Не всі знають, але 1 грудня 2009 року у Львові урочисто запустили міський рейковий автобус сполучення Сихів – Підзамче. Однак вже за півроку маршрут вирішили закрити – через нерентабельність та значну завантаженість колій пасажирськими й вантажними поїздами, через що автобус не міг часто курсувати.
В європейських країнах міська електричка – дуже популярна річ. Такий вид залізничного транспорту існує в Австрії, Швейцарії, Франції, Польщі, Данії, Австралії, Великобританії, Італії. По суті – це міська залізниця, де курсують добре знайомі нам пасажирські вагони, транспорт використовує ті самі рейки, а ще може інтегруватися в міжміське сполучення.
Міські електрички за своєю структурою бувають різних типів: лінійними – коли проходять через все місто та сполучаються з позаміськими центрами, а також у формі перетинання – коли формується своєрідне кільце в центрі, або навколо центру міста, інтегруючись разом із метро.
На своєму шляху рейковий автобус здійснював такі зупинки: Сихів — Зубрівська — Персенківка — Княгині Ольги — Коновальця — Городоцька — Львів-Головний (залізничний вокзал) — Гната Хоткевича — Підзамче. Планувалося відкриття другої черги рейкового автобуса, яка мала з’єднати головний вокзал і Рясне.
Схема руху рейкового автобуса у Львові
Вартість проїзду була 1,5 грн. Шлях від Сихова до Підзамча рейковий автобус долав за 45-48 хвилин. Рейковий автобус курсував щоденно, здійснюючи по 7 рейсів в обох напрямках. Початок роботи о 05:50; обідня перерва з 14:27 до 16:37; кінець роботи о 22:21.
Проте зважаючи на малий попит та прибутки, які не покривали збитків (такий висновок зробила Львівська залізниця), керівництво залізниці вирішило скасувати деякі непопулярні рейси.
Упродовж півроку ним скористалось 67 903 пасажири і отримали лише 84 879 гривень виручки. Натомість витрати на експлуатацію склали 1 256 000 гривень. Таким чином збитки Львівської залізниці через курсування рейкового автобуса склали 1 181 000 гривень. 15 червня 2010 року рейковий автобус скасували.
Рейковий автобус Pesa 620M на Головному залізничному вокзалі ЛьвоваРейковий автобус Pesa 620M на станції Львів
Про відновлення цього проєкту говорять вже не один рік. Наприклад, за радянських часів у Львові хотіли збудувати підземний трамвай, але під час будівництва почала просідати земля, руйнувалися будівлі.
Однак міська електричка є менш затратною за інвестиціями та є дуже хорошою альтернативою метро. Але при тому все рівно вимагає великих фінансових ресурсів та часу.
Міська електричка також в перспективі могла би спокійно інтегрувати станцію Давидів. Там живе дуже багато людей, які їдуть до Львова. А далі відбувається інтеграція з Малеховим, Сороками-Львівськими, Ямпілем, Запитовим, Брюховичами.
Колію можна продовжити до Зашкова, Куликова і звичайно, в такі села, як Рудно, Зимна Вода, Басівка, Пустомити. Люди отримали би можливість зручно добиратись не тільки на работу, а й в зону рекреацій: на озеро Наварія, в Брюховичі.
Про коріння актора Пола Муні відомо не всім, та це єдиний актор – виходець зі Львова, який отримав «Оскар». Археолог та доктор історичних наук Микола Бандрівський пропонує львів’янам відзначити 130-ліття від дня народження Муні: «мусимо признаватися до тих неймовірно талановитих галицьких блискіток, які розлетілися по цілому світу і вже там давали перші паростки свого таланту», розповідає Микола Бандоівський.
Чоловік, якого ви бачите на світлині – колишній львів’янин, а згодом – всесвітньо знаний актор Пол Муні (ім’я при народженні – Фредерік Мешілем Маєр Вайзенфройнд – Ред.) І, власне, у фільмі «Обличчя зі шрамом» (фільм 1932 року, за яким актор став найбільше відомим – Ред.), кадр з якого перед вами, він грає роль чиказького гангстера.
На сьогодні Пол Муні є єдиним актором – вихідцем зі Львова, який отримав «Оскар» (лауреат премії Оскар («найкращий актор») за фільм «Історія Луї Пастера», 1936 – Ред.)
Про львівський період життя Пола Муні відомо небагато: знаємо, що народився він 22 вересня 1895 року в родині Вайзенфройдів, яка здавна проживала у нашому місті, а вже через п’ять років уся їхня сім’я емігрувала зі Львова до США (спершу вони оселилися у Клівленді, а опісля – у Чикаго).
А вперше Пол Муні почав грати у виставах у дванадцятилітньому віці. Було це так: якось в театральній труппі, в якій грали його батьки, виникла потреба замінити актора, який грав… старезного дідугана. І нікого іншого не було на той момент, окрім їхнього сина. Отож, маючи за своїми дитячими плечима мінімальний акторський досвід, але й неймовірну впевненість, маленький Пол вийшов на сцену… Так, він відіграв свою роль. Але! Що то була за гра! Глядачі просто шаленіли від його вміння перевтілюватися і ніхто тоді не хотів вірити, що роль отого «старого» так блискуче зіграла фактично дитина…
І наприкінці: знаєте, що я собі подумав? Наступного року виповнюється 130 літ від дня народження Пола Муні. То чому б львівським театрам та й галицьким кінематографістам в цілому не відзначити цю дату, але в якийсь поважний і водночас цікавий спосіб.
Бо, зрештою, мусимо признаватися до тих неймовірно талановитих галицьких блискіток, які у свій час розлетілися по цілому світу і вже там – на нових землях, вкорінившись, давали перші паростки свого таланту…
У Львівському скансені взялися за реставраційні роботи одного з центральних об’єктів музею – школи з села Бусовисько на Самбірщині. Про це повідомили на сторінці Музею у Facebook, передає Твоє Місто.
«Поки зима дещо втратила свої позиції і надворі потепліло, працівники Львівського скансену відновили реставраційні роботи!», – зазначили там.
