ЛЬВІВ1256

Категорія: Львова

  • Пацифікація в Галичині: як 95 років тому польська влада намагалася “утихомирити” українців

    95 років тому, 16 вересня 1930 року, польська влада розпочала в Галичині пацифікацію – поліцейську репресивну кампанію проти українського населення. “Еспресо.Захід” розповідає більше про перебіг подій та наслідки пацифікації.

    Репресивні акції тривали у вересні – листопаді 1930 року за наказом тогочасного глави польського уряду Юзефа Пілсудського із застосуванням поліції та армії. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях.

    undefined
    Пацифікація одного із сіл Галичини

    Хід подій

    Рішення про “утихомирення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції.

    Підрозділи у кількості 80–150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. З кінця вересня – початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи – полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено разом десять ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно “екзекуціями”. Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів у п’ятнадцяти повітах, а з участю війська – 168 місцевостей у чотирнадцяти повітах. Загалом проведено 5195 обшуків, “умиротворено” близько 450 сіл із 3500.

    undefined
    Сільська молодь с. Жуків коло зруйнованого під час пацифікація пам’ятника Т. Шевченку.

    Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священникам, але й всім українським установам – школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися “екзекуції” – побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась “нафта”, синька, олія, оцет. Заарештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять – тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн.

    Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
    Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків

    Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

    undefined
    Оголошення про заборону вшанування козаків, які загинули в Бою під Берестечком.

    Наслідки пацифікації

    Реакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції й армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 людей, серед них 93 школярі (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло за різними даними від 7 до 35 осіб (за словами польського історика Владислава Побуг-Малиновського, загиблих не було, тоді як, за даними українського історика Петра Мірчука, під час умиротворення загинуло 35 українських цивільних осіб. Стефан Горак оцінює кількість жертв у 7 людей).

    Під час акції було арештовано 1739 людей, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, більшість – 698 – було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій, було заарештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії – на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання.

    За словами дослідника центральноєвропейської історії Івана Гоменюка, сучасні польські історики переважно намагаються відмовчатися про події 1930 року.

    “Тому що ця брутальність і непропорційність покарань, залучення регулярного війська до приниження громадян своєї держави нікому не робить честі. Десь намагаються обійти пацифікацію, а в разі чого наголосити, що це була відповідь на диверсійні акції. Хоча їхня кількість була непропорційною тому, що відбулося під час пацифікації”, – каже науковець.

  • Той самий святий Валентин, мощі якого зберігаються у Самборі

    Однак День святого Валентина є святом із католицького церковного календаря. Такий святий жив у Римі у III ст., і на Львівщині зберігається частинка його мощей. Щороку напередодні 14 лютого у Самборі відбувається масове паломництво, розповідає Zaxid.net.

    Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі збудували у XVIII ст. за кошти українського шляхтича Іллі Комарницького. Стінопис у XIX ст. виконав Кирило Устиянович. Церква зберігає дві реліквії. Це чудотворна ікона Самбірської Богоматері, а також мощі святого Валентина – покровителя закоханих.

    Фрагмент черепа та декілька кісток святого Валентина перевезли до Самбора у 1759 році. Про те, що це автентичні останки, підтверджував документ від Папи Римського, однак він зник у радянські часи. Мощі зберігаються у скляному саркофазі. На День закоханих та на Стрітення, що раніше святкували 14 і 15 лютого відповідно, їх носили навколо церкви і виставляли для поклоніння.

    Святий Валентин був покровителем Перемисько-Самбірської єпархії. Тому, як пояснив настоятель самбірської церкви о. Богдан Добрянський, у Ватикані вирішили передати частину мощей у самбірський храм, яким опікувався святий Валентин. Фрагмент черепа та кілька кісток святого зберігають у Самборі вже 265 років.

    Ким був Валентин?

    Католицька церква вшановує кількох Валентинів, у церковному календарі день пам’яті святого Валентина є 14 лютого. Однак невідомо, якого саме. Справа в тому, що в Італії у III ст. жило два Валентини, які загинули за свою діяльність. Як пише католицький сайт Credo, один з них був священиком і лікарем з Рима, якого стратили 14 лютого за правління імператора Клавдія II Готіка (268-270). Його поховали на вулиці Фламінія, де у 350 році збудували базиліку. Другий Валентин – це єпископ з міста Терні. Він у 270 році прибув до Рима і через три роки його стратили за приналежність до християн, це було вже за часів наступного імператора – Авреліана. Єпископ Валентин з Терні таємно вінчав солдатів з їхніми коханими, яким забороняли одружуватися.

    «Ті самі імена, той самий час, та сама смерть, те саме місце поховання, та сама дата згадування – все це спричинилося до неодноразового ототожнення цих двох святих протягом історії, починаючи від найдавніших римських мартирологів. Тому сьогодні важко у деталях розрізнити, що саме відноситься до римського священика Валентина, а що відноситься до Тернійського єпископа. Не виключено також, що тут насправді мова про одну й ту ж саму особу. Одне можемо сказати з впевненістю, що покровителем закоханих слід вважати єпископа Терні, саме він є тією легендарною особою», – пише Credo.

    Церква встановила день пам’яті Валентина 14 лютого у 496 році, щоб витіснити язичницьке свято римських «луперкаліїв», свято плідності і розпусти. У часи Середньовіччя день Валентина набув романтичної аури, про нього почали писати у літературі. 14 лютого 1400 року під покровительством святого у Парижі заснували Верховний Трибунал любові, який мав вирішувати справи щодо подружніх контрактів, зрад, насильства над жінками. А у 1699 році святого Валентина вже почали вважати чудотворцем і цілителем від різних хвороб.

    За легендою, першу «валентинку» написав сам Валентин, а найдавніша збережена любовна записка датується XV століттям. Карл з Орлеана після програшної баталії сидів в ув’язненні у Лондонській вежі і звідти писав записки до своєї дружини: «Я вже згорів від любові, моя найсолодша Валентина… » і підписав її «Твій Валентин». Звичай висилати «валентинки» масово поширився в англосаксонських країнах у XIX столітті. Потім свято комерціалізувалося, це триває і до сьогодні.

