Сьогодні львівський трамвай святкує свій 140-річний ювілей.
3 травня 1880 року перший львівський трамвай почав регулярний рух вулицями міста. Проте подія могла відбутися на десять років раніше, відразу дві англійські фірми просили у мерії дозвіл на будівництво та експлуатацію кінного трамваю, але міська рада відхилила прохання, оскільки потреби міста забезпечували кінні омнібуси.
Кінний омнібус – перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині – вдкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1
Омнібуси працювали з 1835 року і мали три маршрути.
У січні 1879 року у результаті дискусій та обговорень на засіданнях міської ради перевагу було надано вітчизняному підприємству, тобто Трієстинському товариству. У зв’язку з цим у Львові було створено філію цього товариства “Львівський трамвай” (Societa Triestina Tramway, Filiale: Lemberger Tramway).
Кінний трамвай на Краківській площі (сьогодні площа Я. Осмомисла)
У середині серпня 1879 року почалося закладення колії спочатку по вул. Бема. Рейки тоді були дерев’яні, оббиті металевою бляхою. У серпні місто отримало перші кінні трамваї, що були замовлені товариством на фабриці в Граці. Вони мали темновишневий колір та білі написи з червоною облямівкою – “Tramwaj Lwowski ” (Трамвай львівській).
Кінний трамвай на залізничному переїзді на теперішній вул. Б. Хмельницкого, фото, кінець XIX ст.
Усі роботи із будівництва головної лінії було завершено у листопаді 1879 р. 25 листопада з площі Митної площі розпочалась пробна їзда. З депо виїхало три вагони: один літній відкритий, другий – з одним салоном, третій – пасажирський, поділений на два класи.
Випробовування пройшли доволі гладко. 3 травня 1880 р. проїзд був безкоштовним. А з 5 травня почали брати оплату за проїзд. На початку червня дирекція трамваю за проханням магістрату заборонила куріння у вагонах. В середини цього ж місяця завершилися роботи з закладання міського каналу по вул. Городоцькій, і 1 липня 1880 р. розпочався регулярний рух по всій головній лінії, від Митної площі до вокзалу залізниці ім. Карла Людвіга.
Кінний трамвай на сучасному проспекті Свободи. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Після відкриття Жовківської лінії довжина шляхів кінки становила 5874 м. (лінії в основному були двоколійними). Рух вагонів, як і у всій Австро-Угорщині, був лівостороннім. Кожний вагон поділявся на два класи – перший та другий і проїзд відповідно коштував 20 і 15 центів за секцію. Обидві лінії були розбиті на 4 секції, вартість проїзду призначалася відповідно з урахуванням класу і відстані проїзду (одна, дві, три або чотири секції). На Городоцькому та Жовківському підйомах екіпаж очікував форейтор (часто підліток), який підпрягав 1-2 пари коней і допомагав подолати складний підйом. А пасажири змушені були платити у подвійному розмірі, за додаткових коней. Вагони рухались із середньою швидкістю 6 км/год.
Кінний та електричний трамваї на площі Галицькій. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Доля кінного трамваю була вирішена в 1906 р. У зв’язку з планом розширення мережі ліній електротрамваю обидві лінії кінки повинні були бути електрифіковані в 1907 р.
Трамвай біля головного корпусу Львівської політехніки. Фото 1894 р.
15 січня 1909 р. на кінному базарі відбувся розпродаж 60 трамвайних коней, а всього в січні було продано 77 коней по ціні від 35 до 315 крон за кожного. Вагони почали використовуватись як причепні до моторних вагонів електричного трамваю. На цьому закінчилась історія львівської кінки.
Miстo лeвa – нaйкрaщe й нaйрiднiшe y свiтi! У цьoмy тoчнo пeрeкoнaнi спрaвжнi львiв’яни тa бaгaтo йoгo гoстeй.
Кожен житель, певно, знає ті чудові слова та пісні, які роблять Львів неповторним і атмосферним. А ті, хто ще їх не знає – вивчайте!
“Зайдеш до кав’ярні, сядeш нa кaнaпy aбo нa бaмбeтeль, вип’єш фiлiжaнкy кaвyсi, щoсь ти в грyдях зaкeльґoчe, щoсь ти в книжкaх стрикнe, aлe виглядy нe пoдaш, бo ти є львiвський пaн з пaнa, a рaзoм з тим вип’єш кeлiшoк a зa ним єщe єдeн, a зa тим мoжeш з’їсти якoгo лягyмiнa зaвидoвoгo, мoжe пляцoк, мoжe сирник, мoжe штрyдeль, як ся вдасть…
А за тим може вскочиш до трамваю, бо за тим трамваєм єще єден трамвай, а за тим трамваєм єще єдин трамвай, бо на ті таксівки як твій кум таксує то вже ненастарчиш…
A Koпeрникa, бo нa Koпeрнiкa бaбa билa чoлoвiкa, a нa Пeрвoмaя бaбa били пoлiцiя…
Бо як я у Львові народився, бо як я по Львові находився, любив польку, українку, на русинській Ганусі оженився…
“А або “Де синії гори, де гори Карпати, ген, ген вітер пісню несе. Тебе рідний краю, до болю кохаю на вік полонив ти мене. Такому коханню во вік не зів’яти, лети моя пісне лети…!
“Або здибанки в Стрийськoмy пaркy, a пiзнiшe згaдки;” В Стрийськiм пaркy ми сi здибaли з тoбoв, мeжи нaми сi зaшпoртaлa любoв, aбo в нaшiм сeрцю зaкaлaтaлa любoв…
“А там таксівка і летимо домів, мусимо йти через браму, а як інакше, бо най го шляк трафить з тим гулянням…
А там наука в Універі, бо яке ще місто має щось подібне. Дуже маємо туристів в місті, на фірі, на конях, на бричці, на ретро карі…
Львів – місто–феномен, місто, яке направду вражає. І як виявляється, не відразу відкриває свої таємниці.
