ЛЬВІВ1256

Категорія: Видатні люди

  • Юрій із Кульчиць, який відкрив у Відні одну з перших кав’ярень

    20 лютого 1694 р. від сухот у 54-річному віці помер герой Відня, особистий перекладач австрійського імператора із турецької мови, «цісарський придворний кур’єр» у Туреччині; засновник першої в Європі мережі кав’ярень, автор «кави по-віденськи» Юрій Кульчицький.

    Та про все по порядку. Село Кульчиці, що на Львівщині, дало світові трьох гетьманів: Петра Конашевича-Сагайдачного, Марка Жмайла-Кульчицького, Павла Павлюка (Бута). Нащадок Сагайдачного шляхтич Юрій Франц Кульчицький походив із родини українських шляхтичів православного «руського» роду Кульчицьких-Шелестовичів, які мали власний герб «Сас», із села Кульчиці, що на Львівщині. 20-річним Юрко подався на Січ. Тямущий юнак знав латину, німецьку, польську, румунську, угорську, тому Сірко наказав записати козака до школи тлумачів – майбутніх дипломатів, розвідників, перекладачів. Там вивчив Юрко мовні тонкощі татарської й турецької, дипломатичні хитрощі. Сірко призначив Кульчицького консулом на Микитинській Січі, а туркам сіллю в оці була наша Січ.

    У ніч на Різдво 1676 р. виступили 15 тисяч яничар Магомета ІV і 40 тисяч татар. Переконаний у своїй перемозі, турецький султан написав бундючного листа, а Юрій Кульчицький за завданням Сірка дав знамениту відповідь. Тому часом і називають Юрком знаменитого писаря, зображеного І. Рєпіним у «Запорожцях».

    Козаки гнали нападників аж до Бахчисараю. В одному з боїв Кульчицький потрапив у полон. Турок-господар відзначив розум січовика і поставив спочатку бухгалтером, потім своїм помічником. Філія господарської компанії була у Білгороді. Юрій викупився, працював перекладачем Орієнтальної компанії, яку заснували віденські купці під патронатом цісаря Леопольда І. У 1678 р. Кульчицький відкрив власну торгову компанію у Відні. Викупив Юрій з неволі кохану Одарку, одружився, чекав сина.

    Та 14 липня 1683 р. 200 тисяч шабель армії турецького султана Ахмета ІІ оточили Відень. Сумна доля чекала австрійську столицю і 16 тисяч її захисників. Порятунком могли бути тільки війська німців або поляків, але як їх покликати? Через облогу могла пройти відважна людина, яка добре знає мову та звичаї турків. Може, Юрій Кульчицький? Що ж, на п’ятому десятку на небезпеку не нариваються, але козаки за спини не ховаються – погодився.

    13 серпня Кульчицький, переодягнувся і видаючи себе за турецького купця, разом із сербом Джордже Михайловичем вночі пробрався до османського табору, а вдень, наспівуючи турецьку пісню рушив поміж ворожими шатрами. Він удавав із себе купця, який займається доставкою провіанту і обурюється апетитом турків. Навіть ага повірив переодягненому віденцю і запросив його з супутником погрітися до свого шатра. Проте в одному з придунайських сіл Ю. Кульчицького та його супутника селяни прийняли за справжніх турків і ледве не вбили.

    Він добрався до війська князя Лотаринзького, покликав на допомогу війська Яна Собезького і два загони запорожців. 12 вересня силами Карла V і польського короля Яна Собеського турецькі війська були розбиті. Столицю Австрії врятовано. Із рук графа Штаренберга Кульчицький одержав срібну медаль, грошову премію та кам’яний будинок у центрі району Wieden. Крім того, Кульчицькому надали право самостійно взяти собі в нагороду частину захопленого трофейного майна, і він вибрав 300 мішків кави. «Тобі треба верблюдячий корм? Забирай усі сто возів, бо ми їх у річку хотіли викинути».
    Щасливий Юрій мчить додому, тепер Одарочка йому буде каву готувати, а синок народиться – буде батьковою медаллю бавитися.

    Чорнішою за каву виявилася звістка: від турецької бомби загинула Одарка і ненароджений син. Від почутого, від ран, отриманих у бою, поточився козак. Доглядала за ним Марія Уршуля: вилікувала від ран тілесних і сердечних. Одружився Кульчицький з австрійкою.

    В ознаменування заслуг Кульчицького міська рада Відня подарувала йому будинок у районі Леопольдштадт і звільнила його компанію від податків на 20 років; 10 січня 1684 року Кульчицький був призначений особистим перекладачем з турецької мови австрійського імператора і отримав посаду «цісарського придворного кур’єра» у Туреччині. У 1684 р. у Відні та Зальцбурзі вийшла книга українця. В оригіналі книжка мала назву Wahrchafte Erzaelung, welcher Gestalt in der aengstichen turk. Belagerung etc. Durch das Feindlich Lager gedrungen, und die erste Kundschaft zuruck gebracht worden» (Wien und Saltzburg: I.B. Mayr, 1684). Вона стала справжнім «бестселером», нею зачитувалося багато поколінь вдячних австрійців і йшли за автографами.

    Спочатку Кульчицький розносив чорну турецьку каву без цукру вулицями міста в горнятках на таці, продавав порцію кави по крейцеру за філіжанку. Віденці слухали гірку розповідь січовика і запивали гірким плином… Згодом Юрій почав додавати в напій цукор та молоко – так народилася кава по-віденськи.

    Кав’ярня Юрія Кульчицького «Під синьою пляшкою»

    Кав’ярня «Під синьою пляшкою» була декорована у турецькому стилі, а на знак перемоги до віденської кави подавались рогалики у вигляді османського півмісяця, які випікав Пітер Вендлер. Рогалики Вендлера набули великого поширення в Австрії і у 1770 р. у Франції після переїзду туди Марії-Антуанетти, дочки австрійського імператора і дружини Людовика XVI, стали відомі на весь світ як круасани.

    Рисунок найстарішої віденської кав’ярні
    Світлина 1910 року. Відень

    Помер герой Відня і засновник першої в Європі мережі кав’ярень 20 лютого 1694 р. від сухот у 54-річному віці. Його було поховано з великими почестями на центральному кладовищі Відня поблизу собору Святого Стефана.

    І живе в США у Янг-Тауні професор історії – праправнук козака, який навчив Європу пити каву по-віденськи.

