Біографія Ліни Костенко – приклад для українців. Усе своє життя геніальна поетеса та письменниця не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї як за часів КДБ, так і за президентсва Януковича. Зараз вона воліє мовчати, а з нами говорять її твори. Радіо Максимум пропонує прочитати цікаві факти про Ліну Костенко!
Ліна Костенко… Її біографія – не тільки must read для дітей, а й обов’язкова для прочитання кожному свідомому українцю. Своїм життям та творчістю геніальна письменниця заслужила титул сумління нашої нації. Вона не скорилася, коли радянська цензура заборонила друкувати її твори, вона не мовчала в складні для України часи.
Утім, після виходу крайньої збірки поезій “Річка Геракліта” в 2011 році Ліна Костенко знову поринула в себе і відтоді не з’являлася на публіці. Зрештою, 19 березня письменниці виповниться 88 років, тому здоров’я вже не те, щоб брати участь у заходах. Читайте про життя та творчість Ліни Костенко!
Біографія Ліни Костенко
Ліна Василівна Костенко народилася у сім’ї вчителі 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Фото Ліни Костенко в молодості
Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій “Проміння землі”. Друга збірка “Вітрила” вийшла в 1958 році, за нею – збірка “Мандрівки серця” (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. “Зоряний інтеграл” 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала “в шухляду” та стала однією з ключоваих фігур покоління українських шістдесятників.
За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і “Берестечко”, і “Маруся Чурай”, і поезії, що згодом ввійшли до збірок “Над берегами вічної ріки” та “Неповторність”. Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів “Над берегами вічної ріки”, а 1979-го — історичний роман у віршах “Маруся Чурай“, який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.
Ліна Костенко
Після книги італійською “Інкрустації” (1994) та “Берестачка” (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору України. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.
А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір “Записки українського самашедшого“, що викликав великий ажіотаж. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману, але 9 лютого вона перервала свій тур через особисту образу.
Крайня книги Ліни Костенко з’явилася в лютому 2011 року – до поетичної збірки “Річка Геракліта” ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалася, що практично написала роман-продовження “Записок” від імені жінки. Поки що невідомо, коли чекати нових творів письменниці.
Особисте життя Ліни Костенко
Про чоловіків Ліни Костенко відомо не так багато, як зрештою і про її життя загалом. Письменниця була двічі одруженою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, що став батьком дочки Костенко письменниці Оксани Пахльовської, протривав недовго, бо вони не зійшлись характерами.
Далі Костенко мала стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори. Тоді поетесі було 28, а йому – 48. Знову не склалося.
Другий шлюб Костенко взяла із директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, аж до його смерті. Від цих стосунків Ліна Костенко народила сина Василя.
Про інші романи письменниці відомо ще менше. Подейкували, що в неї був закоханий Василь Симоненко, а от Дмитро Павличко не так давно зізнався, що досі береже коробку сірників, куплених кілька десятиліть тому, аби прикурити їй цигарку. “Ліна Костенко була екстравагантною й курила”, – згадував Павличко.
Коротка біографія Костенко: хронологічна таблиця
Читайте скорочено про життя Ліни Костенко в хронологічній таблиці.
1930 – народилася Ліна Костенко.
1936 – переїхала до Києва;
1937-1941 рік – навчання в школі;
1951-1956 – здобуття вищої освіти в Київському педагогічному інституті, а потім у Московському літературному інституті імені Горького;
1957 рік – виходить перша збірка віршів Ліни Костенко під назвою “Проміння землі”;
1958 рік– збірка віршів “Крила”;
1961 – збірка “Мандрівки серця”;
1963 – збірку віршів “Зоряний інтеграл”, а також книгу “Княжа гора” знімають з верстки;
1965 – Костенко пише лист-протест проти постійних арештів української інтелігенції;
травень 1968 року – лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп про нього;
1973 рік – Ліна Костенко потрапляє в так званий чорний список інтелігентів;
1977 року – виходить перше після заборони зібрання творів Ліни Костенко “Над берегами вічної ріки”;
1979 рік – опубліковано роман “Маруся Чурай”;
2010 рік – поема “Либідь”, загальний наклад якої склав 14000 примірників; перший роман Костенко “Записки українського самашедшого”, який викликав небувалий ажіотаж;
2011 рік – поетичні збірки “Мадонна перехресть” і “Ріка Геракліта”.
Цікаві факти про Ліну Костенко
1. У 1963 році вона спільно з Аркадієм Добровольським написала сценарій до фільму “Перевірте свої годинники”. Стрічка розповідала про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант “Хто повернеться – долюбить” був так змінений, що Костенко відмовилася від авторства сценарію.
2. Ліна Костенко вміє відмовляти не тільки колегам: вона відмовилася і від премії “Золотий письменник України”, не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза “Політичної біжутерії не ношу” стала мало не афоризмом.
3. У 2005 році Ліна Костенко взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони. Письменниця активно працювала нарівні з усіма вченими, рятуючи предмети побуту і артефакти народної культури від знищення і забуття.
4. Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменниця, вона живе з матір’ю у Києві. А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Внучка ж Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію у Римському університеті “Ля Сап’єнца”, де її мама завідує кафедрою україністики.
5. Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Державний історико-культурний музей-заповідник “Личаківський цвинтар” простягнувся на 40 гектарів. На 86 полях є понад 300 тисяч поховань, понад 2 тисячі гробівців, а на могилах встановлено півтисячі скульптур і рельєфів.
З’явився цвинтар у 1786 році, коли австрійська влада заборонила ховати померлих на кладовищах, розміщених навколо міських храмів. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних мешканців міста.
Личаківський некрополь – одна з туристичних приваб Львова і найвідоміший його цвинтар. Саме тут знайшли останній спочинок значимі діячі, як то Іван Франко чи Соломія Крушельницька.
До Вашої уваги – найвідоміші і найвідвідуваніші могили Личакова.
Іван Франко (27 серпня 1856 – 28 травня 1916)
Українського письменника, публіциста, вченого Івана Франка поховали на Личакові через 2 дні після смерті. Попрощатися з Каменярем прийшли кілька тисяч людей. Спочатку письменника поховали у “готелевому гробівці” родини Мотелевських-Мотильчинських. “Готелевими” звалися гробівці, які власники здавали в оренду для тимчасового поховання.
П’ять років українська громада боролася за те, щоб отримати нове місце для перепоховання Франка. Відтак, домовина була перенесена в окрему могилу. Пам’ятник каменяреві, що “лупає сю скалу”, з’явився 28 травня 1933 році (скульптор – Сергій Литвиненко).
Могила Івана Франка – поле №4.
Могила Івана ФранкаМогила Івана ФранкаІван Франко
Соломія Крушельницька (23 вересня 1872 – 16 листопада 1952)
Найвідомішу українську оперну співачку, за життя визнану найвидатнішою співачкою світу, поховали біля її друга і наставника Івана Франка.
На могилі Крушельницької— юний Орфей з арфою у руці — символ музики, якій вона присвятила все своє життя. Автор надгробка – відомий український скульптор Теодозія Бриж.
Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984)
Віктор Чукарін – спортсмен-гімнаст, абсолютний чемпіон світу та двох Олімпійських ігор у Хельсінкі та Мельбурні. Здобув 11 медалей, у тому числі 7 золотих.
На могилі Чукаріна встановлено бронзовий пам’ятник авторства відомого кераміста та скульптора Якова Чайки.
Могила Віктора Чукаріна – поле №4.
Могила Віктора ЧукарінаМогила Віктора ЧукарінаВіктор Чукарін
Станіслав Людкевич (24 січня 1879 – 10 вересня 1979)
Пам’ятник на могилі видатного композитора, музикознавця Станіслава Людкевича з’явився через 10 років після його смерті. Автори надгробка – львівські скульптори Микола Посікіра, Ярослав Скакун і Любомир Яремчук.
