Львівський патрульний у вільний від служби час популяризує Україну на YouTube каналі Blog 360, про це повідомили у прес-службі патрульної поліції Львова.
«Ідея проекту виникла під час патрулювання. Я з друзями хотів поїхати кулись відпочити. Обрати місце вирішив за порадами в інтернеті. Шукав, якісь відеоблоги з порадами – не знайшов», – ділиться спогадами старший інспектор патрульної поліції Львова, автор ідеї Blog 360 Мар’ян Шпитак.
Відтоді інспектор вирішив прокласти з друзями власний маршрут. Долучилися друзі з телебачення і допомогли у створенні відео блогу Blog 360. Зараз у команді 8 учасників. Подорожують вже два роки. Перша мандрівка була після нічної зміни Мар’яна у місто Івано-Франківськ. Відтак, відвідали понад 10 міст (Івано- Франківськ, Тернопіль, Луцьк, Яремче, Ворохта, Криворівня, Чернівці, Мукачево, Ужгород, Шацькі озера, Славське, Волосянку, Замки Львівщини, Трускавець іт.д) і з кожної подорожі випустили 20-ти хвилинні відео-історії. В них молоді люди розповідають як доїхати, на що подивитися, де краще поїсти та зупинитися на ніч.
Тепер команду запрошують у свої міста міські ради, адже хочуть аби і про їхні чудові краї дізнався весь світ.
«Наша мета – розвиток внутрішнього туризму та популяризація туристичної України на світовій арені. Тому ми почали перекладати наші випуски на 5 мов. Нас дивляться у 80 країнах світу. Досить часто до нас телефонує з США українська діаспора та дякує, що ми нагадуємо їм про батьківщину», – ділиться Мар’ян Шпитак.
Патрульний обіцяє, що і надалі відкриватиме прекрасні незвідані куточки України як для себе так і для інших.
Один із найвідоміших вуличних фотографів Львова, знімки якого публікувалися в New York Times, Telegraph, Der Spiegel, La Repubblica, The Wall Street Journal, Washington Post і багатьох інших міжнародних виданнях. Прославився документальною серією робіт Slavik’s Fashion і Slavik Super Star про львівського бродягу-модника Славка — її навіть видали у вигляді книги.
Вуличною фотографією займається вже 14 років, щодня знімаючи і документуючи життя Львова, а пізніше показує її на виставках навіть у таких далеких країнах, як Австралія і Камбоджа. Велику колекцію львівських фото Юрія можна побачити на його сайті. Наприклад, дві серії знімків “Лавки” — про людей і речі, які були зняті в різний час на одних і тих же лавках на проспекті Свободи у Львові.
Цього року фотографії Тараса потрапили у британську книгу “100 Great Street Photographs”, а в 2016-му він став “Фотографом року” в жанрі вуличної фотографії у конкурсі від National Geographic. А ще разом з колегами він заснував 380Collective — спільноту стріт-фотографів України, мета якої — популяризувати вуличну фотографію.
Він працював над ним рік, щодня виходячи на вулиці Львова у пошуках цікавих кадрів. У результаті вийшла серія чорно-білих фотографій з концептуально важливою грою світла і тіні на кожному знімку.
Під псевдонімом Paul Alabama ховається вуличний фотограф Павло Пастушенко. Він знімає вулиці та героїв міста, частіше в кольорі, рідше — в монохромі. Любить фіксувати міські парадокси, гру кольору і форми, а ще — вміє тонко помічати кітч.
Почав захоплюватися вуличною фотографією на початку двотисячних, і з тих пір періодично радує публіку новими проектами. Один із найвідоміших — Street Theography, про “конфлікт віри і показної релігійності” на вулицях наших міст, у тому числі й у Львові. Фотографії для нього автор знімав сім років — з 2006-го по 2013-й.
Свіжі знімки Костянтин майже щодня публікує в ЖЖ (так, саме там, ніяких інстаграмів). Особливу пристрасть відчуває до львівської бруківки — її знімків в архівах фотографа багато, і всі різні. Не знімає туристичні місця, найчастіше в його фокусі — задвірки міста і його персонажі.
Михайло Кулик — молодий фотограф зі Львова, випускник місцевої фотошколи імені Дієго Марадони. Вуличною фотографією займається порівняно недавно, при цьому його знімки регулярно відзначають у різних фотоспільнотах.
