Волейболіст зі Стебника, 27-річний Андрій Оробко, який відмовився повертатися в Україну з Бельгії після гри ВК “Решетилівка” в єврокубку проти клубу “Декоспан”, пояснив свій вчинок тим, що в Україні “холодно”. Ще один утікач Дмитро Шаврак повідомив, що боїться йти воювати. Про це заявив Сергій Котьман, директор волейбольного клубу “Решетилівка”, де й виступали обидва спортсмени, пише Lviv.Media.
“Після матчів 1/16 Кубку Виклику, які відбувалися в Бельгії, двоє наших гравців залишили розташування клубу та не повернулися з командою в Україну. Цю інформацію вже поширили низка всеукраїнських ЗМІ. ВК “Решетилівка” офіційно повідомляє, що це було особистим рішенням цих гравців, яке категорично не підтримує і не поділяє клуб, усі спортсмени та менеджмент”, — йдеться в офіційній заяві клубу.
“Те, що Дмитро Шаврак та Андрій Оробко самовільно покинули спортивний табір і відмовилися повертатися в Україну, тому що вони злякалися – це їх рішення, за яке вони, переконаний, мають понести відповідальність. Оробко сказав, що йому у нас холодно. Так холодно всій країні, обстріли тому причина – війна триває, нагадаю. Ми рішуче засуджуємо дії цих спортсменів, жоден статус чи професія не звільняють від відповідальності перед своєю державою”, — зазначив директор клубу.
У коментарі для LVIV.MEDIA Сергій Котьман розповів, що після своє втечі з готелю, де мешкала команда, Оробко разом з колегою на зв’язок з керівництвом клубу більше не виходили. Після гри з “Декоспаном” вони переночували одну ніч разом зі всією командою і вранці потай від усіх покинули гуртожиток, де зупинилася команда. Сергій Котьман вважає, що це рішення не було спонтанним, а давно готувалося, бо Оробко і Шаврак заздалегідь зібрали та спакували свої речі. Причому при втечі вони забрали з собою ще й постільну білизну та подушки, які були власністю ВК “Решетилівка”.
Нагадаємо, двоє гравців волейбольної команди “Решетилівка” залишились за кордоном після матчу Кубка Виклику проти бельгійського “Менена”. Про це стало відомо 21 листопада. Клуб “Решетилівка”, що представляє однойменне містечко Полтавщини, заснований у 2019 році. У минулому чемпіонаті країни посів п’яте місце, що дало йому право дебютувати в європейському Кубку Виклику.
Щонайменше двоє гравців волейбольної команди “Решетилівка” залишились за кордоном після матчу Кубка Виклику проти бельгійського “Менена”. Про це 21 листопада повідомив РБК-Україна.
Точно відомо, що не повернулись Андрій Оробко і Дмитро Шаврак. За іншими даними, таких гравців троє. В клубі ситуацію наразі не коментують.
27-річний Оробко – уродженець міста Стебник, що на Львівщині. Раніше деякий час грав у командах Польщі. У цій країні зараз виступає його молодший брат, який за деякими даними вже отримав польське спортивне громадянство. Шавраку 33 роки, він родом із Сум. Свого часу встиг пограти в Італії, Австрії та ОАЕ.
Клуб “Решетилівка”, що представляє однойменне містечко Полтавщини, заснований в 2019 році. У минулому чемпіонаті країни посів п’яте місце, що дало йому право дебютувати в європейському Кубку Виклику. У першому раунді команда пройшла фарерський “Клаксвік” (3:1, 3:0). Проте у другому – двічі поступилась “Менену” (обидва матчі – 0:3) та вилетіла зі змагань.
Президент Володимир Зеленський 28 червня заявив про необхідність нарешті легалізувати в Україні медичний канабіс. Про це він сказав, виступаючи перед народними депутатами у Верховній Раді. Боротьба за легалізацію медичного канабісу в Україні ведеться багато років, однак до підтримки на законодавчому рівні так і не дійшло, пише Твоє Місто.
Військовий медик, колишній радник в.о. міністра охорони здоров’я України Олександр Ябчанка пише, що постійний біль через поранення не дає можливості ні виспатись, ні тренуватися, ні працювати. І є військові зі значно більшими пораненнями, які значно важчі за його. Не важливо, які причини того, що депутати досі не проголосували за легалізацію, але наслідок буде один – біль і злість.
Олександр 24 лютого 2022 року вирушив до Києва як військовий лікар у складі підрозділу «Гонор». Спочатку був у війську медиком, згодом освоїв нову спеціальність управління БПЛА (безпілотними літаючими апаратами). Був радником в. о. міністра охорони здоров’я, головний експерт медичної групи коаліції громадських організацій Reanimation Package of Reforms.
“Отака невеличка пам’ятка мені залишилась від другого поранення. А ще – біль. Постійний ниючий біль. Біль, що не дає нормально виспатись, не дає тренуватись і повноцінно виконувати таку необхідну зараз роботу. Звісно, то уже не той біль, що декілька тижнів тому.
З часом, сподіваюсь, біль зникне або зійде нанівець. Проте на біса я маю жити з цим болем, якщо можна було б вживати знеболення. Я кажу саме про медичний канабіс. Але ж у Верховній Раді на таку «дрібницю» не вистачає голосів. Я, звісно, розумію, що у «шановних» депутатів є більш важливі справи, аніж якийсь ЗСУшник зі своїм легким пораненням, що жаліється через біль. Але ж, чорт забирай, я такий не один, і поранення, і болі подекуди неспівмірно важчі за мої”.
«Голосів на легалізацію медканабісу не вистачає. Військовий з болями, якому тільки що ампутували ногу питає: «як вплинути на тих невистачаючих? Яку картинку, відео, реальність показати?»
Ситуація, як на мене, реально кепська. Лідер однієї з депутатських груп сказав мені (cancer survivor) в обличчя «ну, раніше ж якось жили». Думав, вбʼю.
Кінець цитати.
Не знаю причин такої негідної поведінки депутатів, може, дійсно пофіг, може, нема кому їм грошей занести, а за безоплатно вони голосувати не готові, а може, навпаки, мусора (не плутати з поліцейськими) грошей занесли, аби їм, мусорам, не поваляти монополію на торгівлю наркотиками. Нагадаю, що медичний канабіс містить канабідіол, який не має вираженої психоактивної дії, але, мусорам і таке, вочевидь, не ок.
Які б причини не були, наслідок один – біль і злість. І якщо «шановним» депутатам наплювати на наш біль, то не раджу ігнорувати злість.
