Категорія: Блог

  • Чому люди не поступаються місцем у транспорті?

    Британка Кейт Хітченс поділилася історією про те, як змушена була стоячи годувати дитину у переповненому потягу, і закликала людей проявляти ввічливість. Часто поступитися місцем у громадському транспорті нам заважає не егоїзм, пише ВВС Україна.

    Всі ми знаємо, що таке переповнений автобус чи метро у годину пік – так само ми знаємо людей, які заходять на черговій станції і починають очима шукати вільне місце.

    Можливо, ви їх не помічали – ви в навушниках, всю увагу займає новий подкаст. Або захоплююча гра в мобільному телефоні.

    Можливо, ви не помічали цих людей. Або просто робили вигляд, що не помічаєте. Саме це, каже Кейт Хітченс, і змусило її годувати власну дитину у поїзді стоячи.

    Є багато інших прикладів, коли комусь необхідно сісти, але інші пасажири з різних причин відмовляються поступитися місцем.

    “Коли я була на четвертому місяці вагітності, я попросила чоловіка поступитися місцем в поїзді. Він відповів, що “ми, жінки, змагалися за рівність, отже, я можу і постояти”, – згадує у своєму Twitter жителька Лондона Брейді Лі-Кеннеді.

    Егоїзм та неуважність частково пояснюють поведінку пасажирів. Але у деяких випадках вся справа у бажанні відмовитись від відповідальності та перекласти її на інших, каже доктор Олівер Скотт Каррі з Оксфордського університету.

    “Кожен чекає, поки місцем поступиться хтось іще. Мовляв, “чому це маю робити я?”

    “Такі пасажири просто “передають фішку” іншим”, – додає доктор Каррі.

    Майже кожен чув історії про когось, хто вирішив запропонувати місце вагітній жінці тільки для того, щоб потім отримати відмову.

    “У багатьох є страх зробити щось неправильно – наприклад, здатися занадто поблажливим”.

    У той же час, каже доктор Каррі, йому відомі й зворотні випадки, які він сам називає “змагання за право допомогти”. За його словами, іноді пасажири “б’ються” за те, щоб поступитися місцем і довести, що вони справжні “лицарі”.

    Експерт з соціального етикету Мері Кіллен згадує часи, коли “поступатися місцем жінкам чи старшим було базовим принципом для чоловіків”.

    “Але сьогодні, думаю, вони налякані феміністками, які готові “відірвати” їм голову”, – припускає Кіллен.

    Тим не менш, додає вона, зрозуміти, що хтось хоче сісти на ваше місце неважко: “Вони завжди намагаються знайти вас поглядом. Таким людям варто запропонувати місце”.

    Коментуючи випадок із Кейт Хітченс, Кіллен зауважує: “Дивно, що ніхто не поступився – хіба що всі були “зазомбовані” власними смартфонами. Також, я думаю, що наше суспільство стає все більш егоїстичним”.

    За словами Ребекки Вілкокс, люди рідко розуміють, що їй потрібно сісти. У неї рак грудей і поїздка стоячи для неї дуже болісна.

    Ребекка Вілкокс, у якої рак грудей, написала колонку про досвід взаємодії з пасажирами, які не здогадуються про її проблеми.

    “З вашої точки зору проїхати кілька зупинок стоячи – не проблема, але для мене навіть така поїздка може бути дуже болісною”, – пише Вілкокс.

    У розмові з BBC News вона розповіла, що завжди просить когось поступитися місцем і не очікує, що хтось здогадається запропонувати його сам.

    “Не було жодного разу, щоб хтось не поступився місцем на моє прохання”, – додає жінка, хоча й зауважує, що кілька разів люди вставали з незадоволеним обличчям.

    Незручна ситуація

    Ребекка Вілкокс також згадує кілька напівкомічних ситуацій.

    “Якось зі своїх місць піднявся мало не весь вагон – було трохи незручно обирати серед них когось одного”.

    “Іншого разу місцем поступився хтось в іншому кінці вагону – мені довелося пройти повз всіх інших пасажирів”, – згадує жінка.

    Експерт з етикету Адам Пертрідж дає таку пораду: “Якщо ви бачите когось і все виглядає так, що йому або їй не надто зручно або важко стояти, хорошим тоном буде поступитися місцем.

    За його словами, краще запропонувати і отримати відмову, ніж просто зробити вигляд, що нічого не відбувається.

    Що можуть зробити транспортні компанії?

    Доктор Каррі каже, що хорошим прикладом є ініціатива компанії Transport for London, яка випустила значки з надписами “Please offer me a seat” (“Будь ласка, запропонуйте мені місце”). Його може надягнути кожен, кому важко їхати у транспорті стоячи, і тим самим звернути на себе увагу інших пасажирів.