Михайло знімає Львів у кольорі і часто ділиться своїми кадрами в Instagram і на Flickr. У його об’єктив потрапляють люди похилого віку, студенти, військові у незвичайних ракурсах або антуражі, і, звичайно ж, львівські вулиці. Втім, не тільки львівські — у Михайла можна знайти безліч фотографій з інших міст, де він побував.
Фото: Михайло Кулик, Костянтин Смолянінов, Тарас Бичко, Юрко Дячишин, Paul Alabama
Колір – це сприйняття світла. Світло ж – це електромагнітні хвильки, які летять вісім хвилин до нас від Сонця до Землі. Летить собі промінь світла і навіть не здогадується від чого відіб’ється і яким кольором стане у наших очах… Жовтим, червоним, синім? Мільярди відтінків цих кольорів наповнюють наше око барвами життя. Однак, поза тим, існує ахроматичний світ, монохромний, який відображається лише одним тоном, одною нотою.
Поруч Львова, у місті Городку, є ряд водоймищ, які живуть за своїми циклами кольору й гам музики. Від яскравих повноводних дивовижних мажорних красок до прозаїчних сумних мінорних сірих кольорів.
Чотири стави і ряд менших, завдяки штучним дамбам, утворюють своєрідне «Городоцьке море», яке має площу десь у 500 га. Це «море» виникло давним-давно природнім чином, завдяки річці Верещиці, яка протікає поруч і розливається щовесни. Колись, за княжих часів, річка була судноплавної й робила місто Городок стратегічно важливим пунктом торгівлі. Та часи змінилися і великий Львів загарбав все. Це вплинуло на річку й стави. Людей було небагато, тому вода була чистою. Ще на початку минулого століття – це велике водоймище служило у рекреаційних цілях: гарні пляжі, великі яхти, чудовий відпочинок. Кажуть, одного разу там ледь не втопився чоловік, який щодня поглядає на нас із двадцяти гривневої купюри, – Іван Франко. Та прийшли «п’ятирічки» й радянській комунізм. П’ятдесят років тому назад водоймище перетворили на суцільне рибне господарство, побудували дамби і поділили все на частини – тут промислова риба, тут – для любителів. Тут – риба, там – риба, а відпочинок зник. Вода ставала все бруднішою і «господарською» – навіть відходи зливали. Тому купатися тут заборонено. Але влітку, коли жарко, то знайдуться відчайдухи, які лізуть туди і вилазять живі і, як не дивно, здорові. Нова ж вода стару воду чистить – річка допомагає ставу «не задихнутися» від людської діяльності.
Став живе своїми циклами. Весною напускають туди маленьку рибу, а через два-три роки, коли вона підростає, то завдяки дамбам – воду спускають назад у річку, і таким чином виловлюють всю ту рибу, яка пливе за біжучою водою. Саме у ті дні, коли води тут майже немає, воно схоже на велике чорно-біле болото, яке лише у певні дні приваблює рибалок та їх пернатих конкурентів – чайок. Це місце дивовижне для роздумів, адже, якщо мати гумове взуття, то можна перейти від одного краю ставу до іншого, бо посередині – тиша і спокій. В принципі, таке ж можна зробити зимою, маючи тепле взуття. Вода замерзає і стає суцільною дорогою. Та на цій білій дорозі можна зустріти любителів зимової рибалки, хокею чи фігурного катання, а от любителів болота – не так вже й багато, тому осінні роздуми більш спокійні.
Зимою падає сніг, все тече ріка, і весною знову «Городоцьке море» стає яскравим і кольоровим, готовим прийняти нових фотографів, рибалок і всіх відпочивальників, які оцінили б красу його цікавих та особливих фарб.
“Придивіться довкола, вас оточує мільйон і одна дрібничка: від одягу, у який ви вдягнуті, до екрану комп’ютера, на якому ви читаєте цей текст. Все воно має свій сенс і призначення. Природні дрібнички, на зразок дерев чи потоку хмар, – є потрібними всім. А от людські дрібнички, типу старого велосипеда без заднього колеса, – звісно, що ні. Та людські дрібниці мають одну важливу особливість – вони стають непотребом. Щось з того ми вважаємо сміттям і просто викидаємо, а про щось мислимо, як цінне, і хочемо знову продати”, – про це пише Юрій Мартинович на Zik.ua.