Соціальне підприємство VBRANI запустило новий проєкт. Майстрині підприємства мають змогу спробувати себе у ролі викладачок з в’язання, а майстеркласи викладають на YouTube, повідомляє Львівський портал.
«Наша місія – допомогти якомога більшій кількості літніх пань почувати себе потрібними та мати додаткові кошти на базові потреби. В’язання – це те, що люблять багато бабусь, однак не завжди знають, як реалізувати створені вироби. Наші відео – це можливість опанувати сучасні методи в’язання та збільшити вірогідність продажів. Ми ділимось тими методами, з якими працюємо самі, тож якщо хтось після перегляду уроків захоче приєднатись до команди наших майстринь, ми будемо раді», – пояснює засновниця та менеджерка підприємства Оксана Бриндзак.
Наразі опубліковані два відео. Бабуся Валентина зі Львова пояснює, як створити шкарпетки методом турецької в’язки. А бабуся Лариса, яка була змушена переїхати до Львова торік через повномасштабне вторгнення, навчає, як створити підтарільники. У планах – запис уроку про в’язання торбинок.
«Для наших майстринь це здебільшого перший досвід зйомки у відео. Дуже цікаво спостерігати, як на початку запису вони хвилюються, бояться помилитись, а наприкінці – почуваються вже значно вільніше і спокійніше. А ще цікавіше – слухати, які приємні відгуки вони отримують про відео від своїх знайомих», – зазначає комунікаційна менеджерка підприємства Марія Оринчак.
Нагадаємо, соціальне підприємство VBRANI працює на базі Львівського геріатричного пансіонату. Його два роки тому запустили волонтери громадської організації «Старість на радість». Зараз підприємство дає можливість стабільно мати роботу понад 20 літнім жінкам.
З перших днів вторгнення російських військ на територію нашої держави українці показали високий рівень соціальної мобілізації та розгорнули небачених раніше масштабів волонтерський рух для допомоги як військовим в обороні, так і населенню, яке постраждало внаслідок бойових дій.
Розуміючи важливість діяльності волонтерів та благодійних організацій, а також враховуючи рівень гуманітарних викликів, Уряд прийняв низку ефективних заходів для спрощення бюрократичних процесів у сфері надання гуманітарної допомоги.
Одним із таких важливих рішень було надання можливості виїзду за межі України волонтерам та громадянам призовного віку, які займались благодійністю. Це забезпечило ввезення на територію нашої держави мільйонів тонн гуманітарних вантажів, що стало однією з ключових передумов стійкості України в боротьбі з окупантами.
Разом з цим, система виїзду чоловіків призовного віку за межі України за майже рік війни стала епіцентром зловживань як з боку посадовців, так і громадян.
Сьогодні кожен знає, що чоловік призовного віку для виїзду в іншу країну за “гуманітаркою” має бути поданий від благодійної чи громадської організації та внесений до інформаційної системи “ШЛЯХ”, а кожен третій чи п’ятий знає або чув історію, що можна і не бути волонтером, а “виїзд” – просто купити. Чому так сталось?
Інформаційна система “ШЛЯХ” була створена та проходила тестування ще до початку війни в 2021 році за наказом Державної служби України з безпеки на транспорті.
“ШЛЯХ” повинен був стати цифровим інструментом усунення корупційних ризиків у сфері видачі дозволів та ліцензій на міжнародні вантажні перевезення. Після повномасштабного вторгнення росії цю систему почали використовувати як цифровий майданчик для передачі даних про волонтерів (водіїв) від військових адміністрацій та Міністерства інфраструктури України до Державної прикордонної служби України.
Якими нормативно-правовими актами врегульовано питання внесення військовими адміністраціями даних про водіїв саме до системи “ШЛЯХ”? Як би дико це не звучало після року повномасштабного вторгнення, але ЖОДНИМИ.
Упродовж березня 2022 року – лютого 2023 року Уряд намагався неодноразово врегулювати питання виїзду військовозобов’язаних за кордон, а саме 18 разів вносились зміни в підзаконні нормативно-правові акти (постанова Кабінету Міністрів України від 3 березня 2022 року №194, постанова Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57).
Водночас, ця тематика залишається такою, що потребує додаткового нормативного врегулювання, в тому числі щодо припинення можливих зловживань.
Після внесення у травні 2022 року змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Уряду від 27 січня 1995 р. № 57, вперше згадується про таку вимогу для перетину кордону волонтерами, як наявність інформації про особу у відповідній інформаційній системі, адміністратором якої є Укртрансбезпека. Проте чи це “Шлях”, чи якась інша система – нормативно-правовими актами не врегульовано.
Також обласні військові адміністрації не отримували інформації про проведення належного ліцензування та сертифікації цієї програми, саме для потреб виїзду за кордон водіїв гуманітарних вантажів, та дотримання вимог щодо забезпечення захисту персональних даних.
Окрім того, досі залишається низка питань, пов’язаних з виїздом волонтерів, на законодавчому рівні, що породжують зловживання, про що красномовно свідчать відкриті кримінальні провадження та публікації у ЗМІ.
Так, на сьогодні не встановлено жодних правил та вимог військовим адміністраціям щодо роботи в системі “ШЛЯХ”. Не розмежовано повноважень військових адміністрацій та Мінінфраструктури. Зокрема, це стосується питання дотримання принципу територіальності.
Іншими словами: ти можеш бути зареєстрований у Києві, але подаватися у “ШЛЯХ” через Львівську обласну військову адміністрацію. Як наслідок, кожна область обирає свою тактику роботи: одні адміністрації повністю відмовились працювати із системою “ШЛЯХ”, інші – “завалені” зверненнями про надання права виїзду за межі України. І саме такими є західні чи прикордонні області.
Важливим питанням, яке потребує негайного вирішення, є встановлення чітких критеріїв та вимог до документів, що подаються благодійними та громадськими організаціями для отримання дозволу на виїзд за межі України. Зокрема, це стосується обґрунтування обсягів запланованих перевезень гуманітарних вантажів та кількості необхідних водіїв, оскільки часто, і це потрібно визнати, такі обґрунтування “ні про що”.
Вимагати від організацій певні документи, якщо це не передбачено законом, військові адміністрації не мають права, а будь-які інші інструменти для запобігання зловживанням – відсутні. Як наслідок, маємо непоодинокі випадки підробки документів, які подаються від організацій, та неповернення водіїв в Україну.
Також обласні військові адміністрації не наділені повноваженнями та інструментами контролю щодо дотримання строків перебування осіб за кордоном та/або зміни мети виїзду за кордон, що встановлено пунктом 28 Правил перетинання державного кордону громадянами України, і як наслідок не можуть ефективно реагувати на зазначені порушення.