Вже наче здавна має свою відповідь для львів’ян питання про заснування Львова, оскільки існує уставлена думка, що місто засновано у ХІІІ ст., а саме, перша згадка датується 1256 роком. Це по-перше. По-друге ж, засновником вважається король Данило Романович. І ці факти з історії міста фактично не піддаються критиці, оскільки здавна осіли як в шкільних підручниках, так і в свідомості львів’ян. Проте – чи так це насправді?
На сьогодні ці тези піддаються критиці. Наскільки ця критика має підґрунтя? Ми спробуємо розібратись.
Перше питання, яким слід задатись, це – коли ?
Фактично, чіткої дати заснування Львова не існує. Як бачимо, існує літописна згадка про Львів, яка датується згаданим 1256 роком. У літописі йдеться про величезну пожежу яка сталась у місті Холмі, пожежа була настільки великою, що її було видно навіть за багато кілометрів, а саме у Львові.
Проте у 2010 р львівський історик Іван Паславський зробив доволі цікаве та інтригуюче відкриття. Вчений виявив французький стародрук, у якому містилась суперечлива щодо загальноприйнятої версія заснування міста. А саме – йшлось про те, що Львів було засновано задовго до першої літописної згадки. У згаданому джерелі йшлось про 1240 рік, що на п’ятнадцять років раніше ніж прийнята дата від якої відштовхуються усі річниці святкування дня народження міста.
На думку вченого, автор згаданого стародруку, французький історик XVII-XVIII ст. Мішель Лє Кієн, є особою авторитетною, а отже джерело вартує, щонайменше, пильної уваги. А, отже, дата заснування Львова може бути дещо давнішою, аніж прийнято вважати. Одне із джерел, про яке йтиметься нижче, пропонує іншу дату – 1245 р. Говорячи про першу дату, 1240 р, то, скоріш за все, сину Данила, Левові, тоді було від 12 до 15 років. Проте цей вік, насправді, у ті часи, за словами Івана Паславського, вже був фактичним повноліттям. «Тому морально і фізично він міг заснувати місто Львів», – зазначив історик.
Адже через п’ять років, у 1245 р., Лев братиме повноцінну участь у битві під Перемишлем на боці свого батька короля Данила, проти його ж племінника Ростислава та угорського війська.
Напрошується очевидний висновок: дату першої літописної згадки Львова за 1256 р. ніякими чином не можна вважати точкою відліку в історії міста, адже до цього часу Львів мусив відбутись як місто, яке було доволі значним, щоб бути згаданим в літописі, крім того, такі згадки були, як бачимо, й напередодні усталеної дати. Крім того, ця дата – писемна згадка про Львів, яка свідчить хіба одне: місто вже існувало.
Друге питання, на яке слід знайти відповідь – ким було засновано Львів?
Частково цього ми вже торкнулись, розглядаючи проблему датування. І сюди, знову ж, варто залучити згадану французьку хроніку. Адже у ній йдеться і про засновника міста, проте, зовсім не про того засновника, якого ми звикли вважати таким. Власне, хроніка називає засновником міста князя Лева Даниловича. Хоча, згідно традиції, яка міцно увійшла в масову свідомість, вважається, що король Данило заснував місто, за що і стоїть йому в місті чудовий пам’ятник.
Проте не тільки це, згадане нами французьке джерело, свідчить про причетність саме Лева до заснування Львова.
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Відомий львівський історик Леонтій Войтович, задаючись питанням місця розташування столиці князя Лева, досить обґрунтовано довів, що Львів було засновано саме останнім.
Вчений наводить низку джерел, які розповідають про внутрішньодержавну діяльність Лева Даниловича. За свідченнями анонімного каталонського географа XІV ст. «з Польщею межує королівство Лева, столицею його є місто Лева». Російський мандрівник Ф. Глінка у 1805 р. бачив львівську університетську бібліотеку і у своїх спогадах занотував, що місто було засновано у 1245 р. князем Левом, який був одружений із сестрою угорського короля Белли. На галицькій брамі, як свідчать досліджені істориком джерела, був напис «князь Лев поклав мені підвалини, нащадки дали імя Леонтополіс».
Ключовим аргументом на користь гіпотези про заснування Львова саме князем Левом є те, що у ХІІІ ст. місто знаходилось на межі Перемишльського та Белзького князівств, які належали Леву. І, як наголошує Леонтій Войтович, немає прямих джерел, які б безпосередньо свідчили, що Львів був заснований королем Данилом, відтак заснування міста його сином Левом видається більш вірогідним.
Доволі цікавим є також, як не дивно, питання – де був заснований Львів ?
Здавалось би, що тут дивного? Львів засновано на місці Львова, адже є навіть історичний центр міста із ратушою і, навіть, із залишками давніх мурів. Проте, і тут теж не все так просто.
На початку минулого століття, на підставі згаданої літописної згадки, тодішній львівський історик Ісидор Шараневич припустив, що середньовічний Львів був заснований зовсім не там, де перебував в подальшому.
Вчений стверджував, що, найімовірніше, місце, звідки львів’яни могли спостерігати пожежу Хома, це були так звані Чортові (Чотові) скелі, неподалік від сучасних сіл Винники і Лисиничі. Ці скелі недарма колись називались «Чотовими», адже там знаходились чоти (сторожові застави) воїнів, котрі повинні були вистерігати ворога.
Логічно, що первинне місто, з оборонних міркувань, могло організуватись навколо такого чотового місця.
Підтвердження цієї думки знайшлись майже через століття, в ході Львівської обласної археологічної експедиція Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України у 1973 році, яка виявила в районі скель рештки матеріальної культури часів короля Данила та його сина Лева.
