трохи пізніше з’явилась ризниця.
Фото: bogdan_susol
Церкву зведено зведено за канонами народної архітектури галицької школи. Це дерев’яна тризрубна триверха церква, розмірами 13,3 м на 6,1 м.
У 1910-х і 1930-х роках в храмі було проведено кілька ремонтів, зокрема було замінено гонтове покриття стін на шалівку, а у 1954 році куполи було покрито бляхою.
Старі написи над входом. Фото: Roman Brechko
У 1974 році храм попадає під опіку Товариства охорони пам’яток і Львівської картинної галереї. Тоді ж було проведено реставрацію храму, під час якої відновили гонтове покриття, відремонтували інші конструкції, а також підняли споруду на кам’яний фундамент.
Проте на цьому все закінчилось, і надалі церква стояла зачиненою, що, звісно ж, не кращим чином відбивалось на її стані. В результаті в 2000-х роках храм перебував в аварійному стані, проте на щастя знайшлись ентузіасти і церкву вдалось врятувати.
У 2008 році за ініціативи студентів Університету банківської справи за підтримки Бориса Возницького було проведено благодійну акцію, завдяки якій вдалось зібрати 220 тисяч гривень, які витратили на перекриття даху, встановлення протипожежної системи та сигналізації.
Фото: Roman Brechko
Зараз в церкві відкрито перший в Україні Храм пам’яті. Також було повернуто старий іконостас.
На захід від церкви розташовується дерев’яна дзвіниця, яку було зведено у XVIII столітті. Споруда є квадратною в плані одноярусною каркасною конструкцією з шатровим верхом. Дзвіниця разом з церквою утворює єдиний архітектурний ансамбль. Під час проведення реставраційних робіт в храмі дзвіницю відновлено не було. Зараз перебуває в стані руїни.
Стара дзвіниця
Дзвіницю внесено до реєстру пам’яток архітектури національного значення під охоронним номером 409/2.
Сьогодні ми познайомимось із невпізнаваний Личаків 1960 року на світлинах Юліана Дороша, світлини якого передадуть атмосферу цього району Львова. Колись давно це було типове село, яке згодом стало львівським передмістям і потім увійшло до Львова.
Традиційно партнером у цих фотопрогулянках містом для Юліана Дороша був відомий львівський історик Іван Крип’якевич та син Андрій.
Цікаво, що в місті будинки колись були під ґонтом (покрівля така). Ми звикли вважати, що ґонтом покривали церкви, принаймні зараз ця традиція відновлюється. Але бачити хату під ґонтом, погодьтесь, незвично.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Це передмістя дуже різнобарвне в своїй архітектурній забудові. Поряд з майже сільською хатою можна було зустріти багатоповерхову кам’яницю. А мощені бруківкою чи коленим каменем вулиці межують з непрохідним болотищем бічних.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Діти, котрі бавляться просто посеред вулиць, великі собаки, обнесені дерев’яним парканом обійстя, поодинокі автомобілі – це все передає атмосферу Личаківського передмістя.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Підпис під фото нижче зробив Андрій Дорош: “Личаків, Кутова, дім, де жив Володимир Ласовський”. Певно, йому доводилося бувати в цьому домі, тому він так детально підписав світлину.
Львів, Личаків, вулиця Кутова, дім, де жив Володимир Ласовський, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Часто трапляються у дворах чи навіть на фасадах будинків сакральні скульптури (справа на фото нижче). Але вже тоді їх починали нищити. Мабуть ті, хто заселив ці будинки після справжніх господарів.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На наступній світлині видніється дзвіниця колишнього костелу Матері Божої Остробрамської.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Син Юліана Дороша, Андрій. Світлина Юліана Дороша
Відомий історик Іван Крип’якевич сидить на лавочці біля колишнього костелу Матері Божої Остробрамської. Так виглядає, що в нього за спиною проходить зараз вулиця Долішня.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У центрі Львова почали впорядковувати старі залишки й уламки мaцев на території колишнього єврeйського цвинтaря. Мова йде про майже тисячу фрагментів нaдгробних пам’ятників з клaдовища, яке існувало на території теперішнього Краківського базару.