Працівники вже замінили підлогу та зняли шар старого вапна у «вчительській вітальні». Побілять стіни також у навчальному класі та шкільному коридорі.
Цікаво, що ця школа, побудована за типовим планом галицьких шкіл у 1880 році, має свою унікальну історію та особливості. У класі школи стояла так звана «віслюча парта» без лавки – її використовували для покарання несумлінних учнів. Біля школи був город, який використовували для того, щоб навчати дітей веденню господарства та «гімнастичне боїще» для дитячих забав.
В такій школі колись мешкав вчитель, у його розпорядженні були вітальня, спальня, кухня і комора.
Вчитель одночасно працював з учнями двох класів, чергуючи завдання. На уроках вчили рахунки, польську і українську мови, закон Божий, опановували базові знання з географії, історії і фізики.
До слова, реставраційні роботи зараз тривають, але вже до свят Великодня оновлена школа скансену планує відчинити свої двері для відвідувачів.
Колись сюди сходилися на водопій величні зубри. Потім тут пролягав торговий шлях з красивими костелами по селах. Зараз це мальовнича долина, що ідеально могла б підійти для пізнавальної еко-мандрівки. RDZS.org зробив матеріал про стан річки Зубра по всій її довжині.
Зубра – друга за величиною річка, що бере початок на території Львова. На відміну від давно закритої в колекторі Полтви, Зубру ще можна врятувати. Вона належить до басейну Чорного моря, її довжина 40-43 км, ширина русла 2-5 метрів і глибина до одного метра.
Витік зі Львова
Річки Зубра починається у м. Львові зі ставів на вул. Вулецькій, це бічна вул. Зеленої.
Витік річки Зубра на карті Львова
Далі вона підземним колектором тече вздовж вул. Манастирського, попри озера на вул. Райдужній і аж до ринку Нижній Шувар.
Так виглядає перехід надземної річки Зубра в підземну біля вул. МанастирськогоОсь той самий колектор річки Зубра, вид з поверхні. Хтось прорубав у ньому диру для дренажу свого городуПідземна частина річки Зубра на карті Львова. Інформація з відкритих джерелТа ж річка Зубра, вид з-під землі
Біля ринку Шувар річка Зубра, нарешті, бачить сонячне світло.
Вихід річки Зубра на поверхню біля ринку Нижній Шувар
Через парк Івана Павла ІІ проходить мальовнича відкрита ділянка р. Зубра. Тут протягом сорока років існував став площею 20 га “Сихівське Озеро”. Потім він замулився і був спущений. Зараз річка пробила собі русло в мулі, відтак береги часто є досить уривчасті. Ось гарна стаття про цей став.
“Сихівське озеро” на карті Львова: колись і тепер
Кілька років тому розпочався проект щодо виявлення і переключення незаконних приєднань побутової каналізації у р. Зубра. Ситуація і за аналізами води, і “на око” (вірніше на ніс) виглядає значно кращою ніж була раніше. Але до кришталевої чистоти ще далеко.
Так виглядає відключена врізка каналізації в річці Зубра, 2023 рік
Ось тут річка Зубра покидає місто Львів. На жаль, зараз вона і надалі мало чим відрізняється від типової річки вонючки.
Відкрита частина річки Зубра у Львові
Село Зубра
Село Зубра побудовано обабіч річки яка завжди була його центром. У 18 ст. біля церкви все ще існував мальовничий став.
Церква Св. Параскевії на березі р.Зубра
Протягом останнього століття ландшафт села сильно змінився. Об’їздна дорога Львова розділила його на дві частини. Русло було кілька разів стрямлене. В долині добудовано багато будинків.
Річка Зубра в однойменному селі Зубра
Внаслідок сильного забруднення, мешканці села намагаються відгородитися від річки. Те, що могло б об’єднувати громаду у велику рекреаційну зону, наразі лише відлякує.
Село Жирівка
Між селами Зубра та Жирівкою немає прямого автомобільного сполучення, прийдеться робити гак через с. Кротошин. Територія тут малозаселена, тож річка має свою долину і досить багато важкодоступної заболоченої території. Власне ця територія і забирає на себе основні забруднення зі Львова та віддає далі значно чистішу воду.
Важкодоступні плавні річки Зубра
Кілька років тому в Жирівці відбулася “очистка, поглиблення та випрямлення русла”. Хоч ця процедура і популярна серед громад, але вона є жахом для екологів та природоохоронців.
Люди, бачучи стан річки з усім нанесеним сміттям, замовляють екскаватор. Він витягує з річки не лише сміття і наноси продуктів переробки стічних вод, але й всю прибережну рослинність. Мотивація проста: щоб ті “пляшки і кульочки” ні за що не чіплялись.
Річка Зубра в селі Жирівка
Такі швидкі рішення вбивають здатність річки до самоочищення вод. Враховуючи, що практика скидання відходів і стоків у річку нікуди не дівається, то вже через кілька років проблема забруднення вертається в ще гіршому вигляді. А знищене довкілля відновлюватиметься десятиліттями.
Села Вовків і Загір’я
Територія тут гориста і дуже мальовнича. На місці колишніх ставів утворилася заболочена долина, що ДУЖЕ навіть добре. Адже річка має десь розливатися. Болото це гуд і як з точки зору зменшення ризиків затоплень населених пунктів, так і з точки зору самоочищення та збереження води й біорізноманіття.
Річка Зубра в селах Вовків та Загір’я
Також, в цих краях є кілька старих та дуже атмосферних закинутих костелів. Ними, навіть, проходить туристичний маршрут.
Села Кугаїв та Підтемне
На додачу до переваг попередньої ділянки, тут маємо ліси, що з обох берегів підходять впритул до річки. Відтак, кількість води в руслі стрімко зростає. Тепер Зубра вже має вигляд повноцінної річки, аж до п’яти метрів завширшки. Вода прозора і приємно пахне. Проте сморід, з водовідвідних канав, все ж можна почути. На жаль, септиками по селах мало хто користується.
