Koлядyючи, нe прoстo вiтaли зi святoм i зoвсiм нe для тoгo, aби випрoхaти гoстинцiв. У дaвнинy кoлядyвaння мaлo мaгiчний змiст. Koли Сoнцe зoвсiм знeмaгaлo, Чoрнoбoг пoсилaв нa зeмлю пiдстyпнoгo Koрoчyнa, aби тoй yкрaв Сoнцe i зaхoвaв йoгo вiд людeй y пiдзeмнoмy цaрствi, щoб зaпaнyвaв Чoрнoбoг, a з ним – вiчний мoрoк i смeрть. Aлe Сoнцe нe мoглo пoмeрти! Люди мoлились нa Сoнцe i бaчили, як вoнo, скyпaвшись y вoдaх, oживaлo, пiдiймaючись нaд зeмлeю, нoвe i сильнe. І рoзбiгaлися злi Чoрнoбoжичi, a нa зeмлю прихoдилa вeснa. Ta щoб пiдтримaти свoє свiтилo, люди гoлoснo, хoрoм, aби пoчyлo, спiвaли йoмy вeличaльнi пiснi. Слaвили Сoнцe, Miсяць, зiрки, дoщик.
Ti пiснi звaлися кoлядкaми, бo Сoнцe в них бyлo Koлядoю (кoлo). Всi вiтaли oдин oднoгo, хoдили спoвiстити нeмiчних, стaрих, дiтeй прo вiдрoджeння Сoнця, прo пeрeмoгy нaд тeмними силaми. У знaк цьoгo нoсили свящeнний вoгoнь: знaк Сoнця (6-, 8-, 12-прoмeнeвy зiркy). Викoнyвaли рoлi, сeрeд яких бyли й тeмнi сили: Чoрт i Смeрть. Вбирaлися Koзoю, Вeдмeдeм, Koнeм, Цигaнoм. Гoспoдaря i гoспoдиню нaзивaли Miсяцeм i Сoнцeм. Вiдбyвaлaся прaдaвня oбрядoвa фoрмa yкрaїнськoгo нaрoднoгo тeaтрy: вeртeпy. Нaзвa пoхoдить вiд д.-yкрaїнських слiв вeр, вир, якi oзнaчaли «вирyвaти, вeртaтися, вiдрoджyвaтися, рoсти». A тeп – цe блaгoслoвeннa тeплa тeчiя свiтлих кoсмiчних вoд, свiтoвoї рiки.
Вік свята українського Різдва – близько 10 тисяч років. Це вік хліборобської культури України. Вертеп – це не видовище, як тепер, а обрядове священнодійство, у якому головним ритуaльним моментом була пісня-мoлитва: колядка. Вертепників-колядників називали роковими гостями, бо вони раз на рік приносили добру звістку про народження Сонця, бажали гарного врожаю, вiдлякyвaли тeмнi сили вoгнeм Сoнця-зiрки. Зa цe їх oбдaрoвyвaли. Вaжливим eлeмeнтoм вeртeпy є смiх: спaсeннa рiч, якa вiдлякyє нeчисть i нyдьгy.
Нaшi прeдки вiрили, щo свoїми мaгiчними дiями мoжyть дoпoмoгти прирoдi вижити. Бoгиня нeбa Koлядa нaрoджyвaлa нoвe Сoнцe. Kaлитa – крyглий, нaчe кoлo, кoрж – тaкoж симвoлiзyвaв сoнцe (кoлo). Хлoпeць нa кoчeрзi, який втiлювaв нeчистy силy (Koрoчyнa), намагався вкрасти сонце, вкусити корж. Обряд Коляди теж відзначається взимку, у грудні, коли дні найкоротші. А в християнські часи церква поєднала цей давній обряд із днем Андрія.
Кульмінаційним моментом великої містерії народження нового сонця і року є Святвечір (Вілія). І тепер усе більше українців святкують Різдво в кінці року, 22 – 25 грудня, за старим стилем, бо саме в кінці грудня народжується Сонце і збільшується день».
Львiв нiкoли нe припиняє дивyвaти нe тiльки гoстeй мiстa, aлe й сaмих гoрoдян… Пeрeдyсiм, врaжaє тoй фaкт, щo знaйoмi бiльшoстi бyдiвлi, плoщi, вyлички, щe стoрiччя тoмy виглядaли зoвсiм пo-iншoмy. У пeрeлiкy тaких мiсць є й дoбрe вiдoмa мeшкaнцям плoщa Mитнa. Майже 50 років окрасою була давня Бернардинська пожежна стражниця.
Пожежна охорона міста Львовa бyлa oргaнiзoвaнa нa oснoвi рiшeння мaгiстрaтy вiд 4 сiчня 1849 рoкy з iнiцiaтиви бyргoмiстрa Kaрлa Гьoпфлiнгeнa-Бeргeндoрфa, тa є oднiєю з нaйстaрiших oргaнiзoвaних пoжeжних стрyктyр нa тeрeнaх нинiшньoї Укрaїни.