    Щоправда, спрацьовує це не завжди.

    Коррі Шоу зізнається, що часто люди просто не помічають такі значки.

    Вона також додає, що їй сумно від того, що дехто соромиться запропонувати місце іншим тільки тому, що боїться їх образити.

    “Якщо у вас немає впевненості, аби запропонувати місце вголос, ви можете просто встати – повірте, якщо комусь дійсно потрібне це місце, він просто стрибнуть на нього”.

  • Чому Vulytsia, а не Street?

    Андрій Назаренко на своїй Facebook сторінці спробував розібратися, чому vulytsia — це краще, ніж street.

    — Для чого потрібна вулична навігація?

    Основна мета вуличної навігації, чи це табло на автобусній зупинці, чи карта, чи вуличний вказівник — допомогти потрапити в потрібне місце. Проблема починається, коли людина не розуміє української — як їй допомогти?

    — Чому б не написати англійською?

    Так, англійська мова — найпоширеніша у світі. Але, рівень володіння англійською мовою в різних країнах світу різний. В Україні він невисокий, в найближчих сусідніх країнах — також. Велика вірогідність того, що турист з Румунії не порозуміється з українцем англійською. Велика вірогідність, що замість проспекту Шевченка, українець вкаже напрямок до вулиці Шевченка. Ризиків багато. Бо ж існують вулиці, проспекти, провулки, площі, набережні тощо.

    Відсоток населення, що може підтримати діалог англійською.

    Основною проблемою є нерозуміння писемності, а не мови. Кирилицею користується лише близько 250 мільйонів людей, в той час як 2/3 землян постійно послуговується латинською абеткою. На щастя, існує транслітерація.

    Кількість користувачів різних абеток:

    • латинська — понад 6120 млн;
    • китайська — близько 1340 млн;
    • арабська — понад 660 млн;
    • деванаґарі — понад 600 млн;
    • кирилиця — близько 250 млн;
    • інші — близько 825 млн.

    — Але ж іноземець не може перекласти vulytsia без словника!

    Якщо ви не орнітолог чи палеонтолог, ви не зможете зрозуміти, що таке Physornis fortis. Але, якщо є контекст…

    Так само очевидне з контексту значення слова vulytsia, бо написане на карті або на будинку. Коли я запитував про це в друзів з закордону, вони відповідали: ««it all about the sighns, not really reading what it is.. u know its street from first sight» — «це не те щоб „читання“… ти розумієш, що йдеться про вулицю, з першого погляду».

    — І що, іноземець вимовлятиме «Vulytsia Shevchenka»?

    Так. А ще він встигне вивчити diakuiu, borshch, varenyky і horilka. Вивчити п’ять-десять слів — неважко і цікаво, згадайте хоча б себе за кордоном.

    — Стоп-стоп. А для чого вигадувати велосипед. В Європі ж точно перекладають вказівники!

    А от і ні. Ніхто не цурається своїх стрітів, штрасів, страд, дромів, вуліц, уліц, віа, штрад, строгетів, плазолетів, тргів, гассе, страатів тощо. Варто зауважити, що така ситуація навіть в країнах, де рівень володіння англійською наближається до 80 %!

    Аншлаги
    Аншлаги
    Аншлаги
    Аншлаги
    Аншлаги
    Аншлаги

    — А чому тоді не транслітерують буржуйські назви кирилицею?

    Не повірите, транслітерують. Про Бейкер-стріт чули? А бачили, як виглядала міська навігація в Берліні 1945-го? Чому там «плац», а не «площадь»? Так отож.

  • “Закоханий”: фотограф показав Львів з незвичайних ракурсів (Фото)

    У мережі з’явилися нові знімки Львова з незвичайних ракурсів.

    Відповідні фото український фотограф Сергій Рістенко опублікував на своїй сторінці Facebook, передає Styler.

    “Львів. Вечір. Співаючі птахи, яких добре чутно в центрі міста, тиша, лагідне сонце і казкова архітектура – ідеальні складові вражень про це місто. І найкраще у мене виходить знімати його на плівку і камеру 1959 року випуску. Закоханий у Львів”, – написав фотограф під одним зі знімків.

    © Sergey Ristenko

    “Красиво дуже, медове світло!” – написали в коментарях.

    На одному з фото зображений Стрийський парк – один з найстаріших і найкрасивіших парків Львова, пам’ятка садово-паркового мистецтва національного значення.