“Поруч Приміського ринку у Львові існує одне із неофіційних місць продажі таких дрібничок. Кілька десятків метрів воно тягнеться вулицею Городоцькою від церкви Свв. Ольги і Єлизавети, простує тротуаром повз австрійські будинки поки не впирається у ринок. Далі, ці самобутні скатертини із крамом, повертають пішохідним переходом у бічну вуличку, яка веде до трамвайної зупинки. На цій «стометрівці» продають все що завгодно. У хорошу погоду від обіду і до вечора там десятки чоловіків і жінок намагаються зацікавити вас своїми «мільйон і однією дрібничкою».
Фото: Юра Мартинович/ZIKФото:Юра Мартинович/ZIK
Що ж вони продають? Старий «секонд» одяг; стильне взуття із зображеннями знаменитостей; книги надруковані, здається, ще мільйон років назад; іграшки, якими бавилося не одне покоління дітей; столовий сервіз з якого пили ще за здоров’я Брежнєва; згорілу у минулому столітті праску; універсальну викрутку і в комплекті до неї різнокольорові гайки; пластмасові пляшки й прищепки; а якщо пошукати добре, то можна знайти навіть використану лампочку чи речі інтимного характеру! Адже все може знадобитися у господарстві, все можна продати, і це далеко не все, що там можна побачити.
Фото: Микола Тис/ZIK
У цьому місці, яке у мене особисто викликає асоціації із Країною Чудес, я відчуваю себе Алісою, яка летить у кролячу нору. Все таке дивовижне і незвичне! Очі ніяк не можуть пристосуватися до різких змін. Здавалося, ще двадцять хвилин тому назад я гуляв центром міста із магазинами і туристами, а тут вже зовсім інший світ.
Фото: Микола Тис/ZIK
Цей «прекрасний новий світ» не такий вже й прекрасний. Адже, люди, які продають ці дрібнички, є голодними і спраглими, багато з них живуть поруч і виносять зі свого чи чужого дому крам. Є серед них, звісно, як і професійні торговці, так і не менш професійні любителі спиртного, однак у більшості – це бідні люди, які у такий спосіб заробляють собі додаткові, а той основні гроші. А от ціни бувають різні, і завжди потрібно торгуватися із цими вуличними торговцями.
Таких «стометрівок» всякого краму багато, і не тільки в Україні. Всі вони самі по собі є потрібними, бо є мостами між тим, що розказують і показують про процвітання міста, країни, і справжніми реаліями цього міста, країни. Там, де є гроші – там завжди є бідні і багаті; там, де є люди – там завжди є ієрархія; а от там, де є і гроші, і люди – там завжди знайдеться мільйон і одна дрібничка, яка чекає на свого нового власника.”
Час від часу в міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького проходить споттінг «Відкрите небо-Відкритий Львів».
Споттінг (від англійського слова «spot» — «побачити», «упізнати»; також плейн-споттінг, тобто авіаційний споттінг) — особливий вид хобі, ведення реєстру літаків, супроводжується фотографуванням і відеозйомкою літальних апаратів, найчастіше літаків.
Один із учасників заходу, Ігор Сальніков, у своєму інтернет-блозі розповів про візит в аеропорт у 2015 році.
“Насамперед ми піднялися в диспетчерську УкрАероРуху.
З вежі аеропорт видно як на долоні.
Подивимося на новий термінал ближче: біля хобота (правильно ця штука називається телескопічний трап) припаркувався Boeing 737-900 авіакомпанії МАУ.
Трохи осторонь від нового терміналу стоїть стара будівля аеропорту, побудована ще в 50-х роках минулого століття.
В аеропорті є і музей. У ньому багато цікавих експонатів.
Ось це, наприклад, старе робоче місце диспетчера.
Поруч стоїть сучасний тренажер, на якому диспетчера відпрацьовують різні ситуації, які можуть виникнути в процесі роботи.
Після диспетчерської вежі та музею настала черга літаків.
Американський турбогвинтовий літак Beechcraft Super King Air 350 вважається одним з кращих в своєму класі. У цьому літаку обладнана літаюча лабораторія УкрАероРуху, яка призначена для налаштування радіоелектронного обладнання аеропортів.
Поки фотографували літак УкрАероРуху несподівано приземлився Red doctors.
А тим часом, вже знайомий нам Boeing 737-900ER авіакомпанії МАУ, вивозять на ЗПС (злітно-посадкова смуга).