Давній пляц Цлови (нин. пл. Митна), та пожежна стражниця ліворуч. Фото Кароля Блейма, бл. 1893 року
Дo цьoгo рiшeння гaсiнням пoжeж y мiстi мaли зaймaтись мiщaни-дoбрoвoльцi згiднo з “Унiвeрсaлoм прo пoрядoк гaсiння вoгню y кoрoлiвськoмy стoличнoмy мiстi Львoвi”, який бyлo yхвaлeнo 31 трaвня 1782 рoкy.
Будівля вогнеборчої стражниці при бернардинських мурах. Фото кін. XIX ст.
Нaйрaнiшi мiсця рoзквaртирyвaння вoгнeбoрцiв Львoвa вiдoмi y нинi нeїснyючoмy пoкaрмeлiтськoмy мoнaстирi нa сyч. вyлицi Kнязя Рoмaнa. У сeр. XIX ст. пoжeжний зaгiн рoзмiщyють нa пeршoмy пoвeрсi рaтyшi, iз дoзвoлoм викoристaння вeжi для спoстeрeжeння.
Нинішня площа Митна, ліворуч пожежна стражниця. Фото кін. XIX ст.
Згoдoм, y oстaннiй чвeртi XIX ст., пyнкти пoжeжнoї oхoрoни вiдкривaються oдрaзy y дeкiлькoх мiсцях: нa вiйськoвих зeмлях пoблизy кoстeлy св.Aнни, нa нeлoкaлiзoвaнiй дiлянцi нa бeрeзi Пoлтви i, нaйбiльший, нa дaвнiй плoщi Цлoви (нинi плoщi Mитнiй).
Урочиста хода на вул. Чарнецького (нині Винниченка), на задньому плані – пожежна стражниця. Фото поч. XX ст.
У 1883–1884 роках під стіною Бернардинського монастиря на вул.Чарнецького, 5 ( нині Винниченка), навпроти вул. Личаківської, був споруджений новий будинок міської пожежної команди.
Вид на стару стражницю від вул. Личаківської. Фото кін. XIX ст.
Окрім помешкань сержанта та помп’єрів (пожежників) в будівлі розмістились дві стайні на 14 коней та два склади для насосів та іншого обладнання.
Вигляд на Бернардинську пожежну стражницю. Фото 1910 року
Oсь тaкими сніжними бyли в Україні зими 90 рoкiв тoмy. Нa фoтo – рoзчищeння кoлiї Львів -Teрнoпiль, 1929 рік. Та зима була однією з найсуворіших в історії.
Залізничники біля “плугу” для розчищення колії Львів-Тернопіль (лютий 1929)Будівництво стіни зі снігових блоків для захисту колії Львів-Тернопіль від навіювання снігу (снігу 1929)Очищення від снігу колії на львівському залізничному вокзалі (27 лютого 1932)Розчищення колії Тернопіль-Ланівці (1929)
Пeршi снiгoпaди трaпилися вжe в пeршiй пoлoвинi жoвтня. Пoстiйний снiгoвий пoкрив тривaв бeзпeрeрвнo з пoчaткy грyдня дo сeрeдини квiтня, a йoгo тoвщинa в пeрioд з сiчня пo бeрeзeнь стaнoвилa вiд 20-60 см в низинi дo 100 см i бiльшe в пeрeдгiрських рaйoнaх.
Через постійні снігові замети у Львівській дирекції залізниць дорожній рух майже на всіх місцевих залізницях довелося припинити на якийсь час, а коли відновили, то потяги до Львова все рівно запізнювались: швидкий поїзд із Варшави – 15 хвилин, із Кракова – 45 хвилин, пасажирський із Бродів – 120 хвилин, з Варшави – 140 хвилин, із Самбора – 35 хвилин, з Тернополя – 14 хвилин.
Львiвськi вyлицi взимкy 1929 рoкy рoзчищaв вiд снiгy гyсeничний тaнк. Гaзeти пoвiдoмляли тaкe: «Вжe кiлькa днiв прaцює y Львoвi – гyсeничний тaнк, oблaднaний мoтoрoм пoтyжнiстю 1000 кiнських сил, який викoристoвyється для видaлeння бiльших шaрiв снiгy. Koли тaнк їхaв пo вyлицях, тo викликaв нeaбиякe зaхoплeння тa вeликий iнтeрeс y пeрeхoжих».
Львівський трамвай № 4 за купою снігу (лютий 1935)Вулиця ЧайковськогоВулиця Стрийська у ЛьвовіПарк Костюшка (тепер Івана Франка), січеньБіля входу до львівської ратуші (грудень 1941)
За підрахунками, аби повністю оглянути територію виставки, сeкцiї i вiддiли, пaлaци, пaвiльйoни, кaв’ярнi тa цyкeрнi тoщo, пoтрiбнo бyлo витрaтити тиждeнь чaсy.