    Ще у 1862 р. одну з віденських вулиць було названо на честь Юрія-Франца Кульчицького — Kolschitzkygasse. До цього часу у Відні на вулиці Фаворітенштрасе існує кав’ярня з промовистою назвою «Grand Cafe Zwirina zum Kolschitzky», а у 1885 р. на висотi першого поверху, на кошти місцевого кав’ярника Карла Цвіріни вiдкрито бронзову статую Юрiя Кульчицького в турецькому одязi, який нагадує про його славний подвиг. У лiвiй руцi вiн тримає тацю з фiлiжанками, а в правiй кавник, з якого наливає каву у фiлiжанки. З правого й лiвого боку видно турецькi хоругви i зброю. На обличчi Кульчицького типовi козацькi вуса. Цей пам’ятник автор виконав безкоштовно в ливарнi Гернiка за проектом вiденського скульптора Емануїла Пенделя.

    У Відні щорічно у жовтні власники кафе прикрашають вітрини своїх закладів портретами Юрія Кульчицького на знак пошани до народного героя і колишнього керівника віденського цеху продавців кави.

    Пам’ятник Кульчицькому
    у Відні
    Юрій Кульчицький. Відень, мозаїка у районі Фаворітен, вул. Лаксенбург, 1-5

    Шанують свого земляка у Львові.

    © anderver.livejournal.com
    © anderver.livejournal.com

    Пишаються і у Кульчицях на Львівщині

    Джерело: uahistory.com

  • Перший, хто поєднав вишиванку з буденним одягом був Іван Франко

    Чи знали ви, що перший, хто поєднав вишиванку з буденним одягом був Іван Франко. Він носив її під піджак та жилет.

    Саме у такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.

    Відомо, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків.

    Письменник виніс цю традицію з отчого дому і не зраджував їй упродовж усього життя. «…Так як його мати та члени родини носили прекрасно вишиті сорочки, так і він на ціле своє життя лишився вірний традиції свого народу». Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обов’язковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.

    …За іронією долі, Іван Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя і виховав у цій традиції своїх дітей, похований був у чужій сорочці. Ольга Роздольська (дружина українського фольклориста і етнографа Осипа Роздольського) згадувала, що, коли заходились готувати покійного в останню путь, то «показалося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський (шкільний приятель Івана Франка та адвокат, що був опікуном поета з часу його хвороби) послав когось до (покійної вже) Герміни Шухевичевої, що зараз-таки прислала гарну вишивану сорочку свого померлого мужа. В ту сорочку і стареньке вбрання вдягнули студенти покійника». Це було 28 травня 1916 року. Тоді, як і сьогодні, у повітрі пахло весною, війною і порохом…

    Проте, незважаючи на цей прикрий факт, образ Франка у нашій національній свідомості і досі невіддільний від вишиванки. Таким він постає перед нами не тільки на прижиттєвих фото, а й на численних графічних та малярських портретах; навіть у скульптурних зображеннях класика часто-густо прозирають обриси українського орнаменту. Геній планетарного мірила, він завжди підкреслював своє національне єство, зумівши гармонійно поєднати прадавні узори народної вишиванки з костюмом модерного покрою західного взірця. Так само, як успішно поєднав своє глибинне, органічне українство – з рафінованою, іманентною європейськістю.

  • У Львові оголосили Рік архітектора Івана Левинського

    2019-ий у Львові буде приурочений до 100-річчя з дня смерті архітектора Івана Левинського. Про це під час брифінгу 7 лютого повідомили його ініціатори – Львівська обласна організація спілки архітекторів України та арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея», передає кореспондент Tvoemisto.tv.

    Також до події доєдналися ще 18 інституцій міста, зокрема департамент містобудування ЛМР, державний архів Львівської області, Інститут архітектури НУ ЛП, Академія мистецтв тощо.

    «Усі їздять до Львова, але бачать його не зі сторони архітектурного ансамблю. Львів бачать розважальним і туристичним, але люди не розуміють, що величезна доля цього туристичного потенціалу сформована такими підприємцями, як Іван Левинський», – каже Павло Гудімов.

    У межах Року Івана Левинського у Львові планують провести тематичні виставки, лекційні бесіди, маршрути, дитячі і міжнародні проекти. Кульмінацією проекту має стати міжнародна конференція у Відні.

    «Іван Левинський для свого часу був надзвичайно сучасним. Ми маємо розширити знання про нього з середовища глибоких інтелектуалів до кола орієнтованих на культуру людей. Чи можемо ми сьогодні актуалізувати постать архітектора? Говорити про нього як про девелопера, урбаніста, мецената? Ми також маємо показати Івана Левинського Києву, Харкову, Дніпру і Одесі», – наголошує Павло Гудімов.

    Відразу після брифінгу відбулася перша дискусія «Місто і будівничий. Сучасний погляд», під час якої партнери Року Івана Левинського мали спільно сформувати план дії в межах проекту.

    Архітектор Іван Іванович Левинський (1851-1919) в молоді роки

    Довідка:

    Іван Левинський, одна з найцікавіших постатей в історії архітектури і містобудування Львова початку ХХ століття, народився 6 липня 1851 p. у галицькому містечку Долина поблизу Станіслава (сьогодні Івано-Франківськ). У 1875 p. закінчив Львівську Політехніку з відзнакою і незабаром відкрив своє власне архітектурне бюро, фірму будівничих матеріалів і керамічну студію. Від 1903 p. професор, викладав архітектуру на Львівській Політехніці.

    Левинський був членом декількох товариств галицьких русинів – “Просвіти,” “Сільського господаря”, студентського товариства “Основа”, патроном освітянського робітничого товариства “Поступ”, членом ради Національного музею.

    Депортований росіянами у 1914 p. до Києва разом з численними представниками польської інтеліґенції, Левинський заснував аґрономічно-технічне товариство “Праця” і з будував у Києві католицьку церкву в “гуцульському стилі”. По поверненню до Львова у 1918 p. невдовзі занедужав і помер наступного року.

    Події листопада 1918 року, проголошення ЗУНР сповнюють І.Левинського новими ідеями і планами, але поразку українців в боях за Львів він переживає дуже болісно.

    Не дивлячись на те, що І.Левинський відзначався рівними відносинами із своїми польськими колегами, у травні 1919 року заявив протест проти поневолення Польщею Західної України і відмовився присягнути на вірність польській державі. Його фірма стає об’єктом бойкоту, а сам професор перебуває в опалі.