Літак повільно вирулює на смугу.
І полетів!
До речі, всім споттерам організатори видали спеціальні жилетки.
Емблема Люфтганзи – летючий журавель. Існує версія, що свою руку до нової редакції цієї емблеми в 1926 році доклав відомий український художник Роберт Лісовський.
Посадка Boeing 737-800 авіакомпанії UTair.
Пасажири ідуть в термінал по ̶х̶о̶б̶о̶т̶у̶ ̶ телетрапу.
ТрапиДуже потрібна машинка, вона призначена для обслуговування літакових туалетів.
А ми далі подорожуємо у розташування протипожежної служби аеропорту.
Сів і рулить до терміналу французький літак ATR-72 авіакомпанії UTair.
Embraer 170 польської компанії LOT рулить до ЗПС. А вздовж ЗПС постійно літає вже знайома нам лабораторія АероРуху.
Подивилися ми і на стоянку списаних літаків.
Диспетчерська вежа.
Сів літак австрійської авіакомпанії.
Машини наземних служб.
Телетрап біля Боїнга МАУ.Заправляють
Вхід до зали прильоту.
Влітку 2015 року в аеропорту відкрилося два бізнес-зали.
Бар-зона міжнародних рейсівВ бізнес-зоніКімнати для переговорів
У залі вильоту.Табло і бюст короля Данила Галицького, на честь якого названо аеропорт.
Вирушимо ще раз на злітне поле.
ПосадкаЗнайома нам літаюча лабораторія на тлі заходу.
Злітно-посадкова смуга аеропорту. Після реконструкції її довжина стала 3305 метрів.
І на закінчення декілька нічних кадрів нового терміналу.
Після сотень безрезультатних спроб, мені все ж пощастило зареєструватись в онлайн-чергу на сайті.
Подати заявку в порядку живої черги мені не вдалось. Люди займали місце ще з першої години ночі. Добу чекати своєї черги – це не для мене. Мій старий паспорт – ще дійсний, і віза є на три роки, але вільні сторінки закінчились, в ньому залишилась одна однісінька.
Правда, зареєструвалась лише в місті Радехів, то довелось їхати туди. Для тих, хто теж “хоче випробувати свою долю”, – спробуйте це посилання: https://dmsu.gov.ua/services/online.html. Ви можете зареєструватись у будь-який центр в регіоні.
Найкращі шанси зайняти місце в онлайн черзі о 00:00 і далі, оскільки в ці хвилини відкривається нова дата реєстрації, а також з’являються місця, якщо хтось зняв свою попередню реєстрацію.
Сайт глючить і часто зависає. Часто показувало вільне місце, але неможливо було на нього клікнути і зареєструватись, часом видавало помилку, часом вже у реєстрації видавало “перевищено ліміт операцій”, хоча жодної реєстрації до того так і не відбулось. Але пройшовши ті всі приколи, я все ж зареєструвалась, так що це реально.
Можливо, вам пощастить більше. При самій реєстрації потрібен спершу номер телефону, а потім вказати 4 останні цифри українського поспорта.
У Радехові я прийшла на свою годину і відразу подала документи. Зауважте, що в кабінет потрібно йти вже з оплаченою квитанцією в Ощадбанку. Оплатила 563 гривні за нетермінове виготовлення. Додаю інформацію з сайту:
Які документи потрібні для отримання біометричного паспорта (для дорослих)?
Внутрішній паспорт громадянина України (оригінал та дві копії);
Ідентифікаційний код (оригінал і одна копія);
Довідка з військкомату або військовий квиток (для молодих людей до 25 років)
Якщо закордонний паспорт оформляється не перший раз, то старий можна або здати, або залишити.
Документи, необхідні для оформлення дитячого біометричного паспорта:
Свідоцтво народження дитини;
Цивільні паспорти обох батьків (оригінал + копія);
Якщо був дитячий проїзний;
Якщо оформляли ІПН дитини;
Якщо один з батьків іноземець – довідка про підтвердження громадянства дитини;
Якщо мати одиначка, то виписка по 135 статті;
Якщо батьки в розлученні або в цивільному шлюбі, то необхідно уточнювати перелік документів.
Яка процедура отримання біометричного паспорта?