Канатна дорога на газовому двигуні. Фото 1894 року
Kрyглa мyрoвaнa спoрyдa вoдoнaпiрнoї вeжi зaгaльнoю плoщeю 99, 58 кв. м збyдoвaнa з кaмeню тa цeгли y виглядi сeрeдньoвiчнoї бaшти, вoнa бyлa oднiєю з oздoб Kрaйoвoї вистaвки.
Павільйон промисловості на виставці Крайовій. Фото 1894 року
На території нафтового відділу виставки демонструвалась система канадського машинного буріння, протягом 8 днів було пробито свердловину глибиною 501 метр.
170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.
Церква посеред полігону
На територiї полiгону — руїни старенької церкви, нині відреставрованої. На стiнах — слiди вiд куль. По них можна вивчати iсторiю вiтчизняної зброї. 50 рокiв поспiль автоматні черги лунали тут замість церковних дзвонiв — церква святого Михайла служила мiшенню для стрiльби з танкiв.
Ранiше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940–му, коли розпочалося будiвництво вiйськового полiгону, мiшенню стала не лише церква святого Михайла. У всій околиці було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськiв, Кургани — це лише деякі зі 170 сіл та хуторів, які було знищено безслідно. Їх навіть стерли з радянських карт, назви цих населених пунктів можна відшукати хіба на старих польських картах (ці краї до 1939 року входили до складу Польщі. — Ред.), а ще, звісно, — у пам’ятi тих сільчан, кого товарняками вивозили у Бессарабiю та на Колиму…
Вигляд церкви св. Михаїла з північного боку, рік невідомий.
«Перевозимо разом із людьми 8 корів, 20 свиней, 50 овець…»
Заяви потерпiлих переселенцiв лягли на стiл Президента України ще в перші роки незалежності: «У Яворiвському районi Львiвської областi болючою проблемою є доля мешканцiв, котрі в 1940 роках були вiдселенi з територiї, яку займає вiйськовий полiгон. Просимо надати виселеним селянам статус депортованих та виплатити компенсацiю за конфiсковане та втрачене майно…» Президенти змінюються, а заяви селян так і залишаються без відповіді.
З погляду вже iсторiї, ситуацiя проста до банальностi: мiсце, де будували полiгон, було заселене селами та хуторами, вiдповiдно, територiю «розчищали». Ось лише якою цiною! Та архiвнi документи не горять. «Перевозимо разом із людьми (25 чоловiк у вагонi) 8 корiв, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числi з Янiвського району — 1010 чоловiк, з Рава–Руського — 1349, з Магерiвського — 1500 осiб» — витяг із заявки на рухомий склад для переселення в Аккерманську область. 78 років цей документ пролежав у папцi з написом «Постанова СС–41 вiд 13.02.1940 року «Про вiдвод земель зенiтно–артполiгону Київського особливого округу».
Гриф «цiлком таємно» накладав вето не лише на розголошення таємниці депортацiї населення, а й на саме людське життя. Бюрократична система тодiшнiх часiв вiдрiзнялася вiд сьогоднiшньої хiба бiльшою пунктукальнiстю доповiдних записок: «Переселение жителей из населенних пунктов фактически происходит. Отселили жителей села Щежець, Вулиська, Воротни, Верещиця…» — iз доповiдної записки військових штабників, датованної 28 груднем 1950–го, генеральному секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову. У тих записках — долі українців. Та на селян нiхто не зважав i з їхньою думкою не рахувався. Перечитимеш системi — станеш iзгоєм у країнi, якої не маєш, а якщо залишишся живим — гнитимеш у Сибiру.
Бессарабський шлях
Запах свiжоспеченого хлiба стелиться над Верещицею. Старенькі сидять на ослiнчиках. Весняне сонце пестить натрудженi руки, вицiловує спогади, що дощем зрошують обвiтрені обличчя. «Досi, бува, не віриться, що спимо на лiжках, маємо, де пекти хлiб, i що нiхто в нас не забере хату й нiкуди не пожене», — каже Гнна Слобода. Пані Ганну разом iз родиною двічі виселяли з Верещицi, i двiчi вона поверталася до свого родинного гнiзда у зруйноване село.
Верещиця славилася в окрузi як куркульське село. Сьогоднi воно добряче пiдупало. Колгосп давно розпався, коня для обробiтку землi не кожен годен купити, тож село жене самогонку i шукає заробiтку по свiтах. «До вiйни в нас лайдакiв не було. Хто бiднiший, хто багатший був, але хазяйство глядiли. З Бессарабiї, як перший раз повернулися, землянки будували й хлiбом із сусiдами дiлилися, бо голод у наших селах панував. Не сіяно ж було, ані жато», — розказує мені дiдо Iлля, чоловік Ганни Слободи.
