ЛЬВІВ1256

Категорія: Видатні люди

  • Українець зі Львівщини, що прославив Голлівуд

    Американський кіноактор, якому радили змінити своє прізвище на звичніше для слуху англомовної людини, однак Джон Годяк відмовився. Найбільшого успіху досягнув у 40-х роках, зігравши у фільмі Альфреда Гічкока «Рятувальна шлюпка».

    Народився у Пітсбургу в 1914 році, в українській родині, що емігрувала з Грушатич, села у Старосамбірському районі на Львівщині в 1912 році. В 1932 році родина переселилася у штат Мічиган і осіла в українській колонії в Гемтремку. Тут батько Годяка брав активну участь у громадському й культурному житті української громади, грав у театрі.

    Джон Годяк

    Іван Годяк за недовгий період своєї творчої діяльності — трохи більше 12 років — зіграв щонайменше у 38 фільмах. З дитячих років брав участь у театральних виставах при греко-католицькій церкві у рідному місті. В 1932 році родина переселилася у штат Мічіган і осіла в українському Гемтремку. Іван був найстаршим серед 4 дітей і вже в 1933 працював у фірмі Шевроле. Старався отримати роботу диктора на радіо, але отримував відмову через акцент. Годяк багато працює над собою і в 1938 році стає радіоактором на WMAQ в Чикаго. Тут починається його стрімка кінокар’єра. В 1942 році був запрошений у Голівуд для зйомок у фільмі «Незнайомець у місті» (англ. A Stranger in Town).

    Джон Годяк

    У 1946 році одружився з американською акторкою Енн Бакстер. 9 червня 1951 року в них народилася донька Катрін. У 1953 році Годяк і Бакстер розлучилися.

    Іван Годяк прожив неповних 42 роки. Помер від серцевого приступу у будинку своїх батьків у Лос-Анджелосі саме тоді, як збирався на кіностудію для завершення роботи над фільмом «На межі всесвіту». Світлини та концертні програми з архіву Українського Національного Музею в Чикаго засвідчують, що Іван Годяк часто виступав з концертами та цікавився життям громади.

    На початку кар’єри продюсери й актори радили Івану Годяку змінити своє прізвище на звичайніше для слуху англомовної людини, однак Годяк відмовився змінити своє українське прізвище.

    Автор: Марія КЛИМЧАК

  • Їй належав увесь світ: Далекі обрії Софії Яблонської

    Як українка стала відомою мандрівницею і режисеркою у першій половині XX століття.

    Присвятити життя мандрам – мрія багатьох, хоча не кожна людина зважується на це. Більшість так і живе мріями про подорожі, переглядаючи фільми й фото з чужих поїздок. Та є люди, яким належить весь світ. Такою була Софія Яблонська – журналістка, авторка книжок-бестселлерів і фільмів про екзотичні краї. Цьогоріч 15 травня виповнюється 110 років від її народження.

    Про цю жінку та її творчий спадок наші сучасники майже не знають. Справа повернення пам’яті про неї зрушила з місця тільки в останні роки: у 2015-му у видавництві «Піраміда» вийшла друком збірка Яблонської «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії» на 372 сторінки, а в 2016-му у видавництві «Богуславкнига» – її ж «Книга про батька» на 272 сторінки. Численні публікації цієї авторки розкидані у старій пресі. Її стрічки – по архівах Франції, в якій свої останні 25 років прожила українка.

    Діалог з дитинства

    Незадовго до вибуху Першої світової війни у звичайному селі Германів, що в теперішньому Пустомитівському районі на Львівщині, відбулася така розмова між селянкою-нянею Юстиною і донькою місцевого священика Софією, яку та вкладала спати:

    – Мушу затягнути в тебе заслони, бо надворі надто ясно. Небо таке зоряне!

    – То мені не перешкоджає. Юстино!

    – Ой, так, так! Не треба, щоб небо робило тебе надто гордою.

    – Та чого гордою, Юстино?

    – Та тому, голубко, що ти знаєш, що то для тебе все небо і що місяць світить для тебе та й звізди займаються для тебе і сонце встає для тебе!

    – Для мене самої, Юстино?

    – Та для тебе самої, голубко!

    – А як ти знаєш?

    – Та знаю, бо читаю в твоїх очах!

    Дитина з розмови – саме Софія Яблонська. Вона стала однією з найвідоміших колись і «найзабутіших» тепер українок. Народилася 15 травня 1907 р. у Германові. Уже в юному віці Софія іноді марила подорожами. От, приміром, коли дізналася про походження ванілі, то подумала: «…ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другом боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія».



    З чоловіком Жаном Уденом

    Ці спогади зафіксовані у «Книзі про батька». Узагалі Софія мала дуже тісний емоційний зв’язок з татом – писала, що є немовби його продовженням у цьому світі. Немовлям вона мало не померла і від хвороби врятував батько, який був не тільки греко-католицьким священиком, а й лікарем. Іван Яблонський безплатно лікував селян і через це з ним декілька разів судилися лікарі. З огляду на духовний стан чоловіка, його покарали м’яко – взяли обіцянку, що не лікуватиме більше. Та відмовити хворим він не міг і надалі… Якось донька запитала про те, чому не став медиком.

    «Твоя правда, я хотів бути лікарем і лікувати людське тіло, але ось я зустрів твою маму і закохався, – відповів він. – А що вона була із старого священичого роду й одиначка, тому батьки хотіли віддати її тільки за священика, бо не мали інших дітей. І так я став священиком. Ти бачиш, як воно просто, і це не перешкодило мені лікувати хворих», – пояснив батько.

    Через своє москвофільство батько під час Першої світової, в час відступу російських військ з Галичини, затягнув дружину і чотирьох дітей до Росії. Доїхали аж до Таганрогу. Десь на Великій Україні, як галичани-українці називали частину своєї батьківщини за Збручем, загинув від тифу молодший із двох синів Мирон-Микола або ж Мірко, як його лагідно називали у сім’ї.

    Софія Яблонська у костюмі пілота – такою була авіація часів Антуана де Сент-Екзюпері

    Побачена реальність Росії «вилікувала» отця Яблонського від сентиментів до неї. Сім’я повернулася в Галичину. Чоловік після ретельної перевірки його поглядів отримав парохію у селі Козьова, потім в Ораві біля містечка Сколе і, зрештою, в селі Ялинковате біля Славського. Там і жив сам, бо дружина теж змушена була підробляти: винаймала віллу у Криниці на Лемківщині (тепер Польща – прим. авт.) і здавала номери для туристів. Діти, а їх у подружжя залишилося троє – Ярослав-Антоній або ж Ярко, Ольга і Марійка – почали облаштовувати життя.

    Особливий шлях Софії

    Спершу Софія Яблонська з братом Ярославом зупинилися у батькових родичів у містечку Язловець біля Бучача. Відтак перебралися до Тернополя. Там зайнялися кінотеатрами – 18-річна дівчина керувала ними і сама розклеювала афіші.

    «Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла чогось навчитися, все знати», — писала подруга Софії Яблонської Марта Калитовська.

    Софія навчалася у вчительській гімназії, на курсах крою і шиття, курсах книговодства, у драматичній і торговельній школах. У 1927 р. поїхала до Парижа, де планувала стати акторкою. Хоча на початках і довелося мити вікна офісів, дівчина не забувала про мрію і працювала для цього. Навіть знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan.

    Під час однієї з подорожей водою

    Заробивши грошей, почала мандрувати. У 1932 р. з’явилася її книга «Чар Марока» – пригодницька і навіть авантюрна.

    «Аж тепер я зрозумів, чому наша влада відмовляє слов’янським націям в’їзд до Марока. Якби ми впустили сюди сто подібних до вас українців, то по місяці вашого побуту ми певно втратили б Мароко», – застерігав знайомий француз Софію Яблонську від нерозважливих вчинків, спричинених її надзвичайною цікавістю.

    Зокрема, не радив їхати у Сахару – на землі, заселені вільними, нескореними ще французьким Іноземним легіоном, арабами. Та Софія поїхала. Там мало не потрапила у полон тубільців – у «Чарі Марока» чудово описала емоції, колорит і звичаї тієї країни. Між іншим, у Марокко в одного каїда (вождя – прим. авт.) Софія зустріла росіянку Надю. Чула про неї ще з Парижа, де та видавала себе за принцесу. У каїда Надя працювала секретаркою. Яблонська виразно передає дух їхньої зустрічі:

    «– Ви скандинавка?

    – Ні, українка.

    Її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задрижали».