Впорядкували територію позаду пологового будинку на вул. Я. Раппапорта спільно ЛКП «Бюро спадщини» та львівський осередок всеукраїнського єврeйського благодійного фонду – «Хесед-Ар’є».
Мацеви – це єврeйські нaдгробки у формі вертикальної кам’яної плити, які упродовж останніх років знаходили по всьому місту та небайдужі та волонтери їх звозили у двір позаду пологового будинку на вулиці Я. Раппопорта.
Фото: Бюро Спадщини
«Разом із волонтерами ми впорядкували цю занедбану територію, на якій знаходиться кілька десятків історичних мaцев. Це нaдгробки мoгил з стародавнього львівського цвинтaря, який був між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною. Після Другої світової вiйни ці нaдгробні плити використовували, скажімо, для облаштування доріг. Таким чином вони опинилися на різних вулицях міста», – розповів директор ЛКП «Бюро спадщини» Павло Богайчик.
Фото: Бюро Спадщини
Серед мацев є кращої збереженості так і окремі уламки, проте переважна більшість плит знищeні.
«Свого часу їх викинули як звичайне «смiття», ніби вони не несуть жодної культурної та історичної цінності. На щастя, їх вдалося повернути назад. Сьогодні ми впорядкували та привели до належного вигляду, щоб в майбутньому можна було відвідувати це місце. Тут були пoховані представники безлічі відомих і менш відомих єврeйських родин, які мешкали у Львові. Це надзвичайно важлива місія, культурна цінність якої полягає у згадці про забуту багатовікову історію єврeйської громади, яка жила у місті до вiйни», – Олександр Назар, керівник Львівського волонтерського центру ВЄБФ “Хесед Ар’є”.
Історична довідка
Старе єврeйське клaдовище, розміщувалося між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною. Окремі історики вважають що кладовище існувало з кінця XIII століття, проте перша згадка про нього у в міських актах Львова датується 27 травня 1414 року.
Воно було спільним для двох єврeйських громад Львова: міської і передміської. Довгий час тут хoвали євреїв з усієї Галичини. У 1855 році цвинтар було офіційно закрито Австрійською владою. За 500-річну історію існування тут, згідно з оцінкою фахівців, на території близько 3 гектарів пoховано від 25 до 30 тисяч осіб.
Цвинтар знищили спочатку німецькі oкупанти, а пізніше радянська влада. У радянський період на місці цвинтаря в 1947 р. влаштовано Краківський продовольчий ринок, а давні нагробні плити використано для мощення вулиць та спорудження підпірних стін.
Загалом, багато мaцев, що збереглися на єврeйських цвинтарях України та Молдови, вражають уяву багатством декору, різноманітністю символіки і свідчать про мистецтво єврейcьких майстрів-каменярів. Символи, що зображувалися на мaцевах, відзеркалювали рeлігійний і громадський статус пoмерлого, його професію, особисті гідності тощо.
Наприклад, руки над запаленими свічкaми або свічки, що гoрять у суботніх свічниках зображувалися на мoгилі жінки, бо саме до її обов’язків входило запалювання суботніх свічок; відкрита книга або кілька корінців книжок — мoгила рaбина або автора рeлігійних творів; гусяче перо — переписувача священних текстів; ножиці — кравця; ланцюжок або інші прикраси — ювеліра; коробка або кухоль для збору пожертвувань, рука, що подає милостиню, вказували на щедрість пoкійного тощо.
79 років тому у Львові відбулись Українські Національні Збори — збори представників української інтелігенції, української церкви, провідних діячів Організації Українських Націоналістів Революціонерів у Львові 30 червня 1941 року, під час яких був проголошений Акт відновлення Української Держави та дав поштовх створенню всеукраїнського опору окупантам.