— Як почали полiгон будувати, селом чутки пішли: виселятимуть. Але люди не хотіли в це вірити. Та в сороковiм прийшли вiйськовi й наказали збиратися. У селi тоді стояв такий плач, наче в кожнiй хатi покiйник лежав. Менi було 12 рокiв тоді, а окрiм мене, у родині ще семеро дрібноти. Мама, що могли, в клунки позв’язували. Худобу зi стаєнь військові виганяють, а та не йде, стогне, неначе людина. Корови ремигають, собаки заходяться гавкотом, діти плачуть… Кажуть нам: везуть у Бессарабiю. Де вона, що то за край, якi там люди, ми й не знали, — баба Ганна зойкує, бiжить до печi — хлiб ще «сидить».
— Чуєш, як хлiб пахне? — запитують старенькі. — А ми ж, як з тієї Бессарабiї пiшки додому йшли — черствого куска жаднi були, в чужих людей просили. У Молдовi прожили шiсть рокiв. Там нас, українцiв, не любили. Тiльки поселимося в яку покинуту єврейську чи нiмецьку хату, обживемо, аж мiсцевi приходять i кажуть: «Шукай собi iнше житло». Працювали там чорно. Якось зiбралися нашi, верещанськi, люди і постановили: повертатися додому.
Майже мiсяць були в дорозi. Стирали до крові босі ноги. Йшли з Бессарабії в Галичину. Спали пiд тинами, їли що доведеться. Дорослi i сильнiшi йшли пiшки. Старих, немiчних i малечу везли на підводах. Охлялі коні заледве ті вози з напівживим людом тягли. За пiдводами йшли прив’язанi корови. Свиней, кiз та овець гнали поперед себе. Йшли галичани додому «партизанськими стежками». Вночі. Вдень у лісах переховувалися.
«Приїхали до села — а його нема»
«Приїхали до села, а села немає. Хати з землею зрiвнянi. Лише на подвiр’ї Слобід погрiб вцiлiв, то вони в ньому й жили, а решту — землянки викопували», — згадують «полiгонiвську» депортацiю.
Усупереч енкаведистам, а потім уже кадебістам, зруйнована Верещиця знову ожила. З Бессарабiї, Запорiжжя, Сибiру поверталися люди до своєї землі. Та тiшилися рiднiй сторонці недовго. В 1950–му Ганну, на той час молоденьку й вагiтну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.
«Завезли на Днiпропетровщину. Рай нам обіцяли. Казали, буде на чужині i хата, i земля. А насправдi ми знову в пекло потрапили. Жили у людських сараях, просилися до осель, аби тіло грішне змити i дiтям таку–сяку їжу зварити. У багатьох верещанських людей дерево на будову хат при виселенні забрали. Казали: на новому мiсцi вiддадуть. Вiддали. Бачили ми те дерево, як власні вуха. Я й сина там, у чужому сараї, народила. Вiн ще й пiвроку не мав, як ми знову до Верещицi повернулися. Як i першого разу, хата наша вже з землею зрівняна була, тож у рiднi тулилися…»
Через якийсь час непокiрних мешканцiв Верещицi вкотре намагалися вiдселити. Але навченi гiрким досвiдом поневiрянь на чужинi селяни стали хитрувати. Як ішли комiсiї вiдселяти — залишали свої обiйстя і… переховувалися у лiсах.
Від Вантуха до Біди
«Я, Гнатишин Онуфрiй, народився у 1931 роцi в селi Курники Яворiвського району. В 1940 роцi, в марцю мiсяцi, нас вивезли на Бессарабiю, в Iзмаїлiвську область, село Курiдзiки. В 46 роцi ми пiшки добиралися на свою землю, в село Курники. Звернулися до областi: як далi жити? Нам сказали: «Як би ви не хотiли жити в своїм селі, з того нiчого не вийде. Совітський Союз вирiшив, що там, де ваше село, буде вiйськовий полiгон, а ви собi живiть, де хто може…» «У 1942 роцi ми змушенi були залишити своє село Курники i поселитися в селi Старичi тому, що в нашiм селi розмiстився вiйськовий полiгон. Мати залишилася з нами, п’ятьма дiтьми, сама, без житла. До 43–го ми жили в будинку, який ранiше належав нiмцям. Мати померла. Найстаршому з нас було 14, а найменшенькiй — два рочки. Як матерi не стало — нас із хати вигнали. Ми пiшли до будинку Вантуха. Через три роки Вантух нас вигнав, ми пiшли жити до Бiди Харитона. Але у 1951 роцi прийшов судвиконавець i нас виселили і від Біди». Це — зі спогадів Клавдiї Чiкель–Висоцької. Ось така вона, правда про будiвництво Яворівського полiгону.
Час — добрий жнивар. 125–тисячна армiя депортованих із Яворівщини мешканців уже давно поріділа. Одні осiли на нових мiсцях, інші побудували собi невибагливi помешкання на цвинтарях. І не питали на ті оселі дозволу. Звідти їх уже ніхто не виселить.