    У Франції Софія навчилася знімати документальне кіно і це стало її роботою – співпрацювала з фірмою Societe Indochine Films et Cinema. Заохочена розповідями українського мандрівника і сходознавця Степана Левинського, Яблонська вирішила поїхати на Далекий Схід, аби там знімати фільми. Так і зробила. Але знайшла там не тільки сюжети, а й кохання: у 1933 р. українка в Китаї вийшла заміж за француза Жана Удена. Її чоловік став послом Франції у Піднебесній і вони прожили у цій країні та Індокитаї до 1946 р. У 1938-му Яблонська-Уден народила в Китаї свого старшого сина Данка-Мішеля, у 1939-му у В’єтнамі — наступного, Жана-Мірка.

    Софія Яблонська-Уден біля будинку, в якому жила у провінції Хунань з чоловіком

    Фільми, книги, зустрічі

    Умови для зйомок у Китаї, у провінції Хунань, були складні, писала Софія. Китайці боялися, коли їх знімали, адже вважали, що камера забирає душу. Жодні обіцянки гонорарів, наприклад за просте «дефіле» з волами перед об’єктивом, не допомагали. Мовляв, що з тих грошей, коли душу вкрадуть. Тож Яблонська пішла на хитрощі. Вона винайняла приміщення з вікнами на жваву дорогу. Над входом повісила напис «Імпорт Експорт», а вітрину заклеїла жовтим папером. Кімнату розділила навпіл. У ближчій до входу частині був ніби офіс і коли хтось заходив запитати, що продають, йому відповідали: «Авто або аероплани!». Звісно, що жителі провінції не дуже ходили до такої крамниці. Але Яблонській тільки цього було й треба, бо з другої частини кімнати вона через вікна таємно знімала китайців.

    «Врешті мені вдалося сфільмувати не тільки щоденний рух караванів, носіїв, возіїв, похід засуджених, але навіть весільний похід і парадний похорон одного китайського юнанського багатія, – писала Софія у статті “Китайські фільми” для журналу “Нова хата” у 1934 р. – По викінченні цього фільму, я оголосила “банкрутство” мого підприємства, щоби надто швидкою ліквідацією не розбудити підозріння чи недовір’я мого господаря (орендодавця – прим. авт.)».

    В «Індокитай фільм» високо оцінили старання співробітниці.

    Біля буддистської пагоди у Китаї. Софія Яблонська переконалася, що зупинитися у кімнаті для гостей при пагоді безпечніше, аніж у простому заїзді

    До редакцій львівських часописів Яблонська надсилала свої статті, а з Галичини замовляла записи народних пісень і музики до танців гопак, козачок і коломийка, вишиваний одяг та узори для вишивок. Знайомила китайців з українською культурою, а сама чутливо зауважувала те, що могло би бути цікавим українцям: «Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи». Або, до прикладу: «…китаєць ніколи не піддається. У змаганнях витривалости він завсіди буде перший!»

    Декілька разів мандрівниця приїжджала до Львова.

    «На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок зазначує перебуту нею дорогу довкола світа. Вернувшись на кілька тижнів до краю, вона бажає поділитись багацтвом своїх вражінь зі своїми краянами, — писала Дарія Віконська у журналі «Жінка» в 1935 р. — Чуємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаю і поворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, вкінці назад у Париж. На півтора години молода Українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посередництвом якого бачимо на мить білий привид — чотирнадцятиповерхового велитня океану, чуємо величаву музику розгуканого моря, пяніємо від одурливого запаху тропікальних квітів та ростин, зазнаємо мимохіть тремтіння від несподіваних небезпек».

    У 1936 р. вийшла друком книжка Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», у 1939-му – «Далекі обрії».

    Морська подорож до далеких обріїв

    Що цікаво, польська преса ще на початках 1930-х років намагалася подати на своїх сторінках Яблонську як польку, а коли не вийшло – бо ж вона українка, то з’явилися наклепи. Мовляв, як це так, красива дівчина мандрує сама світами… Дійшло до того. що француз роботодавець змушений був подати свій голос на захист Софії у ЗМІ і спростувати плітки.

    Удари долі і останні роки

    Другу світову війну жінка з сім’єю пережила в Індокитаї. На похороні батька, який помер незабаром після приходу радянських військ в Галичину, 5 жовтня 1939 р., вона не змогла побувати. За переказами, отець Іван Яблонський до смерті тримав листи від доньки за образами у себе в хаті і, молячись до Бога, водночас молився за свою Софію.

    Тільки у 1946-му Софія та Жан з дітьми повернулися до Франції, у Париж. Жінка почала працювати декоратором-флористом, до чого виявила неабиякий хист. Також Софія забрала до себе матір. Смерть останньої у 1948 р. стала важким ударом для неї. Уже небавом сталися ще дві непоправні втрати: в алжирській війні (ця країна була колонією Франції — прим. авт.) загинув її старший син, а в 1955-му помер чоловік.

    Софія виїхала зі столиці на острів Нуармутьє на узбережжі Атлантичного океану біля гирла Луари, де за власним проектом збудувала віллу. Це місце обрала тому, що незадовго до смерті Жана вони разом побували там і чоловік сказав: «Ось тут я хотів би жити, саме в цьому кутку».

    Софія Яблонська в українському строї

    На Нуармутьє Софія Яблонська-Уден жила й творила до кінця життя. Українка загинула 4 лютого 1971 р. біля Парижа. Це сталося внаслідок автокатастрофи, в яку потрапила, коли везла до видавництва свою нову книгу оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги». Спершу Софію поховали біля чоловіка у містечку Вернує, але у 1973-му їх обох перепоховали на Нуармутьє.

    «Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше, – говорив ще малій Софії її батько. – А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити! В кожній хвилині ти можеш зробити з нічого щось; інакше ти все нищиш, бо зменшуєш його вартість, залишаєш нидіти…

    Навіть побіжний погляд на життя Софії Яблонської-Уден переконує, вона старалася жити відповідно до наведених слів. Власне, вона – жила! І залишила після себе живу творчість, яка ще далеко не повністю повернулася після років зумисного забуття тоталітарного періоду, коли культурні герої чи не обов’язково мали бути представниками «старшого брата».

    Джерело: Тиждень

  • Львівська красуня, яка підкорила світову сцену

    Львів на межі 1930–1940-х рр. кожний вихід на сцену цієї надзвичайно вродливої і граційної танцівниці викликав хвилю овацій і полонив серця глядачів. Хоча Рома Прийма (або Приймівна, як називали її в Галичині) була наймолодшою за віком балериною, зуміла стати солісткою Львівської опери. А далі стала першою українкою, яка своїм модерним драматичним танком підкорила провідні мистецькі центри – Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, Женеву, Лондон, Торонто, Афіни. Про це пише Фотографії Старого Львова.

    Рома Прийма
    Юна Рома Прийма на сцені

    Вона не могла не пов’язати своє життя із музикою, адже народилася в музикальній родині – її мама, Іванна Шмериковська, була професійною піаністкою, віолончелісткою і співачкою й мала великий успіх у міжвоєнній Галичині. Батько-лікар теж був небайдужим до мистецтва, тож в їхньому домі завжди лунала музика або велися цікаві розмови про неї.

    Іванна Шмериковська-Прийма

    Зростала обдарованою дитиною – чудово співала, танцювала, імпровізувала. Вже в п’ятирічному віці маленька Ромця пішла до танцювальної зали, й відтоді так і не виходила з неї – танець заполонив її душу і тіло. У восьмирічному віці вступила до школи ритмічного танцю за методикою Еміля Жак-Далькроза у Львові, згодом до балетної школи Львівської опери, де вивчала класичну балетну техніку. Із 13-ти років Рома Прийма танцювала в Львівській опері – в операх «Аїда», «Кармен», «Фавст», балетах «Дон Кіхот», «Серпанок Пєреті» та ін.

    Рома Прийма на сцені
    Рома Прийма на сцені

    У 17-річному віці Рома разом із мамою змушена була емігрувати до Відня. Із відзнакою закінчила хореографічний відділ Віденської музичної академії. Філософії танцю й інтерпретації навчали її такі відомі майстри модерного танцю, як Гаральд Кройцберґ та Ґрете Візенталь. Далі як прима-балерина виступала в театрах Австрії, зокрема в Інсбруку (солістка балетної трупи Національного театру) і Зальцбурзі. Обрала собі модерновий стиль – віґманівський, для якого були характерні виразна композиційна будова, індивідуальний вислів, пластичність рухів і глибокий зміст.

