Цікаве

31 Липня, 2020

Африканець, який вчиться та живе у Львові, закликав українців балакати українською

Український студент, який вчиться в університеті ім. Івана Франка, приїхав до Львова із держави у Західній Африці – Буркіна-Фасо. Недавно він створив свій YouTube канал, дотепно назвавши “Львівський батяр“, де активно закликає українців балакати державною мовою України, а російськомовних жартома називає “м@ск#л*ми”.

Хлопця звати Ніт Абдель Кадер, йому 27 років. З його слів, він є сином заступника Міністра охорони здоров’я країни, з якої приїхав. Але як стверджує, він не хоче просити у батьків кошти на життя, тому вирішив приїхати до Львова здобувати освіту та підробляти.

Буркіна-Фасо – це колишня французька колонія і дуже багатомовна країна. За оцінками, там говорять 68 мовами та діалектами, але державною є лише французька. Саме тому його друзі та родичі при першій ж можливості виїхали жити чи то до Канади, чи то до Франції.

Абдель також мав такий шанс, однак його дядько, який колись вчився у Києві на інженера, а зараз працює геологом-розвідником у компанії, що добуває корисні копалини, зокрема, золото, порекомендував їхати вчитись саме до України.

Так він тут й опинився. Розповідає, що його африканський друг навчається в Одесі, але через те, що там у ВУЗі викладають переважно російською, а також майже усе навколишнє середовище зросійщене, той погано знає мову і їм іноді навіть важко порозумітись українською.

Хлопець розповідає, що перед переїздом до України слухав багато українських пісень, щоби пізнати культуру, і йому найбільше сподобався львівський співак Андрій Кузьменко (відомий як Скрябін). Абдель навіть зацитував слова пісні про маму: “Мам, а можна я до тебе завтра приїду…”. Спочатку пісні прослуховував без перекладу, та вже вже після переїзду почав активно вивчати їхній зміст.

Абдель дуже здивований, що багато українців не спілкуються або й ледь знають українську мову. Апелюючи до мовного закону, він стверджує, що діти, які змалку в школі вчаться виключно державною мовою, значно легше себе почуватимуть потім у ВУЗі. Для прикладу навів сценарій своєї країни, про який ми згадали вище.

На запитання, що б він хотів сказати українським нардепам, які ініціюють недолугі правки до мовного закону, він відповів коротко: “Пацани, не будьте m@$€@лями, вчіть мову”.

Особисто йому українська далась легше, ніж, наприклад, англійська, яку він вивчав з першого класу як іноземну. А тут вивчив мову за 1 рік. Мабуть, значну роль у цьому відіграло власне україномовне середовище та постійне спілкування з львів’янами.

https://www.facebook.com/Roman.Matys/posts/10219812642718938

Недавно студент почав вивчати й львівську ґвару (львівська говірка), аби вже стати справжнім львів’янином. В першому випуску у своєму блозі львів’янин Володимир провів з Абделем урок та навчив таких слів: стрих, мешти, кишка і кобіта.

“Давайте усі будемо говорити українською!”, – звернувся до українців Ніт Абдель Кадер.

29 Липня, 2020

Їдемо в найдавніше місто на Львівщині, столицю князівства

Місто Белз на Львівщині у давнину було столицею удільного князівства – Белзького князівства династії Рюриковичів на території сучасної Волині з центром у місті Белз, а також столицею воєводства за часів Речі Посполитої. Цікаво також, що місто згадується в “Повісті минулих літ” – одному з найважливіших літописів Київської Русі. Проте сьогодні місто досі залишається маловідомим серед туристів.

Сьогодні це всього лиш маленьке містечко з населенням трохи більше 2000 людей, а колись це була столиця цілого воєводства з однойменною назвою. Та й не кожне місто похизується тисячолітньою історією!

Фото: https://ua-travels.livejournal.com

Перша письмова згадка про Белз міститься в «Повісті времених літ» та датується 1030 роком. Розповідається, що саме тоді місто було відвойоване Ярославом Мудрим від поляків. Однак, якщо в 1030 році Ярослав вже відвойовував місто, то заснувати його повинні були набагато раніше. Ці теорії підтверджують і нещодавні дослідження в ході яких знайдено залишки оборонних мурів кін. 10 – поч. 11 століття.