    Частини мощей Валентина, крім Самбора, зберігаються також у Терні і Тоскані. До самбірського храму найбільше паломників приїжджає саме 14 лютого.

    Щоб не відставати від греко-католицької церкви, у самбірському костелі Івана Хрестителя на вхідних дверях повісили замок, торкнувшись якого людина зможе одружитися. Звісно, легенда розрахована на туристів, а не віруючих християн. Однак місто однозначно варте того, щоб його побачити і без віри в чудеса.

  • «Зима тривала пів року, а снігу було по коліна…»: Спогади львів’ян про те, якою колись була найхолодніша пора року

    Це зараз ми звикли до помірних європейських погодних умов взимку: трішки снігу притрусить, а потім мінусова температура знову змінюється на «плюс». А колись, як пригадують львів’яни, зими були справді суворими.

    Про те, якою була найхолодніша пора року і як відзначали зимові свята у Львові раніше, про це розповідає ІА «Вголос».

    Зима у Львові, 1932 р.

    Уродженці Львова Євгенії зараз 70, і зим у рідному місті вона побачила справді чимало. Тож жінка з упевненістю стверджує: колись зими були суворішими.

    «Коли я ще маленькою була, то температура взимку сягала до 22-25 градусів морозу. Снігу так багато падало, що двірники збирали його у спеціальні корита й у каналізаційні люки скидали. А у дворі, в якому я жила, пам’ятаю, липа висока росла. То той сніг скидали в кучугури, і вони були вищими за ту липу», – розповідає львів’янка.

    Італійський дворик у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського

    За її спогадами з дитинства, колись зима тривала ледь не до початку квітня: тільки тоді все починало танути. Втім уже у 20-х числах цього ж місяця, навпаки, ставало так тепло, що можна було спокійно брати купальник і йти «ловити» засмагу.

    «Хоча й аномалії теж були в ці роки. Пам’ятаю, як я ходила десь у 9-ий чи 10-ий клас, у двадцятих числах квітня так снігу насипало, по коліна. Але потім той сніг кілька днів полежав і розтанув. Дивно так було…» – додає пані Євгенія.

    Міський арсенал у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського

    Аномальною була й зима у 1974 році. Як розповідає львів’янка, тоді у лютому так потепліло, що люди ходили легко вдягнені. Було таке враження, наче у місто прийшла весна.

    «Потепліло, сніг розтанув і було так тепло, що навіть в газетах писали про те, що десь суниці зацвіли. Люди без зимових курток ходили. А потім знову прийшли морози», – каже вона.

    Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    У пам’яті деяких львів’ян міцно засіла й сувора зима 1997 року. Кажуть: тоді сніг лежав десь приблизно пів року та розтанув аж за тиждень до Великодня. Цю зиму мешканці навіть жартівливо прозвали «льодовиковим періодом». Бо ж засипало місто тоді справді так, неначе зима не закінчиться ніколи.

    «Я жила тоді у Сокільниках, то мою хату узимку 1997-го замело снігом по самі вікна. Сенбернара пів зими тримали в хаті, бо він з двору просто топав на вулицю гуляти: сітки не було практично видно, тому він просто переходив її по снігу. А пес великий – люди трохи боялися. Пам’ятаю, що чи то 3, чи 5 листопада ще їздили з класом на екскусію в Олесько, були всі в легких осінніх куртках, а за два чи три дні настали сніги і морози – й так до кінця березня», – розповідає мешканка Львова Наталія.

    Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    У місті теж були високі кучугури снігу. Як пригадує жінка, двірники тоді прокопували такі вузесенькі стежки, що ними могла пройти лише одна людина.

    «Ми так і ходили: один проходив, інший притискався до стіни зі снігу, бо стіни були з двох боків. Добре, що кожні кілька метрів, може з 10, були пробиті ходи на дорогу, то можна було зорієнтуватися, де ти є. То на Майорівці було… Я таку зиму доти хіба в кіно бачила, у фільмах про Сибір», – додає вона.

    Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.

    «Снігом так замітало дороги, що часто доводилось з роботи додому пішки йти»

    Львів – не Львів без проблем із транспортом. Ми зараз часто жартуємо, що як тільки у Львові випадає дощ чи сніг, то місто зупиняється.

    Схоже, ситуація не змінилась ще з тих часів. Щоправда, тоді небагато людей мало власний автомобіль. Та й громадського транспорту було значно менше, і той – завжди був переповнений.

    «У радянські часи, особливо в такі сніги, дуже тяжко було десь добиратися. Машин майже ні в кого не було, були лише автобуси, трамваї, тролейбуси та таксі. І вони переважно завжди були заповнені людьми. Я, наприклад, жила на Сихові на той час, то звідти їхала лише одна маршрутка, у яку практично нереально було запхатися. Доводилось на роботу через ті кучугури пішки ходити», – згадує пані Євгенія.

    Але й за незалежності значних покращень у сфері транспорту не відбулось. До прикладу, й узимку 1997-го львів’яни також ходили на роботу пішки, а на транспорт – навіть не розраховували. Така вона, львівська транспортна хвороба, яка тягнеться роками…

    «Щоб добратися в редакцію з Варшавської на Володимира Великого, треба було двома маршрутками їхати, бо сісти на Чорновола на Пежо-маршрутку було просто нереально, вона навіть не зупинялася… Молоді були, то пішки ходили», – розповідає львів’янин Юрій.

    Львів, 1 січня 1961 року. Світлив Юліан Дорош

    «На Різдвяні свята не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала»

    Це зараз на Різдво звідусіль лунає «Христос ся Рождає». Ми звикли, що перед Ратушею за традицією встановлюють різдвяну шопку, а на вулицях міста прославляють народження Христа різдвяні вертепи. А колись антирелігійна пропаганда змушувала усіх мовчати. Люди боялись навіть піти до церкви, а особливо – у містах.

    «На Різдвяні свята навіть не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала. Але ми до неї все одно ходили, як дітьми були. Там постійно сидів ще радянський Дід Мороз, Снігуронька», – пригадує мешканка Львова Євгенія.

