Мало хто знає про той факт, що на місці скверу посеред площі Старий Ринок у Львові майже сто років простояла одна з найбільших синагог Львова – Темпель, яку ще називали Новою божницею. Львівська поступова (прогресивна) синагога – темпль (храм) – стала першою синагогою реформованого типу в Галичині.
Її зводили у 1843–1846 роках під керівництвом архітектора Йогана Зальцмана. Припускають, що автором проекту був архітектор Іван Левицький. Відкрили цю культову споруду, зведену у класицистичному стилі, 18 вересня 1846 року. Її кілька разів реконструювали.
Це була монументальна споруда в стилі класицизму, яку вінчав великий купол. Будівля мала простий класицистичний вигляд — за зразком Віденської міської синагоги.
Синагога була у багатьох відношеннях нетипова. За стилем — класицистична. Хоча більшості синагог того часу, зокрема і реформістських, були притаманні орієнтальні риси. У плані була ротондою із водночас дещо вираженою хрестовидністю, чим нагадувала християнські храми. Незвичним для синагог був орган у молитовному залі.
Проповіді у синагозі виголошувались німецькою мовою, а з 1903 — польською. Приміщення використовували і для нерелігійних зібрань.
Літографія 1846 р.
В 1906–1907 роках храм зазнав реконструкції. Після взяття міста польськими військами 1918 року, було влаштовано пoгрoм єврейського кварталу, під час якого постраждали синагоги, зокрема Темпль.
Під час німецької окyпації 14 серпня 1941 року, а також протягом кількох наступних днів низку синагог у Львові було підпaлено. Тоді ж гoрів і Темпль.
Остаточно зруйновано німцями у 1942 році (за іншими даними, у 1941-му). Історик Володимир Меламед стверджує, що синагога була підiрвaна разом із людьми всередині. До Другої світової у Львові було понад 100 синагог і молитовних будинків.
Сквер на місці знищеної синагоги. Площа Старий Ринок. Фото: Назарій Пархомик
У 1990-х на місці синагоги встановлено пам’ятний знак.
Крім архітектури, Львів – це також природа і її унікальні пам’ятки. Однією з таких є Медова печера (або Медунка), яка розташована на східній околиці міста в місцевості Майорівка. Загальна довжина ходів цієї печери до 56 метрів. Чому печера саме Медова? Усередині ледь відчутний аромат меду.
У середині ХІХ ст. мешканець Краківського передмістя, ботанік Йозеф Маєр облаштовується у надзвичайно мальовничій, оточеній лісами місцині східної околиці Львова (сучасні Винниківський лісопарк та Погулянка). Згодом від імені колоніста сторона отримує свою назву — Маєрівка, яка з часом трансформується власне у Майорівку.
На території Маєрівки працювала каменоломня. У ній в 1850 році й було видовбано цю печеру, яку назвали Медова або Медунка. Обидва найменування походять від жовтуватого, наче мед, кольору вапняку, в товщі котрого утворено зали. У брошурі „Przyroda Lwowa, jej osobliwości i zabytki”, виданій 1914 р. накладом Музею ім.Дідушицьких, Медову печеру вносять до списку найцінніших пам’яток природи в околицях Львова.
Трошки більше про утворення дізнаємося з книжки історика Івана Крип’якевича “Історичні проходи по Львову: “В цій стороні лежать популярні місця прогульок: Медова Печера і Чортівська Скала. До Mедової Печери веде Пасічна дорога, попри Маєрівку; серед узгір лежить котловина і в ній дві невеликі печери. В 1850-х рр. тут була каменоломня і тоді видовбано печери. Назва Медової Печери, або Медунки, походить від того, що у печерах є вапняк, який кольором своїм нагадує мед (кристалічний вапняк). В цій котловині є сліди невеликого цвинтарика: на цьому місці в 1914—1915 рр. російські воєнні сyди виконували засyди смeрті й тут хoронено рoзстріляних”. (стилістика цитати залишена без змін).
Галявина перед Медовою печерою у Львові. Печера позаду. Фото: photo-lviv.in.ua
На сьогодні Медова печера – це геологічна пам’ятка природи місцевого значення в Україні. Загальна довжина її ходів — бл. 56 м, середня висота — 4,5 м, середня ширина — 8,5 м.
Складається печера з двох великих залів, з’єднаних вузьким проходом-хідником. Зали можна візуально поділити на 3 кімнати, а також 4-у (важкодоступну). Склепіння першої зали підпирає кам’яна колона, друга зала завершується вузьким лазом, яким можна проповзти кілька метрів (далі ходу немає).
Зсередини Медунка покрита чорною сажею від вогнищ і смолоскипів. Раніше була дуже засмічена, а пару років тому місто її розчистило. Лише в 2-й залі можна побачити природній колір печери. А ще, кажуть, що у ній водяться кажани, зокрема звичайні широковухи.
Фото: photo-lviv.in.ua
Це унікальна печера на території Львова, яка добре збереглася. До речі, це місце багате на підземні джерела. Неподалік можна буде набрати джерельної води. Ви побачите вказівник, який веде на джерело, як будете біля печери на галявині.
Ми всі звикли до розбудованого Сихова з хорошою інфраструктурою: для нових будівель стає все менше місця, широкий вибір кафе дозволяє щодня відвідувати інший заклад, потрапити в центр можна менш, як за пів години, і будь-якої миті кур’єр принесе до вашого порогу гарячу піцу чи, приміром, нову сукню. Але чи багато з нас пам’ятають, яким був Сихів тридцять років тому? Розповідає Сихів Медіа.
Інфраструктура
На початку 90-х Сихів віддалено нагадував той район, яким є зараз. Не було ні «Сільпо», ні «Арсену», ні навіть «Шувару», на місці цього всього росли дерева й чагарники, і лише в 1995 році почали будівництво храму Різдва Пресвятої Богородиці, а до того тут функціонували лише церква Пресвятої Трійці, храм св. Володимира Великого та храм св. Архистратига Михаїла. Хороший транспорт здавався утопією, оскільки поїздка в центр міста була щасливим рідкісним випадком, а з перехрестя Стрийська-Наукова завжди ходили пішки. Автобус №23, тролейбус №11 – вибір маршрутів далеко не був широким.
