Кожна людина в своєму житті хоч раз мріяла над тим, щоб опанувати якийсь музичний інструмент. Деякі навіть пробували грати на гітарі, скрипці чи фортепіано. Та не у всіх є хист до таких речей. Тож багато в кого такі спроби виявились марними.
Українці – народ творчий, тож з давніх часів у кожному куточку України існувало безліч музичних інструментів, від найскладніших, котрі потребували щоденної практики, так і до самих простих, на яких грали просто для розваги на святах.
Для тих, хто не готовий присвятити все своє життя музиці, але інколи хоче для розваги, існують українські музичні інструменти, які може опанувати кожен:
1. Дримба (варган)
Дримба – за своєю милозвучністю цей музичний інструмент має повне право зайняти перше місце. Дримба має форму, схожу на маленьку підкову із металевою пластиною посередині. Цю «підковку» затискають губами або зубами, а граючи на цій металевій пластині. Порожнина роту служить резонатором звуку і залежно від положення язика у роті та ритму дихання – змінюється звучання цього музичного інструменту. Історія дримби в Україні походить із Карпат, проте у інших народів цей інструмент також користувався популярністю. Так, у хорватів він називається «дромбуле», Також дримба має другу назву «варган». Вони можуть і дещо відрізнятись зовнішнім виглядом, але принцип гри на інструменті при цьому не міняється.
2. Рубель
Рубель – українські селяни часто використовували у якості музичних інструментів підручні побутові предмети. Один із таких – рубель, основною функцією якого було зовсім не музика. Рубель – це дошка з «рубцями», котру використовували для прання одягу, така собі перша ручна «пральна машинка». Проте, потім йому знайшли ще одне застосування, адже рубель видавав досить гарний звук, коли по ньому «рубали» ложкою чи скалкою.
3. Бугай
Бугай – старовинний музичний інструмент, котрий пішов із Західної України. Зробити такий інструмент міг кожен бажаючий – взяти дерев’яне барильце, обтягнути із двох боків шкірою, причепивши з одного боку пучок конячого волосся, утворивши такий собі «хвіст». Потрібно міцно тримати барильце, а за хвіст тягнути мокрою рукою – від цього музичний інструмент утворює звук, схожий на крик бугая, звідки і пішла його назва.
Бубон (решето)
4. Бубон (решето) – цей музичний інструмент також був популярний у різних народів світу, в тому числі й в Україні. Це дерев’яний обідець, обтягнутий з обох боків шкірою. Згодом він дещо осучаснився і в дерев’яному обідку з’явились металеві тарілочки або дзвіночки – «бубенці». Це ритмічний інструмент, який є невід’ємною частиною усіх ансамблів, що виконують музику до танців. За давніх часів його використовували як військовий музичний інструмент, аби він своїми ритмічними звуками додавав воїнам завзяття, а також залякував ворога. Грати на такому інструменті дуже просто – бити по обідку бубона або його шкіряній частині. Головне дотримуватись ритму.
5. Окарина (зозулька)
Окарина (зозулька) – духовий інструмент, така собі свисткова флейта, вироблена із глини або порцеляни. Має 10 отворів та утворює звуки подібні до співу птахів, особливо зозулі, за що і має таку назву. Інструмент дуже компактний та часто розмальований зверху казковими візерунками. Такий музичний пристрій часто давали бавитись дітям, тож і кожен дорослий зможе з ним впоратись.
6. Батіг
Батіг – ще один дивний музичний інструмент, який не був для цього пристосований. Батіг використовують у побуті для того, щоб поганяти тварин. Але якщо ним сильно замахнутись, то в повітрі він видає такий собі «свист», якому українські музиканти знайшли оригінальне застосування.
7. Домра
Домра – щипковий музичний інструмент, частіше з чотирма (інколи трьома) струнами. З’явилась в Україні ще в часи Київської Русі. Схожа із російською балалайкою, але на саме кількість струн, чотири, а не три, а також кругла форма дерев’яної основи, суттєво відрізняють український музичний пристрій.
8. Деркач
Деркач – шумний музичний інструмент, також має назви «вертушка» та «тріскачка». Він складається із дерев’яної коробочки, коліщатка та ручки, котру потрібно крутити. Утворює тріщання подібне із рублем. У використанні дуже простий – не потрібно мати жодних музичних навиків аби на ньому грати.
9. Підкова
Підкова – і знову музичний інструмент утворений з побутової речі. Підкова, котра створена для вберігання кінських копит від зношування, також найшла для себе місце у народному ансамблі. Її часто використовували замість музичного інструменту, відомого нам як «трикутник». Іноді в народних інструментальних ансамблях застосовують підвішену на жильній струні звичайну стальну підкову. Ударяючи по ній металевим прутиком, видобувають високий і дзвінкий звук, який надає звучанню ансамблю специфічного народного колориту.