    Сучасний проспект Свободи прибирають від снігу у Львові в грудні 1960 року. Світлив Юліан Дорош

    У спогадах колишньої вчительки пані Надії теж закарбувалась антирелігійна пропаганда, яка поширювалась усюди. Лише ближче до розвалу Союзу люди перестали боятися. До слова, жінці зараз 71. Вона народилась на півночі України, утім по переїзду до Львова у 1986 році вже давно звикла вважати себе справжньою львів’янкою. Каже: місто їй близьке по духу.

    «Тоді й про Миколая було заборонено говорити. Батьки тихенько дітям під подушку клали подарунки. Та й Різдво теж тихенько святкували у місті. Нас, як учителів, взагалі на Різдво змушували йти до церкви і записувати, хто із учнів приходить. А потім ми мали проводити так зване атеїстичне «виховання». Словом, сварити дітей за те, що вони у церкву ходили. Інакше могли звільнити з роботи, покарати якось. Особливо за інтелігенцією, вчителями слідкували. Це був жах!»– розповідає жінка.

    Різдвяний вертеп за участі 45 представників української інтелігенції. За кілька днів 19 з них буде арештовано та репресовано. Фото 1972 року

    Утім, все-таки львів’яни змогли зберегти свою духовність навіть всупереч атеїстичній політиці СРСР. У Львові таки діяли деякі церкви, хоч більшість із них дійсно за радянських часів були перетворені у склади та їх використовували не за призначенням.

    Як згадує пані Надія, попри усе, мешканці Львова все одно тихесенько вітали одне одного із Різдвяними святами та таємно відзначали їх у близькому родинному колі. А ось гості, які прибували сюди з інших областей ще тоді радянської України, дуже цьому дивувались. А водночас, цим дуже захоплювались.

    Львів, 1 січня 1961 року. Світлив Юліан Дорош

    «Пам’ятаю, як одного разу на Новий рік до нас приїхали гості з Київщини. Я їх тоді повела в церкву Святого Юра 7 січня. То вони так здивувались, коли побачили, які тут люди релігійні. Вони були буквально в шоці, що тут навіть малі діти – і ті стоять на колінах, моляться. Тоді вже, правда, потихеньку розвалювався Союз, то можна вже було трішки говорити відкритіше. Але у них на Київщині, на жаль, такого й близько не було…» – додає пані Надія.

    Такими ось були зими у Львові колись: зі снігом та радянським Дідом Морозом, утім без Миколая та різдвяних колядок.

    Минулого під прапором серпа та молота, на щастя, ми позбулись. Але, водночас, ми попрощались і з нашим довкіллям. Адже такі зими, до яких ми звикли тепер, – банальний наслідок байдужості людини до природи. А це глобальна проблема, за яку тепер має відповідати не лише маленький Львів, а й увесь великий світ.

    Анастасія СОРОКА

  • «Гробниця-готель» та пам’ятник «сплячій красуні». Історія Личаківського цвинтаря у Львові

    Личаківський цвинтар став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України.

    Розширення території та етнічна різноманітність

    Личаківський цвинтар, заснований у 1786 році, є одним із найдавніших в Європі. Він займає площу близько 40 гектарів, на якій розташовані кілька десять тисяч пам’ятників, близько трьох тисяч скульптур та 23 родинні каплиці (у різний час над їхнім виготовленням працювали відомі скульптори Г. Вітвер, А. і Й. Шімзери, П. Евтельє, А. Пер’є, П. Філіппі, Т. Дикас, Л. Марконі, Т. Баронч, Ю. Марковський, Г. Красуцький, К. Годебський, А. Кужава, Е. Яскульський, Г. Кузневич, С. Литвиненко, Є. Дзиндра, Т. Бриж, Я. Чайка, Е. Мисько та ін.).

    Цей некрополь є справжнім музеєм просто неба, що став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України. Назва його походить від назви поселення Личаків, що належало міщанській родині Лютц (Lütz). Перші поховання здійснювалися на території сучасних полів 6, 7, 9, 10, 14.

    Впродовж існування на Личаківському цвинтарі збільшували площу поховань. Перший раз її збільшили у 1790 році, далі – у 1804, 1808 та 1856 роках. У 1856 році Львівський магістрат доручив відомому садівнику та керівнику університетського ботанічного саду Каролю Бауеру організувати планування території. Він створив алеї та доріжки, завершенням яких займався садівник Титус Тхужевський, що став адміністратором цвинтаря у другій половині XIX століття. Саме в цей період територія кладовища була поділена на окремі поля. Цвинтар поступово почав привертати увагу львів’ян і гостей міста, які приходили сюди відпочити та замислитися.

    У 1875 році за проєктом інженера І. Дрекслера була споруджена головна цвинтарна брама в неоготичному стилі.

    У часи Королівства Галичини та Володимирії на цьому цвинтарі, ще існувала послуга, як “гробниця-готель”. Наприклад, родина свою власну гробницю не встигала збудувати, а з цієї родини хтось помер. Тоді за певні кошти покійника, можна було тимчасово поховати у гробницю, яка належала цвинтарю. Коли родичі гробницю добудовували, померлого переносили.

    На Личаківському цвинтарі не було розподілу ділянок за етнічним, релігійним, соціальним та будь-яким іншим принципом, тому поруч можна побачити надгробки з написами українською, польською, німецькою, латинською, грецькою, вірменською, чеською, італійською та угорською мовами.

    Найвідоміші пам’ятники та легенди

    Увійшовши на Личаківський цвинтар неможливо не помітити капличку з червоної цегли, родини вірменського походження, Кшечуновичів. Родина Кшечуновичів прибула до Руського воєводства з Криму у XVII ст. Першим відомим її представником був Валеріан Кшечунович, який розбагатів на торгівлі волами, придбав декілька сіл, займався сільським господарством. Каплиця збудована у кін. ХІХ ст. у неороманському стилі за проєктом Філіпа Романа Покутинського (1829-1879). У ній спочивають 11 представників родини.

    Поряд розміщена менша каплиця, вона належить родині Кісельків, серед померлих найбільш відомий був Кароль, у Львові він був власником  броварні, а своє фінансове зростання розпочинав з того, що мив бочки, але винайшов власний рецепт пива, запатентував його. У цій каплиці поховані 8 представників родини.