Ліс
«Сихівський ліс» і справді можна було вважати лісом чи то місциною дикої природи серед Сихівського району, адже одна його частина слугувала пасовиськом для худоби, інша – ділянкою для городів. Проте, сихівчани охоче тут гуляли, як і зараз, хоч і асфальтованих доріжок, до яких ми так звикли, не було. Також ліс слугував кладовищем домашніх тварин, яке ліквідували у 2013 році.
Магазини
В основному мешканці Сихова ходили за покупками на «Іскру», де на місці сучасного торгового центру був базар, а також туди привозили польські товари. Подейкують, це було єдине місце, де продавали смачні жувальні гумки й цукерки «Пані Твардовська», якими любили ласувати діти. Також на прилавках з’явилися перші жуйки Turbo, Love is, Boomer і шоколадні батончики Mars, Nuts, Snickers, Bounty. Ті ж солодощі й наліпки продавали в легендарному магазині «Озон» на куті між вул. Сихівською, 3 та вул. Полуботка, 2. Проте, ціни були в доларах, тож часто під вітриною «Озону» збиралося з десяток дітлахів, які цікаво розглядали товар, але не могли нічого купити.
Браслети, кульчики та інші дівочі прикраси можна було придбати в крамниці на прохідній лампового заводу «Іскра», але туди впускали лише по спеціальних пропусках. Іграшковий магазин був на місці теперішньої «Фотохати» на вул. Сихівській, 11, а поруч у 90-их відкрили «Євро» – щось схоже на звичайні «Продукти», але тоді мешканці району вважали його супермаркетом. Помітною особливістю магазинів у 90-их були великі черги майже завжди і всюди.
Кафе
У 90-х на Сихові майже не існувало поняття ресторанів і було зовсім небагато закладів, куди можна було піти, щоб спробувати чогось смачненького. Однак, вже тоді існував «Екран», де продавали смачне морозиво. Всередині були високі столи, а солодощі подавали в пластмасових мисочках. Також морозивом можна було поласувати в кінотеатрі ім. О. Довженка. А магазин «Рось» на вул. Антоненка-Давидовича, 10 чекав усіх охочих на тістечка й тортики.
Кінотеатр ім. О. Довженка
Однією з небагатьох розваг тих часів було кіно. Майже щовечора теперішній центр Довженка збирав безліч людей. Крім того, це було єдине місце, де відбувалися концерти. Тож по своїй волі чи радше відсутності чогось іншого, кінотеатр став культурним центром Сихова у 90-х. Усе, що тільки можна було влаштувати, робили там або біля нього.
Дискотеки
У тому ж кінотеатрі на другому поверсі часто організовували дискотеки. Гучна музика, кольорове світло і можливість потанцювати приваблювали молодь, але ходили чутки, що «там не зовсім усе законно». Тому деякі надавали перевагу вечіркам в МЖК-1 на проспекті Червоної Калини, 43. Здавалося б, усі чекали випускного вечора, щоб нарешті «відірватися», але тоді все дійство відбувалося в школі, під контролем вчителів та зі звичайним «солодким столом» і канапками.
Одяг та косметика
Мода у 90-х також мала свій шарм. Помітною особливістю були джинсові куртки «oversize», спортивні костюми Adidas та взуття на високій платформі або кросівки. Хлопці любили вдягати сорочки в клітинку, але хітом були турецькі светри Boys. Джинси Mawin, які називали «мальвінами», носили завжди і всюди. Електронний годинник Montana чи плеєр Sony Walkman були ознакою того, що ти крутий пацан. Найкрасивішою дівчиною в класі вважали ту, яка мала тональний крем “Балет” і тіні Ruby Rose. Дівчата робили “хімію” та “мокру хімію”, крутили волосся “на спіральки”, а також вибілювали волосся гримучою сумішшю таблеток пергідролю, курячих яєць і крему для гоління.
Вуличні розваги
Діти забезпечували себе іграми самотужки: майданчики були звичайнісінькими, без жодних новітніх качель – лише гірка, пісочниця і так звана «ракета», які можна побачити досі. Зрідка приїжджав луна-парк, що ставало кількаденним святом для цілого району.
Поширеною сихівською розвагою у 90-ті для дітей стало полювання на тритонів, які водилися прямо на залізничній колії. Малюки виловлювали ящірок, збирали їх у банку й приносили додому. Бувало, вночі тритони вилазили й розповзалися по квартирі…
Зарубіжні мультфільми по телевізору спочатку показували лише в неділю – “Качині історії” та “Пригоди ведмедиків Гаммі”. Згодом з’явилися інші мультсеріали – “Сейлор Мун”, “Гонщик Спіді”, “Покемони” тощо. Також з’явились перші відеомагнітофони на які записували мультики чи сімейні фільми, часто одну і ту ж касету дивились велику кількість разів.
Вже трохи старшими діти мали за звичку збирати скляні пляшки, які приймали у підвалах. За це можна було отримати трохи грошенят, чим не радість?
Сихів на етапі будівництва. Львів.
Чим займались підлітки?
Тим часом підлітків цікавили доросліші розваги, і для цього в нагоді ставало те, що Сихів розбудовувався. Тобто, було багато місць, де можна побігати по бетону, цеглі – небезпечно, але начебто весело. А в підвалах робили власні спортзали, оскільки чогось такого, як Sport Life, тоді ще не існувало. Збирались компаніями й тренувалися, фізичну форму ж підтримувати треба. Записували касети з музикою Віктора Цоя та інших популярних гуртів і слухали їх на магнітофонах. Червоний International був мрією кожного підлітка, але якщо не вистачало коштів купували магнітофон “Весна”. Про зажовані касети і перемотку олівцем можна писати окрему статтю.
Перші гуртки
Близько 1992 року на Сихові з’явився Пласт – скаутська організація. Пластуни подорожували, вивчали азбуку Морзе, спілкувалися з однолітками. Проте, такий гурток був не всім по кишені. Трохи пізніше зародився гопак, але тільки для хлопців. А от з 1996-7 рр. дитячі садочки почали давати в оренду половину своїх приміщень для карате, куди приймали і юнаків, і дівчат.
Якби в 30-х р. ХХ ст. існували соціальні мережі, то галичанка Софія Яблонська зі Львівщини зібрала б величезну кількість підписників. Свої дописи вона ілюструвала б власними професійними світлинами і, ймовірно, стала б першою українкою, яка в сторіз розміщує власні відео.
