Над Львовом у 2023 році досі стоїть пам’ятник радянським окупантам, зокрема, меморіал НКВС та надгробки з промовистими прізвищами Путін і Калашніков. Проведена раніше «декомунізація» не змінила цього місця загалом, окрім видалення оздоблення з кольорових металів, таких як серпа і молота та зірки. Про це зауважив засновник проєкту Explorer Lviv Андрій Риштун на сайті rdzs.org.
Пагорб Слави знаходиться на верхньому Личакові. І хоча з нього відкривається чудовий краєвид на Львів, та місце тут доволі похмуре.
Фото: Андрій Риштун
Всередині меморіалу бачимо два пам’ятники. Праворуч – агенту НКВС, терористу та диверсанту Кузнєцову, який добряче нашкодив УПА. Ліворуч – О. Марченку, він перший підняв червоний прапор над Львівською Ратушою. Такі собі заслуги…
Пам’ятник НКВД-исту та терористу М. Кузнєцову. Фото: Андрій РиштунПам’ятник радянському солдату О. Марченку. Фото: Андрій Риштун
Навколо пам’ятників є ряди надгробків. Частина з них має дивну дату смерті: кінець 1945 року. Друга Світова, в цей час, вже давно минула. Єдина війна, яка тут все ще тривала, це між НКВС і УПА. Логічно припустити, що ці «герої» є з НКВС (потім КГБ) та воювали вони проти українських повстанців. А їм тут меморіал стоїть.
Пагорб Слави та меморіал радянським солдатам у Львові. Фото: Андрій РиштунВін загинув у кінці 1945 року воюючи явно не з німцями. Фото: Андрій Риштун
Серед поховань є й могила Путіна, шкода що не Володимир Володимирович. І хоча це його однофамілець, але, погодьтеся, доволі символічно.
Серед інших, тут спочиває і НКВД-ист Путін. Фото: Андрій РиштунНе “той” Путін… Фото: Андрій Риштун“Свідоцтво про смерть” Путіна
Митрополит Андрей Шептицький планував звести на цих землях собор, але завадила війна. Так може варто здійснити його плани? Чи, хоча б, перепоховати москаликів кудись подалі, а тут збудувати житло для справжніх героїв?
На цьому пагорбі колись мав бути собор з неймовірним краєвидом на Львів. Фото: Андрій РиштунТут комфортно “спочиває” жменька окупантів. В той час як наші герої туляться на Марсовому полі. Фото: Андрій РиштунФото: Андрій Риштун
«Монумент Слави”, на вул. Стрийській знесли ще в 2019 році, а про ЦЕ забули.
Раніше зняти всі металеві елементи, але основу лишили. Фото: Андрій РиштунЗробіть собі приємно: відвідайте могилу Путіна. Фото: Андрій Риштун
Портал Фотографії Старого Львова опублікувавневідомі до цього часу фотографії Львова. Їх надіслав знаний у вузьких колах збирачів львівських світлин, Юрій Вдовенко. Авторкою фото є Яніна Адамівна Гальперина.
Багато місць на світлинах сильно змінилися, а деякі – зовсім ні. Десь було багато дерев, а зараз тільки асфальт, десь їздили автівки, а зараз пішохідна зона. Але Львів завжди мав свій неперевершений шарм. Шарм витонченості та елегантності, шарм закоханого в людей міста.
Особливим колоритом і особливим життям запам’ятався львів’янам трамвайний маршрут №12. З квітня 1909 року на засіданнях міськради активно обговорювалися питання щодо прокладання нової лінії на Високий Замок. Як альтернативу трамваю тут вперше було запропоновано віце-президентом міста Еплером прокласти тролейбусну лінію на зразок вже існуючих в Австро-Угорщині. Дирекція трамваю була готова спорудити таку лінію за два місяці.
Пропонуємо кілька фактів про цей “домашній маршрут” та про його історію.
Трамвай за Пороховою вежею на маршруті до Високого замку (1910-ті)
Однак електрична комісія відхилила цю пропозицію наприкінці травня і затвердила проект будівництва одноколійної лінії по трасі вул. Руська, костел Кармелітів, вул. Куркова (Лисенка), вул. Унії Люблінської (Гуцульська), вул. Театинська (Кривоноса) до Тріумфальних воріт на Високий Замок.
Дільниця від вул. Руської була затверджена як двоколійна, а вище – одноколійна з роз’їздами. Кінцевий пункт лінії збігався з початком головної алеї Високого Замку. Загальна довжина лінії складала 1165 м. для цієї лінії, враховуючи дуже стрімкий характер підйому, було замовлено спеціальні рейки.
Трамвайний вагон «Sanok» № 142 на кінцевій зупинці на Високому Замку. 6 серпня 1910 р.Кінцева трамвайного маршруту UL на Високому Замку. На світлині трамвайний вагон «Sanok» № 142. 6 серпня 1910 р.
Будівництво оцінювалося у 200 тисяч крон. Лінія повинна була мати 5 зупинок. Роботи почалися у червні 1910, на трасі довелося повністю перекласти водопровід, каналізацію, електрокабелі і газопровід, та зрубати 5 старих каштанів. Пробний рух по відбудованій найскладнішій у місті лінії відбувся 2 серпня 1910 року. 6 серпня її прийняла комісія з Відня, а регулярний рух вагонів з пасажирами розпочався 7 серпня.