Скид у річку Зубра в с. Кугаїв
Наразі екологію рятує тільки те, що це дійсно дуже малозаселені території. Проте, зараз триває ремонт дороги та розпаювання землі. То ж скоро все може змінитися.
Річка Зубра в селах Кугаїв і Підтемне
Тут, власне, важливо у правильний спосіб проводити розвиток території, якщо той розвиток є неминучим.
Села Раковець та Новосілка
Тут, з одного боку, теж “вирівняли і прокопали” русло, років п’ять (на око) тому. Проте в цих селах долина річки досі є збережена та нерозорана, а поруч ще й прилягають ліси.
Річка Зубра в селах Раковець та Новосілка
До речі, цікаво порівнювати площі лісів у 18 ст. і зараз. Найбільше моє здивування в тому, що вони переважно співпадають. Лісів стало лише трішки менше, а оранки чу-чуть більше. Також, здається, зникли пасовища.
В селі Раковець є цікавий закинутий костел Св. Валентина.
Закинутий костел Святого Валентина, який потрібно рятувати
Села Красів та Бродки
Від Красова, як на мене, починається найсумніший відрізок річки Зубра. Русло тут стає максимально прямим, береги повністю розорані впритул до води.
“Випрямлена” річка Зубра в с. Красів
Чому це погано? Ну, як мінімум, тому, що з оранки в річку постійно потрапляють частки грунту, залишки добрив і пестицидів. Все це значно погіршує якість води. Крім того, таке землекористування забирає територію у дикої природи, руйнуючи біорізноманіття та стійкість середовища.
Облаштування пасовищ вздовж берегів річок протягом віків було добрим варіантом застосування територій долин річок. Він був дружній і як для людей та їхнього господарства, так і для довкілля.
Річка Зубра в селах Красів та Бродки
Проте, останні десятиліття кількість худоби, що перебуває на вільному випасі, невпинно скорочується. То ж колишні пасовища перетворюються на поля або заростають інвазійними рослинами (тим же борщовиком).
Святе джерело в селі Суха Долина, що живить Зубру
Села Демня та Задорожнє
Разом з Зуброю, мальовничими селами переміщуємося по інший бік “Стрийської траси”. Порівнюючи з картою 18-ст, ландшафти довкола села Демня дуже сильно змінені та, практично, не впізнаються.
Ліси та найбільша заплава Зубри перетворилися на оранку. Відповідь, чому так сталося, варто шукати серед руїн колгоспів поблизу села Демня. Де не було колгоспів, села, здебільшого, збереглися в їх історичних ландшафтах
Проте, саме село є дуже мальовниче та має добре збережений покинутий костел і каменоломню. В Демні з моста можна вповні оцінити всю ширину річки Зубра.
Повноводна ріка Зубра в центрі с. ДемняНеоготичний костел Матері Божої Ченстоховської в с. Демня
Озеро Задорожнє не має відношення до Зубри (хіба в Зубру йде перелив води, коли є надлишок). Але озеро підходить практично впритул до річки. Зубра тут перебуває в стані “хащі”.
Хащі річки Зубра коло оз. Задорожнє
Хащі – це, як і “болото”, ще одне таке характерне слово, яке більшість людей вживають у негативній коннотації, проте люблять екологи та природоохоронці. Ці хащі не є чимось природним, а, радше, способом природи та річки відвоювати своє місце для біорізноманіття. Наявність тут мертвої деревини це також добре для природи. Якщо природу вже загнали у вузький коридор, то не треба їй, принаймні, хоч тут заважати.
Прозора вода в озері Задорожнє – “Байкал”
Були здивовані чистотою води в Задорожньому. В чому секрет?
Місце зливу річки Зубра в Дністер
Ось ми і завершили нашу подорож. Місце злиття Зубри та Дністра знаходиться в с. Устя неподалік закинутої насосної станції. Сюди є сільська дорога і можна припаркувати автомобіль.
Місце злиття Зубри та Дністра і закинута насосна станція, яка колись брала воду для цементного заводу. Темніша вода в Зубрі.
На старій карті видно, що Дністер колись мав значно більше поворотів ніж тепер, а Зубра впадала в нього у зовсім іншому місці. Зміна русла була ініційована самим графом Скарбеком.
У середині XIX століття з’явився австрійський державний проєкт випрямлення річища Дністра. Відповідні роботи тривали ще й після Першої світової війни. Внаслідок зміни річища частково вивільнилися ділянки для сільського господарства, але вони лишилися непевними: часті повені заливали село, вода забирала покоси і готові копиці сіна, картопля восени гнила на полях. На місці старого річища залишилося чимало стариць, де утворилася унікальна заплавна екосистема. Щойно у 1980-х рр. для упорядкування Дністра було збудовано систему дамб. (с)
Впадіння р. Зубра в р. Дністер колись і тепер. Старе місце впадіння позначене чорним кружечком
Коли зараз бачиш Дністер буквально в кількох сотнях метрів від місця впадіння Зубри, розумієш наскільки іншого масштабу ця річка. В такої річки заплаву відбирати вже дуже небезпечно і на це потрібні століття. На жаль, від змін ландшафту найбільше страждають малі річки. Саме до їх збереження зараз і прикута увага природоохоронців. Часто долини малих річок стають частинами “Смарагдової мережі” – мережі природоохоронних територій, що створюється на виконання Бернської Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі.
Повноводна річка Дністер коло Миколаєва
Цікаво, що в залежності від пори року, різниця у кольорі води між Зуброю і Дністром то є, то її немає. Риба тут водиться, місце для намету є. Тож, можна підбивати підсумки.
Підсумки
Ми здійснили експедицію шляхом річки Зубра, від її витоків у Львові і до місця впадіння в Дністер. Місцевість дуже цікава, різноманітна, доступна по висотах і має чимало ландшафтних та культурних магнітів. Це мальовничі пагорби, ліси та галявини, дуже гарні і, на жаль, критично занедбані костели, чимало столітніх дерев. Тут вже є розроблений веломаршрут, проте наразі облаштований лише вказівниками.