Могила Станіслава Людкевича – поле №3.
Могила Станіслава ЛюдкевичаМогила Станіслава ЛюдкевичаСтаніслав Людкевич
Маркіян Шашкевич (6 листопада 1811 – 7 червня 1843)
Письменник, зачинатель нової української літератури у Галичині, фундатор літературного угрупування “Руська трійця” Маркіян Шашкевич помер у злиднях від туберкульозу. Його поховали у Новосілках, де він був парафіяльним священиком. А через півстоліття останки Шашкевича перенесено на Личаківський цвинтар.
У червні 1906 року на могилі відкрито пам’ятник роботи мюнхенського скульптора Рудольфа Тіле – постать плакальниці як символ Галичини, що тужить за передчасно померлим сином. Скульптура виконана з чорного дерева і покрита тонким нашаруванням міді.
Володимир Барвінський (25 лютого 1850 – 3 лютого 1883)
На могилі громадського діяча, історика, журналіста Володимира Барвінського – бронзова композиція – жінка в українському вбранні (образ Матері-“Просвіти”) та хлопчик з лавровим вінком вічної слави, який він тримає над бронзовим медальйоном із портретним зображенням Барвінського. У правій руці підлітка картуш із зображенням герба Галичини.
Це перший бронзовий пам’ятник на Личаківському кладовищі. Його встановили у 1892 році (скульптор – Станіслав Левандовський).
Могила Володимира Барвінського – поле №3.
Могила Володимира БарвінськогоМогила Володимира БарвінськогоВолодимир Барвінський
Микола Колесса (6 грудня 1903 – 8 червня 2006)
Бронзовий пам’ятник на могилі видатного українського композитора, засновника львівської диригентської школи Миколи Колесси з’явився 9 листопада торік.
Скульптурне погруддя – це копія роботи скульптора Сергія Литвиненка (автор скульптури Каменяра на могилі Івана Франка). Мистецький задум пам’ятника Колессі втілив львівський архітектор Микола Рибинчук.
Могила Миколи Колесси – поле №3.
Могила Миколи КолессиМогила Миколи Колесси
Ігор Білозір (24 березня 1955 – 28 травня 2000)
Могила українського композитора та виконавця Ігора Білозіра – одразу навпроти входу на кладовище. Її видно здаля. Скульптуру скорботного білого ангела, виготовлену з італійського мармуру скульпторами Андрієм і Володимиром Сухорськими, встановили торік.
Володимир Івасюк (4 березня 1949 – 24/27 квітня 1979)
Володимира Івасюка, легендарного композитора і поета, поховали 22 травня 1979 року. На похорон прийшли понад десять тисяч людей.
Протягом 11 років родині композитора не давали дозволу на встановлення надгробного пам’ятника, і тільки у 1990 на могилі постала бронзова композиція – молодий композитор поряд із роялем.
Могила Володимира Івасюка – поле №22.
Могила Володимира ІвасюкаМогила Володимира ІвасюкаВолодимир Івасюк
Грицько Чубай (23 січня 1949 – 16 травня 1982)
Видатного поета Грицька Чубая, трактованого як антирадянського митця, поховали не на Личакові, а на Сихівському цвинтарі.
За клопотаннями родини та Львівської організації Спілки письменників України Львівська міська рада дозволила у грудні 1995 року перепоховати останки поета на Личаківському цвинтарі.
15 вересня 2007 року відбулося офіційне відкриття пам’ятника поету (скульптор – Роман Романович, художник – Федір Василенко). Символічним сюжетом пам’ятника є політ Музи над портретом Чубая.
Ірина Вільде (5 травня 1907 – 30 жовтня 1982)
Дарину Дмитрівну Макогон (Ірину Вільде), відому українську письменницю, поховали на Личакові біля історика Івана Крип’якевича. Скульптурних композицій на могилі немає, лише скромний надгробок.
Іван Крип’якевич (25 червня 1886 – 21 квітня 1967)
Могилу історика, вченого Івана Крип’якевича охороняє воїн, на щиті якого – лев.
Такий надгробок створила скульптор Теодозія Бриж.
Могила Івана Крип’якевича – поле №59.
Могила Івана Крип’якевичаМогила Івана Крип’якевичаІван Крип’якевич
Марія Конопницька (23 травня 1842 – 8 жовтня 1910)
Марію Конопницьку, польську письменницю, поетку, авторку “Роти” (неофіційного гімну Польщі), спочатку поховали у гробівці Міхальських, а згодом перепоховали неподалік.
На могилі було встановлено бронзове погруддя авторства Люни Дрекслер, втрачене у 1950-х роках. Повторно відновлене 1956 року за фотографіями скульптором Володимиром Сколоздрою.
Могила Марії Конопницької – поле №1а.
Могила Марії КонопницькоїМогила Марії КонопницькоїМарія Конопницька
Стефан Банах (30 березня 1892 – 31 серпня 1945)
Польського і українського математика, професора Стефана Банаха поховали у склепі родини Рєдлів (Riedlów).
Поруч зі склепом – могила Марії Конопницької.
Могила Стефана Банаха – поле №1а.
Могила Стефана БанахаМогила Стефана БанахаСтефан Банах
7 березня 1573 року друкар Іван Федоров заснував у Львові першу в Україні друкарню, про існування якої точно відомо історикам.
У всіх його українських книгах, а також у первісних документах, що висвітлюють діяльність і побут друкаря, прізвище Федоров не згадано жодного разу. Сам же Іван Федоров у виданнях, випущених в Україні, іменує себе так: “Іван Федорович Москвитин”, “Іван Федорович друкар Москвитин”, “Іван Федорович печатник з Москви” . На надгробній плиті зазначено також: “Іоанн Федорович друкарь книг пред тим невиданныхъ”. Отже, прізвище першодрукаря було Федорович, а Федоров – це його пізніший російський еквівалент.
Організувати власну друкарню Івану Федоровичу допомогло Львівське братство. Наприкінці лютого 1573 року він розпочав друкування своєї першої в Львові книги “Апостол”, роботу над якою завершив 15 лютого 1574 року. Львівський “Апостол” – надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича був “Буквар” – перший в Україні друкований посібник для навчання письменності, укладений, як зазначено в післямові, “ради скорого младенческого наученія”. Ця невелика книжка налічує 45 аркушів (90 сторінок), оздоблена заставками, кінцівками й гербами – Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковано на якісному білому папері місцевого виробництва. Із видрукованих Федоровичем 2 тис. примірників до нашого часу збереглися два неповних екземпляри — у Королівській бібліотеці Копенгагена та у Гарвардському університеті, що у США.
Традиції Федорова в книжковій графіці та в художньому оформленні плідно продовжували його учні: син Іван, друкар Гринь Іванович із Заблудова, Сачко Сенькович Сідляр, Сенько Корунка та Мина, чернець Онуфріївського монастиря у Львові. Однією з найвідоміших українських друкарень стала Львівська братська друкарня — заснована 1573 року, яка спочатку діяла при Успенській церкві. У 1591 році тут видано збірник віршованих декламацій Просфонима та грецько-церковнослов’янську граматику Адельфотес.
Площа із монументом Івана Федорову у Львові. Фото 1988 року
Народився друкар Іван Федоров між цими роками – 1510-1530. Де саме, точно невідомо. Найпоширеніша версія — у Москві.1553 року, будучи дияконом однієї з московських церков, опановував друкарську справу. Взявся облаштовувати друкарню. За 10 років почав друкувати першу в Росії точно датовану книжку — “Апостол”. Видав 1 березня 1564-го. Наступного року видав “Часовник”. Переписувачі книжок із заздрості підпалили друкарню Федорова. Переслідували його також бояри та вищі чини церкви.1575 — князь Костянтин Острозький призначає диякона Івана Федоровича управителем Дерманського монастиря недалеко від Острога. За два роки в Острозькому замку, поряд із заснованою там академією, почав друк першого повного видання Біблії церковнослов’янською мовою. 20 грудня 1583 Іван Федорович помер у Львові. Його син Іван Переплетник отримав у спадок батькові борги. Похований у львівському монастирі Святого Онуфрія. Наприкінці ХІХ ст. надгробна плита зникла.