Лінія отримала індекс U, а маршрут позначався літерами UL, що означало кінцеві зупинки – 29 Листопада (Коновальця) – Унії Люблінської (Високий Замок).
Трамвай за Пороховою вежею на маршруті до Високого замку (1910-ті)
У 1913 році міськрада ухвалила, що в неділю та святкові дні на підйомі вгору з пасажирів буде стягатись подвійна плата – 20 гелерів за 1 клас та 14 за другий, тоді як на спуску вона залишалась старою. Лінію обслуговувало 6 одиночних вагонів з інтервалом руху 14 хв.
10 жовтня 1913 року на цій лінії сталася перша трамвайна катастрофа у Львові: у вагоні зірвалось гальмо і він рушив своєю ходою вниз по вул.Куркова (Лисенка). З 1 жовтня 1922 року увесь рух у Галичині було переведено з лівостороннього на правосторонній. Були виконані роботи з перевлаштуванням поворотних стрілок. Переобладнувати вагони не було потреби, адже вони мали двосторонні відкриті площадки, розраховані на човниковий рух. Значно більше часу вимагала зміна транспортної психології пасажирів, водіїв та пішоходів.
Трамвайні колії на вулиці Винниченка за Пороховою вежею. Фото 50-60 років ХХ століття
«12» маршрут став називатися після відновлення у повоєнні роки – з 1 травня 1949 року «Центр – Високий Замок». З 1951 року «Суворова(Сахарова) – Високий Замок». У кінці 1969 року маршрут скорочено до вул.Винниченка.
Він став просто домашнім, бо на ньому збиралися мешканці кількох вулиць: Кривоноса, Довбуша, Верховинської, Гуцульської. Мешканці цих вулиць знали одне одного в обличчя. Люб’язно припіднімали капелюхи при зустрічі пани, злегка кивали у відповідь пані. Трамвай рухався повільно, на ходу обов’язково хтось заходив.
Трамвайна лінія на вул. Кривоноса. Автор фото – Геральд Нейзе. 1970 р.Кінець недіючої на той час трамвайної лінії по вул. Кривоноса. У кадр потрапив автобус ПАЗ-672, ймовірно маршруту № 11, який замінив трамвай на Високий Замок. Початок 1970-х рр.
«Дванадцятка», як її називали, в силу складного рельєфу їздила одним вагоном та першою почала працювати без кондуктора. Але в ті дні, коли «дванадцятка» обслуговувала тільки «своїх» – у будні, дощові чи холодні дні, коли чужі не йдуть на Високий Замок», водій не нагадував, щоб купували квитки. Цей факт свідчить про високу свідомість людей, мешканців цього району.
У пекучу хвилину, коли поспішаєш чи спізнюєшся, «свій» міг зупинити «дванадцятку» й поза зупинкою. Досить було тільки подати рукою умовний знак. Певна річ, що такі випадки мали місце тільки у крайніх випадках і люди ними не зловживали. Ходили навіть чутки про знатних людей, які нібито викликали «дванадцятку» телефоном, але це напевно жарти.
Студентська молодь мала завжди, як за правило, висіти на сходинці трамваю, одною рукою тримаючись за поруччя, а другою вітати товариша, який йшов вулицею. А якщо колега кликав до кав’ярні, то тут же товариш скакав з трамваю в обійми свого друга. Зрозуміло, що рух трамваїв був набагато повільнішим, ніж сьогодні ( 15 км/год), але сама поїздка була цікавою.
Перехрестя вулиць В. Винниченка і Підвальної,, 17 серпня 1971 р. Залишки трамвайної лінії на Високий замок. Автор: Schlangenbad
Через спрацьованість та зняття з ліній усіх старих вагонів серії 100 у 1970-72рр., а також через неможливість експлуатації нових німецьких вагонів на складних ділянках ліній керівництво львівського трамваю було змушене закрити рух на Високий Замок за маршрутом № 12 у березні 1970 року. Тут на початку року ще курсував один вагон від вул. Підвальної.
Неподалік Львова є занедбаний костел, який спорудили на початку ХХ століття. У радянські часи його перетворили на склад, а потім будівлю не використовували. За цей час костел руйнувався, у якому він зараз стані та чи планують його відновлення, дізнавалися журналісти Суспільного.
Катерина Бакун живе у селі Вовків з 1946 року. Тоді жінку переселили.
“Кордон змістився, ми були під Польщею, і Сталін нас тоді перевіз сюди. Нас переселили у 1946 році з села Стаї, Люблінська область, Томашівський район. У квітні ми були вже тут”, — каже Катерина Бакун.
Жінка пам’ятає, як тоді виглядав костел.
“Там були варгани, поляки грали, як в музеї “Шевченківський гай”. І був престіл, все понищили. Були два павуки дуже гарних, не знаю де вони їх забрали, ті шо світять в церкві”, — пригадує жінка.
Тоді ж поляків з Вовкова депортували. З того часу у костелі почались православні Богослужіння.
“Ми приїхали і та церковця була маленька, люди всі не поміщалися, бо там ходили мешканці сіл Мелятичі, Вовків і Загір’я, бо в них не було церкви. І в костелі відправляли Службу Божу, а потім на церкву наклали податок. Люди були не в силі за то заплатити і костел закрили”, — каже Катерина Бакун.
Згодом костел перетворили на склад. У костелі зберігали зерно, пригадує мешканка села.