10. Калатало
Калатало – ще один шумний музичний інструмент. Мабуть із усіх вищеперерахованих – на ньому навчитись грати найпростіше. Точніше, на ньому взагалі не потрібно вміти грати. Калатало складається із дерев’яної пластини із ручкою і декількох рухомих елементів, котрі видають шум під час різкого руху. Цей нескладний пристрій використовували у випадку, якщо у оркестрі відсутні інші ударні інструменти.
Тож якщо душа прагне музики – дістати якийсь із цих інструментів не складно, більшість можна навіть змайструвати самому. Обирайте той, який вам до душі, та насолоджуйтесь грою.
Маловідомий факт: на світі є лише 2 полководці, які не програли жодної битви, всі походи закінчили успішно, захопили всі міста які брали в осаду.
Один з них це Олександр Македонський неофіційно визнаний чи не найкращим полководцем всіх часів та народів. А другий це український козак Іван Сірко (1605)-1680) він обирався запорожцями на посаду кошового отамана рекордну кількість раз.
Сірко мав феноменальний військовий талант: за життя він провів 55 походів проти Османської імперії та 65 великих битв та 179 сyтичок з вoрогами і у всіх з них здобув перемогу. Під його керівництвом козаки захoплювали: Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, Ясси, Кафу, Бахчисарай, Трапезунд.
Перша велика перемога під командуванням Сірка сталася в 1646 року в ході тридцятирічної війни запрошений французами 2500 тисячний загін запорізьких козаків на чолі яких стояли Богдан Хмельницький та Іван Сірко за одну ніч взяли іспанську фортецю Дюнкерк, яку французька армія принца Конде не могли захопити п’ять років. Фортеця Дюнкерк знаходилася в руках іспанців, і мала стратегічне значення — її називали «ключом від Ла-Маншу» Вдячні французи на честь перемоги Івана Сірка встановили пам’ятник козакам на березі Ла-Маншу.
На початку 1670-х років на переправі в пониззі Дніпра Сірко з 2 тисячами козаків рoзбив 10 тисячну татарську армію. 1675 у битві біля Чортомликської січі під його керівництвом була рoзбита 15 тисячну турецьку армія. Унаслідок нічного бoю з 15 тисяч яничарів урятував лише 3 тисячі, а втрaти козаків не перевищили 50 душ. Часом з цією перемогою пов’язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, Наступного року Сірко здійснив з 20 тисячною козацькою армією похід у Крим і став першим козацьким отаманом кому вдалося зaхопити столицю Кримського ханства Бахчисарай.
Цікаво, що його полководницький талант породив серед козаків міф, що Сірко є характерником (чаклуном, ясновидцем). Після його смерті висушену праву руку, запорізькі козаки брали на всі важливі походи намагаючись закликати військову вдачу.
Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області.
Козак поляже, але слава козацька не вмpе не поляже, слава буде жити до кінця віку людей. Українці, шануйте своїх героїв.
Навіть для обізнаних в історії рідного краю галичан уявлення про давнє минуле своєї землі є доволі туманним. Історичні знання, сформовані шкільними підручниками, створюють у головах випускників занудні картини середньовічної історії України, в якій одне державне утворення змінювалось іншим. Але правда набагато цікавіша. Цікавіша настільки, що їй не знайшлось місця у шкільних підручниках. В історичній свідомості галичан відсутня ціла епоха у кілька століть.
Адже, як виявляється, держава тут існувала навіть задовго до становлення Києва як політичного центру! Держава народу, прямими спадкоємцями якого є сучасні жителі Західної України.
Мапа розселення літописних племен
Чи не єдиними історичними джерелами, що розповідають нам про період до приходу на ці землі київських князів, є скупі згадки європейських та візантійських авторів, але, проте, також і археологічні пам’ятки. Останні привертають особливу увагу та викликають шалений інтерес. Адже на території Львівської області відомо щонайменше два величезних археологічних комплекси, які датуються ще як мінімум однією-двома сотнями років до становлення тут великокнязівської влади. До слова, нижні шари Пліснеського городища датуються аж VII-VIII ст. А, отже, й міста тут були ще тоді, коли Рюриковичі навіть не осіли в Києві.
Відтак виходить, що українцями була забута ціла історична епоха, що тривала кілька століть.
Особливо актуальним постало питання давньослов’янської історії Галичини в останні роки у зв’язку із розробкою унікальних археологічних комплексів Львівщини – Стільського та Пліснеського городищ. Дослідження цих пам’яток репрезентує високий розвиток суспільства та матеріальної культури місцевих племен. Наявність величезних городищ з рядами оборонних валів та з культовими спорудами зумовила дискусійні гіпотези про те, що культура місцевих племен могла і не поступатись Києво-Руській, яка приходить їм на зміну згодом, у Х-ХІ ст.