    Наприкінці травня 1919 року І.Левинського звільняють з посади професора кафедри. Все це його підриває здоров’я. Помер професор 4 липня 1919 р. від інфаркту, похований на Личаківському цвинтарі у Львові, поле №73.

    Серед найвідоміших робіт автора – будинок акціонерного товариства «Дністер» на вулиці Руській, 20 (сучасна перша міська поліклініка), житловий будинок на вулиці Бандери, 6, адмін. корпус НЛТУУ на вул. Чупринки, 103, а його фірма була однією з будівельних компаній зі зведення нової будівлі головного залізничного вокзалу Львова у 1902 році.

    Земляні, мулярські, каменярські роботи та бетонування під час будівництва львівського оперного театру доручено саме фірмі Івана Левинського.

    Сучасна будівля готелю “Жорж”. Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським і 1899 року затверджені магістратом.

    Він також проектував і будував лікарні і санаторії у Городенці, Коломиї, Тернополі, Ворохті, Заліщиках і Золочеві.

    Будинок акціонерного товариства “Дністер” у Львові (тепер міська поліклініка № 1, вул. Руська, 20). архітектор Іван Левинський
    Монастир та гімназія василіянок, 1908 (теп. головний корпус Національного лісотехнічного університету України) на Ген. Чупринки, 103
    Житловий будинок на вул. Бандери, 6 © Сергій Криниця
    Вул. Академіка Богомольця, 06 – Центр міської історії. Триповерховий житловий будинок споруджений у 1906 р. за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського, як чиншова кам’яниця підприємця Леона Штаубера.
    Житловий будинок у Львові (вул. Чупринки, 60). архітектор Іван Левинський (1911 р.)
    Житловий будинок на вул. Коновальця, 71 © Надія Кутяк

  • Цей день в історії: відбулась коронація Данила Галицького

    7 жовтня 1253 відбулась коронація і помазання галицько-волинського правителя Данила Романовича (Галицького) королівською короною, надісланою Папою Іннокентієм IV. Король Данило (1201 – 1264) відновив і розбудував Галицько-Волинську державу.

    Урочиста коронація нового монарха Європи відбувалася в дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці (місто Дорогичин у теперішній Польщі). Данилові на той час було 52 роки, а його держава була чи не найбільшою в тогочасній Європі – простягалася від Бугу аж до самого Дніпра.

    Папа Римський Інокентій ІV виношував ідею антитатарського хрестового походу, до якого прагнув долучити ряд європейських країн. Відтак звернув увагу на Галицько-Волинську державу, територія якої була однією з найбільших у Європі.

    Традиційно вважається, що і Данило Галицький прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі.

    Тоді посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.

    Коронація Данила Галицького папою римським Інокентієм ІV-им.

    Важливим наслідком коронації  стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому допомогу. Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила Галицького.

    Втім, королівська корона не принесла бажаного. Безрезультатно завершилася боротьба за австрійську спадщину (син Данила Роман не став австрійським герцогом), ніхто не відгукнувся на відозви папи про хрестовий похід. Все це привело до охолодження відносин із Римом. Вже наступник Інокентія ІV папа Олександр ІV воpоже ставився до Русі: пoгрoжував Данилу Галицькому церковним прoкляттям за відмову служити апостольському престолу, підбивав литовського короля Міндовга (коронувався в тому ж таки 1253-му) до нападу і дарував відпущення грiхів тевтонцям, які виступали проти русичів.

    Тим не менш ще півстоліття по тому правителі Галицько-Волинської держави титулували себе «королями Русі».

    Сама корона кілька століть зберігалася в Перемишлі. Була захована з початком Другої світової і від того часу її місце знаходження залишається невідомим.

    Данило Романович походив з династії Романовичів, відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Правління Данила Галицького вважається періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення держави.

    «Історичною заслугою Данила Романовича було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смeрті Романа… Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили» (історик Іван Крип’якевич).

    Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

  • 5 картин Катерини Білокур, які знає увесь світ

    Катерина Білокур є представницею “наївного мистецтва”, до якого відноситься група художників, які не здобули академічної освіти, проте стали частиною загальної художньої історії.

    Картина “Натхнення” художника М.Малинка на якій зображена Катерина Білокур за роботою

    Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. Її біографія, ймовірно, могла б стати сюжетом до голлівудського фільму. Адже до школи Катерина Білокур не ходила, вчилась писати і читати самотужки. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити. Подорослішав, замість того, щоб займатись хатньою роботою, тікала в поля і малювала – часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.

    Пізніше, через відсутність атестату, Катерина Білокур не змогла вступити до художнього технікуму, вона навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, та нажаль, вони не переконали приймальну комісію. Сватам відмовляла, бо гадала, що через сімейні клопоти не зможе малювати, а у 34 роки наслухавшись докорів батьків, вирішила втопитись. На щастя, її вчасно побачила мати і зупинила, та невдала спроба самогубства у крижаній воді, до кінця життя давала про себе знати болями в ногах.

    Добра і пробачлива Білокур переживала всі труднощі з гідністю все своє життя. Навряд чи вона могла мріяти про те, що такий, всесвітньо відомий художник, як Пікассо, назве її генієм. Це сталося, коли їй виповнилось більше 50-ти років. Але до цього, простій селянці Катерині, довелося багато пройти.

    “ЦАР-КОЛОС” (1949)
    “БЕРІЗКА” (1934)
    “КОЛГОСПНЕ ПОЛЕ” (1948-1949)

    1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу.

    Саме на цій виставці її картини побачив Пабло Пікассо, який був вражений талантом української художниці. Він сказав: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Сандлі.

    “ПІОНИ” (1958)
    “НАТЮРМОРТ З КОЛОСКАМИ І ГЛЕЧИКОМ” (1958-1959)

    Наразі творчість Катерини Білокур належить до найкращих надбань української культури XX століття.

    Джерело: uamodna.com

  • Унікальні світлини останніх днів життя Івана Франка у Львові (фото)

    Цього дня 103 роки тому у Львові помер Іван Франко

    Про смерть письменника було оголошено в газеті “Діло” через два дні:

    “Ангел смерти злетїв на українську землю, щоб замкнути очи на вічний сон найбільшому з сучасних синів України. Настало для нас велике свято суму…”.