Наступна згадка про Белз аж під 1188 роком. На той час це місто вже було княжою резиденцією молодшого волинського князя.

Зміни в історії Белзу розпочинаються після 1349 року. Спочатку його захоплює польський король Казимир III. Однак, уже за рік місто потрапляє в розпорядження литовських князів. Ще кілька років після того поляки намагались відвоювати собі Белз разом з іншими Волинськими містами – однак безрезультатно. Хоча, до кінця 14 ст. він все таки став частиною Польського королівства.

Белз був столицею воєводства у 1462 році, коли було утворено Белзьке воєводство Корони Польської (так тоді звалася Польська держава). В статусі центру воєводства Белз проіснував аж до 1795 року, коли внаслідок Третього поділу Польщі Річ Посполита не припинила свого існування, а Белз тепер уже належав до монархії Габсбургів.

Подальша доля Белзу схожа до долі інших міст Львівщини. Спочатку довгий період австрійського панування, потім міжвоєнний польський період. Однак, гітлeрівська окyпація почалась для Белза уже в 1939 році, адже саме лівим берегом річки Солокії проходив кордон між гітлерівським Райхом та СРСР.

Після вигнання гітлeрівців у 1944 році Белз, як це не дивно, був повернутий до складу Польщі. І тільки в 1951 році після так званого «коректування» кордону Белз було включено до УРСР. Близько десяти років після цього це місто було районним центром Забузького району Львівщини, котрий був ліквідований в 1962 році, а Белз увійшов до Сокальського району, в складі котрого він перебуває і до сьогодні.

За таку тривалу історію в Белзі очевидно, що повинно бути чимало пам’яток архітектури. Все таки і князівське місто, і столиця воєводства. Кілька архітектурних пам’яток у Белзі і справді є. Що правда, більшість з них сакральні.

До найстаріших споруд можна віднести, в першу чергу, каплицю Снопковських збудовану в 1606 році. Первинно ця споруда була каплицею-усипальницею. Однак вже з 18 століття тут розміщувався міський архів. Ще пізніше будівля використовувалась взагалі для господарських потреб, зокрема для зберігання зерна. Цікаво, що за цією каплицею закріпилася ще одна назва – Аріянська вежа, хоча до аріан вона не мала ніякого відношення.

Не менш давньою є церква святого Миколая, що історично більш знана як костел Непорочного зачаття Найсвятішої Діви Марії при монастирі сестер-домініканок. Ця пам’ятка доби бароко зведена у 1653 році. Ця сакральна споруда кілька раз змінювала свою конфесійність. Спочатку з приходом австрійської влади, котра практично усі домініканські споруди віддавала греко-католикам. У 1944 році, коли Белз знов опинився у складі Польщі храм знов обладнали під костел, однак після повернення Белзу у склад УРСР храм і зовсім закрили.

Також 17 ст. датоване ще одне володіння домініканців – костел Миколая та монастир домініканців. Щоправда, більша його частина після Другої світової була в руїнах. Частину споруд відновили і в них розташувалась міська адміністрація.

На жаль, частина унікальних архітектурних пам’яток не змогли встояти під час вiйни. Тут, перш за все, варто згадати Велику синагогу, котра була повністю знищена.

2001-го року тут створено історико-культурний заповідник “Княжий Белз”. Він об’єднує старовинну забудову міста, серед якої чимало сакральних споруд: костел святого Миколая, дерев’яна церква святої Праскеви з дзвіницею.

Церква св. Параскеви на українському цвинтарі

А також Аріянська вежа 1606-го року, синагога та старовинні католицький і єврейський цвинтарі. Крім цього, до заповідника входить урочище “Замочок”, де розташовувався княжий двір.

«Замочок – це територія літописного міста Белза ХІ – ХІІІ ст. Перша писемна згадка датується 1030 рік, тоді Ярослав Мудрий взяв Белз, і відтоді місто веде своє літочислення.

А окрасою міста служить ратуша на площі Ринок, у якій розташовується музей історії міста.

Ще декілька стареньких вілл та будиночків придають місту колориту,утримуючи в ньому атмосферу минулого…

28 Липня, 2020

Львів’янка прививає українську мову та культуру на Луганщині

У найбільшому місті підконтрольної Україні Луганської області вже понад рік діє український розмовний клуб. Львів’янка два рази на тиждень збирає кількадесят жителів Сєвєродонецька, аби попрактикувати з ними солов’їну, навчити історії та культури нашої різноманітної держави.