Терени держави Хорватів
Як свідчить Нестор Літописець, територію сучасної Львівщини населяло плем’я так званих Білих Хорватів: автор повідомляє, що у 907 р. вони у складі війська київського князя рушили в похід на Візантію. Після чого літопис забуває про цей народ майже як на століття. Наступна згадка відноситься вже до 992 р., де йдеться про похід князя Володимира «на Хорват». З цього часу їхні землі було включено до Київської Русі, а їхня культура зазнала значних змін.
Писемних джерел, які б висвітлювали історію нашого регіону у ІХ-Х ст. і, тим паче, в більш ранній період, надзвичайно мало, а ті, про які ми знаємо, доволі нечіткі. Відсутність джерел сформувала ареал таємничості навколо Прикарпаття і його давньої історії.
А щодо таємничого народу Білих Хорватів досі точаться суперечки. Немає спільної думки про назву цього народу; деякими дослідниками запропоновано версії «Карпатські Хорвати» або «Східні Хорвати». Врешті, і сам факт існування цього народу досі не визнається деякими науковцями. Але, всупереч цьому, низка дослідників на підставі археологічних даних відстоює думку, що Білі Хорвати не просто жили в Українському Прикарпатті, а й навіть мали свою державу. І це – не безпідставно.
Львівський археолог Орест Корчинський, відкривач і дослідник Стільського городища
На думку відомого львівського археолога Ореста Корчинського, відсутність достатніх згадок про Українське Прикарпаття ІХ-Х ст. у давньоруських та європейських джерелах пояснюється тим, що басейн р. Дністер та верхів’я р. Сяну увійшли до складу Київської держави аж наприкінці Х ст., тобто пізніше, аніж інші землі. Це стало причиною відсутності відомостей про регіон і його населення у період, який тому передував. А також це зумовило хибні уявлення істориків про західний регіон як відсталий у порівнянні з Київською землею, мовляв, це так звана периферія Київської держави.
Проте, є низка фактів, які змушують повірити в те, що Київська Русь була не першою і не єдиною слов’янською державою середньовіччя. А саме – йдеться про деякі східні джерела. Візантійський імператор Костянтин VII у своєму творі «Про управління імперією» не тільки вказує на існування народів, що йменувались Хорватами, а й локалізує терени так званих Східних Хорватів поміж землями Угрів, Печенігів та р. Віслою. Ним же згадуються й інші хорватські племена, що жили на території сучасних Чехії та Польщі.
Виникає питання: де ж підтвердження таких доволі скупих свідчень існування цього таємничого народу? І чи не могли греки будь-яких варварів називати Хорватами? А також – яке відношення до них мають сучасні Галичани?
Наконечники стріл, виявлені на Стільському городищі
Відповідь була знайдена ще у 1980-х рр. в ході Верхньодністрянської археологічної експедиції НАН України, результати якої стали, щонайменше, сенсаційними. У 1987 р. згаданим львівським археологом Орестом Корчинським у с. Стільсько Миколаївського району була виявлена унікальна пам’ятка археології – так зване Стільське городище, яке, на думку вченого, і є, власне, столицею держави Білих Хорватів, т. зв. Великої Хорватії.
Структура городища вражає: ряди оборонних валів, княжий дитинець і потужний металообробний центр. На думку Ореста Корчинського, вже й сама етимологія назви поселення «Стільсько» промовиста: вона походить від слова «стол», і свідчить про те, що ця пам’ятка була столицею держави.
Важливим джерелом до вивчення давньої історії та культури городища є мікротопоніми, перекази та легенди, що пов’язані безпосередньо з часом функціонування давнього міста. За окремим частинами городища закріпились назви: Коморище, Підкоморище, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Біла Дорога, Вежа, які збереглись в усній пам’яті місцевих жителів дотепер, і допомогли під час археологічних розкопок.
Один із скельних храмів VIII-X ст в Стільсько
Більше того, дослідник заявляє, що Стільське городище, судячи із його площі, було також і найбільшим містом Європи VIII-X ст. – адже площа міста складала 250 га. Укріплена фортеця князя і військовий осередок, т.зв. «дитинець», знаходилась на висоті 100 м над річкою і займала близько 15 га., і це при тому, що весь Київ у Х ст. мав площу лише 9,8 га. Такі величезні розміри пам’ятки зумовлені тим що місто було розташоване на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що вели з мусульманського Сходу у Західну Європу і з Півночі у Паннонську долину та у Середземномор’я.