Річка Зубра, незважаючи ні на що, жива! Але подальший розвиток території не може відбуватися без врахування “інтересів” річки. Стан Зубри можна поділити на три відрізки:
Від витоку з дощового колектора на території ринку Шувар і до віддалених частин с. Зубра. Тут річка протікає через щільну забудову, долина більше не читається на місцевості. Вода має синій відтінок і характерний запах. Незважаючи на те, що побутова каналізація Сихова насосними станціями перекачується до колектора Полтви, відчутна кількість стоків все ж потрапляє в Зубру.
Від с. Жирівка і до с. Красів русло збереглося у відносно природному стані, долина майже всюди ціла, річка живиться потоками з лісів. Завдяки тому, що втручання людини тут є значно меншим, річка самоочищується практично до повної прозорості.
Від с. Красів і до місця впадіння в Дністер русло є повністю спрямлене, а долина максимально розорана.
Одна з приток р. Зубра біля Арени-Львів. Такою могла б бути вся річка, якби в неї не гадили
Річку Зубра мешканці місцевих сіл (як і міста Львів) не вважають за цінність. Скоріше перепоною та територією, яку неможливо повністю використати в господарських цілях. Внаслідок забруднення воду теж вже давно не беруть. Ми не знайшли жодного задуманого місця відпочинку на річці Зубра. У Львові ж її просто закрили в колектор і забули.
Закриття притоки р. Зубра під землю для створення комерційної ділянки, 2023 рік. Тут, між іншим, тече чиста вода
Сім’я, що подарувала Речі Посполитій чи не останнього короля, влада якого була таки королівською.
Сім’я, що залишила нам одні з найкращих і найвідоміших зразків замкової архітектури на заході України.
Деякі з них милують око й захоплюють, а про вигляд інших “за Собеських” доводиться тільки здогадуватись.
1. Олеський замок
фото Karpatium
Саме тут у 1629 році народився майбутній король Ян ІІІ Собеський. Замок належав його діду Івану Даниловичу, за якого набув сучасного вигляду. Цікаво, що Олеський замок перейшов у спадок тітці Яна ІІІ, а не його матері. Проте саме король на початку 80-х рр. ХVІІ ст. виплатив борги за замок й узяв його у свої руки. В цей час Олеський замок відремонтували. Пізніше він перейшов у спадок сину Яна ІІІ – Якубу.
Олеський замок належить до семи чудес України. Вперше згадується ще у ХІV ст. У другій половині ХV ст. замок перестав бути оборонним пунктом, його використовували як резиденцію. З 70-х рр. минулого століття проводиться відновлення Олеського замку, через що його стан задовільний.
Тут знаходиться відділення Львівської галереї мистецтв. Зокрема, саме тут є цінна колекція дерев’яних скульптур Йогана Георга Пінзеля.
2. Підгорецький замок
фото pidhirtsicastle.org
Чорний мармуровий стіл, на якому хрестили майбутнього короля, знаходився саме у цьому замку. Збудував його батько короля – Якуб Собеський у 30-40-ві рр. ХVІІ ст. на місці давніших укріплень. Замок був і фортецею, і місцем для проживання. Підгорецький замок подарували Яну ІІІ, який здійснив його ґрунтовну реставрацію.
З 2008 року він належить до 100 пам’яток світу, що потребують негайної реставрації, має форму квадрата і фасад, на якому чітко простежується “французький слід”.
За довгою алеєю біля замку знаходиться костел Воздвиження ХVІІІ ст.
Біля замку міститься колишня корчма-заїзд ХVІІІ ст. із сонячним годинником на стіні. Стверджують, що свого часу тут зупинявся Оноре де Бальзак.
Зараз Підгорецький замок належить Львівській галереї мистецтв. Тут проводяться реставраційні роботи.
3. Золочівський замок
фото Золочів Вечірній
Збудований на місці старого дерев’яного замку батьком короля – Якубом Собеським. Він є добре відреставрованим і до нашого часу збереглися:
Великий житловий палац. Найбільш цікавий тим, що тут була встановлена не тільки система опалення, але й перша система каналізації. Вона складалася з шести туалетів, які збереглися досі. Каналізація діяла наступним чином: вода з даху текла до унітазів ринвами, а далі нечистоти зносило стічними водами у вигрібну яму.
Китайський палац. Збудований Яном ІІІ для його коханої дружини Марисеньки. Так він її називав, натомість, повним її ім’ям було – Марія Казимира Луїза де Лагранж Аркен. Марисенька – француженка, яка народила королю чотирнадцятьох дітей. Часто бувала у Золочеві у 90-х рр. ХVІІ ст.
Знову ж, тут розміщений відділ Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Григоровича Возницького.
4. Жовківський замок
фото v-mandry.com
Жовківський замок був резиденцією Яна ІІІ. Саме в цей період спостерігається найбільший його розквіт. Ян ІІІ і тут прагнув догодити своїй королеві, через що заклав парк на південний захід від замку з фонтаном по центру, над ставом поза парком розмістили поміст з двома павільйонами лазень, а між ними збудували фонтан.
Замок збудували на межі ХVІ – ХVІІ ст. Палац розміщувався у південно-західній його частині. З кінця ХVІІІ ст. розпочався занепад Жовківського замку. Та й зараз його стан плачевний (ще на початку ХХІ ст. тут знаходились заселені житлові квартири). На даний час для огляду доступні:
внутрішнє подвір’я;
музей у східній вежі замку.
Решта будівель знаходяться на реставрації.
5. Яворівський замок
фото zamki-kreposti.com.ua
Так склалося, що найулюбленіші замки короля зараз знаходяться у найжалюгіднішому стані, або не існують взагалі. Таким є Яворівський замок, від якого залишились тільки:
один павільйон. Таких павільйонів збудували кілька спеціально для гостей, які з’їжджалися до Яворова у 1684 році, для святкування віденської перемоги Яна ІІІ. Збережений павільйон у народі називають “замочок Собеського”;
одна зі скарбниць, точніше вхід у її підземелля.
Ці споруди розміщені на території військової частини, що обмежує доступ до них.