Львів’янка Мар’яна Вольська переїхала до Луганщини, щоб заснувати “Україномовний розмовний клуб” — такий собі простір, де знайомить місцевих з українською культурою. Раніше вона була у Львові та працювала акторкою сучасного театру, повідомляє “ШоТам“.

У Львові працювала методистом, а згодом — завідувачкою навчальної частини у професійно-технічному закладі приватної форми власності. Крім цього була акторкою Театру “Склад 2.0”. На початку грудня 2019-го року з особистих причин переїхала на Луганщину.

Ідея про створення такого середовища прийшла з усвідомлення принципової монолітності російської мови. Чому принципової? Мабуть, тому, що люди, які мешкають в місті стверджують, що “тут так не розмовляють”, говорячи про українську. Насправді ж, велика кількість людей з сіл розмовляють українською. Щоправда, почути її можна не так часто.

Приїжджаючи до міста у справах, вони розмовляють між собою українською, а з рештою людей — тільки російською. Якщо до цієї когорти додати переселенців, можна спрогнозувати зацікавленість у мовних практиках. Разом з тим, відсутнє середовище, де можна було б її реалізувати.

Я почала говорити про це, а Марія Гуляєва з благодійного фонду “Восток-СОС” запропонувала мені втілити цю ідею. Спершу сумнівалася, а потім все ж погодилася.

Свого часу в університеті вивчала політологію, релігієзнавство, культурологію. Саме цей “коктейль” допоміг мені розібратися у багатьох суспільно важливих питаннях і навчив мислити широко. Тому перші заняття будувалися на обговорені типових тем з вищезазначених предметів.

На першому занятті було чимало людей — близько двадцяти. Більшість розповідали, що чудово розуміють українську, але розмовляти важко й немає з ким.

На той час ми домовлялися про заняття один раз в тиждень. Згодом учасники запропонували збиратися хоча б два рази. Це питання узгодили з благодійним фондом і відтоді бачимося частіше.

Як і учасники, тематика занять через три місяці змінилася. З їхнього боку була висунута пропозиція розпочати спілкуватися на базі тем з історії України. Це був надзвичайно цікавий період у нашому клубі.
З’ясувалося, що у більшості є чітка фіксація на теорії Великої Росії з якої так-сяк виокремилася Малоросія. Було багато відкриттів, дискусій та суперечок. Моє завдання було скерувати людей в першу чергу шукати інформацію в українських джерелах і посилатися на факти, а не на думки телевізійних авторитетів.

За рік нашого існування багато всього змінилося. Наш клуб став чимось більшим. Раніше усі збиралися на тематичні заняття для спілкування. Сьогодні люди приходять, щоб поділитися з містянами своїм щирим бажанням дізнатися більше про українську культуру й традиції.

Як це працює? Спочатку в нас були заняття присвячені традиційним святам. Потім виникла ідея зробити захід на якому усі ці теоретичні цікавинки стануть частиною дійства/атракції.

Усе почалося з “Івана Купала-2019”. Дуже хотілося познайомити людей зі знайомою мені традицією святкування. На той час організовувала його з Оленою Сердюк і Тетяною Марусіною — акторками місцевого театру “Арт енд Гарт”. Захід був закритим і ми домовилися про дуже вузьке коло людей. Навіть з клубу не вдалося нікого запросити. Попри усі перешкоди на нього потрапило чимало людей, які невдовзі стали постійними учасниками клубу.

Згодом були “Андріївські вечорниці”. Організовували спільно з працівниками БФ “Восток – СОС”. На цьому етапі не усі були активними, тому більшість учасників клубу були гостями. З цього вечора ми зарекомендували себе у якості цікавого івенту. Відвідувачі говорили, що ніколи раніше не брали участі в схожих заходах. З дописів, коментарів і відгуків було зрозуміло, що захід вдався.

Товариство захотіло стати співорганізаторами різдвяних святкувань. Пригадую, хтось з них запитав чи на Різдво буде щось цікаве. Так народилася ідея відсвяткувати родинне свято з містянами. “Різдво разом” відбувалося 25-го грудня минулого року. Воно почалося з лекції, де ми пояснили у чому причина розбіжностей у датах проведення. Та найцікавішим у святкуванні стало не це.

