Вихованці Львівської школи-інтернату №2 їздять закордон, вступають до престижних вишів, виграють ґранти і підкорюють гірські вершини зі своїм директором – Андрієм Закалюком, йдеться у матеріалі Твоє місто.
Школа-інтернат – це місце, яке в багатьох викликає жалість, співчуття, бажання чимскоріше відвернутись і не думати про долю тутешніх учнів. Учитель історії Андрій Закалюк учинив інакше. Три роки тому він залишив роботу у школі №28 і очолив Львівську загальноосвітню школу-інтернат №2. Крім дітей-сиріт, тут навчаються діти з багатодітних, малозабезпечених і складних родин і діти, позбавлені батьківського піклування.
Свою готовність іти проти системи Андрій показав у 2012 році, коли, не погодившись із вихолощеною «табачниківською» версією шкільного курсу історії України, написав свій посібник для п’ятого класу. Новий директор узявся змінювати систему, яка робить із вихованців знедолених, і за три роки зробив заклад зовсім не схожим на те, що ми зазвичай уявляємо, чуючи слово «інтернат». Наприклад, цьогорічний останній дзвоник пройшов тут у форматі церемонії нагородження премією «Оскар».
Але не зупинився на цьому. «Ми готові змінювати заклад повністю», – сказав Андрій Закалюк на дискусії про роль директора в новій українській школі. Шляхом до системних змін стала участь у проекті «Школа 3.0», до якої Центр інноваційної освіти «Про.Світ» відібрав чотири львівські заклади. Про два з них – школу №98 і гімназію імені Стуса – Tvoemisto.tv вже розповіло. Сьогодні черга єдиної у Львові загальноосвітньої школи-інтернату, розташованої на вулиці Просвіти, 2.
https://www.facebook.com/100010307116078/videos/556835791336653/
Я став директором у двадцять сім. Запропонували очолити інтернат, зіграла амбіція, я погодився. Та якби зараз запропонували змінити цю школу на іншу, я б не погодився. Я тут уже не просто директор – почуваюся тут татом.
Директор інтернату – це машина. Я займаюсь і господарською, і навчальною, виховною частинами роботи. Звичайна школа закінчує роботу о шостій-сьомій годині вечора. Інтернат працює цілодобово сім днів на тиждень. Тому моя робота вимагає більше віддачі й часу – потрібно бути тут більше, ніж гарантовані законодавством вісім годин. Якби я рахував години, думаю, нічого б не вийшло.
Директор має бути людиною. В центрі його роботи не гроші, не посада, не статус і не зовнішність, а дитина. Звичайно, він має бути професійним. Людина без необхідних навичок, освіти та хисту навряд чи зможе робити цю роботу добре. Але дві головні складові – це любити дітей і любити свою роботу. Добрий вчитель історії – це той, хто любить дітей та історію.
Моя зарплата не найвища у школі. Вчителі зі стажем роботи та відповідними категоріями отримують більше. Але мене це не лякає. Я намагаюсь довіряти своїм колегам і не відчуваю заздрощів. Мене вчили не рахувати чужі гроші.
Не слід асоціювати інтернат із чимось сірим і поганим. Це не так! І це було перше, чим я зайнявся, коли став директором. Потрібно було відкрити двері школи, щоб люди приходили, спілкувались із дітьми, співробітниками, побули з нами і позбулися стереотипів, що існували в суспільстві десятки років. До нас прийшло багато громадських організацій, проектів і волонтерів, які працюють із дітьми. Тепер ці люди допомагають нам, і ми радимося з ними, якщо маємо ідеї щодо змін у школі.
Ми не бідуємо. Маємо хороше державне забезпечення – мені не доводиться збирати по десять гривень на туалетний папір чи мило, гроші на все це ми маємо, як і на поточні ремонти. Спонсорська допомога потрібна на речі, яких не забезпечить держава. Наприклад, нам дуже допомагає Мальтійська служба допомоги. Допомагає Церква, Центр опіки сиріт, організації «Турбота в дії», «Одна надія», допомагають підприємці.
Наші випускники успішні. Ми маємо великі проекти з підготовки учнів одинадцятого класу до зовнішнього незалежного оцінювання. Українська діаспора в США оплачує репетиторів, і учні готуються на високому рівні. Це важливо, бо діти не змогли б найняти собі репетиторів самі. Торік усі випускники, які готувались із репетитором, вступили до вишів. Ви чули, що кажуть, мовляв, діти з інтернату йдуть лише до училищ? Прийдіть до мене, я вам розкажу правду! Наші випускники навчаються в Львівському національному університеті імені Франка, в Медичному університеті, в Університеті фізичної культури.
Наші учні вчились фотографії. В межах проекту «Знимка», підтриманого американською фундацією, студенти Українського католицького університету вчили їх азів фотомистецтва. Волонтери щотижня приходили до п’ятикласників і допомагали їм робити домашнє завдання. На базі нашої школи добре діють проекти з наставництва. Діти їздять закордон: зараз група поїхала на місяць до Італії, потім буде поїздка до Швейцарії у табір, потім – до США.