Для оформлення біометричного паспорта необхідно:
Звернутися до відділення Державної міграційної служби;
Принести документи: внутрішній паспорт, ідентифікаційний код, довідку з військкомату;
Оплатити вартість послуг і бланків;
Написати заяву на отримання паспорта;
Сфотографуватися;
Пройти дактилоскопію (сканують відбитки пальців);
Оцифровані дані відправляють до Єдиного державного демографічного реєстру;
Головний обчислювальний центр реєстру формує набори даних;
Набори даних відправляють до Державного центру персоналізації документів;
Дані вносять на бланк майбутнього паспорта;
Готовий біометричний паспорт відправляють в відділення Державної міграційної служби.
Для неповнолітніх, молодших 16 років:
• заява-анкета;
• свідоцтво про народження (з 14 років – паспорт громадянина України);
• документ про сплату адміністративного збору або оригінал і копія документа про звільнення від таких платежів;
• якщо паспорт оформлюється для неповнолітньої особи до 12 років можна подати дві кольорові фотокартки розміром 3,5х4,5 сантиметра та одну фотокартку розміром 10х15 сантиметрів для внесення відцифрованого зображення особи шляхом сканування. До 12 років дитина може бути відсутньою під час оформлення закордонного паспорта. З 12 років необхідна її присутність.
Громадяни України можуть мати два закордонні паспорти: під час оформлення біометричного закордонного паспорта не обов’язково здавати закордонний паспорт старого зразка з чинними візами.
Впродовж двох тижнів на найвищі вершини Грузії піднялися двоє львів’ян – Вадим Гапко і Максим Баландюх та тендітна дівчина та відомий модельєр Любов Чернікова із Івано-Франківська, яка захоплюється екстремальними видами спорту і, зокрема, альпінізмом. Підкореними стали Тіканадзе, Орцвері, Казбегі, Тетнульді і лише остання вершина, Ушба, не піддалася, пише Zaxid.net.
Особливо приємні моменти із життя альпіністів: ночівля просто неба над прірвою, у теплих пухових спальниках на підступах до гори Ушби.
Альпініст Вадим Гапко, модельєр Любов Чернікова та фотограф Максим Баландюх подалися у високі гори, аби, як жартують альпіністи, якнайкраще перезимувати літо.
Наступного тижня до них приєдналася тендітна дівчина Любов Чернікова, відомий дизайнер одягу із елементами етно, яка також захопилася альпінізмом. І тоді утрьох подалися до Сванетії на ще дві вершини: Тетнульді – 4 858 м, яку називають “сванською нареченою”, й легендарну Ушбу, – 4 700 м.
Спека цього літа відчувається навіть високо у горах. Там, де раніше зазвичай був сніговий панцир, зараз все розтануло, й відкрилися сотні тріщин на льодовику, яких раніше не бачили. Особливо це відчувається при сходженні на Казбегі. Південний схил гори взагалі залишився майже без снігу.
У грузинській частині Кавказу не усюди у горах зустрінеш інших туристів. Якщо у Альпах поблизу відомих гір є підйомники, гірські притулки та ресторани, то у Сванетії із сервісу – хіба що винайняти в селі погонича з конем, які допоможуть підвезти спорядження до підніжжя гори. Зате майже усюди є мобільний зв’язок. Тому можна завжди перебувати онлайн і розповідати про свої пригоди.
Гору Тетнульді українці взяли доволі швидко – за півтори доби: в обід виїхали із Местії, наступного дня у той же час були на вершині і тієї ж ночі повернулися у містечко. А от із Ушбою вийшло все складніше: вийти у перший день завадила гроза.
“Коли влітку хрустить сніг під ногами, коли кисень розріджений, коли спиш під зорями і коли на даху світу, оце я люблю!” – розповідає Любов Чернікова. На цьому фото видно, як команда зустрілася з німецькими альпіністами. А ще всі перекусили персиками.
Ще одна ніч над урвищем. Спати довелося прив’язаними до скелі. “Страшно не було, але все ж трішки лякали тріщини, – продовжує модельєр-альпініст, – деякі доводилося перелазити на животі. Я закрила очі, щоб не дивитися, бо піді мною була темна безодня. І ще, коли ми спали останню ніч в горах під Ушбою, поруч кулуаром летіло униз каміння. Усі спали, а я не могла заснути. Мене щоразу будив той гуркіт. Уявлялося, якщо кам’яна лавина піде над нами, то тоді можна і не прокинутися”.
