Історія створення Яворівського полігону: 170 сіл зрівняли із землею, 125 тисяч селян вивезено

170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.

Церква посеред полігону

На територiї полiгону — руїни старенької церкви, нині відреставрованої. На стiнах — слiди вiд куль. По них можна вивчати iсторiю вiтчизняної зброї. 50 рокiв поспiль автоматні черги лунали тут замість церковних дзвонiв — церква святого Михайла служила мiшенню для стрiльби з танкiв.

Ранiше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940–му, коли розпочалося будiвництво вiйськового полiгону, мiшенню стала не лише церква святого Михайла. У всій околиці було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськiв, Кургани — це лише деякі зі 170 сіл та хуторів, які було знищено безслідно. Їх навіть стерли з радянських карт, назви цих населених пунктів можна відшукати хіба на старих польських картах (ці краї до 1939 року входили до складу Польщі. — Ред.), а ще, звісно, — у пам’ятi тих сільчан, кого товарняками вивозили у Бессарабiю та на Колиму…

Вигляд церкви св. Михаїла з північного боку, рік невідомий.

«Перевозимо разом із людьми 8 корів, 20 свиней, 50 овець…»

Заяви потерпiлих переселенцiв лягли на стiл Президента України ще в перші роки незалежності: «У Яворiвському районi Львiвської областi болючою проблемою є доля мешканцiв, котрі в 1940 роках були вiдселенi з територiї, яку займає вiйськовий полiгон. Просимо надати виселеним селянам статус депортованих та виплатити компенсацiю за конфiсковане та втрачене майно…» Президенти змінюються, а заяви селян так і залишаються без відповіді.

З погляду вже iсторiї, ситуацiя проста до банальностi: мiсце, де будували полiгон, було заселене селами та хуторами, вiдповiдно, територiю «розчищали». Ось лише якою цiною! Та архiвнi документи не горять. «Перевозимо разом із людьми (25 чоловiк у вагонi) 8 корiв, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числi з Янiвського району — 1010 чоловiк, з Рава–Руського — 1349, з Магерiвського — 1500 осiб» — витяг із заявки на рухомий склад для переселення в Аккерманську область. 78 років цей документ пролежав у папцi з написом «Постанова СС–41 вiд 13.02.1940 року «Про вiдвод земель зенiтно–артполiгону Київського особливого округу».

Гриф «цiлком таємно» накладав вето не лише на розголошення таємниці депортацiї населення, а й на саме людське життя. Бюрократична система тодiшнiх часiв вiдрiзнялася вiд сьогоднiшньої хiба бiльшою пунктукальнiстю доповiдних записок: «Переселение жителей из населенних пунктов фактически происходит. Отселили жителей села Щежець, Вулиська, Воротни, Верещиця…» — iз доповiдної записки військових штабників, датованної 28 груднем 1950–го, генеральному секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову. У тих записках — долі українців. Та на селян нiхто не зважав i з їхньою думкою не рахувався. Перечитимеш системi — станеш iзгоєм у країнi, якої не маєш, а якщо залишишся живим — гнитимеш у Сибiру.

Бессарабський шлях

Запах свiжоспеченого хлiба стелиться над Верещицею. Старенькі сидять на ослiнчиках. Весняне сонце пестить натрудженi руки, вицiловує спогади, що дощем зрошують обвiтрені обличчя. «Досi, бува, не віриться, що спимо на лiжках, маємо, де пекти хлiб, i що нiхто в нас не забере хату й нiкуди не пожене», — каже Гнна Слобода. Пані Ганну разом iз родиною двічі виселяли з Верещицi, i двiчi вона поверталася до свого родинного гнiзда у зруйноване село.

Верещиця славилася в окрузi як куркульське село. Сьогоднi воно добряче пiдупало. Колгосп давно розпався, коня для обробiтку землi не кожен годен купити, тож село жене самогонку i шукає заробiтку по свiтах. «До вiйни в нас лайдакiв не було. Хто бiднiший, хто багатший був, але хазяйство глядiли. З Бессарабiї, як перший раз повернулися, землянки будували й хлiбом із сусiдами дiлилися, бо голод у наших селах панував. Не сіяно ж було, ані жато», — розказує мені дiдо Iлля, чоловік Ганни Слободи.

— Як почали полiгон будувати, селом чутки пішли: виселятимуть. Але люди не хотіли в це вірити. Та в сороковiм прийшли вiйськовi й наказали збиратися. У селi тоді стояв такий плач, наче в кожнiй хатi покiйник лежав. Менi було 12 рокiв тоді, а окрiм мене, у родині ще семеро дрібноти. Мама, що могли, в клунки позв’язували. Худобу зi стаєнь військові виганяють, а та не йде, стогне, неначе людина. Корови ремигають, собаки заходяться гавкотом, діти плачуть… Кажуть нам: везуть у Бессарабiю. Де вона, що то за край, якi там люди, ми й не знали, — баба Ганна зойкує, бiжить до печi — хлiб ще «сидить».

— Чуєш, як хлiб пахне? — запитують старенькі. — А ми ж, як з тієї Бессарабiї пiшки додому йшли — черствого куска жаднi були, в чужих людей просили. У Молдовi прожили шiсть рокiв. Там нас, українцiв, не любили. Тiльки поселимося в яку покинуту єврейську чи нiмецьку хату, обживемо, аж мiсцевi приходять i кажуть: «Шукай собi iнше житло». Працювали там чорно. Якось зiбралися нашi, верещанськi, люди і постановили: повертатися додому.

Майже мiсяць були в дорозi. Стирали до крові босі ноги. Йшли з Бессарабії в Галичину. Спали пiд тинами, їли що доведеться. Дорослi i сильнiшi йшли пiшки. Старих, немiчних i малечу везли на підводах. Охлялі коні заледве ті вози з напівживим людом тягли. За пiдводами йшли прив’язанi корови. Свиней, кiз та овець гнали поперед себе. Йшли галичани додому «партизанськими стежками». Вночі. Вдень у лісах переховувалися.