Так, підтвердженням мети перебування за кордоном може бути інформація баз даних Держмитслужби, а строків перебування – дані баз Держприкордонслужби. Водночас, Держприкордонслужба не має законодавчо встановленого обов’язку здійснювати контроль за дотриманням строку перебування осіб за кордоном та інформувати про порушення таких строків орган, що прийняв рішення про дозвіл на їхній виїзд. Окремі вибіркові звірки, ініційовані військовою адміністрацією, є неефективними та недієвими.
Таким чином, у зв’язку з відсутністю належного нормативного регулювання, орган, уповноважений на прийняття рішення про виїзд військовозобов’язаного за кордон, не має інструментів контролю за дотриманням мети виїзду та строків перебування за кордоном, а орган, який має належні інструменти, не бере участі в ухваленні такого рішення та не має законодавчо врегульованого обов’язку інформувати про порушення орган, який прийняв таке рішення.
Як я вже зазначив, наведені “законодавчі прогалини” сприяють корупційним ризикам та зловживанням під час отримання дозволу на виїзд за кордон чоловіків-волонтерів призивного віку. Тому, як голова області, через яку проходить левова частка гуманітарних вантажів, публічно звертаюся до Кабінету Міністрів України, щоб вирішити всі вищевказані проблеми на законодавчому рівні:
запровадити територіальний принцип розгляду звернень та прийняття рішень про виїзд за межі України обласними та Київською міською військовими адміністраціями;
закріпити компетенції уповноважених органів на внесення персональних даних водіїв до інформаційної системи, адміністратором якої є Укртрансбезпека, послідовності та строків вчинення таких дій, забезпечення правомірності обробки та поширення уповноваженими органами таких даних;
затвердити чіткий перелік документів, які можуть слугувати підставою для прийняття рішення про виїзд за межі України;
встановити та затвердити вимоги до змісту обґрунтувань щодо обсягів вантажів та кількості транспортних засобів, необхідних для їх перевезення, кількості водіїв, яких необхідно залучити;
визначити законодавчі підстави для відмови уповноваженими органами у прийнятті рішення про виїзд водіїв за межі України.
Затягування із законодавчим врегулюванням цих питань буде нарощувати рівень невдоволення у волонтерському середовищі. А в той же час різного роду ділки та аферисти “грітимуть” руки на недосконалості законодавства, а держслужбовці можуть просто бути “цапом-відбувайлом”, якого постійно звинувачуватимуть у зловживанні владою.
Водночас хочу підкреслити, що якщо держслужбовець свідомо погоджувався на грошові винагороди в обмін на сприяння у виїзді за кордон чоловіків призовного віку, то йому точно не місце у владних коридорах. У стінах Львівської обласної військової адміністрації точно. Це моя принципова позиція.
Якщо ці всі питання не будуть вирішені негайно, то суспільний резонанс лише посилюватиметься і напряму підриватиме довіру до державних інституцій. А це, у свою чергу, негативно впливатиме на моральний дух українців в умовах війни.
На Верецькому перевалі, що на кордоні Львівської та Закарпатської областей, височить монумент на честь так званого гонфоглалашу — цим словом угорці називають здобуття своєї “нової батьківщини”на Паннонській рівнині за Карпатами.
У своєму сучасному вигляді – споруди із 7 блоків, що символізують 7 племен, які об’єдналися при переході через карпатські перевали – монумент з’явився у 2008 році. Хоча ініціатива “відновлення” цього пам’ятного знаку зародилася ще у 1995 році, коли наближалася дата 1100-літнього ювілею від часу переселення до Європи племінного об’єднання угрів — родичів сибірських хантів та мансів, які прийшли з-за Уралу.
Мотивація ініціаторів полягала в тому, що, за легендами та переказами, Верецький перевал начебто став воротами до “нової батьківщини” для давніх угрів на чолі з князем Арпадом. Мовляв, саме тому під час масштабного відзначення тисячоліття Угорщини у 1896 році тут встановили перший пам’ятний знак.
Обидва рази ініціатива встановлення угорського монумента натикалися на опір українських патріотів, яких дивувало та навіть обурювало бажання сусідньої держави встановити таку імперську “мітку” поза межами своїх нинішніх кордонів. Особливо цинічним встановлення цього пам’ятника видавалося через те, що на цьому ж Верецькому перевалі у 1939 році знайшли свою смерть січовики Карпатської України, які протистояли саме вторгненню Угорщини. Хоча безпосередньої участі в їхньому розстрілі угорці не брали, але саме окупація цією союзницею нацистської Німеччини молодої незалежної української держави і стала його причиною.
Як з’явилися і зникли символи Великої Угорщини
Одразу треба відзначити, що сучасний монумент на Верецькому перевалі постав на місці, від початку незапланованим угорською владою під час помпезного відзначення тисячоліття існування держави, яке тривало від 2 травня до 31 жовтня 1896 року.
На честь угорського Міленіуму було проведено масштабну виставку в Будапешті, на спорудження виставкових будівель потратили понад 4,5 мільйона форинтів, а ще 5,2 мільйона було призначено на будівництво меморіальних місць, серед яких — сім пам’ятних колон. З цього приводу тодішній угорський парламент навіть ухвалив окремий закон.
“Пустасер (місто в теперішній Угорщині, – авт.), священне місце, де предки провели перший Рейхстаг і лідери уклали кровний союз; Паннонгалма (місто в теперішній Угорщині, – авт.), ідилічно красиве місце архіабатства, заснування якого тісно пов’язане з історією християнства в Угорщині; Мункач (Мукачево, – авт.), місце, де князь Арпад блукав своїм поглядом по благословенному квітучому краєвиду, звертаючись до своїх військ: “Я заволодію нашою новою батьківщиною!”, Земун (колишнє прикордонне місто з Сербією, нині район сербської столиці Белграда, – авт.), де сильна рука Яноша Гуняді розбиває спадкового ворога; дико романтичний пагорб Зобор, високо над містом Нітра (в західній Словаччині, – авт.), де засновники батьківщини завоювали останній оплот слов’янського панування; замковий пагорб Девін (тепер — частина столиці Словаччини Братислави, – авт.) та гора Ченк біля Кронштадта (тепер – гора Темпа біля румунського міста Брашова, – авт.), як окраїнні прикордонні пункти Угорщини: це були сім пунктів, які інтелектуальне око історика вибрало як найбільш придатні для створення пам’ятників тисячоліття”, – писала у 1896 році газета Pester Lloyd, що видавалася у Будапешті.