Історик Людвік Зелінський, який у XIX ст. досліджував цю територію, у журналі “Львовянин” писав, що натрапив на руїни якогось поганського замку, датованого VIII ст., коли у скелях робили оборонні споруди. Таке твердження також видається цікавим, адже місто могло виникнути на місці давнішого і меншого поселення або замку.
Варто зазначити, що Чортові скелі були набагато більшими, а ніж зараз, оскільки довгий час руйнувались стихійно, оскільки складаються із пісковика, та використовувались у якості будівельного матеріалу.
З огляду на сказане, ми не можемо стверджувати, що знаємо єдині і достеменні місце і час заснування Львова, але бачимо, що не все так однозначно щодо його історичних коренів. В кожному разі, цей клубок питань «хто, де і коли» залишається дискусійним, а, тим часом, Львів так і не має пам’ятника на честь короля Лева, свого найвірогіднішого засновника.
Сьогодні молодь часто знайомиться на вечірках або в інтернеті, але як знайомилися галицькі українці на початку ХХ ст.? Часто через родичів й друзів, а ще проводилися так звані вечорниці з танцями. А ще можна було подати оголошення в газеті.
Шлюбні об’яви друкували завжди на останній сторінці газети у рубриці “Дрібні оголошення” поруч з оголошеннями про пошук роботи, купівлю-продаж речей.
Якщо хлопець чи дівчина не могли з певних причин самі подати оголошення, за них це робили родичі.
Шлюбні оголошення 100-річної давності, або як знайомились колись та шукали один одного галичани:
– Дiвиця, свiтлa блoндинкa, дyжe гaрнeнькa i стрyнкa, хoтiлa б вийти зaмiж. Пoпeрeджaє, щo мaє “грiх”.
– Молодий, 22-літній старшина української армії, тепер в полоні, пошукує знайомости в матримоніяльній [шлюбній] ціли Першенство Галичанки. Річ трактується поважно.
– Учителька на посаді, із-за браку знайомства бажає навязати переписку в матримоніяльній ціли з мущиною на доброму становиську до літ 47.
– Унтер-офіцер хотів би поєднатися шлюбними узами з дівчиною, яка має свій капітал. Весілля за рахунок нареченої.
– Для братанка, кавалєра літ 39, пристойного, пенсіоністу, посідаючого камяницю і промислове підприємство пошукую жінку, панну або вдову. – Вулиця Сикстуська 31.
Ілюстрований тижневик “Неділя” дня 22 червня 1930 р.
– Лікар на провінції ожениться з молодою пристійною панною, лагідної вдачі з відповідним приданим.
– Тільки що закінчила гімназію дівчина і бажає вийти заміж за холостого і бездітного вдівця зі станом. Віком не соромитися.
– Симпатичний мужчина з університетський образуванням , на становищу, років 30 радби познайомитися з нестарою висококультурною, образованою жінкою, яка внесе дещо світло в сірину буднів. Подружа не виключене.
– Вдівець, 42 років, бажає одружитися на дівчині “без минулого”. Освічений, знає музику. Теща небажана.
– Молодий чоловік, 19 років, з титулом князя, має 100 тис. капіталу, бажає знайти собі молоду дівчину, інтелігентну, з капіталом від 50 тис.
– 21 рік, простого звання, з чистим минулим, з преданим у 300 гривень, хороша працівниця і веселої вдачі, посварившись з нареченим Олексієм, бажає обов’язково вийти заміж за солідного неп’ющого чоловіка.
– Пристійний кавалєр, з середнім образованням на становиску, бажає при помочі переписки познайомитись з моральною, молодою, зграбною та з гарним личком панною. Про посаг не ходить. Виміна знимок конечна.
– Кавалєр 29 літ, образований в школі артистичного малярскій і власник фотографічного заведення, одружиться з панною або вдовою з посагом, може бути зі селянської родини.
Запрошення на весілля від єврейської мами:
З жaлeм ми зaпрoшyємo нa вeсiлля мoгo чyдoвoгo синa лiкaря i якoїсь гoлoдрaнки, iм’я якoї я нe зaпaм’ятaлa. Нaйбiльшa кaтaстрoфa в iстoрiї нaшoї рoдини вiдбyдeться y 9 вeчoрa, в сyбoтy, 8 вeрeсня.
Що робили, коли побачили красуню на вулиці, котра припала до серця, але не змогли познайомитись? Правильно – подавали оголошення до газети. Як сьогодні це, зазвичай підлітки, роблять в інтернеті.
Це може видатись дивним, але ще наприкінці 1500-их років у Львові вже розуміли, що єдиний спосіб побороти жахливу епідемію – це уникати контактів з людьми, не ходити в лазні, до церков чи синагог. На вулицях стежили, аби не було великого скупчення людей. Заборонялись всілякі забави, продаж зношених речей, адже вони могли бути зараженими.
Інфікованих мором львів’ян відправляли до найближчого шпиталю, речі померлих спалювали, а бідних ховали за кошт міста.
“Погане повітря”
У 1288 році Львів два тижні перебував під облогою монголів, але населення постраждало не лише від масових грабежів та дебошу варварів, а й від невідомої епідемії, яку ті принесли з собою. Мешканці Львова й прилеглих сіл називали хворобу “повітрям” та вважали, що іноземці зробили “повітря поганим”. На Галичині тоді нарахували понад 12 тисяч померлих від хвороби, загалом військо хана Тула-Буга знищило понад 25 000 підданих князя Лева.