    Як пояснює співробітник музею, у нижній частині каплиці поховані члени родини. Споруда має вертикальну плиту з ручками та хрестом, яка називається затулою. Її відсували лише тоді, коли когось із родини потрібно було поховати. За затулою розташований вхід у підземне приміщення, яке називають криптою. Крипта заглиблюється на два-три метри, і саме там, у трунах, покладених одна на одну, спочивають померлі. У верхній частині каплиці знаходяться розп’яття та престіл, що дозволяє живим родичам зайти всередину, поставити свічку та помолитися за померлих. Таким чином, верхня частина каплиці призначена для живих, а нижня — для померлих членів однієї родини. Більшість таких каплиць, що зараз видно ліворуч, були збудовані на цьому цвинтарі в другій половині XIX століття.

    Не можемо оминути увагою капличку родини Бачевських. Це відома, багата львівська родина, єврейського походження, займалася виробництвом спиртних напоїв. Свій завод Бачевські започаткували ще у 1782 році. Продукція стала популярною по цілій Європі, сімейна справа передавалася від одного до іншого покоління. Бізнес Бачевських у Львові процвітав аж до початку Другої світової війни. У 1939 р. завод був у Львові зруйнований нацистським бомбардуванням, а частина родини емігрувала до Австрії. З оздоблення каплиць стає зрозумілим те, що чим багатшою була родина, тим краще вони оздоблювали каплиці як інтер’єри, так і екстер’єри. В середині споруд могли бути різного роду сімейні медальйони, картини, ікони, інші дорогоцінні речі, але, на жаль, з того всього цінного, до наших днів майже нічого не збереглось.

    “Увагу також привертає, пам’ятник з собачками. Тут похована родина Івановичів і навколо цього пам’ятника існує легенда, що після смерті дружини Терези, Юзеф Іванович залишився самотнім, для того, щоб себе розрадити, емоційно підтримати, завів двох псів. За ними він опікувався, за ними доглядав, але з часом і сам Іванович теж помер. А собаки, сюди прийшли на могилу, відмовилися від води і їжі, і теж померли від смутку за господарем. Скульптор Пауля Ойтеле  був настільки вражений таким перебігом подій, що відтворив тих собачок у камені. Якщо туди підійти ближче, буде видно, що з очей у собак спадають кам’яні сльози. В того, що зліва на одну сльозу мало б бути більше, згідно з легендою прожив на один день довше ніж інший. На їх нашийниках викарбувані клички, Плуто та Неро, і під бюстом Івановича рік їхньої смерті, 1877 рік. За легендою поховані були за межами християнського цвинтаря, але відтворені скульптором у камені”, – розповіли у Музеї.

    На краю поля №10, знаходиться найстарша пам’ятка Личаківського цвинтаря, надмогильна плита, що стоїть на ребрі. Вона датована 1675 р. та містить напис старовірменською мовою. Проте з іншої сторони, на цій самій плиті, вже надпис польською мовою та зазначено інший рік. Маємо підстави вважати, що цю плиту використовували повторно, вона лежала на двох різних могилах з інтервалом у 116 років, на Личаківський цвинтар  потрапила з іншого цвинтаря Львова.

    Цікавою є каплиця родини Лодинських-Моровських. Ці люди теж, швидше за все, мали юдейське походження. Задля успішного використання соціальних ліфтів прийняли панівне віросповідання – католицизм. Хрест у стилізації зірки Давида. І з чотирьох сторін каплиця прикрашена, такою шестикутною зіркою. Але документального підтвердження про те, що сім’я була єврейського походження немає.

    Не менш значним є пам’ятник, що нагадує Вірменську церкву у Львові. Тут похований митрополит Ісакович. Саме верхня частина його пам’ятника, виконана таким чином, що нагадує Вірменську церкву, яка була збудована ще в XIV ст. Поруч спочиває архиєпископ Стефанович.

    Щодо пам’ятника Стефановича, існує легенда: коли йому виповнилося 75 років, він серйозно захворів. Відчуваючи наближення смерті, він замовив гробницю. Проєкт був розроблений, гробницю збудували, але Стефанович одужав. Через 10 років він прийшов на місце своєї могили та побачив, що пам’ятник не схожий на нього, оскільки Стефанович постарів. Тоді він викликав скульптора і сказав, що потрібно виправити статую. Через 10 років він знову повернувся, побачив цю ж проблему і знову викликав скульптора, який виправив пам’ятник. Таким чином, Стефанович тричі відвідував свій пам’ятник. Слід зазначити, що Стефанович помер на 104 році життя. Також варто зауважити, що на пам’ятниках присутні символи: хрест, якір і серце, які зустрічаються на цвинтарі. Хрест символізує віру, якір – надію на спасіння, а серце – любов і милосердя. Це три основи: віра, надія та любов. Фінального вигляду пам’ятник в неоготичному стилі набув вже після смерті Стефановича та був споруджений за кошти вірних львівської Вірменської церкви.

    Серед туристів візитівкою Личаківського цвинтаря вважається пам’ятник “сплячій красуні” і увічнює пам’ять молодої жінки Регіни Марковської. Навколо її смерті існує кілька легенд. Згідно з однією з них, Регіна застала чоловіка на зраді, не витримала емоційного потрясіння, вжила отруту і померла. Інша легенда стверджує, що вона була актрисою, яка під час вистави вразила скульптора, що сидів у залі, але померла на сцені після виступу. Скульптор, вражений її грою й останньою роллю в житті, створив пам’ятник на Личаківському кладовищі.

    Регіна померла в молодому віці 26 років у 1885 році від невиліковної на той час хвороби. Юліан Марковський, скульптор та двоюрідний брат її чоловіка, працював над цим пам’ятником сім років. Зараз пам’ятник не зберігся в повному обсязі: біля дівчини, на подушці, спочатку був ангел, що, здавалося, оплакує її. Він був прикріплений до подушки так, що його ноги були зігнуті в колінах, і ангел не торкався основи пам’ятника, а висів у повітрі над нею. На жаль, поряд росло дерево, і одна з гілок впала, зруйнувавши частину пам’ятника.