Ушба як завжди вередлива. Спершу була гроза і довелося день просидіти, поки скелі висохнуть, у кулуарах майже не залишилося снігу, тож пересуватися доводилося лише по скелях, а це довше. І при підйомі часто накривала хмара, орієнтуватися було складніше.
Згодом вперше випогодилося, але часу залишилося замало: вже обід, до вершини ще 400 метрів. Перед нами вертикальний бастіон, спальники залишили на висоті 4 тисячі метрів, а наступного дня – літак. Вирішили, що на це літо достатньо, і повернули назад.
Львівські маршрутки – суворий і безпощадний вид транспорту. І мова цього разу не про переповнені маршрутки чи неввічливих водіїв, а про температуру у салоні автобуса, адже в особливо спекотні дні літа маршрутка перетворюються в справжнісіньку сауну.
Журналіст 032 вирішив дізнатися, до скількох градусів доходить температура у львівських маршрутках і поїздив два дні в автобусах із градусником.
П’ятниця. 28 липня.
“На годиннику 16:23. На зупинці , що біля пр. Чорновола, 63 заходимо в автобус, який курсує за маршрутом №31 і їде до Залізничного вокзалу. Сідаємо біля вікна і їдемо до центру. О 16:33 приїжджаємо до зупинки, що біля готелю «Львів» і бачимо, що всього лише за десять хвилин температура градусника піднялася до 31 градуса.
Виходимо з автобуса, переходимо дорогу і на зупинці біля «Кумпеля» о 16: 36 заходимо в автобус №1а. Проїжджаємо кілька зупинок і вже розуміємо, що в автобусі немає чим дихати. Відчинені вікна не допомагають, а коли автобус проїжджав по вулиці Липинського одній із пасажирок стало погано. Вона раптово знепритомніла. Скоріш за все через спеку. Коли ми доїхали до кінцевої, а це було о 16:57, то позначка на градуснику досягла 35 градусів.
Далі ми пересіли в автобус №51, який курсує за маршрутом ТЦ «Вікторія Гарденс»- Галицьке перехрестя». В цій маршрутці було теж дуже спекотно, втім значно менше людей. За 16 хвилин перебування в автобусі градусник показав позначку – 34 градуси тепла, це при тому, що температура повітря на вулиці у той день становила менше 30-ти градусів.
Понеділок. 31 липня.
Знову сідаємо в автобус на зупинці, що біля пр. Чорновола, 63 (там просто наша редакція розташована). Цього разу обираємо автобус №34, який їде за маршрутом с. Білогорща – вулиці Чигиринська.
На годиннику 16:43. В автобусі відчинені всі вікна, але кожен пасажир розуміє, що це не надто допомагає. Потрібен кондиціонер. О 17:02 ми проїжджаємо Привокзальний ринок і розуміємо, що в автобусі так спекотно, що треба виходити. Ми вийшли біля торгового центру «Скриня», щоб купити води і мати змогу продовжити експеримент.
Перед тим, як виходити з салону зафіксували, яка температура була в маршрутці. Термометр показував 36 градусів тепла.
Купивши холодної води, ми вирішили продовжити експеримент. Цього разу хотіли перевірити, чи буде менш спекотно у новеньких низькопідлогових автобусах, які нещодавно наше місто закупило у заводу «Електрон», тому пішли на площу Двірцеву і зайшли в автобус, який курсує за маршрутом №16.
О 17:20, автобус виїхав із кінцевої. Спершу термометр показував 32 градуси, потім 34-35, а згодом 36-37 градусів. В результаті, коли автобус приїхав на Сихів і ми виходили з салону, градусник залишився на позначці 36,5.
Додамо, що виходили ми біля ринку «Шувар», а загальна тривалість поїздки становила 41 хвилину.
До слова, як зазначають медики, температура повітря вище +30 – це не тільки дискомфорт і підвищене потовиділення, а й істотна шкода для здоров’я. При таких температурах у людей загострюються практично всі хронічні захворювання. Зовсім погано стає тим, хто страждає від серцево-судинних захворювань: гіпертонії, стенокардії, ішемії.
При підвищеній температурі повітря серце починає працювати інтенсивніше, частішає пульс, судини розширюються, часто падає кров’яний тиск.
Крім того, якщо повітря спекотніше, ніж +27, це впливає на психіку людини – підвищується агресія, з’являється безсоння і підвищена тривожність.”