«Приїхали до села — а його нема»

«Приїхали до села, а села немає. Хати з землею зрiвнянi. Лише на подвiр’ї Слобід погрiб вцiлiв, то вони в ньому й жили, а решту — землянки викопували», — згадують «полiгонiвську» депортацiю.

Усупереч енкаведистам, а потім уже кадебістам, зруйнована Верещиця знову ожила. З Бессарабiї, Запорiжжя, Сибiру поверталися люди до своєї землі. Та тiшилися рiднiй сторонці недовго. В 1950–му Ганну, на той час молоденьку й вагiтну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.

«Завезли на Днiпропетровщину. Рай нам обіцяли. Казали, буде на чужині i хата, i земля. А насправдi ми знову в пекло потрапили. Жили у людських сараях, просилися до осель, аби тіло грішне змити i дiтям таку–сяку їжу зварити. У багатьох верещанських людей дерево на будову хат при виселенні забрали. Казали: на новому мiсцi вiддадуть. Вiддали. Бачили ми те дерево, як власні вуха. Я й сина там, у чужому сараї, народила. Вiн ще й пiвроку не мав, як ми знову до Верещицi повернулися. Як i першого разу, хата наша вже з землею зрівняна була, тож у рiднi тулилися…»

Через якийсь час непокiрних мешканцiв Верещицi вкотре намагалися вiдселити. Але навченi гiрким досвiдом поневiрянь на чужинi селяни стали хитрувати. Як ішли комiсiї вiдселяти — залишали свої обiйстя і… переховувалися у лiсах.

Від Вантуха до Біди

«Я, Гнатишин Онуфрiй, народився у 1931 роцi в селi Курники Яворiвського району. В 1940 роцi, в марцю мiсяцi, нас вивезли на Бессарабiю, в Iзмаїлiвську область, село Курiдзiки. В 46 роцi ми пiшки добиралися на свою землю, в село Курники. Звернулися до областi: як далi жити? Нам сказали: «Як би ви не хотiли жити в своїм селі, з того нiчого не вийде. Совітський Союз вирiшив, що там, де ваше село, буде вiйськовий полiгон, а ви собi живiть, де хто може…» «У 1942 роцi ми змушенi були залишити своє село Курники i поселитися в селi Старичi тому, що в нашiм селi розмiстився вiйськовий полiгон. Мати залишилася з нами, п’ятьма дiтьми, сама, без житла. До 43–го ми жили в будинку, який ранiше належав нiмцям. Мати померла. Найстаршому з нас було 14, а найменшенькiй — два рочки. Як матерi не стало — нас із хати вигнали. Ми пiшли до будинку Вантуха. Через три роки Вантух нас вигнав, ми пiшли жити до Бiди Харитона. Але у 1951 роцi прийшов судвиконавець i нас виселили і від Біди». Це — зі спогадів Клавдiї Чiкель–Висоцької. Ось така вона, правда про будiвництво Яворівського полiгону.

Час — добрий жнивар. 125–тисячна армiя депортованих із Яворівщини мешканців уже давно поріділа. Одні осiли на нових мiсцях, інші побудували собi невибагливi помешкання на цвинтарях. І не питали на ті оселі дозволу. Звідти їх уже ніхто не виселить.

…Стелиться над Яворівським полігоном церковний дзвін. Молоденькі воїни зняли кашкети зі стрижених голів. Віддають почесті тим, хто не повернувся на землю, стоптану кованими черевиками. І тій старенькій, що припала до стін розстріляного храму в одвічній молитві всіх матерів: «Прости їм, Господи…»

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ для Україна Молода

19 Травня, 2020

СБУ оприлюднила архівні документи про «Розстріляне відродження»

Служба безпеки оприлюднила розсекречені документи з архівів КДБ СРСР, у яких містяться документальні факти репресій щодо представників «Розстріляного відродження», репресованих у 1937-1938 роках.

Про це повідомляє пресслужба СБУ.

«Жертвами терору 1937-38 років стали понад 260 тисяч українців. Більшість із них були розстріляні. А їхнім родинам повідомляли про смерті від інфарктів і серцевих нападів. Була навіть окрема директива — з родичами розстріляних говорити усно, а дату смерті в довідках ставити довільно, у межах 10 років після арешту», — йдеться у повідомленні СБУ.

Колекція документів опублікована з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій.

«Наприклад, точна дата розстрілу українського режисера Леся Курбаса — 3 листопада 1937 року. Хоча за документами він нібито загинув у таборах у 1942-му. І через 19 років після реальної смерті Курбаса в архівах КДБ Архангельскої області з’явиться висновок: скасувати розстріл через відсутність складу злочину», — зазначали у повідомленні.

Документи доступні за посиланням http://bit.ly/3bDne86

«Розстріляне відродження» — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х рр. XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно та яке було знищене сталінським режимом.

30 Березня, 2020

Унікальні архівні документи з історії України відтепер доступні онлайн

Державна архівна служба України виклала в онлайновий доступ цифрові копії унікальних документів, пише Український інтерес.

Йдеться про 435 матеріалів, що становлять виняткову культурну цінність, мають вагоме значення для формування національної самосвідомості українського народу та всесвітньої культурної спадщини.

Окрім державотворчих, юридичних, релігійних, торговельних актів, привілейних грамот, у збірці є багато приватних листів відомих українських та іноземних діячів різних епох.

Українське законодавство встановлює додаткові вимоги щодо збереження таких документів, зокрема обмежує експонування на виставках, копіювання та видачу до читального залу оригіналів унікальних архівних документів. Відтепер для кожного поціновувача архівної справи та споріднених галузей такі документи стануть доступними в будь-який час.

Із документами можна ознайомитися тут. Рубрику постійно наповнюватимуть та оновлюватимуть.