    Поля почесних поховань

    До складу Личаківського цвинтаря тож входять низка полів почесних поховань, зокрема Меморіал Української Галицької Армії та польське військове поховання. Неможливо не помітити  12 метрову колону, на вершині якої бронзова скульптура Архангела Михаїла, в одній руці, він тримає дубову гілку, а в другій меч – це символи мужності та слави. Колона Архангела присвячена українській галицькій армії (УГА), армії яка боролась за волю України в 1918-1919 рр. Є також поховання жертв сталінських репресій 40-х, 50-х років, поховані бійці та ветерани української повстанської армії (УПА). Всередині каплиці поховано прах президента ЗУНР, прах Євгена Петрушевича, якого до Львова перевезено було у 2002 році з-за кордону. Там також є сучасні пам’ятники, за капличкою справа, зліва, поховані хлопці-військові, які загинули вже на війні проти росії. Ховати почали тут ще з 2014-го року. Там, де багато прапорів, там вже після повномасштабного вторгнення, 24 лютого, 2022 року, але поховали 37 людей, закінчилося місце і зараз ховають поруч Личаківського цвинтаря, є Личаківське військове кладовище, на якому спочиває вже понад 800 оборонців країни.

    Поле №67, яке створено було за незалежної України. Заповнене частково, тільки під певними плитами є поховання і на певних є надписи, туди ховають військових, політичних, українських діячів, ховають тих людей, які життя свої віддали чи присвятили Україні. Зокрема тут поховані учасники Небесної Сотні, які загинули в Києві під час Революції гідності. Тут також похований генерал Кульчицький, який загинув неподалік Слов’янська, поблизу гори Карачун у 2014 р., виконуючи бойове завдання.

    Збереження минулого для майбутнього: реставраційні ініціативи та діяльність “Музею “Личаківський цвинтар”

    “З 2008-2023 в рамках українсько-польської співпраці реставровано 153 пам’ятники та каплиці. Цього року триває реставрація 7 пам’ятників та каплиць. Роботу з реставрації надгробків плануємо продовжити й в наступному році. Крім цього, Музей планує посилити наукову роботу, власне зараз шукаємо наукових співробітників на вакантні посади. Також серед планів Музею є оновлення системи навігації території Личаківського цвинтаря. Дуже важливим для нас є вшанування пам’яті наших Героїв, які загинули в російсько-українській війні та створення належних умов для відвідування їх могил”, – зазначив директор “Музею “Личаківський цвинтар” Павло Богайчик.

    Минулого року на найстарішій частині Личаківського цвинтаря спільно з Інститутом Polonika було відреставровано найстарішу каплицю, що розташована на цвинтарі. Вона була збудована в 1812 році. Єдина серед інших побудована в неокласичному стилі й фасад там прикрашає чотири колони, дві античних постаті на вершині з давньогрецької міфології, бог часу Хронос в одній руці тримає посох, а в іншій пісочний годинник Фліциди. Капличка була збудована на замовлення графа Вінцента Дуніна-Борковського, який був нащадком чернігівського козацького полковника. І в підземеллях цієї споруди спочиває близько 20-ти представників шляхетної родини.

    Личаківський цвинтар є унікальним історико-культурним комплексом, де кожен пам’ятник, каплиця чи скульптура мають свої історії та легенди. Це місце, де сплелися пам’ять про величні події та людські долі.

    Усі фото і текст: Бюро спадщини. Джерело: Твоє Місто

     

  • Листопадовий чин: як Львів став українським за один ранок, що увійшов в історію

    Листопадовий чин, або Листопадовий переворот – це переломний момент в історії західних земель України, адже ці революційні події дали старт для створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

    Події відбулися під час листопада 1918 року у Львові на тлі загальної нестабільності, що охопила Австро-Угорську імперію, яка розвалилася із закінченням Першої світової війни.

    “Еспресо.Захід” розповість про важливу сторінку історії України та Львова, яка стала важливою для формування національно-державного світогляду на Галичині.

    Історичний контекст Листопадового чину

    На початку ХХ століття Галичина, Закарпаття та Буковина перебували під владою Австро-Угорської імперії. Впродовж тривалого часу це був хоч і важливий регіон для імперії (сировинна база), але в той самий час і відсталий (у плані індустріалізації та культурного розвитку).

    Населення краю було строкатим, хоч переважали українці, але й поляків, євреїв та німців було чимало. Українці не мали своєї автономії та часто стикалися з дискримінацією. Попри численні звернення української інтелігенції про поділ Галичини на східну (де переважали українці) та західну (польську), австрійська влада не спішила здійснювати реформу. Ба більше – влада у краї була зосереджена в руках поляків, що часто ставало причиною чвар.

    Під час Першої світової війни українці, які проживали в імперії Габсбургів вірили, що імператор наддасть їм таку бажану автономію, бо вони готові воювати за нього. Були сформовані військові частини, зокрема Українські січові стрільці, що воювали на боці Австро-Угорщини проти росіян.

    Війна все тривала, політичних змін не відбувалося, а у 1918 році стало зрозуміло, що Австро-Угорська імперія, як і Російська – пережиток минулого, народи цих територій хотіли створити власні держави. З розпадом імперій, українські лідери як у Наддніпрянщині, так і в Галичині почали активно боротися за національне самовизначення.

    Події Листопадового чину

    Коли восени 1918 року Перша світова наближалася до завершення, питання про поділ Галичини між поляками та українцями стало гострим як ніколи. Поляки, які претендували на всю цю територію, ініціювали активну політику, щоб домогтися поставлених цілей. Однак українська сторона наважилася першою зробити рішучий крок, щоб взяти владу у свої руки.

    Листопадовий чин почався в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, коли українські військові взяли контроль над стратегічними пунктами у Львові (столиці Галичини). На чолі повстання стояв Дмитро Вітовський, молодий офіцер Українських Січових Стрільців, який розробив план заволодіння містом і мав підтримку серед українців. Вітовський розумів, що момент був критичним, адже у випадку успіху повстання українці могли проголосити незалежну владу на теренах Галичини. Історія запам’ятала такі його слова:

    “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”

    Вітовський переконав членів Української національної ради (парламенту українців на Галичині, який виник всього два тижні до повстання) вдатися до виступу, який у підсумку для поляків виявився дуже несподіваним, що й дало початкову стратегічну перевагу.