Очевидно, що із семи, визначених у законі від 1896 року, пам’ятних знаків тільки два перебували в межах сучасних державних кордонів Угорщини. Їх спорудження відбувалося не одночасно, а упродовж ювілейного року, а в Мукачево обійшлося лише закладанням наріжного каменя. Окрім двох пам’ятників, які перебувають на території Угорщини, всі інші імперські символи в різний час у різних країнах були зруйновані.
У словацькій Братиславі встановлену на коринфську колону статую угорського “воїна-переможця” з опущеним мечем у правій руці та щитом з гербом країни в лівій руці знищила чехословацька армія в 1920 році.
Статуя угорського воїна на колоні на пагорбі Девін у словацькій столиці Братиславі, встановлена у 1896 році і зруйнована у 1920 році
У румунському Брашові угорському воїнові не поталанило від початку. Ще перед відкриттям пам’ятника невідомі добряче потрощили його, відбивши “шматки каменю від грудей, правого плеча та шолома”, як писала газета Vorarlberger Volksblatt. Його підрихтували і все-таки встановили. Але вже у 1913 році він раптово упав із 20-метрової колони та розбився “під час шторму”. У 1916 році постамент також був знесений. Голова статуї зберігається в парафії лютеранської церкви в Брашові.
Статуя угорського воїна на колоні на горі біля румунського міста Брашова, встановлена у 1896 році, зруйнована упродовж 1913-1916 років
Трохи довше простояла 18-метрова гранітна колона на пагорбі Зобор поруч зі словацьким містом Нітра. Тут, до речі, під час угорського завоювання “нової батьківщини” загинув захищаючи свою землю місцевий моравський вождь, якого підвісили за ноги давні угри ледь не на тому ж місці. 9 лютого 1921 року стовп, прикрашений з чотирьох сторін орлами-турулами, які вважаються імперським символом “Великої Угорщини”, знесли чеські легіонери, сьогодні видно лише його основу.
У Зимуні, який тепер є частиною сербської столиці Белграда, постала монументальна пам’ятка в стилі ренесансу з трьома вежами, на найвищій з них було встановлено скульптурне зображення турула з розпростертими крилами та мечем у кігтях. У 1918 році імперський символ було знято з вершини вежі.
Пам’ятна споруда на честь тисячоліття Угорщини у сербській столиці Белграді із птахом-турулом на вежі, встановлена у 1896 році, імперський символ прибрано у 1918 році
У Мукачеві 19 липня 1896 року відбулося закладення першого каменю меморіальної колони на території замку. Монумент теж “прикрашав” турул, який був схожим на белградського. Птаха зняли у 1924 році та переплавили.
Урочистості біля Мукачівського замку 19 липня 1896 року на часть закладення першого каменя під колону на честь тисячоліття Угорщини, яку вінчав птах-турул
У 2008 році з приватної ініціативи імперський символ “Великої Угорщини” знову з’явився над Мукачівським замком, розмах крил нового турула був навіть на метр більшим за оригінальний.
Птах-турул на колоні на території Мукачівського замку, встановлений за приватною ініціативою у 2008 році, замінений на український державний герб Тризуб 25 жовтня 2022 року
Лише 13 жовтня 2022 року Мукачівська міська рада ухвалила рішення про демонтаж угорського символу і встановлення на його місці державного герба України — Тризуба.
Перевал розбрату
Хоча закон 1896 року передбачав встановлення лише 7 пам’ятних колон під час масштабних святкувань, прихильники “Великої Угорщини” на цьому зупинилися. Тоді ж з’явилися ще щонайменше три імперські “мітки” — дві з них на території сучасної Румунії, і ще одна на польському кордоні в Бескидах — на Верецькому перевалі.
20 липня 1896 року, наступного дня після урочистостей в Мукачево, відбулося зібрання, під час якого представники місцевого духовенства освятили меморіальну табличку на місці легендарного переходу через Карпати язичницьких племен давніх угрів. Угорська газета Vasárnapi Ujság опублікувала декілька фото цієї урочистості, але на жодному з них не зафіксовано, як виглядав цей пам’ятний знак.
Урочистості на Верецькому перевалі зі встановленням пам’ятної таблички 20 липня 1896 року
Після розпаду Австро-Угорської імперії, від 1919 до 1939 років, коли ця територія перебувала під владою Чехо-Словаччини, відомостей про існування пам’ятного знака на Верецькому перевалі немає. Зважаючи на те, як чехи та словаки ставилися до інших угорських імперських символів, очевидно, що табличку було демонтовано.
В угорських джерелах згадується про повторне встановлення меморіальної таблички на Верецькому перевалі 25 липня 1939 року, коли нацистська Німеччина перервала існування чеської держави, а Угорщина розгромила Карпатську Україну. Але вже через 5 років, у 1944 році, її знову було демонтовано.
Півстоліття був спокій. Лише у 1995 році, коли намічався наступний 1100-літній ювілей гонфоглалашу, на Закарпатті знову заговорили про пам’ятник на честь переходу угрів через Карпати. Як дослідив прикарпатський історик професор Сергій Адамович, цьому передувало пожвавлення руху прихильників автономного статусу для цього регіону, де проживає угорська меншина.
“У документах обкому Компартії України в цей період вказувалось, що Товариство угорської культури використовувало тактику випереджувальної ініціативи, продовжуючи збір підписів під зверненням про створення українського автономного округу (в Берегівському районі їх було зібрано понад 10 тисяч). Політична допомога угорській меншині зі сторони політичних інститутів Угорщини в основному виражалася в обережній підтримці автономістських прагнень закарпатців (обласна автономія, угорський автономний округ, вільна економічна зона)”, – розповів дослідник.
Попри те, що в жодній іншій країні, де раніше стояли пам’ятники для возвеличення угорської імперії, не йшлося про їхнє “відновлення” з нагоди нового ювілею, Закарпатською облдержадміністрацією у 1995 році був створений оргкомітет для проведення в області заходів святкування, серед яких значився такий пункт: “подати на розгляд обласної художньої ради проект пам’ятного знаку, який планується встановити на Верецькому перевалі”.
У підсумку угорці розпочали тоді будівництво восьмиметрової стели, яку вінчав той таки угорський орел-турул. Представники місцевих націонал-демократичних організацій відзначали, що роботи велися під охороною озброєної кінноти на землі, проданій держадміністрацією Закарпатської області та адміністрацією Воловецького району (0,20 га). До того ж, угорці зірвали чавунну плиту з пам’ятної брили на могилах українських січовиків, викарбувавши натомість на ній надпис “На пам’ять про завоювання Батьківщини 896 – 1996” і символ у вигляді угорського воїна-вершника.
