Львівський лев: історія герба нашого міста

За свою історію герб змінювався аж 9 разів.

Щоправда, основний мотив завжди залишався незмінним – домінантним зображенням ан гербі мітса завжди був лев. Проте, у істориків вже багато років виникають запитання, хто саме поклав початок традиції зображення лева на міському гербі. А якщо точніше, коли саме герб у Львова взагалі з’явився.

Перше відоме зображення герба відноситься до 1359 року і є магістерською печаткою. Очевидно, що в той час, через 10 років після польської окупації, місто отримало магдебурзьке самоуправління та було заселене, в основному, німцями та русинами. Для других ще діяло руське право, яке скасують аж у 1434-му, а от перші користувалися своїм і, власне, формували магістрат. Тому ця печатка – абсолютно німецьке ноу-хау для Львова того часу. Проте, при створенні печатки німці мусили чимось послуговуватися, тож малоймовірно, що зображення лева у брамі з трьома вежами придумали вони самі – скоріше за все, вони перейняли його у Романовичів, які надали герб Львову ще у руські часи. Достеменно невідомо, чи такий факт мав місце. Проте вже з часів Лева зображення царя звірів займає видне місце у геральдиці земель Королівства Русі. Спочатку воно стає печаткою князя Лева, а потім печаткою його внуків Андрія та Лева ІІ, а ще пізніше фігурує на печатках Юрія ІІ. Щоправда, невідомо, чи був лев гербом усього королівства, чи його окремої адміністративної одиниці, чи одним з символів династії (навряд чи, бо на печатках використовувалися також тризуб та прототип Погоні), чи символом столиці – Львова. В одному лише науковці сходяться – за часів Романовичів герб у міста був.

Історія герба нашого міста

А щодо зображення герба, оформленого німецьким магістратом у 1359 році, то офіційне затвердження він отримав лише у 1526-му. Однак, протриматися в своєму офіційному статусі німецькому варіантові судилося недовго – лише до 1586 року, коли папа Сикст V подарував львівському архієпископу новий герб для міста. На ньому лев уже стоїть, тримаючи у лапі три пагорби та восьмикутну зірку, брама пофарбована у рожевий колір, а вежі увінчано куполами. Цікаво, що тогочасні гравюри фіксують зміну положення лева з леопардового на стандартне для геральдики (фр. Rampant – встаючий) раніше від дати видачі папської булли, але після затвердження варіанту герба від 1359 року. Тобто, в самому місті єдності щодо зображення теж не було, або гравери халатно поставилися до традицій львівської геральдики.

Історія герба нашого міста
Історія герба нашого міста

«Папський» герб Львова проіснував більше 200 років – йому на зміну прийшов австрійський варіант, коли у 1789 після розділу Речі Посполитої імператор Йозеф вирішив офіційно надати місту герб. Тут вирішили не йти далеко від попереднього варіанту і просто змінили кольорову гаму – цікаво, що повністю на синьо-жовту. Папський лев та куполи на вежах залишилися на своїх місцях.

Історія герба нашого міста

Найприскіпливіше до реформування львівського герба підійшли чиновники ІІ Речі Посполитої. Вони так довго працювали над цим проектом, що встигли затвердити його аж у 1936. Тут герб змінив кольорову гаму, обзавівся королівською короною, стрічкою з міським девізом «Завжди вірний» (в оригіналі – Semper fidelis) та лавровою гілкою з найвищим польським військовим орденом “Virtuti Militari”.

Історія герба нашого міста

Проте герб, над яким працювали 17 років, проіснував лише три. З приходом совєтів уся міська геральдика звелася до надзвичайно спрощеного, «піксельного» лева з трьома червоними вежами та серпа з молотом.

Історія герба нашого міста

В такому жахливому стані герб перебував аж до 1990 року, допоки міська рада Львова не затвердила проект нового герба – і це ще до незалежності! Концептуально він є копією герба 1359 року, за тим винятком, що виконаний у жовто-синіх тонах. А щоб остаточно завершити справу розвитку міської геральдики, міська рада створила ще й Великий герб Львова – з щитотримачами в особі давньоруського ратника та лева у короні (символ Галицько-Волинської держави), які мають відображати епоху заснування Львова Данилом Галицьким та становлення його як стольного міста. Знизу герб доповнює стрічка у національних синьо-жовтих барвах та загальноукраїнський герб Тризуб як символи Соборності України.

Історія герба нашого міста
Історія герба нашого міста

Джерело: Справжня Варта

Відома та невідома Погулянка

Дещо віддалено від центра Львова, у закутку Личаківського району, розкинувся малопримітний та тихий парк «Погулянка». Більшість гостей міста про існування цього парку взагалі не здогадуються. Львів’яни ж, якщо не мешкають поруч, то не поспішають йти сюди гуляти, розповідає Фотографії Старого Львова.

Та й це не дивно, адже на перший погляд цей парк асоціюється лиш з закинутим і вже майже розваленим виноробним заводом, та трьома ставками, які через нестійкий рівень води не завжди відрізниш від простої калабані. Однак, не всім відомо, що парк «Погулянка» ще досі береже кілька цікавих таємниць та має свою доволі цікаву історію.

Літографія А.Ланге із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1823 року

Ще у XVII ст. теперішня Погулянка була частиною так званої Аттельмаєрівської Пасіки – заміських ланів, на котрих бурмістр Львова Ян Аттельмаєр поселив селян-орендарів.

Після Аттельмаєра ці землі кілька раз змінили власників, допоки у 1810 році ближчу до міста частину ланів не викупив адвокат Франциск Венглінський. Він був людиною доволі не пересічною – підприємливий, веселий та товариський.

Так би мовити любитель погуляти, а тому і назвав свій маєток «Погулянка». В нього він запрошував своїх друзів, серед яких було не мало представників львівської інтелігенції, однак, здебільшого німецької.

Погулянка на зображенні Кароля Ауера. 1840 рік

Саме завдяки Венглінському ця місцина стає прогулянковим парком. В його честь було названо прилеглу до маєтку територію – «Лісок Венглійнського».

Проте, ще більш популярною дану місцину зробив ресторатор Йоган Дістль, який з 1821 року став її власником. У той час на Погулянці було відкрито ресторан у стилі німецьких пивних садів. Окрім того, поруч ресторації був ставок, на котрому можна було покататися на човні.

Очевидно, що це місце було досить популярним для львів’ян та гостей міста. Це, зокрема, підтверджує й той факт, що Погулянка часів Дістля зображена аж на двох літографіях першої половини XIX ст. – літографії А.Ланге 1823 року та К.Ауера 1840 року.

Етикетка бровару Кляйна на Погулянці, на місці якого збудують львівський винзавод.

У 1848 році в Погулянки з’являється ще один новий підприємливий власник – Йоган Кляйн. Він повністю розібрав старі будівлі та осушив ставок, і на утвореному плато збудував бровар. Пиво Кляйна досить швидко набуло популярності та вважалось одним із кращих у Львові.

Користуючись такою славою Кляйн відкрив поруч бровару ще й ресторан, де кожен охочий міг покуштувати його пива. За міськими переказами, в цьому ресторані, окрім пива, можна було скуштувати най1смачніших у місті курчат.

У 1853 році поруч ресторану запрацювала ще й цукерня Майсона, де можна було купити смачного морозива. Згодом цю кондитерська переросла у фабрику штучного льоду.