Зараз єдине, що збереглося у храмі — цегляні колони та металеві решітки на вікнах.
“Ми бачимо вежу костелу, у якій колись була дзвіниця. У католицьких костелах дуже часто при вході: ліворуч і праворуч будувались вежі. Костел має таку естетику, вони трошки відійшли вже від класичного готичного стилю і додали напівкруглі елементи: вікна, вежі”, — каже дослідник пам’яток Львівщини Андрій Риштун.
У костелі Святої Магдалини знімали перший український детектив “Злочин з багатьма невідомими” за сюжетом твору І. Франка.
“Навіть попри занедбаний стан він вражає: світлом, задумом. Він достатньо великий і там могло поміститись 200 людей. Бачимо високу стелю, збереглась частина церкви, даху”, — додає Андрій Риштун.
За словами голови Солонківської територіальної громади Богдана Дубневича, працюватимуть над відновленням храму після закінчення війни.
“Я більше ніж впевнений, що і держави Європи, і держава Україна виділять з бюджету кошти для відновлення храмів чи костелів. Тоді зрозуміло, що сільська рада дасть свою лепту, якщо дозволить законодавство”, — каже Богдан Дубневич.
Костел спорудили на початку ХХ століття у стилі арт-деко. Храм є пам’яткою архітектури місцевого значення.
6 березня у мережі опублікували відео, де російські загарбники розстріляли беззбройного українського військовополоненого. На відео захисник, котрий потрапив у полон окупантів, каже: «Слава Україні». Після цього російські загарбники його розстріляли.
Колись в Україні вже були такі випадки. Про це розповів історик, голова Крайової пластової ради «Пласту – НСОУ», випускник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Юрій Юзич.
Перший такий відомий випадок стався в березні 1919 року у центрі Львова. На Цитаделі. Перед розстрілом звичайні сільські юнаки із передмістя вигукнули: «Слава Україні!». Це були хлопці, яких звинуватили в розвідувальних діях на користь української армії. Їхні прізвища – Фолис та Саламонович (за іншими даними цим другим був ремісник Єремійчук).
Розстрілювали їх, прив’язавши до спеціально вкопаних стовпів, зв’язавши руки колючим дротом. Кожному на плечах намалювали крейдою хрест там, де серце. Стріляли в спину.
Розстріляний Михайло Фолис був випускником академічної гімназії у Львові. Єдиним сином депутата австро-угорського-парламенту у Відні отця Йосифа Фолиса. Батько був відомим священником на парафії в Скнилові – тепер це мікрорайон Львова. Через два роки після смерті отця його сина, 27-річного Михайла, розстріляли за рішенням польського військово-польового суду за недоведену дію на користь українців у січні 1919 р. у Львові.
У березні 1939 року мадяри масово розстрілювали полонених вояків Національної оборони Карпатської України та активістів «Карпатської Січі». Більшість із них вмирала з окликом «Слава Україні». Показово, що так приймали смерть не лише українці, захищаючи українське Закарпаття. Серед розстріляних на Красному полі був і угорець на ім’я Францко.
В групі Францка був і чотар Юрко Пекар, активіст місцевого Пласту. Йому прив’язали на шию камінь – бо смертельно поранених українських вояків далі кидали в Тису. На камені написали: «Так згинуть всі українці». Вмираючи, Пекар крикнув: «Слава Україні!».
Капелан «Карпатської Січі», василіанин Севастіан Сабол, під враженням героїчної постави січовиків написав один із своїх віршів. Писав під творчим псевдонімом – «Зореслав». Там є такі слова: Минулося, та не забулось! Хуст / остався спомином живим понині: / Розстріляний стрілець, а з його уст / Останній покрик: «Слава Україні!».
У наступні 20-ть років саме так загинули тисячі вояків і воячок УПА та підпільників і підпільниць ОУН. Як розповідав один шокований чекіст: ти його кишки на руку намотуєш, а він тобі – з усмішкою: «Слава Україні!».
І знову березень. Тепер вже 2023 року. Московські окупанти повели на розстріл (як вважають родичі) 41-річного Тимофія Шадуру. Вони, очевидно, знали, що перед ними чоловік, якого прийшли «визволяти». Точно бачили, що він в однострої Збройних Сил України. А він їм спокійно в очі: «Слава Україні!».
Полювання на відьом у Середньовіччі в Європі не оминула й українські землі. І хоча за старих часів практика страт звинувачених у чаклунстві людей не мала систематичного характеру для українців, деякі епізоди все ж таки були, що підтверджують історичні документи.
Завдяки давнім львівським манускриптам науковці змогли розкрити нові деталі судових справ проти відьом майже 400 років тому. Про це розповів історик та археолог Микола Бандрівський у своєму Facebook.
“Донедавна вважалося, що відьом і упирів спалювали у різних місцях Галичини, окрім… Львова. Тепер з’явилися нові матеріали на цю тему”, – зазначає голова Археологічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Європі, завідувач відділу Інституту релігієзнавства у Львівський Музей історії релігії.
Процес над “відьмами” у старовинному Львові
Так, один із документів від 1634 року містить запис, що тієї осені трьох львів’янок – Єву Гринбарку, Доротею Смиличку та Єву Питлиху звинуватили у тому, що вони своїми магічними діями призвели до смерті інших осіб. Жінок заарештували та посадили до міської в’язниці.