Печерки-келії-погреби в селі Дуброва
Багаторічні дослідження пана Ореста вимальовують надзвичайну картину зовнішнього обліку давньослов’янської столиці, у який навіть важко повірити і доводиться залучити фантазію. Адже на території городища було виявлено не просто багатий речовий матеріал, серед якого – імпортну кераміку, знаряддя праці та зброю, але і вражаючі для того часу технічні засоби. А саме – штучно споруджений наприкінці VIII – на початку ІХ століття водний шлях на р. Колодниці, який за допомогою потужних земляних гребель і шлюзів давав змогу невеликим річковим суднам рухатись як за, так і проти течії, що для тих часів було проявом чималої інженерної думки. Нагадаємо, що все це стосується народу, який разом із іншими народами у роменській традиції відносився до т.зв. «варварів».
Храм Сонця в селі Дуброва
Довкола дитинця знаходилися укріплене передмістя, приміські та сільські поселення, некрополі, ремісничий та культові релігійні осередки.
І тут розпочинається найцікавіше. Довкола давнього городища та неподалік районного центру Миколаєва розташована низка унікальних давньослов’янських святилищ, печер та печерних комплексів які є свідченнями стану культури та вірувань наших предків. Довгий час ці печерні комплекси були об’єктами язичницьких культів. Низка печер, що знаходяться в урочищі Чорна (Лиса) Гора, у північній околиці Миколаєва, імовірно, були створеними у VIII ст. як храм сонця.
На сакральне призначення печер вказує специфіка їхнього розташування двома паралельними рядами в напрямку схід-захід; печери розташовані фасадною частиною на південь для забезпечення постійного освітлення їх денним сонцем. Довжина приміщень печерного храму становить від 18 до 28 м, зали храму з’єднані між собою проходами.
Існує думка, що ці печери унікальні не тільки самі собою, а й є своєрідним, як це не дивно, музичним інструментом. Ця думка ґрунтується на згадках східних географів Х-ХІ ст., які згадували про дивовижні звуки, що утворювались потоками повітря, коли вони потрапляли в мережу цих печер. Таким чином, ця пам’ятка могла бути таким собі органом, який використовувався для особливих культових релігійних обрядів.
З появою тут християнства в цих печерах оселитись монахи-скитники. Певний час печери вважались оборонними спорудами з австрійських часів, але ця теза не витримує критики.
Цікаву думку було висловлено паном Орестом щодо поширення християнства серед Білих Хорватів, яке, за словами науковця, тут відбулось навіть на століття раніше, аніж на Русі. Мабуть, з огляду на те, що хорватські племена Північного Подністров’я у 610-625 рр. брали участь у визвольній війні проти аварського каганату з ініціативи візантійського імператора Іраклія. Унаслідок цього хорвати отримали у нагороду частину територій імперії, а саме Далмацію, де з часом заснували державу і були охрещені Римом. Частина з них, на думку дослідника, повернулася на рідну землю у Верхнє Подністров’я, – ними й була принесена сюди нова християнська віра, а не князем Володимиром, як було прийнято вважати.
Глиняний посуд IX-X ст
Дослідник аргументує таку свою думку повідомленням згаданого вже візантійського імператора Костянтина, вміщене у 31 главі його книги “Про управління імперією”, де він пише, що хрещені хорвати, які живуть у країнах Далмації, походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками (а так називали угрів), а, отже, були одним народом з єдиною мовою і культурою. Така дума йде в розріз із шкільними стереотипами про слов’ян-язичників та хрещення Русі князем Володимиром.
На сьогоднішній день Стільське городище – ця без перебільшення надзвичайна пам’ятка археології – знаходиться не в найкращому стані. Їй загрожують недбалість і байдужість людей, незаконні забудови та брак фінансування.
Хорватський воїн
Між іншим, Стільсько – не єдина відома нам пам’ятка ареалу поширення Білих Хорватів на наших теренах. Ще одна не менш знакова пам’ятка їхньої культури на землях Львівщини – це відомий на сьогодні, на відміну від Стільська, туристичний об’єкт, рештки наскельної фортеці Тустань у с. Урич Сколівського району. І як і Стільське городище, так і фортеця в Уричі не має аналогів у Європі. Фортеця була торгівельним, військовим і митним пунктом Білих хорватів з ІХ ст. в період їхнього економічного піднесення у зв’язку із пожвавленням торгівлі сіллю, яка велась із Галичини в Центрально-Східну Європу.
Ця наскельна фортеця була побудова унікальним способом. В середині скелі вирубувались пази, в пази вкладались дерев’яні бруси, які ставали несучою конструкцією для замку, який унаслідок був настільки неприступним, що не припиняв виконувати свою функцію і кілька століть після Білих Хорватів, у давньоруський період, коли його не могли взяти штурмом навіть монголо-татари.