Чорна смерть
З кінця 15 до кінця 16 століття Львів кожні 5 – 10 років підкошували епідемії мору. Від невідомої хвороби, яка скоріш за все була чумою, люди масово вмирали у 1480, 1484, 1572, 1588 роках. 1547 року через це призупинили навчання у школах міста, а за 30 років запровадили посаду “морового бургомістра” (щось на кшталт головного санітарного лікаря). Деякі історики згадують, що особливе загострення було якраз на зламі 16 століття, міська хроніка панічно згадує: навіть птахи, які пролітали над Львовом у той час, одразу вмирали від пошесті. Тоді ж набирає популярності культ святого Яна з Дуклі, який 1484 року помер від епідемії та був похований на території Бернардинського монастиря, а після поховання у тому місці з’явилося джерело, тож львів’яни стали вважати його лікувальним, а самого святого – рятівником від хвороб.
Як описано в книжці Ілька Лемка «Кохання і смерть» про той період: “обов’язково треба закрити всі школи і максимально обмежити торгівлю, – продовжував далі бургомістр, – я дам наказ скасувати усі ярмаркові дні і накажу торгувати лише продовольством і усім найнеобхіднішим після ретельної перевірки. Також бажано заборонити цехові збори, усілякі забави, торгівлю зношеними речами, серед яких можуть бути речі померлих. Заражених хворих треба негайно скеровувати до шпиталю святого Станіслава, їхній одяг обов’язково спалювати, а померлих убогих ховати за кошт міста. Треба, щоби ціпаки стежили за тим, аби на вулицях і площах міста не скупчувалося багато людей, і виловлювали усіляких навіжених і панікерів. У разі, якщо виявляться окремі заражені дільниці, обкопати їх шанцями і перекопати до них усі дороги.
На усіх брамах будинків прибити розпорядження магістрату про запобіжні заходи проти мору. Треба закликати людей не контактувати з незнайомцями, не приймати на роботу нову челядь і нових братів чи сестер до монастирів. Бо, пригадуєте, минулого разу мор почався через сідляра з Перемишля, а рік перед тим через служницю зі Сихова, недугу якої спочатку приховав її господар. Міський суд мусить тимчасово припинити розгляд усіх справ, і лише нотаріуси повинні продовжувати оформляти заповіти, але винятково для смертельно хворих. І нарешті, – завершив перелік заходів бургомістр, – рекомендувати не відвідувати лазні і не ходити до костелів, церков і синагог…”
1623 року Львів знову підкосила епідемія невідомої хвороби. Вважається, що до міста вірус привіз священик ордену кармелітів з Кракова, тому що спершу від хвороби померло 15 монахів, а потім пошесть перекинулась на все місто – загалом більше 20 000 померлих. З новою силою морова пошесть накотилась на місто 1625 року і підкосила 3000 львів’ян. Відомо, що з 1618 року чума підкосила всю Європу і добралася до західних територій України, тож не виключено, що це була саме вона.
1642 року знову розпочався мор, а хворобу цього разу привіз з Туреччини місцевий купець Михайло Алвізій. Повторилися масові спалахи у 1648 та 1651 роках. Львів’яни рятувалися від хвороби, хто як міг, з огляду на відсутність ліків: спільно молилися, закопувалися у гній, вивішували на дверях кінські черепи… Зрештою, додумалися до того, що варто дотримуватися особистої гігієни та менше контактувати з іншими, тож з міста на період мору вивозили усіх жебраків, а в‘їзди і вулиці Львова патрулювали охоронці з бойовими ціпками, які слідкували за порядком.
Інший виток “чорної смерті” стався у розпал Великої Північної війни між Московським царством і Шведською імперією: масові битви 1705 – 1706 років породжують хвилю біженців до Львова, а постійні грабежі солдатів різних армій та знесилення місцевих мешканців призводять до річної епідемії мору. Місто було майже повністю спустошеним. Чума викошувала бідних і знедолених львів’ян і в 1709 та 1719 роках… Коли на Галичині встановили владу австрійці 1773 року, у Лембергу нарахували менше 20 000 мешканців – таким серйозним був вплив мору на місто. Лише під кінець 18 століття чорна смерть відступила зі Східної Європи, щоб дати місце холері, грипу та віспі, забравши перед тим близько 200 мільйонів життів.
Середньовічний Львів
Холера у Львові
За всю історію в Україні було 7 епідемій холери, яка прийшла до нас завдяки російським солдатам аж з Індії. Перша пандемія була зафіксована 1823 року. На Галичині друга хвиля епідемії забрала понад 100 000 життів у період з кінця 1830 до 1833 року. У самому лише Львові зі 100 хворих помирало 52 особи. Магістрат Львова намагався боротися з невідомою хворобою і створив окремі групи (“штаби” на сучасний лад) для того, але через брак знань про поширення холери, статистика смертей була невтішною, а мор тривав більше шести місяців. Не обійшлося і без “спалення упирів” (людей, яких вважали причиною спалаху епідемії) по селах області, де ворожбити визначали “кровопивць”, що винні у хворобі.
Пандемія наприкінці 1885 року ще раз охопила і Галичину, де до кінця століття померло понад 2300 осіб. Над розробкою ліків працювало в той час багато відомих українських вчених, зокрема Ілля Мечников, Микола Гамалія Володимир Хавкін, Данило Заболотний та інші. Окупація Львова у вересні 1914 року також дала свої плоди у вигляді епідемії холери, з якою найкращі медики міста боролися більше року. Найбільше і найперше від цієї гострої інфекційної кишкової хвороби страждали солдати російської армії, які й принесли заразу на територію Львівщини. За весь період до 1926 року зафіксували 11 400 випадків холери в армії та десятки тисяч серед цивільних. У СРСР холери “не було”, але поодинокі випадки фіксували на півдні України й Криму в 1970-х роках. Траплялися хворі на холеру і в 1991 – 1996 роках, тоді щороку фіксували 500 – 800 таких випадків, а також – у 2011 році в Маріуполі.