Вирішення багатьох важливих математичних проблем було знайдено в сигаретному димі львівської “Шотландської кав’ярні” (Шкотської). На жаль, багато рішень через це так і не були втілені в життя. Написані вугільним олівцем на столі, вони не змогли протистояти прибиральнику, який протирав столи.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Випадкові гості цього кафе, яке розташовувалося на Академічній площі, поруч з університетом імені Яна Казимира, були дуже здивовані, побачивши групу чоловіків, котрі сиділи за столом і щось малювали на його мармурової стільниці або просто сиділи мовчки, пили каву і дивилися один на одного відчуженим поглядом. Саме так виглядало це місце за спогадами самого молодого Станіслава Улама, одного з лише двох студентів, які користувалися привілеєм бути в групі обраних.
До цієї групи входили найбільші розуми математичної школи Львова, такі як: Стефан Банах, Хьюго Штейнхауз, Станіслав Мазур, Владислав Орлич, Юліуш Павло Схаудер, Антоній Ломніцкі, Марек Кац, Станіслав Ружевич, Влоджімеж Стожек, Стефан Качмаж, Станіслв Сакс і Улам.
Площа Академічна, поч.ХХ ст.
Все відбувалося тільки тут, в кав’ярні, а не в стінах респектабельних академій, де зародилися основи сучасної математики. Але чому в кав’ярні? Звичайно ж, математики розробляли нові ідеї і під час офіційних засідань математичного товариства, але більшість найцікавіших дискусій починалися за чашкою кави, або чаркою алкоголю. Спочатку вони збиралися в кав’ярні “Рома”, але її власник заборонив зібрання і тоді вони вибрали інше місце – “Шотландське кав’ярні”, господар якої був доброзичливішим і поставився з розумінням до інтелектуальної значущості цих зборів.
С. Банах у 1930-ті рр.
“Шотландська кав’ярня” було місцем зустрічі не тільки для математиків, але також і для всесвітньо відомих філософів, таких як Тадеуш Котарбінський, Владислав Татаркевич і Роман Інгарден.
Серцем математичної групи і “першим серед рівних” був професор Стефан Банах творець досить нового, на той час, і дуже сучасного, функціонального аналізу, який був однією з найважливіших тем для обговорень. Банах був не тільки видатним математиком, але і дуже цікавою людиною. Будучи позашлюбним сином жінки, приписаної до шотландського полку (він ніколи її не бачив) і звичайного клерка, він ніколи не вчився в університеті (був самоуком), але незважаючи на це став професором у віці 35 років! Він не міг працювати в тихих місцях, йому потрібна була галаслива обстановка. Часто траплялося так, що після зборів в “Шотландській кав’ярні» він вирушав у бар біля залізничного вокзалу, щоб продовжити свої роздуми!
Математик світової слави Стефан Банах у “Шкотській”. Фото 1930-х років – приватний архів сім’ї Герлінде Гранітцер
Оскільки Банах не любив робити докладних записів, багато з них були втрачені. Одна з його наукових робіт була зафіксована в записах його помічника, а професор тільки підписався в кінці. Мозок у нього зазвичай працював дуже швидко, як комьпютер. Не дивно, що американці дуже хотіли, щоб він працював у них, але Банах був прив’язаний до Львова і тому відмовлявся навіть від найпривабливіших пропозицій. Ходять чутки про його відповідь на пропозицію Норберта Вінера, батька кібернетики, зроблену Банаху через Джона фон Неймана. Нейман дав вченому чек, в якому була вписана одиниця і сказав, що Банах може дописати стільки нулів, скільки забажає, але математик відповів, що цього не вистачить для того, щоб він виїхав зі Львова.
Пропозиція виїхати в США було прийнятa Уламом, котрий у той час був одним з членів групи Лос Аламос, яка працювала над створенням ядерної бомби. Його математичні успіхи виникають з робіт, написаних в “Шотландській кав’ярні”.
Зустрічі, які проходили під чарочку алкоголю, математики жартома називали “банахалія” (за аналогією з античною вакханалією), яка могла тривати кілька годин. За спогадами Улама, Банаха було важко втомити або змусити випити більше, ніж він може. Він також згадував, що відчував необхідність у мозковому штурмі тільки в Лос Аламосі. Жодна людина з групи не заздрла успіху своїх колег, всі вони хотіли лише робити більше математичних відкриттів.
Станіслав Улам, Львів, 13 квітня 1909 року
Деякі математичні проблеми народжувалися під час цих зустрічей, але часто траплялося, що Банах, Мазур або Улам приносили їх з собою, спеціально для вирішення в кафе. Більшість з них були пов’язані з функціональним аналізом. Оскільки час минав, мармурові стільниці кав’ярні все більше були списані різними математичними знаками і символами, складними теоріями та їх доказами, і всі ці написи були зрозумілі лише цим, обраним, людям. Але оскільки написані вони були на столі або на паперових серветках, то були загублені назавжди. Так, серед серветок, було втрачено доказ найважливішої теорії, пов’язаної з функціональним аналізом Банаха – результат сімнадцятигодинної зустрічі.
Поява “Шкотської книги”
Навіть геній математики не може зрівнятися з мудрістю і кмітливістю жінки. Цією жінкою була Люція Банах, дружина Стефана, яка купила чоловікові зошит для запису завдань і їхніх рішень. Так і з’явилася легендарна “Шкотська книга”, яка була не тільки зібранням цікавих ідей і різних проблем, вирішення яких було знайдено лише через багато років, а також свідченням тих часів, інтересів і способу життя математиків 30-років з міста Львова. Книгу зберігав метрдотель, який тримав її в секретному місці і віддавав математикам на їх прохання.
“Шкотська книга”
Перший запис був зроблений Банахом 17 липня 1935. Математики намагалися записувати в книгу тільки найважливіші проблеми, не зачіпаючи тривіальних питань, але вони не завжди могли стежити за тим, що туди записується. Тому в даній книзі фундаментальні питання змішуються з деякими найпростішими проблемами. Одні проблеми були вирішені дуже швидко, а рішення для інших шукали роками. У більш ніж 20 випадках, людям, котрі змогли вирішити деякі з цих задач, були вручені нагороди з рук тих, хто вперше зіткнувся з цими питаннями.
Перші нагороди були досить скромними, наприклад, кілька пляшок пива або пляшка вина. Але через деякий час, подарунки стали більш оригінальними: фондю в Женеві, 100 грам ікри, вечеря в ресторані “У Джорджа” або “У Дороті” в Кембриджі (їх придумав англієць А. Дж Уорд), або пляшка віскі у вимірах більше нуля (ідея фон Ньюманна). Найоригінальніший приз вигадав Станіслав Мазур – це був живий гусак! Птах був вручений шведському математику Перу Енфло, який вирішив проблему номер 153 через 36 років після її появи, а приз йому вручав сам Мазур.
Професор Мазур вручає приз Перу Енфло
В “Шкотській книзі” зафіксовані 193 проблеми. Деякі з них були поставлені іноземцями, такими як вищевказані Уорд, фон Ньюманн, Моріс Фреше, Кампе де Ферье, Оффорд, російські математики Микола Боголюбов, Павло Александров, Сергій Соболєв і Лазар Люстерник.
Війна:
Початок Другої світової війни було несподіванкою для вчених зі Львова. Влітку 1939 Мазур і Улам, які приїжджали до Львова щороку, почали обговорювати різні способи захисту “Шкотської книги”. Вони навіть хотіли закопати її на футбольному полі.
Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа 23 вересня 1939 Львів став частиною Радянського Союзу, завдяки чому в “Шотландської книзі” з’явилися замітки, написані росіянами. Двадцять дев’ятого червня 1941 місто було окуповане німцями, які вирішили знищити всіх польських учених. У перші дні липня більше 40 професорів були розстріляні нацистами. Багато членів Львівської математичної школи не пережили війну.
Хуго Штейнхауз
Стефан Качмаж став першою жертвою – оскільки він мав військове звання лейтенанта, він був застрелений російськими в місті Катинь в 1940 році, разом з тисячами інших польських офіцерів. Професор Антоній Ломніцкі, професор Станіслав Ружевич і Владислав Стожек були застрелені 4 липня 1941 у Львові. Герман Уерб, який був змушений жити в гетто, покінчив життя самогубством в 1942 році, щоб уникнути жорстокої смерті в “машині смерті”. Станіслав Сакс був убитий співробітниками гестапо в 1942 році, а в 1943 році Юліуш Схаудер був розстріляний німцями. Банах першим став співпрацювати з українською владою, і під час німецької окупації йому вдалося вижити, але тільки для того, щоб 31 серпня 1945 померти від раку (він багато курив). Серед тих, кому вдалося вижити і продовжити свою наукову роботу в польських академіях були: Штейнхауз, Мазур і Орлич. Улам і Кац врятували свої життя завдяки імміграції в США в довоєнний час.
Післявоєнний час:
“Шкотська книга” вціліла завдяки зусиллям Луції Банах, яка перевезла книгу до Вроцлава, де в той час проживав Штейнхауз. У Вроцлаві були створені машинописні копії книги, одна з яких у 1956 р. була відправлена Уламу. Коли математики усього світу дізналися про існування цієї книги, то почали просити Улама про її публікацію. Після консультації зі Штейнхаузом, вчений вирішив перекласти книгу на англійську мову, щоб якомога більше людей дізналися про її існування. Оскільки багатьох з її авторів вже не було в живих, він вирішив зберегти всі записи без будь-яких змін.
Будинок на пр-ті Шевченка, нині із готелем “Атлас” і “Шкоцьким” рестораном. Фото 2015 року
“Колекція цих записів допомагає створити уявлення про сферу інтересів невеликої математичної групи, ілюструє методи їх роботи і хід думок, а також відображає неформальний спосіб життя одного з найважливіших математичних центрів” – писав Улам у передмові до книги. У 1977 році машинописні копії були передруковані, а в 1981 році вийшла “Шотландська книга: математика в ”Шотландському кафе“” під редакцією Р. Даніеля Молдіна – версія з коментарями та лекціями з математичною конференції.
У цій статті ми не мали наміру аналізувати роботу львівської математичної школи і зміст “Шотландської книги”. А лише нагадати про ті незвичайні часи, незвичайних людей і їх незвичайний підхід до математики. Кращий опис яких ми знайшли в мемуарах Станіслава Улама, який в 1969 році писав у своїй книзі: «Зустрічі з Банахом, а найчастіше з Банахом і Мазуром, створювали особливу атмосферу, яка могла виникнути тільки у Львові. Можливо, така тісна співпраця була чимось новим у математичній сфері, або, принаймні, таким масштабним і плідним.
Круглий сирота, котрий всього досягнув сам і зробив для галичан чи не найбільше з діячів початку ХХ століття. На його рахунку понад 200 проектів збудованих церков та до двох десятків організацій, які реально покращували життя українців до рівня найпрогресивніших країн того часу.
Василь Нагірний – архітектор та засновник кооперативного руху, цього року 170-ліття його народження.
Василь Нагірний 1848-1921 (73 роки)
У 15 років став круглим сиротою. Попри відсутність грошей та опікунів вирішив поїхати зі Стрия продовжувати навчання до Львова, про що згодом згадуватиме як про найскрутніші роки свого життя.
„Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я мав, позичив я пізньої осені одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені“.
Під час навчання заробляв з приватних лекцій. Почав вчитися в Львівській технічній академії (тепер Політехніка), а закінчити вирішив у Цюріху. Звернувся по стипендію до “Народного дому”, на що отримав відповідь: “Як не має удержання, то хай сидить дома”. Витративши останні гроші, довідався, що стипендію йому таки призначили до того ж на весь курс навчання.
Родина Нагірних. Початок ХХ ст. Сидять: Марія, Василь, Євген Нагірні. Стоять від ліва: Євстахій, Анна, Софія.
По закінченні освіти працював міським архітектором Вінтертуру та Цюріху.
„Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?“, – писав Нагірний, захоплений працьовитістю, ощадністю та ввічливістю швейцарців.
І потім все життя намагався сам зробити Швейцарію у Галичині. Заснував перший український кооператив “Народна торгівля”(де селяни могли збувати свої продукти і товар та вчитися торгівлі), страхове товариство “Дністер” (спершу відшкодовувало вкладникам збитки від пожеж), “Народна гостинниця” (інституція, котра б мала, як писав Нагірний “ширити замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного”)….
Проект церкви для Великих Мостів (1883)
Спосіб участі Василя Нагірного у створенні котрогось товариства найчастіше був таким: він подавав ідею створення, працював над статутом, купував або винаймав кам’яниці, якийсь час був директором чи головою, а тоді, переконавшись в його життєздатності, випускав у самостійне життя – і брався за наступний проект. Загалом таких проектів було не менше двох десятків.
Церква за проектом Василя Нагірного в с. Дубровиця
Окрім цього Нагірний був дуже вмілим архітектором. Кожна четверта церква Галичини була побудована за його проектом – загалом понад 200 храмів. За основу своєї першої церкви у с. Малий Яричів на Львівщині взяв головний візантійський храм – Софійський собор у Стамбулі. Стиль Нагірного називають новітньою галицькою школою сакрального будівництва. Мають від однієї до п’яти бань.
Церква у Яворові (зведена у 1902 році)
Із дружиною Марією Дуткевич із Рудна мали чотирьох дітей. Найстарший Євген теж став відомим архітектором, спроектував близько 400 храмів Західної України! Наймолодша донька Софія стала бабусею української співачки – Квітки Цісик.
Помер 25 лютого (дані різняться) у 1921 році. Похований на Личакові.
Для більшості сучасних львів’ян, словосполучення “брати Рогатинці” асоціюється здебільшого не з реальними людьми, а з вулицею у центрі міста.
Натомість самі постаті Юрія та Івана фактично до сьогодні залишаються окутаними пеленою таємничості для широкого загалу. Разом з тим, мов йде про одних з найцікавіших осіб в історії ранньомодерного Львова, які безперечно варті уваги навіть сучасної людини, яка здебільшого переймається значно буденнішими проблемами. Портал Фотографії Старого Львова пропонує вам поглянути на те, ким же ж бути Іван та Юрій Рогатинці.
Львів у 1618 роціРогатин (сучасна Івано-Франківська область) у наші дні
Юрій та Івана народилися в Рогатині, орієнтовно в 1530-1540-ві роки. Їхнім батьком був рогатинський міщанин Кузьма, який володів ремеслом сідляра. Ймовірно саме в Рогатині два брати і отримали початкову освіту. Успадкувавши справу батька, Юрій та Іван жили у Рогатині, тут же вони і одружились з місцевими міщанками – Юрій з Ганною, а Іван з Марією. Проте вже у 1570-ті роки обоє братів переїжджають до Львова. Як влучно відзначає один з кращих дослідників історії ранньомодерного Львова Мирон Капраль, важко достеменно сказати у чому полягала причина такого рішення. Проте джерелами фіксується, що у грудні 1579 році брати придбали будинок у Галицькому передмісті.
