У Мостиськах на Львівщині у лісі знайшли два бідони з архівними документами УПА, які пролежали там близько 70 років. Знахідку передали до історико-краєзнавчого музею.
Шукачі історичних цінностей Андрій Савка й Андрій Березяк розповіли, що документи вони знайшли випадково в лісі за містом, під час чергової прогулянки з металошукачем, пише ТСН.
Серед знахідок були книжки, документи, протоколи, журнали, датовані 1940-1950-ми роками. Також є замотаний в папері військовий квиток 1948 року одного зі співробітників НКВС. Він “намагався продертися в лави УПА”.
Одна із знахідокЗнайдені документиЗнайдені документиЗнайдений бідонЗнайдені документи
Пошуковці припускають, що там також можуть бути архівні документи Сидора Ковпака – керівника партизанського руху опору в Україні, бо він був добре відомий у цих краях. Але ретельно вивчити знахідку поки не вдалося.
“Ми їх особливо не передивлялися, бо це національне надбання. При неправильному підході можна знищити документи”, – пояснюють чоловіки.
Усі документи передали до Мостиського історико-краєзнавчого музею. Незабаром знахідку мають відправити на реставрацію.
У Сіднеї, 1 лютого, після недуги на 96-му році життя помер борець за волю України, член ОУН, булавний УПА. Про це пише Український погляд.
Народився Віктор Врущак 17 квітня 1924 р в селі Тростянець, Добромильського повіту, що на Львівщині. Батьки Дмитро і Варвара Врущак.
Вже в молодих літах, коли починається війна, покійний входить до сітки ОУН, а у 1943 році зголошується до дивізії «Галичина», щоб здобути військовий вишкіл, отримати зброю, та йти далі обороняти Україну.
Після 11-місячного вишколу, весною 1944 року, дивізію німці кидають на східний фронт під Броди. Не довго прийшлося воювати. Дивізію розбили большевики. Але з тим не закінчилася боротьба. З німцями не хотів іти. З УПА ще зв’язків не мав. По довгих маршах, йому вдалося прийти в своє рідне село, де застав всіх пригніченими, бо село вже було долучене до земель під Польщею. Молодь переважно вже жила в лісі, хлопці втікали в ліси, де переховувались. Там було створено кущ самооборони, до якого його долучили.
В квітні 1945 року в його терен прийшла сотня УПА «Бурлаки» з рейду по Станіславщині. Його радо прийнято до сотні, даючи йому псевдо «Чумак» і зброю, а вже коли сотня почала рости в силу, надано йому під командування роя. Зістав поранення. Лікувався в криївці – шпитальці. Коли став на ноги, повертається до своєї сотні та перебирає назад свій рій. За поранення дістає відзнаку, а відтак назначено його булавним УПА. Праця в УПА була тяжка і відповідальна, але його це не лякало.
1947 року курінь дістає наказ вищого командування відійти на захід в пропагандивний рейд. Але не пощастило дійти всьому куреню. Кожна сотня прямувала окремо. Маршрут на захід вів через терени Чехословаччини. Командир «Бурлака» рішив розділити сотню на сім груп. Його подано до третьої групи. Кожна група дістала наказ командира самостійно продиратись до американської зони.
Йшли вони три місяці маршем та в листопаді 1947 прибули до американської зони біля міста Пассау. Але після переходу до американської зони журба вояків не скінчилася. Ще не знали, чи їх американці не видадуть большевикам. Тож залишає вояків на становищі, а сам іде з одним другом на розвідку. Вдалося їм скомунікуватися з американською військовою жандармерією, з якою договорились, щоб їх завезли до табору інтернованих, де вже бували інші члени УПА. Був цей табір американських вояків в місточку Декендорф. Американці перевозять всіх до українського табору в Лайцтум. По кількох днях перевозять його до табору в Новому Ульмі. В 1949 році записується з іншими на виїзд до Австралії. До Сіднею прибуває в липні 1949 року.