    Українські сили блискавично зайняли ключові об’єкти Львова: військові казарми, залізничний вокзал, пошту, банки та міську ратушу. Вивісивши на міській ратуші український прапор, повстанці офіційно проголосили Львів українським містом. Коли мешканці прокинулися під українськими прапорами – це стало символом рішучості та здобуття контролю українцями над своєю землею.

    1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Українською національної ради до населення міста Львова:

    “Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”, – йшлося у маніфесті.

    Але польська сторона, хоч і проспала виступ українців, та не збиралася відступати. Поляки організували збройний опір, щоб не втратити Львів, який вважали своїм містом. Почалися вуличні бої. Це стало початком жорстокої війни між українськими та польськими силами. Спершу українці втримували контроль над більшою частиною Львова, але поляки отримали значне підкріплення, тому 22 листопада українські війська змушені були відійти зі Львова.

    Наслідки й значення Листопадового чину

    Листопадовий чин мав далекосяжні наслідки для Галичини й українського національного руху. По-перше – це проголошення ЗУНР. 13 листопада 1918 року українська держава отримала назву, яка й увійшла в історію – Західноукраїнська Народна Республіка, а це підкреслювало, що галичани прагнули єдності з наддніпрянськими братами й сестрами.  ЗУНР претендувала на Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, які раніше були у складі Австро-Угорщини.

    Листопадовий чин також став початком українсько-польської війни 1918-1919 років. Спершу бої точилися за Львів та Перемишль, згодом за контроль над іншими частинами Східної Галичини. Однак війна завершилася для українців поразкою, і влітку 1919 року ЗУНР була приєднана до Польщі.

    Попри програш, події Листопадового чину стали важливими елементом піднесення національної свідомості серед українців. Українська національна ідея та прагнення до незалежності отримала значний імпульс, який пізніше сприяв відновленню незалежності України.

    Також Листопадовий чин приніс інший важливий урок – це армія. Українці, зазнавши у листопаді поразки в боях за Львів, зрозуміли необхідність створення повноцінної національної армії. Це стало одним із чинників формування й розбудови Української Галицької Армії (УГА), яка довгий час боролася за українську державу.

    Загалом Листопадовий чин став символом героїзму та жертовності, який відображений у багатьох творах мистецтва, літератури та кіно. Листопадовий переворот залишається знаковою подією для історії України, а 1 листопада щорічно відзначається як річниця створення ЗУНР та символ боротьби за незалежність.

  • У селі на Стрийщині розпочали пошуки поховання гетьмана Івана Виговського

    У селі Руда, що на Стрийщині, історики та археологи шукатимуть місце поховання гетьмана України Івана Виговського. 22 жовтня в селі відбулось перше засідання координаційної ради проєкту “У пошуках праху Івана Виговського у Руді”. Про це 23 жовтня повідомила пресслужба Стрийської районної державної адміністрації.

    Як розповіла LVIV.MEDIA завідувачка сектору культурної спадщини Стрийської РДА Ольга Боднар, зараз точного місця, де був похований Іван Виговський.

    “Прах Виговського шукають фактично 10 років. Це той гетьман, якого невідомо де поховали. За часи пошуків науковці обстежили декілька ймовірних місць поховань, але нічого не знайшли. За ці 10 років різні науковці та дослідники дійшли до розуміння, що залишилась тільки одна територія, де може бути прах. Біля церкви, яка розташована на території села Руда, Гніздичівської громади, що на Стрийщині” — зазначила Ольга Боднар.

    За словами Ольги Боднар, на початку жовтня 2024 року ініціативна група розпочала розробку плану пошуків праху Виговського у Руді. Створили координаційну раду, яка 22 жовтня провела перший збір, на якому визначили початок пошукових робіт.

    “Нам потрібно буде довести правдивість знахідки згідно з протоколом ЮНЕСКО. Наразі наша задача це організувати саме пошукові роботи, щоб вони були узгоджені зі всіма науковцями. Головне, щоб після пошукових робіт залишилися паперові документи, щоб зафіксувати це” — розповіла Ольга Боднар.

    Координаційна рада знайшла спеціалістів, які зголосилися безоплатно провести пошукові роботи. Прах Виговського шукатимуть за допомогою спеціальних радарів, які можуть поховання на глибині 10 — 15 метрів під землею. Ділянку площею близько двох гектарів обстежуватимуть в листопаді 2024 року.

    “Для того, щоб провести пошукові роботи, треба хоча б три дні хорошої погоди. За таких умов уся команда приїде в Руду, проведе молитву і розпочне пошуки. Ми попередимо про це заздалегідь. Спеціалісти будуть проживати на території нашої громади. Головна мета проєкту — відновити історичну справедливість і зробити село на території Гніздичівської громади місцем героїзму колишніх захисників та діячів, які робили усе, щоб ми могли існувати зараз”, — зазначила Ольга Боднар.

    До слова, Іван Остапович Виговський — це український військовий, політичний і державний діяч XVII ст. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні, Великий гетьман Руський. В 1664 році його стратили на території сучасної Київщини. Наразі достеменно невідомого де поховано його прах. За свідченнями декількох літописів існує декілька можливих місць поховання. Історики та археологи сподіваються знайти прах гетьмана Івана Виговського разом з прахом його дружини Олени Стеткевич.

  • Львів, якого не повернеш. Басейн “Залізна вода”

    Унікальна львівська місцевість, парк “Залізна вода”, межі якого окреслено сучасними вулицями Мишуги, Ярославенка, Тернопільською та Стуса, у міжвоєнний період, мав справжню “перлину”, окрасу цілого міста – популярний відкритий басейний комплекс, споруджений із урахуванням географії, рекреаційного та лікувального потенціалу місцевості.