    Іван Франко. Фото 1912 р.

    Франко довгий час хворів. На початку 1916-ого стан його здоров’я значно погіршився. У лютому того ж року Франка поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги.

    Поширений міф, начебто Франко нездужав на венеричну хворобу, зокрема найчастіше називають сифіліс. Однак у 1990-их вчений-медик та авторитетний лікар Дмитро Луцик спростував цю думку, назвавши причиною смерті письменника “деформуючий ревматоїдний поліартрит, який ускладнювали інші дрібні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод”. Медик підтвердив, що хвороба викликала у Франка зміни кори головного мозку та паралізувала кисті рук. А лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації.

    За два тижні до смерті Франко знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі племінника. Біля письменника в останні години та дні не було найрідніших: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні.

    Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків

    Ось як згадувала день смерті Франка його приятелька, дружина етнографа Осипа Роздольського – Ольга:

    “Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

    Щедрий вечір 1916-го в притулку Українських січових стрільців у Львові. У центрі сидить Іван Франко.

    Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою.

    …В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен (вчитель, – ред.), зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя”.

    Іван Франко у домовині
    Похорон Франка

    Джерело: Локальна Історія

  • Райські квіти Катрі Білокур написані в пеклі

    Їй випало захопити своїм життям один із найтемніших і найбезпросвітніших відрізків в історії України – становлення радянської влади, продрозкладка, колективізація, колгосп, а потім – голодомор тридцять третього, війна, післявоєнний холод, бідність і розруха. Власне, на початку шістдесятих років минулого століття, коли українці тільки починали жити хоч більш-менш заможно, Катря Білокур якраз померла. Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя. Не судилося їй. А на полотнах – здебільшого великі лапаті квіти, що аж сміються життєрадісною й життєствердною гамою кольорів. Парадокс? Хіба ж мистецтво не повинне відображати життя таким, як воно є? Хіба художник не переносить на свої картини те, що спостерігає навколо себе? Схоже, Катря Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. Чи не тому всесвітньо відомий живописець Пабло Пікассо, якось побачивши її роботи на міжнародній виставці, у захопленні прорік: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Та власне, у цьому й має полягати життєве кредо кожного справжнього митця – робити світ прекраснішим…

    Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, що було тоді в складі Полтавщини, а нині – Київщини. У цьому самому селі вона й проживе весь свій вік, виїжджаючи кудись дуже рідко, недалеко й ненадовго. Катрині батьки були простими селянами, які все життя не піднімали очей вище поля, худоби й городу. А вона була художницею, здається, від самого народження: “Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, зелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…”

    Дитяче захоплення доньки – малювання – батько сприйняв не те що неприязно, а вороже й нетерпимо: “…намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…” Дуже показовий штришок до питання ролі митця в сільській пасторальній “ідилії” перших років ХХ століття. Катря не знала й не могла знати, що в той час, як вона ховалася зі своїм малюванням подалі від людських очей (так ховався й Тарас Шевченко сто років тому), Європою вже переможно крокували всі можливі й неможливі революційні рухи, набирала обертів різного штибу боротьба за рівні права, жінки відстоювали свої прогресивні позиції на маршах суфражисток тощо. А для Катрі був величезною проблемою звичайний папір…

    1922 року Катря вирішує їхати до Миргорода – вступати в керамічний технікум. У свої 22 роки вона навіть не знає, що обов’язковою умовою для вступу туди є шкільна освіта. Вона ж не закінчила навіть семирічки, бо батькам чи то насправді сутужно було стягтися їй на чоботи, одяг і такий-сякий учнівський реманент, чи то вони просто не переймалися таким дріб’язком, уважаючи куди важливішим навчити доньку вправно порати хатню й городню роботу, а там, дивись, і заміж вискочить, хіба їй тоді та наука здасться: “І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: “Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..” Відмова прийняти документи стала справжнім шоком для Катрі – для Катрі як митця, а не як дівчинки, що дуже хотіла в місто. Уже тоді, певно, Білокур усвідомлювала себе справжнім художником, мала відчуття творчої правоти й повноти, які рвалися на волю. Урешті-решт, повертаючись додому, розчарована й пригнічена Катря робить ще одну спробу – вона просто перекидає свої малюнки через паркан на подвір’я технікуму. Все марно. То був просто “глас волаючого в пустелі”.

    Повернувшись додому, вона, звісно, не заспокоїлася. Геній, якщо він справжній, ніколи не знає спокою. Він потроху стихає тільки тоді, коли реалізується. Усі спроби втихомирити, притлумити його в якийсь інший спосіб приречені на неминучу поразку. Прагнучи зробити хоч щось для того, аби нарешті бути почутою, Катря робить іще одну відчайдушну спробу. Почувши по радіо пісні у виконанні славетної Оксани Петрусенко, Катря наважується написати співачці листа. У конверт вкладає ще й свій малюнок – калина на огризкові полотна. На конверті пише: “Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко”. Точнішої адреси вона не знає. Дивно, але Оксана Петрусенко отримала листа. З її допомогою до Катрі таки прийшло визнання…

    Якщо хтось думає, що після цього в Катриному житті багато чого змінилося, то він жорстоко помиляється. У 1957 році декілька робіт Білокур експонувалися на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі, у знаменитому Луврі. Саме там їх і побачив великий Пабло Пікассо, саме там неабияк захопився “Берізками” та “Царем Колосом”. Саме там вигукнув ту фразу, почути яку відносно себе мав би за честь кожен другий художник у світі. Але Катря його слів не чула – у Париж її ніхто не кликав. “Роботи колгоспниці з села Богданівки”, – саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна. Під таким брендом вони експонувалися в СРСР, у такому ж вигляді й у Париж потрапили. Нічого іншого самобутній художниці система запропонувати не могла.

