Позначка: поезія

Радіо Максимум публікує найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які треба прочитати всім – як закоханим, так і розчарованим у любові. Насолоджуйтеся справжньою поезією та залишайте свої відгуки!

Здавалося б, про любов сказано так багато, що всі слова уже були чиїмись. Але відомій українській поетесі Ліні Костенко вдалося розповісти про кохання оригінально та проникливо. Інтимна лірика українки вражає та зачаровує! Зібрали для вас вірші Ліни Костенко про кохання, які не залишать байдужими.

Ліна Костенко – це відома українська письменниця-шістдесятниця. У свої 87 років вона рідко з’являється на людях та всяко уникає публічності. Зате – поетеса продовжує говорити до нас віршами. Особливої уваги заслуговує інтимна лірика Ліни Костенко, яка влучає в саме серце.

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

https://www.youtube.com/watch?v=CfG00tNMNjU

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

***

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,

Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

***

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, – тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

***

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

***

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***

І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
а що, як любиш не мене?

Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
а море, мамо, теж не минає.

А море, амо, аморе, амо,
Аморе, амо! А ти єдин.
Я обламаю хвилинам пальці,
Щоб не сплітались в печаль годин.

Розпались хмари на міліграми,
і всох колодязь каламаря.
Куди забігти? Аморе, амо…
На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.
Іду, збиваю росу хвощів…
Море Кризисів.
Море Ясності.
Море Дощів.

***

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.

Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

***

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

***

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.

Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.

А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!

Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,—
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!