9 Березня, 2020

Про стосунки між українськими козаками та жінками

Українські козаки шанували й поважали своїх жінок, а українки натомість відповідали їм коханням та вірністю. Стосунки між чоловіком та жінкою в Україні завжди були побудовані на глибокій шані та взаємній повазі. Звичаї козаків пропагували серед січовиків безшлюбність, однак виховували у парубків шанобливе ставлення до жінки – матері, сестри, дружини, коханої дівчини. Відсутність постійного спілкування з жіноцтвом на Січі не призводила до забуття, байдужості та зневаги, більше того, спричинювала обожнення жіночого начала.

Українська жінка завжди була чоловікові надійним товаришем, вірною супутницею, вправною господинею. Вона була готова у будь-який час відбити ворожий напад, при цьому пильно піклуючись про сім’ю. Вільний норов, гордість і самовпевненість української жінки сприяли її войовничості.

Микола Івасюк, 1901. “Козак з дівчиною біля криниці”.

Нестабільне життя біля татарських кордонів зумовлювало необхідність озброєння. За таких умов жінки переймалися інтересами чоловіків і братів. І хоча Запорізька Січ була недоступною для жінок, проте українка мимоволі була пов’язана військовими обов’язками. У місцевості, повній небезпек, їй часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, домашнього майна.

Життя на прикордонні привчало українських жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.

Становище жінок в Україні за козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським та церковним законодавством. Жінка в Україні володіла свободою більшою, ніж будь-де. Московщина в той час вже утвердилась як сильна деспотія, і одним з перших актів закріпачення народу стало знищення жіночої свободи. Посилаючись на Біблію, де “жона да убоится мужа свого”, російський Домострой нагадував, що за “непослушание” чоловік повинен бити жінку “и ребра ей сокрушать”.

А в Україні було цілком інакше. Стосунки чоловіка та жінки були рівноправні, жінка мала велику свободу. Жіноцтво зберігало свої права, навіть розширювало їх, а суспільний устрій розвивався демократичним шляхом. Нарівні з чоловіками українські жінки були об’єктом прав і зобов’язань. Карні норми забезпечували цілковиту охорону жінки, інколи право брало їх під спеціальний захист, наприклад, вагітних жінок.

Тому цей Закон-Право славили у піснях. Із загибеллю козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. Й усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл на Русі.

Жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося.

Більше того, в Україні існував звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо згоджувалася взяти з ним шлюб.

За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П. Надхіним на Катеринославщині дізнаємося: “Молодий козак за якийсь злочин був засуджений до смертної кари. Коли прочитали декрет і палач підвів засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак, що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє від страти”.

Поряд із Січчю не меншу, а нерідко й більшу роль у формуванні українського характеру відігравало жіноцтво. Найвищі чоловічі якості – честолюбство, сміливість, звитяжність тощо – завжди мали простір для цілковитого втілення на Запоріжжі, але ніколи не спрямовувались на “боротьбу за хатню владу”. Жіноцтво ж мало доволі повну свободу самовираження вдома. Воювати козаку з дружиною вдома було не до лиця, бо “жінка за три кутки хату держить, а чоловік лише за один”.

Проводжаючи чоловіків на Січ, жінки-козачки брали на себе всі обов’язки: господарські, виховання дітей, забезпечення родини. А під час ворожих нападів гуртувалися, бралися за зброю. Героїчний подвиг Орисі Завістної описує в історичній повісті “Облога Буші” М.Старицький. Ця мужня жінка не пошкодувала життя задля оборони рідної землі – підірвала себе і сотню ворогів, підпаливши пороховий льох.

І такі випадки непоодинокі – славетних войовничих українок у козацьку добу було немало. Одна з них – волинська княгиня Софія Ружинська. В 1609 році вона, особисто командуючи загоном у 6000 чоловік піхоти і кінноти, з прапорами й музикою взяла штурмом замок князів Корецьких у м.Черемошні. Мов Богиня-Берегиня, часто сама зі зброєю в руках захищала свою родину. Представницею того завзятою типу жінки-козачки була остання дружина Богдана Хмельницького Катерина.

Достеменно відомо, що жінки козаків брали участь у повстанських загонах часів Хмельниччини. Так, у 1584 р. шляхтянка Остапкова з дочкою Софією організували збройний напад на маєток шляхтича Стрижевського в с. Дідківцях на Житомирщині та завдали значних збитків.

Сестра полковника Івана Доща брала безпосередню участь як кіннотник у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак загинула.

Як свідчать документи, 1524 року після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови.

Значну владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала “мати полководця”, дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московітів та польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.

Постійна небезпека, війни і повстання були тими обставинами, що історично створили тип жінки-оборонця своєї садиби і родини, привчили українок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе зі зброєю в руках.

Панівний тип жінки-козачки – це образ дружини-господині, яка дає лад в усьому при відсутності свого чоловіка, зайнятого у військових походах. Будучи грамотною, національно відданою, вона любила Батьківщину і готова була до її захисту.

Слід зазначити, що зневага до жінки-українки жорстоко переслідувалася козаками. У вироках, записаних до “Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справной книги”, сказано, що 1707 р. за зґвалтування місцевої жительки Гребенички було страчено козака П. Микитченка.

Згідно зі звичаєвим правом, нещадно карали не лише за присутність жінки на Січі, а й за перелюбство. За цей злочин козаки відповідали сповна. Зокрема, у вироках, записаних до “Справной книги”, говориться, що парубка Грицька за такий ганебний гріх засуджено до спалення на вогнищі.”

За звичаями Січі, як справжні лицарі, козаки мали суворо дотримуватися ґречності з жіноцтвом. Наскільки великої ваги надавалося стосункам жінки і чоловіка, свідчить звичай, згідно з яким покарання чекало кожного, хто образить жінку.

Коли козак “зганьбить жінку не за пристойністю – публічно на базарі киями покарати”.