Відомості про замок зустрічаються ще у ХV ст. За Яна ІІІ його укріпили бастіоном та ровом з водою. Замок був невеликим з двоповерховим житловим дерев’яним будиночком, окремими будівлями стояли кухня, а також лазня з фонтанами. Деякий час тут навіть працював королівський монетний двір, а за Яна ІІІ розквітав італійський парк. З середини ХVІІІ ст. замок почав занепадати.
6. Поморянський замок
Замок купив батько Яна ІІІ, саме він зробив з нього укріплену фортецю. Сам Ян ІІІ двічі відновлював замок після турецько-татарських нападів. Коли Поморянський замокперейшов у спадок дітям Собеського, то почався його занепад.
Після Першої світової війни замок відремонтували Потоцькі. Не зважаючи на те, що тоді Поморянський замок був у відмінному стані, в роки Другої світової війни, та й пізніше, був сильно зруйнований. Зараз він у дуже поганому стані. Збереглися:
два двоповерхові корпуси;
кругла кутова вежа;
південний корпус з відкритою галереєю (датується ХVІІІ – ХІХ ст.).
Як відбувалося Водосвяття 90 років тому – у 1934 р. Про це дізнаємося з публікації у щоденній газеті “Діло” (№16 від 21 січня 1934 року). Текст оригіналом.
Свято Йордану
Ілюстрація з щоденника “Львівські вісті”, ч. 10, 1942 р.
Львів, 19 січня 1934. Цьогорічне Свято Йордану у Львові пройшло таксамо величаво, як і попередніми роками. Сприяла його величі прегарна погода (4 степені тепла!), тому не диво, що львівський ринок заповнився тисячними масами, які співали з пієтизмом колядки і щедрівки підчас цілого свята.
Чину водосвяття довершив біля криниці на проти аптики Терлецького Преосв. д-р Іван Бучко в численній асисті вищого й нижчого духовенства. Співав дуже гарно великий хор богословів. Водосвяття закінчилось многолітствіями.
Йордан у Львові, 1930 р.
Опісля рушив довкола ринку процесійний похід, у якому йшли процесії поодиноки львівських церков під проводом своїх священиків. У тому поході грали орхестри «Зорі» і «Волі» та співали хори. Окрему велику ґрупу творили питомці Духовної Академії зі своїм хором, за яким ішло двома довгими рядами духовенство, а серед нього Преосв. Бучко, що кропив вірних свяченою водою. Замикали похід представники центральних українських установ (на жаль, ледви кількох) і маси народу.
Свято виглядало імпонуюче і взяло в ньому участь кількадесять тисяч людей. А після відходу процесій вірні ще довго-довго товпилися біля криниці, аби набрати собі свяченої води.
Йордан у Львові, 1937 р.
Біля статуї на Марійській площі відбулося в тому самому часі свято Йордану для вояків греко-кат. обряду львівського ґарнізону. Чину посвячення води довершив о. Стеткевич в асисті військових капелянів о. Бомбаса та о. Мидляра. Свято закінчилося благословенням вояків, якого доконав о. Стеткевич, перейшовши вдовж рядів.
На цьому святі були представники цивільної та військової влади: в імені воєводи кадр. Кшивошинський, від військовости ґен. Чума, віцепрезидент міста д-р Кубаля, гор. староства Клімув, делєґації Ставропіґії, централі староруських кооператив і ін. староруських установ.
Свято Йордану для православних відбулося в православній церкві при вул. Францішканській.
6 січня зустрічаємо свято Водохреща (19 січня за юліанським календарем). У Львові його святкують вже дуже давно, але традиції і урочистості немало змінилися за сотні років.
Як відзначали свято сто років тому.
Традиції у Львові
6 січня, на свято Водохреща, або ж Богоявлення, у Львові влаштовували чимало урочистостей. Традиція святкування цього свята, а однак значно відрізнялася від західної. В римо-католиків взагалі не було заведено відзначати день, коли Ісуса хрестили у ріці Йордан.
Що цікаво, за Австро-Угорських часів святкування незвичного для західної Європи свята не тільки не заборонили, а й навпаки: в урочистостях були зобов’язані брати участь усі високопосадовці незалежно від їхнього віросповідання.
Отож 6 січня у Львові, Станиславові – нині Івано-Франківськ, Перемишлі та Кракові на головних площах збиралося чимало людей. Окрім містян та чиновників, там були і військові – вони шикувалися неподалік від основного скупчення людей і салютували чотири рази.
Що писала преса
Усі урочистості того дня у Львові починалися з відправи у Преображенській церкві на вулиці Краківській. Після цього люди поступово йшли до площі Ринок з боку вулиці Руської – там стояв вівтар, прикрашений ялинками.
“Однією з найважливіших урочистостей у східній Церкві є свято Богоявлення або Йордану, яке поєднується із традиційною церемонією освячення води. У той день навіть у найменшому поселенні, де є церква, проходить урочиста процесія до ріки, потоку чи бодай до громадської криниці, де священник виконує ритуал освячення води, яку після того віряни начерпують, будучи переконаними, що вона набуває чудодійних властивостей”, – писали у краківському часописі Nowości Illustrowane 1911 року.
“Цього року урочистості Йордану відбулися у Львові за звичним церемоніалом, але з надзвичайно великим напливом громадськості, завдяки цьогорічній м’якій зимі. Після відправи богослужіння у церкві на вулиці Краківській процесія вирушила на площу Ринок, де біля однієї з криниць, над якою спорудили вівтар, митрополит Шептицький виконав акт освячення води. В урочистості взяли участь представники влади на чолі з намісником доктором Бобринським, репрезентанти крайової та міської влади, військові, натовпи вірян і просто цікавих. Почесну варту виконував підрозділ 30-го піхотного полку, який виконав приписані в цей день салюти”.
Після того, як священники закінчували обряд освячення води, вони спершу подавали її світським високопосадовцям, а вже після цього воду могли набирати усі. Львів’яни тоді не тільки забирали додому воду; великою удачею було також і прихопити гілочки ялинок, якими прикрашали вівтар.