    Світанок

    “На брокколі схожий”, – відзначили в мережі.

    Багато фото, опубліковані Рістенко, були зроблені за допомогою квадракоптера (дрона).

    Світанок

    © Sergey Ristenko

    © Sergey Ristenko
  • Замість маршруток – міський залізничний транспорт. Львів’янин пропонує альтернативу

    В Єдиній системі електронних петицій зареєстрована петиція Дмитра Хмарного – міський залізничний транспорт.

    Як пише мешканець Львова, існує велика проблема із добиранням до приміських зон Львова, особливо у час пік.

    “Наразі у Львові немає зручного, швидкого способу дістатись з міста до приміських регіонів і навпаки. Усі напрямки обслуговують застарілі маршрутки, які знаходяться в аварійному стані. Не зрозуміло звідки і куда яка маршрутка їде і який має графік роботи. Зазвичай, кількість пасажирів перевищує норму в 1,5 – 2 рази. Хочеться щоб в нас, як і в Європі, існувало поняття міського залізничного транспорту, який би був орієнтований на приміські регіони”, – йдеться у петиції.

    Дмитро Хмарний пропонує створення цілої системи залізничного транспортного сполучення – 3 або 6 основних ліній.

    “Можливе рішення. Розглянути можливість створення системи міського залізничного сполучення із трьома лініями Мшана-Залуги, Зашків-Давидів, Пустомити-Запитів (може варіюватись в залежності від пасажиропотоку). Це може бути 6 окремих ліній, кожна з яких буде курсувати до головного або приміського вокзалу (в залежності від лінії). Поїзди будуть ходити в години пік з інтервалом в 30-60 хв”.

    Хочеться щоб в нас, як і в Європі, існувало поняття міського залізничного транспорту, який би був орієнтований на приміські регіони та курсував хоча б в години пік.

    Результат?

    • Це дасть можливість людям, які живуть не у Львові, швидко та зручно дістатись до роботи, а студентам на навчання.
    • Час подорожі завжди буде сталий і графік руху стабільний, оскільки поїзд ніколи не буде стояти в заторах.
    • Також це буде хорошим поштовхом для розвитку прилеглих до міста регіонів.

    BHÉV у Будапешті

    У 2017 році львівський активіст Олександр Шутюк у своєму блозі написав: “Можливо ви пам’ятаєте, що на воркшопі, присвяченому реконструкції площі перед залізничним вокзалом, обговорювалася ідея влаштування залізнично сполучення Рясне з центром Львова на час ремонту вул. Шевченка. Так ось робота в цьому напрямку триває і вчора працівники управління транспорту, Львівської залізниці та Інституту просторового розвитку проїхалися її можливим маршрутом.”

    “З рухомого складу це наразі могли би бути двосекційні рейкові автобуси PESA. Вони є привабливими, але їхня пасажиромісткість для очікуваного навантаження є дуже в притик”.

    Інший варіант – до потрібного часу залізничники можуть модернізувати пару своїх дизелів ДР1Б до приблизно такого стану. Вони можуть бути трьохвагонними і при потребі їх, на відміну від ПЕСИ, можна видовжувати. З точки зори екології у довгостроковій перспективі, звісно, краще електричка, але наразі вільних електричок залізниця не має.

    Але поки їхали на ось такій дрезині, яку залізничники називають Ася.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    10:24 – рушили із залізничного вокзалу. Дрезина в русі трясеться та підстрибує, ніби старий ПАЗік на сільській дорозі.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    10:34 – доїхали до зупинки біля палацу культури ім. Гната Хоткевича на перетині з проспектом Чорновола. Вона є найближчою до центру міста, але недолік в тому, що вона знаходиться просто на завантаженому перегоні.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    10:37 – доїхали до станції Підзамче та вертаємося назад.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    Їдемо в сторону Рясне.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    10:51 – доїхали до зупинки Батарівка поряд з Рясне-1. Тобто дорога від Підзамче дуже скромним темпом зайняла 14 хвилин.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

     10:58 – приїхали на зупинку між Рясне-1 та Рясне-2. Дорога від Підзамче тривала 21 хвилину.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    Далі поїхали через Рудно.

    © alex-shutyuk.livejournal.com

    11:28 – зробивши коло довкола міста, повернулися на вокзал. Наразі зійшлися на тому, що місто має дати залізничникам години, у які мав би рушати міський потяг і вони перевірять, наскільки можливо досягнути такого графіку з врахуванням руху всіх пасажирських та вантажних потягів. Якщо графік буде можливим, далі можна буде детальніше пропрацьовувати технічну та фінансову сторону.