Залишки вхідної брами до фабрики штучного льоду на Погулянці. Сучасне фото

Ще до початку XX ст. бровар припинив своє існування. Трішки довше проіснував ресторанчик. А від фабрики льоду залишилось всього лиш дві кам’яні колони колишньої в’їзної брами.

Однак, рівно за 100 років після відкриття бровару, у 1948 році, уже за радянських часів, розпочав свою роботу винний завод. Але доля його була не краща, тож зараз на місці цього заводу залишились одні руїни.

Проте, пивний сад, бровар, ресторан та завод можна віднести до відомої історії Погулянки, оскільки все це не раз згадувалось в багатьох джерелах. Однак, існує ще інша частина Погулянки, чия історія є значно втаємничина.

Руїни заводу “Укрвино” на Погулянці. Фото наших днів

Загалом, центральна алея нинішньої Погулянки розділяє її на дві умовні частини. Саме поправій (південній) цієї алеї і розміщувались описані вище об’єкти. Натомість, якщо ж попрямувати вглиб лісу ліворуч від центральної алеї, то можна надибати низку цікавих об’єктів понад столітньої давності.

Грот-водозбірник на Погулянці. Фото наших днів

Найпершим об’єктом, на який ви наштовхнетесь в лісі стане давній водозбірник. Виявляється, Погулянка була колись не просто заміськими ланами чи зоною відпочинку й розваг. Велика кількість джерел ще з XV ст. зробило її основним постачальником води місту. Не дарма ж сусідня до парку вул. Левицького колись звалась «На рурах» – саме по ній йшов водопровід від Погулянки до міста. Збережений до сьогодні водозбірник хоча й не з XV ст., однак теж доволі давній. Зведено його в 1839 році. Фасад цієї споруди, яка іменується ще як “brensztube”, оздоблюють вирізьблені постаті німф. На жаль, ця історично цінна споруда ніяк не охороняється нашим містом, а тому давно перетворилася на місце для мусору, відходів і т.п.

Попрямувавши від водозбірника далі в глиб лісу можна натрапити на ще більш несподівану знахідку – справжній хутір. Зараз він являє з себе одну наполовину розвалену хатину, кілька старезних сараїв та невеличку церкву. У вцілілій частині будинку, як не дивно, ще досі живуть люди.

Церква ж ця є мабуть наймаловідомішим храмом Львова. Збудовано її у 1897 році як костел вірменських бенедиктинок, на місці дерев’яного костелу, який походив ще з 1768 року.

В радянський час костел використовувався як склад для будівельних матеріалів. У 1997 році проведено реставрацію цього храму, який тепер відноситься до УГКЦ та носить назву Церкви Матері Божої Неустанної Помочі.

Колишній костел вірменських бенедиктинок на Погулянці. Сучасне фото

Сам же хутір, а точніше житлова будівля на ньому оповитий містичними легендами. За однією із них жила у цьому будинку гарна панянка. На вигляд мала років зо 30, а час, який невпинно втікав, наче оминав.

Вона не старіла, а чоловіки, які закохувались до нестями, з часом втрачали силу і… зникали. Це привернуло увагу одного лікаря, який, перевіряючи панянку по реєстру, не зміг зрозуміти дату її народження.

Виходило, що вона мала мати 80 років. Він здогадався, що через шалене кохання з панночкою чоловіки, побувавши в її сексуальних обіймах, втрачали життєву енергію і молодість. Розгадавши її таємницю, медик, в якого вона закохалася, зупинив сексуальне винищення чоловіків. Не отримуючи від нього взаємності, жінка почала старіти і згасати.

Зоопарк на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.

Доволі цікава і водночас маловідомою є історія парку Погулянка у радянський час. Ще в 1939 році, після приєднання Львова, радянська влада мала намір відкрити тут парк культури. Ці плани обірвала війна, а вже після війни вони знайшли втілення в іншому місці. Натомість тут почав діяти зоопарк, в котрому можна було побачити навіть таких екзотичних тварин, як, наприклад, зебру.

Трамплін на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.

Мабуть, багато львів’ян знають про трамплін на Кайзервальді. Проте, одиниці пам’ятають трамплін на Погулянці, котрий діяв тут в 1970-х роках, та був першим в Україні трампліні зі штучним покриттям. До речі, ще донедавна біля хутору на Погулянці стояла багатометрова металева вежа невідомого призначення. Цілком можливо, що свого часу вона слугувала основою лижного трампліна.

А ще, у радянський час на Погулянці могли знайти собі заняття і любителі поплавати, адже створені тут три штучні ставки були доволі повноводними. Однак, у 1989 році їх обклали каміннями, після чого вони стали виглядати так як зараз.

Лісопарк Погулянка

На жаль з кінця 1980-х років місто неначе забуло про цей парк. Навіть ліхтарі, що з’явились тут наприкінці 80-х, ніколи не світили і певним чином є «яскравим» прикладом в якому стані Погулянка на сьогодні.

Джерело: photo-lviv.in.ua

Як 3 квітня 1990 року над Львовом піднімали Державний Прапор України (відео)

…Йшла весна буремного 1990р… В результаті всенародних виборів у Львові до влади прийшли демократичні українські сили. В той час одним із головних питань було питання заміни державних символів колишнього СРСР на символи незалежної держави Україна. Незважаючи на те, що український синьо-жовтий прапор вже більше року гордо майорів в центрі Львова, на «острові Свободи» – славнозвісній «клумбі», вперше піднятий КЗНСУ 15 березня 1989 р., за два з половиною роки до проголошення незалежності України, на вежі львівської Ратуші повівав червоно-лазуровий прапор колишньої УРСР. Це викликало незадоволення і нарікання мешканців Львова – українського П’ємонту. Перша спроба підняти український синьо-жовтий прапор була здійснена КЗНСУ ще 22 січня 1990 року, коли ми повернулись із святкування Дня Злуки у Києві. Тоді українське знамено було врочисто освячено Львівським архієпископом Володимиром (Стернюком). На той час містоблюститель глави УГКЦ проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а на колишній вулиці Чкалова за номером 30, у маленькій квартирі.

Історична посвята архієпископом Львівським Володимиром (Стернюком) Державного Прапора України,піднятого над Львовом 3 квітня 1990 року

Але тоді, мер Львова Богдан Дмитрович Котик, від якого багато що залежало, вагався і говорив нам, що просіть у нього що завгодно, але не підняття синьо-жовтого прапора. Отже, тоді довелося відкласти історичну для Львова подію.

Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 року

Напередодні історичної події 3 квітня 1990 р. ситуація в місті була дуже напруженою: у четвер, 29 березня в центрі міста, на «клумбі» міліцією було провокаційно зірвано синьо – жовтий прапор, погнуто щоглу флагштока. Тому при підготовці порядку денного першої сесії новообраної міської Ради демократичного скликання 2 квітня 1990 р. питання про прапор стояло першим. Юридичну сторону проекту ухвали про підняття прапора над Львовом підготував, світлої пам’яті, перший львівський демократичний мер Богдан Дмитрович Котик зі своїми юристами, а у львівському « Комітеті захисту національних символів України » був готовий і освячений, заздалегідь, великий синьо – жовтий прапор розміром (3 ? 6) м. Дорогий і міцний імпортний шовк синьо – жовтих кольорів ми закупили у Львові, в магазині «Тканини», що на вул. Городоцький, напроти львівської сумнозвісної тюрми « Бригідки ». Одразу виникло політичне непорозуміння між депутатським корпусом і КЗНСУ, пов’язане з юридично-правовим статусом синьо-жовтого прапора. «Помірковані і виважені» депутати Львівської міської Ради боялися надавати українському двоколору державний статус і підготували майбутню ухвалу міськради, яка надавала синьо-жовтому прапору лише національний статус.