Ми запропонували гостям принести до столу страви, якими вони б хотіли поділитися.

Був страх, що такий задум не реалізується. На запланований час прийшли не усі, хто цікавився. Складалося враження, що нічого з цього не вийде. Але на середині лекції про Різдво люди почали масово приходити. У нас назбирався чималий стіл за яким сиділи абсолютно незнайомі люди. Кожен приніс по страві, а то й дві. Атмосфера була неймовірною.

Далі за планом був вертеп. На жаль, у місті це не надто популярна традиція. Та на щастя, її сталими прихильниками є пластуни. От ми й запросили їх до себе. Крім цього учасники клубу в процесі планування івенту розповіли, що ніколи раніше не брали участі в такому театралізованому дійстві. Зійшлися на тому, що варто написати сценарій вертепу на сучасний лад і розпочати репетиції.

Виступ пластунів був феєричним. Багато людей не знали, що у нас взагалі є така організація. Мало того, вони принесли з собою Вифлеємський вогонь. Після такого заряду відбувся наш вертеп. Для його учасників це був чи не перший публічний виступ з часів школи. Але всі трималися купи. Ми навіть отримали чимало позитивних відгуків.

І “найсмачніше” — коляда разом. Усі, хто прийшов співали колядок, ділилися стравами, сміялися і дякували одне одному.

Ми не впали у зіркову хворобу і продовжили проводити заняття. Далі був Шевченко. Робити абищо — не хотілося. Але в останні тижні попереднього місяця народився сценарій літературного квесту. Ідея полягала в тому, щоб виокремити рядки з найвідоміших творів автора, де він описує не найкращі риси свого народу і просить нас не повторювати власні помилки.

Уривки з поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденим…” злилися в один сюжет. Глядач побачив трьох Шевченків. Їх грало три актора: художника, поета і мислителя. Всі вони показували певний період життя Тараса. Перший був юним, другий — у процесі заслання, третій — наприкінці свого життя.

Україномовний розмовний клуб з часом перестав бути лише місцем практикування мовної навички. Це середовище, де кожен мимоволі запитує себе: “Хто я?”, “Що я думаю про це?”, “Хто такі українці?”, “Чим насправді є мова?”, “Що означає бути українцем?”, “Як мої рішення/думки/вчинки впливають на інших?”. І всі ці питання виникають у кожного — я не виключення.

Знайомлячись з новою інформацією та збільшуючи її навколо себе, вчимося бути щирими й бути собою. У клубі кожен має свою думку, але кожен знає про існування інших думок. І це зовсім не розділяє нас, а навпаки — робить близькими.

Дуже хочеться співпрацювати з різними організаціями. У нас вже є досвід роботи з Міським палацом культури, Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром, клубом спортивного орієнтування “Sever”. Такі кооперації виливаються у щось значне для міста та громади.

Учасники клубу розуміють наскільки змінюється навколишній простір, коли громада стає активною через власний досвід. І це чудово! Ми й надалі будемо знайомити місто з усім українським та плануємо організовувати ще більше заходів.

28 Липня, 2020

У Галичі спустять на Дністер середньовічний човен

У місті Галич, що на Прикарпатті (100 км від Львова), 6 серпня планують спустити на воду середньовічну лодію. Лодія – це морське та річкове судно давніх слов’ян. Про це повідомляє «Середньовічна коробельня», яка й організовує акцію.

«Наша лодія застоялася в сухому доці і проситься на воду, на Дністер. Тому 6-7 серпня в місті Галич кожен охочий зможе ступити на борт і сісти на весла, відчути як човен несеться водою від кожного синхронного помаху весел команди», – йдеться в повідомленні.

Організатори заходу розповідають, що 8 серпня в Галичі, за участі реконструкторів середньовічного періоду, відбудеться 100-кілометровий сплав.

9 серпня о 19:00 всіх запрошують в кемп Білий Бізон, с. Лука, Городенківського району для зустрічі лодії та учасників дводенної експедиції, що стартувала напередодні в Галичі.

10 серпня — впродовж дня будуть відбуватися катання на лодії та дракарі біля кемпу Білий Бізон.