Також у багатьох селах східної Галичини розповсюдженим явищем було встановлення хрестів з криги біля вівтарів. Сучасна ж традиція купання в ополонці, яка здається зараз звичною, тоді вважалася дикунством, яке існує тільки в далеких селах росії.
Чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден із керівників антикомуністичного підпілля не очолював його шість із половиною років поспіль. “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року.
Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича – відділ Львівського історичного музею в селищі Білогорща (входив донедавна до Залізничного району Львова, вул. Білогорща, 76а).
Це музей меморіального типу присвячений постаті головного командира УПА Романа Шухевича, знаходиться в будинку де він загинув. Музей відкрито 23 жовтня 2001 року коштом Товариства вояків УПА у США імені генерал-хорунжого Тараса Чупринки.
На жаль, 1 січня 2024 року, у день народження Степана Бандери, росіяни знищили Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича на околиці Львова та пошкодили університет в Дублянах, де 100 років тому навчався Степан Бандера.
Руїни музею
Історія
Зранку 5 березня 1950 року емґебісти оточили будинок учительки Наталки Хробак у Білогорщі та ще чотири будинки, у яких, за припущеннями чекістів, міг переховуватися Роман Шухевич, Головний Командир УПА. Для оточення зібрали більше семиста бійців внутрішніх військ.
Одним з будинків був саме той, де і справді перебував генерал. Мешканців розбудив стукіт у двері. Зв’язкова Галина Дидик підійшла до дверей і побачила кількох озброєних, з готовою для пострілу зброєю чоловіків.
Галина відчинила, розраховуючи, що за той час, поки допитуватимуть її чи проводитимуть обшук, командир зможе вирватися. Емґебісти вивели її на другий поверх, посадили на стілець і, притримуючи, почали допитувати, хто ще є у хаті. Галина голосно, криком відповідала, сигналячи таким чином тривогу. На той час командир уже встиг заховатися.
Схованка мала ту перевагу, що в ній було добре чути, що діялося ззовні. Зі звуків командир зрозумів: єдиний шанс уціліти – хоч і мінімальний – це прориватися. І він пішов у свій останній бій…
В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Хоча насправді останню кулю Провідник випустив у себе сам – у наглухо оточеному домі в нього не було шансів… Але здаватися живим він не хотів і не міг.
Спочатку з-за перегородки з-під сходів пролунали постріли. Потім вискочив худорлявий невисокий рухливий чоловік. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої загинув майор держбезпеки Ровенко. При спробі прорватися Шухевич зіткнувся з підполковником Фокіним, який вистрелив і, вірогідно, поранив повстанця.
Таким був розв’язок фінального епізоду однієї з драм детективу, який розпочався ще влітку–восени 1944 року. До цього Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках…
Уперше чутки про загибель Головного командира поповзли у 1945 році – вороги запідозрили, що Шухевич загинув на Волині під час облави.
Наступна така інформація з’явилася восени 1947 року. 10 вересня того року в Станимирському лісі біля Глинян було відкрито криївку, де переховувалося п’ятеро повстанців. Під час захоплення криївки усіх було вбито. У одному “впізнали” Романа Шухевича.
Для перевірки даних фотографію вбитого показали тим, хто його добре знав: колишньому членові Проводу Степанякові, колишньому охоронцеві, дружині Наталії, ще кільком людям з близького оточення командира, які перебували на той час в руках НКВД.
Усі вони заявили, що хоча людина з фотографії справді подібна на Шухевича, все ж не настільки, щоб напевно стверджувати, що це саме він. Наталя Шухевич категорично заперечила, що вбитий саме її чоловік.
Чекісти інколи втрачали слід, інколи знову натрапляли на нього.
“До осені 1948 року переховувався у керівника Львівського крайового проводу ОУН “Федора”, потім відбув до колишнього керівника крайового Проводу ОУН “Захід – Карпати” у Перегінський район Станіславської області, звідки повернувся до Львова і взимку переховувався на невідомих органам МҐБ явочних квартирах…” — ось що писалося у довідці про вірогідне місце перебування розшукуваного.
За даними тих же органів, увесь теплий період 1949 року командир перебував в Ілівському лісі на Миколаївщині.
На зиму 1949—1950 року Роман Шухевич подався у село Білогорща біля Львова. “Хата” (так в УПА називали конспіративні квартири) у Білогорщі була підготовлена ще 1947 року, а перебралися туди після провалу підпільної квартири у Грімному.
Провідник ОУН у Городоцькому районі “Юрко” сконтактував зв’язкових Романа Шухевича з господинею будинку у центрі села Нусею Конюшик.
Будинок, у якому Роман Шухевич прийняв свій останній бій
Там “легалізувалася” Галина Дидик у ролі домашньої робітниці у домі вчительки. Будівля мала два поверхи – внизу були кухня та кімната, де вчителька приймала гостей, а на другому поверсі, де містилася спальня і ще одна чи дві кімнати, могли спокійно перебувати підпільники.
У будинку, як і повсюди, де осідав командир, влаштували криївку — під сходами на другий поверх. У разі небезпеки там ховали все небезпечне і самого квартиранта, якщо він був у домі.
Про цю криївку знали дві зв’язкові Романа Шухевича — Галина Дидик, яка постійно перебувала в будинку, та Дарія Гусяк, яка свого часу допомагала в організації цього схову, але навідувалась тільки іноді.
На той час Дарка вже була на обліку в органів, які знали про її справжню роль у підпіллі, тож у випадку арешту, згідно з правилами конспірації, всі мешканці мали негайно покинути будинок.
Але оскільки Дарка не була “прив’язана” до хати постійним конспіративним зв’язком, було вкрай мало шансів вчасно дізнатися про ув’язнення.
Як виявилося пізніше, саме ця обставина і спричинила трагічну розв’язку. У перший день березня 1950 року Дарка Гусяк з’явилася в Білогорщі і розповіла, що багатьох з її знайомих, і матір також, арештовано, а сама вона під постійним спостереженням.
Командир наказав Дарці негайно виїхати зі Львова. Але перед тим вона мала залагодити ще одну справу й розповісти про результати “Анні” — Галині Дидик. Через день, у п’ятницю, планувалася зустріч двох зв’язкових. “Дарка” на неї не прийшла, що могло означати найгірше.
