Ось і добігають кінця тривалі зимові свята українців. Напередодні Водохреща – 18 січня за новим стилем – святкуємо «Голодну кутю» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.
По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і палицями б’ють знадвору в причільний кут, примовляючи:
Тікай, кутя, із покуття,
а узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
а «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух!
Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам’янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка: «Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».
Уже геть ввечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».
В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти».
На західному Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — «від нечистої сили».
Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.
У місцевостях понад Дніпром — із лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.
Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з’їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з’їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».
Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.
Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — «щоб добре плодилися».
Вода, освячена в навечір’ї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрещів, і вона «зглидлива на всяке лихо».
Увечері, ще завидна, господиня світить лампу — «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.
Традиція святкування Другого Свят-вечора на Галичині
В ряді західних регіонів України, зокрема, на Галичині «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:
«Віншую вас з щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Бог назначив вік!»
Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір.
Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де пес забреше, туди заміж піду!»
В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб’єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».
Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».
Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів («виженемо рогача…»).
У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:
Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?
Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:
Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:
Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати — їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
Далі Орися звертається до матері, сестри, бра¬та — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:
Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».
Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:
«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого…»
Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.
Розмова тварин
На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.
В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують — худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».
Подібне оповідання записане і на Київщині: «… захотілось ото йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, — нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?…» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «…Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре.
В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.
Томас Штернберґ у праці «Діялекти і фолкльор» подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона — стара скнара, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб’ють її, пограбувавши». — «Це буде добрий вчинок!» — відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили».
В Англії є повір’я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому.
Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» – хлібиною з хрестом зверху.
Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і говорить:
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!
Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, — як де ведеться, — господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи».
В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на «багату кутю» — кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.
Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби — «щоб вовка не боялися!» Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв’язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».
Джерело: Українські традиції, О. Воропай. “Звичаї нашого роду”.