Цей Акт проголошено з фаціяти (балкону) будинку на Площі Ринок №10 та повідомлено через радіо на весь світ.
Спочатку планували проголосити Акт відновлення Української Держави у Великій залі ратуші, в одному з кабінетів якої Ярослав Стецько готував остаточний текст цього документу. Але стратегічну будівлю зайняли німці, і довелося перебратися до будинку «Просвіти».
Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності, 30 червня 1941 року.
Передісторія
День 30 червня 1941 року випав на понеділок. Минуло вже 8 днів як III Рейх напав на Радянський Союз.
Для України Друга світова війна стала лише частиною визвольних змагань середини ХХ століття. Фактично для нас ця війна почалась ще у березні 1939 року, коли Угорщина напала на Карпатську Україну. Сотні волонтерів-добровольців із Галичини та Волині вступили до «Карпатської Січі», аби захищати українські землі.
Багато надій у той початковий період покладалося на Німеччину, яка могла би й обіцяла підтримати прагнення України створити власну державу. Адже німці не перешкоджали робити це словакам чи хорватам. Гітлер і справді протягом певного періоду вважав українців своїми потенційними союзниками у війні проти Польщі та Москви.
У 1939 році він відмовився від ідеї створити незалежну українську державу на території розгромленої Польщі. Західну Україну Гітлер “віддав” Сталіну, аби забезпечити собі підпілля в наступі на французький Париж. Гітлер не дуже хотів нападати у 1941-му на СРСР. Тоді його більше приваблював Близький Схід. Але змушений був випереджати події, бо на західних радянських кордонах концентрувалися десятки тисяч важкої техніки та людської сили.
ІІІ Рейх виступив на майже 3 тижні раніше, хоч й мав набагато менше техніки та війська. Однак домігся спочатку великих успіхів. Однак в результаті ця атака була приреченою на неуспішну, бо німці, яких народи Радянського союзу були готові прийняти як визволителів, насправді виявились такими ж окупантами, як і червоні.
“Для українського національно-визвольного руху в середині 1941 р. існували лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави – але ж неможливо було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкривався шанс реалізації незалежницьких завдань національної революції; таке невикористання шансу з усіма підставами повинно було б розцінюватися і політиками, й істориками як національна зрада. Друга: орієнтуватися на єдиного можливого в даних умовах антикомуністичного й, умовно, антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і практично можливого, хоча й дуже непевного, що добре розуміла українська сторона. Було обрано єдино можливий у даній ситуації другий шлях”, – так оцінював ситуацію літа 1941 р. видатний львівський історик Ярослав Іван Корибут-Дашкевич ¹.
Аби зрозуміти істинні наміри фюрера, 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави та готовність спільної боротьби проти сталінського режиму.
Отже того дня, вранці 30 червня, до Львова почали входити частини 1-ї німецької дивізії альпійських стрільців і батальйон (леґіон) “Nachtigall” (“Соловей”), що складався переважно з українців на чолі з Романом Шухевичем. З німецького боку керували цим батальйоном обер-лейтенанти Альбрехт Герцнер та Теодор Оберлендер.
На той час жовто-блакитні кольори та тризуб з мечем всередині вважав державними символами Провід ОУН під проводом Андрієм Мельником. Натомість ОУН на чолі зі Степаном Бандерою вважала, що «нашим Державним Гербом є Володимирівський Тризуб у формі введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою уживаною в Східній Україні».
Цього вечора кілька тисяч львів’ян зібралися на Ринку, де о 18:00 годині у будинку “Просвіти” (будинок №10) розпочалися Національні Збори, які виступили з історичним Актом проголошення Державності та утворили Державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Було створено й парламент нового державного утворення – Українську Національну Раду під почесним головуванням митрополита Андрея Шептицького та під проводом сеньйора українських політиків д-ра Костя Левицького.