“Це почалось минулої весни. Стовбур тополі, кілька днів роботи в лісі, тиждень нагрівання й розпарювання, сотня днів в майстерні та в сухому доці корабельні, і з колоди став човен красень – 9-метровий моноксил з нарощеними бортами на 10 гребців – ЛОДІЯ”.

Кошти отримані за катання на човнах будуть спрямовані на побудову наступної історичної реконструкції — лодії «Єлизавета Київська».

Нагадаємо, проєкт «Середньовічна корабельня» започаткований навесні 2019-го року в Івано-Франківську.

27 Липня, 2020

Українець створив безкоштовний телефонний додаток, де зібрано майже 200 казок

Пам’ятаєте ті казки, які ми слухали в далекому дитинстві, коли вболівали за лиса, який тікає від вовка, чи за все дідове сімейство, що тягне ріпку. Всі ці історії знову поруч!

«Казки дитинства» – це безкоштовна збірка народних та авторських казок в текстовому та аудіо форматах виключно українською мовою, яку створив українець із Мукачева. Цікаво, що цей телефонний додаток постійно оновлюється і наповнюється базою нових казок. Зараз він вміщає 184 казки, із них 82 — в аудіоформаті.

Аудіо та текстові казки повернуть теплі спогади та стануть повчальними розповідями чи найкращими колисковими для Ваших малят.

Ці казки не мають вікового обмеження, так як навіть найменший слухач буде зачарований голосами, що звучать в казках, або ж голосом своїх батьків, що самі з радістю проходять крізь прості і пізнавальні історії персонажів казок.

Аудіоказки можна програвати відразу в режимі онлайн через вбудований у додаток плеєр, або ж завантажити їх на свій пристрій та вмикати без доступу до інтернету в будь-який час. Кожна аудіоказка має текстовий формат, щоб Ви чи Ваша дитина могли самостійно її прочитати.

Якщо Ви не знайшли свою улюблену казку – напишіть авторам і вони обіцяють докласти всіх зусиль, щоб найближчим часом вона з’явилась в додатку.

«Додаток монетизувати не планую. Моя мета – популяризація української мови, українських казок», – розповів автор програми Андрій Антонов.

27 Липня, 2020

Один з найстаріших дерев’яних храмів на Львівщині

Один із найяскравіших та найстаріших дерев’яних храмів Львівської області – це церква святого архангела Михаїла, яку в 1697 році звів майстер з села Сасів Григорій Гебич. Знаходиться це сакральне місце зовсім неподалік Олеського замку в селі Кути Буського району.

Храм без перебільшення можна вважати одним з найкращих представників дерев’яного мистцева проектування в Україні. Протягом своєї історії церкву кілька разів видозмінювали, зокрема у 1865 році було добудовано аркадну галерею під опасанням, трохи пізніше з’явилась ризниця.

Церкву зведено зведено за канонами народної архітектури галицької школи. Це дерев’яна тризрубна триверха церква, розмірами 13,3 м на 6,1 м.

У 1910-х і 1930-х роках в храмі було проведено кілька ремонтів, зокрема було замінено гонтове покриття стін на шалівку, а у 1954 році куполи було покрито бляхою.

Старі написи над входом. Фото: Roman Brechko

У 1974 році храм попадає під опіку Товариства охорони пам’яток і Львівської картинної галереї. Тоді ж було проведено реставрацію храму, під час якої відновили гонтове покриття, відремонтували інші конструкції, а також підняли споруду на кам’яний фундамент.

Проте на цьому все закінчилось, і надалі церква стояла зачиненою, що, звісно ж, не кращим чином відбивалось на її стані. В результаті в 2000-х роках храм перебував в аварійному стані, проте на щастя знайшлись ентузіасти і церкву вдалось врятувати.

У 2008 році за ініціативи студентів Університету банківської справи за підтримки Бориса Возницького було проведено благодійну акцію, завдяки якій вдалось зібрати 220 тисяч гривень, які витратили на перекриття даху, встановлення протипожежної системи та сигналізації.

Зараз в церкві відкрито перший в Україні Храм пам’яті. Також було повернуто старий іконостас.

На захід від церкви розташовується дерев’яна дзвіниця, яку було зведено у XVIII столітті. Споруда є квадратною в плані одноярусною каркасною конструкцією з шатровим верхом. Дзвіниця разом з церквою утворює єдиний архітектурний ансамбль. Під час проведення реставраційних робіт в храмі дзвіницю відновлено не було. Зараз перебуває в стані руїни.