    Віддавна, у нижній частині парку, де особливо багато джерел, у ХІХ сторіччі знаходився став Камінського, корчма і німецький літній театр Франца Краттера. Одне з джерел облаштували бюветом, місце стало популярним і поступово буковий праліс почав стихійно перетворюватись на лісопарк… У 1910 році власником місцевості стає магістрат Львова, облаштування джерел та парку мало цілу низку суперечок, про що свідчить тогочасна преса…

    “…Вже довший час повторюються скарги на львівський магістрат, який занадто далеко заходить з браком турботи про здоров’я мешканців. Цього разу йдеться про справу водних купелей на свіжому повітрі. Гміна міста Львова вже чотири роки є власником ставка “на Залізній воді”. Цей ставок давав можливість мешканцям нашого позбавленого ріки міста приймати купелі; також треба визнати, що попередній приватний власник дбав про те, щоб у ставку панувала чистота, і часто очищав ставок. Від часу переходу ставка у власність гміни його не чистили ні разу; вода заросла водоростями, дно стало в’язким і замуленим.

    Для очищення ставка його слід було б спустити на кілька днів, і магістрат стверджує, що цього не можна зробити, тому що міські електростанції беруть звідти воду для промислових цілей. Однак фактом є те, що резервуар цих електростанцій може доставляти воду без доступу до ставка протягом восьми днів; такого часового проміжку з запасом вистачило б на очищення ставка” (“Gazeta Wieczorna”, s. 5, 1914).

    З урахуванням особливостей місцевості тут було заплановано створити функціональний оздоровчий “парк Йордана” (від імені краківського лікаря Г. Йордана, який створив такий парк у Кракові)… Проте, дільниця надто швидко розбудовувалась, плани змінювались…

    Протягом 1933-1934 років, завдяки дотації Фонда Праці та коштам громади міста Львова, тут постає багатофункціональний міський басейн, його будова коштувала 201 000 злотих.

    Рекреаційно-відпочинковий комплекс складався з кількох частин. Тут були: спортивний басейн розміром 18 на 50 метрів (його найбільша глибина складала 3,50 м.) із трампліном з висотами у 1,50 м.; 3,5 м.; 5 м.; купальний басейн 55 на 45 метрів, глибиною від 70 см. до 1,20 см.; дитячий басейн – частина загального купального басейна площею 150 квадратних метрів.

    Для наповнення басейнів частково користувалися джерельною водою з парку “Залізна вода” та давніх снопківських джерел…

    Після II Світової війни колишній басейн, та дільниця загалом, переживають занепад… Лише у 1950-х роках влада звернула увагу на її вигідне розташування та потенціал…

    Євгеній ІПАТОВ для Фотографії старого Львова

    Використані джерела: http://www.lvivcenter.org/ , http://city-adm.lviv.ua/ , http://bruchwiese.livejournal.com/

  • Дигери у Львові знайшли невідомий 11-кілометровий тунель

    У Львові, з вул.Наукової до просп.Чорновола, 40 метрів під землею дигери знайшли величезний підземний тунель завдовжки 11 кілометрів

    Про нього повідомили на сайті RDZS, передає “Еспресо.Захід“.

    “Тунель будували підземним комбайном”

    За інформацією дигерів, усередину запросто влізається автомобіль, хоча тунель призначений для води.

    “Цей тунель будували підземним комбайном, як метро. Тому про нього знає значно менше львів’ян, ніж про історичну річку Полтва. Але є в них і дещо спільне: обоє вражають як своїм масштабом, так і занедбаним станом”, – йдеться у повідомленні.

    Він проходить під залізницею

    Як зазначили дигери, це одне з найнебезпечніших підземель, в якому вони коли-небудь були. Тунель тричі проходить під залізницею, має розмите дно, а ґрунтові води фонтанами б’ють з його стін. Також деякі ділянки дуже замулені, а аварійні виходи засипані сміттям.

  • Як Роман Шухевич тричі березневу Тису перепливав

    Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну, ідеться в матеріалі історика Юрія Юзича на сайті Історичної правди.

    Кожен, хто цікавиться історією Карпатської України знає, що Роман Шухевич був одним із командирів “Карпатської Січі”. Відомо, що під час загального відступу із Хусту саме йому було доручено організувати новий центр спротиву у Великому Бичкові.

    Однак досі було не дослідженим, як Шухевич зміг вирватись із мадярського полону в Бичкові та залишити Закарпаття. При цьому майбутньому Головному Командиру УПА довелось тричі перепливати Тису. У березні, коли води і льоду було багато. А невідома кількість його побратимів втопилась, так і не діставшись на інший берег…

    Після обіду 16 березня 1939 року, коли мадяри вже займали Хуст, Шухевич розгорнув новий пункт постійної дислокації штабу Національної оборони Карпатської України. У горожанській, тобто початковій, школі в Бичкові (тепер це загальноосвітня школа №1 у цьому ж населеному пункті). Саме тоді почала надходити інформація, що владу в Тячеві захопили – за підтримки чеського війська – місцеві мадяри.

    Оскільки у Бичків вже теж почали прибувати повсталі мадяри (в тому числі і з Рахова), а шлях відступу січовиків з-під Хуста був відрізаний, стало очевидним, що потрібно евакуюватись через Тису в Румунію. Тим, хто встиг пробитись з-під Хусту до захоплення Тячева. А були це переважно поранені, яких з передової відправляли ще вранці. Перехід через міст до Румунії у Великому Бичкові ввечері 16 березня вже контролювався мадярськими інсургентами.

     
    Товариство “Січ” у Великому Бичкові, початок 1930-х років

     

    Від отриманих інформацій, від болю і жалю, один із січовиків, який перебував разом із Шухевичем в горожанській школі, буквально заплакав. А “поручник Щука відкрив вікно, як би хотів прогнати з кімнати гнітучу задуху”. Після цього майбутній командир УПА “оперся однією рукою об раму вікна й дивився в темінь березневої ночі”. Все це відбувалось коли “в перервах пострілів з гармат доходив шум Тиси, що збільшила свої води з топніючого льоду”.

    Гарматами один московит на чеській службі в другій половині того дня дійсно стріляв в Тячеві по січовиках, які відступали з Хусту на Бичків… За спогадами одного з очевидців, які перебували в горожанській школі, Шухевич розвинув план: “Пробитись до Тиси… До румунського берега… Спершу ранені, здорові прикривають…”. І особисто взяв під опіку одного січовика-галичанина, з тяжкими пораненнями ніг. Запитавшись: “Можете рухати ногами?”.