“Свинячий грип”
Вірус грипу H1N1, який поширився світом у 2008 – 2009 роках, також мав назву “свинячий” або “каліфорнійський” грип. Перші випадки зафіксували на свинофермах біля столиці Мексики, звідти й походить назва, але оскільки через це різко впали продажі свинини, його перейменувати на честь лікарів із Каліфорнії, які досліджували вірус. В Україну він потрапив 2009 року, за припущеннями деяких дослідників, серед яких Михайло Андрейчин, грип могли привезти на територію Тернопільської області заробітчани. Згодом він поширився на територію всієї країни. Тоді ВООЗ також оголосила пандемію, коли у 74 країнах померло 144 людини. Загалом за рік від цього штаму померло понад 18 тисяч людей у світі. Україна відбулася легким переляком, хоча медіа повідомляло про 40 тисяч хворих на ГРВЗ та 30 померлих, ймовірно саме від “свинячого грипу”. Найбільша паніка охопила західні області, у тому числі Тернопільську, де було найбільше пацієнтів з грипом, і сусідні, зокрема і Львівську, де одразу ввели карантин. На Львівщині головні санітарні лікаря зафіксували щонайменше 2 померлих від грипу. Паніка тривала близько року, аж поки історія не обросла конспірологічними теоріями та розвінченням міфів про грип. Точно невідомо, була це містифікація, чи ні, але масово розкуплені маски, антисептики, протизастудні препарати і епідемія паніки назавжди залишилася в історії Львова.
“Іспанка”
У період завершення Першої світової війни, з 1918 по 1920 рік, у світі зафіксували пандемію “іспанського грипу”, відомого в народі як зловісна “іспанка”. Її вважають найбільшою за смертністю хворобою за всю історію людства, яка забрала за різними даними від 17 до 50 мільйонів життів. На цей вид грипу хворіли військові на всіх фронтах, але через тотальну цензуру, було відомо лише про перші випадки в Іспанії, звідки й назва. За сучасними мірками, це був різновид того ж грипу, що визначили як “свинячий”, а масовій смертності сприяло суттєве зниження імунної системи, недоїдання та погана гігієна. За даними тогочасної преси, на піку хвороби у Львові в тиждень помирало 64 людини, у період спаду – до 26 осіб. Основною проблемою було те, що у повоєнний період аптекам Львова бракувало препаратів для ефективного лікування грипу, але якось таки пережити епідемію мешканцям міста вдалося.
Висипний тиф
Початок Першої світової війни характеризувався не лише спалахом холери, але й не менш серйозної хвороби – висипного тифу, який передавався через вошей у арміях і таборах військовополонених різних країн, що брали участь у бойових діях. З 1914 по 1918 і з 1941 по 1944 роки, у світі від висипного тифу загинуло за різними даними понад 6 мільйонів людей. Війни не оминули і Львів, тож для окупаційних режимів було важливим питання лікування. У місті в цей період жив видатний лікар Рудольф Вайгль, який мав власну лабораторію, де шукав вакцину від висипного тифу. З допомогою помічників, серед яких і Генрик Мосінг, Вайглю вдалося знайти дієвий спосіб позбутися цієї хвороби. Своїм винаходом львівський імунолог врятував мільйони людей не лише на території Галичини, але й у найбільших ендемічних вогнищах Європи, Азії та Африки.
Впродовж всього часу існування Львова у ньому створювалися заклади для лікування – лічниці, шпиталі, товариства. Наприклад, уже в 1377 р. в міських актах міста є відомості про заснування в ньому шпиталю для хворих і бідних, а у 1845 р. у Львові вперше в Європі відкрито спеціалізовану дитячу лікарню Святої Софії. З плином часу заклади розвивалися, їх ставало більше, розповідає Фотографії Старого Львова.
До вашої уваги 8 установ, де на поч. ХХ століття лікувалися львів’яни.
1. Крайовий загальний шпиталь у Львові – зараз Обласна клінічна лікарня
Крайовий загальний шпиталь у 1930-х рр.
Утворення лікарні було ініційоване рескриптом Імператора Йосипа ІІ від 30 червня 1783 року, коли у будівлю Колегії Піярів було перенесено шпиталь Братів Милосердя (Боніфратрів), які до цього часу займали приміщення костелу св. Лаврентія по вулиці Личаківській. Лікарня отримала назву Загальний шпиталь.
Постановою Вищого Міністерства від 19 січня 1854 року Загальний шпиталь отримав назву Крайовий загальний шпиталь у Львові, та «визнаний як заклад, на який адміністрація львівського магістрату не може чинити жодного впливу, оскільки він є призначений не тільки для місцевих, але також для інших хворих». Після переходу лікарні під юрисдикцію Крайового відділу впорядкуванню підлягали всі, без винятку, сфери діяльності.
Наслідком стало значне збільшення посад в лікарні, а також – прийняття «Службової інструкції» (1878 р.), якою врегульовувались відносини між службами, встановлювався контроль за якістю медичної допомоги хворим шляхом введення постійних чергувань. Лікарів було зобов’язано надавати наукові звіти стосовно своєї роботи. Розроблено також відповідні норми харчування на підставі наукових спостережень. Службовцям шпиталю надавалось повне утримання з метою запобігання зловживань. В 1875 році відділення для божевільних зі Львівського загального шпиталю було перенесено в спеціально збудовану будівлю на Кульпаркові (ухвала Крайового сейму від 25 травня) з подальшою метою організації там лікарні на 500 ліжок.