Мешканці королівського міста Лева квапляться змінити червоно-лазурову символіку на синьо-жовту

Врахувавши, що український прапор був державним – УНР, часів Української Центральної Ради і Директорії в 1917-20 р.р., Української Гетьманської держави в 1918 р., Західно-Української держави в 1918 р., Карпатської України 1939 р., відновленої Української держави у Львові в 1941 р., КЗНСУ категорично вимагав надання українському стягу статусу Державного Прапора України. Тобто, на зламі 80-90 років минулого сторіччя йшлося не у заснуванні, а у відродженні державної символіки України. Через антагоністичні політичні протиріччя між депутатським корпусом, заради відновлення історичної справедливості, виконуючи волю українського народу львівський КЗНСУ вирішив силовим тиском підняти Державний Прапор України над Львовом.

Силове внесення КЗНСУ Державного Прапора України розміром (3х6) м. у Львівську Ратушу 2 квітня 1990 р.

Вранці, 2 квітня 1990 року ми принесли освячений Державний Прапор України до Свято – Юрського собору і розгорнули перед головним входом. Тоді там проходив вікопомний пікет вірних УГКЦ, тому архікатедральний храм Української Греко – Католицької Церкви був зачинений. Після урочистих промов і благословінь з розгорнутим прапором у супроводі кількох тисяч революційних львів’ян ми спустились у місто.

На дворі стояв чудовий квітневий день. Крокуючи через парк Івана Франка, по вул. Січових Стрільців, вул. Гнатюка, з зупинкою на славнозвісниій «клумбі», по Катедральній ми вийшли на площу Ринок під стіни Ратуші, де на нас чекали городяни і гості міста. Після палких урочистих промов і фотографування на довгу і світлу пам’ять, ми урочисто внесли прапор до сесійної зали і передали меру Богдану Дмитровичу Котику.

Внесення депутатами у Львівську Ратушу Національного прапора 3 квітня 1990 р., розміром (1,5х0,7)м., який ніколи не майорів над Львовом.

Ранком наступного дня, тобто 3 квітня 1990 р. ми вже були в Ратуші. На другому поверсі нас зустрів схвильований мер Богдан Дмитрович Котик і повідомив: після того, як ввечері, 2 квітня на львівському телебаченні, в «Новинах з Високого Замку» в ефірі був поданий детальний перебіг подій, що відбулися напередодні, до мера почали дзвонити стривожені громадяни з вимогою пояснення, чому прапор освятили представники лише однієї конфесії традиційних Українських Церков. Зрозуміло, що треба було терміново вирішити питання, яке виникло на релігійному ґрунті.

Слід зазначити, що тоді Церква дозволяла священнослужителям йти у світську владу і балотуватися в депутати усіх рівнів. На мою пропозицію один із православних священників, тут же в кабінеті голови міста освятив прапор і благословив його підняття на Ратуші. Отже перший синьо – жовтий прапор піднятий над Львовом освятили і благословили священники Українських Греко – Католицької і Православної Церков.

Внесення депутатами в сесійний зал Національного прапора, розміром (1,5х0,7) м.,
3 квітня 1990 р. , який ніколи не майорів над Львовом.

По десятій годині, ми, в супроводі львівських пластунів, піднялися по крутих сходах на Ратушу. Тоді я вперше вступив на платформу Ратуші, де в буремному листопаді 1918 року Січові Стрільці підняли державний синьо –жовтий прапор над Львовом. Вигляд міста і навколишні краєвиди, з висоти пташиного лету, мене тоді просто вразили. Ми міцно прив’язали Державний Прапор України до металевої линви флагштоку і спустились в сесійний зал, де проходила сесія. Депутати кілька годин «піарилися» на історичній події. Їх дуже цікавило: яких розмірів має бути прапор; з якої матерії має бути пошито полотнище; глибина синіх і жовтих кольорів на прапорі; де прапори мають зберігатися; як довго має прапор висіти на ратуші до заміни… Принагідно зауважимо, як через кілька місяців пізніше, як КЗНСУ перестав опікуватися прапором на Ратуші, він тижнями висів подертий над Львовом. І це вже нікого з депутатів не хвилювало. Питання з підняттям прапора затягувалося, час спливав, нарід почав нервувати… Тоді багатотисячний гурт українців, що стояв на площі Ринок, почав безперервно скандувати: – „Прапор, прапор …”, що викликало напружену ситуацію у залі і дуже впливало на депутатів. Тому з голосуванням ухвали прапора у Львові проблем не було – «за» проголосували майже усі, за винятком кількох комуністів і військових.

Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.
Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.

Далі події розвивалися наступним чином, як згадує один із присутніх у сесійний залі депутат Гречило: – « Пропозиції виникли , щодо дат вивішування прапора в місті. Хоча всі ці дискусії вдалося швидко припинити і питання поставили на голосування, «За» прийняття ухвали проголосувало більше 100 депутатів. Далі трьом депутатам – С. Шабатурі, Є. Шморгуну, З . Саляку – вручили прапор ( маленький, розміром (1.5х0,7) м., неосвячений ( авт.) і вони пішли на вежу ратуші, а всі інші поспішили на вулицю.» Депутати з маленьким прапором піднялися по дерев’яній драбині на платформу Ратуші і побачили , прив’язаний до щогли, великий, розміром (3х6) м. синьо-жовтий прапор КЗНСУ, освячений духовенством традиційних Українських Греко-Католицької і Православної Церков. Депутати марно намагалися підняти над Львовом маленький прапор, який навіть не «пасував» для такої величної історичної події. Члени КЗНСУ, які силовим тиском, також піднялися на платформу Ратуші, не дозволили їм це зробити. Після невеличкої «штурханини» з депутатами, під радісні крики і аплодисменти багатотисячної української громади на площі перед Ратушею, члени КЗНСУ, силовим тиском, підняли Державний Прапор України над Львовом . Лемик і Кендзьор, які були там присутні і мали відеокамери, ретельно знімали історичну подію на Ратуші 3 квітня 1990 р. Ввечері, на львівському телебаченні в «Новинах з Високого Замку». цей відеосюжет був показаний повністю, вперше і востаннє. Там чітко видно, хто і який прапор підіймає над Львовом 3 квітня 1990р. Пізніше , вони заховали відеокасети, сказали, що вони розмагнітилися і нічого більше не має.

Внизу на площі, спеціально запрошений, хор разом з львів’янами урочисто заспівав Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» і відбувся урочистий мітинг. Старші люди хрестилися і плакали, склавши руки в долонях, при появі над Львовом українського прапора і ще довго не розходились після історичних урочистостей.

Джерело: Олег КАРЕЛІН, Фотографії старого Львова

 

“A u nas we Lwowie…” Про що співають у відомій пісні про Львів?

Напевно, кожен із вас чув відому пісню львівських батярів Тонька і Щепка “Tylko we Lwowie” (Тільки у Львові, 1938), де оспівується найкраще місто на світі. Насправді ж, таких пісень про місто Лева є кілька десятків!

Власне, усі передвоєнні польські пісні про Львів характеризуються веселістю та щастям, чого не скажеш про післявоєнні еміграційні пісні 1950-их років, які переповнені ностальгією, смутком та сльозами за втраченим містом та своїм дитинством.