    © alex-shutyuk.livejournal.com
  • Десять причин чому я люблю львівський аеропорт

    Останні роки мені доводиться багато літати та бути частим пасажиром львівського аеропорту та багатьох інших аеропортів України. Також, доводилось бувати в десятках аеропортів західних країн і в цілому маю із чим порівняти. У 2008 році до нас прилетіли двоє американців Браян і Енді (були нашими клієнтами), нового аеропорту ще не було, а лише старий. Коли літак приземлився та вони вийшли з літака, перше, що Браян запитав: “А власне де аеропорт?” Браян залишився класним дядьком і я досі коли з ним зустрічаюсь пригадую цю історію жартома, хоч після тієї поїздки він ніколи більше не прилітав до нас в гості.

    1. Просторий. Термінал аеропорту неймовірно просторий, місцями аж занадто. якщо порівняти Львів до Лондона то аеропорт за просторістю нагадує лише Хітроу. Так, одна із причин мала кількість пасажирів, але все одно задум помпезний та у Львові більше немає таких велично просторих будівель (ні стадіон ні новозбудовані торгові центри і близько не стоять біля нього). Всередині завжди вистачає повітря та свободи пересування.

    2. Ввічливі леді. На паспортному контролі стримано ввічливі леді. Двоє із них навіть мене впізнають за штампами в паспорті, що свідчить про їх хороший професіоналізм, як офіцерів паспортного контролю. Відколи збудували новий термінал, мене ще ніколи не діставали дурнуватими запитаннями чи допитами – все просто, швидко та згідно інструкції. Із них повинні брати приклад решту працівників, особливо ті, що перевіряють багаж.

    3. Кафе. На другому поверсі є добрі кафе, в яких навіть дуже смачна їжа, як на аеропорт. Зазвичай в аеропортах продається фаст-фуд середньої та нижче паршивості. А тут отримуєш “експіріенс”, як на площі Ринок на терасі. В отому кафе в кутку де пляшку моршинської продають за ціною Evian в центрі Лондона дуже смачні сирники та м’ятний чай. Наприклад в сусідній Варшаві в аеропорту такого немає.

    4. Тролейбус. До аеропорту і повз нього провели тролейбусну лінію. Поки-що я жодного разу не бачив там тролейбус, але це неймовірно правильне рішення розвивати електро-транспорт. Якщо на цю лінію ще зможуть купити нові тролейбуси, то це стане першим кроком, щоб вибити звідти знахабнілих таксистів-бомбіл (і вони зникнуть не через те, що люди пересядуть на тролейбус, тому що, якщо стається десь щось хороше в плані міської інфраструктури – бамбіли зникають самі по собі – їм некомфортно).

    5. Наскрізний проїзд. Нарешті біля аеропорту зробили наскрізний проїзд і тобі не потрібно брати талончик, якщо ти лише висаджуєш людей та їдеш далі. Воно правда вбило одне непотрібне робоче місце, де дядько стояв і тиснув кнопку замість кожного водія, щоб ті не брали по два талончики (ще один напарнику, який від вчора на території аеропорту авто тримає).

    6. Туман. Це сталось і неймовірна авіаційна технологія нарешті добралась і до нашого міста. Більше не доводиться прилітати у Львів і летіти назад в Німеччину чи Польщу через те, що тут туман. Коли літак злітає в напрямку до Львова, то ймовірність 95%, що я точно потраплю додому.

    7. Чисто. В аеропорту та навколо територія дуже чиста. Інколи ловлю себе на думці, що воно просто якось дистильовано чисто. В туалетах теж чисто та кришка дуже рідко обпісяна. Навіть злітна смуга та всі допоміжні дороги чисті від земляного бруду. Та що там, зимою сніг навіть прибраний. Що саме цікаво, прибиральники майже непомітні. Не знаю яким чином, але в чистоті львівський аеропорт досягнув дзену.

    © abk.com.ua

    8. Англомовність. 90% персоналу англомовні – леді офіцери, повільні працівники на рамках безпеки, молоді люди на інформаційній стійці, на реєстрації, на видачі багажу і так далі (бомбіли-таксисти, на жаль, ні бельмеса англійською, але це швидше перевага ніж недолік бо знижує ймовірність того, що іноземець поїде з ними). Усі навігаційні таблички продубльовані англійською мовою, жоден англомовний іноземець не відчуває ніяких труднощів.