Про цю жінку та її творчий спадок наші сучасники майже не знають. Численні публікації цієї авторки розкидані у старій пресі. Її стрічки – по архівах Франції, в якій свої останні 25 років прожила українка. Вона стала однією з найвідоміших колись і «найзабутіших» тепер українок.
Блискучі репортажі мандрівниці, опубліковані на сторінках львівських часописів, були справжньою сенсацією у міжвоєнній Галичині. А кожний приїзд до Львова цієї особливої жінки, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирав повні «відчитові» зали – у той час покинути свій край для далекої подорожі для більшості галичан було майже нездійсненною мрією. Тому дивовижні історії про мандри українки у невідомі світи всі слухали, затамувавши подих.
Історія звичайної галицької дівчини, яка змогла підкорити тисячі сердець своїми поетичними подорожніми нарисами і стати першою українкою-мандрівницею, відомою письменницею і журналісткою, справді вражає. Софія народилася 1907 р. у Германові на Львівщині у священичій родині. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу. Їй пророкували у Львові успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її кругосвітні мандри. Хоча на початках і довелося мити вікна офісів, дівчина не забувала про мрію і працювала для цього. Навіть знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan. Заробивши грошей, почала мандрувати.
Об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію. Була не лише мандрівницею, але фотохудожником і однією з перших жінок-кінооператорів документального кіно. Часто виникали конфузи з фотоапаратом чи кінокамерою (остання своїм торохкотінням зчиняла справжню паніку серед тубільців), оскільки в багатьох культурах стосовно них існували суворі тaбу. Але завдяки своїй щирості та доброзичливості Софії вдавалося проникати у заборонені для європейців місця, наприклад у святині чи приватні помешкання, їй дозволяли знімати таке, що не можна було жодному чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою й італійською, частенько доводилося спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, «миґами» – щира усмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії.
Софія Яблонська була ризиковою – у цьому проявлялася її сильна вольова натура. Не раз мандрівки мали реальні зaгрози зaгибeлі, однак це не зупиняло мандрівницю – проникала у такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не наважувалися діставатися. Вміла приймати швидкі рішення в екстремальних обставинах – цю здатність мабуть отримала ще в юності, коли з батьками майже шість років поневірялися Росією у злиднях, шукаючи кращого життя. Їй не імпонували подорожі комфортабельними літаками і проживання у зарезервованих номерах люксусових готелів, а справжню насолоду тендітна Софія отримувала від непередбачуваних мандрівок без супроводу провідників – на кораблях середнього класу або вітрильниках, які підбирали її випадково.
Водночас була неперевершеною журналісткою і письменницею – її подорожні нариси критики називали сугестивними, а стиль – барвистим, легким, не переобтяженим зайвими фактами, повний темпераменту і чудового почуття гумору. Окремими книгами у Львові вийшли подорожні нариси «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939). Іноді читачеві здавалося, що він пливе якоюсь чарівною рікою неймовірних вражень і відчуттів, а на березі – візії дивовижних країн, людей, традицій. Текстові імпресії мандрівниці можна було смакувати, як екзотичне вино чи марципани.
Сміливі і щирі репортажі Софії, зрештою, як і вона сама, не раз викликали неприховане обурення галицького панства, особливо старшого покоління, мовляв де ж то пасує молодій панянці самій мандрувати далекими світами без добропорядного супроводу та надто відверто описувати свої «вражіння». Але коли до обговорення з в’їдливими коментарями долучилася польська преса, українська інтелігенція мовчати не стала – на захист молодої письменниці виступили літературні критики, жіночі кола та об’єднаним фронтом пішла тодішня українська молодь. В обороні Софії став також її працедавець Жан Арден, директор французького товариства «Опторґ-Юнан-Фу», на замовлення якого вона готувала кінорепортажі з Марокко, а потім із Далекого Сходу, вмістивши відповідного листа на шпальтах «Lwowski Ilustrowany Express» та висловивши українці свою глибоку пошану.
П’ятнадцять років С. Яблонська прожила в Китаї, там познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом, виховувала трьох синів. У цей період мандрівного затишшя та родинного тепла активно вивчала стару китайську культуру, відкривала у собі молоду ґаздиню (називала свого коханого Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів), милувалася власноруч заквітчаним городцем по-українськи (мальвами, соняшниками), призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти український борщ та доїти корову (останню в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу).
Яблонська з чоловіком
Після вiйни Софія Яблонська з родиною переїхала до Франції, оселилася у Парижі, а після смeрті чоловіка – на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Захопилася архітектурою і дизайном, побудувала віллу за власним проектом у вандейському стилі, самостійно облаштовувала і декорувала, додавши рідних мотивів. Вийшло так вдало, що почала проектувати на замовлення – відтак один із будинків за її проектом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова. Знову повернулася до літературної творчості – написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного. Навіть з плином часу Софія Яблонська залишалася тією ж спраглою до спілкування і людського тепла – часто приймала у себе гостей і друзів. У такі вечори всі збиралися на веранді, пили амарантовий пунш, розмовляли і читали вголос художні твори. Почувалася повною сил і нових задумів, плавала в морі з ранньої весни до пізньої осені, щороку їздила в Швейцарію на лижі… Але трагедія 1971 р. обірвала всі плани цієї життєрадісної і невтомної жінки – вона загинула в автокатастрофі.
Софія Яблонська-Уден була неперевершеною жінкою і багатогранною особистістю. Володіла чудовою здатністю зацікавлення світом і людьми, великою спостережливістю та особливою любов’ю до життя. Водночас в її розповідях не було бажання підкорити світ, а просто його пізнати і познайомити чужинців із невідомою, але такою рідною для неї країною. Куди б не манили далекі обрії, вона завжди почувалася українкою, або «дорогою міс Україною».
«В моїх мандрівках, з краю до краю, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї», – рефлексувала Софія Яблонська 1934 року.
Будинок терпимості, публічний будинок, будинок розпусти, лупанар чи, більш звикла назва, бoрдель – означення місця, де організовано надають послуги сeксуального характеру. Поняття не менш древнє, як і професія, що його породила, пише портал Фотографії Старого Львова.
Існували, та й зрештою існують, вони у всіх країнах та містах – не залежно від статусу законності чи заборон. Наше славне місто не виключення. Так відколи офіційно у Львові з’явилися публічні будинки і якими вони були?