Однією з таких пісень, яку ми сьогодні проаналізуємо, є творіння Фелікса Конарського “Walczyk Lwowski” (1953), яку він написав у Лондоні в еміграції. В пісні згадуються прогулянки Львовом, різноманітні ресторани, наїдки, а також батярська говірка і культура, яка для автора є найкращою у світі.

Для повного заглиблення в епоху міжвоєнного Львова пропонуємо прослухати пісню у виконані Войцеха Дідушицького (Wojciecha Dzieduszyckiego). Нижче поданий текст пісні з коментарями.

Tyle lat jak śi poszłu zy Lwowa

W te i nazad obeszłu śi świat

Ali Lwów człowie w sercu zachował

Ali zawsze wspomina go rad

Bo u nas wy Lwowi wieży Eiffla ni było

Ale fajno śi żyłu! No ni?

Chociaż u nas wy Lwowi telewizji ni znali

Ali klawo śpiwali! No ni?

Переклад:

Стільки років, як ми поїхали зі Львова

Туди і назад обійшли увесь світ

Але Львів я зберіг у своєму серці

І завжди згадую його з радістю

Бо у нас у Львові вежі Ейфеля не було

Але файно жилося! Хіба ні?

Хоч у нас у Львові телебачення не знали

Але гарно співали! Хіба ні?

Ейфелева вежа та Костел Ольги і Єлизавети.

Człowiek w dzień miał swą pracę

W nocy hulał na spacer

I z księżycem bałakał! No ni?

W całym świeci ni znajdziesz

Takich nocy i dni

Jakie były wy Lwowi! No ni?

Переклад:

Люди в день працювали

А вночі гуляли

І з місяцем балакали! Хіба ні?

У цілому світі не знайдеш

Таких днів й ночей

Які були у Львові! Хіба ні?

Проспект Свободи з видом на Оперний театр

Czasym chandra napadni cię taka

Chciałbyś żyć a tu wprost ani rusz

Człowiek chętni by zalał robaka

To mu dają szampana i już

Переклад:

Часом хандра якась нападе

Хотілося б жити, але все валиться з рук

Чоловік охоче б напився

А йому дають шампанське і все

Прецлі (бублики посипані маком). Це один з найпопулярніших хлібобулочних виробів у Львові. А також ця здоба була символом цеху пекарів у давнину

A u nas we Lwowi wina z gazym ni byłu

Baczewskiego śi piłu! No ni?

A u nas wy Lwowi ostrygów nie znali

Tylku precli wcinali! No ni?

Переклад: 

А у нас у Львові вина з газом не було

Горілку Бачевського пили! Хіба ні?

А у нас у Львові устриць не знали

Тільки прецлі їли! Хіба ні?

Зображення фабрики Бачевських у Львові та рекламного плакату фірми

Лікеро-горілчаний бізнес польських євреїв Бачевських (Бачелес) розпочався у 1782 р. у Львові. Незабаром він набув таких великих розмірів, що горілка Бачевських стала вважатися однією з найкращих у Східній Європі. Цю горілку пив сам австрійський імператор Франц-Йосиф, а чиновникам нею давали хабарі. Нових висот фабрика Бачевських досягла на початку ХХ ст., ставши першою горілкою, для перевезення якої залучили авіацію. Продукція Бачевських підкорила майже всі ринки Європи та добралася навіть до США.

Найстаріша пляшка Бачевських з 1939 р. Зараз зберігається у колекції Варшавського музею

З початком Другої світової війни у 1939 р., фабрика була розбомблена німецькою авіацією, а нова радянська влада арештувала власників заводу і згодом розстріляла їх. Деяким представникам родини вдалося втекли до Відня, де після війни вони відновили горілчаний бізнес. Сама ж горілка Бачевських повернулася до Львова лише 2015 р., коли було відкрито “Ресторацію Бачевських”.

Człowiek szedł do ”Atlasa”

Wypił, zjadł pierwsza klasa

Karmenadel z kosteczką. No ni?

Переклад:

Чоловік йшов до “Атлясу”

Випив, з’їв! Перша кляса!

І карменадль на кістці. Хіба ні?

Найшанованішою ресторацією Львова був “Atlas” (Атляс, площа Ринок, 45), керівником якої був Едвард Тарлерський

Пан Едвард був чудовим піар-менеджером про що свідчать придумані ним правила для відвідувачів кнайпи, одне з яких було таким: “Якщо гість залишився в “Атлясі” понад годину, то ресторація відповідає за його зуби, капелюх, торбу, паличку і, якщо потрібно, за коханку”.

Вхід “до пана Едзьо” (туалету) та фото найкращої страви закладу – карменадля (волова чи вепрова котлета з меленого м’яса)

Сам Едвард Тарлерський у народі отримав кличку “пан Едзьо” спричинившись до виникнення знаменитого львівського вислову “зайти до пана Едзя”. Історія цієї фрази починається у 1928 р., коли пан Едзьо вирішує встановити плату за відвідування клозету (туалету). Він посадив біля вбиральні бабусю, яка нібито збирала гроші на нову спідницю. Через мізерну вартість цей туалет швидко перетворився на першу громадську вбиральню, куди часто заходили відвідувачі чи працівники базару на площі Ринок, а фраза “зайти до пана Едзя” означала “зайти в туалет”.

”U Kozioła” poprawił

W ”De la Paix” śi zabawił

Tak po lwowsku, syrdeczni! No ni?

Переклад:

“У Козьола” ще раз хильнув

В “Де ля Пе” забавився

Так щиро, по-львівськи! Хіба ні?

На вул. Домініканській (сучасна Ставропігійська №3) місцевий багатій пан Козьол відкрив винну ресторацію, назвавши її в честь себе – “У Козьола” (U Kozioła)

У підвалах будівлі знаходились великі винні погреби, а візитівкою кафе була печена качка з яблуками. Збереглася навіть поговірка, що: “Бути у Львові і не відвідати “Козьола” – то ганьба і стид. Та йой”! Цей ресторан був настільки популярним, що його охороною займалася навіть місцева поліція.

У 1988 р. у будівлі старого локалю відкрили один із перших приватних ресторанів – “Старий рояль”

Czasem sztukniesz niechcący Francuza

Zaraz z niego wyłazi bon ton

Zamiast skląć cię i nabić ci guza

To on jeszcze powiada pardon

Переклад:

Часом зачепиш ненароком француза

Він одразу ж покаже хороші манери

Замість того, щоб проклясти і набити

То він ще вибачиться перед тобою

De la paix

П’ятиповерхова кам’яниця на пл. Міцкевича 6/7 – одна із перших багатоповерхівок Львова, де на другому поверсі в міжвоєнний період розміщувався елітний ресторан “De la paix” (Де ля Пе, із фр. “мир”), який збирав навколо себе увесь бомонд міста. В радянські часи тут розташовувався ресторан “Москва”, а в наш час – розважальний клуб “Split”. Ходять легенди, що існують потаємні ходи, які з’єднують ресторан Спліт та готель Жорж між собою.

Працівники ресторану Москвa (колишній Де ля Пе) у російському національному одязі в честь днів російської культури (середина 1980-их рр.).

A u nas wy Lwowi aligantów ni byłu

Po batiarsku śi żyłu! No ni?

A u nas wy Lwowi tych fasonów ni znali

Tylku w oczy gadali! No ni?

Переклад:

А у нас у Львові елегантів не було

По-батярськи жилося! Хіба ні?

А у нас у Львові тої моди не знали

Тільки в очі дивились! Хіба ні?