У 1893 році було закуплено будинок з садом на вулиці Пекарській для корпусів інфекційних відділень. У 1894-95 рр. збудовано споруду пологового будинку, в якому з 1898 р. розміщувалась також акушерсько-гінекологічна клініка. У 1898 році зведено терапевтичний, хірургічний (для відповідних клінік) та адміністративний корпуси шпиталю. На решту запланованих клінічних споруд забракло коштів, і їх було розміщено в старому будинку шпиталю, який на той час і сам потребував термінової капітальної реконструкції.
У 1910 році відбулось наступне розширення Загального шпиталю за рахунок приєднання дитячої лікарні святої Софії та організації трьох дитячих відділень. Реорганізація лікарні закінчилась у 1912 році побудовою нової відповідної будівлі для інфекційного відділення по вулиці Пекарській.
2. Дитячий шпиталь Св. Софії
Дитячий шпиталь Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42, 1916 рік
Дитячий шпиталь Св. Софії створений у 1845 р. старанням та за фінансової підтримки княгині Ядвіги Сапєги в пам’ять передчасно померлої доньки. Шпиталь був розташований в комплексі закладу св. Терези, спорудженому за проектом архітектора Юзефа Франца на вул. Новий Світ (тепер вул. С. Бандери).
Заклад утворювали костел св. Терези, монастир сестер Провидіння, шпиталь Св. Софії, виховний заклад-інтернат для дівчат та жіночий виправний будинок. В споруді давнього дитячого шпиталю тепер знаходиться оториноларингологічне відділення Львівської обласної лікарні.
Дитячий шпиталь Св. Софії на вул. Чернігівській №3
У 1882 р. архітектор Юзеф – Каетан Яновський збудував нову споруду дитячого шпиталю Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42 та Гловінського №1-3 (тепер вул. Чернігівська). У 1885 р. вже архітектор Іван Левинський збудував окрему споруду, призначену для прийому інфекційних хворих та операційний блок.
3. Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові – зараз Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня
Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові, фото радянського періоду
Перший заклад для психічно хворих у Галичині був організований за часів Габсбургів 1790 року в формі психіатричного відділення крайової лікарні у Львові при вул. Піярів (нині вул. Некрасова). Спочатку відділення було для роздільного перебування пацієнтів: одне для чоловіків, друге для жінок.
15 травня 1875 р. ці відділення були перенесені у заново збудовані, спеціально для психічно хворих, будинки у селищі Кульпарків (тоді біля Львова). 25 травня цього ж року було затверджено статут кульпарківського закладу «для божевільних», згідно з яким з 1 січня 1876 р. зазначені відділення реорганізовано в самостійну психіатричну установу.
На початку заклад здійснював здебільшого функцію лише утримання і догляду за хворими. З часом, за польських часів (1918—1939 рр.) набуло вже певного значення активне лікування хворих.
В лікарні були власна пекарня, бійня, ковбасний цех, холодильні камери, основний і запасний харчоблоки з всіма необхідними цехами, оснащені паровими казанами, механізована пральня та інші технічні служби. З часом необхідність деяких цих служб відпала. Колись їжа до лікарняних корпусів доставлялась вагонетками на рейках, тепер на спеціально сконструйованому автопричепі. В головному лікувальному корпусі їжа на вищі поверхи подавалась двома спеціальними механічними ліфтами, які під час останньої війни були демонтовані, а шахти забудовані. Лікарня мала свою залізничну гілку, підведену до приймального відділення, яка служила для постачання до лікарні більших вантажів, а також для групових перевезень хворих.
4. Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня
Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, фото приблизно 1912-1914 рр.Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, сучасний вигляд
Ухвалу про будівництво інфекційної лікарні на 120 ліжок було затверджено на засіданні Галицького сейму 16 жовтня 1910 року. Будівництво комплексу лікарні 12 липня 1911 року санкціонував австрійський імператор Франц-Йосиф, обійшлася вона місту в 5,5 млн. крон. Другого грудня 1912 року відбулося урочисте відкриття закладу.Із перших днів існування лікарні, пацієнтами опікувалися крім медиків, монахині з католицького згромадження Пресвятішого серця Ісусового. У 1920 році перед корпусом, де жили черниці, встановили статую Матері Божої на пам’ять про сестер, які щороку помирали, заражаючись від важких хворих на скарлатину, дифтерію та сипний тиф, за якими вони доглядали.
Лікарня збудована за індивідуальним проектом з врахуванням всіх протиепідемічних та санітарно-гігієнічних вимог, що існували на той час і знаходиться на озелененій території, загальною площею 5,3 га. На території лікарні знаходиться унікальний дендропарк, який налічує понад 150 таксонів аборигенних та іноземних деревних рослин.
Зараз лікарня розрахована на 410 ліжок, з яких 140 дитячих. Вона є центром по наданню спеціалізованої медичної допомоги інфекційним хворим міста Львова та області. У своєму складі лікарня має три територіально-розділені стаціонари: базовий стаціонар по вул. Пекарській №54, 3-тє відділення по вул. Кирила і Мефодія №22 і 7-ме відділення по вул. Лисенка №45.
5. Санаторій каси хворих (тепер – ОХМАТДИТ)
Санаторій каси хворих, 1930-ті рр.
Знаходиться на вул. Лисенка №31 (кол. адреса: Куркова №31). Тут у 1927–1930 рр. спорудили функціоналістичну будівлю Санаторію каси хворих для лікування від туберкульозу. Будівля спроектована Адольфом Каменобродським (спільно з його братом Казимиром) у стилі модернізованого неокласицизму. За півроку архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму.
П’ятиповерховий, на високому цоколі, головний корпус лікарні споруджений на терасі на схилі гори у 1927–1930 рр. У плані корпус нагадує літеру “Т” повернуту ніжкою на північ. Парадний південний фасад є видовженим і симетричним – з одним ризалітом у центру і двома – з боків. Ці ризаліти об’єднано балконами. До комплексу лікарні входять теж два будинки, що замикають провулок, який пролягає від вул. Лисенка. До самої лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи.