“А далі взагалі почали діятися якісь макабричні речі. Оскільки жодна із трьох вищеназваних жінок на допитах не визнавала себе винною у заняттях чорною магією, то уповноважені особи із львівського магістрату вирішили, що для кращого і швидшого просування цієї судової справи до цих жінок слід застосувати більш жорсткі дії – вивернути їм за спини руки і в такому стані підвісити на дибі”, – йдеться в публікації.
Після таких дій упереміш з іншими тортурами всі три нещасні почали давати потрібні суду свідчення. Оскільки допити протоколювалися, є запис львівського судового писаря про визнання заарештованих жінок.
Усі вони розповіли, що вчиняли магічні дії з метою завдання шкоди іншим львів’янами, а також викликали із Потойбіччя злих духів.
Картина пензля Джона Вільяма Вотергауса “Відьомська магія”, 1886 рік
“Однак, через кілька днів, коли жінки перебуваючи й надалі у в’язниці, трохи прийшли до тями то звернулися до міського суду із заявами, що відмовляються від своїх попередніх показів, оскільки наговорили на себе, бо їм помутилося у голові від страшного болю (причому, Єва Гринбарка під присягою ствердила, що її піддавали катуванню дев’ять разів”, – розповідає історик.
Проте львівський міський суд визнав цих трьох жінок винними за всіма статтями звинувачення, засудивши на страту.
Як страчували львів’янок, звинувачених у чаклунстві
Тепер можна тільки уявити, як здійснювалося виконання: зі стін львівської ратуші на Ринку вирушила невелика процесія судових виконавців, ката та деяких міських чиновників, які попрямували до в’язниці, звідки вивели нещасних трьох жінок, і поки всі йшли вулицями до міської брами, до ходи примкнуло чимало львів’ян, які на власні очі хотіли бачити “…як будуть палити отих відьом”.
А ось як описував усе це сучасник. У збереженому опублікованому витягу з праці середньовічного вірменина Симеона Лехаці під назвою “Подорожні нотатки” записано наступне:
“…І знову у 1083 році вірменського літочислення (тобто 1634 року – М.Б.), 12 жовтня у Львові спіймали трьох відьом та розклавши за містом велике багаття, спалили їх. Три дні у Львові не розсіювався зловонний дим від їхнього спалення…”
“Полювання на відьом”
Бандрівський вдається у питання, чи так треба було спалювати тих жінок зі Львова в ті часи… І наводить як відповідь записи тодішнього краківського міщанина, судового службовця, знавця та укладача збірок міського (магдебурзького) права Бартоша Ґроїцького у розділі “Докази проти відьом” “.
Він писав, що якщо вина обвинуваченого була доведена, то “…відступник від християнської віри має бути спалений. Такою самою смертю має померти і чарівник, і той, хто комусь отруту дав… Їх мають питати про причини та обставини використання чарів, а також про те, які використовувалися знаряддя, у який спосіб і в який час, а ще які слова вживалися і що робилося. Якщо згадано про якісь речі – слід провести обшук. Також треба питати від кого вони цього навчилися, у який спосіб отримали ці здібності, скільки разів і проти кого шкодили…”
Інший тодішній (приблизно 400 років тому) юрист міського суду із сусіднього міста Холма, Павло Кушевич додає, що:
“…Будь-кого обох статей, хто вдається до чаклування та знахарства і дотичний наук заборонених, що в них управляється, прикликуючи злих духів та інші погані справи чинячи, нехай буде спалено, і та кара нехай їм буде смертною, бо від Господа Бога відступилися, полишили (Його) і під владу нечистого піддалися. А що є також ті, котрі про такі лиходійства знали і їх утаїли або й так чи так їм сприяли, і була це справа явна і свідченнями доведена, то тих карати на горло”.
Страти “відьом” у Західній Європі та в Україні
Історик журиться через подібні практики, і зазначає, що хоча вже давно згасли вогнища на львівських передмістях, і відійшли в небуття кати з їхніми жертвами – “гнітюча оскома все ж залишається… Як так”
Також він нагадує, що в Європі людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали “переводити через вогонь” осіб різного віку і статі, яких підозрювали в антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб “очищення людських душ” невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни
Спалювали жінок і чоловіків за чаклунство і на території української Галичини, причому останню “відьму” тут спалили “якихось півтораста років тому”, додає він, наводячи дослідження секретаря комісії НТШ та дійсного члена Празької та Віденської академій наук Володимира Гнатюка у праці від 1912 року Купанє і паленє відьм у Галичині”.
У Львові до Дня рідної мови презентували перший друкований церковнослов’янсько-український словник “Лексис”. Книга випущена ще у 1596 році.
Про це повідомляє пресслужба Національного музею імені Андрея Шептицького.
Наразі перший український друкований словник знаходиться у Національному музеї імені Андрея Шептицького, що у Львові. Відомо, що світ побачив “Лексис” у 1596 році. Він відіграв значну роль у розвитку східнослов’янської лексикографії, серед якої — українська.
“Сьогодні (21 лютого — ред.) — Міжнародний день рідної мови. З цієї нагоди презентуємо перший друкований церковнослов’янсько-український словник мовознавця, письменника та перекладача Лаврентія Зизанія (1560-ті (?) — після 1634)”, — йдеться у повідомленні.