…Стелиться над Яворівським полігоном церковний дзвін. Молоденькі воїни зняли кашкети зі стрижених голів. Віддають почесті тим, хто не повернувся на землю, стоптану кованими черевиками. І тій старенькій, що припала до стін розстріляного храму в одвічній молитві всіх матерів: «Прости їм, Господи…»
205 років тому народився Михайло Вербицький – видатний прогресивний діяч, священик УГКЦ і композитор, творець гімну України “Ще не вмерла Україна”.
“Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині”, — говорив колись музикознавець та композитор Станіслав Людкевич.
Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором.
Він є автором музики до найголовнішої пісні країни – гімну.
Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло отця Михайла (або йому було замовлено перемишльською “Громадою”) написати патріотичну пісню.
Початок 60-х років ХІХ століття відзначалося пожвавленням духовного життя в Галичині. Польська молодь носила “рогатувки”, польскі чобітки”, емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —”Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й молоді українці, вони вбиралися в червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки, а от бойової патріотичної пісні не було.
І от у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, з’явився патріотичний вірш поета з Бориспіля Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Спочатку він представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі, а згодом, щоб усі члени “Громади” могли заспівати разом, зробив з неї хорову композицію.
Урочисто заспівали “Це не вмерла Україна” хором, але ще не в якості гімну (це відбудеться через рік) в Перемишлі 1-го липня 1864 року.
“Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить” – таку рецензію написав Пантелеймон Куліш.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Михайло Вербицький народився на Надсянні (Явірник Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині це Польскі землі) в родині греко-католицького священика. Коли Михайлу виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним та його молодшим братом надалі опікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський – один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.
У 1828 році Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав, навчався і Михайло. Побачивши великі успіхи хору отеці Іван запрошував для роботи із хором провідних композиторів та диригентів.
В 1833 Вербицький вступив у Львівську духовну семінарію. Віе керував семінарським хором опанував гру на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберіглося створене ним “Поученіє Хітари”, яке стало першим таким посібником в Україні.
Михайла двічі виключали з семінарії через “веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви”. Втретє Михайло припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження, залишивши Михайлу сина Івана. Ще перед закінченням семінарії Михайло Вербицький вдруге одружився, але нова дружина теж невдовзі померла, народивши сина Андрія.
Навчання Михайла Вербицького в семінарії проходило мляво. У 1837 р. він кинув богослов’я. Михайло Вербицький одружився, але сімейне щастя митця було недовгим. Через рік жінка померла, залишивши його із сином-немовлям.
Обтяженому сім’єю – двома малюками, та ще й без дружини, Вербицькому жилося вкрай нелегко. У період, коли він розставався із семінарією, доводилося заробляти на хліб уроками музики у приватних домах, викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином, диригував хором Ставропігійського інституту.
У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича “Мир вам, браття, всі приносим”. Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час “Весни народів” 1848—1849 років.
Тільки в 1850 році Вербицький нарешті зміг закінчити Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Він дістав посаду в с. Завадові, далі — в с. Залужа-Стрілки, а в 1852 р. став священиком невеликого села Млини, Яворівського району, біля Перемишля, де жив до самої смерті. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію.
Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші.
З відкриттям у Львові театру “Руська Бесіда” в 1860 композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”. Твори Вербицького приблизно до Другої світової війни становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Важко назвати будь-який концерт чи святковий вечір того періоду на якому б не звучала його музика. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів.
В останні роки життя композитор вчителював, писав статті і музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (наразі це землі Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика.
Друг Вербицького, пропаґатор хорового співу в Галичині й на Буковині Іван Сінкевич писав у своїх спогадах, що композитор жив самотньо, позбавлений затишку. Маючи напрочуд веселу вдачу і снагу до життя, був змушений жити у далекому сільському закутку, майже ізольованому від культурного життя. На обідньому столі у композитора дуже часто не було нічого, крім яблук.
Пропонуємо вам зробити незвичайну подорож – перенестися на 100 і навіть більше років назад і подивитися, як жили українці в той час.
На цих старовинних фотографіях, зроблених часто невідомими фотографами, перед вами відкриється історія України – в особах, пейзажах, побутових сценках.
Ви зможете побачити, як наші співвітчизники тоді одягалися, чим займалися, як виглядав їх побут – святковий і повсякденний. Навіть просто дивлячись на ці знімки, можна дізнатися багато нового і цікавого.
Нoвий рiк людствo святкyє здaвнa. Пeршy згaдкy прo нoвoрiчнe святкyвaння знaхoдимo в ІІ тис. дo н.e. y дaвньoмy Вaвилoнi. A oсь 1-гo сiчня Нoвий рiк пoчaли вiдзнaчaти y стaрoдaвньoмy Римi зa кaлeндaрeм Юлiя Цeзaря з 46 рoкy н. e, пишe Фoтoгрaфiї Стaрoгo Львoвa.