Найвідоміші львівські батяри – Szczepko i Tońko (Щепко і Тонько), які були ведучими радіопрограми Wesoła Lwowska Fala (Весела львівська хвиля), а також головними акторами у фільмах Włóczęgi (Волоцюги, 1939) та Będzie lepiej (Буде краще, 1936).

Wciąż chodziła deptakiem

Nagła krew z jasnym szlakiem

Tak jak nigdzi na świecie! No ni?

I ten bałak syrdeczny jeszcze w nocy śi śni

I ten Lwów! Szkoda Lwowa! No ni?

Переклад:

Люди бідні й багаті

Одними вуличками ходили

Як ніде на світі! Хіба ні?

І та щира говірка мені ще сниться вночі

І той Львів! Шкода Львова! Хіба ні?

Елегантна галицька пара

Замість висновків

Історія Львова – це розповідь про місто, яке має українське, польське, вірменське, єврейське та інші обличчя і всі ці народи мають право називати його своїм, рідним! Саме у цьому середовищі сформувалася унікальна львівська культура, яку й оспівує Фелікс Конарський у своїй пісні.

Вищеописана пісня є гарним прикладом того, як кількома словами можна передати ностальгію, сум та любов за втраченим містом, без жодних політичних претензій чи шовіністичних висловлювань.

Нехай ворота Львова будуть завжди відкритими для усіх мандрівників.

Автор: Димидюк Дмитро / https://galinfo.com.ua

20 цікавих фактів про будинок Галицького сейму у Львові

Сьогодні мова піде про одну з найбільш впізнаваних споруд Львова – будинок Галицького сейму, або, якщо говорити про сучасність, головний корпус Львівського національного університету ім.Івана Франка. Хочемо познайомити, чи радше нагадати читачам 20 цікавих фактів про цю пам’ятку.

1. На місці, де зараз стоїть будинок Львівського університету у 1795 р. був зведений двоповерховий будинок — касино Йоганна Гехта. Йоганн Гехт — підприємець, котрий займався організацією дозвілля львів’ян у своєму закладі та в сусідньому Єзуїтському городі (сучасний парк Івана Франка). До речі, зал касина Гехта на поч. ХІХ ст. вважався одним з найпрестижніших у Львові.

Колишнє касино Гехта у 1870-х роках

2. Міжнародний конкурс архітектурних проектів на будівлю крайового парламенту Королівства Галичини і Володимирії було оглошено у червні 1875 р. переможцями конкурсу стали віденські зодчі. До речі, друге місце на конкурсі посів молодий архітектор, майбутній творець сецесії — Отто Ваґнер.

3. У 1877 році розібрали касино Гехта, оскільки на цій ділянці вирішили збудувати Галицький сейм. Зводили споруду за проектом, який розробив директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер у 1876–1877 рр.

4. Будова сейму розпочалась у 1878 р. і основні роботи завершили влітку 1881 р. У липні цього ж року будівлю освятили, а через два місяці в її стінах розпочала роботу чергова сесія сейму.

Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка, поштівка поч. ХХ ст.

5. У 1906–1907 рр. архітектор Альфред Каменобродський керував надбудовою четвертого поверху і розширенням будинку сейму.

6. Будівля Галицького сейму з приєднаними потім до нього будинками займає майже весь квартал, між вулицями Університетською, Костюшка, Січових Стрільців та Листопадового Чину.

Скульптурна група “Опікунський дух Галичини”

7. Головний фасад триповерхового сеймового будинку, що тепер займає Львівський національний університет ім. Івана Франка, розділений карнизами, нижній поверх рустрований.

8. Центральний ризаліт будівлі увінчує скульптурна група роботи Теодора Риґера. На ній жіноча фігура (висота 4 м.), яка символізує Галичину, що простягли свої опікуючі руки над фігурами Вісли і Дністра, що уособлюють західну та східну частини Королівства Галичини та Володимирії.  До речі, за майстерно виконану роботу автор отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв.

Скульптурна група “Праця”

9. Теодор Риґер також був автором скульптурних груп, що стоять перед головний входом до будівлі: “Праця” (жінка зі снопом та веретеном і хлопці з ягням та молотом) та “Освіта” (Мінерва зі смолоскипом і вінком та діти з книжкою).

10. Статуї на фасаді, що уособлюють “Любов” і “Справедивість” авторства Зиґмунта Трембецького, “Правда” та “Віра” – Фелікса Мікульського.

11. На бічних ризалітах можна побачити по чотири леви зі щитами. Колись на щитах були герби найбільших міст Галичини: Львова, Кракова, Тарнова та Станиславова.

12. Неоренесансне оздоблення сходової клітки та сеймовоо залу виконав Леонард Марконі, а   Зиґмунт Трембецький був автором скульптурних груп, розміщених перед входом до зали засідань –  князів Мєшка І та Володимира Великого, які символізували хрестителів українців і поляків, а також короля Казимира III та князя Ярослава Мудрого. Під час Другої світової війни ці скульптури зникли.

Хол Галицького Сейму, фото 1903 року

13. В період використання будівлі як урядового приміщення в її холі завжди була велика кількість екзотичних рослин.

14. Зала засідань Крайового сейму  розташовувалась на другому поверсі будинку. Колись у ній було 152 місця для депутатів, на галереях місця для публіки та журналістів. Оздоблена вона була картинами Генрика Родаковського – вертикальні полотна, на яких зображені: “Віра”, Мойсей, Лікург, Солон, Юстиніан і “Праця” та п’ять горизонтальних композицій: “Мистецтво”, “Пробудження наукового руху”, “Торгівля” і “Рільництво”.

Зала засідань Галицького крайового сейму

15. Саме в залі засідань Галицького сейму вперше у Львові провели електричне світло, на що спромігся Францішек Рихновський. У 1923 році Сеймову залу перебудували на актовий зал університету.

16. Сучасний дзеркальний зал призначався для засідань виконавчого комітету  Галицького сейму — крайового виділу.  До 1921 р. його прикрашала велика картина  “Люблінська унія” мальована Яном Матейком.  Ще одна його робота “Конституція 3 травня 1791 p.” містилася у “Маршалківській залі”.  Зараз твори знаходяться у Варшаві.

Картина Яна Матейка «Люблінська унія» (1869)

17. Галицький сейм займав будівлю до 1914 р. (де-юре до 1918), а у 1923 р. туди було перенесено Університет ім. Яна Казимира.  У 1939 році відбулося його нове перезавантаження – в університет ім. Івана Франка.

18. За часів німецької окупації університет був закритий, а в його будівлі знаходилися установи дистрикту Ґаліція Генеральної губернії. Під час бомбардування у 1944 році частина приміщень університету, серед них і актовий зал, була зруйнована.

Львівський національний університет імені Івана Франка

19. Навчання у Львівському державному університеті ім. І.Франка відновили 15 жовтня 1944 р.

20. Сьогодні фронтон головного корпусу університету доповнює напис латиною: «Patriae decori civibus educandis» («Освічені громадяни є окрасою Батьківщини»). Також перед самим входом можна побачити меморіальні таблички на честь відомих діячів Є. Лазаренка, М. Зарицького, В. Левицького, М. Чайковського.

Софія ЛЕГІН для Фотографії старого Львова

Джерела:

  1. Мельник Ігор. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. — Львів: Центр Європи, 2011.
  2. Гуменний Віктор. Будівля, яка втілила Галичину, або що зображено на головному корпусі Франкового Університету
  3. Цап Роман. Головний корпус Львівського університету: столітня ретроспектива

Будинок товариства «Дністер» – шедевр «гуцульської» сецесії у Львові

У центрі давнього руського кварталу середньовічного Львова, навпроти Успенської церкви стоїть велична будівля Товариства взаємних убезпечень «Дністер». Цей архітектурний шедевр, був споруджений у 1905-1906 роках фірмою Івана Левинського у стилі так званої «гуцульської» сецесії на розі вулиць Руської та Підвальної на місці трьох давніших кам’яниць, повідомляє краєзнавчо-туристичний портал Край.