Вулиця Руська у наші дніДзвіниця Успенської церкви (т.зв. Вежа Корнякта) по центрі
Приїзд братів до Львова співпав з ситуацією у якому опинилось православне Львівське Успенське братство, яке на той час стало одним з чільних осередків культурного та освітнього життя української громади Львова. На думку більшості дослідників, реформування Успенського братства у 1570-80-ті роки пов’язане передовсім з діяльністю Івана Красовського та одного з братів Рогатинців – Юрія. У 1586 році братство отримало новий статут, який затвердив один з ієрархів Східної Церкви – Антіохійський патріарх Йоаким. Цікавим є той факт, що за певну провину члена братства могли навіть покарати ув’язненням при церковній вежі. Не оминула ця доля і Юрія Рогатинця, якого незважаючи на його заслуги посадили на добу до вежі. Членом братства міг стати кожен шляхтич, міщанин і навіть селянин. Тогочасне братство на тлі кризових явищ у православ’ї та враховуючи атмосферу полеміки та Реформації було досить передовою структурою у релігійному житті Львова.
Печатка Успенського братстваПатріарх Єремія ІІБудівля Успенської церкви з дзвіницею у наші дні
Прикметно, що у 1588 році саме Рогатинці стали старійшинами вже реформованого братства. Проте одразу ж виник конфлікт братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який наклав церковне відлучення в тому числі і на братів Рогатинців. Далі – більше. Наприкінці жовтня 1587 року, рідний брат Гедеона – Василь, побив Юрія Рогатинця. Рогатинці з іншими членами братства шукали захисту у Константинопольського патріарха Єремії. Останній зняв з них церковне відлучення та надав братству та монастиреві Св. Онуфрія – Ставропігію.
Костянтин Василь ОстрозькийІван Вишенський. Пам’ятник у Судовій Вишні
Брати Рогатинці згодом стали повноправними міщанами те переселились на вулицю Руську. Вони намгаались стати повноправними членами львівського цеху сідлярів, римарів і підпружників. Проте православні не мали права вступати до цеху і братам вдалося в якості винятку потрапити до його лав виключно завдяки власному талантові. Тим не менш, хоч і вступивши до цеху, вони не мали права брати собі православних учнів. Це викликало численні позови та судові справи братів проти цеху. Міске право Рогатинці отримали у 1588 році. Рогатинці спільно володіли майном. Рогатинці активно контактували з князем Острозьким та іншими українськими магнатами, які були досить впливовими у Речі Посполитій і сприяли діяльності братства. Рогатинці також їздили на сейми . У 1592 році Юрій Рогатинець спільно з С. Зизанієм біля трьох років перебував у Вільнюсі. У 1595 році він повернувся до Львова, а у 1596 році брав участь у Берестейському соборі, де представляв антиуніатську позицію.
Станіслав ЖолкевськийБратів Рогатинців, початок ХХ століттяВулиця братів Рогатинців у наші дні
Особливу увагу викликають взаємини Юрія Рогатинця з Іваном Вишенським. Зокрема твір “Послання до Домнікії”, був адресований саме полеміці з Рогатинцем. Іван Рогатинець помер у 1603 році, залишивши заповіт, у якому він просив прийняти до цеху сідлярів своїх синів – Івана, Прокопа та Кузьму. Незважаючи на це, цехмістри відмовлялись це зробити. Лише втручання польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського допомогло на деякий час врегулювати справу. У травні 1605 року, Юрій Рогатинець також уклав збережений до нашого часу заповіт. Брати були чільними діячами у житті не лише братства, а у й усього ранньомодерного Львова. Вони були людьми свого часу і не залишались байдужими до актуальних для них подій того часу. На початку 1990-х років на їхню честь було названо одну з вулиць львівського середмістя. Проте чим вони є для сучасних львів’ян? Чому варто про них пам’ятати? Приблизно за 2000 років до життя Рогатинців, давньогрецький історик Фукідід у своїй «Історії», вклав у вуста афінського полководця Нікія фразу: «Держава – це люди, а не стіни чи кораблі…». Рогатинці не нарікали на бездіяльну владу чи «неправильне» населення. Вони своєю діяльністю намагались робити усе щоб покращити місто та середовище у якому вони жили. Приклад, про яким сучасним львів’янам, та й не лише львів’янам, варто хоч деколи згадувати.
Tochka.net вирішила згадати яскравих особистостей з українським походженням, які прославили Україну за її межами.
У всьому світі українці відомі як волелюбна і талановита нація. Це доводять тисячі творчих досягнень наших письменників, артистів, художників… Когось із них свого часу життя змусило шукати кращої долі за кордоном, хтось – народився в іншій країні, але має українське коріння і пишається цим.
Мілла Йовович – відома американська актриса, яка народилася в 1975 році в Києві. У 5 років вона емігрувала з батьками до Америки. Тут вона і почала успішну акторську кар’єру. Актриса час від часу приїжджає до України і стежить за подіями в нашій країні.
Квітка Цісик – американська співачка українського походження, відома виконавиця українських народних пісень, виконувала заголовні пісні у фільмах. Квітка записала для України два альбоми з народними піснями. У 1983 році співачка відвідала Україну, а після проголошення незалежності нашої країни вона мріяла дати серію концертів на Батьківщині. Але її мрії не здійснилися – не доживши 6 днів до свого 45-річчя, вона померла від раку грудей.
Соломія Крушельницька – українська оперна співачка, педагог. Соломія вчилася в Мілані. Оперною дівою захоплювався весь світ – вона легко співала твори восьма мовами. На концертах співачка знайомила публіку і з українськими піснями.
Енді Ворхол – (справжнє ім’я – Ендрю Вархола) американський художник, творець поп-арту, продюсер, дизайнер, письменник, колекціонер, видавець журналів і кінорежисер. Він народився в Піттсбурзі в 1928 році, в родині українців. Його батьки жили в Карпатській Русі (село Міков), яка в ті часи була окупована Словаччиною.
Стів Возняк – американський винахідник, інженер-електронник і програміст, один із засновників компанії Apple. Батько Стіва –буковинець. Возняк подружився з Джобсом ще в школі. Згодом друзі створили один з перших персональних комп’ютерів у світі.
Steve Wozniak, cofundador da Apple (Foto: Alberto E. Rodriguez/Getty Images
Девід Копперфільд – американський ілюзіоніст і гіпнотизер, відомий своїми видовищними фокусами з оригінальними коментарями. Дідусь Девіда по батьківській лінії був іммігрантом з України.
Стівен Спілберг – відомий американський кінорежисер, сценарист і продюсер. У Спілберга одеське коріння – своє походження Стівен ніколи не приховував. У родині режисера часто звучала українська мова, а засинав він під українські колискові.
Леопольд фон Захер-Мазох – австрійський письменник. Леопольд родом зі Львова. У своїх творах “Венера в хутрі” та “Дон Жуан з Коломиї” автор не забув про Україну – в цих творах події відбуваються саме в нашій країні.
Юрій Дрогобич (Котермак) – видатний філософ і астроном. Юрій був родом з Дрогобича, згодом він поїхав до Польщі. Саме цей українець першим надрукував твір латинською мовою. Крім того він був ректором Болонського університету та професором Краківського університету.
Володимир Хавкін – створив першу ефективну вакцину проти холери, довівши на собі її безпеку для людини. Народився в Одесі, закінчив російську гімназію в Бердянську. До 1892 року Хавкін Володимир жив у Швейцарії, Парижі, Індії… За 40 років більше 35 мільйонів чоловік вбереглися від страшної хвороби. В Індії Володимира почали сприймати як божество, а преса назвала його “благодійником людства”.
Нині ми згадуємо про українських священиків, громадських діячів, композиторів, хорових диригентів, віртуоз-цитристів, що були тісно пов’язані зі Львовом. Вони були не тільки обдарованими проповідниками-духівниками, патріотами, а й чудовими музикантами.