    9. Перестали шманати. Колись за часів януковича зелений коридор був закритий як такий. усі по замовчуванню ішли через червоний – тобто хочеш чи не хочеш, а ти от докажи, що ти не маєш нічого для декларування. Там сиділи цербери, які доколупувались до кожної дрібниці. Від коли почалась війна вони трішки почали збавляти темп агресії. В перший рік війни доводилось багато різноманітних речей перевозити у валізі, які потім допомагали десь нам на лінії розмежування. Доводилось не раз бути в поліцейській кімнаті та пояснювати, що кевларові шоломи для пінтболу, і на диво вони робили вигляд, що вірять. Минуло 4 роки із того часу, червоний коридор перманентно закритий та 99% пасажирів іде через зелений, без жодних проблем. І як не дивно, але мені самому не хочеться везти більше ніж два iPhone за один раз, щоб все по чесному – мене не шманають, а я не порушую закон.

    10. Традиції. Традиції у нас в культурі та їх важко викоренити. Деякі з них можливо балансують на рівні недоліків та переваг. Одну із традицій, яка існує та існуватиме доки папір буде – відривають шматок посадкового талона. Останній рік я вперто приношу лише електронні штрихкоди в Apple Wallet чим створюю дискомфорт для леді, яка хоче відірвати шматок паперу на згадку про мене. І ще одна традиція – це дають людям можливість спілкуватись одне із одним: зазвичай люди туплять в телефони чи ноутбуки, але в нас 1 розетка на 1 гейт і то під вікном для пилососа. Довго там не витримаєш, тому мусиш читати книжку чи спілкуватись із сусідом – домашні традиції. Інколи заповнюють пустоту виставками картин невідомих-починаючих художників чи історичних стендів. Розширюйте цю практику, не обов’язково на цьому заробляти гроші, просто даруйте людям прекрасне безкоштовно.

    Автор: Іван Лешко для OnePaperBook

  • Як малозабезпечені мешканці Львівщини та переселенці будують бізнес: три історії успіху

    У Львівській області 285 осіб з числа безробітних малозабезпечених та переселенців повернулися на ринок праці. А ще 41 особа отримала шанс збудувати власний бізнес. У рамках проекту «Рука допомоги» їм допомогли знайти місце роботи, а декому — виділили кошти для започаткування своєї справи.

    ІА Дивись.info дізналася три історії успіху людей, які з нуля почали займатися власною справою.

    «Рука допомоги» — це проект Міністерства соціальної політики України за підтримки Світового банку, який має на меті виведення людей зі стану бідності. Для цього їм сприяють у працевлаштуванні, залучають до оплачуваних громадських робіт, а також надають безвідсоткову фінансову допомогу у розмірі до 70 тисяч гривень.

    Наші герої скористалися можливістю, пройшли навчання, написали бізнес-проекти, захистили їх і тепер мають власний бізнес.

    Катерина Новицька, м. Судова Вишня Мостиського району

    Фото: Прес-клуб Львів

    Катерина раніше була безробітною та жила лише на дотації малозабезпеченим. За професією жінка дизайнерка, але за фахом довгий час не працювала. У рамках проекту «Рука допомоги», Катерина отримала фінансову допомогу у розмірі 64 тисяч відкрила творчу крамничку «Антураж», де продає власні дизайнерські вироби.

    «Ідею свого бізнесу ми з чоловіком виношували давно. Нас завжди цікавило мистецтво, оскільки ми разом навчалися в Академії мистецтв, їздили на різні фестивалі. «Рука допомоги» — це проект, який підштовхнув, змотивував реалізувати свої цілі і плани швидше. Оскільки ми дотичні до мистецтва були давно, то відкрити інший бізнес не було навіть думки. Тому ми відкрили крамницю «Антураж». Там можна придбати ікони, картини, вишиванки, інші вироби ручної роботи — все більш творче.

    Назва «Антураж» також не була випадковою. Ми позиціонуємо це слово як творче середовище. Розробляли разом з молодими дизайнерами і друзями логотип, який в собі містить символіку, пов’язану з минулим, майбутнім і теперішнім. Ми стараємося все робити не бездумно, а вкладати душу, зміст, щоби майбутнє покоління знало свої традиції, автентику, колорити наших вишиванок і взагалі нашу культуру.

    Ми вважаємо, що такі творчі крамниці повинні бути не тільки у великих містах. Ми за те, щоби розвивалися малі міста, райони і для того все робимо», — розповідає Катерина.

    Мирон Білик, с. Олексичі, Стрийський район

    Фото: Прес-клуб Львів

    Раніше Микола отримував соціальні виплати, як безробітний малозабезпечений. При цьому чоловік — багатодітний батько, який виховує чотирьох дітей. Микола вирішив податися у підприємці, оскільки хотів змінити фінансовий і соціальний стан родини. Зрештою, у проекті «Рука допомоги», він виборов право отримати 64 тисячі гривень.