Бoрдель у Львові існував уже з середини ХV ст. (згідно документальних записів) та був легальним, оскільки утримувався на кошти міста. У так званому кодексі Алембека читаємо, що 1450 року за канал у домі розпусти львівський магістрат видав 12 грошів. А у видатках міської каси за 1549 р. знайдена записка, у якій також згадується, що для ремонту закладу видано 20 грошів.
Тут у ХV столітті стояла кам’яниця Івана з Олеська (зараз вул. І. Федорова 27)
Розташувався дім розпусти на парцелі, яка називалася «Олеською», від Івана з Олеська, який у ХV ст. збудував тут свою кам’яницю (зараз вул. І. Федорова 27). Коли будинок перетворився на руїну на звільненій площі побудували керат (кінський млин) і поставили будинок утіх. Млин стояв посередині площі на всю її ширину, лише з вузькою вуличкою для проходу до «дому розпусного». Будівля бoрделю не була спеціально для того побудована, а лише пристосована. Колись це була корчма в селі Лопушна, яку райці купили і перевезли до Львова. В документі датованому 1606 р. навіть зберігся опис цього будинку. Його кімната, чи світлиця, мала 12 ліктів завдовжки, а з сіней по обидва боки було по три комори, кожна з яких мала приблизно 6 ліктів завдовжки і 4 лікті завширшки (львівський лікоть дорівнював 0,59 м.). Для «зручності клієнтів» мав він два входи – один від млина, інший від мурів, і якщо хтось хотів прошмигнути непоміченим то виходив у бік мурів.
У 1571 р. сталася страшна пожежа – тоді вигоріла уся вул. Руська разом з Успенською церквою, весь жидівський квартал, міський арсенал і башти, згорів кінський млин. Згорів і дім розпусти, проте не припинив своєї діяльності, а лише був перенесений до вежі при міському арсеналі. Виручені кошти від лупанару надходили у міську касу, а звідси використовувалися на утримання в належному стані міських укріплень і опорядження міста.
Після пожежі Олеську парцелю у 1580 р. придбав сеньйор ізраелітської міської ґміни Ісаак Нахманович. На місці спаленого млина 1582 р. він поставив синагогу, яка пізніше одержала назву «Золотої Рози» . Згарище ж будинку лупанару придбав Ісаак Сюскінтович та побудував на його місці для себе кам’яницю (зараз вул. Арсенальна 3, 5)
Про легальне існування бoрделю також свідчить запис у міських касових книгах 1561 р. про те, що панові Юрію Войнару за кімнату для дому розпусти виплатили 9 зол. Отже, за доволі велику на той час суму, місто винайняло приміщення для лупанару. Згідно з податковими реєстрами, Юрію Войнару у той час належала кам’яниця на вул.Руській 2.
Войнаровська кам’яниця на вул. Руській, 2 у якій місто винайняло приміщення для лупанару
Наступна згадка про львівській боpдель випливає уже у другій половині ХVІІІ ст., але не у старій Войнаровській кам’яниці, а в Папарівській (вул.Руська 18). За дозволом маґістрату у цьому будинку, який розташувався поруч Успенської церкви, осів публічний дім. Постійний галас, музика і гуляння (крім п’ятниць та неділь) були для чесних парафіян нестерпними. Тому тодішній священик Успенської церкви Іван Горбачевський 1788 р. вніс протест до маґістрату. У відповідь маґістрат переніс заклад у інше місце.
Папарівська кам’яниця (вул.Руська 18). За дозволом маґістрату у цьому будинку у другій пол. ХVІІІ ст. осів публічний дім
Розваги тут не припинялися ні вдень, ні вночі, за винятком хіба що п’ятниць – днів суворого посту – і неділь. Для парафіян це було нестерпним, тому за поданням тодішнього священика, лупанарій перенесли в інше місце.
Але були й нелегальні лупанари, де хтивий пан міг реалізувати свої найнестримніші сeксуальні фантазії. Часом на такі будинки робила “облави” поліція та, швидко знайшовши спільну мову з головними “жрицями кохання”, вона ж їх потім і прикривала.
Папарівська кам’яниця (вул.Руська 18). За дозволом маґістрату у цьому будинку у другій пол. ХVІІІ ст. осів публічний дім
Звісно у Львові функціонував не один лупанар. Був ще бoрдель, який розташовувався за театром ім. Марії Заньковецької, де на вулицю Богдана Хмельницького повертає трамвай №6 . Це місце називалося “На мості”.
Бoрдель “На мості”, який розташовувася за театром ім. Марії Заньковецької
Ціни на послуги пoвій у Львові були невисокі. У XVIII столітті пoвія коштувала 12 ґрошів – менше третини щоденного заробітку людини фізичної праці.
У 1885 р. було ухвалено закон про заборону проституції, тоді для львівських пoвій настали скрутні часи. Хоча були вийнятки для самотніх жінок, які не мали інших засобів для існування. У цьому ж законі були прописані й обмеження діяльності пoвій. Жінка мала винаймати окреме помешкання щонайменше за 200 метрів від школи, військової частини, церкви чи державної установи. Обов’язковим для пoвій було обстеження у лікаря. Заборонялося обслуговувати малолітніх клієнтів. У разі порушення вимог пoвію карали забороною на професію терміном від шести тижнів до шести місяців.
Була у Львові і своя вулиця «червоних ліхтарів». Знаходилася вона на сучасній вул. Леся Курбаса. У будинку, де зараз театр ім. Леся Курбаса, було казино “Де парі”, а ще дорогий ресторан та готель. Старожили цієї вулиці розповідали, що швейцар, який давав клієнтам достовірну інформацію про вродливих і темпераментних дівчат, так розбагатів, що збудував на Професорській колонії гарну кам’яницю.
Приміщення колишнього казино “Де парі” (зараз театр ім. Леся Курбаса)
У перші повоєнні роки у цьому будинку був розміщений Палац піонерів. Нерідко на стінах діти і дорослі бачили залишки відвертих картинок. Почесний директор наукової бібліотеки імені Стефаника Лариса Крушельницька згадувала, як цю вулицю хотіли назвати 8-го Березня. Тодішній голова облвиконкому Семен Стефаник (син письменника Василя Стефаника) застеріг: “Тільки не це. Люди будуть сміятися. Всі знають, які жінки були на цій вулиці…”. І вулиці дали назву – Павлика Морозова.