Зазначається, що у словнику 1061 “словенське” слово, тобто він містить церковнослов’янську або староруську, малозрозумілу для читачів лексику. Автор передає “словенські реченія” відповідниками тогочасної української літературної мови.
Ви, напевно, помічали старі ворота що ведуть кудись у глиб Високого Замку? Знаходяться вони на вулиці Опришківській і давно наглухо замкнені. Побачене вражає! Про це розповідає Андрій Риштун, львівський дігер.
Зачинені двері ведуть у велику залу з арочним склепінням. Вона побудована з тесаного каменю та червоної цегли. При вході до зали є ще одні ворота та глибока яма. Тут потрібно бути обережним щоб не провалитися. Висота стелі орієнтовно сім метрів. Довжина головної кімнати десь п’ятдесят метрів. Конструкція, спосіб побудови та атмосфера всередині дуже нагадує винні погреби на Закарпатті.
В одній з кімнат першого підземелля. Фото: Андрій РИШТУН / RDZS.orgВхід в друге підземелля. Фото: Андрій РИШТУН / RDZS.orgВ одній з кімнат другого підземелля. Фото: Андрій РИШТУН / RDZS.org
З головної кімнати є проходи в кілька бокових. На стінах збереглися старі ковані завіси та ізолятори електропроводки. Бокові кімнати мають приблизно таку ж площу як і головна та закінчуються тупиками. Деколи видно замуровані проходи з кімнати в кімнату.
Вхід в перше підземелляВид з кімнати на вхідВид на вхід з першої кімнатиЗалишки старих завіс
В одній з кімнат знайшли залишки старих дерев’яних бочок. Колись тут був склад «ЛьвівРиби». Поруч, аж під стелею, висять дивні радіатори. Подібне верхнє розташування використовується в промислових холодильних камерах. Зимне повітря опускається вниз та охолоджує продукцію що на землі. Тут і без них доволі холодно. Поки фотографувалися ми добряче замерзли.
Радіатори холодильних установок
Залишки старої електрики на стіні в першому підземеллі
Пошук в інтернеті показав, що на початку століття ці підземелля використовувалися як холодильники. Сюди взимку завозили лід, а потім цілий рік там зберігали продукцію яка швидко псується. Потім тут встановили сучасні холодильні агрегати з аміаком та перетворили підземелля на промислові морозильні камери. В них, серед іншого, зберігали сухий лід який потім розвозили по магазинах міста. Очевидці пам’ятають як у ці ворота заїжджав автонавантажувач львівського виробництва. А далі історія відома: Союз розпався і все закинули.
Стан однієї з бічних кімнатЗасипана вентиляція на стеліТут завали як в якійсь закинутій шахті
Зараз це чудова нестандартна локація для фотографій у Львові. Тільки будьте обережні, стеля тут в поганому стані і може буквально «цегла на голову» впасти. Вхід, на момент нашого відвідування, був умовно-зачинений.
Чи можна ці підземелля використовувати як бомбосховище? На це відповідь мають дати фахівці. На мою персональну думку нижнє сховище – так. Верхнє – ні, воно і без бомб само руйнується. Але хто цим буде займатися, якщо прямо над нашими підземеллями, в зарослях Високого Замку, вже є ціле радянське бомбосховище. На нього, чомусь, також всі забили.
Люди часто вірять в таємні підземні ходи що ведуть кудись за десятки кілометрів. На жаль, в ті часи не існувало таких технологій щоб підземні ходи простояли кілька століть. Візьмімо, для прикладу, ці підземелля. Якась сотня років і добротна червона цегла та тесаний камінь сипляться під дією ґрунту, води та рослин. Аналогічно і інші підземні ходи. Якби вони і справді існували, то давно б вже зруйнувалися за сотні років.
Руйнування підземель під Високим Замком
Якщо не вжити термінових заходів, то одне з цих підземель скоро завалиться. Вже зараз видно обрушені балки та дири в стелі. А це ж схил Високого Замку. Тут люди гуляють! Не кажучи вже про збереження нашої історії.
Скидається на те, що земля у нас під ногами теж починає воювати… Ми тут у Львові, чи в Тернополі, поки що не чуємо того зловісного підземного гулу, який зауважують напередодні чи не кожного землетрусу. Але, вчорашня трагедія у Туреччині із тисячами й тисячами загиблих, все-таки пробуджує у нашій підсвідомості якусь затаєну і ще неусвідомлену небезпеку з якою ми раніше не так часто стикалися.
Погодьмося, нині мало хто з нас боїться землетрусів, бо майже ніхто не пригадує, як багато літ тому “трясло” по всій Галичині. Хоча, мушу вам сказати, що страх у галичан перед землетрусами, колись таки був. Бо землетруси у нас повторювалися, їх описували, але от спрогнозувати ніяк не могли. І боялися тих могутніх трясінь землі не лише галичани, але й усі інші народи.
Ось кілька фактів землетрясінь у Галичині в минулому:
Перший – із письмово зафіксованих землетрусів у Львові – занотовано більш як 500 років тому у “Львівському Літописі” під 1578 роком. Під цією датою читаємо: “…Того ж літа земля тряслася”. У тому ж літописі двадцятьма роками пізніше (під 1596 роком) написано, що у Львові “…у Світлу П’ятницю земля тряслася”, тобто напередодні Великодніх Свят. І, врешті, третя згадка про один із найдавніших (із письмово зафіксованих) землетрусів у Галичині, який відчули й у Львові, і який трапився двома роками пізніше (у 1598 році), то про нього написано: “… На дахах, по домах, щось писало і падало на землю, що і люди чули, як об землю чимось вдарило, а також худоба почала швидко помирати”.