За свідченням джерел, козацький отаман Іван Сірко досить суворо дотримувався цієї традиції. Бо за кривду, вчинену кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти. Це виділяє запорозьких козаків зі всіх воїнів того часу.

Запорожцям не дозволялося бути жонатими у місці їхнього проживання (на Січі), а жінкам одружених годилося жити поблизу, в зимівках і слободах, куди козаки навідувалися час від часу. Однак брати участь у козацьких судах жінкам не заборонялося.

Отже, козак до жінки ставився підкреслено з повагою, великодушно та шляхетно. Вона була для нього зіркою Світла, до якої хоч близько, але дотягнутися “зась”. Суворі січові звичаї і порядки, які не допускали жінку, хто б вона не була: чи люблячою дружиною, чи коханою дівчиною; спартанський, аскетичний спосіб життя воїна-лицаря – сприяли вихованню в козака високої святості до прекрасної половини людського роду.

За її честь і волю козак йшов, не задумуючись, і у вогонь, і у воду. Дітям своїм козаки давали настанову:

“Бережи, сину, заповідь батька свого і не відкидай науки матері своєї!”

Тож і нам не варто забувати звичаї козаків, які поклонялися жінці-матері – Богородиці. Адже храмовим святом на Запоріжжі була свята Покрова Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях її зображення, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалася Богоматері. Запоріжжя було духовною Вітчизною козацтва, символічною, ідеальною матір’ю, де “Луг-батько”, а “Січ-Мати”, де завжди панував культ волі.

4 Березня, 2020

Як розпізнати українця: зовнішність і характер нації

На заході — самі “чорняві”, а на півдні — найжиттєрадісні. При описі українців часто вдаються до старого звичного стереотипу — “чорні брови, карі очі”. Але якщо уважно придивитися, це кліше давно застаріло: серед наших співвітчизників зустрічаються русяві й чорняві, кароокі і ясноокі представники українських земель. З допомогою антропологів і психологів spadok.org.ua виділили сім основних типів зовнішності українців і з’ясували, якими рисами характеру вони володіють.

Сергій Сегеда – український антрополог та етнолог, автор 17-ти книжок, науковий співробітник НАН України.

Як пояснив доктор історичних наук за спеціальністю “Етнологія та антропологія”, провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАН України Сергій Сегеда, глобально всі варіанти української зовнішності належать до одного великого антропологічного типу, який вже ділиться на декілька варіантів. “Загальний тип дуже явно виражений на тлі європейських народів і називається “Центральноукраїнський”, “Український” чи “Подніпровський”. Але під ними мається на увазі одна і та ж типова зовнішність: кругла форма голови, переважно темні очі і волосся, відносно широке обличчя і прямий ніс. Такі риси характерні 60-70% жителів нашої країни. Тим не менш, у цьому загальному типі існують різні “відтінки” українців, чіткі межі яких давно стерлися”, — пояснює Сегеда.

Крім того, крім зовнішніх відмінностей, експерти говорять про різноманітність звичок. Як пояснили нам психологи, регіон проживання в поєднанні з історичним минулим формує різні риси характеру. Антрополог:

“Типові українці широколиці і темноокі”

“Тут позначаються і погодні умови, і географія місцевості, — говорить психолог Сергій Стеблинський. — Наприклад, багато сонця і тепла роблять місцевих жителів більш радісними та емоційними на півдні країни. А ось жителі степової України легко ставляться до змін і схильні до переїздів через проживання на рівнині, де відсутні природні перешкоди. Якщо взяти жителів Західної України, то можна сказати, що вони більш загартовані і стійкі. Гірська місцевість формує в них непримиренність і гостре почуття справедливості. А ось українців з півночі прийнято вважати більш похмурими, раціональними та скептичними через холодний клімат”.

ЗАХІДНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Карпатський тип: найтемніші українці з суворим характером

ДЕ ЖИВУТЬ. Цей тип українців антропологи часто називають східним і відносять до нього жителів гірських регіонів: Закарпаття, Гуцульщина, Прикарпаття та окремих районів Буковини. На сучасній карті України їх можна зустріти в Івано-Франківській, Закарпатській, частково Чернівецькій та Львівській областях, а також на Західній Тернопільщині (за винятком тих територій, для яких характерний поліський тип). До нього відносять близько 6-7% українців.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники карпатського типу найбільше відрізняються від типового українця: антропологи відзначають у них яскраво виражену круглу форму голови, вузьке і високе обличчя, прямий лоб, невиразне надбрів’я і часто опуклий ніс. Їх колір волосся і очей експерти називають найтемнішим серед всіх жителів України, а зріст — дуже низьким. Подібну зовнішність можна зустріти серед балканських народів: чорногорців, боснійців, сербів, а також північних румунів і словаків. Але існує і більш світлий варіант карпатського типу: у його представників волосся і очі не такі темні. Такі українці зустрічаються в цьому регіоні України набагато рідше, і чіткий ареал їх проживання визначити складно — через щільне змішування з темним варіантом.

ІСТОРІЯ. Представники карпатського типу — нащадки давніх археологічних культур західного і центрального європейського регіону. І хоча точну назву цих культур визначити важко, імовірно до них належать нащадки Куштановицької культури (поширеною на території сучасної Словаччини, Угорщини та України у VI —III століттях до н. е..) і культури Підкарпатських курганів. Експерти називають карпатських українців “містком між українським народом та етнічними групами Центральної та Південної Європи”. Саме цим можна пояснити їх зовнішню схожість з сусідніми балканськими народами.

ХАРАКТЕР. Вихідців з Карпат психологи описують як досить терплячих, обережних людей, з сильним духом і стійким характером. Такі риси сформувалися у цих українців завдяки гірській місцевості і “спартанськими” географічними умовам проживання. Також їм властива наполегливість, відданість принципам, рішучість і любов до землі. При цьому не чужий їм оптимістичний погляд на життя, гостинність, життєрадісність і грайливий характер. Досить розвинена в цих людях і тяга до естетики і споглядання прекрасного.