У 1959 році лікарня була реорганізована в багатопрофільну спеціалізовану лікарню, на неї були покладені завдання по наданню цілодобової висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги дітям Львівської та сусідніх областей за 20 спеціальностями, а також організаційно-методична та консультативна робота в районах області з надання медичної допомоги дітям. Тепер тут Обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ, яка є найстарішою і провідною дитячою клінікою в Західній Україні.
6. Народна лічниця
«Народна лічниця», 1940 –ві рр.
Український шпиталь «Народна лічниця» — медична установа, заснована 1903 року для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини — без різниці віровизнання й національності. Проіснувала у 1904—1944; відновила діяльність після проголошення незалежності України.
Задум створення своєрідного шпиталю виник 1902 року. Ініціатор — відомий лікар Євген Озаркевич, на чий заклик відгукнулися українські громадські товариства й організації. На опікуна лічниці засновники запросили Митрополита Андрея Шептицького, який не тільки прийняв покровительство над нею, але також передав та обладнав своїм коштом (понад 7 тисяч корон) до вжитку відділів «Народної лічниці» дім на узбіччі Святоюрської гори при вулиці П. Скарги №4 (нині вул. Озаркевича №4).
На початку 1904 року зусиллями та пожертвами громадськості відкрито український лікарняний заклад. У 7 кімнатах-залах розмістилися амбулаторні відділи: внутрішніх хвороб, дитячий, хірургічний, окулістичний, вушний, дерматологічний. Незалежно від національного походження, у передвоєнний період хворі лікувались безкоштовно. Постійним директором «Народної лічниці» від початку і до його смерті 1916 року був д-р Євген Озаркевич. Після нього лічницю очолив д-р Броніслав Овчарський. У роки Першої світової війни більшість лікарів «Народної лічниці» були мобілізовані до австрійського війська. Кількість хворих, які зверталися за допомогою, невпинно зростала і тому постала нагальна потреба побудови повноцінного шпиталю.
На початку 1938 року будівництво шпиталю було завершене і одностайним рішенням громадської ради на посаду його директора був призначений д-р Тит-Євген Бурачинський. Він і запропонував назвати шпиталь: «Український шпиталь „Народна лічниця“ імени Митрополита А.Шептицького». З приходом у Львів 1939 року більшовиків радянська влада призначила «Народну лічницю», як найновішу й найкраще устатковану лікарню Львова, для лікування партноменклатури, командирів Червоної армії, службовців НКВД та їх родин. Кількість лікарняних ліжок зменшили до 60. Багато лікарів звільнили з роботи, звільнили також усіх сестер-вікентіанок. З березня 1940 року д-ра Бурачинського звільнили з посади директора, залишивши завідувачем хірургічного відділу.
7. Єврейський шпиталь Бет Хулім, зараз – відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні
Єврейський шпиталь, 1920-ті рр.
Колишній єврейський шпиталь, який здалеку можна прийняти за синагогу, нині є пологовим будинком. Колись ця лікарня була однією з найкращих у місті. Розташований він на вул. Рапопорта №6-8, побудований в неомавританському стилі в кінці XIX – на початку ХХ століття за кошти мецената Мавриція Лазаруса. Він разом із дружиною за сімейні кошти будували шпиталь близько 12 років, а після будівництва оснастили його найновітнішою на той час технікою.
Тут працювали лікарі дуже високого рівня, наприклад, Адольф Бек, який був деканом фізіологічного факультету. У 1906 році він проводив фізіологічні дослідження, і побічним ефектом його досліджень стало винайдення енцефалограми мозку», – розповідає гід. Заступником головного лікаря перед війною тут працювала Луція Фрей, яка закінчила віденський університет. За шпиталем знаходилось велике єврейське кладовище. Однак в радянський час на цьому місці побудували «Краківський ринок».
Зараз у стінах пам’ятки архітектури розміщене пологове відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні. Ця будівля знаходиться в доволі занедбаному стані та потребує капітальної реконструкції. Міська влада внесла лікарню у список трьох місць, які будуть впорядковані як «Місця єврейської пам’яті» (крім того, туди входять: площа «Трьох синагог» у центрі на площі Арсенальній, та місце масових розстрілів, яке було на території колишнього Янівського концтабору.
8. Санаторій Львівського Товариства боротьби з туберкульозом
Дім Інвалідів на вул. Клепарівській. Фото 1861-1870 рр.
Народний санаторій для грудних хворих відкрито у 1910 р. за сприяння Товариства боротьби з туберкульозом та його очільника, професора Юзефа Вічковського. Місцем розташування закладу було обрано сосновий ліс на схилах Розточчя, в Голоско. Частину своїх земельних ділянок подарувала Товариству для влаштування санаторію шанована львівська купецька родина Рідлів.
Спочатку було збудовано один зимовий павільйон на 18 ліжок та 2 літні павільйони на 26 ліжок. Влітку хворих приймали безкоштовно, взимку – за невелику оплату. Упродовж 1912 р. збудовано другий зимовий павільйон.
На початку 30-х рр. заклад мав назву «Лічниця Львівського Товариства боротьби з туберкульозом», в той час було вже 5 павільйонів. В окремому адміністративному будинку містилися кухні, комори, канцелярії, лабораторія, кімната для досліджень, їдальня для лікарів, бібліотека.
Влітку на лікування приймалися 152 хворих, взимку – 96. Перебування у спальній кімнаті на 3 особи коштувало 11 злотих, в окремій кімнаті – від 16.5 зл. до 20 зл. на добу.
Цього дня 1950 року на конспіративній квартирі у селі Білогорщі під Львовом у перестрілці з МДБ СРСР загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Білий», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»).