Після цього, якихось двадцять років про землетруси в Галичині ніби не було чути, але ось під 1619 роком, львівський літописець записав: “… У час суботньої днини земля тряслася о годині 20-ій, із вікон шиби випадали, склянки зі столів падали і люди були у великому страху”. Близько 200 років тому письмові свідчення про землетруси стають частішими. Так, 15 жовтня 1834 року о 7:30 годині ранку черговий землетрус прокотився нашим краєм, але на цей раз із заходу на схід. Він тривав 2-3 секунди, але у ньому тоді було помічено два сильних підземних поштовхи.
На рисунку – наслідки землетрусу на відкритому полі
Через чотири роки після цього землетрусу, у Львові 23 січня 1838 року ввечері о 19:15 годині знову почало “трясти”: як пишуть очевидці, від першого підземного поштовху, почали хитатися лише ікони на стінах, а металеві і скляні предмети чомусь почали видавати приглушений звук. Після цього, як пише очевидець “…по хвилині наступив сильніший удар. Стіни кам’яниць задрижали так, що аж годинники на стінах помешкань на верхніх поверхах перестали ходити, а склянки і пляшки, які стояли на столах, почали перевертатися. Після короткої перерви наступив третій удар, але настільки потужний, що перестрашені львів’яни почали вибігати на вулиці, будучи переконаними, що валяться їхні будинки. Все те тривало дві-три хвилини. Рівночасно відчули потрясіння землі у Чернівцях і то таке сильне, що аж шиби тріскали у вікнах. При тому зауважили тільки два удари та підземний гуркіт…”
І, вже зовсім недавно – наприкінці березня 1934 року, хвиля землетрусу як пише тогочасна преса, сягнула “…також Східної Галичини. Відчули його, наприклад, у Чорткові й Заліщиках. Подекуди на метр пересунулися навіть такі тяжкі меблі як фортеп’яни…”
Отож, лягаючи нині ввечері до ліжка, перед відходом до сну все ж задаймо собі питання: а, чи аж настільки я впевнений у тому, що посеред ночі мене раптом не зірве на ноги приглушений підземний гул, тріск розбитого скла у креденсі чи розгойдувана люстра..?
На цій карті, яку я долучаю до свого допису, представлено, як тряслася земля на північно-східних околицях Львова під час землетрусу 17 серпня 1875 року із вказанням його епіцентру
І наша сім’я похапцем, у чому є, вискакуватимемо на сходову клітку та разом із сусідами чимдуж бігтимо донизу, щоби поскоріше покинути оте моторошне місце, яке ще пару хвилин тому було для всіх нас затишною домівкою, а зараз звідусюди завалюється падаючою цеглою і розтрісканими панелями… Кажете, це все вигадки і ніколи нас таке не спіткає? Дай-то, Бог… Я, як і всі інші, теж щиро на це надіюся…
Землетруси (за визначенням поданому у другому томі “Географічної енциклопедії України” 1990 року) – це коливання земної поверхні, пов’язані з підземними поштовхами, зумовленими раптовим звільненням потенціальної енергії земних надр при тектонічних процесах. 3емлетруси з глибиною місця виникнення підземного поштовху (розташування гіпоцентра) 0–50 км відносять до корових, або поверхневих, 50–100 км – до проміжних, більш як 100 км – до глибоких. Проекцію гіпоцентра на земну поверхню називають епіцентром землетрусу. Найбільші землетруси, що відчуваються на значній території України, мають епіцентри в Чорному морі та Східних Карпатах (на території Румунії).
Відомості про землетруси на території України збереглися в історичних джерелах. Так у “Літописі руському” під 1196 роком читаємо:
“Тої ж зими, по Феодоровій неділі [Феодорова неділя (Феодора Тірона) – перший тиждень великого посту], у вівторок, у дев’ятий час [дев’ятий час (церковний) – проміжок між 16–18 (включно) годинами дня; оскільки далі говориться, що землетрус стався “на обідні”, то виходить, що це трапилося наприкінці 15 – на початку 16 години] потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи [це], од страху не могли стояти – ті падали ниць, а інші трепетали.
Укріплення Стародавнього Києва, діорама. Джерело: Національний музей історії України / Олена Попова /
І сказали ігумени блаженнії: “Се бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї”. “Інші ж говорили один одному: “Сі знамення не на добро бувають, а на погибель многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі”. Що й збулося”.
У ХХ столітті найбільш руйнівні землетруси (7 і 8 балів за 12-бальною шкалою) зафіксовано 1927 року на південному березі Криму (епіцентр – у Чорному морі), у 1977 і 1986 роках – на півдні Одеської області (вогнище – у Східних Карпатах, на території Румунії). Згідно з сейсмічним районуванням на території Україні виділено дві сейсмоактивні зони – Кримсько-Чорноморську і Карпатську.
Сліди обвалу від землетрусу в Криму 1927 р. на горі Демереджі, Світлина 2012 р.
Землетруси оцінюються за 12-ти бальною шкалою. До 5-ти балів землетрус майже не відчутний, від 5-ти до 7-ми балів на верхніх поверхах багатоповерхівок гойдаються люстри, від 7-ми до 9-ти балів по стінах будинків йдуть тріщини, від 9-ти до 12-ти балів руйнуються будинки.