Колишня вулиця «червоних ліхтарів»(сучасна вул. Леся Курбаса)
Розповідали старожили Львова і про бoрдель з “веселою” назвою “Пекелко”. Одні кажуть, що це будинок номер два на вулиці Пекарській (мешканці казали, що розташування квартир нагадує номери бoрделю). Історик Андрій Козицький вважає, що “Пекелко” – це одна з кав’ярень на вулиці Краківській, яка існувала у першій половині XIX століття. Але чому саме “Пекелко”? Цікаву версію щодо походження цієї назви розповів бібліотечний працівник, історик Євген Наконечний. У цьому закладі нібито був змонтований великий танцювальний майданчик у формі сковорідки, під якою горіло вогнище. На цій сковорідці не смажилися, а танцювали наголяса дівчата.
Львівські історики брати Радковці розповідали, що найпершою ознакою колишнього бoрделю була наявність окремих входу і виходу. Той, хто заходить у бoрдель, не бачить того, хто з нього виходить. Саме такі вхід і вихід є у будинку №6 на вулиці Князя Романа, в якому розташоване обласне радіо.
Будинок №6 на вулиці Князя Романа, в якому розташоване обласне радіо
Бурхливого розвитку проституція набула у Галичині у 20-30-х роках минулого століття, з поширенням жіночої емансипації. Утримувати бoрделі закон не дозволяв, але підпільних закладів було чимало. Дозволялося надавати сeксуальні послуги лише в індивідуальному порядку. Польська влада намагалася скерувати цей давній промисел у цивілізоване русло. На європейський манер, за прикладом м.Бремена (коли вулицю, де жили та працювали пoвії звільняли від інших мешканців) для занять розпустою виділили вулицю Шпитальну (хоча звільнити її від усіх решта мешканців не вдалося). Тут та на сусідніх вуличках була найбільша концентрація жінок “легкої поведінки”.
Пoвіям заборонялося пропонувати свої послуги на центральних вулицях, біля фешенебельних готелів. Але їх тягнуло саме сюди. У 1935 р. власники крамничок на вулиці Сикстуській (зараз Дорошенка) скаржилися на бездіяльність поліції, яка не ганяли з цієї вулиці пoвій. Вони з’являлися поблизу їхніх закладів від четвертої години пополудні та відлякуючи поважних клієнтів.
Найдешевші пoвії були на вулиці Городоцькій і в парку імені Івана Франка (тоді це був Єзуїтський парк). Найдорожчими пoвіями були єврейки, вони мали найбагатшу клієнтуру. Найдешевша жінка коштувала один злотий. За ці гроші у 1938 році можна було купити один кілограм цукру, десять кілограмів картоплі…
Пoвії любили молоду клієнтуру. Хлопці 17-18 років, хоч і не мали великих грошей, але швидко закінчували справу і йшли геть. Їх жінки обслуговували формально, без будь-якої видумки і фантазії. Інша річ, коли приходив клієнт у роках і з більшими грошима. Такого треба було “завести” та показати клас…
Приміщення колишнього елітного бoрделю (зараз вул. Драгоманова 25)
Були у Львові і елітні бoрделі. Один з «накрутіших» до війни, розміщувався по сучасній вул. Драгоманова 25 (зараз тут розташований Військовий місцевий суд Львівського гарнізону). За словами старожилів вулиці – під’їзди до будинку були викладені не бруківкою, а дошками. Це для того, щоб вночі коні, запряжені у фіакри, не цокали і не заважали спати втомленим клієнтам.
Аптечна справа у Львові має давню історію. Історики запевняють, що саме зі Львовом пов’язана найдавніша згадка про аптеки на території сучасної України. Але є приклади із щасливим продовженням. Так, із допомогою ініціативи компанії «D.S» у Львові вдалося зберегти дві історичні аптеки.
Ірина Колодка із “Бюро спадщини” поспілкувалася з генеральним директором, співвласником мережі аптек “D.S.” Олегом Никулишином, щоб дізнатися наскільки складним був шлях до збереження історичних аптек міста та які несподіванки це принесло.
1. Відновлення аптеки «Під угорською короною». У 2011 році, коли стало остаточно відомо, що аптека «Під угорською короною», що на площі Соборній, 1 закривається, мережа аптек «D.S.» одразу зголосилася перейняти естафету, аби цільове призначення цього унікального приміщення не було змінене, втрачене.
У 2011 році, коли стало остаточно відомо, що аптека «Під угорською «Нашим головним завданням було зберегти унікальну старовинну аптеку, не допустити її закриття, аби не руйнувалось історичне обличчя Львова. Ми хотіли продовжити справу, яку в цій будівлі започаткував засновник цього аптечного закладу Александр Лоншан де Бер’є – один із представників шанованої львівської родини французьких емігрантів», – розповів Олег Никулишин.
Загалом приміщення було у задовільному стані. Будинок під аптеку, в якому вона і знаходиться сьогодні, звели на початку ХХ століття за проектом архітектора Кароля Боубліка, залишивши на фасаді рік заснування аптеки – «1772». Тоді ж встановили вишукані дерев’яні аптечні меблі з різьбою, кованими металевими решітками та монохромними шибами. На жаль, не збереглась оригінальна вітрина, яка була окрасою закладу. Задум успішно втілили завдяки інвестору, який співфінансував проект та частину ремонтно-реставраційних робіт. Загалом компанія “D.S.” інвестувала близько 100 000,00 гривень.
За словами генерального директора, усі автентичні елементи – дерев’яні меблі в стилі необароко зі старовинним годинником та оригінальна антресоль з різьбою у торговому залі, ковані решітки у меблях обабіч – уціліти та були, за потреби, відреставровані. Свого часу їх виготовили в еклектичному стилі з елементами бароко і рококо у львівській майстерні металу Яна Дашека. На підлозі збереглася метлахська керамічна плитка зі знаменитої чеської фабрики «Барта і Тіха» у Празі, представником якої у Львові була фабрика найвідомішого львівського архітектора Івана Левинського. Від попередніх власників аптеки залишився і деякий старовинний аптечний посуд.
На дверцятах дерев’яного сейфа у торговому залі, де аптекарі тримали oтрути та сильнодіючі ліки, збереглася підпис-печатка польського майстра Людвіка Шафранського. Збережено й автентичний кований ажурний ковпак у вигляді корони Угорщини над входом у заклад та ковану браму, що веде до внутрішнього дворика. Те, що довелося додати, було виконано в єдиному стилі, аби максимально підтримати автентику аптеки, зробити її інтер’єр цілісним, цінним в історичному та мистецькому аспектах.