    Зайвим буде й говорити, що своїй улюбленій справі Катерина Білокур у жодному закладі не вчилася. Ґрунтувати полотно, щоб картина з часом не тьмяніла, змішувати фарби, добирати потрібну товщину пензлика (з котячої шерсті) народна художниця поволі навчилася сама – методом спроб і помилок. За великим рахунком, вона ніколи й не працювала так, як велять правила – приміром, роботи свої писала без жодних ескізів та етюдів, обходилася навіть без попереднього нанесення на полотно контурів майбутньої картини. Просто писала деталь за деталлю, від однієї переходила до іншої, у відповідності до свого задуму. “Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?” То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти…”

    Однак “усе забути й малювати квіти” для Катерини Білокур було не такою вже й простою справою. По-перше, ніхто для неї не відміняв роботи – родина до війни ще сяк-так пручалася, а після вже мусила вступити в колгосп, інакше просто дихати не давали. По-друге, батьки – вони так і не змогли зрозуміти й прийняти того, що донька склала на олтар мистецтва своє жіноче щастя й сімейний затишок. Власне, вони й не могли цього зрозуміти. Надто вже інші проблеми їм доводилося вирішувати все життя, настільки інші, що доньчина любов до малярства видавалася їм мало не знаком від диявола. А тому умови для творчості в Катерини були… не дай Боже нікому. “Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф”. У листі до свого друга мистецтвознавця Стефана Таранушенка художниця, між іншим, зазначає, як то нелегко працювати взимку – комірка не опалюється (тут на хату б палива настачити…), вода у відрі постійно замерзає, доводиться часто дмухати на пальці, а то не гнуться, ноги в чоботях замерзають і з часом починають злазити нігті… Хіба можна це назвати умовами для творчості? Та хіба це взагалі можна назвати людськими умовами? Мистецький істеблішмент столиці, пещений і хвалений владою, ситий і лискучий, навряд чи й у найстрашнішому сні міг побачити, що в такому пеклі мисткиня може малювати райські квіти. А може, якраз у цьому й криється головна таїна магічної сили її робіт – у контраверзному русі: коли тілу вже так нестерпно, що далі просто нікуди, дух якраз невпинно вивершує себе, злітаючи вище й вище, нехтуючи всім буденним, зневажаючи час…

    Час на її полотнах – власне ж! – відсутній. Жодних ознак доби, жодних історичних віх, жодних найменших просторових координат, хоч радянські критики й намагалися вписати її творчість у контекст соцреалізму – та кого вони не втискували в те прокрустове ложе? Але вони помилялися, адже на полотнах Білокур часто сусідують рослини, що не цвітуть в один час, квіти разом із плодами, городня, лісова та польова зелень в одній композиції – будь то вінок, букет, а часто й невизначений потаємний простір її багатої уяви. Невтримна вітальна сила буяння тих квітів, які теж зневажили час, знаменує собою спробу гармонізувати мрію і реальність, філософську концепцію, дуже далеку від реалістичної. Дослідниця Оксана Забужко називає творчу манеру Катерини Білокур “унікальним зразком світського іконопису”: “…Це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, ‒ і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана…”

    Отож, навряд чи можна сказати, що художниця не усвідомлювала свого покликання. Та й власне, геній завжди знає, що він геній, про це обов’язково дбає природа, роблячи свій вибір, наділяючи якесь своє чадо геном таланту. Усе життя Катерина Білокур скаржилася на те, що надто мало в неї часу для творчості, що тільки крихітну дещицю зі своїх численних задумів змогла перенести на папір. “…її запасу активности – чи, краще сказати, пасіонарности – стало б на чималий населений пункт. І, крім того, – це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, – вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться – і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона “втрапила в систему”, в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, “одвела”: їй здавалося, що вона “кидалась в усі кінці, як тигра в клітці”, – а насправді летіла, як метелик на вогонь”, – пише Оксана Забужко у своїй праці “Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії”.

    Оксана Забужко слушно порівнює постать Катерини Білокур із постаттю поетки Маріни Цвєтаєвої – такий же крик “волаючого в пустелі”, оскал “загнаної звірини”, ба навіть суїцидні настрої: “Ото якби зібратись з силою та повіситись – та і все!..” До речі, спроба самогубства в біографії Катерини Білокур таки ж була. У листопаді 1934 року, доведена до відчаю тотальною безпросвітністю, художниця хотіла втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. Власне, що ж то було, як не ячання деміурга, якому не дали реалізуватися? Катерина часто писала про це в листах своїм друзям: “Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!”

    Залишити рідну Богданівку Катерині так і не вдалося. Часом друзі й покровителі натякали мисткині на те, що в столиці їй було б набагато легше займатися творчістю, навіть намагалися допомогти, скласти протекцію. Але виходить, що “де народився, там і згодився”, якою б гіркою іронією не відлунювали ці слова в нашому контексті. Голову Президії Верховної Ради УРСР товариша Гречуху вблагати не зміг ніхто – жодні аргументи про талант і славу художниці на радянського номенклатурного царя не діяли: “Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде”. Власне, так і сталося. Хтось – Білокур, а в когось слава – Геростратова…

    1950 року Катерину Василівну Білокур нагородили Почесною грамотою Президії Верховної Ради – це вже було справжнє визнання. Однак дбати про торф і вугілля для печі мисткиня й далі мала самотужки – життя так і не змінилося для неї докорінним чином. У 1957 році в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України) відкрилася персональна виставка робіт Катерини Білокур. Письменник Микола Кагарлицький згадує: “Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималась обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з-під підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталась… І на мене й повз мене (як на останньому автопортреті Білокур, виконаному олівцем) глянули великі зволожені темні очі й немов сліпучу іскру викресали з зіниць. То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі. Я відійшов, знітившись її поглядом. Можливо, селянці не було до мене ніякого діла і не на мене вона глянула, а, щось згадавши, підвела голову до вікна навпроти, а я випадково опинився в блискавичному полискові її карих очей?”

    1961 року Катерина Білокур майже слідом за матір’ю помандрувала в ті засвіти, звідки ще ніхто не повертався. Хтозна, як їй там тепер. Про це ніхто не розкаже. Але, озираючись на її творчу біографію (одну з найжахітніших творчих біографій ХХ століття – прогресивного й переможного!), хочеться вірити, що вона там знаходить утіху своєму таланту, живе в дивовижному саду серед квітів, жар-птиць і дивовижних дерев, які цвітуть і плодоносять заразом – у той час, коли вона прагне їх малювати.

    Автор: Сергій Осока для ukrainianpeople.us

    Використані цитати:

    Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).

    Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор. О.Найден. К., Стилос, 2011.

  • 5 картин Катерини Білокур, якими захоплюється світ

    Катерина Білокур є представницею “наївного мистецтва”, до якого відноситься група художників, які не здобули академічної освіти, проте стали частиною загальної художньої історії.