    Рома Прийма у модерному танці

    Після переїзду до Канади Рома Прийма виступала як солістка в Королівському балеті у Вінніпезі, танцювала в театрі знаменитої балерини Рут Сорель у Монреалі. 1951 р. стала громадянкою США і оселилася в Нью-Йорку, де танцювала із відомою танцювальною групою Марти Ґрем.

    Марта Грем, засновниця американського танцю модерн
    Рома Прийма

    Разом із мамою як акомпаніатором Рома Прийма з оригінальною програмою «Танці і характери України» вирушила у концертне турне культурними центрами Канади, Північної і Центральної Америки й упродовж п’яти років концертувала Європою і найбільшими містами США. Як хореограф-постановник тяжіла до драматичного, експресивного мистецтва, в якому намагалася розкрити таємниці людської підсвідомості. Водночас надзвичайно вміло у своєму індивідуальному танці поєднувала класичний вишкіл і український фольклор.

    Рома Прийма у танці «Ікона» (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)
    Рома Прийма у народному танці

    1963 р. у Римі одружилася з оперним співаком (бас-баритон) Юрієм Богачевським, і невдовзі молоде подружжя вирушило у спільне турне Італією, згодом виступало в Австрії, Швейцарії, Німеччині.

    Рома Прийма разом із чоловіком, Юрієм Богачевським, США, 1964 р. (Свобода. – 1964. – 28 лют.)

    Після повернення до США Рома Прийма створила власну школу балету та українських народних танців у Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку. Балетна школа Прийми здобула популярність своїми великими балетними постановками – «Попелюшка» (1967 р., у головній ролі – відома українська співачка Квітка Цісик, яка навчалася у цій школі), «Квіт папороті» (1970), «Пригоди Пер Ґінта» (1973). Як педагог провадила для дітей літні курси-табори українських танців, які були дуже популярними серед українства на еміграції. 1978 р. створила і стала мистецьким керівником ансамблю «Сизокрилі» в Нью-Йорку, в якому танцювали діти і молодь.

    Учениці балетної школи Роми Прийми (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)
    Квітка Цісик у ролі Попелюшки та маленькі «мишки» в однойменному балетному спектаклі у постановці Роми Прийми

    1992 р. здійснилася заповітна мрія української танцівниці – вона разом із ансамблем «Сизокрилі» та своїми дітьми відвідала рідну землю і виступила у Львові, Києві, Харкові й Івано-Франківську. Навіть на схилі літ Рома Прийма-Богачевська дивувала навколишніх своєю життєрадісністю і невтомною енергією. Відійшла у вічність у травні 2004 року.

    Танцювальний ансамбль «Сизокрилі»
    Рома Прийма-Богачевська на верховинській сцені (Народна воля. – 2002. – 22 серп.)

    Легендарна прима-балерина все своє життя присвятила служінню Терпсихорі, пам’ятаючи при цьому про своє походження і популяризуючи на кожному кроці свою національну культуру. Як хореограф у кожний свій танок вносила частинку рідної землі – елементи народних традицій і легенд. Європейські критики називали Рому Прийму-Богачевську артисткою, яка мовою рухів відкривала таємниці людської душі, а у пам’яті колег і учнів вона залишилася тим добрим вогником, який запалював серця любов’ю до мистецтва і всього прекрасного.

    Автор: Дзвінка ВОРОБКАЛО / photo-lviv.in.ua

  • Життя Марії Заньковецької: як і чим жила легенда української сцени

    Справжньою окрасою національної сцени і зіркою театрального простору на зламі XIX-XX ст. була Марія Заньковецька. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса і саме їй вдалось, у створюваних сценічних образах, стати символом української жінки, пише Перша електронна газета.

    Життєвий шлях Заньковецької почався 22 травня 1860 року на Чернігівщині, у селі Заньки, поблизу Ніжина. Батьками її були дрібні дідичі(поміщики) Адасовські. Оповідання старої бабусі її пісні та приказки глибоко запали в душу вразливої дівчинки. Увесь навколишній світ став для Мані (як ласкаво її називали рідні) однією великою сценою. Наприклад широка алея, обсаджена стрункими тополями, вела до улюбленого ставка дівчинки. Саме там, як видавалось майбутній актрисі після оповідок бабусі, що десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».

    Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала. Не випадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільниться ніколи і навіть на сцені.

    А прийшло це кохання несподівано. Заньковецька рано одружується: у 18 років вона виходить заміж за військового Олексія Хлистова. За спогадами актриси, погляди її чоловіка дуже мало відрізнялися від поглядів її батьків, які нічого й чути не хотіли, щодо бажання доньки цілковито присвятила себе театральному мистецтву. Тому Марії довелося тимчасово облишити думки про велику сцену і задовольнятися аматорськими виставами. Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери (де служив її чоловік) приїхав молодий військовий, який за відвагу при битви на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом й артистичними здібностями, які уже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони грають закоханих Наталку і Петра в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського, ставлять живі картини на сюжети подій Російсько-турецької війни. Це був Микола Садовський.

    Обидва мають великий успіх і друзі радять їм йти на професіональну сцену. Так народився їх дует, в основі якого були любов до сцени і спільна сердечна прихильність. З цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Садовського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.

    Взимку 1881 pоку Марку Кропивницькому вдається дістати дозвіл і зорганізувати професійну трупу. До неї долучається Микола Садовський і негайно нагадує Заньковецькій її обіцянку вступити до трупи. Шлях на сцену для майбутньої прими почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – зі Свеборга у Фінляндії до Києва, як було домовлено з Миколою Садовським. І от перша прикрість: її ніхто не зустрів і, як з’ясувалось, Миколи Садовського і Марка Кропивницького у місті не було. Марії лише передали повідомлення, про те що треба їхати до Єлисаветграду (тепер Кропивницький).

    У настроях молодої жінки переважали тривога і сумніви щодо того, чи правильний вона зробила вибір. Важко було відчувати на собі і тогочасну жіночу безправність, адже у ті часи жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька, або чоловіка. Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком лише на три місяці, і по закінченні цього терміну, він мав право повернути неслухняну дружину додому.

    І все ж, не зважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисаветграду. Тут на вокзалі її вже зустрів Микола Садовський і повіз знайомити з керівником трупи Марком Кропивницьким. А наступного дня мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського – першій виставі трупи Марка Кропивницького, з якої, фактично, розпочинається постійне, але дуже складне через цензурні заборони, життя українського театру.

    Саме для цього виступу Марія Заньковецька обирає собі сценічний псевдонім, який походить від назви рідного села Заньки. Актриса зробила це для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене “легковажною професією” прізвище.

    Пізніше, згадуючи свій перший вихід на сцену, вона скаже: “Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль.”

    Наступного вечора вона грала романтичну, ніжну, наївну Галю у “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка. Кохання Галі і Назара, якого грав Микола Садовський, критики порівнювали з палким коханням Ромео і Джуль’єтти. Далі Заньковецька грає Ярину в “Невольнику” за Тарасом Шевченком, за яку отримує від Марка Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”. Присутня на виставі Софія Русова оповідає, що спочатку дебютантка цілком не володіла собою, але починаючи з другої дії, вона відчувала себе вже певніше і закінчила виставу з великим успіхом.

    Уже з перших ролей актриса проявила надзвичайну гнучкість та експресію свого таланту, вміння жити життям своїх героїнь, ототожнювати себе з ними, відчувати їх страждання і радощі так сильно, як свої власні. У цьому крилась сила її таланту. І цей неперевершений дар вона доповнювала прекрасною пластикою, вмінням виразно рухатись, майстерно використовувати свій глибокий низький голос. Завдяки цьому вона мала емоційний контакт з глядачами, які плакали і сміялись разом з нею.

    У спогадах подруги Заньковецької, акторки Богомолець-Лазурської, наведена її коротенька розмова з великим актором Панасом Саксаганським.

    “Знаєте, що — говорив він до Заньковецької, — дуже добре було б зорганізувати наступного літа драматичну трупу, посадити її на пароплав і поїхати вниз Дніпром, зупиняючись і даючи вистави.

    Все це мрії, — відповіла Заньковецька. — Нічого з цього не вийде, але які поневіряння нас далі чекають, мені не жалко…”

    Так, нічого не пожаліла Заньковецька для рідного театру: свідомо відмовившись від розкошів царської імператорської сцени, вона лишилась на українській сцені, віддавши їй до кінця своє чудове мистецтво свій чудовий талант.Часом, після вистав з участю Марії Заньковецької, численна українська молодь, випрягши коней з візника, сама впрягалася й відвозила її додому, або садовила на крісло й несла кварталами міста, співаючи пісні.

