Категорія: Архітектура

Пожежа у Львові 1527 року — одна з найбільших пожеж, яка знищила майже все місто і його готичну забудову. Пожежа 1527 року була останньою значною пожежею, під час якої згоріла практично вся дерев’яна забудова Львова. Вона сприяла кардинальній перебудові міста розпочалась.

Об 11 вечора, 3 червня того року, загорілася броварня (пивоварня). Вітер швидко розніс вогонь на висушені літньою спекою дахи. Полум’я охопило Пекарську, Краківську, Вірменську, Замкову, Шевську та Галицьку вулиці. Вигорів не тільки центр міста, а й передмістя — Підзамче, Знесіння та інші.

На другий день Львів перетворився на суцільне згарище. Згоріло майже усе місто. Вціліли лише обпалені вогнем Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців та міські вежі. Готичний Львів, що був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла.

Кількість жертв пожежі невідома. Однак, точно відомо, що більша частина жителів врятувалась – браму, яку закривали для захисту від нападів, вчасно відчинили та дали людям втекти з охопленого полум’ям міста.

Зникли практично всі зразки готичної архітектури, що були побудовані протягом XIV—XV століть. На відновлення міста пішло чимало часу і зусиль не тільки міської влади і городян, але й королівського уряду Польщі.

Готичний Львів, який був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла. Зникли практично всі зразки готичної архітектури, які були побудовані протягом XIV—XV століть. Протягом відносно короткого часу, місто було відбудовано в новому, ренесансному стилі. Опісля цієї пожежі почалося будівництво переважно кам’яного Львова.

Вціліли кілька будинків: Ратуша, Вірменська церква, стіни кафедрального собору й крите черепицею помешкання Івана Боротьби.

Очевидець писав у “Меморіалі про пожежу нашого міста”:

«Тисяча п’ятсот двадцять сьомого року в понеділок після свята Вознесення Господнього, о двадцять третій годині, несподівано з броваря дому якогось-то Григорія Солтиса з Клепарова, що стояв напроти монастиря францисканців, на вулиці Пекарів, яка лежала поруч, вибухла величезна й раптова пожежа. Вистрибуючи неначе навальний вихор, розділений у двох напрямах…

Власне через навальність цієї пожежі, у зв’язку з тим, що вона майже все місто затьмарила чорною кіптявою, сам вогонь розповсюдився раптово й несподівано на всі частини міста, так що жодна не змогла врятуватися, і, що найважливіше, якщо б міські брами, зачинені в той час для того, щоб затримати народ для оборони, не були своєчасно відчинені, то без сумніву, велика кількість людей загинула б від самого вогню, коли ця пожежа так шаленіла й усе більше і більше посилювалася, військові метальні знаряддя і гармати чи вогнепальна зброя, що переховувалися були в міських вежах, заряджені порохом і кулями, вибухли на великий пострах народу та з небезпекою для нього і видали страшенний гук на подобу грому. 

Сучасні дослідники ставлять під сумнів масштаби лиха, описані в цьому документі. “Мотиви такої відвертої необ’єктивності шукати нескладно, адже після згаданої пожежі місто на 20 років було звільнене від податку в державну скарбницю”, – пише архітектор Роман Могитич у статті “Яким був стольний Львів?”

Цікавий факт: у Львові створили настільну рольову гру «Leopolis 1527: відродження з попелу», яка має за мету відбудувати місто Львів, що згоріло під час цієї пожежі.

Маленька та затишна львівська площа Ринок, гуляючи по ній відчуваєш себе своїм в цьому місті, не відчуваєш тиску кам’яниць, не помічаєш метушні навколо, просто добре… Давайте поговоримо тут про скульптури, алегоричні постаті, які вже віки спостерігають за постійною мінливістю моди, людей та львівських закладів на площі Ринок.

Незважаючи на те, що центральна частина міста практично стоїть на воді, а Львів знавці називають «маленькою Венецією» (у XV ст. на сучасній площі Ринок був ставок, а також під частиною проспекту Свободи та інших центральних вулиць протікає річка Полтва), все ж 600 років тому в місті були проблеми з водопостачанням. Уже в 1407 році є перша згадка про водогін, яким вода з джерел з-за меж міста надходила до місцевих жителів.