В Австралії зустрів гарну дівчину Катерину, яка приїхала до Австралії з Голландії. Побираються вони в лютому 1954 року. В 1955 року народилася дочка Діана, а опісля син Андрій. Крім будування родинного життя, мріяв про подорож в Україну. Його ніколи не покидала надія побачити свою рідну батьківщину, зокрема їй столицю Київ. Мрії сповнилися 1992 року, коли разом із Станицею Вояків УПА, зі своєю дружиною Катериною мав нагоду поїхати на святкування в Києві 50-ліття УПА. Мав нагоду не тільки марширувати вулицями Києва, Львова та інших міст України, але і вклонитись пророку Тарасу Шевченку в Каневі. Його мрії сповнилися, бо побував також на відзначеннях першої річниці незалежності України, за яку боровся в рядах УПА.
Кожен народ і кожна держава самостійно визначає і вшановує своїх героїв. Так у МЗС України відреагували на обурення послів Ізраїлю і Польщі з приводу вшанування в Україні Степана Бандери, передає BBC News Україна.
“Відродження і збереження національної пам’яті українського народу — один із пріоритетних напрямків державної політики України. Кожен народ і кожна держава самостійно визначає і вшановує своїх героїв”, — зазначила прес-секретар МЗС України Катерина Зленко у коментарі ВВС News Україна.
Разом з тим у МЗС називають дружні і партнерські відносини України з Польщею та Ізраїлем “найважливішим надбанням, значення якого важко переоцінити”.
“І ми повинні стояти на його сторожі, запобігати будь-яким спробам спровокувати напругу в двосторонніх відносинах, зокрема на тлі різночитань і підходів до історичної пам’яті. Цивілізовані нації повинні виходити з принципу вшанування всіх загиблих, а дискусії в цій сфері повинні тривати на рівні істориків і експертів, а не політиків”, — заявила прес-секретар МЗС України.
Нагадаємо, посли Польщі та Ізраїлю Бартош Ціхоцкі й Джоель Ліон нещодавно зробили спільну заяву, в якій різко засудили вшанування в Україні постатей та історичних подій, “які потрібно раз і назавжди засудити”.
Посли, зокрема, мають на увазі банер із зображенням Степана Бандери, який 1 січня, у день народження Бандери, з’явився на будівлі Київської міської державної адміністрації.
1 січня 2020 ркоу у Києві пройшла смолоскипна хода з нагоди 111-річчя з дня народження Степана Бандери
Ідеться також і про рішення Львівської обласної ради профінансувати у 2020 році вшанування пам’яті одного із засновників Організації українських націоналістів Андрія Мельника, письменника та одного з ідеологів українського націоналізму Івана Липи і його сина Юрія Липи, яким закидають антисемітизм та антипольськість.
Банер із зображенням лідера українських націоналістів вивісили на будівлі КМДА 1 січня. Речниця мера Києва Віталія Кличка Оксана Зінов’єва пояснила у коментарі ВВС News Україна, що жодних офіційних розпоряджень посадовці КМДА з цього приводу не видавали.
“На портрет Степана Бандери на Київраді можна дивитися безкінечно довго”, – написав у Facebook депутат Київради, керівник фракції партії “Свобода” Юрій Сиротюк.
Того ж дня у Києві пройшла щорічна смолоскипна хода з нагоди 111-річчя з дня народження Степана Бандери, у якій взяли участь понад тисяча людей. Серед її учасників, зокрема, були представники партії “Свобода”, “Конгресу українських націоналістів” і “Правого сектора”.
У п’ятницю, 3 січня, на Рівненщині помер останній учасник першого бою УПА проти німецьких окупантів Степан Бакунець (уроджений Олександр Шмалюх).
Як передає “Новинарня“, про це повідомив начальник відділу національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України Микола Ляхович.
Степан (Олександр) був стрільцем сотні “Коробки” – фактичної, першої сотні Української повстанської армії – та учасником першого бою УПА проти німецьких загарбників і РОА у лютому 1943 року у Володимирці. Також Шмалюх брав участь у бою з військами НКВС біля річки Бобер у Березнівському районі. Був засуджений радянським режимом до 10 років таборів.
Ветеранові було 94 роки.