Дзвіницю внесено до реєстру пам’яток архітектури національного значення під охоронним номером 409/2.

26 Липня, 2020

Відвідуємо унікальний збережений палац неподалік Львова

Лише за 25 км від Львова можна побачити один з найцікавіших і незвичайних садибних палаців регіону – палац Бруницьких, який збережено в ідеальному стані до сьогодення.

Коли точно збудований палац у Великому Любені, не відомо. Раніше на цьому місці був замок XVII століття, а вже у XVIII – тут парк і новий маєток.

Раніше на місці палацу був замок XVII ст. Відомо, що колись парадний вхід до палацу був з короткого, лівого боку будинку.

Згодом, у 1920-х рр, Бруницькі перенесли його на теперішнє місце. Тоді ж змінено й під’їзд до палацу. Єдина частина палацу, яка збереглася майже без перебудов, — його тильна частина.

В 1909—1910 року палац Бруницьких був ґрунтовно перебудований, за проектом Я. Шульца, та набув необарокової форми. Його декорував відомий польський майстер того часу Пйотр Гарасімович зі Львова. Серед декоративних елементів — герби Бруницьких (з левом) і Шимановських (Korwin) під баронською короною. Багатим декором відзначались інтер’єри палацу, але після Другої світової та недавньої реставрації майже все внутрішнє оздоблення втрачено.

Парк навколо палацу був облаштований на французький (регулярний) зразок. Тут були гарно доглянуті газони й кущі, підстрижені в різні цікаві фігури. В парку стояли низькі колони з вазами для квітів. Існувала оранжерея. В припалацовому саду також була невелика каплиця.

Палац мав декілька господарів, а називати його заведено по імені останнього – барона Адольфа Бруницького, якому маєток належав до самого 1939 року.

На початку 2000-х років будівля перебувала у вкрай занедбаному стані. Майже все внутрішнє оздоблення втрачено.

2007 року палац відреставрували завдяки фінансовій підтримці громадянина Швейцарії отця Роберта Готса. Готс — почесний громадянин Львова, організатор і керівник доброчинної організації «Допомога для Західної України», яка надає фінансову, медичну та соціальну допомогу 50 медичним установам і соціальним закладам Львова та області.

Тепер в палаці Бруницьких один із корпусів Великолюбінської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату.

Де знаходиться? Львівська область, Городоцький район, смт Великий Любінь, вул. Замкова, 5. Добратись по трасі зі Львова зможете доволі швидко, дорога дуже хороша.

25 Липня, 2020

Їдемо в «Діснеївський» замок української кіностудії

Дивовижної краси казковий замок сховався неподалік Києва на території найвідомішої і найбільшої кіностудії України – Victoria Film Studios, на знімальних майданчиках якої знімали багато популярних серіалів та фільмів. Замок є головним входом до кіностудії.

На території кіностудії працює невеликий готель, а також кафе і ресторан – але їх можуть відвідати тільки співробітники студії, актори, режисери і так далі.

Victoria Film Studios. Фото: Yura Shevchenko

Екскурсії по студії, на жаль, не проводяться. Тому, якщо вам пощастило опинитися біля замку, огляньте його самостійно, а це справа цікава і захоплююча. Заходити всередину нього, як і на територію кіностудії, заборонено. Зможете лише оглянути його ззовні.

Замок зроблений зі справжнього каміння, металу та дерева. Зовні він нагадує казковий замок з заставки кінокомпанії Walt Disney, на мультфільмах і фільмах якої виросло та буде зростати не одне покоління.

Незважаючи на свій зовнішній вигляд, класичного замку принцеси, на ньому є багато цікавих елементів з не дитячих фільмів. Біля входу стоїть металева скульптура головного антагоніста культового фільму жахів «Чужий» і скульптура головного антагоніста культового бойовика «Хижак» з Арнольдом Шварценеггером у головній ролі. Висота скульптур більше трьох метрів.

На стіні стоїть Бетмен, а перед замком знаходиться Залізний трон з популярного серіалу «Гра престолів».