Скелі Тустані (рештки замку)
Набагато на північ від Тустаня, у Бродівському районі, неподалік від с. Підгірці і відомого Підгорецького замку, знаходиться відоме Пліснеське городище, яке також було значним військово політичним центром Білих Хорватів. Нижні шари городища датуються VII ст., а в період VII-Х ст. місто було потужним давньослов’янським центром з укріпленням на високому плато. В той же період в Пліснеську функціонував потужний язичницький культовий центр – в урочищі Оленин Парк, площею 0,3 га, де археологом Михайлом Филипчуком було досліджено цей потужний язичницький храмовий комплекс із жертовним поясом та жертовними ямами.
Проте, у 992 р. під час походу князя Володимира слов’янський Пліснеськ було знищено. Занепад держави Білих Хорватів, або Великої Хорватії, пов’язують саме із цим завойовницьким походом київського князя.
Тризуб, висічений на скелі поблизу печери в Іліві, околицях Стільського городища
Можна тільки уявити, яким чином слалась би наша історія, якби замість племені київських полян, саме Білі Хорвати стали ядром майбутньої великої Київської Русі. Проте відомо тільки одне. Білі хорвати відіграли, безперечно, суттєву роль у етногенезі українців, а саме західних українців – галичан.
У невеличкому селі на краю Волинської області похований єдиний учасник легендарного бою 1918 року, який побачив Україну незалежною. Матвій Данилюк прожив 103 роки і до останнього не полишав свого улюбленого заняття – риболовлі. Чи пам’ятають легендарного земляка у рідному селі Ватинець й досі, далі у сюжеті ZAXID.NET.
Дорогу до невеличкого села Ватинець добряче замело снігом. До кладовища на околиці села доводиться пробиратися через кучугури та замети. Пам’ятник на могилі Матвія Данилюка барвистий, як і його насичене життя.
«То була людина-чудо, такий енергійний, такий життєлюб, сім’янин, сусід, взагалі хороша людина. Любив рибалити. Все боровся за Україну. Де б він не йшов ще тоді – за радянської влади – все казав: «Слава Україні!», – описує свого земляка родичка Матвія Данилюка Надія Головчук.
У селі його називали лагідно Дід Матвій. Довгожитель мав шану і авторитет. Та боєць усе життя беріг свою таємницю. У 1918 він у складі Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького вижив у бою під Крутами.
«Те, що він брав участь у бою під Крутами, тоді, як я ще ходила в школу, то того не знала. Аж почала працювати, отоді вже цю історію почали дізнаватись. Але те, що був під Крутами, він ніколи тим не вихвалявся. У нього навіть був прапор, який він стільки років тримав зашитим у подушці», – розповіла вчителька Ватинецької школи Світлана Киричук.
Після повернення в село улюбленим заняттям діда Матвія була риболовля. Пропадав на річці Чорногузці цілими днями, а ще навчав дітлахів.
«Він любив спілкуватися з дітьми, особливо з хлопчаками, які до нього завжди бігали переймати досвід і в риболовлі, і в мисливстві», – згадує директорка Ватинецької школи Світлана Куліш.
Хати чоловіка у селі не залишилось, нащадків у селі теж немає. Але у Ватинецькій школі досі щороку згадують свого земляка.
«Багато тоді загинуло, залишилось тільки декілька чоловік, була велика різанина. Піхота, як пробралась до студентів, то багато повбивали їх. Я би, напевно, не пішов, бо злякався, але ці хлопці дуже хоробрі», – вважає учень Ватинецької школи Ігор.
«Наших було 250, а тих, хто йшов проти нас, – 6 тисяч», – ділиться знаннями учениця Ватинецької школи Марійка.
Прожив Матвій Данилюк щасливих та довгих 103 роки із дружиною Мариною, яка померла на 101 році життя. Мав трьох синів, усі воювали у Другу світову. Помер Матвій Данилюк у 1994 році. Добре, усміхнене обличчя із фото на надгробку наче свідчить – останній боєць Крут, єдиний серед бійців, таки дочекався омріяної Незалежної України.
В мережі опублікували рідкісні листівки українських краєвидів кінця 19 початку 20 ст.
За словами Володимира Козюка, тут рідкісні історичні листівки. Колекціонер хоче, щоб люди використали цей матеріал та просить поділитися альбомом.
Володимир Козюк колекціонує українські листівки з 1992 року.
“Одною з найулюбленіших тем для мене є види України, українських сіл та хат під стріхою! Так, саме тих хат, пошуками яких зайнявся пізніше особисто. Можливо ці зображення надихнули досліджувати мою улюблену тему, важко сказати, але у двадцять років, я чітко усвідомив, що ці листівки є історією та надбанням нашої Держави! Дозволяю використовувати усім бажаючим, адже те, що маю, збирав не для себе, а для українського народу.”, – додає колекціонер Володимир Козюк.