“Народився Степан Сидорович 27.08.1925 року в селі Тинне Сарненського району, і саме в садибі його батьків на хуторі Нетуша, в жовтні 1942 року, було засновано перший вишкіл під назвою “Холодний Яр”, для старшин майбутніх боївок ОУН (б). Після сталінських концтаборів жив з дружиною (теж була в’язнем сталінських концтаборів за українську боротьбу) в селі Кураш Дубровицького району Рівненщини, де до останніх днів доглядав братську могилу вояків УПА, які в 1943 році полягли в боях з німецькими і московськими окупантами”, – розповів Ляхович.
Поховали Степана Бакунця в суботу, 4 січня, у селі Кураш.
Як зазначають в Інституті національної пам’яті, Степан Бакунець більше 70-ти років прожив під вигаданим прізвищем. Під час війни утік з етапу українців, яких відправляли на роботу до Німеччини. 17-річним пройшов вишкіл і приєднався до українських повстанців, став вояком сотні під командуванням Григорія Перегійняка-«Коробки». У її складі 8 лютого 1943 року брав участь у першому бою УПА проти німців, звільнивши заручників із комендатури містечка Володимирець на Рівненщині.
У 1944-му, перебуваючи в рідних місцях, навідався до батьківської хати, але натрапив на засідку НКВД. Саме тоді, щоб відвести підозри від родини, назвався Степаном (на честь Бандери) Бакунцем. Пройшов табори Казахстану і Колими. Після звільнення оселився з дружиною, з якою познайомився на засланні, в селі Кураш Дубровицького районі на Рівненщині. У 1976 році Бакунці пошили національний синьо-жовтий прапор, який довгий час зберігали, як реліквію.
У 2019 році Степана Бакунця було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Сьогодні, 5 січня, сотенний УПА Мирославов Симчич святкує свій 97-ий День народження.
Мирослав Симчич (псевдо: «Кривоніс») народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів, Коломийський повіт, Станіславського воєводства, Галичина (тепер Косівський район Івано-Франківської області, Україна)
Пан Мирослав — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень, який був 32 роки ув’язений радянським окупаційним режимом. Кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова.
Походить з сім’ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзями-опришками. Рідне село Симчича — одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними дружинниками князя-короля Данила Галицького. З таких сіл вийшло багато видатних українців. На його виховання великий вплив мав дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого, хлопця віддали навчатися до «Рідної школи», яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.
Мирослав Симчич “Кривоніс”, Ольга Синітович, Василь Синітович “Буйтур”
У 1941 вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служить кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.
Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до БУСА, у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.
Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став Рушірський бій під Космачем, в якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші радянські формування. З боку УПА — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», вірогідно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна).
Усього — не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.
Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВС увійти до села. Згодом партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини НКВС подали радіограму в Станіслав до штабу дивізії, щоб їм давали підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатись і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Із Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги.
Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВСистів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому Кривоносові.
Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни (кріси) й гранати.
Колона НКВС з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними — понад 15), тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх — 405 солдатів та офіцерів НКВС. Існує версія, що в цьому бою загинув командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Більшовики, начебто, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, заднім числом понизили його у званні.
За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.
Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини — дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.
Узимку 1946 — аж до весни Симчич хворіє на тиф. У цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, збирає її і відновлює боєздатність. Сотенний Кривоніс переживає безліч облав та бойових сутичок.
4 грудня 1948 — Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МҐБ. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, большевики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум’я.
Засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував ув одиночній камері, навіть «справедливе» радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 (кінець терміну 30 січня 1982).
1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо «в’язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення» (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з КДБ).
1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МҐБ і в КДБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в’язні, або до Запорізької області (його сім’я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров’ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями».
У листопаді 1980 у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО «за невиконання плану». З цього приводу політв’язень Валерій Марченко надіслав телеграму прокуророві УРСР Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка.
6 червня 1981 дружина Симчича Раїса Мороз звернулася із заявою до Генерального Прокурора СРСР, в якій повідомила, що в ВТУ ЯЯ-310/88 Запорізької області, куди перевели її чоловіка з політичного табору, в оперчастину викликають співробітників і вимагають від них показів про антирадянські висловлювання Симчича.
22 січня 1982 в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів.
1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 років таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад».