Замок вартий того щоб його побачити, нехай ви і не зможете зайти всередину або погуляти по студії. Це гарна та цікава споруда, яка стоїть за 1000 метрів від Житомирського шосе. Знаходячись поруч обов’язково завітайте до нього.

Адреса: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Гурівщина. Знаходиться лише 1 км від траси Київ — Чоп.

25 Липня, 2020

На Личаківській відреставрували стару оливкову браму

Реставратори продовжують реставрувати старі брами та хвіртки Львова. На цей раз вони відновили вигляд вхідної хвіртки й відреставрували браму на вул. Личаківська, 34. Це є автентичний та оригінальний оливковий колір, який відновлено, повідомили у ЛКП «Бюро спадщини».

Роботи над металевою брамою тривали упродовж 2,5 місяців.

«Ми віднайшли цей колір під значним нашаруванням старої фарби, знімаючи шар за шаром, аж до металу. Раніше було досить широке розмаїття кольорів металевих брам. Також ми встановили відреставрований австрійський замок, який хоч і не рідний, але відповідає тому часу. Йому близько 100 років і гадаю прослужить ще стільки ж», – розповів реставратор Юрій Миколаїшин.

Фахівці відновили засклення брами, яке раніше було просто забите фанерою. Окрім самої брами, фахівці провели ряд робіт над вхідною хвірткою.

Цю браму, як й інші, відновили завдяки програми співфінансування з мешканцями. Загальна вартість реставрації понад 81 тисяча гривень, із яких місто оплатило майже 57 тисяч грн, а іншу частину – жильці.

Цього року ЛКП «Бюро спадщини» планує відреставрувати щонайменше сорок дверей в будинках, що розташовані в історичній частині міста. Усі роботи проводять місцеві реставратори по дереву та металу. При реставрації брам 70% вартості робіт оплачуються із міського бюджету, 30% – сплачують мешканці.

23 Липня, 2020

В мережі у вільний доступ виклали історичну фентезі-стрічку «Чорний козак»

Український історичний фентезі-фільм “Чорний козак” та «пeрший народний фільм», створений за сюжетом казки Сашка Лірника про містичну історію кохання в рeаліях XVII століття, тепер доступний для вільного перегляду на Ютубі.

“Чорний козак” — повнометражний ігровий фільм режисера Владислав Чабанюка, який вийшов в український обмежений прокат у 2018 році. Загалом виробництво фільму тривало 10 років із з 2008 року.

В основу кінострічки покладено містичний сюжет казкаря Сашка Лірника за твором “Про Чорного Козака, Ганну Шулячку та страшне закляття”. Виробництвом фільму займалися громадська ініціатива Толока Легендзине і Народна кіностудія Мальва.

“Це не історичне кіно, бо у ньому є багато неточностей. Це казка, у якій ми намагалися передати атмосферу того часу: вірування, забобони, традиції”, — зазначив режисер картини Владислав Чабанюк.

Події відбуваються у ХVII столітті. Від чоловіка, котрий пішов на війну, красуні Ганні залишається лише перстень, шабля та донька. Ганна відмовляє численним женихам і самостійно веде господарство та виховує дитину. Але раптом починають відбуватися дивні речі — по ночах хтось приходить до обійстя і виконує найтяжчу роботу: оре поле, лагодить ворота… Ворожка дає Ганні зачароване яйце, здатне зробити її невидимою і дізнатися, хто приходить до неї уночі. І побачила Ганна Чорного Козака, проклятого не бачити світла сонячного.

Кошторис фільму — 2 мільйона 35 тисяч гривень. Відомо що творці фільму зверталися до Держкіно за фінансуванням, але отримали відмову. У 2014 році творці фільму намагалися зібрати 136 тис. гривень на спільнокошт-платформі «BiggggIdea», але фільм не зміг зібрати запланованої суми, загалом зібравши лише ₴8 тис. з ₴136-ти.

Зйомки фільму розпочалися ще 2008 року і тривали з перервами до 2013 року. Батальні сцени фільму було відзнято на полі біля села Легедзине Тальнівського району. Більшість акторів фільму — аматори, єдина професійна акторка, котра брала участь у зйомках фільму — Марина Юрчак. Зокрема чимало акторів масовки — це жителі села Легедзиного Тальнівського району та Піківця на Уманщині.

До слова, пропонуємо вам ряд із ще 10 фільмів, які є у вільному доступі на YouTube.