Наш учнівський парламент має багато ідей. Цього року діти виграли конкурс проекту Friendly School і отримали для школи триста тисяч гривень на майданчик із вуличними тренажерами. Я в це не втручався – це повністю робота дітей. Лише прийшов на захист проектів до міської ради. Діти часто приходять до мене з ідеями. Школа в нас невелика, тому я проводив зустрічі з 5-11 класами – вони озвучували ідеї та пропозиції, я записував. Діти в нас на все впливають. Інакше й бути не може, адже вони тут живуть.
Інтернат – це окрема країна. Діти тут харчуються, сплять, проводять вільний час. У нас діє півтора десятка гуртків – футбол, вільна боротьба, стрільба з лука, гра на сопілці, технічне та електромоделювання, рукоділля та інші. Я регулярно граю з учнями в футбол, беру їх із собою в гірські походи. Ми разом пройшли весь Чорногірський хребет і підкорили шість найвищих вершин України.
Навчальний рік ми завершуємо поїздкою на Говерлу. Знаходимо спонсорські кошти і чотири дні живемо в наметах біля підніжжя гори. У травні їздили центральною Україною – це була їхня мрія: Чигирин, Суботів, Холодний Яр, Канів, Умань, Київ.
Звичайно, ніхто не замінить тата і мами. Але ми повинні намагатись дати такі прості й потрібні дитині речі, як безпека, захищеність, упевненість у собі. Ми зобов’язані компенсувати те, чого дитина не отримала в родині. Якщо ми не будемо цього робити, виникне питання, що далі стане з цими дітьми. Вони й так багато чого не отримують: їм не читали казок у дитинстві, не співали колискових, вони засинають у спальні на п’ять-шість ліжок, їх не так часто обіймають і цілують. І коли хтось їм допомагає, дбає про них, вихованці пам’ятають і цінують це.
Є різні діти. Кожна – маленька, глибока і складна історія стосунків у сім’ї. Деякі розуміють, що лише самі зможуть улаштувати своє життя, вирішити свою долю, тому працюють, удосконалюються. Декого псує інтернатська система – вони звикають до всього, що їм дарують і приносять. Тому частково мають рацію ті, хто нарікає на споживацький спосіб життя випускників інтернатів: це також є.
Перший пріоритет у «Школі 3.0» для нас – навчитись командної роботи. В нас, на відміну від загальноосвітніх шкіл, є дві категорії педагогів – учителі й вихователі. Півдня дитина проводить на уроках, а далі з нею працюють вихователі й волонтери. Це ті люди, з якими дитина закріплює і вдосконалює свої знання. Щоб ця робота була ефективною, потрібен тісний контакт і розуміння того, чого хоче вчитель і як працює вихователь.
Другий пріоритет – змінити формат уроків. У нас будуть інтегровані уроки та уроки-квести. Ще до участі в проекті ми ділилися досвідом і намагалися зробити уроки цікавішими. Тепер у кожному класі є мультимедійний проектор, екран, комп’ютер, майже в усій школі є інтернет. За останні місяці ми провели кілька незвичних уроків – наприклад, урок світової літератури німецькою мовою, урок біології без парт, спільний урок англійською з учнями гімназії імені Стуса.
Третій пріоритет – руйнування стереотипу «дитина з інтернату». Мене часто питають, як мені працюється з ЦИМИ дітьми. Мене це ображає. Якими – цими? Вони такі самі, як усі діти. З тими самими талантами, очима, бажаннями, мріями. Можливо, саме слово «інтернат» ріже вуха, і його треба замінити іншим. Нещодавно ми запросили до себе другокласників із сихівської школи №98. Це ще один маленький крок, оскільки діти, які в нас побували, будуть розуміти: не потрібно це місце асоціювати з чимось поганим.
«Андрію Євгеновичу, скажіть, у чому я інвалід?». Таке запитання мені ставили діти, почувши по телебаченню, що діти в інтернатах стають інвалідами. Ми розуміємо і знаємо недоліки системи інтернатів, і ми не в захваті від того, що дитина не перебуває в сім’ї. Але говорити їм, що в місці, де вони живуть, із них знущаються, їх ображають, їх занедбали – це найгірше, що може бути. Допоки ми нічого не робимо, а лише говоримо, ми ще більше шкодимо цим дітям і нічого не робимо для того, аби зруйнувати стару систему.
Я навчився не боятись висловлювати свою думку. Для вчителя це дуже важлива річ, бо він – це взірець для дітей. Одне з наших головних завдань – навчити дітей висловлювати свою думку, сприймати думки інших, адекватно на них реагувати. Мені вдалося згуртувати колектив, змінити його і стати другом для дітей. Для цього я просто був собою. В людини, яка любить свою роботу, чесно і щиро працює, все вдасться – інакше бути не може.
Олена Семенюк для Твоє місто
Фото авторки та надані Андрієм Закалюком