Перед міщанами постало питання спорудження водогону, що було на той час складною та дорогою справою. Тоді на східній частині площі зробили водорозподільний пункт «Мелюзіна» – названа так, від величезної статуї з бронзи, яка прикрашала цей пункт. До «Мелюзіни» сходилися водогони, а звідти дерев’яними трубами вода подавалась до будинків. До кінця XVIII ст. вже було 16 водогонів. Таким було перше водопостачання в місті.

Але водоймою могли користуватись не всі охочі, а лише ті, хто мав фінансову спроможність прокласти водогін до власного будинку. Таких будинків у другій половині ХVІІІ ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживало воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.

Наприкінці XVII ст., у 1697 році на південно-західному розі площі споруджено було ще одну водойму (або колодязь), названу – «Нептун», від дерев’яної статуї бога морів, якою її було прикрашено.

Третя водойма була споруджена в 1744 році на південно-східному розі площі, відому сьогодні як фонтан «Діана».

Сучасний вигляд скульптур вже більше двохсот років прикрашає площу Ринок, їх автором є львівський архітектор австрійського походження Гартман Вітвер (1774-1825). Вважають, що ці скульптури найкращі творіння митця.

В 1810-1814 роках на Ринку було споруджено чотири фонтани — по одному на кожному розі площі в стилі класицизму. При будівництві двох з них (тепер — “Нептун” і “Діана”) використали вже згадані водойми.

Без сумніву, кожен, хто хоч раз проходив біля фонтанів, задумувався: чому були обрані саме античні боги? По задумах автора вони уособлювали алегорії Землі. Ймовірно, встановлені перед урочистостями на Ринку з нагоди повернення цісаря Франца I до Відня.

Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка стоїть на бруківці, — в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші — статуя персонажа античної міфології: бог води Нептун, біля ніг якого розмістився дельфін, його дружина Амфітріта також з дельфіном (богиня морів), богиня полювання, дикої природи й жіночності Діана з двома собаками і серед цих безсмертних — герой Адоніс з собакою і вбитим ним кабаном (античний бог пов’язаний з періодичним умиранням і відродженням природи).

Фонтани Ринку не є фонтанами в прямому значенні цього слова — це криниці. Вода з них не б’є, а витікає двома струменями. Чаші фонтанів наповнювалися водою, а перекупки, що торгували на ринку, мили тут зелень і відсвіжували фрукти.

На початку ХІХ століття щойно встановлені статуї грецьких богів та героїв стали причиною політично-релігійного протистояння між українською та польською громадами Львова. Цю історію детально описав у газеті “Діло” за 1916 рік письменник та вчений Василь  Щурат.

За його даними, львівський магістрат вирішив заборонити українцям традиційне йорданське водосвяття на Ринку, оскільки боявся, що цей захід може призвести до пошкодження недавно встановлених статуй.

“Коли у Львові в 1789 р. відбувало ся серед ринку величаве торжество Йордану при участи епископа Петра Білянського, мало воно настрій тріюмфу. Тріюмфувала українська громада міста Львова, якій повело ся знївечити замах латинського епископа, що перед десятьма роками (1779) виступив проти віковічного українського звичаю святити торжественно в день Богоявленя воду на львівськім ринку. Замах не вдав ся, бо не міг вже вдати ся в законній австрійській державі так, як в давній Польщи.

Львівський маґістрат стрівожив ся на гадку, що від українського Йордану моглиби попадати ті мітольоґічні фіґури, які вже тодї украшали криницї на рогах львівського ринку. Се не жарт, бо лиш обавою, щоб ті фіґури підчас йорданського водосвятя не зістали ушкоджені, арґументував львівський маґістрат своє жаданє, подане на письмі до ґубернії, щоб вона йорданський обхід на ринку заборонила, а визначила для нього якесь передмістє”.

Цікаві факти:

Статуя Діани дала назву одному з популярних кафе центрального Львова – кав’ярні «Біля Діани на Ринку».

Насправді Нептунів на площі два: ще один портрет античного божества прикрашає фасад особняка Бернатович за адресою площа Ринок, 8.

Ще раз фонтани на Ринку втрапили у велику історію під час Першої світової війни – росіяни охоче поширювали фото, на яких царські козаки поїли коней із львівських фонтанів.

На свята львів’яни одягають статуї у святкові вишиванки.