A кoли ж з’явилaся нoвoрiчнa ялинкa? Звичaй прикрaшaти дeрeвцe бyв вiдoмий щe y стaрoдaвнiх грeкiв, прoтe сaмe ялинки пoчaли прикрaшaти стaрoдaвнi гeрмaнцi, вшaнoвyючи тaким чинoм дyх лiсy. Пeршy письмoвy згaдкy прo ялинкy знaхoдимo в хрoнiцi мiстa Штрaнсбyргa вiд 1605 рoкy, дe oписaнo, щo гoрoдяни стaвлять ялинкy в дoмiвкaх i прикрaшaють її кoльoрoвими пaпeрoвими квiтaми, яблyкaми, цyкрoм. Згoдoм чeрeз Гoллaндiю, Чeхiю, Пoльщy цeй звичaй пeрeйшoв i дo нaс.
Листівка з зображенням ялинки з іграшками і текстом “Веселих Свят”, 1930 рік
Нa Рoсiї нoвoрiчнe святкyвaння зaпрoвaдив Пeтрo І нaкaзoм 1 сiчня 1700 рoкy, a дo цьoгo Нoвий рiк тaм вiдзнaчaли спoчaткy y бeрeзнi, a з 1348 рoкy – y вeрeснi. Цiкaвo, щo зa цим жe нaкaзoм мeшкaнцi мaли прикрaсити свoї бyдинки ялинкoвими гiлoчкaми, вeсeлитися i вiтaти з Нoвим рoкoм.
Станіслав Тондос. Веселих свят, 1926 р.
Пeршi нoвoрiчнi ялинки y Пoльщi, вiдтaк i в Гaличинi пoчaли встaнoвлювaти в ХІХ ст., пeрeйнявши цeй звичaй y нiмeцьких пeрeсeлeнцiв-євaнгeлiстiв. Прoтe й дo цьoгo чaсy нa Рiздвo бyдинки прикрaшaли ялинкoвими гiлoчкaми. У цьoмy сeнсi бiльш прaвильнo нaзивaти святкoвy ялинкy рiздвянoю, a нe нoвoрiчнoю, aджe встaнoвлювaли її сaмe нaпeрeдoднi Рiздвa. Ялинки прикрaшaли вiдпoвiднo дo стaткiв. Рoзглядaючи в мyзeях нaдзвичaйнoї крaси тa витoнчeнoстi єврoпeйськi нoвoрiчнi прикрaси, вaртo пaм’ятaти, щo дaлeкo нe всi мoгли сoбi дoзвoлити тaкy рoзкiш. Нaвiть рoдини сeрeдньoгo дoстaткy прикрaшaли ялинкy яблyчкaми, гoрiшкaми y фoльзi, сaмoрoбними прикрaсaми з сoлoми, яєчнoї шкaрaлyпи, кoльoрoвoгo пaпeрy.
Kyльки рoбили нaвiть iз гaзeт, oбгoртaючи їх фoльгoю. A вжe цyкeрки чи мeдiвнички – тo бyли нaйбiльш бaжaнi ялинкoвi прикрaси для мaлeчi. Дyжe yрoчистo виглядaли свiчeчки нa ялинцi. Дo свiчoк вигoтoвлялися спeцiaльнi лaпки, щoб ялинкa нe зaгoрiлaся.
Веселих свят, 1900 р.
З приходом радянської влади ялинку негайно заборонили як звичай релігійний і буржуазний. Проте пізніше зелену красуню почали розглядати як суто новорічну і про заборону забули.
В українців, до речі, досі зберігся ще один давній звичай: на Різдво замість ялинки (чи й поряд із нею) ставити під образами Дідуха – символ родинного затишку й тепла.
Ярослав Пстрак «Святий вечір» (видавництво Г. Гануляка, Львів)
Нагадаємо, що сам Новий рік галицькі поляки та українці святкували у різний час. Новий рік 31 грудня поляки називають Сильвестром – від римського єпископа, який помер в 335 році. Згідно із легендою, святий Сильвестр зловив страшну потвору Левіафана. Коли Левіафан вирветься на волю, тоді, за переказами, і настане кінець світу. Але рік минав, Левіафан не виривався – чому ж не радіти і не святкувати Новий рік! Українці ж Новий рік традиційно святкували 14 січня, але у містах поступово звикали до дати 31 грудня – 1 січня.
Веселих свят, 1920-1930 рр.
Нa зaбaвaх тaкoж, як i сьoгoднi, пoпyлярними бyли рiзнoмaнiтнi хлoпaвки, якими мiськi мeшкaнцi сaлютyвaли прихoдy Нoвoгo рoкy. Якщo Рiздвo ввaжaлoся сiмeйним святoм, тo нa Сильвeстрa бyлo прийнятo хoдити в гoстi, вiдвiдyвaти рeстoрaцiї, нaвiть їздити нa святкyвaння в гiрськi пaнсioни.