ПІВДЕННА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Нижньодніпровсько-прутський тип: чорняві люди з веселою вдачею

ДЕ ЖИВУТЬ. В давнину такий тип українців дослідники найчастіше зустрічали в районі Північно-Західного Причорномор’я, Нижнього Подніпров’я і частково на Буковині. У сучасній Україні — це Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька і частково Дніпропетровська, Донецька, Луганська області і північний Крим. Далекими родичами українських південців вважаються сусіди молдавани, румуни і болгари.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Жителям південних регіонів притаманна чорнява зовнішність: темне волосся і очі, чіткий прямий ніс, у чоловіків густа борода, вуса і волосся на грудях. Цікаво, що за зовнішніми ознаками південні українці дуже схожі на жителів Карпат, але вони більш високі, з видовженим обличчям.

ІСТОРІЯ. Свій вигляд ці українці успадкували від своїх східноєвропейських предків: іраномовних скіфо-сарматських племен, які мешкали тут ще до нашої ери, а також від туркомовних кочівників часів Київської Русі (наприклад, протоболгари).

ХАРАКТЕР. Традиційно прийнято вважати, що жителі південних регіонів України більш радісні, оптимістичні і відрізняються легким ставленням до життя. Ці риси характеру вони отримали завдяки розміреного життя біля моря і теплого клімату. До того ж психологи відзначають у південців гострий розум і схильність до підприємництва.

ЦЕНТРАЛЬНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Центрально-український тип: русокосі і мінливі

ДЕ ЖИВУТЬ. Назва цього типу говорить сама за себе — найбільша кількість його носіїв мешкає саме в центральній частині країни і становить понад 60% всіх українців. Згідно з першим дослідженням, центральні українці мешкали в Середній Наддніпрянщині, Поділлі, Слобожанщині. Сьогодні ж їх можна зустріти в Київській, Черкаській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Харківській, частково Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Що стосується зовнішніх даних, то у центральних українців вони в прямому сенсі “середні”: особа середнього розміру, кругла голова, невеликі вилиці, очі та лоб, відносно високий зріст, темнуваті очі і волосся. Але є і винятки: в деяких областях українці більш чорняві й чорноокі, а в інших — з відносно плоским обличчям.

ІСТОРІЯ. Посередність у зовнішності антропологи пояснюють просто: саме в Центральній Україні з давніх часів перетиналися шляхи і змішувалася кров найрізноманітних племен: від масивних дніпро-донеччан епохи неоліту до витончених трипільців і від іраномовних скіфів до місцевих праслов’янських народів. Донині на Черкащині або Полтавщині можна зустріти нащадків туркомовних народів з плоскими обличчям і опущеною верхньою повікою, а також нащадків іранських племен з темними волоссям і очима.

ХАРАКТЕР. Психологи стверджують, що у центральних українців дуже розвинені уява і фантазія, але разом з тим вони дуже суперечливі. Їм властиві перепади настрою і самопочуття. Всьому виною — рівнинний регіон проживання, з-за якого центральні українці мали мало перешкод і більше можливостей.

Дунайський тип: індивідуалісти з європейським корінням

ДЕ ЖИВУТЬ. Другий за величиною антропологічний тип центральних українців (до нього відносяться менше 10% населення нашої країни), за більш ранніми дослідженнями, мешкав на стику рівнинної Галичини з західним Поділлям. В сучасній Україні ці українці найчастіше зустрічаються в Хмельницькій, Вінницькій і частково в Тернопільській областях.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники дунайського типу більше інших наділені європеоїдними рисами: довге вузьке обличчя, прямий і тонкий ніс, русяве волосся і темні очі (від темно-сірих до світло-карих). Генетичні побратими цього типу українців зустрічаються сьогодні серед поляків — на Холмщині і в Томашові.

ІСТОРІЯ. Представники Дунайського типу вважаються нащадками кельтських і фракійських племен. Цей тип сформувався в ранньому бронзовому столітті і поширився серед слов’ян на заході сучасної України. Цікаво, що цей тип ліг в основу антропологічних особливостей і інших народів: поляків, австрійців, німців і навіть словенців.

ХАРАКТЕР. Як і інші представники Центральної України, “дунайці” досить мінливі, але разом з тим дуже примхливі і навіть анархічні. При цьому серед них багато скептиків і індивідуалістів, тому в цілому психологи приписують їм песимістично-позитивний світогляд.

ПІВНІЧНА АНТРОПОЛОГІЧНА ЗОНА

Поліський і волинський типи: естети з середньовічною зовнішністю

ДЕ ЖИВУТЬ. Цей тип сіверян влаштувався на землях стародавнього Полісся, Волині, Північної Галичини і охоплює близько 10% українців. Нині ж сучасні представники цього типу проживають частково на Київщині, у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, а також в північних районах Львівщини та Тернопільщини.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Представники цього типу з досить світлим кольором волосся, не надто темними очима і середнім зростом. Таким українцям притаманні досить архаїчні риси обличчя: масивне підборіддя і суворі брови, широке й низьке обличчя. Схожу зовнішність можна зустріти в південній частині Балтії, Білорусі і на заході Росії.

ІСТОРІЯ. Таку характерну зовнішність поліські українці отримали завдяки давнім зв’язкам своїх предків з іншими північними народами ще в часи мезоліту та неоліту.

ХАРАКТЕР. Експерти відзначають, що українцям поліського типу характерні досить активна життєва позиція і добре розвинене почуття естетики. До того ж вони вважаються досить емоційними, динамічними, життєрадісними і рішучими.

Верхньодніпровський тип: природолюби з найрідкіснішими очима

ДЕ ЖИВУТЬ. Це вкрай рідкісний для України антропологічний тип зустрічається тільки на півночі Чернігівської області, а саме — в Ріпкинському районі. Його носіями є лише 0,5% українців. На думку українських антропологів, генетичних побратимів верхньодніпровських українців можна зустріти серед північних поляків і білорусів, мордовців, західних жителів Республіки Комі і деяких груп естонців.