Саме з балкона цього будинку 1941 року Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української держави
Ось як описав Кость Паньківський про події того дня: “Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв’язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства «Просвіта» на Ринку.
Ці збори, які пізніше названо «Національними Зборами» викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку – невеликі темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів: запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загалові поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев’ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх, у тому числі представник Митрополита – тоді мітрат і ректор Духовної академії – о. д-р Йосиф Сліпий і деяке число відомих керівних людей.
Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але таке спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним – згідно з модою – ковніром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так що у другій кімнаті його не чули і не знали про що йде. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самовпевнена форма «акту» ОУН про «створення держави» і декрету провідника Степана Бандери ч. 1 про покликання правління». Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрінувся, ті збори викликали розчарування і занепокоєння…
Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці – яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна аґітка була змістом промови голови і всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН…
Від місцевого львівського громадянства не промовляв ніхто, бо нікого не запросили тай ніхто не голосився. Тільки ректор о. Сліпий привітав збори в імені Митрополита.
На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавтман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом… хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки в роді: «маєте тепер Україну!». – зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!»
Львів’яни прийняли проголошення і промови спокійно… Тому увага львів’ян була скерована радше на близьку і зовсім ясну справу створення міської управи, ніж на досить непроглядне поки що питання держави. Тож теж ясною сторінкою зборів лишилася передача управи міста в руки знаного й поважного проф. Полянського. Ця вістка була прийнята радісно…
Через Львівську радіостанцію, яка вже була зайнята гітлерівцями, текст Акту відновлення державності вдалося 30 червня та 1 липня кілька разів проголосили на весь світ.
Німці були вражені цією сміливою акцією, яка швидко поширилась на західних землях України. Влада у багатьох населених пунктах переходила в руки українських патріотів і залишалась часом на кілька місяців.
Гітлерівці зажадали від Степана Бандери та Ярослава Стецька негайно відкликати проголошений Акт і ліквідувати новоутворені органи української влади. Їхня відмова стала причиною гітлерівських рeпресій, які, у свою чергу, викликали всенародний рух опору новим, вже західним, окупантам. Українські патріоти стали на межі між обома потужними імперіями.
В одному з інтерв’ю в 1987 році Ярослав Стецько ось так згадував події:
“До мене підійшов старшина німецької армії і сказав, що ми граємось з вогнем. Я йому сказав, що ми граємось з вогнем, а ви – ще з більшим. Будете мати тепер і проти себе тепер український народ”.
Ярослав Стецько був затриманий 12 липня разом з міністром його уряду Романом Ільницьким у львівській ратуші під час перемовин з керівником SD (Служби безпеки) VI німецької армії д-ром Баєром. Їх депортували до Берліна, нібито «для переговорів». Після незгоди скасувати «Акт 30 червня» їх разом зі Степаном Бандерою посадили до концтабору Заксенхаузен біля Берліна, де вони перебували кілька років до вересня 1944 року.
Припинило свою легальну діяльність і Українське державне правління, а 1 серпня 1941 року Львів став столицею дистрикту Ґаліція Генеральної губернії, який очолив губернатор Карл Ляш. Урочистий акт приєднання вчинив у будинку колишнього Галицького сейму генерал-губернатор Ганс Франк.
Тепер деякі дослідники люблять дискутувати: що би було, якщо б німці “були мудрішими” і погодились у 1941 на певну форму української незалежної державності, як це вони дозволили у сусідній Словаччині чи Хорватії?
Акт 30 червня 1941 року став кульмінаційним пунктом українських визвольних змагань середини ХХ століття, створився збройний опір обом окупантам, який тривав загалом до середини 1950-их років.
Важливо, що через 4 роки, 29 червня 1945 року згідно з договором між СРСР та Чехословаччиною Закарпатська Україна стала складовою частиною УРСР, однак, без Пряшівщини та Сиґідської Марморощини. Кордони, накреслені тоді Сталіним, залишились у спадок нинішній незалежній Україні, якої не було би без Акту 30 червня 1941 року.