    «Сьогодні у мене власний бізнес у лісовому господарстві. Я маю великий стаж роботи у цій сфері, вся родина була задіяна у ній, тому і вирішив, що справу треба будувати у цьому напрямку. На отримані кошти я закупив обладнання, вже навіть працевлаштував одного чоловіка. Моє підприємство надає послуги з лісозаготівлі, догляду за культурами — усім, що пов’язано з лісовим господарством», — каже Микола Білик.

    Степан Стельмах, переселенець з Криму, проживає у м. Новояворівськ

    Фото: Прес-клуб Львів

    Сам чоловік родом зі Львівщину, утім 20 років проживав у Криму. Повернутися на малу батьківщину Степана змусила анексія півострова. Там він мав свою автомайстерню, утім у Львівській області довелося все починати спочатку, аби родині було на що жити.

    «Я все життя займався ремонтом машин. По приїзду сюди я відкрив невеличку майстерню знову, але було важкувато, бо все починав з нуля. А потім люди розповіли, що можна звернутися у Центр зайнятості, бо є такий проект, який може бути мені корисним. Отримавши гроші, я закупив обладнання, додав його до свого, яке вже мав, і справа розширилася. Придбав два станки на шиномонтаж. Це ще одне робоче місце. В автосервісі, як у лікарні. Різні органи— різні лікарі.

    Зараз прцююється непогано, але є до чого йти. Потрібно працівників знайти, а усі зараз у Польщу тікають, бо там заробітки більші. Я згоден платити, але все ж таки є ціна всьому.

    Ще багато чого не вистачає: обладнання, працівників, у мене орендоване приміщення, а не своє, але справляємося. Я працюю тільки півроку, тому це вже непоганий результат», — переконаний Степан Стельмах.

    Автор: Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО / dyvys.info

  • «Не поспішайте покидати свою країну!» – Глава УГКЦ

    Творити справедливу державу і суспільство у нашій рідній батьківщині, закликав Глава УГКЦ під час радіоефіру.

    «Я б заохотив наших слухачів не так дуже легко довірятися своїм мріям, що десь за межами України легко і швидко можна знайти справедливу зарплату. Тарас Шевченко колись говорив так: «Добре там, де нас нема». Гадаю, нам треба будувати справедливу державу в Україні», – сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі інтерактивної програми «Відкрита Церква» «Живого ТБ» на тему соціальної справедливості.

    За словами Предстоятеля УГКЦ, коли людина відчуває не до кінця оціненими свої таланти, свої дари, свої можливості розвиватися у своїй державі, зокрема відчуває, що її праця належним чином не є пошанована, вона має велику спокусу покинути цю державу і цю країну.

    «Тому, очевидно, ці обставини, про які ми говоримо, така низька заробітна плата, є однією з причин еміграції. Хоча не єдиною…» – зауважив Блаженніший Святослав, додавши, що сьогодні дуже багато навіть тих, які піддалися спокусі і поїхали за кордон, не завжди і там знаходять справедливу зарплату.

    «Чому? Тому що багато країн закривають очі на працю емігрантів саме через те, щоби їх визискувати і платять занижену зарплату, за яку, наприклад, італієць в Італії чи німець у Німеччині, ніколи б не працював», – сказав гість студії.

    Глава УГКЦ відзначив, що наша Церква намагається не тільки в Україні говорити про соціальну справедливість, бути голосом тих, в кого той голос відібрали. «Наша Церква також захищає права наших емігрантів, навіть нелегальних за кордоном. Аби дбати про їхню гідність. Аби можна було і там домагатися для них справедливої зарплати», – сказав він.

    Предстоятель Церкви наголошує, що нам потрібно добиватися необхідних умов, аби праця українця в Україні була належним чином оцінена. «Потрібно шанувати і підтримувати, – вважає Блаженніший Святослав, – приватну ініціативу, середній бізнес і тоді, я є оптимістом, ми зможемо створити необхідні умови, аби висококваліфіковані працівники, які відчувають можливість розвивати свою країну, могли це зробити».

    «Не спішіть покидати свою країну. Не думайте, що вже десь хтось за кордоном готовий належним чином поважати вашу працю. Давайте творити справедливу державу і суспільство у нашій рідній батьківщині», – закликав Глава УГКЦ.

    Джерело: Католицький оглядач

  • Львівське весілля вражає мене своєю красою

    Львівське весілля вражає своєю красою… Саме на Львівщині збережені практично всі традиції нашої країни…

    Тиждень перед весіллям наречена і дві дружки в національних костюмах ходять запрошувати гостей на весілля, це так гарно… Нема тих банальних паперових запрошень. В той самий час наречений і два його дружби також запрошують гостей, але зі сторони молодого.