    Наприкінці 1886 року Марія Заньковецька виступала з трупою Марка Кропивницького у Петербурзі. Критика в захопленні вітала наших акторів. Микола Садовський писав у своїх спогадах про вплив Заньковецької у ролі Харитини з п’єси І.Карпенка-Карого “Наймичка” на петербурзьку публіку:

    “Вперше у житті своїм цей ситий, блискуче одягнений салон побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка”.

    Саме у Петербурзі познайомились Антон Чехов і Марія Заньковецька. Чехов вперше побачив актрису під час гастролей у Москві у ролі Софії (“Безталанна”), і ще до знайомства у листі до брата він написав: “Заньковецька – страшна сила!”. Дружні стосунки продовжувались між ними і тоді, коли трупа переїхала до Москви. Саме там Чехов написав 12 січня 1892 року листа до Марії аньковецької, з якого стає відомо, що саме Антон Павлович допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази, письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих. Це єдиний лист Чехова до Заньковецької, який зберігся, адже листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у Заньках. А у цих листах йшлося про наміри Чехова купити маєток біля маєтку Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.

    1887 року, з не меншим успіхом, пройшли виступи в Москві. Раніше вже було зазначено, що в цей час український театр довів на ділі, що він може стати як рівний з російським, а в дечому перевищити його. Справа в тому, що на той час ще не існував московський Художній Театр (з’явився у 1888 pоці), що склав собою перший акторський ансамбль психологічно-натурального напрямку, але такий вже був складений на той час Марком Кропивницьким. Тому недармо трупу назвали українськими «Майнінґенцями», бо там ансамблеві принципи стояли дуже високо.

    Майже 20 років працювала Заньковецька у різних трупах. У 1905-1906 роках вона з трупою Миколи Садовського виступає в Галичині і знову з величезним успіхом. А вже у 1907, Микола Садовський засновує в Києві перший український постійний театр, і Заньковецька вступає до трупи, працюючи там до 1911 року. У 1908 році святкує свій ювілей (25 років на сцені), що за, означенням Сергія Єфремова обернувся на свято єднання свідомої України з народом.

    Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях. Вона взагалі надає матеріальну дорогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам. Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів.

    Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради Миколи Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові. Після цього була ще одна важлива подія в їхньому житті, яка їх об’єднала: Микола Садовський привіз до Марії Заньковецької свого малого сина Юрка. Актриса не мала власних дітей, адже ще в молодості її чоловік Олексій Хлистов, через безпідставні ревнощі, сильно штовхнув її, коли вона була вагітна. Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою.

    Симон Петлюра, який був окрім інших його заслуг, театральним критиком, вміщуючи статтю про Заньковецьку з нагоди святкування її 25-літнього ювілею, епіграфом поставив слова російського письменника Антона Чехова: «Для генія не існує смерть і лише сама смерть наполовину». Ці слова повністю відносяться до Заньковецької — вона жила у вічній юності, не маючи жодної «духової старости».

    “Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, — саме так писав про Марію Заньковецьку Симон Петлюра.

    1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє тяжку хворобу актриси. І в той же час відбуваються революційні катаклізми, які акторка сприймає критично. 1918 року Панас Саксаганський, рідний брат Миколи Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував. Віддана праця Марії Заньковецької тривала протягом чотирьох років, у той складний час, коли влада постійно змінювалась і завершилась 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси.

    Свій останній притулок мандрівна зірка українського театру знаходить під дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії.

    4 жовтня 1934 року на просценіумі київського оперного театру (вщерть заповненого глядачами, адже незабаром має розпочатися вистава опери Россіні «Севільський цирульник»), з’явився відомий український оперний співак Михайло Донець.

    «Сьогодні, — говорить він, — після тяжкої недуги померла наша відома акторка Марія Заньковецька. Ім’я її протягом багатьох років було відоме не тільки в Україні, але далеко поза межами її. Пам’ять її прошу вшанувати вставанням».

    Зойк несподіванки миттю пронісся залою і всі глядачі мовчки піднялись.

    Ім’я Заньковецької дійсно було відоме далеко поза межами її батьківщини. Її порівнювали з відомими акторами світу — Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Джемою Белянчіоні, а своєю творчістю вона доводила трагічне положення жінки-українки, більш того, — все трагічне положення України в пастках царсько-російського режиму.

    Підготувала Катерина Білоконь, Перша електронна газета

  • Справжній український патріот, або історія Леопольда фон Захер-Мазоха

    В наші дні, коли з представників різних народів та етносів, об’єднаних ідеями Українського Державотворення, створюється Патріотична Політична Українська Нація, необхідно пам’ятати про тих видатних особистостей, представників різних національностей, які в минулі часи, діяльно чи жертовно ставилися до українців, до їхньої культури, мови, звичаїв, до української ідеї, до боротьби за державну самостійність.

    Серед кращих із тих, що долучилися до української справи, гідне місце, без сумніву, може й повинен зайняти австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох.

    Леопольд рітер фон Захер-Мазох

    27 січня 1836 році у Львові, в родині начальника поліції королівства Галіції та Лодомерії(Володимирії) Леопольда Захера та у його дружини Шарлотти Мазох народився хлопчик Леопольд, якому судилося стати одним із найвідоміших в Світі уродженців Львова за всю історію існування міста. Батько хлопчика, Леопольд Захер, який походив із богемських німців, не відповідав уявленню про поліцейського офіцера. Він був високоосвіченою людиною й очолював Галицьке музичне товариство. Мати Леопольда, Шарлотта, була донькою ректора Львівського університету Франца фон Мазоха та походила по материнській лінії зі шляхетного українського роду.

    Хлопчик Леопольд народився досить кволою дитиною. Щоб урятувати його знайшли добру годувальницю – українську селянку Ґандзю у Винниках неподалік Львова. Перші 12 років життя , тобто до 1848 року, коли родина Захерів переїхала зі Львова до Праги, пройшли для Леопольда в українському оточенні. Через багато років Леопольд, ставши вже всесвітньовідомим письменником і згадуючи про свою щиру годувальницю та своє дитинство серед українців, написав такі рядки:

    З її молоком я всмоктав любов до українців, ввібрав у себе українську мову та любов до краю свого народження, до своєї вітчизни. Завдяки моїй годувальниці українська мова стала першою, якою я оволодів. І саме вона розповідала мені чарівні українські казки або співала, заколисуючи мене , тож українські народні пісні запали мені в душу на ціле життя , залишивши слід у моєму житті, моєму емоційному світі та й у всіх пізніших працях. “Леопольд, який сам себе визначив як українця, далі пише: “ На нас, українців, діють музика та спів, немов магія, з наших народних пісень ми чуємо голоси наших предків, що лежать поховані у високих могилах, духи лісу, води, повітря”.

    В Празі, яка в той час була німецькомовним містом, Леопольд навчався в гімназії, досконало вивчив німецьку мову, зростав в атмосфері модного тоді в Австрії просвітництва та лібералізму. Вищу освіту здобував в університетах Праги і Граца, куди його батька перевели на службу. Студіював юриспруденцію, математику, історію. У 19 років захистив дисертацію та почав працювати на посаді приват-доценту Грацького університету.

    З часом у Леопольда проявилася пристрасть до літературної діяльності. У 1858 він оприлюднив роман “Одна галицька історія. Рік 1846.” Початок виявився вдалим , і Леопольд повністю поринув у літературну творчість. Писав п’єси, фейлетони, історичні дослідження. Знов у своїй літературній творчості звертається до галицької тематики, пише роман “Дон Жуан із Коломиї”. Після успіху, пов’язаного з опублікуванням цього роману в Паризькому журналі у 1872 році, Леопольд покидає університет. З того часу він повністю присвячує все своє життя літературній творчості. У 1873 році Леопольд одружився з Ангеліною фон Рюмелін і переїхав з нею до Відня. Ангеліна була палкою прихильницею його творчості, пробувала й собі писати, взявши псевдонім Ванда фон Дунаєва – ім’я героїні його роману “ Венера в хутрі ”. Неймовірний потяг Ангеліни до світського життя й пов’язані з тим величезні витрати, довели талановитого письменника Леопольда фон Захер – Мазох до повного розорення та вимушеного літературного заробітчанства. На щастя, у 1881 році Леопольда запросили до Лейпцига видавати літературний журнал “Auf der Hohe” (На висоті), і він з родиною переїхав до Німеччини, залучивши до співпраці в журналі самих видатних авторів того часу, а саме: Віктора Гюго, Еміля Золю, Гі де Мопассана, Генріка Ібсена.