Найцікавіші експонати аптеки. У приміщенні аптеки «Під угорською короною» відкрили виставку колекційного аптечного посуду кін. ХІХ-поч. ХХ ст. Усі автентичні експонати – старовинні скляні баночки різноманітних форм та кольорів для піґулок, кремів та помад надані музею з унікальної приватної колекції.
«У нас можна побачити, із якої баночки діставали улюблений крем від світових брендів VISHY, BROCARD наші прабабусі, а в якій пляшці випускали найперші ліки компанії BAYER та BITTNER. Особливо цікаві експонати виставки – посуд, який використовували старовинні місцеві аптеки Міколяша, «На Марійській площі», «Під золотим орлом», «Під срібним орлом», «Під Святим Духом», «Під золотим оленем», «Під золотим левом» і, звісно, «Під Угорською короною»», – додав Олег Никулишин.
Проте найціннішим у цій виставці є посуд аптеки «Під угорською короною» зі збереженою етикеткою, на якій нанесено символ цієї аптеки та зазначений спосіб приймання ліків, де мірка – кавова ложка. Вже тоді у львів’ян кава мала більший попит, аніж чай.
Запровадження інтерактивного музею «D.S. Таємна аптека». Цю 240-літню аптеку не лише відновили, а й облаштували в ній інтерактивний музей “Таємна аптека”. Новий туристичний об’єкт на мапі нашого міста ‒ інтерактивний музей «D.S. Таємна аптека» створений у 2013 році, має на меті відкрити суспільству нове бачення фармації як фаху винахідників і гуманістів та спонукати відвідувачів до розвитку і пізнання.
«Спершу йшлося тільки про відновлення діяльності аптечного закладу «Під угорською короною» в його історичному інтер’єрі – у складі мережі аптек «D.S.». Але у ході проекту стало зрозуміло, що є невелике підвальне приміщення у доброму стані, якого аптека для своїх виробничих цілей фактично не потребувала. Так у нас зародилася ідея використати підвал аптеки для якогось творчого проекту», – розповіли в компанії «D.S.».
«Екскурсійна програма доступна українською й іноземними мовами, а для зручності людей з особливими потребами є сурдопереклад. Завдяки гнучкому формату екскурсій і різноплановій програмі, заходи у «D.S. Таємній аптеці» цікаві і дорослим, і дітям. За час існування музею до нашого Таємного Аптекаря завітало вже понад 200 тис. гостей із усіх куточків світу. Цьогоріч розпочато вже п’ятий том книги відгуків відвідувачів», – розповіла керівниця інтерактивного музею “D.S. Таємна аптека” Наталія Костко.
За цей час вдалося втілити у життя низку науково-творчих проектів і соціальних ініціатив, провести понад 200 інтегрованих шкільних уроків, семінарів. Музей співпрацює з різними благодійними фондами, школами-інтернатами та соціальними структурами. У «Таємній Аптеці» провели понад 300 безкоштовних благодійних заходів для соціально незахищених дітей і дорослих, що опинилися у складних життєвих обставинах.
2. Аптека «На Марійській площі». Аптека «На Марійській площі», якій ось уже 100 років, – другий історичний аптечний заклад у Львові, збережений і відновлений мережею аптек «D.S.». Зусиллями компанії зберегли не тільки її історичний інтер’єр, але й діяльність.
«Коли ми зайшли в цю аптеку перед ремонтом, одразу збагнули, що попереду багато зусиль. Ремонтно-реставраційні роботи тривали близько двох місяців. Зробили електромонтаж, відреставрували меблі, усі важливі елементи інтер’єру, зокрема позолочені янголи й леви, старовинний стіл, люстри. Дещо замовляли додатково – так, аби не порушити цілісності стилю, декору. Завдяки вдалій оптимізації приміщення торгового залу, аптека стала просторою. На усі роботи ми інвестовали понад 400 000 гривень», – розповів Олег Никулишин.
Загалом, оформлення торгового залу аптеки сьогодні фактично таке ж, як на час відкриття закладу Стефаном Штенцелем на початку ХХ століття. Особливої парадності інтер’єру надають касетна стеля, бронзові люстри, позолочені декоративні дерев’яні елементи меблів з різьбою, оригінальна антресоль із шафами-вітринами. Лише оригінальний касовий апарат «Національ» свого часу «оселився» у львівській аптеці-музеї «Під Чорним Орлом», що на площі Ринок.
«На жаль, не збереглася автентична зона входу до аптеки – двері та вітрина-вікно. Ми змінили радянське засклення сучасною скляною конструкцією, яка дозволяє оглядати принадні меблі торгового залу з вулиці. Це зацікавлює багатьох туристів, які часто заходять до приміщення аптеки не за ліками, а щоб просто оглянути інтер’єр, помилуватися старовинною. Іноземці, звиклі до розкоші, щиро дивуються багатому аптечному інтер’єру та охоче роблять фото та відео собі на пам’ять. Від них чуємо багато захопливих, схвальних відгуків, подяку за можливість торкнутися до краси унікального історичного минулого», – додав генеральний директор.
Мережа аптек «D.S.» – компанія із соціально відповідальним підходом до діяльності, а збереження фармацевтичної спадщини – один із напрямків. До слова, за відновлення діяльності аптеки компанія отримала чимало позитивних відгуків та подяк від фахівців аптечної справи, а 2019 року – спеціальну відзнаку у національному галузевому конкурсі «Панацея» за збереження двох історичних аптек Львова: «Під угорською короною» та «На Марійській площі».
Текст: Ірина Колодка, Бюро спадщини. Фото: Андрій Бурда для Бюро Спадщини
Сьогодні пропонуємо нашим читачам переглянути фото із Львівщини, які відносяться до 1930-х років. На фото можемо побачити багато деревини, яку вирубали в Карпатах і готували до вивезення за кордон. Фото зроблені в місті Сколе на Львівщині. Обсяги вражають.
В міжвоєнний період із західних регіонів України ліс активно вивозився та продавався на захід. Часто це робилось за допомогою залізничного сполучення.
Відомо, що в 1930-ті роки на Сколівщині інтенсивно розвивався туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.