Іван Снігурський (18 травня 1784 — †24 серпня1847) — український церковний діяч, з 1818 року Перемиський греко-католицький єпископ. Філантроп і меценат. Прихильник освіти селянських мас. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького.
Перемиський греко-католицький єпископ Іван Снігурський
Народився в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область). 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Заснував у жовтні 1817 року за допомоги Івана Могильницького Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. Організував разом з крилошанами Іваном Лаврівським та Іваном Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. За його сприяння (також єпископа М. Левицького, І. Могильницького) було розпочато друкування руських книг «мертвою» церковно-слов’янською мовою. Закладав разом з І. Могильницьким, професором Львівської духовної семінарії І. Лаврівським парафіяльні школи (1832 — було у Перемиській єпархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві головні), давав стипендії для студентів. Заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову, надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам. Ініціативи Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження в Галичині. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор).
Михайло Вербицький (4 березня 1815, с. Явірник Руський — † 7 грудня 1870, с. Млини) — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».
Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич — перемишльський владика Іван Снігурський — один із найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі УКГЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.
Священик УГКЦ Михайло Вербицький
Згодом Михайло вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю.
У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848–1849 років.
Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священика, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.
З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі у селі Стрілки Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці зараз стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам’яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев’яна плебанія, де жив колись отець Михайло Вербицький. Але вона також не збереглася – на її місці у 1902 році збудована інша. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п’ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області.
Іван Лаврівський (10 вересня 1823, с. Лопінка, Лемківщина — † 24 травня 1873, Холм) — український галицький композитор, диригент, священик УГКЦ.
Народився в с. Лопінка на Лемківщині (знищене 1946–1947; тепер урочище в Підкарпатському воєводстві, Польща) у родині місцевого пароха. Навчався спочатку в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Музикою займався під керівництвом В. Серсавія, а також регента польського катедрального костелу в Перемишлі Ф. Лоренца. 1849-го висвятився і кілька років перебував на парохії в с. Лопушниця (тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Згодом переїхав до Перемишля, де обійняв посаду префекта (наставника) в духовній семінарії (1850–1854).
Eкраїнський галицький композитор, диригент, священик УГКЦ Іван Лаврівський
Керував хором дяко-учительської школи. Водночас займався композиторською діяльністю, писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Його пісні «Ген, ген, далеко» (на вірші П. Леонтовича), «Руська річка» для чоловічого хору (на слова Я. Головацького) і «Плач вдовиці» (на вірші А. Лажецького) відіграли важливу роль у розвитку світської музики в Галичині (критики вважають Л. одним із співтворців нового композиторського стилю), місцева преса назвала його «достойним заступником М. Вербицького».
Адміністратор греко-католицької парохії у Кракові (1854–1861), від 1861 — парох. Видав монографію про краківську парохію, готував до друку давній рукопис про історію греко-католицької церкви, велику увагу зосереджував на культурно-просвітницькій роботі.
Мешкав 1863–1866 у Львові (був керівником хору Греко-католицької духовної семінарії). Писав музику для щойно створеного в Галичині професійного театру «Руська Бесіда». Однак три співогри Л. не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема політичних (відомі претензії щодо твору «Пан Довгоніс»). 1866–1873 мешкав у м. Холм (тепер Люблінського воєвод., Польща). За пропозицією російського уряду працював віце-ректором і професором Греко-католицької духовної семінарії, викладав теологію, літургіку й церковний спів, виконував обов’язки настоятеля катедральної парохії, був катедральним каноніком і членом консисторії, писав літургічні композиції для хорів.
Віктор Матюк (18 лютого 1852, Тудорковичі — † 8 квітня 1912, Карів) — український композитор, священик і фольклорист.
Народився в родині дяка. Навчався в дяко-учительській школі в Перемишлі, а також у Львівській духовній семінарії.
В Перемиській гімназії хлопець організував музичний гурток, який складався з хору і оркестру смичкових інструментів. Тоді вже він почав компонувати музику, і хор часто виконував його твори, приурочені до гімназійних свят та для церковних потреб. В цей час були написані його перші пісні: “Щасть вам, Боже” і “Біду-м собі купила”, які були присвячені директорові гімназії. Відчуваючи потребу в дидактичному матеріалі‚ В. Матюк у шостому класі склав і видав літографією шість коляд для мішаного учнівського хору, які заповнили репертуар і користувалися великою популярністю.
Український композитор, священик і фольклорист Віктор Матюк
З 1875 по 1879 роки В. Матюк вчився у Львівській духовній семінарії. І тут він не полишав музику. Його обрали диригентом семінарського хору, і він “віддає хорові багато часу і творчих сил”. Проживаючи у Ставропігійській бурсі, хлопець почав вивчати основи музичної теорії і гармонії у композитора й дириґента відомого тоді хору Ставропігії Порфирія Бажанського, а технікою хорового виконання він оволодівав з допомогою керівників львівських співочих гуртків І. Лаврівського, В. Кобринського, О. Сінкевича, І. Шушковського.
Спадкоємець традицій перемиської композиторської школи, учень Михайла Вербицького та Порфирія Бажанського. Був парохом у Карові на Сокальщині. Там і похований. Як священик, Вітор Матюк дбав про народну освіту, закладав осередки «Просвіти» у селах. Видав «Шкільний співаник», основу якого становить українська церковна музика. Як композитор, Матюк найбільше відзначився в солоспіві, створивши майже 50 пісень цього жанру, покладених на слова М. Шашкевича, В. Масляка, І. Гушалевича й А. Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до золотого фонду української вокальної музики. Віктор Матюк мав значні досягнення також у творах світської тематики.
Порфирій Бажанський ( 22/24 лютого 1836, с. Белелуя, Станіславівщина — †29 грудня 1920, Львів) — священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник. Учень Михайла Вербицького. Батько Ольги-Олександри Бажанської-Озаркевич.
1846–1856 рр. навчався у гімназії при монастирі оо. Василіян у Бучачі, гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Чернівців. Закінчив Львівську духовну семінарію (1865).
Був парохом у Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської області), від 1871 — у Сороках (нині с. Сороки-Львівські).
Священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник Порфирій Бажанський
Автор 4 коломийок для симфонічного оркестру, ряду музично-драматичних творів («Параня», 1870; «Олеся», 1878; «Марійка — татарська бранка», 1892, та ін.). Деякі з них увійшли до репертуару західноукраїнського народного театру 2-ї половини 19 століття. У своїх історично-теоретичних нарисах Бажанський виступав за використання українськими композиторами народної музики.
Автор мелодрам «Довбуш», «Олеся», «Весілля», «Марічка — татарська бранка з Покуття» та інших музичних творів. Працював для «Руського Народного Театру». 23 квітня 1891 р. відбулась прем’єра опери «Марічка — татарська бранка з Покуття» (1889 p.) у Тернополі.
Йосип Кишакевич (26 жовтня 1872 — †18 квітня 1953) — український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ.
Народився 26 жовтня 1872 року у містечку Лежайську (тепер територія Польщі). Загальну початкову освіту одержав у рідному містечку, а потім навчався у гімназії в Перемишлі. У той час він розпочав компонувати квартети, вальси, сольні пісні, коломийки для гімназійного хору та оркестру. У 1888 році закінчив музичну школу в Перемишлі, а 1891 року вступив до Львівського університету на філософський факультет (богослів’я).
Український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ Йосип Кишакевич
Після закінчення університету 1896 року висвятився на священика та переїхав до Перемишля, де служив до 1901 року. Тут о. Йосиф Кишакевич написав багато хорових композицій, став одним із засновників хорового товариства «Боян» у Перемишлі, був диригентом цього хору. Був також одним із тих, хто брав участь в організації львівського «Бояна» (1891).
Відійшов у вічність 18 квітня 1953 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Остап Нижанківський (24 січня 1863 — †22 травня 1919) — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Брат співака Олександра Нижанківського.