Скарги на такі самоуправні дії надійшли до найвищих посадових осіб української держави. Зрештою у Міністерстві закордонних справ України визнали, що угорці без погодження з місцевими органами влади самостійно розпочали підготовчі будівельні роботи, не затвердили у встановленому порядку проєкт пам’ятного знаку, а також без дозволу на його відкриття і пов’язаного з цим молебню запросили гостей з-за меж України.
Рішенням Кабміну від 1 серпня 1996 року будівництво пам’ятного знаку на відзначення 1100-ліття заснування Угорщини було припинено. Споруда на честь дружби українського й угорського народів мала бути побудована в районі державного кордону між двома країнами.
Новий виток закріплення пам’яті про угорську присутність в Українських Карпатах розпочався під час візиту в січні 2008 року президентів України, Словаччини та Угорщини на Закарпаття. Для заспокоєння української громадськості цей монумент мав би відкриватися одночасно з пам’ятником розстріляним у березні 1939 року карпатським січовикам.
Попри це із заявою-протестом проти спорудження угорського пам’ятника біля Верецького перевалу виступили представники обласних організацій Закарпаття – Народного Руху України, Української народної партії, Української республіканської партії “Собор”, Виборчого об’єднання “Свобода”, крайового товариства “Просвіта”. Спорудження угорського монументу засудили фактично всі головні наукові інституції держави: Інститут національної пам’яті, Інститут етнонаціональних та політичних досліджень НАН України, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України.
З протестом проти встановлення пам’ятного знаку на Верецькому перевалі та з вимогою звести на горі пантеон слави Українським січовим стрільцям звернулися до урядовців депутати Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської облрад.
Низка депутатів Ужгородської міської ради закликали державні інститути дати політичну і правову оцінку сепаратистським елементам на Закарпатті, а також вимагати від Угорщини вибачення та виплат компенсацій за репресії проти українців, встановити пам’ятний знак на місці тюрми для українців у Вор’юлопоші в Угорщині і вимагати відкриття українських архівів періоду Карпатської України для українських дослідників.
Незважаючи на такі гучні протести 21 липня 2008 року без повідомлення місцевої влади монумент таки відкрили.
Історичний міф
Угорці трактують сьогоднішню версію пам’ятника як історичний знак того, що сім давніх племен, серед яких чотири були угорськими, а три “кабірськими”, тобто, мабуть, тюрко-хазарськими, нібито подолали у 896 році Верецький перевал і заселили Карпатську котловину, береги Тиси та Дунаю та заснували тут Угорщину. За даними археологів, угорці перетинали Карпати і раніше, різними перевалами і шляхами.
У другій половині ХVІІІ століття було віднайдено та опубліковано хроніку “Геста Гунгарорум” (“Діяння угрів”), автор якої невідомий (Анонім). Написання її на початку ХІІІ століття іноді приписують нотареві угорського короля Бели ІІІ. До багатьох “діянь”, описаних Анонімом, чимало істориків, зокрема й угорських, ставляться скептично.
Зокрема, вважається сумнівним, що в 896 році варварська орда угрів, а це були в основному жінки і діти, бо дорослі чоловіки перебували у військовому поході проти Болгарії Дунайської на Балканах, тікаючи від печенігів, добиралися в Трансільванію та Панонію не найкоротшим і зручнішим шляхом – через сучасну Румунію, а окільним – через достатньо густо заселену теперішню Західну Україну та Карпатські перевали. Неймовірним є і те, щоб кілька сотень тисяч жінок та дітей із кибитками, стадами худоби (угорці були степовиками та кочівниками) продерлися через зарослі лісом перевали, позаяк якихось доріг наприкінці ІХ столітті тут не було.
Окрім того, спорудження пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, є зневагою для українців, адже коли для угорців наприкінці ІХ століття почалася “нова батьківщина”, то для інших народів – багатовікове поневолення.
Прикарпатський історик, дослідник та автор наукових видань професор Сергій Адамович
“Безумовно, що цей пам’ятник не мав бути побудований, він не є символом примирення чи добросусідства, а символом імперських зазіхань та претензій, тому було помилкою, що його дозволили будувати, – вважає історик Сергій Адамович. – Якщо перераховувати всіх, хто йшов через перевал, то треба ставити і печенігам, і монголо-татарам, це навіть образливо щодо інших народів. Чому не поставити пам’ятник аварам? Якщо цей пам’ятник не є в реєстрі пам’яток історії та культури, тоді його демонтаж абсолютно в форматі чинного законодавства”.
За його словами, в Україні повинно бути однакове ставлення до усіх символів колишніх імперій.
“Якщо ми зносимо пам’ятник Катерині ІІ як слід імперської спадщини, то ми не повинні говорити про угорські пам’ятники, бо це також імперська спадщина. Не може бути метрополій добрих і метрополій поганих. Ми пройшли етап декомунізації, а зараз ми маємо проходити етап деколонізації, а цей етап включає позбавлення спадщини всіх колонізаторів, і угорців в тому числі так само”, – резюмував Адамович.
Львівська стилістка Наталя Береза пояснює, що краще вплітати у свій образ невеликі патріотичні деталі. Про це вона написала у своєму блозі на порталі “Твого Міста”.
“Нездорова манія носити речі в синьо-жовтому поєднанні і футболки з патріотичними надписами просто змусила мене подати свій голос щодо цієї теми.
Шкарпетки з надписом «Слава Україні» то, певно, найбільше дно, в яке може впасти людина. Є ще футболки, джинсові куртки, сукні, туніки, обручі, костюми, сережки у вигляді колосків пшениці. Не знаю, як у вас із цим, але мої причини не носити такі речі подаю нижче.
Державні символи та кольори – це щось високе, набагато вище рівня обручів і шкарпеток. Це кольори держави, нації, щось дуже особливе і таємниче. Це прапори, які майорять на вершинах гір, біля консульських установ і державних інституцій, прикрашають офіційні документи.
Виставляти напоказ свою патріотичність завжди було моветоном. Вона, як і віра, має бути тихою, але діяльною.
З точки зору стилю, те, що перейшло у найнижчі рівні масмаркету і китайського виробництва, вже не може вважатися стильним. Навіть, якщо це джинсова куртка з намальованою на ній картою України.
Особисто я ніколи не купувала речі, в яких бачила одягненими половину Львова. Кожна друга жінка чи дівчина зараз одягає на себе або синьо-жовтий аутфіт, або футболку з тризубом, або «Ukraine is My Home». Я вже мовчу про «рускій ваєнний карабль». Жодних ознак індивідуальності, власного стилю чи підходу. З серії модно, але нестильно.