Землетруси, як вже зазначалося, зафіксовані в різних письмових джерелах. Стаття про землетруси в Галичині, на жаль, надрукована без вказівки автора. Відомо, що львівський часопис “Нова Зоря” виходив у світ упродовж 1926–1939 років. У редакційній колегії працювали Роман Гайдук, Осип Назарук, Степан Годований, Іван Федишин. Швидше за все, хтось із них підготував цей матеріал. Пропонуємо ознайомитися зі змістом статті широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови, покликів на джерела та правопису ориґіналу.
Землетруси в Галичині
Ми відмітили вже в ч. 25 “Нової Зорі”, що при кінці березня бр. був землетрус в Ромунії, в Болгарії та на Україні.
Найсильніший був землетрус в Ромунії. В ряді міст, як Букарешт, Ясси, Кишинів, Ґалац й ін., землетрус був такий сильний, що там зарисувалися і навіть завалилися доми і святині. Як повідомляють часописи, той землетрус спричинив великі шкоди в цілій Ромунії та серед населення викликав переполох.
Потрясенyя землі відчули також на Україні. Так у Київі, Житомирі та інших місцевостях те потрясения було таке сильне, що доми дріжали у своїх основах.
Филя землетрусу засягла також Сх[ідну] Галичину, Відчули його напр[иклад] у Чорткові й Заліщиках. Декуди на метр пересунулися навіть такі тяжкі меблі як фортепяни.
Сей останній землетрус не перший землетрус на Україні. Землетрусів на Україні було вже богато від найдавніших часів по найновіші. Зокрема були землетруси в Галичині. Тому цікаво буде пригадати дотеперішні землетруси в нас.
Найдавніші вістки про землетруси в Галичині маємо з 2-ої пол[овини] XVI стол[іття]. Се вістки про землетруси у Львові. Та річ ясна, що ті землетруси не обмежалися тільки на одно місто Львів, але навістили більшу або меншу частину краю. Тільки у Львові у високих мурованих домах відчули ті землетруси виразніше, ніж напр[иклад] по малих місточках, не кажучи вже про села. Тай у Львові записали їх. Тому аж до XIX ст[оліття] в огляді землетрусів у Галичині виступає тільки місто Львів. Щойно від XIX ст[оліття] маємо вже вістки про землетруси не тільки у Львові, але і в краю.
Отже найдавніша вістка про землетрус у Галичині і зокрема у Львові се записка в нашій “Львівській літописи” під 1578 р. Та записка дуже коротка і звучить дослівно так:
“Тогожъ року земля тряслася”. [1]).
Львів, панорама XV століття
Друга з черги вістка про землетрус в Галичині і зокрема у Львові се записка в тій самій нашій літописи під 1596 р. І та вістка таксамо ляпідарна, як попередня. Вона така:
“Въ пятокъ свѣтлый земля ся трясла”. [2]).
Третий землетрус в Галичині зглядно у Львові в XVI ст[олітті] записала та сама “Львівська літопись” два роки пізніше, в 1598 р. Записала так:
“На дахахъ, по домахъ, щось писало и падало на землю, що и люде слыхали, якъ о землю чимъ ударивъ, а потому скотъ здыхалъ барзо”. [3]).
Правдоподібно слово “писало” рівнозначні зі словом “рисувало” (заломлювало дахи і мури). А можливо, oо слово “писало” се мабуть помилково написане “писчало”, що в звязку з дальшими словами може означати шум і гуркіт, які часом супровожають землетрус.
Докладніші вже записки про землетруси в Галичині, зокрема у Львові, маємо з XVIІ ст[оліття. Тих записок дві.
Перша записка з 1619 р[оку] звучить дослівно так:
“Въ той же часъ, въ день субботный, земляся трясла о годинѣ 20, же изъ оконь шибы выпадали, шкляницѣ изъ столувъ спадали, и люде въ страху были великомъ”. [4]).
Подібно записує сей землетрус також Літопись львівської Ставропіґії, додаючи, що діялося се в осени, коло св[ятої] Покрови, та що над містом появилася тоді також комета. [5]).
Друга записка про землетрус в Галичині згл[ядно] у Львові в XVII ст[олітті] відноситься до р[оку] 1637. Та записка нашої “Львівської Літописи” така:
“Скоро подъ соймъ земля ся трясла, на вѣлѣю Панны Маріи Громницѣ изъ суботы на недѣлю о годинѣ девятой.
Потомъ весна была барзо сухая, не хотѣлося ничого родити, ани и травы ни было; а потомъ огнѣ почали пановати, же много мѣсть погорѣло: Сокаль, Белзъ, Самборъ; у Вышни предмѣстя, у Яворовѣ и ве Львовѣ передмѣстя Галицкое вшитко и костеловъ два а третому ся достало. Не досить ту, але и Украина о тыхъ же огня роскошахъ мають що повѣдати”. [6]).
Белз. Старенька хатинка. Фото 1941 року
Записку “Львівської Літописи” про землетрус й інші елєментарні катастрофи, які в 1637 р[оці] навістили Львів і Галичину, доповнює “Літопись львівської Ставропіґії”. Вона зазначує, що той землетрус був дня 1 лютого та що жертвою пожару, крім згаданих у “Львівській Літописи”, впав іще Крилів. [7]).