Ірина Особа вже кілька років підкорює дахи, щоб відпочити від міського гамору та побачити Львів таким, яким його не бачив ніхто.
Ірині Особі двадцять три, вона працює в коворкінгу Startup Depot організаторкою подій. А на дозвіллі – підкорює львівські дахи. Щоб ділитися світлинами з висоти, Ірина створила блог RoofLand, де можна побачити унікальні панорами Львова. Зараз їх уже двадцять дві – проспект Шевченка, площа Міцкевича, Ринок, Високий Замок, Городоцька та інші львівські місцини в різні пори року. Тvoemisto.tv розпитало Ірину про те, як дахи стали її любов’ю.
На перший свій дах я вилізла випадково, разом із знайомими. Відтоді в мене виникло бажання повернутись на дах знову. Дах – це завжди спокій і умиротворення. Люди зазвичай поспішають, дивляться під ноги, чимось стурбовані, й не підносять погляд догори, до неба. Що вже й казати про дахи. А ти в цей момент милуєшся Львовом, якого не бачила до того, із зовсім іншого ракурсу. Я мандрувала від даху до даху, аж мене почали називати руферкою.
Руфери – це люди, які живуть дахами. Вони ставлять собі чітку мету – вилізти на певний дах, і в будь-який спосіб намагаються її досягти. Я не знаю законів, які регулюють доступ на дахи, але очевидно, що це не найбезпечніше хобі. Особливо коли йдеться про старі будівлі, де сходи до горищ дерев’яні й не надто міцні. А мені до вподоби дахи історичних будівель, фото з яких я навряд чи знайду в Google.
Потрапити на дах можна по-різному. Або через сходи до горища, або через аварійні, адже більшість дахів – закриті. Спершу я завжди перевіряю останні поверхи всіх під’їздів: рідко, але двері на горище можуть бути відчинені. Також пробую відчинити замкнені двері – одного разу вдалося відімкнути замок власним ключем від квартири. Тому тепер щоразу пробую всі ключі, які маю при собі. А ще якось перелазила через поручні на висоті п’яти поверхів, аби потрапити на горище. Коли обираю дах, ніколи не знаю, чи він відчинений: бачу на прогулянці будинок, на який хочу потрапити, й відразу пробую.
До церков і банків важко потрапити без дозволу. Часом доводиться кілька разів приходити, щоб його отримати. Спершу просто запитую. В банку, якщо відмовляють, пишу заяву до служби безпеки або ж прошу адміністрацію провести мене до керівника цієї служби, щоб домовитись. Особливо часто мене питають, чи не збираюся я стрибати з даху і що про моє хобі кажуть батьки. У церкві ніякої заяви не напишеш, лише особисті розмови. Завжди потрібно бути ввічливою й мати певну власну історію, пояснити, чому тобі треба саме на цей дах. Бо пояснення «просто подивитися» навряд чи підійде. Відколи я маю блог, показую його й кажу, що хочу написати пост конкретно про цей дах. Цей аргумент полегшує вмовляння.
Мої найулюбленіші львівські дахи – на проспекті Свободи 6/8, на проспекті Шевченка, 7 (будинок профспілок) і дах Вежі Корнякта. Мрію потрапити на дах Оперного театру й на телевізійну вежу.
Коли створила блог, хотіла підкорити всі дахи Львова. Але згодом зрозуміла, що вигляд із багатьох будинків схожий і не вражає. Зараз я працюю над іще одним сайтом, куди, можливо, перейду з розділом по дахи. Фотографувати дахи я буду, поки це приноситиме мені задоволення. На жаль, не завжди маю з собою фотоапарат, тому всі нові фото – лише в телефоні.
Якщо хочете стати руфером, спершу підіть на відкриті тераси, на кшталт PartyFon чи Дому Легенд. Якщо зловите задоволення від побаченого й захочете ще, починайте підкорювати дахи. Підказати круті локації можуть фото інших руферів.
Львів із висоти – це любов. У ньому немає людей, маршруток і гамору. Тому мене лякає думка, що я не потраплю на той дах, на який хочу. А впасти я не боюся.
Після диспетчерської вежі та музею настала черга літаків.
597f7a0f3a92a.jpeg)
597f7a115d5e2.jpeg)
597f7a0cc1f70.jpeg)
597f7a0ba48b4.jpeg)
597f7a0a6db2f.jpeg)