Четверте. Логоманія, тобто словесні і літерні надписи на одязі, ніколи не була і не є ознакою стилю чи гарного смаку.
Ну, і п’яте. Суто стилістичне. Використовуючи синій і жовтий, як контрастні кольори, ви перетворюєте свою фігуру у квадрат або іншу геометричну фігуру. Це насамперед залежить від вашої фігури. Темні колори візуально зменшують в об’ємі, а світлі додають. Тому якщо, скажімо, у вас широкі стегна, а низ синьо-жовтої туніки – жовтий, то нижня частина вашої фігури візуально виглядатиме ще більшою.
Якщо ви все ж бажаєте виявити свою патріотичність і любов до України, то я, як стиліст, раджу вплітати у свій образ невеликі деталі, елементи. Робіть це вишукано, зі смаком і майже непомітно. Це може бути маленька моносережка у вигляді колосу пшениці, якісна та з дорогого металу. Це може бути шовкова хустина або твіллі з легеньким натяком на патріотичність. Це може бути футболка з малюсіньким золотим тризубом на кишеньці або на грудях. Не більше”.
Один із керівників 47-го батальйону, ветеран російсько-української війни, письменник Валерій Маркус про потребу організації якісного призову у армію і відмову від практики виписування повісток усіляким порушникам закону і елементам суспільного дна:
«Натрапив на огидне відео. В якомусь населеному пункті комендант з озброєними працівниками військкомату заходять в приміщення гральних автоматів і починають виписувати усім повістки. Наскільки я розумію, це не поодинокий випадок виконання працівниками військомату своїх «функцій».
З цього приводу маю що сказати.
По-перше, я пишаюсь своєю службою, і мене обурює, що мою професію принижують до рівня покарання для якихось хронів. Очевидно, що рівень вимог для вступу на службу сьогодні низький через об’єктивні обставини, але це не значить, що армія має перетворюватись на угрупування алкашів, наркоманів, крадіїв та інших елементів вершин суспільного дна. Такою організацією процесу призову, держава принижує і демотивує бійців, які свідомо пішли на службу жертвуючи своїми інтересами, ба, навіть життям. Військкомати поставили цих людей в один ряд з тими, кого кинули на службу у вигляді покарання. Це просто принизливо.
По-друге, за такої системи набору рівень якості мобілізованих настільки низький, що від них більше проблем на фронті, ніж користі. Ще не чув від жодного сержанта чи офіцера про задоволеність великою кількістю не вмотивованих та неякісних бійців. З усієї маси, якою військкомати закидують армію, притомних не більше 10-15%. Усе інше – невмотивований натовп, який тільки створює додаткові проблеми і відбирає на себе цінний ресурс часу та зусиль. Це я кажу, як командир.
На додачу, в поточний момент не передбачено ніякої процедури звільнення військовослужбовців за ганебну поведінку. Тобто непоодинокі випадки, коли командир отримує в своє розпорядження відвертий непотріб, який саботує виконання наказів і здатен у будь-який момент перейти у статус дезертирів, залишивши позиції і підставивши інші підрозділи. Нажаль, мені доводилося стикатися з подібними ситуаціями особисто, і це коштувало життя моїм друзям.
При цьому всьому, командир нічого не може з ними зробити! Позбутися їх неможливо, застосувати силу – подадуть в суд.
У якості прикладу додам, що на цьому етапі війни вже мав два інциденти, коли в Донецькій області два мобілізованих алко-тіла додумались погрожувати мені зброєю. Перший – мобілізований солдат, а другий- мобілізований капітан. А місяць тому довелося зірвати сержантський погон з п’яного хрона, у якого навіть по опухлому обличчю видно, що він системно прокисає. Там і без медкомісії видно, що людина – алкаш, але військкомат вирішив, мабуть, що обличчя такого вигляду достойне представляти ЗСУ і підходить для виконання бойових завдань.
Реалізація процесу мобілізації у подібному вигляді закладає у наш фундамент бомбу, яка може вибухнути у найкритичніший момент. Якщо підхід не зміниться – проблеми будуть лише множитись».
Філософиня, культурологиня й головна редакторка “Гендер в деталях” Тамара Злобіна пояснює, чому західні “миротворчі” ініціативи у розпал конфлікту – це сліпа та ганебна позиція, пишеTexty.
За два місяці війни я бачила чотири звернення від західних феміністок з закликом не давати Україні зброю. Відзначились італійські, німецькі й феміністки з іспаномовних країн, до яких приєднались північноамериканські.
Для балансу скажу, що “Феминистское антивоенное сопротивление” – одні з небагатьох, хто досі скоординовано намагається пручатися мороку за поребриком, а феміністки з Центрально-Східної Європи в такому ж шоку від західних колег, як і ми.
Усі ці заклики звучали як “Ми проти війни! Війна це погано. Це чоловічі ігри! Вимагаємо миру! Ми проти того, щоб давати Україні зброю, бо зброя лише розпалить конфлікт ще більше. Припиніть війну негайно”.
Ніхто з “сестер” не додумався проконсультуватись з українськими феміністками при написанні цих закликів (а там, де українки їх випадково прочитали до публікації та критикували, їхні голоси просто проігнорували).
З відкритих листів складається враження, що всі ці поважні професорки з пожиттєвими посадами у престижних університетах закрили очки та загадали, щоб з’явився рожевий єдиноріг. І тепер на повному серйозі чекають, що він з’явиться.
Та рожевих єдинорогів не існує.
Так само як і не існує війн як “чоловічих ігор” і “наслідку патріархату”, які взагалі ніяк не стосуються жінок.
Західна антимілітаристська теорія позиціонує війни як щось типу боротьби двох негідників за ресурси. Ну, наприклад, погане капіталістичне й імперіалістичне США бореться з поганим диктатором Саддамом Хусейном за нафту в Іраку. Тому потрібно вимагати роззброєння обох сторін і посадити за стіл переговорів жінок, які, в силу гендерної ролі, будуть турбуватися за майбутнє дітей, а не гордість мачо, який не може програти.
Тож феміністична зовнішня політика – це пропагувати роззброєння, посилювати жінок і стимулювати їх займатися “миротворчістю” (ця розмита фраза перекладається як бути лідерками у своїх сферах і брати найактивнішу участь у прийнятті рішень на різних рівнях).
Я дедалі в більшому шоку, які деякі визнані інтелектуали тупі, наскільки не здатні побачити засновки власних суджень. Раніше на західних програмах у мене було враження, що частина з них несуть ахінею – але я думала, що, напевно, це я мало книжок прочитала і чогось не розумію. Не можуть же такі поважні люди помилятися! Тепер знаю, що з моїм критичним мисленням у такі моменти було все дуже ок.