    Картина “Натхнення” художника М.Малинка на якій зображена Катерина Білокур за роботою

    Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. Її біографія, ймовірно, могла б стати сюжетом до голлівудського фільму. Адже до школи Катерина Білокур не ходила, вчилась писати і читати самотужки. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити. Подорослішав, замість того, щоб займатись хатньою роботою, тікала в поля і малювала – часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.

    Пізніше, через відсутність атестату, Катерина Білокур не змогла вступити до художнього технікуму, вона навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, та нажаль, вони не переконали приймальну комісію. Сватам відмовляла, бо гадала, що через сімейні клопоти не зможе малювати, а у 34 роки наслухавшись докорів батьків, вирішила втопитись. На щастя, її вчасно побачила мати і зупинила, та невдала спроба самогубства у крижаній воді, до кінця життя давала про себе знати болями в ногах.

    Добра і пробачлива Білокур переживала всі труднощі з гідністю все своє життя. Навряд чи вона могла мріяти про те, що такий, всесвітньо відомий художник, як Пікассо, назве її генієм. Це сталося, коли їй виповнилось більше 50-ти років. Але до цього, простій селянці Катерині, довелося багато пройти.

    “ЦАР-КОЛОС” (1949)

    “БЕРІЗКА” (1934)

    “КОЛГОСПНЕ ПОЛЕ” (1948-1949)

    1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу.

    Саме на цій виставці її картини побачив Пабло Пікассо, який був вражений талантом української художниці. Він сказав: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Сандлі.

    “ПІОНИ” (1958)

    “НАТЮРМОРТ З КОЛОСКАМИ І ГЛЕЧИКОМ” (1958-1959)

    Наразі творчість Катерини Білокур належить до найкращих надбань української культури XX століття.

  • Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Квітка Цісик народилася і жила у США, але родом вона з України. Вона співала з Вітні Х’юстон, Майклом Джексоном та іншими світовими зірками. А ще – озвучувала реклами популярних брендів, писала пісні для фільмів, за одну з яких навіть отримала Оскар. При цьому Квітка не забувала про своє коріння, розповідає Радіо Максимум.

    4 квітня Квітці Цісик виповнилося б 67 років. Уже понад 20 років геніальної співачки немає з нами, але її пісні живуть у серцях мільйонів шанувальників усього світу.

    Хто така Квітка Цісик: біографія

    Квітка Цісик має українське, а точніше – львівське коріння. Батько майбутньої зірки був скрипалем, а мама працювала в банку. Уся її родина жила у Львові та була знаною інтелігенцією у місті. У 1944 році батьки Цісик, втікаючи від радянської влади, переїхала спочатку в Німеччину, а потім оселилися у США. Співачка народилася вже у Нью-Йорку – 4 квітня 1953 року.

    Цікаве, що її повне ім’я – Квітослава, рідні називали її Квіткою, а в американському шоу-бізі вона стала відомою під псевдонімом Кейсі.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    З дитинства дівчинка навчалася грати на скрипці, співала в хорі та була пластункою. Квітка закінчила консерваторію в Нью-Йорку, хоча вже під час навчання вона була змушена шукати додаткові можливості заробітку. Її помітили продюсери – і Квітка Цісик стала однією з найвідоміших і найдорожчих виконавиць джинглів до рекламних роликів.

    Голос звучав у рекламних кампаніях “Coca-Cola”, American Airlines, “McDonalds”. Упродовж 16 років вона була офіційним голосом автомобільної компанії Ford. Американці і досі пам’ятають музичний джингл “Have you driven a Ford lately” у виконанні Кейсі Цісик. За це Ford дарував їй автомобілі, хоча зірка їздила на спортивному Jaguar. Вона, до речі, обожнювала шалену швидкість, при цьому любила кінні прогулянки.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Цісик мала колоратурне сопрано, тому з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Вона чудово виконувала і попсові пісні, і в оперні партії. Крім того, Квітка Цісик володіла технікою, поширеною у Карпатах – “білим голосом”.

    Недивно, що українку помітили інші зіркові артисти та запрошували її до співпраці. Так, Квітка Цісик співала на бек-вокалі у Вітні Х’юстон та Майкла Джексона, а ще допомагала записувати альбоми відомим співакам – Майклу Болтону, Бобу Джеймсу, Роберту Флеку та іншим.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    У 1978 році пісня “Ти осяюєш моє життя“, яку Квітка Цісик виконувала в однойменному фільмі, отримала Оскар і “Золотий глобус“. Вона також була номінована на “Греммі” у категорії “Пісня року”. У стрічці Цісик виконала всі жіночі партії, але через конфлікт з режисером її прізвище вирізали із титрів…

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Квітка Цісик та Україна

    У далекій Америці Квітка Цісик ніколи не забувала про Батьківщину своїх батьків. Однак в Україні співачка побувала лише раз. Сталося це в 1983 році: разом з мамою Квітка приїхала у Львів. Поїздка була таємною, адже в СРСР на Цісик існувала заборона, оскільки у її репертуарі були пісні УПА та січових стрільців. Зірка мріяла дати концерт у Львові після проголошення незалежності, але не судилося…

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    В еміграції Квітка Цісик записала і випустила власним коштом два україномовні альбоми з народними творами, піснями Володимира Івасюка та інших композиторів – “Квітка” (1980) і “Два кольори” (1989). Це обійшлося їй у близько 200 тисяч доларів. Під час запису платівок акомпанувала Квітці її рідна сестра Марія, а правильну українську вимову ставила мама.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Обидві платівки у 1990 році були номіновані на премію “Греммі” в категорії “сучасний фолк”. В Україну вони потрапляли здебільшого контрабандою, люди перезаписували пісні і передавали один одному.

    Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка, – казав Назарій Яремчук.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    За своє життя Квітка Цісик дала єдине інтерв’ю українською мовою, яке записав керівник музичного ансамблю “Червона рута” Олександр Горностай. Йому вдалося зустрітитися зі співачкою в 1992 році під час візиту до США.

    Вона була хороша, метка, проворна, цікава, доброзичлива, щира… Видно, що американське життя мало свій відбиток, а от родинний момент – ця українська ментальність – у неї зберігся, – розповідав опісля Горностай.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Особисте життя Квітки Цісик

    Геніальна співачка була двічі одруженою, і обоє її обранців теж були музикантами. Першим чоловіком Квітки Цісик став Джек Кортнер – відомий джазовий музикант, композитор-аранжувальник та продюсер. Він був старший за неї на 14 років, у шлюбі з ним Квітка прожила всього рік.