    Українське видання твору “Вінера в хутрі” Леопольда фон Захер-Мазоха

    У 1883 році Леопольд фон Захер–Мазох відзначив у Лейпцигу 25- річчя своєї літературної діяльності. Йому прийшли привітання із багатьох країн. Ювілей письменника справляли в багатьох містах Галичини. Як письменник, він був широко знаним в Європі, де твори виходили різними мовами і великими накладами, особливо він був популярним у Франції, де про нього високої думки були такі майстри художнього майстри художнього слова, як Олександр Дюма-батько, Альфонс Доде, Гюстав Флобер.

    У 1886 році Мазох був нагороджений найвищою нагородою Французької Республіки орденом Почесного Легіону. Не дивлячись на широку популярність журналу, головним редактором якого був Леопольд, через борги власника, журнал збанкрутував, до всіх негараздів в його житті добавилася смерть від тифу його сина, родина розпалася. У 1886 році Леопольд фон Захер-Мазох оселися зі своєю співробітницею, перекладачкою, а згодом дружиною Гульдою Майстер у її маєтку в Ліндгаймі в Гессені, де проживав до кінця свого життя, тобто до 9 березня 1895 року.

    Навіть перебуваючи на вершині слави, Леопольд фон Захер-Мазох завжди в подумах й у своїй творчості вертається до української тематики. Будучі високоосвіченою людиною, він однозначно трактував українців Австро-Угорської імперії та Російської імперії, як єдиний народ, з однаковою ідентичністю, менталітетом і особливою рисою, якою є волелюбність.

    В оповіданні “Жіночі образки з Галичини” він пише про українців: “Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський імператор, ні варяги, ні який король Польщі не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомості …”. Будучи німецькомовним письменником Леопольд фон Захер-Мазох, сам себе вважав українцем, блискуче володів українською мовою та власним визнанням: “ пишучи німецькою, думав українською”.

    Українське видання творів Леопольда фон Захер-Мазоха

    Чимало його творів, не лише тематикою, а й назвами, пов’язані з Україною. Згадаємо хоча би “ Галицькі історії “, “Жіночи образки з Галичини”, “Рай на Дністрі”, “Криваве весілля у Києві” . Твори з українськими мотивами Леопольда фон Захер-Мазоха не поступалися в зацікавленості сучасників його творам з еротичними мотивами. Саме його проукраїнська літературна творчість привела до того, що у дореволюційному російському енциклопедичному словнику Брогауза та Єфрона, він визначений, як русин( українець) за походженням та як русинський( український) письменник.

    До нашого часу, нажаль, дійшов спотворений, однобічний погляд на літературну спадщину та на життєвий шлях, без сумніву, не пересічної особистості Леопольда фон Захер-Мазоха. В польський період панування на Галичині його твори на українську тематику не видавалися за його проукраїнську позицію. В радянському союзі він був проголошений аморальним письменником, і вся його спадщина була заборонена. В наш час в Україні та в Галичині, нажаль, переважають ті ж самі тенденція що до Леопольда фон Захер –Мазоха, як й у минулі часи. Ще у 1880 році львівський журнал “Зоря” оприлюднив статтю літературного критика Лева Сапогівського ‘Захер-Мазох та русини” з докорами українській громадськості за недооцінку знаного в Європі письменника , який “ перший з чужинців так звеличив наш народ, з такою любов’ю, якої навіть тяжко межи нашими авторами знайти, а проте, замість вдячності, зажив у нас неслави”.

    Прикладом такої же недооцінки значення для сучасних українців великого масиву нашої культурної історії, свого часу змодельованої і зафіксованої у німецькому слові видатним письменником і великим другом русинів –українців Леопольдом фон Захер- Мазохом, є встановлення у Львові невдячними нащадками потворного пам’ятника письменнику.

    Пам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху у Львові

    Видання українською мовою в перекладі кращих творів Леопольда фон Захер-Мазоха та відзначення на належному рівні ювілею 180-х роковин з дня народження письменника, допоможуть повернути в нашу свідомість та в культурний простір України, Леопольда фон Захер-Мазоха, який своєю життєвою позицією доказав, що: “Українцями не народжуються –ними стають!”

    Без сумніву, письменник Леопольд Захер-Мазох повинен зайняти своє законне гідне місце в народній пам’яті серед не українців, яким вдячна Україна.

    Автор: Марко СІМКІН / Спеціально для Фотографії Старого Львова

  • Рідкісні кадри: в мережі показали перший склад “Океан Ельзи”

    Фото на сторінці в Facebook поділився користувач соцмережі Андрій Поляков. За його словами, ці зображення були зроблені в 1996 році львівським фотографом Вілі Фургалом.

    “Продовжую рубрику “Фото з перших рук”. На черзі – фотоплівка від львівського фотографа Вілі Фургала. “Океан Ельзи” – фотосесія у Львові”, – підписав низку фотографій Андрій.

    На чорно-білих знімках зображені учасники “Океану Ельзи” в першому складі – 21-річний Святослав Вакарчук, Павло Гудімов, Юрій Хусточка і Денис Глінін.

    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік
    Перший склад “Океан Ельзи”, 1996 рік

    Учасники рок-гурту “Океан Ельзи” зробили репост раритетних фотографій колективу на свою офіційну Facebook-сторінку. До запису вони прикріпили посилання на пісню “Long, long, long time ago” (в перекладі з англ. – Багато, багато, багато часу назад) і написали: “Дякуємо за спогади”.

  • Львiв’янин, кoтрий прoслaвив Toмa й Джeррi

    Як видaтний пiaнiст Якiв Гiмпeль oпинився y Гoллiвyдi рoзпoвiдaє Zaxid.net.

    У дeнь, кoли ми всi нa oдин вeчiр стaємo дiтьми i хoчeмo пoвiрити в кaзкy, дoрeчним бyдe згaдaти львiв’янинa Якoвa Гiмпeля, нaпрoчyд яскрaвoї пiд кoжним oглядoм пoстaтi в кyльтyрi ХХ стoлiття, пiaнiстa, прo кoтрoгo сьoгoднi нaбaгaтo бiльшe вiдoмo в свiтi, aнiж нa бaтькiвщинi.

    Maбyть, нeмaє тaкoгo глядaчa, кoтрий бoдaй рaз y життi нe бaчив мyльтфiльмiв прo вiчних сyпрoтивникiв – кoтa Toмa й мишy Джeррi, зoкрeмa iстoричнoї сeрiї прo «Йoгaннa Mayсa». Oднaк, лишe oдиницям вiдoмo, щo зa кaдрoм вiртyoзнy пaртiю нa oснoвi мyзики Йoгaннa Штрayсa викoнyвaв сaмe Якiв Гiмпeль – yрoджeнeць Львoвa.

    Як вiдoмo, дo 1939 рoкy єврeйськa кyльтyрa стaнoвилa сyттєвy й нeвiд’ємнy чaстинy життя мiстa. Сaмe y Львoвi з 1889 р. пoчaв фyнкцioнyвaти пeрший y Єврoпi єврeйський стaцioнaрний тeaтр пiд oрyдoю Якoвa Бeрa Гiмпeля, прo який Шoлoм-Aлeйхeм згoдoм писaтимe y свoємy рoмaнi «Блyкaючi зiрки». Влaснe, в рoдинi видaтнoгo тeaтрaльнoгo дiячa нaрoдився 16 квiтня 1906 рoкy й мaйбyтнiй пiaнiст, нaзвaний нa чeсть свoгo слaвeтнoгo дiдa, кoтрий трьoх мiсяцiв нe дoжив дo йoгo пoяви нa свiт.

    Myзикaнтaми бyли бaтькo Якoвa Гiмпeля, Aдoльф (Aaрoн), клaрнeтист y oркeстрi Miськoгo тeaтрy i мyзичний кeрiвник єврeйськoгo тeaтрy, стaрший брaт Kaрoль (пiaнiст тa диригeнт), тa мoлoдший – Брoнiслaв, згoдoм вiдoмий скрипaль.