    Через тиждень, у суботу весілля. В переддень весілля (у п”ятницю ввечері) дві дружки молодої йдуть до молодого продавати йому весільну сорочку, яку купила наречена. У молодого вдома на них чекають дружби і молодий. В хаті зазвичай застілля, багато жартів та сміху, торг за сорочку. В кінці кінців сорочку продають молодому, він повинен за неї заплатити.

    У день весілля, в суботу зранку, дружки приходять до молодої додому, а дружби – до молодого. Дружки одягають наречену у весільну сукню. Потім дружки молодої ідуть до молодого, щоб прикрасити машини різнокольоровими стрічками, вішають букетики маленькі (бутоньєрки) всім гостям, за це їм платять гроші. У молодої і у молодого є свої старости (сімейні пари, які ведуть весілля), старостам також причіпляються букети, але великі. Одруженим людям букети причіпляються з правого боку на грудях, неодруженим – з лівого боку.

    Дружки молодої повертаються додому до нареченої. У нареченого є свашки (дві молоді дівчини, які ведуть його попід руки до молодої, сватати). Старости молодого, музиканти попереду, молодий з своїми свашками ідуть до молодої, щоб купити її. На подвір”ї молодої ставиться брама (стіл, на якому стоять квіти, ікона, коровай, горілка), і нареченого не пускають до молодої, поки він за неї не заплатить, не викупить її. У нареченої в свою чергу є свої дружби, які виводять її з хати і передають в руки молодого.

    Після активних торгів наречену все-таки продають, молодята зустрічаються – наречений дарує молодій весільний букет, а наречена причіпляє молодому букет (поки що на лівий бік), так як вони ще не одружені. З дому молодої виходять таким чином: попереду музиканти, після музикантів старости молодого і молодої з короваями, потім молода з дружбами молодого, далі молодий з дружками молодої. Ідуть в РАГС. Процедура в РАГСі всім відома, тому описувати не буду.

    Виходять з РАГСу в такому самому складі, так само, як і з дому молодої. Напрявляються до церкви на вінчання. Коли повінчаються, молода пара виходять з церкви вже як сім”я. На виході з церкви молода перечіпляє молодому букет з лівого боку на правий, в знак того, що він вже одружений. З церкви молодята вже йдуть разом, а 2 пари дружбів і дружок теж по двоє ідуть.

    Ще на виході з церкви молода всім гостям кидає шоколадні цукерки, типу щоб життя було солодким.

    Після цього напрявляються у банкетний зал, за святкові столи. Молодята і дружби з дружками сидять по центру. Перед тим як почати весільне застілля обов”язково моляться. Ну а потім починається сама гостина. Не встигши нормально перекусити, гості починають співати: “Не будемо їсти, не будемо пити, просим молодого, щоб засолодити. Гіркая, гіркая, гіркая вода – най ся поцілує пара молода” – і молодята цілуються, а гості ведуть рахунок. Потіс співають: “Не будемо пити ту гіркую юшку – нехай поцілує перший дружба дружку” або “Їхала машина, заїхала в грушку, нехай поцілує перший дружба дружку” – цілується перша пара дружбів. Потім слово перший просто заміняються на другий – і цілується друга пара, а гості знову ж таки ведуть рахунок. Потім, якщо гості вважають, що щось слабо дружби з дружками поцілувались, можуть заспівати: “А нам того дружбу треба в школу дати, щоби він навчився дружку цілувати”, або “Летіла зозуля, сіла на виходку, нехай перший (другий) дружба зробить другу ходку” – це дружба з дружкою знову мають встати і цілуватись.

    Музика на весіллі виключно жива, музиканти весело співають. Потім стандартно – перший весільний танець молодят. Після того, як молодята відтанцювали, можуть танцювати всі решта – гості, дружби з дружками, старости. Що мені дуже подобається у львівських весіллях, так це те, що там співають традиційні весільні пісні і танцюють щиро українські танці – вальси, польки. Не тільки, але все-таки. Потім починаються різні цікаві конкурси.

    Нарикінці весіллі виконується обряд “очіпкування”.