Влітку, в міжвоєнний період на цей клімато-терапевтичний курорт приїздило близько 1500 відпочивальників.
У 1921-1939 рр. місто Сколе було центром Сколівського повіту. Лише в 1937 році Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони, як рекреаційна місцевість. Напевно, причиною цього було й те, що до того там активно вирубували деревину.
Не всі, мабуть, знають, але впродовж 38 років, із 1952 по 1990 рік, у самому центрі Львова перед входом в Оперним театром стояв пам’ятник Леніну. У той час теперішній проспект Свободи називався вулицею 1 Травня (у 1959 році перейменована на проспект Леніна, від 1991 року — проспект Свободи).
Демонтували пам’ятник “радянському вождю” 14 вересня 1990 року. Це був один з перших знесених/демонтованих пам’ятників на теренах західної України. Пам’ятник демонтували за рішенням міської ради.
Авторами пам’ятника були московський скульптор Сергій Меркуров (1881-1952), а також архітектори В. Шарапенко та С. Француз. Площу перед театром впорядкували за проектом архітектора Івана Персикова та М. Юрчука. Відкриття пам’ятника відбулося 20 січня 1952 року, для якого був проведений мітинг.
Відкриття пам’ятника В.І. Леніна у Львові. 1952 рік
Він мав вигляд камерної напівфігури на високому гранітному постаменті, що символізував трибуну.
Варто зауважити, що першим містом в Україні, де було знесено вождя стало м. Червоноград. Це відбулось 1 серпня 1990 року.
14 вересня 1990 року вже у Львові, за словами очевидців, подивитись, як демонтовують пам’ятник Леніну прийшли понад 50 тисяч мешканців міста та приїжджих з околиць. Як це було дивіться у відео:
За свідченням фотографа Валерія Милосердова, очевидця демонтажу п’єдесталу, фундамент був викладений із надгробних плит-мацев із єврейських цвинтарів.
Бронзову фігуру було пізніше розплавлено і використано для спорудження у Львові пам’ятника Жeртвaм комуністичних злoчинiв.
Парк «Залізна вода», колишнє надзвичайно популярне місце відпочинку львів’ян. А зараз – це доволі тихе місце, куди не ступає нога туриста. Потрохи цей парк ремонтують, встановлюють освітлення, лавки та прокладають доріжки, адже тривалий час він перебував в жалюгідному стані.
Колись тут були мальовничий ставок Камінського з прозорою водою, у вихідні – спектаклі в німецькому літньому театрі, корчма, буковий ліс і безліч джерел, через високий вміст заліза в яких і з’явилася однойменна назва парку. До речі, недавно стало відомо, що в парку почали відновлювати благоустрій довкола джерела з бюветом «Паща лева».
Джерело “Паща лева” в парку “Залізна вода” у Львові. Фото: photo-lviv.in.ua
Розташований парк між сучасними вулицями Стуса, Мишуги, Тернопільською та Ярославенка, між місцевостями Новий Львів і Снопків.
Джерела тут були такі чисті, що місцеві жителі спорудили тут дерев’яний, темно-зелений бювет овальної форми і обсадили його виноградом і трояндами.
Завдяки Крип’якевичу, відомому львівському історику, можна уявити як це було: “Залізна Вода стала місцем прогульок від 1830-х pp. Львів’яни мандрували туди не раз раненько із дітьми й харчами, клалися таборами по полянах у лісі й верталися пізнім вечором до міста.”
Парк Залізна вода у Львові. Фото: Veronika Skrip
Отже популярності, як територія для відпочинку ця місцевість починає набувати 1830-х роках. А, власне міський парк закладено тут у 1905 р. Його проектантом був великий львівський садівник Арнольд Рьорінґ, автор Стрийського, Личаківського парку, дендрарію лісотехнічного, скверу св. Юра, та й багатьох інших. Сам він жив біля підніжжя Залізної води у віллі на сучасній вул. Стуса, 20 і займався благоустроєм парку до останніх своїх днів. Він намагався зберегти природний пейзаж букового пралісу і світлі галявини для пікніків. Навколо прогулянкової алеї йшла тематична зміна одних дерев-рослин іншими, спочатку чорні сосни при вході, а далі березовий і знамениті буки на північних схилах.
Парк Залізна вода у Львові. Фото: Veronika Skrip
У парку з’явилися бювети з питною водою, оглядові майданчики, лавочки, фонтани, прогулянкові доріжки, оранжево-червоні цеглинки яких до сих пір можна розгледіти під ногами .. і навіть штучний водоспад (!), знищений вже після Другої Світової вiйни.
“Найстарiйший у Львовi лic. Повiтря там чи не найкраще, тим бiльше, що росте тут багато шпилькових дерев i при цьому багато тут романтизму, богато просто вимрiяних для вiдпочинку мiсць”.
На верхніх терасах планували створити оздоровчий парк Йордан, як в Кракові, зі спеціальними павільйонами для заняття гімнастикою, але територію віддали під втілення ідей міста-саду.
Ставок Камінського, ще в міжвоєнний період був реконструйований в багатофункціональний комплекс басейнів: спортивного, для купання і дитячого загальною площею близько 3500 квадратних метрів. Там були п’ятиметрові вишки для стрибків і піщаний пляж.
З 1 вересня до 15 жовтня 1910 року у столиці Галичини, яка у той час була в складі Австро-Угорської імперії, проходила авіаційна виставка, відвідувачі якої мали змогу оглянути моделі повітряних куль та літальних апаратів, а також справжнє диво тогочасної техніки – перші літаки, виготовлені безпосередньо у майстернях Львова.
У той час світова авіація робила свої перші кроки і була ще сповнена таємничості та романтизму. Щойно у 1904–1908 роках брати Вілбер та Орвілл Райти в Америці, а також Луї Блеріо та Альберто Сантос-Дюмон у Франції здійснили перші польоти на літаках – апаратах важчих за повітря. Про це розповідає РетроДіло.
Це був період проб та експериментів, спрямованих на удосконалення цього епохального винаходу, період наукових досліджень в авіації. Авіаційна лихоманка не оминула й столицю Галичини – Львів. Ще у 1909 році за ініціативою студентів відділення будови машин механічного факультету Львівської політехніки, головним чином Станіслава Новіцького, та за сприяння інженера Зигмунта Сохацького було створено організаційний комітет спілки «Авіата», яка почала готувати першу авіаційну виставку.