Треба було негайно відходити на одну із запасних квартир — тільки у Львові їх було дві. Командир відправив обох своїх охоронців перевірити надійність кожної. Сам перехід планувався у ніч на неділю, 5 березня. А поки Шухевич залишився з однією зв’язковою.
“Дарку” ж 2 березня і справді заарештували (це сталося у Львові на вул. Київській).
Два наступні дні під час допиту вона вперто мовчала. Чекісти знали, що у них в запасі лічені дні, тому вдалися до провокації — до виснаженої катуваннями зв’язкової підселили начебто таку ж саму понівечену ув’язнену.
Та завела в камері звичайну розмову — хто, звідки, за що, що питали…. Розповіла, що її заарештували чи то за зайве слово, чи то за “не такі” знайомства, а тепер, мовляв, родичі приносять їй передачі, а вона через них має контакт із зовнішнім світом і може переказувати різні відомості.
Фіктивний військовий квиток, яким користувався Роман Шухевич
Увечері в суботу адреса квартири була вже в руках працівників МҐБ. У цей час охоронці, мабуть, були на зворотному шляху після перевірки схованок. А чекісти спішно готували операцію. Рахунок пішов на години…
Передати “на волю” інформацію про свій арешт і пересторогу чимшвидше втікати для “Дарки” було найпершим пріоритетом. Зрештою, вона зважується — пише на клаптику паперу коротку записку і просить передати її Наталці Хробак у село Білогорщу. Наталка мала передати записку сестрі.
Керівництво МҐБ вимагало захопити командира живим. Роман Шухевич, навіть в ситуації очевидної безвиході, зумів укотре – і на цей раз безнадійно – поламати чекістські плани щодо себе. Наче у помсту за це, чекісти так заховали його могилу, що її шукають і досі…
Історія загибелі Головного командира, переказана вище, неодноразово описувалася як у наукових працях, так і в популярних текстах. Але “за кадром” залишається чимало цікавих обставин.
Найпершим з таких “притемнених” фактів є той, що чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден з керівників антикомуністичного підпілля не очолював його 6 з половиною років поспіль.
Генерал Леопольд Окуліцький керував польським підпіллям з 1944 до 1946 року, лідер литовських “лісових братів” керував ними 5 з половиною років, не довшим був “стаж” у лідерів підпілля Латвії та Естонії.
Василь Кук. Він замінив Шухевича на посту Головного Командира після його загибелі
Створена Романом Шухевичем підпільна система не обмежувалася традиційним військово-підпільним виміром. Не обмежувалася медичною та інформаційною службою — звичними “супутниками” партизанської армії. Існували підпільна преса та книговидання, шкільництво, правова система, діяв підпільний парламент і чітка управлінська структура.
Роман Шухевич створив паралельну радянській владі структуру і керував нею рекордний термін.Це при тому, що постать керівника у підпільній структурі є ключовою, його загибель — завжди важка втрата для всього руху: часто його вже немає ким замінити, а можливі потрясіння, пов’язані зі зміною керівництва, можуть стати фатальними.
Але кероване Романом Шухевичем українське антикомуністичне підпілля без особливих потрясінь пережило зміну керівника – ним став Василь Кук.
Полон останнього і справді став фатальним для визвольного руху як цілісної структури, але не через ґанджі у організації, а банально через нестачу сил. На той час уже були вичерпані людські ресурси та надійно перекриті канали постачання.
5 березня 1950 року Україна втратила не тільки обдарованого військовика і одного з видатних представників того покоління. Втратила передусім керівника дуже високого класу.
Настільки високого, що поєднував у собі одразу кілька іпостасей керівника як соціальної ролі – командир, адміністратор, лідер, візіонер і багато інших. І він міг проявляти ці якості у найрізноманітніших сферах – військовій, дипломатичній, бізнесовій.
Посмертне фото Романа Шухевича. На скроні видно кульовий отвір – Шухевич застрелився, щоб не датися чекістам у полон
Підтвердження цього – той факт, що створена ним “підпільна держава” існувала у всій повноті власної структури і функцій майже десятиліття в умовах винятково сильного тиску. Якби Україна здобула незалежність ще тоді, він мав усі шанси стати для українців тим, чим для турків є Ататюрк, для поляків – Пілсудський, для французів – де Голль.
Бо якщо свобода виборюється ціною загибелі тих, хто не дозволить змарнувати це скарб – ситуація перестає бути такою однозначною. Але щоб не заплутатися у спокусі релятивізму, варто пригадати, з яким ворогом мав справу Шухевич.
Це саме “якби” стає джерелом багатьох важливих і складних запитань. Чи не даремна жертва? Чи тільки цей шлях був єдиним для незалежності? Тут не обмежишся тільки аргументом про те, що свобода – такий скарб, заради якого жодні жертви не завеликі.
Радянська влада діяла за принципом: “Якщо ворог не здається – його знищують. Якщо здається — теж знищують”. Тоталітаризм за своєю природою не визнає жодної альтернативи.
Тому “совєти” зосередили у своїх руках всі можливі економічні та фінансові ресурси, тому наводнили країну “стукачами”, тому запровадили жорстокий терористичний режим, тому тримали народ “у чорному тілі”, добиваючись фокусування усіх його інтересів навколо хліба насущного, тому репресіями вибивали не те що непокору, а елементарну здатність користуватися власним глуздом і досвідом.
У такій системі просто залишитися людиною уже межувало з героїзмом і вимагало постійної боротьби з собою.
“Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року. І зберіг не тільки себе, а й створену ним мережу, яка пережила фізичну смерть свого провідника у бою, але чи пережила б, якби перебування його у полоні стала б ґрунтом для різноманітних провокацій?
У хід пішли б не тільки чутки та провокативні заклики вийти “з лісу” для тих, хто залишився, начеб від імені Командира УПА, а й значно серйозніші прийоми.
І наслідки їхнього застосування не тільки для підпілля, а й для українців у цілому були б непередбачувані. Керуючись такою логікою, стає важко розрізнити героїзм і прагматичний розрахунок.