Акт відновлення Української Держави в оригіналі:
1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу.
3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Настало довгоочікуване літо та період теплого відпочинку, чи то під час відпустки чи просто вихідних днів. Сьогодні ми поговорим про засмагу, яку можна легко підхопити під палючим сонцем літнього сезону не лише на південних курортах, але й у нас на Львівщині. Але як правильно це робити і чому це корисно? Для цього ми пірнемо назад у 1925 рік.
У травні 1925 року на сторінках львівського часопису української організації «Пласт» – «Молоде Життя», професор українського тіловиховання Степан Гайдучок під псевдонімом «Blue boy» опублікував статтю «Як радить собі пластун? Соняшні купелі». В ній він описав суть засмаги для організму людини та поділився порадами як правильно потрібно засмагати.
Ця стаття не втратила актуальності дотепер. Наводимо оригінал із нею зі збереженим правописом та мовою.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки.
Як радить собі пластун? Соняшні купелі
Богато нас співає “ми сонця ясного діти…” але чи богато використовує літо як слід? Чи по їх блідих лицях пізнати, що вони діти сонця.
Знаємо, що ростина хована в темному місці стає вяла, бліда, а картопля в пивниці випускає гін, хоч навіть і в метри довгий, цілком білий і безбарвний. Те саме і з людиною, особливо молодою, хованою постійно серед грубих мурів у великому місті.
Тому-то пластун де тільки змога скидає убрання і в купелевих штанцятах вживає руху чи гріється на сонці.
Як впливає на нас сонце, – не треба й казати! Вже на сам ум й успосіблення ділає соняшний день дуже додатно. Про се кождий знає. Колиж ми лежимо на сонці, то під впливом його промінів і тепла (можемо на собі се обсервувати!) скіра стає немовби-то рідшою. Потові желези починають сильніше працювати, ми пітніємо, лоєві желези виділюють більше лою. Притому мязи скіри мусять, працювати і кріпшають. Ба, що більше! – через се, що желези працюють як і мязи скіри (так звані гладкі) треба їх ліпше відживляти, кровоносні посудини скіри поширюються і напливає в них більше крови. В тій же крові є богато червоних тілець, які під близьким безпосередним впливом промінів сонця скріплюються і стають більше здатними до присвоювання кисня.
Як бачимо починається живійша обміна матерії в цілім організмі. Желези потові підпомагають і облегчують вибілювання нирок, або так сказати переймають на себе частину їх праці. Сама скіра стає під впливом сонця брунатною і вже на сам вид робиться як то кажуть здоровою. В ній укладається більше барвини (яка з часом зникає!), всі єї орґани (желези, мязи, судини) кріпшають, вона стається більше збитою, тугою й елястичною (гнучкою).
“З околиць Чорного острова і Підністрян”. 1929 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Якжеж брати соняшні купелі?
Все треба вперід вважати на се в якій околиці їх беремо. Інакше треба поступати на верхах гір, інакше на рівнинах. А найголовнійше, коли лягаємо, треба під себе підстелити коцик, голову треба обвинути білим рушником, але так, щоб накривав очи (карк), бо там саме продовжений стриж, дуже вразливе місце, якого треба дуже хоронити! Першої днини не лежати довше як 10 мінут і то що-хвилі треба звертатися иншим боком тіла до сонця. А се тому, бо інакше, можемо дістати запалення скіри. Вона червоніє, на ній вибігають міхурчики, як по попаренню, ціла скіра болить, пукає, а далі злазить як з вужа (очивидно малими болонками). Добре коли на тому скінчиться! – а то можна дістати і горячку навіть дуже високу і тяжко захворіти. Тому обережно і не переборщувати!
По скінченій купелі ми чуємося сонними, тяжкими; водяна купіль чи навіть обмиття голови і вязів карку зимною водою робить нас зовсім різкими і повними енерґії. Другої днини і в 4 слідуючих пробуваємо в соняшних проміннях по 15 хвиль, а другий тиждень проводимо по пів години; на третій можемо цілком безпечно і пів днини проводити на сонці. Скіра вже потемніла і сталася відпорною та загартованою.