«Цей тиждень принесе нам унікальну сенсацію: з нагоди 5-го з’їзду польських техніків у п’ятницю в Політехніці відкриється перша авіаційна виставка, яка, як можна зробити висновок з підготовки та заявок на сьогоднішній день, багато в чому перевершить широко розрекламовану авіаційну виставку в Брюсселі», – писала про цю непересічну подію на початку вересня 1910 року газета Kuryer Lwowski.
Унікальність львівської виставки полягала в тому, що вона була організована не тільки для розваги публіки, якій досить було продемонструвати яскраве видовище. Оскільки вона відбувалася у дворах Львівської політехніки у рамках великого з’їзду архітекторів, будівельників, гірників, металургів та представників інших технічних професій, експонати виставки представляли також науковий інтерес. Хоча не обійшлося і без шоу, проведення якого забезпечувала фірма «Геймсаблатніг» із Каринтії. Виставку також забезпечили рідкісним ще тоді електричним освітленням, прикрасили декораціями та квітами, а в одному із приміщень постійно діяв буфет.
«На запрошення клубу “Awiata” керівник Каринтської авіаційної секції та менеджер першої аеронавігаційної виставки, яка відбулася минулого року в Лінці, Олександр Грейкон відвідав Львів, щоб провести попередні роботи з інженером Лібанським та виставковим комітетом», – повідомляв Kuryer Lwowski.
На виставці у Львові були представлені всі новинки тогочасної авіаційної техніки, які повинні було зацікавити не тільки широкі верстви суспільства, але й, насамперед, місцевих промисловців, які отримали можливість познайомитися з багатьма об’єктами, які тоді ще імпортувалися з-за кордону, але які вже можна було виготовляти і в Галичині.
Під час виставки відбудувалися також короткі лекції з історії авіації та розповіді про її розвиток. Після почутих від лекторів розповідей пересічним відвідувачам виставки ставали зрозумілішими експонати та ілюстрації, які були представлені у трьох залах.
«У головному залі, насамперед, привертають увагу моделі літальних апаратів та повітряних куль, виготовлені з надзвичайною майстерною точністю братами Флоріанськими. Тут ми можемо побачити модель біплана Райта (1: 10), моделі моноплана Блеріо, красиво зроблену модель французького кермового аеростата Клемента-Баяїда (1:50), і, нарешті, поперечний переріз середньоциліндрового двигуна “Gnom”, який наразі утримує всі світові рекорди» – із захопленням писала газета Kuryer Lwowski.
Увагу публіки також привертала модель літального апарата австралійського піонера авіації Лоуренса Харгрейва, яка нагадувала китайських повітряних зміїв, створених для забави 4 000 років тому.
В інших залах були представлені аеромотори від фірм Koerting, Rumpler, Anzani та інших, гвинти різних систем, екіпіровка пілотів від паризьких, віденських та львівських компаній, а також креслення, фотографії та авіаційна література, карти і плани подорожей відомих повітроплавців.
Але головними родзинками авіаційної виставки стали літальні апарати, створені у Львові місцевими конструкторами та майстрами. Всього їх було три. Відомий на той час львівський інженер Лібанський виставив свій “моно-біплан”, який, щоправда, під час попередніх випробувань був пошкоджений – у нього вибухнув двигун. Як повідомляла газета, літак має бути реконструйований шляхом заміни деяких сталевих деталей на дерев’яні, після чого він знову спробує злетіти.
Фото: Літак Вебера під час виготовлення в майстерні Львівської політехніки. Nowości Illustrowane. 1910
Ще один літальний апарат був роботою англійця містера Голда, співробітника компанії Stark. Це був одноповерховий апарат з бамбуковою структурою.
Головний інтерес публіки був звернутий до літального апарату оригінальної конструкції інженера Вебера, який був виготовлений в Львівській політехніці під його керівництвом. Газета Kuryer Lwowski подавала імена творців цього літака – Кордиш, Торон, Лангнер, Вебер-молодший, Балабан та Румбович. Вони працювали над ним понад 7 тижнів.
Тогочасна львівська газета детально розписала, як виглядав перший львівський літак конструкції інженера Вебера, розпитавши його самого про особливості конструкції. Отож, його каркас було виготовлено місцевими майстрами із ясена та сталі. Імпортувати довелося двигун фірми Koerting, який прибув з Відня, гвинт та шасі.
«Ці елементи літака вже давно випробувані за кордоном, тож робити експериментальні копії на місці було б надто обтяжливо та безглуздо», – зауважив з цього приводу конструктор.
На виготовлення літака витратили понад 13 тисяч корон (приблизно 1 мільйон 300 тисяч гривень за нинішніми цінами, – авт.).
Фото: Моно-біплан інженера Лібанського на виставці. Nowości Illustrowane. 1910
На виставці цей літальний апарат займав майже половину двору – завдовжки він був 12 м, приблизно таким же був розмах його крил, а висота – 4,5 м. Підйомна сила становила 600 кілограмів, при його власній вазі 400 кілограмів літак повинен був легко підняти пілота і пасажира, а також достатню кількість бензину. Двигун, яким його було обладнано, дозволяв перебувати в повітрі до 10 годин.
На відкритті виставки маршалек (голова) Галицького сейму граф Станіслав Бадені був вражений побаченим «ясеновим птахом». Він про всяк випадок поцікавився, чи будуть спроби злетіти на цій гігантській машині. Почувши ствердну відповідь, він із жахом зауважив: «Я радий на це дивитися тут, на відкритті виставки, але коли воно полетить, я краще залишатимуся вдома…».
На жаль, випробування цього літака, які відбулися в час закриття виставки, 7 жовтня, на Янівських полях за містом, закінчилися невдачею. Літак Вебера (пілотом був сам його конструктор), щоправда, не звалився на землю, як того боявся спікер галицького парламенту, а просто вгруз носом у землю.
«Апарат почав рухатися на великій швидкості, однак, пройшовши близько 150 метрів, заднє кермо з якихось невідомих причин піднялося – літак нахилився вперед і зарився у землю. Гвинт продовжував шалено крутитися і розлетівся на друзки, двигун зупинився, сталево-дерев’яна конструкція була серйозно пошкодженою. Інженер Вебер не зазнав жодних серйозних травм», – повідомляла про невдачу газета Kuryer Lwowski.