МАЮТЬ ВИГЛЯД. Основними відмінностями верхньодніпровських українців є дуже світлі очі і волосся (іноді зустрічаються навіть руді), не характерні для інших жителів України. Від поліського типу він також відрізняється більш вузьким обличчям, без архаїчних рис, і досить високим зростом.

ІСТОРІЯ. Українські антропологи називають верхньодніпровських українців осколком ільменсько-дніпровського типу, який був поширений на північному заході європейської частини РФ (біля витоків річки Дніпро та озера Ільмень).

ХАРАКТЕР. Цьому рідкісному типу українців психологи приписують помірну життєрадісність і спокійний норов. У них добре розвинене почуття прекрасного, прагнення до гармонії з природою, котра яскраво процвітає на півночі України.

Джерело: Спадщина Предків

22 Лютого, 2020

“Підлоги не було” та інші невідомі факти про традиційне українське помешкання

Колись давно Олександр Довженко дуже гарно описав типову українську хату:

“Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м’ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахло макухою, гнилими грушами і хомутом. У твої маленькі вікна так приязно заглядали сонце і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всякі пахучі”.

Довгий час свого розвитку пройшла українська хата – від приземкуватої землянки до чепурної, що вчарувала увесь світ, оселі з білими стінами, вишневими садками, палахкучими рушниками на покуті, мальованими коминами і терпким запахом рути-м’яти на долівці. Хата – то цілий світ українського селянина, наповнений значущими символами: Долівка зв’язувала його з Матір’ю-Землею, стіни захищали від ворога, дах – од негоди, а сволок – він нечистої сили.

Долівка

Земляна підлога, вимазана глиною; рідше – взагалі підлога. З глини були стіни, стеля, простінки, навіть підлога, яку тут називали долівкою (І.Сенченко).

Долівка українського житла аж до початку XX ст. була переважно глиняною. Збивали її переважно з червоної глини. Щосуботи і перед святами “землю” змащували спеціальним розчином і, коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям: татарським зіллям, м’ятою, чебрецем тощо, тому в оселі завжди стояв приємний запах трав. Для освітлення слугували посвіти, лучинки, світики, які встановлювалися навпроти печі.

“Підлоги в хаті не було, земля також могла на кожне свято змащуватись “гівнічьком”, а довкола попід поріг, стіни, піч підводилося сажею рівним “пасочком” в 3-4 см”.

Трійця

Число “3” традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати. За вертикаллю житло ділиться на три частини. Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв’язку обжитого простору з Всесвітом.

– Верхній ярус житла – це зв’язок з небом, високою сферою світотворення. Сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається та котру не сміють переступити злі духи.

– Елементи середнього ярусу – стіни, двері, вікна, простінки – це проміжок між ідеалізованою небесною сферою та підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі зв’язкових для спілкування людини з навколишнім світом, наділялися магічними властивостями оберегів житла.

– Нижній ярус (долівка, підпіччя, призьба) – це поєднання з Матір’ю-Землею, нижнім світом творення. Межа світу наземного і підземного.

Призьба

Призьба – зовнішня частина хати, невелике підвищення в її передній частині, не вище фундаменту чи підмурівки або дерев’яної підвалини. Її обмазували червоною глиною, яка символізувала очищувальну силу вогню. До зими на призьбу ставили загату, для утеплення стін, а в теплі пори року використовували в інших корисних цілях: сушили цибулю, часник, мак, різне зілля, виставляли посуд, а в свята або в часини відпочинку застеляли домотканними доріжками і збиралися цілою родиною для розмов про життєві та господарські справи. Спільне перебування родини на призьбі – ознака родинної злагоди. Призьбу завжди тримали в чистоті, дуже часто підводили червоною глиною – утворювалося кругом хати замкнене коло, що не впускало злих сил до середини.

Якщо в сім’ї жили два або й три покоління, то в хатчині в запічку хтось із стареньких і жив, і спав. На сволоки клали завжди пахучі трави: васильки, капупер, материнку.

Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 року, писав:

“Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно.”

Українська хата, як правило, була розміщена до вулиці причілками, тому декоративно оздоблювалися і чола, де часто стріха завершувалася фігурною оздобою у формі кінської голови, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи чолові стріхи прикрашалися великими розетами – символом сонця, а також зображеннями птахів і квітів.

Джерело: UA Modna

21 Лютого, 2020

Хто такий Пилип Орлик та перша конституція в історії України

Багато сучасних істориків сходяться на думці, що найважливіший результат діяльності Пилипа Орлика — це створення «Договорів і постанов», документу, який ще називають першою українською Конституцією.

Також ми знаємо Орлика як гетьмана Війська Запорізького, військового діяча, поета та публіциста. Безумовно, його внесок в українську культуру й історію — безцінний.

Але щоби краще зрозуміти біографію цього діяча, варто ознайомитися з найцікавішими фактами про нього (так, не всі з них знайдуться в шкільних підручниках!).

Патріот, вправний оратор та мислитель

За походженням, Пилип Орлик був литвином (білорусом). Народився майбутній гетьман також на території сучасної Білорусі, у селі Косута.

Батько Пилипа служив у війську короля Речі Посполитої, був католиком. Мати — православною, тому сина охрестили за східнохристиянським обрядом.

Юний Пилип Орлик демонстрував неабиякі здібності до навчання. Він відмінно володів ораторським мистецтвом, мав талант до поезії, полюбляв літературу та філософію.

Орлик був справжнім поліглотом: знав українську, церковнослов’янську, польську, італійську, болгарську та деякі інші мови.

Політичну кар’єру у Війську Запорізькому Орлик почав як старший військовий канцелярист та заступник головного писаря.