    Наречений з подушкою на колінах сідає на крісло посеред танцювального майднчику, з молодою танцює спочатку другий дружба – старається її посадити на ту подушку (типу віддати молодому як законну дружину), по звичаю, йому це не вдається. Потім танцює перший дружба – кілька спроб посадити на подушку є невдалими, а потім все-таки він садить молоду на коліна нареченому. Дружки знімають з голови молодої весільний вельон (фату), а мама молодого одягає на неї хустку (вона вже не молода, а жінка). Перші 3 спроби невдалі, молода скидує з голови хустку (типу не хоче розлучатись з своєю юністю), останній раз свекруха все-таки пов”язує нареченій хустку. Після цього наречена дарує подарунки родичам молодого. Перетанцьовуючи вальс з близькими родичами нареченого, вона дарує їм подарунки.

    Потім в коло стають всі незаміжні дівчата, і по черзі танцюють з вельоном. Спочатку перша дружка, потім друга, а потім всі решта дівчата. Потім дівчата стають знову ж таки в коло, молода стоїть всередині кола, закриває очі і кидає фату. Яка дівчина зловить її – та скоро вийде заміж.

    Потім молодий знімає з ноги нареченої підв”язку і теж кидає всім неодруженим хлопцям, хто зловить – також скоро ожениться.

    А потім кінець весілля, молодята їдуть додому, бажаючі гості ще залишаються і танцюють.

  • Як Львів засипало снігом: 30 казкових фото древнього міста

    Увечері 3-го та уночі проти 4 лютого до Львова після кількох теплих і безсніжних днів знову повернулася зима. За добу у столиці Західної України випало 64% від місячної норми опадів, пише 24tv.ua.

    Як повідомляє прес-служба місцевого Гідрометцентру, за добу 3 лютого випало 16,7 міліметра опадів, а за ніч проти 4 лютого – 11,5 міліметра. Зауважимо, що норма опадів в лютому у Львові становить 44 міліметри.

    До слова, ближче до вечора 4 лютого на більшості вулиць міста сніг розтанув, однак ще досі можна ним насолодитися у парках.

    Користувачі у соцмережах своєю чергою поділилися світлинами, на яких зображено львівське повернення зими.
























    Фото: соцмережі

  • Водійка трамваю веде свій відеоблог про Львів

    Лідія Филипчук працює водієм одного з львівських трамваїв. Жінка знімає відео про міське життя на камеру, яку встановила на свій трамвай і викладає відео у Youtube. Про це йдеться у The Ukrainians, передають Львівські.

    Як розповідає жінка, дуже любить свою роботу, з самого ранку, коли депо оживає, вона вже тут. Зазвичай працює на маршрутах №3 та №5, проте вона – водій 1 категорії, тому може “пересідати” і на інші машини.

    Часто камера стоїть і на самому трамваї – це може не подобатись водіям-порушникам, але, буває, допомагає поліцейським. Проте єдине, що хоче жінка – знімати краєвиди міста. Фотоапарат їй декілька років тому подарували друзі, а через деякий час жінка купила собі смартфон та почала накладати музику на відео. Поки вона аматор, але кожного дня на роботі вчиться.

    Кілька років тому на день народження жінці, у якої 40 років водійського стажу, друзі подарували цифровий фотоапарат. Камеру Лідія встановила на панель робочої кабіни та почала знімати дорогою краєвиди. Пізніше вона придбала смартфон, навчилася зводити музику з відео — так почалася її кар’єра відеоблогера.

    Контент каналу водія трамвая на YouTube — автомобілісти-порушники, затримки на лінії та місцеві види. Також Лідія розміщує свої ролики у Facebook, Tumblr, Linkedin.

    “Якось я стояла на кінцевій зупинці “трійки” на Соборній, а до мене в кабіну заглядали три хлопчики. Потім запитують: “То ви Лідія Филипчук? А ми ваш канал дивимося!” Ну, такі речі приємні, звісно”, — розповідає жінка.

    Пристрасть Лідії до блогерства не випадкова — за освітою вона журналіст. Тепер жінка мріє про срібну кнопку від YouTube — нагороду, яку блогери отримують від відеохостингу, зібравши понад 100 тис. підписників. Поки у Лідії Филипчук 131 підписник і понад 121 тис. переглядів роликів.

    Свої трамваї захищає і “за” те, щоб кожен купляв квиток, тому може може вступати у супереску, коли бачить, що квитки передають або залишають у салоні трамвая. Про контролерів зауважує – їх мало, та й ті – працівники служби контролю, але має побільшати у 2018.

    Про ситуації у місті розповідає, що бувало різне. Часто через затори люди звинувачують водія і просять повернути гроші за квитки. На це жінка з розумінням зазначає: “Люди не розуміють. Їм треба їхати”. Проте водійка не засмучується, а радо виходить на роботу, адже любить свою справу.

    Джерело: The Ukrainians