Народився у селі Малі Дідушичі (тепер Стрийський район, Львівська область). Навчався у Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. У 1897 році склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия, де став ініціатором створення Пам’ятника Тарасові Шевченку.
Священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч Остап Нижанківський
О. Остап Нижанківський був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885–1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині[2]), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895–1896 рр.), Стрию (1900–1914 рр.).
У вересні 1914 року за його участі стрілецтво склало присягу Легіону УСС у Стрию (заклик сотника Дмитра Вітовського). Він тоді був настоятелем храму в селі Завадів, що біля Стрия.
Брав активну участь в організації, проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Один з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатор створення «Крайового господарсько-молочарського союзу» (в подальшому — «Маслосоюз», засновано 1907 року у Стрию; у 1908–1914 роках — його директор[4]).
В 1918–1919 рр. о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Пізніше, через наступ польських військ, починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. 13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський — у травні 1919 року був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию.
Євген Купчинський (19 червня 1867, с. Оглядів Радехівського району Львівської області — †28 серпня 1938, с. Сороцьке, Теребовлянського району Тернопільської області) — український галицький священик, композитор, хоровий диригент і віртуоз-цитрист.
Навчаючись у Львівській гімназії, учився грати на цитрі й фортепіано. Виступав у концертах. У 1891 році закінчив у Львові духовну семінарію, у якій поглибив свої знання з музики та оволодів практикою диригування.
1894 рік
Євген Купчинський – один з неперевершених віртуозів Галичини свого часу. Творча, концертна, громадська і проповідницька діяльність Є. Купчинського пов’язана з Тернопільщиною. Тут створено більшість його композицій. Був він священиком у Білківцях та Богданівці на Зборівщині (1893–1899), у Гримайлові (1900), у Сороцькому на Теребовлянщині (1905–1938). Відзначився як обдарований проповідник-духівник, патріот і громадський діяч Теребовлянщини.
Великою заслугою Купчинського є організація сільських хорів (в селі Ріпнів, що на Львівщині, с. Сороцькому). У Сороцькому із 1906 р. очолював довголітній церковно-освітянський мішаний хор.
1912 рік
Творча спадщина Є. Купчинського-композитора нараховує 70 творів. Із них 64 — для цитри. Палітра його творчості відзначається багатством жанрів: музичними партіями, маршами, фантазіями, польками, вальсами, полонезами, романсами, танцювальними п’єсами, піснями для мішаного хору. Твори Є. Купчинського для цитри — концерт на теми з опери М.Лисенка “Наталка Полтавка”, фантазія на теми “Різдвяної ночі” та концерт-фантазія “Ні звідки потіхи”, марші — “За вітчизну” та “Зелена рута” (у яких відчувається значний вплив австро-німецької музики з відгуками старогалицької пісні), твори жанрово-побутової музики “Життя”, “Чом ти, Галю, не танцюєш”, музична картина «У своїй хаті», сюїта «Весілля». Він видав збірку своїх творів «Три пісні», десять випусків «Композиції на цитру».
Петро та Віра Лінинські – велика любов – прожили 46 років разом. Були прикладом міцної родини, партнерства, розуміння, терплячості. Доповнювали один одного. Разом багато перейшли, пережили. Життя не було легким, бо не були «гвинтиками системи», мали відповідне виховання, свої погляди, переконання.
Петро Лінинський
Петро Лінинський (1920-2003) – знаний збирач кераміки, реставратор і митець. Народився у селі Старичі Яворівського району Львівської області в сім’ї вчительки та нотаріуса. Наприкінці 1930 – х вони переїхали до Львова.
Від 1947 по 1955 рр. був ув’язнений у таборах Воркути, після звільнення повернувся до Львова. Заслання змінило особисте життя Петра – розпалась сім’я. Найболючішим для нього було те, що втратив зв’язок (як тепер вже знаємо – на довгі 40 років) із сином Леонідом. Та щасливий випадок звів їх, і вони зустрілись у лютому 2002 року. То була дуже велика і щаслива подія в його житті.
1 січня 1957 року взяв шлюб із Вірою Волосянською. У 1961 році родина купила помешкання в Брюховичах, де і оселилася. Там виросли четверо їх дітей – Андрій, Христина, Марта і Ганна.
Свій творчий дар Петро Лінинський розкрив у пластиці дрібних форм, водночас працюючи різьбярем, консерватором, а відтак і реставратором у Львівському музеї українського мистецтва.
Після ряду стажувань у Москві в 1968 році присвоєно йому звання реставратора найвищої категорії. У 1973 році був вигнаний зі Спілки художників через ідеологічне цькування, і з цієї ж причини змушений був покинути працю в музеї. Тоді ж перейшов в Міжобласну реставраційну майстерню, де працював до пенсії (1986 рік).
Протягом сорока років увесь особистий час приділяв розшуку і реставрації давньої кераміки. За цей час зібрав унікальну колекцію кахлів, яка не має аналогів у світі.
17 січня 2002 р. урочисто була відкрита постійна експозиція кераміки із збірки П. Лінинського у філії МЕХП на пл. Ринок,10. Прикро, що зараз не можемо оглядати цієї експозиції через багаторічний ремонт. Але дуже сподіваємось на якнайшвидше відкриття.
Петро Лінинський тому і подарував цю збірку МЕХП, бо хотів, щоб його колекція кераміки була в центрі Львова, була доступна для людей, щоб її вивчали дослідники, студенти, її бачили численні туристи, щоб вона приносила естетичну насолоду всім шанувальникам мистецтва.
У 2010 році світ побачило науково-мистецьке видання «Збірка кераміки Петра Лінинського» Галини Івашків, кандидата мистецтвознавства, старшого наукового співробітника МЕХП Інституту народознавства НАН. Авторка була особисто знайома з Петром Лінинським, він її дуже поважав. В даний час – це наймасштабніше дослідження життя Петра Лінинського та його збірки кераміки. Пишучи цю статтю, також послуговуюсь цим виданням.
Всю свою довголітню збиральницьку працю присвятив світлій пам’яті Митрополита Андрея Шептицького – великого опікуна і мецената нашої культури, до якого ставився з особливим пієтетом і вважав його своїм покровителем і наставником. Заповітною мрією Петра Лінинського була організація у Львові музею Митрополита Андрея Шептицького, для якого він дбайливо зберігав низку предметів. Серед них: ікони, барельєфи, рисунки, живописні твори. На жаль, на 26 році незалежності Музею Митрополита Андрея – на державному рівні, з належною науково – технічною базою тощо – немає. Після смерті Петра Лінинського родина вирішила, з певними умовами, передати цю збірку на збереження довіреній особі. Та у 2015 році було виявлене нищення цих творів мистецтва, а зі сторони зберігача – повне заперечення очевидних фактів. Був нелегкий шлях повернення.
Родина висловлює велику подяку за юридичну підтримку приватному нотаріусу – п. Галині Попович. За фахову та моральну підтримку – п. Тарасу Лозинському.
17 січня 2018 року, збірка Петра Лінинського присвячена Митрополиту Андрею Шептицькому, подарована Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького.
Своїм покровителем Митрополита Андрея вважав не лише Петро Лінинський, а й його дружина, яка крізь усе життя пронесла глибоку християнську віру. Не раз розповідала, що молилась до Митрополита і він допомагав їй в нелегких життєвих ситуаціях.
Віра Лінинська народилась 30 липня 1927р. Батько Арсен був нотаріусом, тому родина деякий час міняла місце проживання, залежно від місця праці батька, у різних містах Галичини. Та згодом Арсен побудував будинок у м. Яворові, Львівської обл., куди родина переїхала і де Віра провела свої шкільні та юнацькі роки. У 1945 р. вступила до Львівського державного університету ім. І. Франка і вчилась на філологічному факультеті за спеціальністю слов’янська філологія. Та закінчила у 1951р., бо у 1950, на останньому курсі була виключена із університету «за проголошення своїм духовним батьком – найлютішого ворога Радянського народу… Папи Римського», а фактично за християнські переконання і підтвердження цього.