У 1980-х роках в журналах Західної Німеччини, Канади і США було опубліковано декілька листів-заяв Симчича, зредагованих і надісланих туди Валерієм Марченком.
Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.
Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.
У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник.
11 травня 2013 року Мирослав Симчич став Почесним громадянином Львова.
Нині Мирослав Симчич на пенсії. Живе у м. Коломия, Івано-Франківської області, почесний громадянин Коломиї.
Член Коломийської міськрайонної станиці Братства ОУН-УПА Карпатського краю.
Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому».
15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича.
Визвольний рух XX століття й зокрема діяльність ОУН і УПА належать до тих малодосліджених явищ минулого, які вартують стати одним із найяскравіших прикладів боротьби за незалежність — не тільки в українській, але й у світовій історії.
Мовою фактів, свідчень, спогадів, побутових подробиць і навіть філософських міркувань вони відповідають на гострі питання, намагаючись відшукати правду про відчайдушних борців за українську державність — про бандерівців, у лапках і без.
1. У тексті військової присяги УПА було чітко сформульовано мету боротьби – здобути Українську Соборну Самостійну Державу, а саму клятву адресовано рідному народу та землі.
2. Кожен член ОУН був зобов’язаний знати тлумачення символіки національного та організаційного прапорів. Зі збірника вишкільних матеріалів (1950р.): «Українським національним прапором є синьо-жовтий прапор. Розуміється його як синє голубе небо і українські лани золотої пшениці, наповнені гарячим сонцем. Синьо-жовтий прапор – символ живучості краси і природної сили українського народу».
3. Ліквідація тіла командира УПА стала важливим таємним завданням для чекістів, і його вони виконали на відмінно: минуло багато років по загибелі Головного командира УПА Романа Шухевича, а місце його поховання залишається невідомим.
4. Основна мета діяльності ОУН(б) – «боротьба за суверенну соборну Українську Державу, за владу українського народу на українській землі», а також «проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів».
5. Із наказу Головного командира УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» від 14 жовтня 1947 року: «…Визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА».
6. Уперше назву Українська повстанська армія «Поліська Січ» ужито в наказі Тараса Бульби-Боровця № 21 від 16 листопада 1941 року.
7. Статистика свідчить: Українська повстанська армія та підпілля ОУН не мали «буржуазного» характеру. Землероби переважали як серед місцевих, так і з-поміж немісцевих повстанців.
8. Збройні виступи проти представників Третього рейху бандерівці почали здійснювати ще восени 1942 року. Цим пояснюється спроба пов’язати дату створення УПА зі святом Покрови.
9. Поляки прагнули спільної з українцями свободи від Російської імперії, притому йшлося про спільне існування в межах польської держави. Коли ж українські революціонери услід за поляками виголосили прагнення до незалежності, то на них одразу було навішено ярлики «колаборанти» і «бандити».
10. Степан Бандера запропонував усім членам ОУН вивільнений через ув’язнення час приділити посиленому навчанню: декому завершити університетську науку, решті здобути знання від початкового рівня.
Хода розпочалася від вулиці Винниченка й тривала центром Львова. Кінцева точка – пам’ятник Степану Бандері. Цьогоріч центром пройшлися сотні людей, а процесія розтягнулася на кількасот метрів. Орієнтовно участь в акції взяло до тисячі людей, адже під час ходи люди приєднувалися до процесії. Хода ненадовго заблокувала рух у центрі міста.
У столиці ж участь у марші взяли орієнтовно кілька тисяч людей, але це менше, аніж минулого року. Натомість, у Львові кількість учасників цього року була суттєво більшою, аніж рік тому.
Львів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходуЛьвів’яни вийшли на смолоскипну ходу
Нові соціологічні опитування свідчать, що українці різко змінили свою оцінку діяльності УПА й тепер називають “бандерівців” борцями за незалежність України, пише BBC Україна.
Напередодні 75-ї річниці створення Української повстанської армії 14 жовтня дві соціологічні компанії презентували опитування, дані яких щодо позитивної оцінки УПА майже збігаються.