Попри всі ці тонни академічної макулатури, які писались останні 50 років, про перевірте свої привілеї, ви маєте проаналізувати, з якої саме позиції ви говорите, можливо, певні владні дисбаланси з вашої позиції невидимі, треба дослухатися до дискримінованих бла бла бла, творці та творчині західного антимілітаризму провтикали очевидне.
Що всі вони з імперіалістичних країн, які мають багатовікову колонізаторську історію. І війни, про які вони теоретизують – це ті, які їхні держави ведуть на території інших країн. Або ті, які відбувались у зовсім інших, ніж їхній, контекстах, в яких вони дуже слабо розібралися.
У жодній з країн Західної Європи чи Північної Америки, де цей антимілітаристський дискурс створювався останні 30-40 років, не було війн чи революцій вже 70 років.
Жодна феміністична професорка, жоден західний інтелектуал не перебував у ситуації загрози власному життю через боротьбу з диктаторським режимом. Чи тому що його/її країну вирішив окупувати агресивний сусід, убити усіх незгодних, а частину тих, хто виживе, вивезти розбудовувати нові міста десь у пустелі.
Це одна з двох сліпих плям, яка перетворила частину західних інтелектуалів/ок на тупих припизднів.
Вони повністю провтикали такий феномен, як визвольні війни. Наприклад, боротьбу народу проти диктатури, як в Сирії. Боротьбу проти окупації іншою державою, як у нас зараз. Боротьбу за створення власної держави, як у курдів.
Саме тому миротворчі ініціативи й провідниці феміністичних зовнішніх політик зараз притихли. Бо в їхній концептуальній рамці немає визвольної війни, в якій одна зі сторін – права. Є тільки два патріархальні негідники, які між собою чубляться, в той час, як жінки й діти страждають. Тому і не можна підтримувати одну зі сторін зброєю. З ситуацією, в якій більше зброї постраждалій стороні = менше жертв, вони ще поки що не стикалися.
Вірніше, стикалися, але широко заплющували очі. Їхня концептуальна сліпота була помножена на пропагандистські “не все так однозначно” наративи, вигідні як агресорам, так і економічним елітам західних країн. Ну бо як же ще Франція і Німеччина могли б продовжувати продавати зброю Росії після 2014 року, та підсаджуватись на російський газ?
Тож цей варіант антимілітаризму охоче підтримували корпорації та політики – таке зручне і благородне прикриття для business as usual.
Попри все сказане вище, в нашому випадку очевидно, що агресія Росії – злочинна. Це вже очевидніше нікуди. Тож однієї сліпої плями не досить, щоб породити хвилю листів “не давайте Україні зброю, бо ми за мир!”
Друга сліпа пляма західників – нерозуміння суті війни. Вони думають, що війна закінчується миром.
В їхньому світі так вона і закінчується: були новини по телебаченню про війну в країні Х (якійсь далекій і “нецивілізованій”), а потім жахливі кадри перестали показувати. Та й взагалі новини з цієї країни зникли, бо ж там “настав мир”.
Коли проживаєш війну по телевізору, дуже легко вважати, що “у війни немає переможців”. А в реальності війна завжди закінчується чиєюсь перемогою – явною чи прихованою. Тільки після перемоги однієї сторони й поразки другої наступає мир.
І від того, яка саме зі сторін конфлікту виграє війну, дуже залежить наповнення миру. Наприклад, Ічкерія перемогла у першу чеченську війну – і почала відбудовуватись як незалежна держава. А другу – програла, і була стерта з лиця землі.
В обох цих випадках зрештою наставали “мирні часи”. Різниця між ними – величезна.
Усі ці західні “миротворчі” ініціативи у розпал конфлікту – це по суті “нам байдуже, хто у вашому конфлікті буде переможцем, а хто переможеним. Просто вже сядьте швидше за стіл, і почніть миритися”.
Нам байдуже, хто зґвалтував, а кого зґвалтували. Просто помиріться, конфлікт – це погано.
Українці, погоджуйтеся на мир на будь-яких умовах! Ви що не розумієте, що чим довше триває війна, тим більше людей гине?
Нам байдуже, що росія робить концентраційні табори, масово вивозить людей в Сибір, викрадає активістів на окупованих територіях, що російські солдати грабують, ґвалтують і знущаються з людей заради розваги. Що в підконтрольній росії “мирній” Україні це все продовжиться у ще більшому масштабі. Та ну, не може такого бути! Ми такого у своєму житті не бачили. І у новинах про інші війни такого не показували. Там дядечки в костюмах підписували угоду, і після цього новини про цю країну просто припинялись. Це ж означає, що надалі там все було добре!
Усім феміністкам, які попідписували відкриті листи з закликом не давати Україні зброю, я раджу уявити, яким би був світ, якби Друга світова війна закінчилась не поразкою, а перемогою нацистської Німеччини.
Також наступив би мир. Ще й набагато швидше, якби країни не опирались! Прадідусі б не загинули, бо не брали участь у русі опору. Ну так, євреїв би всіх винищили, але ж француженкам чи бельгійкам нічого не загрожувало. Вони б і далі жили, виховували дітей, просто німецькою мовою. Десь під Магаданом, куди населення Франції б депортували працювати на шахтах. Ну не арійці б видобували руду?
Згадані відкриті листи від феміністок обурюють мене, але не дивують. Типовий приклад того, як люди покладаються на ідеологічні шаблони, замість думати головою і по-новаторському реагувати на виклики дійсності. Це простіше, зручніше, забирає менше енергії – і веде до ганьби.
Як феміністка, я кажу #ArmUkraineNow. А потім буду розробляти феміністичну міжнародну політику, розраховану на реальність, якою вона є, а не фантазії про рожевих єдинорогів. Яка буде визнавати наявність проблем і загроз, буде чутливою до визвольних війн і спонукатиме уряди надавати негайну допомогу тим, хто захищається, тим, хто бореться за свободу.
Увечері 3 травня Львівська область зазнала нового ракетного удару. Російські снаряди влучили по трьох електропідстанцій. Частина міста залишилася без світла та води. У Львові від ударної хвилі та уламків пошкодження отримали гаражний кооператив, готель та навколишні будинки. Двоє людей поранено, на щастя, ніхто не загинув.
«Ґрати» побували на місці обстрілу та розповідають про наслідки.
«Тато у нас біда!»