    Другим чоловіком зірки став Едвард Ракович – відомий інженер звукозапису, який працював з Мадонною, Джорджом Бенсоном та іншими.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    У другому шлюбі Квітка народила сина Еда-Володимира, який також став музикантом.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    1991 року співачці вперше поставили діагноз рак грудей. Лікарі давали їй кілька місяців життя, але Квітка Цісик боролася з хворобою довгі сім років, проходячи виснажливі курси хіміотерапії і не припиняючи плідно працювати. Зірка померла в 1998 році у віці 44 роки, всього за 5 днів до свого 45-річчя. Така ж недуга забрала її маму та сестру.

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Найкращі українські пісні Квітки Цісик

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

    Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон

  • Ігор Білозір — трагедія недоспіваної пісні

    Видатний український композитор Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів, що на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. В старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. Своє майбутнє хлопець вирішив пов’язати з музикою.Творчість Ігоря Білозора називають одноголосно: «недоспівана пісня». Якби дожив до свого 63-річчя, написав би не одну мелодію до віршів, вистав; напевно, створив би мюзикли, може, навіть оперети, бо починав працювати і в цій царині.

    Однак тоді, на початку 2000-х, талановитий галицький композитор раптом не знайшов підтримки серед влади та меценатів, здавалось, його успіх і популярність різко впали. Хтось спостеріг, що митець все частіше заглядав у чарку, хтось поспішав простягти руку допомоги, а інший ще більше заводив «побратима» в пастку. Все обірвалося на трагічній ноті… Дух Ігоря Білозора постав на Личаківському цвинтарі в постаті білосніжного ангела, створеного братами Сухорськими та Костянтином Малярчуком.

    Український мелос жив у ньому і виходив десь зсередини. Завжди чемний у спілкуванні, а на репетиціях – вимогливий до деспотизму. У житті лірик, любитель казок і природи. У творчості – часто спонтанний. Вразлива, тонка, чуттєва натура. Мав дуже багато друзів – і це стало для нього фатумом.

    Був глибоко духовною, набожною людиною. Часто дивився на світ очима дитини. Малим хлопцем гордився з того, що його покійні нині батьки називалися Йосиф і Марія – «як у Ісуса».


    З Мамою в Радехові. Початок 1960-их років

    Був дитям природи, вона прислухалася до його думок. «Пригадую, як ми гастролювали в Канаді, – розповів народний артист України Мар’ян Шуневич. – Повели нас в такий величезний супермаркет, стоїмо на другому поверсі, а внизу у фойє величезний фонтан… Раптом цей фонтан перестає діяти. Ігор до мене повертається і каже: “Мар’яне, мені аж страшно стало”. Я запитав чому, а він каже: «Я собі тільки подумав: “А що би було, якби він перестав діяти?”» – (сміється). – Коли в нас були концерти на стадіонах і насувалися хмари, він завжди казав: “Хлопці, чого ви боїтеся, я все розжену”. І мало коли таке було, щоб нам перешкодив дощ».

    1969 рік. Перший шкільний ВІА Ігоря Білозіра – Богдан Білозір, Андрій Приступа, Славко Шаблій, Ігор Білозір

    Хлопці з автобусного заводу

    Це був дуже романтичний юнацький час… Стали популярними обласні фестивалі, конкурси художньої самодіяльності. Зазвичай при різних організаціях, заводах збиралися юні аматори та шукали творчих поштовхів: абсолютний романтизм.

    Роман Лозинський тоді був скрипалем Львівської консерваторії та мав свою музичну групу. «В мене був дуже добрий колектив, бо – випускники львівської “десятирічки” ім. Соломії Крушельницької, а тепер вже студенти консерваторії, – ми захоплювалися тоді естрадною музикою, найкращими світовими взірцями. На одному з обласних конкурсів у Львові ми зайняли перше місце. Йшов відбір і раптом чую: такий вокал звучить! Я саме такий шукаю і вже рік не можу знайти. “Це, – кажуть, – хлопці з району приїхали”. Я відшукав керівника. Ним був тоді Ігор Білозір», – розповідав Роман Лозинський.

    Середина 1980-их. З Оксаною і Андрійком.

    Отже, тоді Ігор Білозір уже був одружений з Оксаною Розумкевич (Білозір), жив у Львові та працював на автобусному заводі, відродивши там самодіяльний колектив «Ритми Карпат». Коли при Львівській філармонії розпався вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» (колишній «Ровесник») під керівництвом Івана Поповича, «хлопці із автобусного заводу» пройшли суворий відбір художньої ради, яку очолював тодішній директор філармонії Микола Кулій, і зайняли вакантне місце. Так з’явилася нова «Ватра» під проводом студентів консерваторії Ігоря Білозора та Романа Лозинського. Останній, хоч і співпрацював доти ще з одним відомим колективом «Арніка», перейшов до ватрівчан разом із сестрою Мартою, яка, як і Оксана Білозір, була солісткою ансамблю.

    1979 рік У програмі « Ширше коло». Ігор грав на ударних інструментах

    «Створилося таке творче ядро, абсолютно юнацьке, яке з великою вірою і надією в щось добре почало співати, – згадував за рік до своєї смерті Роман Лозинський. – Ми зійшлися на народній пісні, любов до неї нас об’єднала, а разом з тим хотілося її популяризувати, бо тоді ми фізично відчували брак українського в ефірі. Пішов перший поголос, перші концерти самодіяльності – і ми почали відчувати, що переростаємо зі самодіяльного колективу у професійний. Ігор був надзвичайно вимогливим до вокалу – голос мав бути правдивим і, напевно, досі в українській естраді такого вокалу немає, який створив Білозір. А я був прихильником більш сучасних течій, і ми на цьому фоні почали експериментувати», – розповідав музичний керівник «Ватри» Роман Лозинський.

    ВІА «Ритми Карпат» 1977 рік

    ВІА Львівської філармонії, як згадує тодішній його учасник Андрій Береза, починав без костюмів, інструментів і грошей. Згодом це став ансамбль впізнаваний і улюблений чи не в усьому Радянському Союзі. З гастролями були на Далекому Сході та в Середній Азії, в Москві, Сибіру, на Сахаліні, двічі виступали для «обмеженого контингенту» в Афганістані (і там не бракувало українських хлопців), побували в Чорнобилі. «За той період ми дали близько 5 тисяч концертів», – підсумувала якось Оксана Білозір.