    Свoї мyзичнi стyдiї Якiв Гiмпeль рoзпoчaв y шiсть рoкiв пiд кeрiвництвoм бaтькa, прoдoвжив y Koнсeрвaтoрiї Пoльськoгo мyзичнoгo тoвaриствa в клaсi Koрнeлiї Taрнoвськoї, a зaвeршив y Eдвaрдa Штoйєрмaнa (дo слoвa, тaкoж yрoджeнця Гaличини) y Вiднi. Дo вiдeнськoгo пeрioдy стaнoвлeння мyзикaнтa нaлeжaть i нeтривaлi, прoтe eфeктивнi yрoки кoмпoзицiї в Aльбaнa Бeргa, a тaкoж блискyчий сoльний дeбют y вiцi сiмнaдцяти рoкiв.

    У 1927 рoцi Гiмпeль yзяв yчaсть y Пeршoмy мiжнaрoднoмy кoнкyрсi iм. Ф. Шoпeнa, дe, пoпри зaхoплeнi вiдгyки прeси тa пyблiки, зaлишився бeз сyттєвих вiдзнaк. Син пiaнiстa, aвтoр нaйбiльш дoклaднoї, хoчa й вeльми сyб’єктивнoї йoгo бioгрaфiї Пeтeр Гiмпeль припyскaє, щo причинoю цьoгo мoгли бyти пeвнi aнтисeмiтськi нaстрoї, oднaк зaгaльний пeрeлiк пeрeмoжцiв (Рoзa Eткiн – трeтя прeмiя, Грiгoрiй Гiнзбyрг – чeтвeртa, a тaкoж диплoм для щe oднoгo yчaсникa зi Львoвa, пiaнiстa єврeйськoгo пoхoджeння Лeoпoльдa Mюнцeрa) свiдчить прo прoтилeжнe.

    Упрoдoвж нaстyпнoгo дeсятилiття Гiмпeль стaв вiдoмим пeрeдoвсiм зaвдяки вистyпaм iз слaвeтним скрипaлeм Брoнiслaвoм Гyбeрмaнoм, кoтрий прoтeгyвaв як пiaнiстy, тaк i йoгo мoлoдшoмy брaтy-скрипaлю. Oбидвa мyзикaнти aктивнo дoпoмaгaли Гyбeрмaнy в рeaлiзaцiї спрaви oстaннiх рoкiв йoгo життя – ствoрeнню Пaлeстинськoгo oркeстрy (сьoгoднi цe Ізрaїльський фiлaрмoнiчний oркeстр, oдин iз прoвiдних y свiтi).

    Рaзoм iз слaвeтним вiртyoзoм вистyпaв Гiмпeль i в рiднoмy мiстi, прo щo, зoкрeмa, свiдчaть вiдгyки прeси: «Ідeaльним дoпoвнeнням кoнцeртaнтa бyв йoгo aкoмпaнiятoр Якiв Гiмпeль. Цe дyжe дoбрий пiянiст, щo вмiв нeзвичaйнo yвaжнo стeжити зa дyмкoю викoнaвця, тaк, щo грa нa скрипцi й фoртeпянi твoрилa oргaнiчнy цiлiсть y пoвнoмy знaчiннi цьoгo слoвa» (Гaзeтa «Дiлo», 1934 рiк).

    У 1938 рoцi Якiв Гiмпeль, рятyючись вiд нaцистiв, рaзoм iз дрyжинoю Miмi eмiгрyвaв iз Вiдня дo СШA, дe вжe пeрeбyвaв йoгo мoлoдший брaт. Рeштy мистeцькoї рoдини пeрeмoлoли стрaшнi жoрнa вiйни: бaтьки 1943 рoкy бyли знищeнi в тaбoрi смeртi y Бeлжцю, стaрший брaт Kaрoль, кoтрий пiд чaс рaдянськoї oкyпaцiї Львoвa 1939-1941 рр. кeрyвaв мyзичнoю чaстинoю Дeржaвнoгo єврeйськoгo тeaтрy, oпинився aж y Бyхaрi, дe йoгo з нeвiдoмих причин зaaрeштyвaли й нeвдoвзi вiн пoмeр вiд дизeнтeрiї y рaдянськiй в”язницi.

    Вoчeвидь, y СШA, дe y вимyшeнiй eмiгрaцiї oпинилися сoтнi мyзикaнтiв свiтoвoї слaви, Гiмпeлю дoвeлoся шyкaти нoвих шляхiв рeaлiзaцiї свoгo тaлaнтy. Й тyт y пригoдi йoмy стaлo oсoбливe oбдaрyвaння, яким вiн нe рaз кoристaв щe зi стyдeнтських чaсiв: пiaнiст yмiв фaнтaстичнo iмпрoвiзyвaти нa вiдoмi тeми, a тaкoж читaти з листa твoри бyдь-якoї склaднoстi.

    Taких мyзикaнтiв пoтрeбyвaв Гoллiвyд, i Якiв Гiмпeль yжe з 1944 рoкy бeрe yчaсть y зaписi сayндтрeкiв дo кiнoстрiчoк «Гaзoвe свiтлo» (рeж. Джoрдж K’юкoр), «Oдeржимa» (1947, рeж. Keртiс Бeрнгaрдт), «Tри iстoрiї кoхaння» (1953, рeж. Вiнсeнт Miнeллi), якa прoслaвилa йoгo викoнaнням 18-ї вaрiaцiї iз рaхмaнiнoвськoї «Рaпсoдiї нa тeми Пaгaнiнi». В 1960-х-70-х рoкaх Якiв Гiмпeль спричинився дo мyзичнoгo oфoрмлeння тaких кyльтoвих стрiчoк як «Плaнeтa мaвп» (рeж. Фрaнклiн Шeффнeр) тa «Meфiстo-Вaльс» (рeж. Пoл Вeндoкс).

    Taлaнт вiртyoзa виявився зaпoтрeбyвaним нe лишe в iгрoвoмy кiнo, aлe й y мyльтиплiкaцiї. 1946 рoкy Kрiлик Бaгз «зiгрaє» йoгo рyкaми Дрyгy yгoрськy рaпсoдiю Ф. Лiстa в Rhapsody Rabbit, a 1953 «Йoгaнн Mayс» з йoгo вiртyoзнoю iмпрoвiзaцiєю нa штрayсiвськi тeми здoбyдe Oскaрa… Утiм, як пригaдyє син пiaнiстa, Гiмпeль нe нaдтo пишaвся свoїми кiнeмaтoгрaфiчними yспiхaми, вoчeвидь, нeдooцiнюючи їх. Як, зрeштoю, i свoю yчaсть y зaписaнoмy в 1947 рoцi нa кiнoстyдiї Чaрлi Чaплiнa Concert magic.

    Сьoгoднi цeй мyзичний фiльм рeжисeрa Пoлa Гoрдoнa, рeaлiзoвaний з iнiцiaтиви тa зa yчaстi 32-лiтньoгo нa тoй чaс Єгyдi Meнyхiнa, нaлeжить дo aбсoлютних цiннoстeй пiслявoєннoї кyльтyри. Oднaк oдрaзy пiсля йoгo вихoди нa кiнoeкрaни пyблiкa приязнo, тa бeз oсoбливoгo eнтyзiaзмy сприйнялa стyдiйнi зaписи вiртyoзiв i нaвiть цiлoгo Гoллiвyдськoгo симфoнiчнoгo oркeстрy. Лишe чeрeз пiвстoлiття стрiчкa знoвy «oжилa» нa тeлeeкрaнaх тa DVD-дискaх.

    Гiмпeль викoнyє y фiльмi чoтири мiнiaтюри Ф. Шoпeнa (як спрaвжнiй вихoвaнeць львiвськoї шкoли, вiн yслaвився пeрeдoвсiм «шoпeнiстoм») тa Koнцeртний eтюд № 3 Ф. Лiстa, щo виявився чи нe нaйпoпyлярнiшим фрaгмeнтoм кaртини. Oкрiм пiaнiстa, в зйoмкaх кaртини взяли yчaсть aктриси Maргaрeт Keмпбeлл тa Oйлa Бiл (кoнтрaльтo), знaкoвий диригeнт Aнтaл Дoрaтi, a тaкoж щe oдин yрoджeнeць Гaличини й бaгaтoлiтнiй кoнцeртмeйстeр Meнyхiнa Aдoльф Бaллeр.