На протязі цілого XVIII ст[оліття] не маємо ні одної записки про землетрус в Галичині згл[ядно] у Львові. Чи його не було? Правдоподібно був, тільки ніхто не записав його. Бо або не було його в самім Львові, тільки на провінції, або коли й був у Львові то дуже незамітний – так, що його навіть не відчули.
В XIX ст[олітті] були в Галичині, зокрема у Львові, три землетруси.
Перший землетрус в XIX ст[олітті] був у Львові дня 15 жовтня 1834 р[оку] о год[ині] пів до осмої рано. Він трівав 2 до 3 секунди в напрямі з заходу на схід.
Фрагмент панорами Львова зі сторони Софіївки 20-ті роки ХІХ ст. (E. Dzieduszycka)
Відріжнено в нім два удари. Відчули той землетрус пожарний сторож на вежі Успенської (Волоської) церкви і також робітники, що саме тоді працювали при будові ратушевої вежі. [8]).
Другий землетрус у XIX ст[олітті] був в Галичині, зокрема у Львові, дня 23.І.1838 р[оці] о годині три чверти на девяту вечером. Перший був слабий. Захиталися легко на стінах образи. Металеві і скляні предмети видали приглушений звук. По хвилині наступив сильніший удар. Мури домів задрожали так, що аж годинники на стінах мешкань на поверхах припинили хід, а склянки і фляшки, що стояли на столах, стали вивертатися. Після короткої перерви наступив третій удар такий могутний, що перестрашені львовяни вибігли товпами на вулиці, думаючи, що валяться доми. Все те трівало дві мінути. Рівночасно відчули потрясення землі в Чернівцях таке сильне, що аж шиби потріскали в вікнах. При тім завважили тільки два удари та підземний гуркіт. В тім самім часі тряслася земля також в Тернополі. В Дуклі завважили землетрус щойно з 8 на 9 лютого. [9]).
К.Ауер. Львівська ратуша, 1846-1847 рр.
Третій з черги землетрус з XIX ст[оліття] був в Галичині, зокрема у Львові, дня 17 серпня 1875 р[оку]. Сей землетрус так описує цитований автор:
“Потрясення було филясте в полуднево-північнім напрямі, трівало шість до сім секунд і найвиразніше обявлялося в поверхових домах. В деяких будинках в Ринку (у Львові), при вулицях: Театральній (нині: Рутовського), Ягайлонській і Коперника, мешканці відчули виразно дрожання мурів. В ратуші, в будівничім уряді, стіл, при котрім рисував директор Гохберґер, хитався так сильно, що він мусів перервати свою працю, а й цілий будинок Скарбківського театру, опертий, як відомо, на пільотах [10]), замітно задрожав у своїх основах. В ставі так званім Альсерівськім, на Вульці, ті, що купалися, завважили незвичайне фильовання води, а мешканці дому сторожа при кіпци Люблинської Унії (на Високім Замку) дізнали такого вражіння, начеб той будинок усувався в пропасть. Також цікаві помічення зробив замешкалий при вул[иці] Коперника керманич метеорольоґічної стації інжинір Мілєрн на малпах, що були в його посіданню. Ті звірята вже о годині третій по полудні заховувалися так, начеб передчували бурю. Три малпи замкнені в клітці, закопалися в сіні і тулилися перестрашені до себе, а велика явайська малпа, привязана в передпокою, вила під небеса, намагаючись дістатися до мешкання. Професор львівського університету, др. Крайц що займався науковим, на скілько можна, дослідом того потрясення, дійшов до переконання, що воно обняло крім Львова, східну частину жовківського повіту, вузький пояс Люблинської губернії і Волині здовж австрійської границі, галицьке Поділля та сягало аж по Чернівці. В деяких місцевостях чули менше чи більше сильний підземний гук. В Мостах Великих зарисувався мур костела від гори аж до фундаментів, подібно як у Христинополі. В обох тих місточках завалилося богато коминів, а в Сокалі, крім звалених коминів, дзвонили шиби у вікнах і відривався тинк зі стін мешкальних будинків. В Угнові потріскали мури костела, а в Бережанах потрясення викликало загальну паніку серед населення, котре в найвищім перестраху вибігло на вулицю” [11]).
Землетруси у Львові викликували велике вражіння передовсім серед самих львовян. Та робили вони не менше вражіння і на край. Свідчать про се перекази, які про землетруси у Львові кружляли серед нашого народу в Галичині й які навіть записали деякі учені. Так н[а]пр[иклад] Бєльовский у своїх подорожних записках нотує: “Селянин з Козова (з Козови?) оповідав мені, що Львів стояв на дуже високій горі. Тряслася земля раз, гора осіла, тряслася другий раз, зробився діл. Коли затрясеться третій раз, то місто напевно западеться”… При тій нагоді Бєльовский додає: “За мого побуту в Бучачі коло 1820 року розійшлась була вістка, що Львів запався, котрій загально дали віру”. Подібна вістка кружляла між населенням Львова з початком 1834 року. А саме говорили, що місто западеться о півночи 21 січня т[ого] р[оку] – і знайшлися такі, котрі свято вірили тій поголосці” [12]).
В ХХ-тім ст[олітті] був землетрус у Галичині в 1912 р. Та він був дуже слабий і не викликав особливого вражіння.