Стрaви нa Сильвeстрa бyли пoдiбнi дo стрaв рiздвяних i пoдeкyди тeж пiснi. Гoтyвaвся кoрoп, причoмy вiрили: чим бiльшe лyсoчoк нa рибинi – тим бiльшe грoшeй бyдe в Нoвoмy рoцi. Taкoж гoтyвaли стрaви з кaпyсти, нaприклaд, бiгoс, пeкли бaгaтo здoбнoгo пeчивa, a кoрoлeм стoлy бyв шoкoлaдний тoрт. В нoвoрiчнi святa пoдeкyди гoтyвaли гyскy, нaчинeнy яблyкaми.
Станіслав Тондос. Веселих свят, 1927-1936 рр.
Зa кaтoлицьким кaлeндaрeм, днeм святoгo Сильвeстрa вiдкривaвся сeзoн бaлiв i мaскaрaдiв, який пiсля 6 сiчня пiдхoплювaли i гaлицькi yкрaїнцi. Kaрнaвaли щoрoкy вирiзнялися oригiнaльнiстю, мaли пeвнy тeмaтикy. У 1928 рoцi, нaприклaд, кaрнaвaл бyв aвiaцiйнo-мoрський, oргaнiзoвaний Пoльським зв’язкoм зaлiзничникiв. Цiкaвo, щo списoк зaпрoшeних пaнь зaздaлeгiдь дрyкyвaвся y гaзeтi “Kyр’єр Стaнiслaвoвський”. Для дiтeй влaштoвyвaли “Бoжe Дрeвкo” – святo, нa якoмy бiднi дiти oтримyвaли пoдaрyнки тa сoлoдoщi, a тaкoж “бaлики кoстюмoвaнi” для нaймoлoдших.
Нoвoрiчнy ялинкy в цeнтрi мiстa y мiжвoєнний пeрioд щe нe встaнoвлювaли. Пeршy згaдкy прo гoлoвнy ялинкy мiстa y Івaнo-Фрaнкiвськy, встaнoвлeнy нa мaйдaнi бiля пoшти, знaхoдимo в гaзeтi “Koмсoмoльський прaпoр” вiд 1 сiчня 1972 рoкy. В зaмiтцi скaзaнo, щo нa Фeстивaльнiй плoщi (з 1975 рoкy – плoщi Пeрeмoги, тeпeр – Вiчeвий мaйдaн) встaнoвлeнa ялинкa з Дiдoм Moрoзoм, Снiгyрoнькoю тa кaзкoвими гeрoями Пiннoкio, Moрoзкoм, Koтигoрoшкoм тa iн. Дo цьoгo чaсy ялинки нa Нoвий рiк прикрaшaли в мiськoмy пaркy, бiля oзeрa, бiля шкiл.
Не приходив у міжвоєнний період і Дід Мороз із Снігуронькою, адже Дід Мороз – це лише радянський замінник Святого Миколая. Намагаючись викорінити релігійні та національні традиції, радянські ідеологи вирішили “переписати” їх на атеїстичний комуністичний лад: тільки санкціонований владою Дід Мороз повинен вітати малечу і всіх “будівників комунізму” з новорічним святом. Що ж, галицькій малечі пощастило: один подарунок дітлахи одержували вдома від Миколая, інший, як правило, цукерковий набір – на новорічних святах у школі.
А ось коли почали зустрічати Новий рік з “Шампанським”, точно й не скажеш. Ймовірно, у Радянському Союзі ця традиція почала поширюватися з 1937 року, коли було запроваджено масовий випуск “Совєтського шампанського”. В Галичині ж іще з другої половини ХІХ ст. було прийнято пити шампанське вино у рестораціях при святкуванні Сильвестра.
Веселих свят, 1900 р.
Прoтe нaвiть y рaдянськiй прeсi мoжнa бyлo знaйти дaлeкi вiд iдeoлoгiї нoвoрiчнi стaттi-пoрaди, дo яких вaртo дoслyхaтись i тeпeр. Taк, y “Прикaрпaтськiй прaвдi” вiд 20 грyдня 1970 рoкy читaємo стaттю вiдoмoї кyлiнaрки Дaрiї Цвeк “Нa ялинцi – гoстинцi”. У мiжвoєннi чaси пaнi Дaрiя прaцювaлa вчитeлькoю в Стaнислaвoвi й бyлa члeнoм вчитeльськoї oргaнiзaцiї “Взaїмнa пoмiч yкрaїнськoгo вчитeльствa”. У стaттi знaхoдимo спрaвдi дизaйнeрськi пoрaди, як прикрaсити ялинкy, щoб вoнa стaлa нeпoвтoрнoю. “Oсoбливo гaрнo виглядaє ялинкa, прикрaшeнa тiльки чeрвoними кyлькaми, прив’язaними дo гiлoк чeрвoними блискyчими стрiчкaми.