Він — один із найбільших соратників гетьмана Івана Мазепи. До речі, цікавою є й візуальна схожість цих двох постатей: досить лише порівняти портрети обох діячів.

Орлик — перший український політичний емігрант. Оскільки він підтримував політику Мазепи, після його поразки у війні на боці Швеції, Орлик та ще приблизно 50 соратників покинули Україну, перебравшись до міста Бендери (Молдова).

Конституція, створена Пилипом Орликом, була своєрідною спробою вгамувати суперечки між козаками та гетьманом. Завдяки їй Орлик вважається одним із перших політиків, які намагалися оформити своєрідну угоду між народом та владними гілками.

Орлик — перший гетьман України у вигнанні. Його обрали гетьманом козаки, які емігрували разом із ним після поразки в битві під Полтавою.

Усе своє життя Пилип Орлик був справжнім борцем із корупцією — жорстко засуджував це явище та вважав його неприпустимим. 6 статей Конституції, написаної ним, присвячені саме боротьбі з корупцією.

До речі, у написаній Конституції він обіцяв боротися за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо здобуде владу в Україні.

Пилип Орлик, один із небагатьох у той час, підтримував ідею незалежної України. Це при тому, що діяч народився й помер за межами держави.

Поетичний доробок Орлика теж по-справжньому вражає. Діяч залишив по собі такі книжки: «Прогностик щасливий», «Алкід Руський», «Гіппомен Сарматський» та безліч листів.

На честь Пилипа Орлика названо аеропорт у Франції (паризький аеропорт Орлі). За однією з версій така назва присвячена 300-річчю з моменту появи першої Конституції (першого нормативно-правового акта такого характеру у Європі).

Особисте життя та характер Пилипа Орлика

На відміну від багатьох політичних та громадських діячів тієї доби Пилип Орлик досить багато часу присвячував родині, щиро піклувався про дітей та дружину Ганну Герцик. Подружжя прожило в шлюбі до самої смерті Орлика, і виховало 8-х дітей. Дружина у всьому підтримувала свого чоловіка, розділяла його політичні ідеї та погляди на життя.

За темпераментом ж Орлик був справжнім дипломатом. Він умів вправно вести переговори та світські бесіди. Окрім того, сучасники згадували його як людину врівноважену, спокійну та цілеспрямовану.

19 Лютого, 2020

Тризуб, якому тисяча років: історія державного герба України

19 лютого в Україні відзначають День державного герба. Жовтий Тризуб, який існував ще за часів князя Володимира, пройшов довгий шлях, залишаючись символом незалежності навіть в радянський період.

Як з’явився український герб, чому він називається малим і що сталося з Великим Державним гербом.

Звідки взявся герб України

За часів Київської Русі Тризуб був символом княжого роду Рюриковичів. Відомо, що печатки з Тризубом були у послів князя Олега. У свою чергу князь Володимир карбував монети з Тризубом і зробив його своїм князівським знаком – це значить, що сучасний український герб використовувався ще тисячу років тому.

Пізніше характерний тризуб на довгий час був забутий і повернувся в якості державного символу вже в 1900-х роках. Тоді, 25 лютого 1918 року в Коростені Українська Центральна Рада офіційно затвердила Тризуб як герб УНР.

В період існування УРСР Тризуб старанно дискредитувався радянською владою. Однак він залишався символом національно-визвольного руху і боротьби за незалежність України.

Сучасний герб незалежної України був затверджений 19 лютого 1992 року рішенням Верховної Ради. Саме тоді державний символ набув свого сучасного вигляду: жовтий тризуб на синьому щиті.

Чому герб називається малим?

У більшості країн світу існує два види гербів: малий, на якому зображено лише головний символ держави, і великий, який є малим гербом з додатковими елементами та прикрасами. Тризуб на синьому геральдичному щиті – це Малий герб України. При цьому, згідно зі статтею №20 Конституції України, Тризуб є центральним елементом Великого Державного герба.

Великий Державний герб України

Питання Великого герба піднімається з моменту здобуття Україною незалежності. За ці роки було проведено три конкурси на герб України: в 1991-му, 1996-му і 2007 роках, але ні на одному з них не було переможця.

Найближче до прийняття Великого герба Україна була у 2009 році – тоді Кабінет міністрів затвердив проект Великого Державного герба. Однак через низку помилок і неточностей в запропонованому зображенні, цей проект так і не було винесено на розгляд Верховної Ради.

16 Лютого, 2020

Межі українських земель на унікальних картах початку ХХ ст.

Тим, хто й досі сумнівається, «есть ли такая страна Украина», і де проходять її етнічні кордони, наводимо добірку карт початку ХХ ст. А також карту мовного розселення кінця ХІХ ст, які красномовно засвідчують, де проходять кордони Великої України.

100 років тому Україна була економічним гігантом! Унікальна інфографіка 1918 р.

У 1918 році Українська Народна Республіка проголосила, що відділяється від Росії і стає самостійною державою. Щоб розповісти світові про нову країну, в Бухаресті опублікували барвистий плакат-інфографіку, який англійською та французькою мовами розповідає про українську історію, мову та економіці.

Плакат красиво ілюстрований картою розселення українців, національною символікою і портретами гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Автор інфографіки коротко розповідає іноземним читачам історію України – від часів Русі до проголошення незалежності в 1918 році. Окремо зупиняється на тому, що ні Росія, ні Польща не бажають, щоб Україна була незалежною, і намагаються довести в європейській пресі, що українського народу й української мови не існує, що Україна – це дика країна.

Судячи з поведінки сучасних російських ЗМІ, за 100 років у Росії нічого не змінилося.

Ось найцікавіші тези з економічного і географічного огляду УНР:

Площа – 850 тис. 100 км2. Це більше, ніж Великобританія (очевидно, мова йде тільки про острів Великобританія), Румунія, Греція, Болгарія, Португалія, Швеція, Данія, Нідерланди, Бельгія та Албанія разом узяті. А також більше Франції та Італії. Сучасна територія України – 603,5 тис. км2.