У протиборстві з тоталітарною системою героїзмом інколи стає звичайне “ні”: адже зворотною стороною потужності системи є крихкість хитромудрих планів. Планів, які того ранку зірвали одним пострілом…
У 120-річній церкві гірського прикордонного села на Львівщині виявили криївку, в якій ховалися від облав більшовиків місцеві чоловіки, зокрема і упівці. Зараз її відновлюють і готують до включення в туристичні маршрути. Проект «БойкоМандри» реалізовує священник Роман Гром, інформує ZAXID.NET.
У селі Плоске Самбірського району, за 4 км від польського кордону, у церкві Михаїла під центральним куполом виявили схрон, де місцеві чоловіки переховувалися від облав більшовиків, їх викрили через зраду місцевого. Як розповів журналістам отець Роман Гром, про існування схованки на горищі церкви люди знали, але особливо туди не лазили, навіть боялися про це говорити.
«Напрацьовуючи маршрути за проектом “БойкоМандри”, в мене виникла ідея відновити її. Ми зробили кілька експедиційних вилазок нагору, познаходили на стінах підписи людей, написи, побутові вказівки “візьми, скажи”. Вони ще неідентифіковані і непрочитані. Знайшли також багато куль, але не гільз. Можна припустити, що це місце було також схроном зброї упівців», – пояснив ZAXID.NET отець Роман.
Після того почали розпитувати старожилів про події визвольної боротьби. За їхніми спогадами, в той час УПА агітувала місцевих чоловіків не йти служити в Червону армію, куди їх насильно мобілізовували. У селі був дуже активний визвольний рух, у Плоскому діяли відомі полководці УПА Олекса Конопадський («Островерх»), який входив до боївки служби безпеки УПА, командир тактичного відтинку «Маківка» Степан Стебельський («Хрін»). Тому біля села було багато різних місць для сховку від облав.
«Одна із таких облав відбулася на початку літа 1946 року. Двічі більшовики приходили до церкви, але не змогли знайти схрону, хоч і знали від одного зрадника про його існування. Знайшли аж тоді, коли він сам їм показав його. У криївці-схроні на той час перебувало 7 чоловіків, серед них Михайло Кравець, воїн УПА, який був поранений і перебував у селі на лікуванні. Михайла найсильніше з усіх побили, а тоді всіх хлопців скинули із хорів прямо на долівку, а потім виселили на Сибір. Там Михайло Кравець довго хворів і помер у тюремній лікарні. Про його долю стало відомо завдяки небайдужій медсестрі, яка написала лист до його батьків», – розповіли на сторінці «БойкоМандри».
Отець Роман розповідає, що за переказами старожилів, до криївки в церкві залазили з хорів за допомогою драбини.
«Там місця достатньо, там можна було перебувати довго, якщо були запаси їжі. Ми не знаємо, коли це місце почали використовувати як криївку, скільки людей там ховались і впродовж якого часу, але знаємо про конкретний випадок, коли її викрили і хто там був в цей момент», – пояснив священник.
У жовтні 2023 року у схованці провели волонтерське прибирання разом зі студентами УКУ, вичистили сміття. Ще раніше, при перекритті даху церкви, там теж знаходили цілі касети із кулями всередині. Стіни церкви пошкоджені від розриву снарядів ще у Другу світову, коли селом проходив фронт. Роман Гром розповідає, що всі п’ять шарів деревини прошиті уламками снарядів, в деяких місцях в деревині застрягла шрапнель.
Церква Михаїла у селі Плоске збудована у 1903 році, ймовірно, за проектом Василя Нагірного. Фото Альони Малашиної
Туристи зможуть відвідати церкву і потрапити у криївку під час проходження одного з трьох туристичних маршрутів «БойкоМандри». Всередині сховку можна обійти довкола весь купол церкви. Туристичний проект презентують 15 листопада. За грант УКФ створили сайт з навігацією, картами, інформаційними стендами та вказівниками за маршрутом, який можна буде пройти самостійно або у супроводі гіда.
Маршрути напрацювала ГО «Магура» для популяризації туризму у гірських громадах, локальної історії і бойківської спадщини. Засновником громадської організації є священик парафії села Мшанець Роман Гром, який розвиває туризм і впроваджує якісні зміни у громаді через соціальні ініціативи.
У львівських любовних історіях, звичайно, ж є й історія про кохання з першого погляду. У ХVІІ столітті у кам’яниці на Площі Ринок, 30 мешкала Ядвішка Лушковська, дочка збіднілого купця. 1684 року до Львова приїхав польський король Владислав Четвертий. Проїжджаючи Площею Ринок, він випадково побачив Ядвішку, яка з вікна вітала свого монарха, і закохався на все життя.
Польський король Владислав IV Ваза (1595–1648 рр.).
Король забрав красуню львів’янку до Варшави і оселив у своєму палаці. Кохання короля викликало занепокоєння і обурення у вищих колах. Папський нунцій і архієпископ вважали, що Ядвішка просто причарувала короля, і намагалися викорінити це почуття святою водою і аскетизмом. Але ці засоби не допомагали, і тоді було вирішено одружити Владислава.
Польський король невдовзі узяв шлюб із австрійською принцесою Цицилією Ренатою, дівчиною дуже серйозною і побожною. Після того, як нова королева поцікавилась, що це за особа, яка так весело сміється, Ядвішку переселили до іншого палацу. Це теж не допомогло, король постійно до неї навідувався. Тоді Ядвішку Лушковську видали заміж за шляхтича, який мав гарні маєтки у Литві. У цих місцях було чудове полювання, а король був пристрасним мисливцем і часто туди навідувався, де жив по декілька місяців.
Цицилія Рената – дружина Владислава ІV. Бл. 1642 р.
Владислав Четвертий овдовів, одружився вдруге, але свого кохання не залишив і помер на руках у Ядвішки навесні 1648 року. Вона залишилася на самоті, оточена загальною ненавистю, і подальша її доля невідома.
Автор Ілько ЛЕМКО (Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008)