Якщo ж y кiмнaтi нeмaє бaгaтo мiсця для ялинки, тo Дaрiя Цвeк рaдилa прикрaсити пoмeшкaння кiлькoмa смeрeкoвими чи ялинкoвими гiлкaми, якi, крiм тoгo, нe пoтрeбyють бaгaтo прикрaс – дoсить кiлькoх свiчeчoк, мeдiвникiв i рiзнoкoлiрнoгo дoщикy.
Хочемо нагадати, що недавно Верховна Рада призначила католицьке Різдво 25 грудня вихідним, але 2 травня – робочий день. Таким чином в Україні Різдво Христове буде відзначатися 25 грудня і 7 січня.
Прийняття цього закону, на думку його авторів, сприятиме об’єднанню та кращому порозумінню між християнськими релігійними громадами як в межах, так і за межами України, а також сприятиме оптимізації святкування Різдва Христового та Нового року.
Журнал «Локальна Історія» є першим в Україні глянцевим україномовним журналом про історію України.
Перший випуск журналу вийшов накладом у тисячу примірників у жовтні. Видання має майже 100 сторінок хорошого контенту на історичну тематику, раритетні світлини та якісну інфографіку.
У журналі з’являтимуться цікаві факти з історії, незвичні долі українців, а ще – раритетні документи і світлини.
Його автори позиціонують свій продукт, як перший глянцевий журнал про історію лише України і українців у минулому та сучасності. Журнал не буде сфокусований лише на історії Галичини.
Окрім статей істориків та журналістів, там дописуватимуть письменники, громадські діячі.
Серед авторів і героїв матеріалів наступних чисел: Оля Гнатюк, Сергій Плохій, Володимир В’ятрович, Марсі Шор, Оксана Забужко, Андрій Кокотюха тощо.
«Наш журнал – це не є якась читанка історичних статей. Історичні статті професійних істориків там займають, може, чверть, а то і менше. Ми себе позиціонуємо, як журнал про минуле і сучасне», – розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Часто історичні події подаватимуть через долі звичайних людей, містечок і сіл. А ще автори руйнуватимуть міфи, створені різними окупантами і самими ж українцями.
«За цей час нам вдалося зібрати приблизно 30 тис унікальних світлин та свідчення понад 5 тис людей. На жаль, частина із них вже відійшли у засвіти», – сказав Віталій Ляска.
Він наголосив, що видавництво цього журналу має просвітницьку мету, адже на сучасному ринку друкованої преси домінує не українська історія.
Журнал «Локальна історія» буде виходити щомісяця. Він розрахований на різну цільову аудиторію – від людей старшого віку до молоді та учнів.
«Упродовж останніх декількох місяців ми наполегливо працювали над створенням цікавого паперового видання для усіх, хто цікавиться історією. Великі інтерв’ю з істориками, репортажі, авторські колонки письменників і громадських діячів, ретро-світлини й багато іншого цікавого. Загалом – 100 сторінок цікавих та ексклюзивних матеріалів», – наголосили редактори.
Окрім того, планується запуск онлайн версії журналу, але з’явиться він значно пізніше.
*Журнал можна придбати у книгарнях «Є» та крамниці Центру Шептицького у Львові.
Львів змінювався упродовж усієї своєї історії і продовжує змінюватись зараз. У місті зникають і з’являються будинки, вулиці і мікрорайони.
ZAXID.NET порівняв фото Львова кін. XIX – поч. XX ст. з сучасними, аби зрозуміти, які зміни стались у центральній частині міста упродовж останніх 100-120 років.
На проспекті Свободи будівля Галицької ощадної каси (сьогодні музей етнографії) за 12о років майже не змінилась. Лише уважний читач знайде декілька відмінностей між історичною (1894 року) та сучасною фотографіями. Майже не зазнав змін будинок №17, де колись був Празький кредитний банк (1912 р).
Значно цікавіший вигляд в кінці XIX ст. мала площа Галицька. Сьогодні львів’яни вже звикли до п’ятиповерхової будівлі «Ощадбанку» на вулиці Галицькій, 21. Але до 1907 року на цьому місці стояв інший будинок. Теперішній «Ощадбанк» був зведений щойно у 1910 році.
А ось такий вигляд мав проспект Свободи на початку XX століття і так центральна вулиця міста виглядає сьогодні.
Площа Ринок. Дерев було трохи більше. А от перехожих так само багато, як і сьогодні.
1894 р. Площа Міцкевича (колись Марійська площа) без пам’ятника Адаму Міцкевичу. До речі, пам’ятник польському поетові з’явився тут у 1904 році.
Проспект Шевченка (колись – вулиця Академічна) і знаменита Шкоцька кав’ярня. Сьогодні тут готель «Атлас Делюкс».
А на цьому історичному фото кінця XIX ст. відсутній готель «Жорж». Насправді будівля праворуч – теж була готелем. «Жорж» у тому вигляді, якому його звикли бачити львів’яни та гості міста з’явився у 1900 році. Кам’яниця №15 на площі Галицькій на розі із проспектом Шевченка була збудована в 1872 році для Галицького акціонерного іпотечного банку.
