На перший погляд про українську хату ми ніби знаємо багато, але водночас мало.
Хата для українця – цілий світ, фантастичний всесвіт, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.
Побудувати дім означало не тільки закласти фундамент і викласти стіни, але й створити родове вогнище, народити дітей, виховати їх віруючими, добрими людьми.
В уявленнях наших пращурів хата подібна до дерева життя: підмурок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.
Хата вважалася повноцінним житлом тільки тоді, коли її спорудження увінчувалося розписом. Люди вірили, що усілякі напасті — це наслідок дій демонічних сил. Саме вони насилають бурі, град, повені, різні хвороби, часто набували подоби упирів, вовкулаків, русалок. Їм треба було протистояти, тому й вигадувалися найрізноманітніші способи.
І найсильнішим відворотником зла був вогонь та його «відповідник»— червоний колір. Саме такою смугою вище долівки обводили стіни. Отже, створювалося замкнене коло, яке закривало доступ до хати нечистій силі. Магічне значення мали й настінні розписи. Наприклад, різні барвисті зображення, орнаменти мали на меті так захопити увагу лихої сили, щоб відвернути її від людей.
Покуть – найсвятіше місце української хати
Найсвятішим місцем у традиційній селянській хаті є покуть. У давнину тут вивішували вишиті рушники і ставили писанки.
Після прийняття християнства тут розміщували ікони із зображеннями Ісуса Христа і Божої Матері, до яких рушники вже були просто прикрасою, ознакою особливої поваги.
Всі важливі події в родині відбувалися, на покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним.
За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, громничу свічку, свячену воду. Тут ставили Дідуха на Різдво, молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення.
Поріг
Поріг виступає символом початку чи закінчення дому. За народними віруваннями — то місце перебування душ предків, що зв’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом. Тому й відомо чимало звичаїв і обрядів, наприклад, йдучи до вінчання «віддавали честь» йому паляцями, топірцями (на Гуцульщині) чи гільцем. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. У деяких районах збереглася традиція застеляти його веретами (килимами з грубої вовни). Коли наречена переходить до хати свого судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитися до неї не зовсім приязно.
Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.
Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з боку від середини хати. У багатьох українських селах Східної Словаччини під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».
Ще й досі заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. На Гуцульщині перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так замовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.
На Гуцульщині залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб вона не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкраще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають палицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).
Добре відомо, що у багатьох місцевостях магічними властивостями наділяють ще й досі підкову, прибиваючи її до порога чи над ним. Повелося це, мабуть, відтоді, коли коні відігравали важливу роль у житті людини (кочівника чи землероба), виступаючи головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали.
Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливим. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи прибиває їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із значенням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг руки не подають».
Стіл в українській хаті
Можна передбачати, що сама назва «стіл» тісно пов’язана із словом «стелити», тобто поставити на щось страви.
А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.
У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також на Гуцульщині. Але тут побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. В останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.
Піч
Традиційна сільська піч поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому невдовзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати, біля якого народжувались і виростали цілі покоління наших предків.
Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже давно: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з словами “печера” і “пещись”, “попеченіє”. Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.
Дім вважався житлом лише з того моменту, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вогнище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.
Піч — це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише осередк» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище перемістилось до стіни.
Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, складали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.
Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звертався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.
Згодом під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.
На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись покійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».
Вогонь в печі вважався священним: господиня повинна ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.
Отже, без перебільшення можна стверджувати, що для сільських людей хата і піч уособлювали у собі увесь світ. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут віками формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.
Джерело: zhinka-online