Згадуючи її для мене і сьогодні є таємницею осягнення такої гармонії в якій вона жила. Її день розпочинався і закінчувався молитвою. Бабця Віра завжди була наповнена оптимізмом, життєрадісністю і любов’ю, яку вона дарувала людям. Християнська любов – ось що наповнювало її життя. Нею виховувала вона нас: дітей та онуків. Для мене особисто її любов – це фундамент, на якому будую подальше життя і джерело сили.
Петро і Віра Лінинські, як вже згадувалось на початку, пліч-о-пліч прожили непросте життя, але, попри власні труднощі й радісні хвилини, завжди були відкриті до людей, до їх життєвих ситуацій. Так, наприклад, понад 20 років, як рідний, жив з родиною Лінинських в Брюховичах о. Микола Кушпіт, який в 60 – х рр. із далекого заслання не мав куди повертатись. До цього він був парохом у малому передмісті Яворова, також шкільним учителем – катехитом Віри Лінинської в ґімназії “Рідна школа”. Порадившись, Петро та Віра Лінинські взяли його до себе в родину (Віра Лінинська у селищній раді прописала його як родича). Щодня підпільно служив Божественну Літургію, а також давав шлюби, хрестив дітей.
До нього в Брюховичі завжди приїжджало багато колишніх парафіян, учнів. Діти – Лінинські називали його «дзядзьо», а я хоч його і не застала, він для мене теж залишився частиною нашої родини.
Людяність, любов, відданість Україні – носіями цього були Петро і Віра Лінинські.
Завершити хотіла б цитатою із статті п. Наталі Космолінської, яка характеризує також і Віру Лінинську, і їх покоління: «Петра Лінинського вже немає. Не стало ще однієї людини родом з «тамтого Львова», з його аури, культури, світогляду, способу життя, шляхетності. Тільки той, кому пощастило спілкуватися з представниками цієї «старої гвардії», може по-справжньому оцінити усю повноту втрати. У їхньому особистому досвіді, яким вони так артистично і так щедро ділилися з нами, закарбувався кожний камінець, кожний поворот на шляху, ім’я якому — XX століття. На жаль, наші діти зможуть довідатися про них тільки з книжок, які ми напишемо. Якщо напишемо».
Іван Фірцак — український самородок, про якого європейці складали легенди. У народі його називали Іваном Силою, а весь світ запам’ятав його циркове прізвисько — Кротон.
Про закарпатського богатиря говорили змалечку. То почують, що юнак сам запряг себе у плуг, то побачать, як на плечах несе теля. Батьки розуміли, що сина біля себе тримати не варто і вирішили відправити Івана до Чехії.
Спочатку йому жилось не солодко і зірок із неба він не хапав. Працював Іван Фірцак то на заводі, то вантажником на вокзалі, аж доки не почув вихваляння мандрівного силача, який запевняв, що переможе кожного. “Чому б не спробувати?”, — подумав українець. Він спробував і здобув перемогу, після якої тренери помітили його талант.
Іван Фіцак -найсильніша людина планети у XX столітті
У 23 роки Іван Фірцак став чемпіоном із важкої атлетики, 70 разів перемагав у змаганнях із гирьового спорту. Але спорт не приносив великих заробітків, і український силач вирішив спробувати свою силу у цирку. Долонею Іван прибивав дубову дошку 20-сантиметровими цвяхами, а потім зубами їх витягував. Вигинав серце із металевої арматури та багато інших цікавих трюків. Подивитися на це видовище приходив і президент Чехословаччини, і навіть королева Британії. Їй заманулося побачити українського силача на рингу із чемпіоном світу у суперважкій категорії Джоном Джексоном. Та ідея виявилась невдалою, оскільки Іван не розрахував свої сили і пробив боксеру грудну клітку. Удар був таким потужним, що тріснула боксерська рукавичка. Після поєдинку Джексон не витримав і викинувся з вікна багатоповерхового будинку.
Після цього випадку Іван Фірцак зазнав нападу прихильників Джона Джексона, які травмували голову спортсмена, унаслідок чого йому діагностували відкритий перелом черепа. Лікарі змушені були імплантувати золоту пластину в пошкоджену кістку черепа. Два місяці атлет ходив із забинтованою головою, а надалі виступав у перуці. Як компенсацію та визнання Івана Фірцака королева Англії подарувала йому чемпіонський пояс, манжети й шолом, прикрашений діамантами й рельєфним зображенням левів.
Іван Фіцак у подарованих королевою Англії шоломі, поясі та манжетах
З «Герцферт-цирком» Іван Фірцак об’їздив півсвіту, полонивши своєю майстерністю Угорщину, Болгарію, Грецію, Румунію, Францію, Данію, Нідерланди, Польщу, Канаду, США та багато інших країн. Загалом виступав у 64-х країнах світу і скізь його виступи приймали з оваціями.
Тріумфальний історичний виступ відбувся у США, де Іван Сила вразив американців своїм трюком, коли лягав на землю, а машина переїжджала колесом через його горло. Цей виступ приголомшив аудиторію, а керівництво заводу Форд за здійснення цього неймовірного трюку подарувало українцю іменний автомобіль. Доречі, коли Іван Фірцак повернувся на Батьківщину, місцева адміністрація хотіла конфіскувати автомобіль, але Іван взяв кувалду та розтрощив американський подарунок. За такий вчинок він був покараний: його посадили до в’язниці й побили.
Іван Фірцак 70 разів перемагав у змаганнях з гирьового спорту, став переможцем конкурсу краси тіла в Парижі. За його феноменальну силу, трюки та унікальні рекорди світова громадськість нарекла Фірцака ім’ям античного героя Кротона. У 1928 році був визнаний найсильнішою людиною планети. Деякі силові трюки Івана Фірцака-Кротона досі ніхто не може повторити.
Іван Фірцак розірвав 10-річний контракт із цирком раніше домовленого терміну й через суд виплатив власникові велику компенсацію — 100 тис. крон. Повернувся в рідне село в кінці 1930-х років, де на нього чекала велика родина — Іван був батьком 8 дітей. На бітьківщині, після встановлення радянської влади, НКВД конфіскувало у легендарного Кротона всі його нагороди, відзнаки й навіть фотографії. У замовчуванні феномена Івана Сили в радянські часи відіграла значну роль доля його сина: 18-річний Іван Фірцак-молодший у повоєнні роки був засуджений за сфабрикованою справою у належності до ОУН на 25 років таборів, із яких майже 8 відсидів. Він був великою надією для свого батька, адже завжди виступав із ним у парі й був чемпіоном УРСР з боксу в перші повоєнні роки.
Іван Фіцак з дітьми
Заробляти на прожиття великої родини довелося знову ж таки виступами. Іван Сила Їздив селами, сурмив у ріг і скликав у місцевий клуб усіх охочих. Плата за вхід — 20 копійок. Хоч був далеко не молодим, але й далі гнув арматуру, тягнув автомобілі та підіймав одночасно декілька людей. Згодом Іван Фірцак заснував закарпатську циркову школу і школу силових мистецтв. Багато його учнів здобули чемпіонські титули у важкій атлетиці.
Однією з причин смерті Івана Фірцака стала імплантована золота пластина, яка потребувала заміни. За часів Радянського Союзу не було можливості виїхати за кордон для її планової заміни, тому рана під пластиною почала загнивати. Лікар, який регулярно приїздив до атлета з Іршави, не зміг нічого вдіяти. Помер Іван Фірцак 10 листопада 1970 року в рідному селі Білки. Похорон атлета був багатолюдний — попрощатися з Кротоном приїхало багато спортсменів.