Ще на початку 2010-х років більшість опитаних висловлювались різко проти, схожа ситуація була навіть за президентства Віктора Ющенка, не кажучи про перші роки незалежності в 90-х.
Після Євромайдану українська влада та медіа висвітлюють діяльність УПА в переважно позитивному ключі, а на честь її бійців та керівників почали називати вулиці по всій країні.
Це викликало критику не тільки з боку Росії, а й Польщі, яка вважає УПА винною у “Волинській трагедії” під час Другої світової війни.
Борці за незалежну Україну
У 2014 році Петро Порошенко визначив нове державне свято – День захисника України. Він припадає саме на день створення УПА – 14 жовтня, а також святкування Покрови – свята українського козацтва.
Напередодні 75-річчя створення УПА група “Рейтинг” оприлюднила масштабне дослідження, у тому числі щодо ставлення до “бандерівців”.
Соціологи запитали українців, чи вважають вони вояків ОУН-УПА борцями за незалежність України.
49% респондентів відповіли ствердно, а 29% – негативно. Ще 23% не визначились з відповіддю.
Подібне опитування соціологи “Рейтингу” проводять з 2010 року. Тоді противників визнання УПА було 61%, а прихильників – 20%.
Перелом у настроях соціологи зафіксували в 2015 році.
Зараз позитивне ставлення до УПА повністю переважає на заході України – 80% проти 6%. У центрі теж велика перевага прихильників – 51% на 23%.
А от на півдні прибічників менше противників – 30% на 46%. На сході ж противників суттєво більше – 19% проти 53%.
Схожі цифри 13 жовтня оприлюднила компанія КМІС. Там респондентам поставили таке ж запитання про визнання вояків ОУН-УПА борцями за незалежність.
В опитуванні КМІС загалом по Україні 43% опитаних відповіли ствердно, а 29,2% – негативно.
Ці дані – без врахування тих, хто відмовився відповідати.
У Криму були негативні настрої щодо УПА в усі роки незалежності України
Дані у регіонах також майже збігаються з цифрами “Рейтингу”. Захід – 71,4% на 8,2%, центр – 41,1% на 23,9%, південь – 30,7% на 46,1%, а схід – 14,2% на 53,7%.
Систематичний моніторинг ставлення до УПА у 2000-х роках проводив державний Інститут соціальної й політичної психології.
Тоді в українців питали, чи підтримують вони визнання УПА воюючою стороною та їхнє прирівнювання до ветеранів Другої світової.
За даними ІСПП, у 2000 році позитивно до такого кроку ставились 20,5%, а негативно – 43,4%.
У 2002 році прихильників було 28,4%, а противників – 40,4%.
Після приходу до влади у 2005 році Віктора Ющенка, який чітко підтримував УПА, прихильників стало 33,5%, а противників – 43,7%.
А вже 2006 року цифри майже зрівнялись – 35,9% проти 41,1%. Але кількість прихильників так і не переважила.
У суботу, 14 жовтня, на площі Ринок, перед входом до міської ратуші, відкрилась вулична виставка «Історія повстанської фотоплівки», пише Zaxid.net.
«Вуличну виставку «Історія повстанської фотоплівки» допоміг влаштувати ветеран УПА Богдан Ряпич. Він віднайшов дивом збережену у часи тоталітарного режиму фотоплівку, на якій зображені учасники українського підпілля»,- розповіли організатори.
Ветеран передав фотоплівку до музею «Територія Терору» та ідентифікував частину вояків. Цей повстанський фотоархів допоміг вписати ще одну сторінку в історію боротьби українського народу за свою незалежність.
УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади.
Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.
Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.
Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.
УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім’я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам’яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.
Повстанська лазня. Воду ллє сотенний Дмитро “Хмара” Білінчук. Руками показує, як лити, сотенний Назарій “Перебийніс” Данилюк. Гуцульщина
В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув’язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.
Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.
Окружний провідник Буковини «Недобитий» (сидить справа) з групою бойових побратимів. Фото з яворівського архіву.
Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.
“Еней” – учасник референтури пропаганди Калуського окружного проводу УПА та “Олена” – друкарка
З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.
Святкування Великодня в УПА 1946 рік , Карпати
Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.