70 років минуло. Ворог той самий — імперська Росія!
Місце його поховання й досі залишається невідомим. А ось що робили з тілами націоналістів: “Останки вивезли на машині за 300 км у лісовий масив на Житомирщині, після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, а місце закамуфлювали під стоянку туристів…”
Чекісти не знали напевно у якому саме будинку переховується Роман Шухевич. Було розроблено план дій – «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка». В операції приймало участь велика кількість карателів. Для оточення чотирьох ймовірних місць переховування зігнали більше семи сотень бійців внутрішніх військ.
Вранці у двері будинку учительки Наталки Хробак постукали емдебісти. Двері відчинила зв’язковоа Шухевича Галина Дидик, яка назвалася Стефанією Кулик. Однак карателі впізнали її і запропонували здатися їй та Роману Шехевичу в обмін на збереження життя.
Галина Дидик оцінила ситуацію, адже бачила, що будинок оточений озброєними людьми. Вона сподівалася, що за час який витратять на її допит командир УПА зможе втекти. Роман Шухевич перебував у сховку. Почався обшук будинку. Галина Дидик заперечувала, що у хаті окрім неї ще хтось є.
Роман Шухевич вирішив, що єдиним шансом вийти зі схованки – це прийняти бій. Протистояння не дало результату, адже сили були не рівні. Роман Шухевич не хотів здаватися живим, тому вистрілив у себе сам.
Інформації про те, куди емдебісти поділи тіло загиблого Романа Шухевича – відсутня.
Вхід до таємного сховиша Шухевича в будинку в Білогорщі
В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.
Ось як це описано в одному із звітів:
“Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита”. Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта – Петров.
Майор Ревенко, якого Шухевич застрелив в останні хвилини свого життя
Генерал МДБ П. Судоплатов пізніше заявив: «Після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас».
У березні 2000 року газета “Киевские ведомости” надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв, привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:
“Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”.
Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні і крововилив з вуха на протилежній стороні голови. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича однією чергою, якщо той, як випливає з документів, зчепився з полковником?
Початок нин. вул. Дорошенка, праворуч популярна цукерня Бенецького. Фото 1894 року
В oстaнню чвeрть XIX стoлiття oднe з пeрших мiсць нa цyкeрнянoмy пoлi Львoвa пoсiв Aлeксaндeр Бeнeцький. Пeрeд тим як рoзпoчaти влaснy спрaвy y Львoвi, мaйбyтнiй влaсник близькo п’яти рoкiв прaцювaв нa кoндитeрських фaбрикaх Kрaкoвa тa Вaршaви, здiйснив тривaлy пoдoрoж нaбyвaючи дoсвiдy y цyкeрнях Вiдня, Дрeздeнa, Гaмбyргa, Парижа, Бeрлiна тa Лoндoнy.
На розі вул. Дорошенка- пр-т Свободи. Фото 2015 року від photo-lviv.in.ua
У 1885 рoцi мeтр вiдкривaє влaснy спрaвy y Львoвi, для пoчaткy, з кoмпaньйoнoм, aлe згoдoм пoчинaє вeсти дiлo сaмoстiйнo. Нeзaбaрoм цyкeрня стaє oднiєю з нaйкрaщих y Львoвi.
Instagram користувач під ніком stanislav_bron об’єднує світлини старого Львова з його сучасними фотографіями. Вийшло досить цікаво, тому пропонуємо вам переглянути, а також ознайомитись з історичними моментами.
Місцеві жителі торгують на площі Ринок поблизу відомої кнайпи Атляс. «Aтляс» – нaйпoпyлярнiшa кнaйпa Львoвa нaприкiнцi ХІХ – нa пoчaткy ХХ стoлiття, зaрaз вiднoвлeнa i прaцює тaкoж.
Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року
Пeршe ж oфiцiйнe святкyвaння дня Сoбoрнoстi вiдбyлoся нe y 1990 рoцi, a щe в 1939-мy. Святкyвaли тoдi 20 рiчницю знaкoвoї пoдiї в Kaрпaтськiй Укрaїнi. A oт в 1990 рoцi вiдбyлoся пeршe мaсoвe святкyвaння. І пeрeдyвaв цьoмy святкyвaнню «Живий лaнцюг».
Ідeя «Живoгo лaнцюгa» мiж мiстaми нe бyлa чимoсь нoвим, aджe зa двa рoки дo тoгo пoдiбнa aкцiя вiдбyлaся в Прибaлтицi. Taм «живий лaнцюг» oб’єднaв три стoлицi – Вiльнюс, Ригy тa Taллiнн. Інiцiaтoрaми ж пoвтoрy тaкoї aкцiю в Укрaїнi бyли члeни Нaрoднoгo рyхy Укрaїни, зoкрeмa брaти Гoринi. Ідeя нe виглядaлa yтoпiчнoю, oскiльки вжe кiлькa рoкiв в УРСР вiдбyвaлися рiзнoмaнiтнi мaсoвi мiтинги.
Moжливo, кoгoсь цiкaвить питaння, чoмy ж лaнцюг бyв 21 сiчня, a нe 22-гo. Причинa бyлa цiлкoм прaктичнa. 22 сiчня припaдaлo нa пoнeдiлoк, a oсь 21-гo бyлa нeдiля. Зaдiяти тaкy вeликy кiлькiсть людeй y бyднiй дeнь бyлo б нeмoжливo, тoж пoдiю i змiстили нa дeнь. Сaмe зaвдяки тaкiй змiнi oргaнiзaтoрaм вдaлoся зaлyчити, зa рiзними пiдрaхyнкaми, вiд 500 тисяч дo 3 млн yкрaїнцiв.
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій КнишКілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВРТак званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ
В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції, зокрема з Донеччини.