Населення – 50,2 мільйона чоловік (сучасне – 43 млн, 45 млн – з урахуванням тимчасово окупованих Криму і Севастополя). Зате щільність населення досить низька – 45 чоловік на км2. Для порівняння: Франція – 73 людини, Бельгія – 255.

Вже на початку століття Україна була сільськогосподарським і промисловим гігантом!
Україна, будучи частиною Російської Імперії, виробляла і вирощувала:

– 67% російських зернових (а пшениці – більше всіх у світі),
– 64% російського тютюну,
– 98% антрациту,

– 68% солі,
– 99% коксу,
– 88% цукру (Україна виробляла більше всіх цукру в світі),

– 74% сталі,
– 71% вугілля
– 4,5% всієї нафти в світі.

Якби в 1914 році Україна була б самостійною державою, прибутки її бюджету становили б 181 млн 244 тис. рублів.

Автор навіть додав дані про статуру і кольорі волосся українців, росіян і поляків – мабуть порахував, що іноземцям потрібно про це знати!

“Оглядова карта українських земель”, Відень, бл. 1900.

1919 рік Мапа представлена делегацією УНР на Паризькій мирній конференції

1928 рік Мапа видана в складі “Російського історичного атласу” в Москві. Атлас отримав першу премію Цекубу та ЦБ СНР

Етнографічна карта України

Карта етнічного розселення українців на початку ХХ ст.

(За матеріалами Петербурсзької академії наук, 1914 р. червоним позначені сучасні кордони України)

Мовний склад населення України в складі різних імперій за переписом 1897 і 1910 р.р.

Бонус

Typus Generalis Ukrainae sive Palatinatum Podoliae, Kioviensis et Braczlaviensis…

«Генеральна карта України або Подільського, Київського та Брацлавського воєводств, наново накреслена» (перевидання 1680р) по суті така, якою її зробив і вперше видав Боплан на тридцять років раніше.

Цікаво факт, що у на карті на місці теперішньої РФ, красується напис Московія. А Русь була на території сучасної Галичини.

Межі українських земель на унікальних картах початку ХХ ст.

І ще одна цікава карта 1666 року, надрукована у Парижі

14 Лютого, 2020

Як в українській мові з’явилась команда “струнко”?

Як в українській мові з’явилась команда “струнко”? 7 фактів, які корисно знати вивчаючи/навчаючи впоряд/у.

1. На зламі 19-20 століть в товаристві “Сокіл” перекладали з німецької мови команди для руханкових, тобто спортивних, вправ в цьому товаристві. Німецьку команду «Habt acht!» переклали, як «Позір!». Сокільські активісти користувались не лише німецькою військовою основою, але й чеськими сокільськими підручниками (у чехів слово «pozor» й досі є відповідником «увага»).

2. Команду «Позір!» запропонував скоріш за все співзасновник і секретар товариства «Сокіл» Володимир Лаврівский, який укладав «Розкази до вправ рядових» (Львів, 1898). На жаль, цей текст історики ще не відшукали. Однак, наступні редакції, які готував сокільський активіст Микола Сіяк – дійшли до нашого часу і там цей переклад вже є.

3. «Сокіл», «Січ», «Пласт», УСС і УГА до 1938 року (!!!) основну поставу приймали на команду «Позір!». В тому році ОУН у своїх правильниках (статутах) і виданнях замінила цю усталену галицьку команду на наддніпрянський варіант. Через кілька років у впоряді УПА команду «Позір!» стали використовувати, як аналог команди «Увага!».

4. Команда «Струнко!» з’явилась у революційному 1917 році в наслідок імпровізації… На першому «підготовчому вічі» українських військовиків в Києві, яке відбулось 9 березня за ініціативи Миколи Міхновського, головуючий цього віча Вартоломій Євтимович саме так переклав російську команду «Смірно!». Коли потрібно було змобілізувати зал він промовив: «”Встать! Струнко! Панове старшини” — [це була] перша команда по-українськи».

5. Євтимович уточняє в своїх спогадах: «Команда “струнко” з того часу відразу і назавжди прищепилася й пізнійше ввійшла до статутів». Вже восени 1917 року саме так було записано цю команду у виданні «Скорочена муштрова наука» (Київ, 1917), яке видала Центральна Рада. Відтак ця команда потрапила у «Муштровий статут для піхоти» (1919) Армії УНР і збереглась, навіть, в українських підрозділах радянської армії.

6. Спонатанний переклад російської команди «Смірно!» публіцист і педагог Віктор Андрієвський (теж соратник М.Міхновського) вважав дуже невдалим. Адже українське слово «струнко» російською означає «стройний». Російська ж команда «Смірно!» наказує стати тихо і звернути увагу, тобто поводитись «тихо, непорушно, пильно, а не звертати увагу на свій вигляд». Іншими мовами ця команда має аналогічні визначення: польською – «Bacznosc», німецькою – «Habt acht», фрнцузькою – «Alerte», англійською – «Fixe alerte» і чеською – «Pozor».

7. Віктор Андрієвський звертав увагу, що в українській мові є дуже гарне старе слово, яке висловлює таку саму думку (як і в інших народів) і яке використовувалось у галицькій армії – «Позір». Він же твердив, що «на закарпатській Україні ще й доси (у 1920-х рр. – Ю.Ю.) виживається дієслово “позірати” в розумінню звертати увагу». І що не потрібно звертати увагу на те, що таке ж слово вживають чехи, які «з певністю (!!! – Ю.Ю.) його позичили через словаків від нас, так само як дуже багато старих українсько-руських слів позичили від нас другі наші близькі сусіди – мадяре».

На фото: Скавтмайстер Іван Кліщ з куреня Орден Залізної Остроги навчає новаків Пласту виконувати команду «Позір!». Карпати, табір Остодір, 1928 рік.

Автор тексту: Юрій Юзич