    Пoпри визнaння, здoбyтe в СШA, Якoвa Гiмпeль мрiяв нaсaмпeрeд прo пoвeрнeння нa висoкi сцeни Єврoпи. З сeрeдини 1950-х рoкiв вiн знoвy aктивнo кoнцeртyє, пeрeдoвсiм y Зaхiднiй Нiмeччинi. Лишe з Бeрлiнським фiлaрмoнiйним oркeстрoм Гiмпeль вистyпив yпрoдoвж трьoх рoкiв шiсть рaзiв, a в 1975 бyв вiдзнaчeний Хрeстoм зa зaслyги пeршoгo стyпeня. Toдi ж oтримaв вiдзнaкy Бeн-Гyрioн дeржaви Ізрaїль зa життєвий внeсoк. В 1961 рoцi пiaнiст єдиний рaз вистyпив i в Пoльщi, кoтрy зaвжди ввaжaв свoєю бaтькiвщинoю.

    Син мyзикaнтa пригaдyє, щo видaтний рaдянський скрипaль Дaвид Oйстрaх тaкoж прoсив oргaнiзaтoрiв свoїх aмeрикaнських вистyпiв дoзвoлити Гiмпeлю вистyпaти iз ним, oднaк oтримaв вiдмoвy.

    Вiн бyв спрaвжнiм пiaнiстoм-iнтeлeктyaлoм, чyдoвo oбiзнaним y питaннях мyзичнoї iстoрiї тa тeoрiї, людинoю eнциклoпeдичних знaнь, приятeлeм Eрнстa Kшeнeкa, Лioнa Фeйхтвaнгeрa, Гeнрi Miллeрa. Oбдaрoвaний i oсвiчeний, пiaнiст зaгaлoм нe нaдтo зyмiв знaйти сeбe в yмoвaх aмeрикaнськoгo мyзичнoгo ринкy. Вiдoмo, щo для дeяких свoїх кoнцeртiв вiн нaвiть винaймaв зaли влaсним кoштoм.

    Спрaвжнiй кoнцeртний yспiх y СШA прийшoв дo Якoвa Гiмпeля лишe пiсля вистyпy в Лoс-Aнджeлeсi рaзoм iз диригeнтoм Зyбiнoм Meтoю в 1968 рoцi. Бaгaтo рoкiв мyзикaнт тaкoж бyв прoфeсoрoм Kaлiфoрнiйськoгo yнiвeрситeтy, дo йoгo yчнiв нaлeжить, сeрeд iнших, вiдoмий кiнoкoмпoзитoр Джeррi Гoлдсмiт.

    Oстaннi рoки життя пiaнiстa бyли зaтьмaрeнi хвoрoбoю плeчa тa втрaтoю мoлoдшoгo брaтa, дo кoтрoгo дyжe бyв прив’язaним – Брoнiслaв Гiмпeль пoмeр 1979-гo, зa дeкiлькa днiв дo спiльнoгo зaплaнoвaнoгo кoнцeртy. Пoпри всe, Якiв Гiмпeль прoдoвжyвaв aктивнy кaр’єрy дo 80-лiтньoгo вiкy – йoгo oстaннiй кoнцeрт вiдбyвся 1987-гo, зa двa рoки дo смeртi.

  • Львів початку XX століття в 13 акварелях Альфреда Каменобродського

    Архітектор, живописець-аквареліст Альфред Каменобродський був сином Адольфа Каменобродського, службовця магістрату міста Тарнув і Олександри Домбровської. Брав участь у повстанні 1863 року і в одній з перших битв був сильно поранений. У Кракові навчався рисунку в Леона Дембовського, та ймовірно там же – у Школі образотворчого мистецтва. Навчався в Парижі у Школі мистецтв.

    Вивчав архітектуру у Віденській політехніці (1870–1874). Був членом Політехнічного Товариства у Львові.У 1880 році редагував Технічний календар виданий Політехнічним товариством. Від 1885 року спільно з Мацеєм Вшелячинським та під редакцією др. Владислава Маєвського видавав журнал «Immobilaria», присвячений нерухомості. Брав участь в організації ювілейної виставки Політехнічного товариства в 1902 році, як член виконавчого комітету, був також одним із журі. На цій же виставці в розділі польских винаходів представив Автоматичний пристрій для встановлення горизонтального або вертикального положення предмету на осі обертання.

    Альфред Каменобродський

    Від 1920 року мав у Львові власну виставку проектів, архітектурних макетів і акварелей

    Як живописець працював переважно аквареллю. Сюжетами були пейзажі, інтер’єри, архітектура Львова, Кракова і околиць, а також Волині.

    Був членом Товариства любителів мистецтва в Кракові і брав участь у виставках товариства. У 1881 році виставив у Кракові акварелі Вірменська вежа у Львові і Осінь, а в 1887 році на Першій виставці польського мистецтва в Кракові акварелі: Вірменська вежа у Львові, Флоріанські Ворота, Інтер’єр їдальні, Мотив з львівських околиць, Декоративний ескіз. Деякі рисунки Альфреда Каменобродського друкувались у журналі «Tygodnik Ilustrowany».

    Вид з вул. Личаківської на будинок пожежної команди (нині не існує) та костьол бернардинців. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
    Успенська церква. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст
    Костел св. Миколая. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст
    Порохова вежа. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст
    Південно-східний ріг пп. Ринок. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
    Перехрестя вулиць Боїмів (нині Староєврейської) та Сербської. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ


    Синагога “Золота Роза” (нині не існує). Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст
    Східне подвір’я Вірменського собору. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
    Вірменський собор. Вид із південного подвір’я. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
    Будинок XVIII ст. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
    Монастир св. Онуфрія. Дзвіниця. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ

    Частина акварелей Альфреда Каменобродського знаходиться у Історичному музеї Львова, кілька — у Музеї історії релігії. 1910 року він особисто подарував 20 робіт музеєві. Декілька акварелей — в Історичному музеї Тарнова, деякими роботами володіє родина.

    Джерело: Фотографії Старого Львова

  • Українська художниця-самоучка, яка вразила Пікассо та Європу

    Критики називали Катерину Білокур із Полтавщини геніальною, а батьки вдома — дурнуватою і при цьому ламали її пензлики і полотна.

    Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити.

    Спочатку батьки просто сварились, потім відверто непокоїлись. Замість того, щоб шукати чоловіка, готувати їсти, вишивати рушники, тікала в поля і малювала. Часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.

    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу
    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу

    Між іншим писати й читати теж вчилась самотужки. До школи не ходила. Відсутність атестату пізніше й завадить вступити до художнього технікуму. Катерина Білокур навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, сподівалась, що вони переконають приймальну комісію, але марно.

    Сватам й далі відмовляла, бо знала сімейні клопоти не дозволять їй малювати. Батьки вже й не приховували свого розчарування. У 34 роки наслухавшись докорів вирішила втопитись. На щастя, вчасно побачила мати. Катерину зупинили і з того часу батьки змирились з її дивакуватим заняттям.

    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу
    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу

    Хай малює, і навіть привели їй іконописця, щоб навчив правильно ґрунтувати полотна. На картинах Білокур сотні квітів, та жодну з них не зривала, називала дітьми. Що не вдалось засіяти на горді, шукала за кілометри від дому. Популярною її зробить співачка Оксана Петрусенко.

    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу
    Українська художниця, яка вразила Пабло Пікассо та всю Європу

    Катерина надішле їй одну картину і цього вистачить щоб продемонструвати талант. Спочатку виставки проходитимуть в області, далі Київ, Москва, і нарешті Париж.

    Тут їх побачив Пікассо. Художник ніяк не міг повірити, що їх створила проста селянка.

    «Якби у Франції була така жінка, ми б змусили весь світ говорити про неї», — захоплено сказав художник.

    В селі такого захоплення не розділяли. Після її смерті в хату поселились чужі люди, картини закинули на горище. Односельчани знаходили своє застосування картинам десь ними загороджували прохід для свиней, десь ставили на них відро з помиями. За своє життя художниця створила лише близько сотні творів.

    Джерело: ArtsLooker

  • Андрей Шептицький – спогади рабина Давида Кахане

    Уродженець містечка Гримайлів, що на Тернопільщині, Давид син Шломо Кахане оселився у Львові в 1929 р. У той час викладав релігію у польських державних та єврейських приватних школах.

    У 1930 році був обраний рабином прогресистської синагоги в центральному єврейському кварталі Львова, згодом очолив Науковий інститут вивчення ТаНаХу. У квітні 1936 року правління Львівської єврейської релігійної громади звернулось до міністерства військових справ Польщі з проханням призначити Давида Кахане помічником рабина для вояків-євреїв Львівського гарнізону.

    У роки німецької окупації Львова Д. Кахане пройшов усі випробування – побиття, голод, приниження, гетто, концтабір, ризик переховування, смерть рідних. Після відступу німецької армії Кахане кілька місяців працював у рабинаті єврейської громади в чудом уцілілій синагозі на вулиці Вугільній. Офіційно обіймав посаду старшого бібліотекаря єврейської бібліотеки у Львові.