Створене у кінці XIX століття страхове товариство «Дністер» стрімко розвивалося і вже у 1900 р. Постало перед проблемою пошуку власного будинку, бо орендоване до того часу приміщення на площі ринок, 10 стало затісним для провідної української фінансової інституції.

У квітні 1904 року товариство «Дністер» викупило будинок на розі Руської та Підвальної у товариства «Просвіта», а також два сусідніх будинки, що належали юдейській родині Зельцерів. Проте на початках з будівництвом виникли проблеми. Через спротив консерваторів, які заявляли що придбані товариством кам’яниці XYII-XYIII ст. мають історичну цінність, магістрат відмовлявся надавати дозвіл на їх знесення. Але після довгих перемовин цей дозвіл було ьаки отримано – однією з підстав була відмова товариства «Дністер» від частини придбаних грунтів, за рахунок чого було розширено вулицю Руську.

Будівництву передував конкурс, де найкращим було визнано проект архітектора Альфреда Захарієвича. Проте, з невідомих причин, розробку планів замовники передали архітектурному бюро Івана Левинського.

У листі від 30 червня 1905 р., надісланому до маґістрату міста Львова, зазначалося, що «Дністер» буде намагатися «поставити будову відповідну повазі місця коло сусідньої прекрасної старовинної церкви Успіння Пресвятої Діви Марії, котра зарівно для нас Русинів, як і для всіх горожан міста Львова становить дорогоцінну пам’ятку мистецтва, а краса і величавість якої через розширення вулиці коштом відступленого місця з нашої реальності і через відповідну конфіґурацію наріжників не тільки не буде заслонена, але ще більше виступить на яв у відповідному оточенню».

Іван Левинський намагався залучати до будови виключно місцевих майстрів, насамперед українців. Ось що писав Календар «Просвіти» на 1907 рік: «Цілу будову скінчено і віддано до ужитку в жовтні 1906 року. Додати треба, що будова виконана, оскілько можна, руськими силами. Професор Левинський віддав виконання фасади і всіх архитектонічних штук архитекті п.Обмінському, а декорацію майолікову Русинові архитекті п.Лушпинському, управу будовою інжинєрови Русинови п.Филимонови Левицькому, додав і силу технічну і 1 підмайстра Русина; межи робітниками мулярськими і тесельськими було багато Русинів. Роботи кафлярські і столярські виконала фабрика проф.Левинського, бляхарські Русин п.Когут, малярські п.Гелета Теодор, лякерничі п.Лев Качоровський, слюсарські частию п.Стефанівський, столярські меблеві п.Оприск і п.Пендюк, всі Русини. А взагалі всі роботи і інсталяциї виконані краєвими фірмами львівськими, окрім центрального огрівання, котре повірено віденській фірмі…».

Будівля є одним з найкращих зразків поєднання сецесії з українським національним стилем. Стіни щедро декоровані орнаментальною ліпниною, майоліковими панно, кутими решітками і різьбленими дерев’яними елементами. Будинок має хвилясті аттики, високі круті дахи, вкриті спочатку узорами з кольорової черепиці. Серед декору варто звернути увагу на зображення гербів українських земель: галицького Лева та київського Архангела Михаїла. Фасад від вулиці Підвальної оформлений ступінчатим виступом ризаліту по центру, завершений аттиком та гостроверхою вежою зі шпилем, яка нагадує баню бойківської дерев’яної церкви.

У керамічному оздобленні, майстри використали гуцульські мотиви та орнаменти, завдяки чому при спогляданні споруди, утворюється відчуття насиченості будинку національним духом. В переважній більшості, у майоліці виокремлюються квіткові мотиви, серед яких чільне місце займає червоний мак у травах. Окрім цього, митці використовують традиційні карпатські геометричні візерунки й кольори, наповнені глибоким символічним змістом. Переплітаючись, орнаменти утворюють єдину композицію, та оживляють своїми барвами будівлю. Навіть стіни подвір’я були оздоблені керамічними плитками.

Майолікові декори фасадів проектував Олександр Лушпинський – український художник та архітектор. Його роботи поєднували в собі форми неороманського стилю з етномотивами, а також «вишукану віденську сецесійну орнаментацію».

Над порталом головного входу бачимо збережену табличку: «Товариство взаимнихь обезпечень Днѣстеръ». Над карнизом на цій же вертикальній осі вміщено запис року початку будівництва, літерами церковнослов’янської абетки: «АЦЕ» – 1905.

В інтер’єрах будинку частково збереглися металеві балюстради сходів, різьблені колони, ліпнина на стелях, сецесійні двері з витравленими на склі написами.

Будинок використовувався не лише як офіс товариства «Дністер». Тут були помешкання для службовців та наймачів (з боку Підвальної), великі театральна і спортивна зали, де функціонували театр «Руської Бесіди» та спортивне товариство «Сокіл-Батько», а тепер тренуються фехтувальники. На першому поверсі були також крамниці. Зараз у будинку розташовані перша міська комунальна поліклініка та обласний центр медико-соціальної експертизи.

У 1999 році будинок зараховано до пам’яток архітектури. Кам’яниця такоє є пам’яткою історії – як будинок, в ячкому 28 березня 1909 року вперше на аматорській сцені виступав видатний український актор і режисер Лесь Курбас.

Режисером театру «Руської Бесіди», який виступав в будинку «Дністра», був відомий поет-молодомузівець, журналіст та історик галицького театру Степан Чарнецький. Саме тут, в театральній залі «Дністра» у 1914 році вперше прозвучала у п’єсі Василя Пачовського «Сонце Руїни» пісня Чарнецького «Ой у лузі червона калина», яка стала гімном січового стрілецтва. Як писала письменниця та літературознавець Надія Мориквас: «Справді вартісні речі народжуються ніби передчасно, слово випереджує події. Пісню, створену Чарнецьким до п’єси Пачовського, покликала до життя сама історія. З театральних лаштунків вона, як тільки назрів її час, перенеслася у справжній театр воєнних дій».

Частина будинку з боку вулиці Підвальної призначалася для помешкань. Тут жили відомі люди: Кость Левицький – адвокат, громадський та політичний діяч, перший голова уряду ЗУНР, багаторічний депутат віденського Райхсрату (Державної ради) та Галицького сейму; Петро Огоновський – професор Академічної гімназії, член НТШ, голова «Просвіти» у 1906-1910 рр.; Людомир Огоновський – один з організаторів Центрального військового комітет, який готував перейняття влади в ніч на 1 листопада 1918 року.

У будинку «Дністра» влітку 1941 року легально працював Провід ОУН у Львові, який керував державотворчими процесами в Галичині та організацією похідних груп. Багато діячів ОУН були заарештовані гітлерівцями саме в цьому будинку у вересні того ж року.

На стіні будинку «Дністра» встановлено три меморіальні дошки. У 1934 році відкрили мармурову таблицю з написом «За смерть у славі//Безсмертний чин //Сокольській лаві //Від нас поклін» до 40-річчя товариства «Сокіл-Батько». Звичайно, що за радянських часів її зняли, але, на щастя, не знищили і у 1997-му вона знову з’явилася на стіні цього будинку. Поруч встановлено плиту з барельєфом архітектора Василя Нагірного – засновника товариств «Сокіл-Батько», «Народна Торговля», «Дністер», «Народна Гостинниця», «Труд», «Зоря». А на розі, біля ощадної каси, бачимо пам’ятну дошку на згадку про Леся Курбаса.