40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами
40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами
40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами
40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами
Володимир Козюк, пейзажист, народний художник України, м. Вінниця
Журнал «Локальна Історія» є першим в Україні глянцевим україномовним журналом про історію України.
Перший випуск журналу вийшов накладом у тисячу примірників у жовтні. Видання має майже 100 сторінок хорошого контенту на історичну тематику, раритетні світлини та якісну інфографіку.
У журналі з’являтимуться цікаві факти з історії, незвичні долі українців, а ще – раритетні документи і світлини.
Його автори позиціонують свій продукт, як перший глянцевий журнал про історію лише України і українців у минулому та сучасності. Журнал не буде сфокусований лише на історії Галичини.
Окрім статей істориків та журналістів, там дописуватимуть письменники, громадські діячі.
Серед авторів і героїв матеріалів наступних чисел: Оля Гнатюк, Сергій Плохій, Володимир В’ятрович, Марсі Шор, Оксана Забужко, Андрій Кокотюха тощо.
«Наш журнал – це не є якась читанка історичних статей. Історичні статті професійних істориків там займають, може, чверть, а то і менше. Ми себе позиціонуємо, як журнал про минуле і сучасне», – розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Часто історичні події подаватимуть через долі звичайних людей, містечок і сіл. А ще автори руйнуватимуть міфи, створені різними окупантами і самими ж українцями.
«За цей час нам вдалося зібрати приблизно 30 тис унікальних світлин та свідчення понад 5 тис людей. На жаль, частина із них вже відійшли у засвіти», – сказав Віталій Ляска.
Він наголосив, що видавництво цього журналу має просвітницьку мету, адже на сучасному ринку друкованої преси домінує не українська історія.
Журнал «Локальна історія» буде виходити щомісяця. Він розрахований на різну цільову аудиторію – від людей старшого віку до молоді та учнів.
«Упродовж останніх декількох місяців ми наполегливо працювали над створенням цікавого паперового видання для усіх, хто цікавиться історією. Великі інтерв’ю з істориками, репортажі, авторські колонки письменників і громадських діячів, ретро-світлини й багато іншого цікавого. Загалом – 100 сторінок цікавих та ексклюзивних матеріалів», – наголосили редактори.
Окрім того, планується запуск онлайн версії журналу, але з’явиться він значно пізніше.
*Журнал можна придбати у книгарнях «Є» та крамниці Центру Шептицького у Львові.
Peзyльтaтoм пoїздки cтaлa пyблiкaцiя в 1937 poцi в Hью-Йopкy фoтoaльбoмy «Пoльcькa пpoвiнцiя» (Polish Countrysides) i, бeзcyмнiвнo, вiдкpиття для вcьoгo cвiтy Пoлiccя y вciй cвoїй бaгaтoгpaннocтi, caмoбyтнocтi i opигiнaльнocтi. У 1984 poцi в Miльвyкe (CШA) з гpaндioзним ycпiхoм пpoйшлa виcтaвкa «пoлiщyки oчимa Лyїзи Бoйд», якa чepeз тpи poки eкcпoнyвaлacя в Пoльщi.
7 жовтня 1253 відбулась коронація і помазання галицько-волинського правителя Данила Романовича (Галицького) королівською короною, надісланою Папою Іннокентієм IV. Король Данило (1201 – 1264) відновив і розбудував Галицько-Волинську державу.
Урочиста коронація нового монарха Європи відбувалася в дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці (місто Дорогичин у теперішній Польщі). Данилові на той час було 52 роки, а його держава була чи не найбільшою в тогочасній Європі – простягалася від Бугу аж до самого Дніпра.
Папа Римський Інокентій ІV виношував ідею антитатарського хрестового походу, до якого прагнув долучити ряд європейських країн. Відтак звернув увагу на Галицько-Волинську державу, територія якої була однією з найбільших у Європі.
Традиційно вважається, що і Данило Галицький прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі.
Тоді посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.
Важливим наслідком коронації стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому допомогу. Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила Галицького.
Втім, королівська корона не принесла бажаного. Безрезультатно завершилася боротьба за австрійську спадщину (син Данила Роман не став австрійським герцогом), ніхто не відгукнувся на відозви папи про хрестовий похід. Все це привело до охолодження відносин із Римом. Вже наступник Інокентія ІV папа Олександр ІV воpоже ставився до Русі: пoгрoжував Данилу Галицькому церковним прoкляттям за відмову служити апостольському престолу, підбивав литовського короля Міндовга (коронувався в тому ж таки 1253-му) до нападу і дарував відпущення грiхів тевтонцям, які виступали проти русичів.