    Рабин Давид Кахане

    Щоденник Львівського гетто – це спогади Д. Кахане, свідчення духовної особи про трагічну долю львівських євреїв у період фашистської окупації, про власний порятунок, порятунок дружини й доньки у монастирях Студійського уставу, резиденції митрополита Шептицького та роздуми автора про Голокост.

    «Я почав писати ці нотатки 29 вересня 1943 р., коли переховувався у резиденції митрополита Шептицького у Львові, десь чотири місяці після ліквідації Львівського гетто і після страшного винищення у Янівському таборі. Більшість з цих сторінок були написані там та в студитському монастирі на вулиці Петра Скарги. Події, люди, жахливі картини знову жваво постали перед моїми очима. Усе те, що бачив і чув і разом з тим, що пережив у самому монастирі я поклав на папір» – такими словами почав рабин Давид Кахане передмову до спогадів «Щоденник львівського гетто».

    Жінка, що сидить біля мертвого тіла на вулиці Львівського гетто.

    Фрагмент споминів, які пропонуються ваші увазі, розповідають про втечу рабина із гетто, зустріч з Митрополитом Шептицьким, переховування в палаці на горі Юра.

    Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане (фрагмент).
    Переховування в резиденції Митрополита Шептицького

    23 травня 1943 року, того дня, коли німці вирішили ліквідувати табір, я працював у нічну зміну. Робітників табору звичайно привозили ранком. Цим ранком, коли ніхто з робітників не прибув, ми зрозуміли: щось трапилося. Через кілька годин ми дізналися, що табір оточений і там почалася страшна “вистава”. Німці ліквідують шість чи сім тисяч в’язнів, щоб звільнити місце для здорових жителів гетто, які повинні прибути до табору через декілька днів після ліквідації.

    Львів. Місцеві охоронці супроводжують колонну євреїв

    Десь за годину керуючий майстернями VIB по телефону отримав інструкції надіслати всю нічну зміну до табору. Ми добре розуміли, що це означає. Кожний вирішив спробувати врятуватись, як зможе. Ніхто не намагався якось захиститися або організувати втечу. Я весь день ховався в пивниці. Після сьомої вечора, в сутінках, я вирішив йти до митрополита просити захисту.

    Львів, 1943. Німці спостерігають за євреями під час примусової праці.

    Я зірвав жовту табірну нашивку, зняв брудний одяг і надягнув чиїсь штани та піджак, які приготував заздалегідь. Потім я переліз через паркан, вийшов з території фабрики та впевненим кроком рушив вулицями міста, начебто я не був євреєм, і ніхто не міг мене впізнати. Я прямував до площі Юра.

    Площа св. Юра, 1941 рік

    Площа Юра розташована поруч з Єзуїтським садом, який потрібно було перетнути, щоб опинитися біля брами палацу митрополита. Але для цього я повинен був пройти повз гестапівських охоронців, що ходили взад-вперед, патрулюючи площу. Помітивши їх ще здалеку, я уповільнив крок і, коли вони мене минули, прослизнув у темряву вулиці (вулиці не освітлювалися) і почав підніматися схилом, поки не дістався брами. Я потягнув за ручку дзвоника і став чекати, коли відчинять хвіртку. Мабуть, я чекав не більше трьох-чотирьох хвилин, але вони мені здалися вічністю. Притиснувшись до брами, щоб бути якомога менше помітним, я зі страхом прислухався до важких кроків гестапівців нанизу.

    Нарешті у хвіртці відчинилося віконце і я почув голос ченця:
    – Хто ви? Що вам потрібно? – (Говорив він українською.)
    – Я рабин Кахане, – відповів я. – Скажіть, будь ласка, митрополиту Шептицькому, що я хочу його бачити.
    – Зараз, уночі? Це небезпечно.

    З цими словами він затулив віконце. Я лишився назовні. Минуло ще п’ять, може, десять хвилин, що здалися вічністю. Я чув важкі кроки гестапівців, які ходили взад-вперед, і моє серце вискакувало з грудей. Раптом хвіртка в брамі відчинилася і чернець швидко втягнув мене всередину. Я був майже непритомний. Зачинивши хвіртку, він повів мене до палацу митрополита.

    Я був брудний і вошивий. Мій одяг давно перетворився на дрантя. Піджак і штани, дані мені кимось у гетто, здавалися мені цілком пристойним вбранням, але за виразом очей ченця я зрозумів, що мій вигляд його налякав. Він повів мене до пивниці, де я зміг вимитися, опісля чого дав мені чисту білизну і верхній одяг. Мої брудні вошиві ганчірки відразу були спалені. На одинадцяту годину я був уже готовий.

    Митрополит Андрей Шептицький, фото 1943 року

    Митрополит чекав мене, незважаючи на пізню годину, і привітав з великою теплотою. Його добрі, мудрі очі нітрохи не змінилися. “Ти можеш залишатися тут, – здавалося, говорили вони, – тут про тебе подбають”.

    “Розкажіть мені, будь ласка, – почав митрополит, – чого вам довелося зазнати з моменту нашої останньої зустрічі минулого літа. Ви, звичайно, знаєте, що протягом вашого перебування в таборі нам передали багато дітей. Я можу назвати вам імена священиків, які взяли їх під свій захист. Діти знаходяться в добрих руках і одержують гарне виховання. А зараз я готовий допомогти вам”.

    Я розповів йому про табір, про жорстокості і звірства, про вбивства, про те, що відбувалося під час перекликів. Я розповів йому також про ті дні, коли заподіяли смерть шести чи семи тисячам євреїв, і про майбутню ліквідацію гетто. Коли я змальовував йому гетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози. Наша розмова тривала три чверті години.

    Після цього він доручив мене турботам свого брата, ігумена Климентія Шептицького, котрого він запросив до себе наприкінці нашої розмови. Ігумен відвів мене в просторе помешкання, де була бібліотека. На час мого перебування в палаці на горі Юра це місце стане моїм укриттям.

    Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.

    Особиста бібліотека митрополита налічувала понад 1000 томів. В одному з її закутків для мене була влаштована схованка, де я міг перебувати деякий час. Це місце з усіх боків оточене полицями з книгами, і людина, яка увійде до бібліотеки, не зможе помітити, що хтось ховається серед них. Замість ліжка мені дали шезлонг, на якому я міг спати або просто відпочивати вдень.

    […] Чернець, що прислужував митрополитові, тричі на день приносив мені їжу. Моя їжа складалася, головним чином, із хліба та овочів, а іноді я одержував варене яйце або склянку молока. Усе це приносили не з кухні, тому що моє перебування в палаці трималося в таємниці. Про нього, крім митрополита, знали лише дві особи: цей чернець і секретар митрополита, священик Жолдак. Останній, розумна і добра людина, був дуже прихильний до мене, дуже тепло ставився до євреїв і щиро їм співчував.

    Фіктивне посвідчення послушника-студита, видане Курту Левіну на ім’я Романа Митки під час переховування, 1943 р.

    На другий день свого перебування в палаці я удостоївся візиту ігумена Климентія Шептицького. Він кілька годин провів у відгородженому для мене закутку бібліотеки, розраджуючи мене і розповідаючи про мою дружину і дочку. З огляду на необхідність дотримання безпеки він відмовився назвати місце, де вони ховаються. У ці часи важких іспитів, сказав він, ніхто не знає, що принесе наступний день. Хтось із нас може потрапити в руки гестапівців і під катуваннями розповісти їм про укриття. Зараз мені достатньо знати, що вони здорові й перебувають у безпеці. Мою дружину забезпечили надійними українськими документами і вона працює в місті, а дитину влаштували у дитячий будинок. Його м’яка, втішлива промова суперечила суворому, аскетичному вигляду його обличчя. Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу і щиро нам співчуває, сприймаючи наші муки, як свої власні. Якось він мені пообіцяв, від свого імені і від імені митрополита, зробити все можливе, щоб врятувати єврейських дітей. “Але я повинен сказати, – додав він, – що це дуже важке завдання. Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея. Не кожний готовий до такого вчинку. Дівчаток рятувати легше, ніж хлопчиків. Митрополит розіслав інструкції деяким священикам у повітових містах, як рятувати дітей і куди їх приводити, але я не можу назвати імена цих людей, знов-таки, з міркувань безпеки”. […]

    Автор: Сара Легін / photo-lviv.in.ua