Ще один із фактів пов’язаних із львівськими фонтанами:

Мова піде про сім’ю Хіґер, єврейська родина, яка під час нацистської окупації Львова, близько 14 місяців прожила в львівській каналізації, чим врятувались від загибелі. З мемуарів дочки Іґнаци Хіґера – Кристини Хіґер «Дівчина в зеленому светрі», екранізований в 2011 році – «В темноті» («W ciemności»), питну воду вони змогли отримувати з тріснутої водопровідної труби в колодязі фонтану «Нептун».

Ось такі вони – славетні фонтани площі Ринок!

Використано матеріали Lviv.Travel

Не всі львів’яни знають, що в самісінькому центрі Львова, на площі Галицькій 10, знаходиться унікальна архітектурна перлина, єдиний вцілілий палац XVIII століття садибного типу у Львові. Найімовірніше тому, що розташувався він у глибині ділянки, за садом, відділеним від площі Галицької кам’яною огорожею, а біля в’їзної брами до резиденції завжди є продавці квітів, що й відволікає від погляду. Цікаво? Давайте зазирнемо.

Колишній палац Бесядецьких — єдина, збережена на сьогодні у Львові, магнатська резиденція XVIII століття садибного і міського типу. Незважаючи на перебудови, пам’ятка зберегла свою первісну основу.

Назва “Бесядецьких” – одна з численних, яка закріпилася за палацом, але за час свого існування він неодноразово змінював власників. Палац, окрім родини Бесядецьких, протягом десятиліть належав також магнатам Бєльським, Потоцьким і Коморовським.

На превеликий жаль, станом на сьогодні підвали цієї унікальної пам’ятки завалені сміттям. Верхні поверхи палацу також перебувають в занедбаному стані, як і територія навколо.

Композиція фасаду нагадує трьохосну композицію в середині якого знаходиться вставка з ограненим резалітом. Сама будівля стоїть в глибині двору. Розміщення на осі воріт було характерним для эпохи барокко.

За час свого існування палац пережив декілька реставрацій. У ньому замінювали балки перекриття та добудовували трьох поверховий фітель. Біля головного входу в палац можна побачити кам’яний картуш з гербом.

Точна дата будівництва невідома, але відомо, що збудований приблизно у 1737 році доктором медицини та радник львівського магістрату Каролем Ґарані. Після завершення будівництва доктор Ґарані придбав ще кілька земельних ділянок, які лежали за Галицькою брамою та використав їх для широкого подвір’я курдонеру і саду за палацом.

В архівах згадують про пожежу, що сталася у 1745 р. та призвела до серйозного пошкодження палацу. У 1756 році був реконструйований за проектом архітектора П. Ріко де Тіржеля.

У 1820-роках реконструкцію інтер’єру провів архітектор Ф. Батман, останню реконструкцію палацу здійснено 1934 року львівським архітектором Іваном Багенським. Незважаючи на перебудови, пам’ятка зберегла свою первісну основу.

З кінця ХІХ ст. до поч. ХХ ст. тут розташовувалася торгово-промислова палата і постійно діюча виставка виробів крайового промислу. З тильного боку палацу, на місці, де колись був сад 1892 р. коштом міста збудовано торговий базар.

В австрійські часи палац використовувався для різних соціальних потреб. Тут розміщувалося окружне і поштове управління, у 1839 р. сюди перенесено львівські контракти, які раніше відбувались у редутовій залі при колишньому Францисканському костелі. Використовували палац також під виставкову залу.

За часів СРСР у палаці містилася Обласна бібліотека, із 1990 утримувався ЛОДА, а із 2002 року приміщення належить Львівському національному університету ім. Івана Франка.

На сьогодні стан пам’ятки національного значення вкрай критичний. Територія, на якій розташований палац, занедбана та поросла чагарниками. Резиденція уже багато років потребує повної та належної реставрації.

Проте за 18 років Університет спромігся тільки зміцнити фундамент палацу. На капітальний ремонт та реконструкцію маєтку забракло коштів.

Силами та заходами Університету розпочато частковий “ремонт”, котрий триває донині. Банально – недостатньо фінансування. Очікується, що по закінченні ремонту у будівлю переїде історичний факультет. 17 жовтня 2008 року набув чинності закон, згідно з яким палац внесено до «Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».