83-річний львів’янин Григорій Вівер — невисокий старенький у забрудненій робі — спантеличено дивиться на понівечений металевий гараж у його кооперативі. Вхідні двері перекосило, одна зі стін відвалилася. За парканом за кілька метрів — вишки електропідстанції, що обвуглилися. Вчора увечері сюди потрапили дві ракети, гараж пошкодила ударна хвиля. Григорій Антонович у цей момент був удома у багатоповерхівці неподалік.
«Вибух сильний був. Я живу на шостому поверсі, а на третьому – син. Він зателефонував, каже: тато у нас біда! – згадує старенький.
Після вибуху на підстанції почалася пожежа. Поки її гасили, власників гаражів сюди не пускали. Лише наступного дня Григорій Антонович побачив, що сталося. Пошкодженим виявився не тільки гараж, а й червоний Форд, що стоїть усередині: хвиля вибила заднє скло, уламки побили фари.
«Приніс генератор, все відновлюватиму. Але за сьогодні треба було б зробити. А сьогодні ще й похорон! Родич помер. Пішов на дачу і там дуба врізав! — зітхає Григорій Антонович.
Гаражний кооператив у Львові після обстрілу, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
За даними Львівської військової адміністрації, російські бомбардувальники випустили по західних областях шість крилатих ракет. Дві збили ППО, три потрапили у підстанції у Львові та області, четверта – на Закарпаття. Міноборони Росії заявило , що їхньою метою були підстанції, «через які українському угрупованню військ на Донбасі здійснювалася доставка озброєння та боєприпасів виробництва США та європейських країн».
Григорій Вівер побоюється, що це не останні удари у Львові.
«Він (володимир путін) не заспокоїться. Ось у чому річ, — прогнозує старенький. — Хіба що, на мій хлопський розум, світ надасть серйозну допомогу. Він фанатик! Якщо буде серйозний стан, він кине атом! Ось у чому біда. Не було б атома, Україна та Європа його погнала б до Уралу».
Постраждалі
У кооперативі вирує робота — від вибухової хвилі постраждала більшість гаражів. Перекосило двері, заклинило замки, на машини потрапляли інструменти з полиць. Автомобілісти упорядковують все.
На землі поруч із одним із гаражів лежить мішок пророслої картоплі. Один із членів кооперативу привіз його з батьківської дачі.
«Дружина була за кермом. Приїхали до тата, кажу: почекай, давай вип’ємо. І тут чую: бабах! Коротше, три по 50 урятували нам життя. Повинні були з малою їхати, з дружиною, мали тут бути [у момент вибуху]», — розповідає господар гаража.
Про вибух він дізнався від своєї бабусі, яка живе у будинку навпроти станції. Вона була на балконі, її відкинуло ударною хвилею і до того ж засипало склом, що вилетіло з вікон. На щастя, вона не поранилася.
За даними Львівської міськради, від вибухів поранення отримали дві особи, одна з них — у гаражному кооперативі. За інформацією «Суспільного» , це 24-річний львів’янин Захар. За його словами, у момент вибуху він був біля свого гаража – приїхав туди мотоциклом. Коли на підстанцію впали ракети, Захар перелякався, прибіг додому і тільки там побачив, що йому в руку й ногу потрапили уламки. Медики провели операцію з їхнього вилучення і готуються до ще однієї.
Львів’янин зрізає боларгою замок у гаражі, пошкодженому після ракетного обстрілу, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
Другий постраждалий – 58-річний водій із Закарпаття. За інформацією мера Львова Андрія Садового, ударна хвиля відкинула його у стіну будинку, від забиття йому розірвало легеню. Лікарі вчасно його прооперували, життю потерпілого нічого не загрожує.
Деякі члени гаражного кооперативу через вибух втратили машини. Наприклад, Ольга та її чоловік Мар’ян. У момент вибуху вони були у церкві. А коли прийшли в кооператив наступного дня побачили, що їхній гараж розвалився на шматки, а жовта старенька копійка, що стояла всередині, навряд чи підлягає ремонту. У машини сильно погнувся корпус і немає заднього скла.
Львів’янка Ольга оглядає ушкодження своєї машини після ракетного обстрілу, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
Зараз Ольга з сім’єю розбирає завали і, не дивлячись на нещастя, налаштована оптимістично.
«Сподіваємось на краще, що перемога буде за нами. Інакше не можна. Бог із нами, Мати Божа з нами. З Божою допомогою ми всіх переможемо», — впевнена жінка.
Церква
У будинках навколо електропідстанції вилетіли шибки: на заводі, житлових багатоповерхівках, супермаркеті «Сільпо» та у двоповерховому готелі. Його тільки недавно збудували та ще не встигли ввести в експлуатацію. Засмучений власник готелю оглядає пошкодження із заклопотаним виглядом, відмовляється від коментарів та відправляє мене до зятя, що гуляє на вулиці.
Готель після ракетного обстрілу у Львові, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
«Що тут казати. Людина шість років будувала, старалася, і тут такий подарунок. Російські порядок навели, – каже зять бізнесмена. — Тесть тут готувався приймати біженців день у день. Вже матраци завезли. Добре, що не було людей.
Через дорогу від готелю – православний храм. Всередині парафіяни встановлюють будівельні ліси, щоб замінити вітражі, що вилетіли від вибуху. Їм допомагає священик Петро Курпіта.
Парафіяни та священики міняють вітражі, вибиті після обстрілу у Львові, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
Коли пролунав сигнал повітряної тривоги, він разом із сім’єю був у парафіальному будинку поряд із церквою. А потім почув хлопки.
«Люди, які були у церкві, забігли до підвалу. Ми з дружиною та дитиною теж в останні секунди встигли спуститися. Пролунав удар, дуже потужний. Такої сили, що у нас у підвалі посипалися мури. Відразу зникло світло, бо удар був по підстанції», — згадує отець Петро.
Після відбою повітряної тривоги він піднявся назовні та побачив, як постраждав храм. Над куполом на шибках пішли тріщини, похилилися двері, зламався замок. У парафіяльному будинку вилетіли половина вікон, деякі з рамами.
Інсталяція на місці обстрілу у Львові, 4 травня 2022 року. Фото: Ґрати
«Ми сподіваємось на перемогу. Молимося за наших воїнів, щоб Бог дав їм сили та сміливості вигнати окупанта з нашої землі. Сподіваюся, це буде якнайшвидше, — каже отець Петро на прощання. — З тими звірствами, які вони роблять, немає жодного сумніву, що це диявольська сила. Зрозуміло, що Бог із нами, і ми намагаємось перебороти силу, яка намагається знищити та спустошити все нормальне на цьому світі».