Тим не менш ще півстоліття по тому правителі Галицько-Волинської держави титулували себе «королями Русі».
Сама корона кілька століть зберігалася в Перемишлі. Була захована з початком Другої світової і від того часу її місце знаходження залишається невідомим.
Данило Романович походив з династії Романовичів, відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Правління Данила Галицького вважається періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення держави.
«Історичною заслугою Данила Романовича було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смeрті Романа… Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили» (історик Іван Крип’якевич).
Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.
У стародавні часи на землях, де зароджувалося козацтво, ніколи не було кріпацтва, панщини. І козаки, як закляті вороги кріпосного рабства, не одружилися з поневоленими кріпацькими жінками. Вони боялися цим передати наступному поколінню психологію рабів. Вільний козак хотів, щоб його обраниця і подруга життя була також вільною. Хто і яким чином ставали дружинами славетних вояків читайте далі в огляді.
«Татарин йде!» (Фрагмент). Автор: Андрій Лях.
На зорі виникнення вільного козацтва козаки у більшості своїй не мали сімей. Небезпечне і тривожне життя, яке вони вели, абсолютно не сприяло сімейному життю. Дружини і діти були великим тягарем для войовничих чоловіків. Але з плином часу, життя брало своє і молоді козаки почали одружуватися.
«Викрадення». Автор: Франц Олексійович Рубо.
І тут постало питання: де брати дівчат? Своїх вільних козачок було зовсім мало, тоді і почали козаки обирати собі наречених з «ясирок» – вільних чужинок, взятих у полон під час походів на Кавказ, Персію, Крим.
У той час козаки з жодною країною не воювала так часто, як із Туреччиною, і тривали ці війни протягом 16-18 століть. Вони завжди повертались з багатою здобиччю: “тканинами, прикрасами, посудом зі срібла, зброєю східної роботи”. І приводили турецьких полонянок, яких і називали «ясирками». Воістину це були прекрасні трофеї.
«Туркеня». Автор: Карл Брюллов.
Полонянки-ясирки у більшості своїй були мусульманками із заможних, а частенько і шляхетних родин. Тому своїм жіночим характером впливали на козака-воїна у ліпшу сторону і привносили в побут козацьких громад культуру і звичаї своїх країн.
«Східна дівчина». Автор: Remzi Taskiran.
Жіноча рука в козацьких куренях наводила порядок, створюючи затишок. Козаки навертали у православну віру своїх дружин, і мусульманки: Надіра, Заїра, Дайра ставали православними: Надією, Зоєю, Дариною.
“Східна красуня”. Автор: Remzi Taskiran.
Таким чином запорізькі козаки у більшості своїй одружувалися з туркенями.
“Східна красуня”. Автор: Remzi Taskiran.
Однак уже в 19 столітті шлюби з ясирками стали рідкістю. У козацьких громадах закріпилася тенденція одружуватися лише на своїх. Відомо, що серед запорозьких козаків було соромно брати шлюб із не козачками. Але й нагальної потреби в цьому вже не було, так як нащадки туркень і татарок рясно заселили вільні землі, давши світу народ на диво сильний, красивий та самобутній.
«Українка». (1884). Автор: Костянтин Маковський.
Слід також зазначити, що зневажливе ставлення до жінок жорстоко обмежувалося у козацьких громадах. Наприклад, за згвалтування козака могли і стратити. Відносини між козаком і козачкою були рівноправні і грунтувались на взаємопвазі. А після загибелі чоловіка дружина мала повне право на його майно і навіть тоді, коли козака стратили свої ж. Також вона могла розраховувати на довічне піклування громади.
«Поцілунок». Автор: Івасюк Микола Іванович
Більше того серед козаків існував звичай, завдяки якому жінка могла врятувати засудженого на смерть козака за будь-які провини, погоджуючись взяти із ним шлюб. Так згідно історичної нотатки, записаної Г.П. Надхіним у 19 столітті, дізнаємося: “Молодого козака, засудженого до смерті, підвели до плахи і почали зачитувати обвинувачувальну промову. І коли кат вже готовий був виконати вирок, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою голову козака, тим самим даючи знак, що вона бере його собі за чоловіка і звільняє від страти.”
Козачка – господиня на всі руки майстриня
До честі жінок-козачок слід віднести їх дбайливість про чистоту своїх осель і охайність їх одягу. Ця відмінна риса зберігається і до цього часу. Ось такими були матері, і виховательки грізних козаків тих часів.
«Станиця. Біля криниці ». Автор: Андрій Лях.