Полтва – підземна річка Львова

Захована у підземний колектор річка Полтва в минулі століття була повноводною рікою, яка спричиняла повені, що завдавали відчутної шкоди львів’янам. Творили Полтву два потоки – Пасіка та Сорока, пише сайт Фотографії старого Львова.

Перший ніс води від Погулянки й Цетнерівки нинішньою вулицею К. Левицького, вздовж якої до міста було прокладено і водогін. Тому від XVII ст. цю вулицю називали “На рурах” або “Рури”. Згодом, у 1885 році, коли розпочалося поступове перекриття русла Полтви, вулиця отримала ім’я Яна Кохановського – видатного польського поета епохи Відродження.

Далі Пасіка перетинала вулиці Івана Франка та Князя Романа й на перехресті сучасних вулиць Фредра та Саксаганського об’єднувалася з Сорокою, яка, своєю чергою, також утворювалася від злиття двох потоків. Один із них витікав з парку «Залізні Води», другий – протікав сучасною вулицею Д. Вітовського, від ставу Світязь, що був на місці сучасного басейну “Медик”.

На початку Стрийської два потоки об’єднувалися і вулицею Шота Руставелі пливли до місця злиття з Пасікою. Там через Полтву був перекинутий невеличкий, так званий Волоський місточок, на якому стояла статуя св. Івана. Вона й дала в 1827 році першу назву майбутньому проспектові Т. Шевченка – вулиця Святого Яна. Позаяк вулиця пролягала вздовж обох берегів річки, її поділили на вищу та нижчу. Міщани засадили обидва береги Полтви високими стрункими тополями, які пожвавлювали бідну забудову вулиці, що являла собою два ряди одноповерхових будиночків.

У 1851 р. на сучасну вулицю М. Грушевського перенесли Львівський університет. Причиною цього стала пожежа 1848 року старої будівлі (на її місці розташований нині Будинок офіцерів ЗОК). Через це вулиця отримала назву Академічної. Розташований неподалік костел 1871 року дав їй нове ім’я – Св. Миколая. А назву Академічна перебрала найближча вулиця Святого Яна.

Збоїська. РІчка Полтва. Вулиця Липинського, 1960-ті роки вул.Промислова (міст на фото)

У 1884-1886 рр. Полтву остаточно закрили, й Академічна почала інтенсивно забудовуватися. У місці перетину з вулицями Романовіча {Саксаганського) та Мохнацького (Драгоманова) була площа з такою ж назвою – Академічна.

Проспект Шевченка (Академічна). Вид від того місця, де тепер стоїть пам’ятник М. Грушевському, а місток веде до вул. Фредра, в цьому місці і тепер існує пішоходний перехід. Ліворуч, за містком, кам’яниця, на місці якої від 1911 р. височить №25

Колись цією земельною ділянкою володіла родина Олександра Фредра – видатного польського драматурга, діда митрополита Андрея Шептицького. У 1897 р. тут постав пам’ятник О. Фредрові роботи скульптора Л. Марконі, який згодом, у 1956 р., передали громаді Вроцлава. Нині ж на його місці споруджено пам’ятник першому президентові України Михайлові Грушевському.

Перший в Україні журнал мод родом зі Львова

“Зараз мода жіноча стала на найвищий щабель свого блиску”, — писав львівський часопис “Вісник мод паризьких” 16 січня 1840 року. То був другий його номер від початку виходу.

Шиттям одягу статку не заробиш, вирішив львівський кравець Томаш Кульчицький. Тож узявся за видання журналу мод. Перше число “Вісника мод паризьких” вийшло 1 січня 1840 року. Це був перший журнал мод у Галичині, яка тоді належала Австрійській імперії, та й на території сучасної України загалом.

“Вісник мод паризьких” , число від 16 березня 1840 р. (джерело https://pl.wikipedia.org/)

“Вісник мод паризьких” публікувався польською мовою 1-го та 16-го числа кожного місяця, згодом — раз на два тижні, по четвергах. Налічував спершу чотири, потім вісім чорно-білих сторінок, а також кольорову вставку з малюнками найпопулярніших костюмів роботи львівського графіка Кароля Ауера, чеха за походженням. Обов’язково подавалися викройки з порадами для кравчинь.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

Кожен номер починався модними новинками з Парижа. Жіночим костюмам присвячували в три-чотири рази більше тексту, ніж чоловічим. У числі від 16 січня 1840 року жінкам радять використовувати в одязі коронки, тобто мереживо: “Воно зараз становить основну частину дамського костюма: вживане до суконь, шалів, чепчиків і волосся, служить кожній нагоді і кожному вікові. Здається, що чорне мереживо візьме цієї зими гору над білим. До оздоблення волосся деякі дами використовують пір’я пташок, званих колібрі”.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

Далі йдуть поради, де у Львові можна придбати матеріали для пошиття одягу: “Галантерея пана Вінцентія Кірхнера на Ринку під номером 155 на цьогорічні потреби карнавальні запаслася найновішими і найкращими товарами. Дами, що прагнуть вишуканих строїв, знайдуть тут численні тканини для бальних суконь. Не можемо оминути своєю увагою, що у майстерні пана Шпільчинського в будинку Паха під номером 132 2/4 виготовляють обов’язкові для дам і чоловіків натільні прикраси…”

Далі слідували рецензії на вистави місцевого театру і концерти, літературні твори.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

Редакція містилася в кам’яниці на пл. Фердинанда — теперішній рожевий будинок біля пам”ятника Адаму Міцкевичу. Друк здійснювала найкраща в місті друкарня Петра Піллера на вул. Личаківській. Річна передплата коштувала 10 злотих ринських — стільки ж становила місячна платня робітника. На початках журнал налічував 130 передплатників. Із часом їхня кількість виросла до тисячі. Проте інтелігенція видання Кульчицького зневажала — мовляв, не може швець видавати солідний журнал. А може, просто заздрили успіху.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

1848 року редактором був Ян Добжанський — відомий у місті журналіст. Після збройного виступу у Відні 13 березня австрійський імператор Фердинанд І розпустив уряд, а наступного дня проголосив свободу преси та скликання Конституційного зібрання. До Львова звістка про події у столиці докотилася через чотири дні. У редакції “Вісника мод паризьких” влаштували збір підписів із петицією до імператора.

Першою моделлю стала французька принцеса.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

Першим журналом мод у Європі можна вважати “Галантний Меркурій”, який нерегулярно виходив із 1672-го у французькому місті Ліоні. У журналі був опис весілля принцеси Марії-Луїзи з іспанським королем Карлом ІІ. Статтю ілюструвала гравюра, на якій було зображене плаття принцеси — можемо вважати її першою модною картинкою.

“Вісник мод паризьких” , 1847 р.

Наприкінці XVIII ст. журнали мод почали виходити в Парижі, Веймарі, Мілані. У Варшаві, яка тоді належала Росії, друкували “Магазин мод”. Форма журналів була практично однаковою — кілька чорно-білих сторінок з описами останніх модних новинок і романтичними літературними творами, окремо — обов”язкова кольорова вкладка з найпопулярнішими костюмами.

Перше видання схожого типу в США — “Харперс Базаар” — почало виходити 1867 року.