Колиж хто хоче відразу мати темну скіру, то добре помазати її товщем і тоді можна вже за першим разом пробути на сонці годину. Але в 4 слідуючих днях не треба забувати про натовщення скіри.
На верхах треба бути далеко обережнійшим, бо там проміні сонця ділають сильнійше.
Джерело: Blue boy [Гайдучок С.]. Як радить собі пластун? Соняшні купелі // Молоде Життя. Часопис українського Пласту. – Львів, 1925. – 15 травня. – Чис. 4. – С. 3.
Львів сильно затоплювало і століття тому. У мережі опублікували світлини великого потопу у Львові, зроблені в липні 1913 році. На чорно-білих світлинах босоногі львів’яни, які пересуваються додому затопленими вулицями середмістя, а також можете прочитати як описувала це місцева українська преса.
Небо затягнуло густими чорними хмарами і за півгодини ринув сильний дощ, який, у поєднанні з поривами вітру, настрашив мешканців. Середмістя і передмістя перетворились в суцільне море. Великий потоп трапився далекого 17 липня 1913 року.
Місцева преса того часу описує, що блискавка знищила частину електричних ліній у місті. На одній з вулиць від удару грому постраждала жінка. Подекуди вода сягала півметра. Львів’яни рятували своє майно та спостерігали за наслідками руйнувань.
“Бурі і зливи. Львів. Вчера між 3. і 4. год. попол. лютила ся буря над містом. Злива з громами тривала пів години, а наслідки були страшні. Всі низше положені улиці були залиті водою. Трамваєва комунїкация устала. На Городецькій улица вода сягала пів метра, з каналу викидала вода потоплених псів і котів. На Пїдзелізничій улици грім ранив одну жінку. В сутеринових мешканях в середмістю вода заподіяла великі шкоди.
В краєвім виділі сутерини залиті водою. При ул. Браєрівській ч. 15 залила вода мешканє прецлярки Чернецької. Прийшла там на ратунок поліция. Дальше залила вода улицї Вулецьку, Коперника і Лєнартовича. Проти трамваєвої ремізи вода сягала пів метра. При ул. Коперника мешканцї налитих водою сутерин виривали крати з вікон і так ратували ся.
В міській елєктрівни залила вода пивниці. Шкоди великі, вода знищила засоби трамваєвих білетів. На Глибокій улици вода залила сутерини а навіть партерові мешканя. Люди виносили річи на улицю, щоби так їх ратувати. На ул. Японській зарисувала ся камениця, яку саме будують.
При ул. На Байках запав ся хідник. Ул. Казимирівська аж по площу Ґолуховського перемінила ся в ріку. При Городецькій і Янівській залиті сутерини, склепи понищені. При збізі улиць Стрийської, Обозової, Яблоновських і Пелчинської утворило ся з води озеро. Вода нанесла стільки намулу, що рівнав ся хідникови. В трамвай UL, що їхав ул. Коперника біля жандармериї вдарив грім, спалив усї проводи. Діти і жінки зімлїли“.
“Трамваї зупинились повністю. У водно-канальну службу з усіх дільниць поступали аварійні виклики з вимогою надати насоси. Вода затопила пивниці і напівпідвальні помешкання, з вікон яких, поліція, трамвайники , сусіди і перехожі намагались зірвати решітки і врятувати людей , що застрягли там. Картину найбільшого спустошення можна було побачити на вулиці Глибокій і в її околицях. Посеред вулиці Городоцької вода зірвала каналізаційну покришку і фонтанувала на висоту півтора метра, підкидаючи вгору потоплених псів, котів та іншу живність”.
Сильні дощі ще лили кілька днів до 25 липня.
Нижня частина вулиці Коперника під час затоплення. Фото 1910 року.