“Козачка завжди була головна в курені, все господарство трималося на ній. Весь день і круглий рік козачка присвячувала роботі – по дому, по городу, в хліві, на винограднику. Там, де потрібно – вчасно прополоти, вичистити, полити, підв’язати. Козачка встигала і сіна накосити, і стіни побілити та ще всю сім’ю добре нагодувати-напоїти. А потім прийде час – потрібно урожай зібрати та зберегти: капусту заквасити, огірки засолити, терен замочити, вишню висушити…
… Трохи присяде козачка – треба шити одяг для себе і для дітей. По господарству на козака надії не було: то він на службі, то на зборах, то покликаний на війну. Але козачки ніколи не нарікали на своє становище, а під час виснажливої роботи в спеку, в пилюці вони примудрялися залишатися красивими і веселими” . А ще козачки завжди були веселі, якщо збирались разом, то одразу співали пісень.
Войовничі козачки
Обставини, наповнені постійною небезпекою, війнами та повстаннями, історично створили особливий тип жінки – захисниці свого будинку, сім’ї, інтересів козацької громади. Вони були дуже працьовитими, самостійними, сміливими, витривалими, відважними, які знали будь-яку роботу – в тому числі і чоловічу.
Проводжаючи чоловіків у походи, жінки-козачки брали на себе всі обов’язки і по господарству, і у вихованні дітей, і в забезпеченні їжею сім’ї. Життя у складних умовах загартовувало козачок, роблячи їх безстрашними і хоробрими, їм нерідко доводилося братись до зброї, відбиваючи набіги ворогів.
А володіли зброєю ці дивовижні жінки майстерно. Історія пам’ятає безліч подвигів козачок. Так у 1642 році 800 жінок, нарівні з козаками, відчайдушно відбивалися від турків у Азові. А в 1609 році Софія Ружинська, особисто командуючи 6000 козаками, взяла штурмом замок князів Корецьких у Черемошні.
Анна Золотаренко – третя дружина Богдана Хмельницького.
Видатною козачкою була і остання дружина Богдана Хмельницького Ганна Золотаренко. А дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія могла не тільки дипломатично прийняти послів і управляти господарством козацького полку, а й повести у бій козаків.
Сестра полковника Івана Доща брала участь як кіннотник у боях із поляками на Волині, де і загинула. А ще нерідко після кровопролитних сутичок на полях боїв знаходили тіла убитих козачок, переодягнених у чоловічий одяг і пострижених під козаків.
Парасковія Сулима (дружина Гетьмана І. Сулими). Невідомий художник, перша пол. XVII ст .
Якості войовниць козачкам прищеплювалися з дитинства. Так, до 13 років дівчатка навіть грали у одні ігри з хлопчиками. У них вони осягали деякі військові премудрості, наприклад їзду на коні. Юні козачки могли не просто скакати верхи, а й давати раду каюку, спритно володіти арканом, луком і самопалом.
Знатні козачки з вищого суспільства
Час не стояв на місці, а разом із ним і культура, і освіта. І в цьому світлі вже стали з’являтися прекрасні жінки – нащадки колишніх ясирок – смуглолиці красуні, які полонили не тільки своєю зовнішністю, а й гострим розумом і особливим характером. Вони закінчували вищі навчальні заклади, університети, різні вищі жіночі курси.
Однак яка б гаряча кров не текла в жилах освічених козачок, їх погляди залишалися досить консервативними і вірними заповітам старовини. Вищим моральним ідеалом для нащадків козачок був Господь, а із земних цінностей – сім’я і домашній затишок.
Образи жінок козачок у мистецтві
Образ красуні чужинки, яка підкорила вільного козака, міцно увійшов до нашої культури за допомогою переказів та легенд, літератури і живопису.
«Їхав козак на війноньку». Автор: М. І. Кривенко.«Побачення». Автор: Пимоненко М. К.«Прощання». Автор: Юзеф Брандт.
Унікальні світлини Львівської залізниці зроблені у 1868 р. На той час ці землі перебували у складі Австро-Угорської імперії як коронні краї – Королівство Галичина та Лодомерія і Герцогство Буковина.
На фото можна побачити “залізничні краєвиди” Галичини, Гуцульщини та Буковини. Міста і містечка на фото: Лемберг (Львів), Старе село, Галич, Станіславів (Івано-Франківськ), Коломия, Снятин, Чернівці.
Річки: Бистриця Надвірнянська (на фото – Бистриця Чорна), Бистриця Солотвинська (на фото – Золота Бистриця), Прут, Дністер.
Залізничний вокзал у Львові.
Вестибюль залізничного вокзалу в Львові.
Вид на залізничне депо в Станіславі.
Майстерня у Станіславі. Вид на Локомобіль.
Всередині майстерні у Станіславі. Вид на токарні верстати.