Денис МАНДЗЮК

Джерело: https://gazeta.ua/, Фотографії старого Львова

Джерело ілюстрацій: http://www.kajani.pl/

Ложа “Трьох богинь” або перші масони у Львові

Перша масонська ложа у Львові виникла 1758 року. Львівська ложа “Трьох богинь” була другою масонською ложею в Україні.

Саме з того часу на львівських будинках почали з’являтись масонські символи. Одним із перших став будинок на куті площі Ринок та вулиці Краківської. Саме на цьому будинку з’явилось зображення “всевидючого ока” в оточенні бутонів рож. Попри те, що будинок неодноразово змінював господаря, символ не знищили.

Члени ложі “Трьох богинь” підкорялись рішенням Варшавської ложі “Трьох орлів”, отримували ступені та градуси. Всього відомо 33 масонські ступені. У Львівському ставропігійському інституті досі зберігається документ, датований 1777 роком, що є дипломом для отримання масонського градуса, однак ім’я господаря цього документа ретельно затерте.

вул.Джохара Дудаєва, 9

Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії масонство опиняється поза законом. А через 10 років його взагалі забороняють, а учасників таємних засідань переслідують та заарештовують. Львів, як столиця Галичини та Лодомерії, стає центром боротьби з масонством. Однією з перших жертв “полювання на масонів” стає львівський губерніальний радник Шенацер, який у 1794 році влаштував на своїй квартирі таємні збори товариства “Масонська лош”.

Водночас, попри переслідування та арешти, інтерес до масонства зростає, все більше охоплюючи львівську аристократію та міщанство. Беручи участь у діяльності таких організацій, молодь робила свій внесок у справу перемоги Наполеона над Австрійською імперією. Завдяки цьому польські легіонери на деякий час звільнили Львів від австрійських військ.

вул. Вітовського, 20

У 1812 році центром масонства на Галичині стає родина князя Чарторийського, дружина якого створила перший жіночий масонський клуб. Документи зберегли ім’я ще одного львівського масона — секретаря апеляційного суду, радника Лукевича. Приналежність його до братства “вільних мулярів” виявили лише по смерті Лукевича, під час обшуку поліцією його квартири у 1820 році.

Львівські масони були відомі не лише на теренах Польщі, але й поза кордонами держави, зокрема у Петербурзі. На початку 20-х років XIX ст. придворна поліція повідомила генерал-губернаторство у Львові про діяльність ложі “Астрея”, головою якої було обрано графа Василя Мусіна-Пушкіна, відомого антиквара. Австрійських владоможців схвилювала інформація про те, що на Галичині можливе відкриття філії цієї ложі.

вул.Друкарська, 4

Відома також масонська ложа “Нова Польща”, яка діяла на початку ХІХ ст. у всій Галичині та об’єднувала німців, українців та поляків. Водночас, саме ця ложа стала своєрідною “скринькою Пандори”, адже саме з розділу “Нової Польщі” на польську та русинську (українську) групи починає формуватись основа ідеологічного, а пізніше й етнічного, конфлікту українців та поляків на Галичині.

Зрештою, не лише у Львові діяли масонські клуби — у першій половині XIX ст. у Кракові, Золочеві, Тарнові, Самборі, Заліщиках та багатьох інших містечках Галичини існували не лише окремі масони, а й клуби, що їх об’єднували. Деякі львів’яни, зокрема землевласник А. Домський (торговець тютюном), належав до Великого Сходу Польщі — Варшавської ложі. Був масоном і відомий львів’янин, історик міста Львова, Денис Зубрицький. Став адептом масонерії Богдан Дідицький — галицький москвофільський письменник і журналіст.

Масоном, можливо, був і Іван Франко. І вірш “Каменярі”, який довгий час подавався у шкільних хрестоматіях як приклад революційної творчості поета, насправді є квінтесенцією бачення шляху розвитку масонського руху.

Саме слово “каменярі” — це прямий переклад терміну “масони”, “муляри”. “Голос згори”, який звучить у вірші, — не що інше, як воля Абсолюту (Франко був невіруючою людиною у звиклому сенсі цього слова, тобто конфліктував з офіційною Церквою, натомість, це не виключало його віри у Вищий Розум). Гранітна скеля та заклик “лупайте сю скалу” дуже чітко відповідає закликам масонів “гризти граніт науки”, а залізний ланцюг, який прикував автора до “тисяч таких же”, – це клятвa, дана під час ініціації.

У 30-х роках XIX ст. на території Галичини з’являються емісари вільно-мулярських лож, які створюють своєрідну рекламу для масонства. Скажімо, у Жовківському окрузі в маєтку землевласниці Рильської пан Тарчинський агітував львівське панство та передміщан до вступу до таємної організації.

У 1928 році побачило світ пoсмертне видання професора Чоловського “Ошарий Львов”, де є розділ “Масонерія у Львові”. Саме там містяться описи нових “масонських храмів”. Одним із наймонументальніших став будинок по вул. 3іморовича,9 (зараз Д. Дудаєва). На цій житловій будівлі ліворуч від храми міститься складний масонський герб, який складається із “зірки Давида”, утвореної циркулем та трикутником, та розбитої колони.

В роки національно-визвольних змагань у Львові розпочала роботу українська масонська ложа “Єдність”. Масонські традиції були відомі українській інтелігенції ще й тому, що П. Грушевський, С. Петлюра, доля яких так чи інакше пов’язана зі Львовом, були масонами. А першим масоном-українцем, ім’я якого знає Львів, був Іван Хвалибог, жорстоко переслідуваний поліцією у середині XIX ст.

У 30-х роках інтерес до масонства проявився у літературній творчості відомого львівського журналіста і політика Василя Мудрого. В статті “Сліди масонських ідей в “Енеїді” І. Котляревського” Василь Мудрий доводить, що твір – продукт масонства Івана Котляревського: “Ціла “Енеїда” була написана, мабуть, не для друку, а для ложі, щоби сповнити обов’язок оратора”.

У 20-х роках нашого століття масонська символіка з’являється як елемент на житловій споруді по вул. Вітовського, 20. Це оригінальне поєднання релігійного та масонського символів на фоні пануючої еклектики. Подібний знак міг з’явитись лише на будівлях, які були причетними до масонерії.

Таємна романтика Львова: фондансерки

Хоча пройшло лише століття, тепер пересічні львів’яни й не згадають (і навіть не вгадають), хто такі фондансерки. Про них – частину таємної львівської романтики – оповідають туристам екскурсоводи, а зі щоденного вжитку слово “фондансерка” вже вийшло, пише Фотографії Старого Львова.

Хто ж вони такі, ці таємничі львівські панянки, дізнаємося завдяки відомому історику Ігореві Лилю:

“Лише сто років тому львівські фондансерки вважались одними з найкращих у Центрально-Східній Європі. Ну, може, лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала, як чудовий сон. Сон, у якого завжди було різне закінчення.

Інколи дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання у найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література. Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостями чи партнерами майбутнього чоловіка на будь-яку тему. Ідеальна дружина та коханка.

Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь-яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій і танцювальних клубів. Сотні панів з усієї Європи з’їжджались до Львова, щоб провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду.

Не одна фондансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. Власне за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років розумна фондансерка сама могла перетворитись на заможну жінку. А тоді вистачало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи у столичному Відні, де вони легко перетворювались на вірних дружин і матерів із добропорядних сімей. А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з-під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф”.

Проілюстровано роботами французького салонного живописця Жана Беро (Jean Béraud).