    «Ми працювали без спочинку. Білозори обоє постійно зайняті на репетиціях, нема часу варити їсти… Тато Ігоря їде з Радехова зі сітками, торбами… А той соромився. То ж був час, коли ми по 15 копійок на каву збиралися. Відразу ті торби на репетиції: «Дивіться, нам тут щось привезли». Якось йому тато шапку з лисиці привіз. Дорогу. Ми таких не мали. А він ніяковів, як хлопчисько, якого беруть за руку, а він пручається, щоби не подумали, що «мамин синочок». Та батьків, рідню дуже шанував, просто то була непоказна любов. Ігор сам був непублічний: він на зйомках в автобус ховався і з вікна спостерігав, як нас знімають», – згадують побратими.

    Фатум Ігоря Білозіра: люди добрі і злі

    Семикласника із Радехова Ігоря Білозора, який заснував серед школярів гурт «Вікторія» і пробував самотужки писати пісні, записала і «прокрутила» по Львівському радіо редактор музичних програм Марта Кінасевич. Звідси починається вихід у люди…

    «На початку 80-х років, коли я вдруге приїхав до Львова, щоби продовжити навчання, я ні з ким не заводив знайомств, – ділиться своєю історією відомий поет-бард Олесь Дяк. – Однак мені дуже пощастило познайомитися з письменником і літературним редактором Львівської філармонії Богданом Чепурком. Я написав на його вірші кілька пісень і він вирішив познайомити мене з Ігорем Білозіром. Це було на концерті «Смерічки» Назарія Яремчука у Львові: під час перерви Чепурко запросив мене на 4-й поверх, у репетиційну тодішньої «Ватри», і там ми зустрілися з Ігорем. Я заспівав йому кілька своїх пісень, а він порадив мені взяти участь в конкурсі, який через місяць відбувався на Львівському радіо. Так, з легкої руки композитора, я тоді став лауреатом третьої премії з піснею «Правда на всіх одна». Відтоді Білозір часто запрошував мене не лише на свої концерти, а й на репетиції, і в цьому я бачу велику його демократичність (напевно жоден керівник гуртів, ансамблів не допускав і зараз не допускає до репетицій будь-кого зі сторонніх). Йшли перепалки, дискусії, проби, серйозні репетиції, а в залі завжди сиділо 10-15 людей», – провадить Олесь Дяк.

    Молодий поет-пісняр і багато інших творчих людей тягнулися в товариство Ігоря Білозора: хотілося бути в його колі – колі магнетизму талановитої людини, красивої, спокійної, дуже культурної. З іншого боку, в його товаристві було багато випадкових людей, часто заздрісних, недоброзичливих, а то й таких, які мали завдання контролювати кожен його крок. Серед його друзів, запевняє Олесь Дяк, були й люди з КГБ.

    1987 рік. Його «Ватра». Фото: Володимира Дубаса

    «В мене перед очима стоїть останній день, коли його побили. Я був в тому товаристві, на літньому майданчику біля «Цісарської кави», – розповів Олесь Дяк. – Знову ж таки товариство. Йому потрібне було спілкування, але, як правило, в таких товариствах постійно чаркуються. Я побув годину-дві і пішов. Це була восьма вечора, а трагедія сталася десь опівночі. Ігор ніколи не мав потреби вступати в конфлікт, хоч і був дуже ранимим та міг легко емоційно вийти з себе, але завжди перший мирився. Просто тоді хлопці, які добре хильнули, почали суперечку із хлопцями, які сиділи за сусіднім столиком, а Білозір став і намагався загладити конфлікт. Отак і вийшло, що він залишився крайнім. Коли словесна суперечка закінчилася на рівні національної культури (бо там сиділи діти і нащадки енкаведистів, в тому числі і син генерала міліції), а Ігор відійшов на сто метрів якраз до дверей нинішньої обласної прокуратури, його наздогнали і жорстоко побили. Той, хто найбільше накаламутив в тому товаристві, просто втік, і Білозір залишився сам», – каже Олесь Дяк.

    Ігор Білозір у свій 37-ий день народження. Фото: Михайла Маслія. 1992 рік

    Та початок «чорної смуги» в житті керівника найуспішнішого ВІА простежується роком раніше, коли Ігор кинув усі свої зусилля, аби належно відсвяткувати у Львівській опері 20-річний ювілей «Ватри». Виконавці, зокрема, й перші «ватрівчани», погодилися виступати безкоштовно, але треба було оплатити оренду залу. Десятки львівських підприємств на словах погоджувалися бути спонсорами свята, а на ділі «виглядало так, ніби на кар’єрі Ігоря Білозіра уже поставили хрест», – згадує Олесь Дяк.

    «Це співпало з непростим часом для «Ватри», коли Оксана Білозір пішла до Києва, часто змінювалися виконавці, втомлювали нескінченні репетиції. Свою роль відіграла зайва чарка. Про Ігоря подумали, що він своє відпрацював», – продовжує поет. Тим часом «Ватру» запросили у закордонний вояж, в одне із містечок США, де вона взяла участь у Фольклорному фестивалі. Окрилений таким успіхом, Ігор, повернувшись, готувався до масштабного звітного концерту «Ватри» на стадіоні «Україна», який мав відбутися восени 2000 року. Але доля хотіла, щоби того ж літа друзі зібралися у цьому місці на концерт-реквієм у 40-й день по смерті композитора.

    «Мабуть, не один з владоможців Львова тоді кусав себе за лікті, що не допоміг Ігорю у важкий для нього період, і що не влаштували йому на належному рівні ювілейний вечір», – роздумує Олесь Дяк.

    P.S. Липень, 1989-й рік. Ювілейний концерт у Львівській опері. Десять років «Ватрі». Концерт тривав три години і не міг вмістити всього, що надбав ансамбль. Море квітів, подарунків, грамот… Зал плескав Ігорю та його побратимам, стоячи. «А він, урочисто спокійний, гордий, ледь усміхнений, з великою вдячністю та шаною до людей приймав цей вияв любові. А з глибини очей струменів легкий смуток. Що це – відчуття-передчуття тонкої натури..?» (із книжки Зоряни Іленко «Ігор Білозір: недоспівана пісня»).

    Автор – Юлія Овсяник, На скрижалях