    Далі “Щука” – саме таким псевдом користувався Шухевич в “Карпатській Січі” – підняв пораненого зі стола. А на прохання: “поручнику, залишіть мене… Ви мусите живим залишитися. Ви знаєте про те. На вас лежить важливіший обов’язок, а ніж моє незначне життя”… відповів – наказом… До Тиси пробирались через тоді ще просторий вигін, що відділяв школу і річку. Поранений, згодом в еміграції згадував:

    “Він іде перед мене у віддалі яких 50-ть метрів. Напрям – Тиса. Перед насипом залізничної дороги, коло річки, – мадярське кулеметне гніздо. Поручник Щука має в руці кілька зв’язаних гранат. Нас побачили. – Стрибками перебігаємо відкритий терен. До річки вже недалеко, – за нами гарчить скоростріл. Тільки піднявшись, падаю. – Не відчуваю нічого. Як через стіну гуркіт, – якісь крики”.

     
    Осередок Пласту у Великому Бичкові, 1924 рік

    І далі: “Хтось дужими раменами схоплює мене, біжить. Знову крик, нас обсипає земля. “Вам нічого. То тільки ослаблення (втрата свідомості. – Ред.)” – каже Щука. Роблю йому докір: він же мусить живим дойти на місце призначення, йому не вільно так ризикувати. Граната розірвалася таки на тому самому місці, звідки він мене підніс. – Ні слова, лише погляд синіх, добрих очей!”.

    У Шухевича, за даними польської поліції, очі дійсно були синіми. У більш ранньому спогаді поранений зафіксував, що коротка зупинка-перепочинок відбулась біля одного з кущів лозини, щоб набратись сил для ривка. Подальший відрізок Шухевич біг із пораненим не плечах. А далі відбулась переправа через холодну березневу Тису – без моста. Поранений згадував: “холодна вода Тиси – хоч збільшує дрож – і все ж привертає свідомість”.

    Один із галичан-добровольців “Карпатської Січі”, який теж був в горожанській школі і переходив Тису у Великому Бичкові, зафіксував важливу деталь: “річкою плив густо леп (череш)”, тобто крига. “Річка замерзла й леп натискав на нас так сильно, що ми чуть-чуть не пішли з водою Бог зна куди..”. Ще один січовик, який переходив Тису недалеко із більшою групою добровольців “Карпатської Січі” зафіксував подібне враження:

    “Ніч була холодною, а річка у деяких місцях була покрита тонким льодом… Варто зазначити, що Тиса у цих місцях дуже глибока і у своїх водах, поховала вже не одного. Але що було робити… Перші ряди людей, кинулися по пахви у воду і почали пробиватись на другу (румунську) сторону. Тиса видалася гіршою, ніж про це думали. Вода була рвуча і глибока. Виривала з-під ніг каміння і з ґвалтівною силою тягнула усе за своєю течією”.

    Тиса у Великому Бичкові

    На другому боці Тиси, в румунській частині Великого Бичкова, Шухевич із пораненим побратимом потрапив до рук нещодавно мобілізованих румунських вояків, серед яких були й українці. “Щука” намагався підкупити їх банкнотами, щоб ті їх відпустили. Результати “торгу” Шухевич прошепотів на вухо пораненому: “Румуни обіцяли, що тебе не передадуть мадярам”. Шухевич поставив пораненому завдання: “в окупованому румунами Бичкові – Сату Маре – зв’язатися з перебігцями із Карпатської України”.

    Важливо відзначити, що за спогадами коменданта охорони штабу “Карпатської Січі” Івана Белейовича – майбутнього командира Воєнної округи УПА “Маківка” – “Щуці” вдалось успішно перевести свою групу через річку Тису та уникнути видачі назад мадярам: “Окремим загонам січовиків пощастило прорватися на територію Румунії та [через Югославію] перейти в Австрію. Серед тих щасливців була група Р. Шухевича і моя (з 19 вояків)”.

    Домовившись із румунами за поранених січовиків (саме вони передусім потрапляли в горожанську школу, доки ще був відкритий шлях через Тячів), Шухевич вирішив повернутись… На “мадярський” бік Тиси. Самостійно, без “ескорти” (ескорту) румунських прикордонників. Щоб, очевидно, уникнути офіційної передачі прямо у руки мадярам. Один із поранених поцікавився у Шухевича: “Як же Вам плисти до українського берега?! Там же гонведи…”.

    “Роман не відповідав. Зник на протилежному березі Тиси в мряці, оточений гонведами”. У більш ранньому спогаді той же поранений відзначив, що Шухевич тихцем попрощався з ним, а сам пірнув назад у Тису, а “по другому боці його оточили мадяри і зникли враз з ним за найближчими хатками”.

    Хатки на вулиці Великого Бичкова вздовж Тиси. Праворуч видно залізний міст, який з вечора 16 березня контролювався мадярськими інсургентами

    За спогадами бізнес-партнера Шухевича львів’янина Богдана Чайківського у мадярському полоні “Шух” назвав себе євреєм… Великобичківські євреї, які тоді виступили проти українців на боці мадярів, привели його до місцевого рабина. Але Шухевич зміг навести переконливі докази, що є львівським євреєм…. Адже з дитинства багато знав про єврейську громаду рідного міста. Спершу рабин боявся поставити основне питання прямо. Але остаточно переконався, коли на пряме питання “чи ти є євреєм?”, почув – замість відповіді – зустрічне питання. “А чому ні?”.

    Зберігся ще один опис, як Шухевич звільнився із мадярського полону. Його зафіксував історик ОУН Петро Мірчук явно із чиєїсь розповіді, хоч і не зрозумів загального контексту оповіді. “Повертаючись [в Карпатську Україну]… він по переході кордону попав на мадярську заставу”. А “володіючи свобідно німецькою мовою, представив себе мадярам німецьким воєнним кореспондентом” в чому допомогла реальна посвідка, яку він отримав мешкаючи раніше в Берліні. Тому Шухевич “скоро вирвався з мадярських кіхтів”.

    Тобто після затримання мадяронами “Щуки” на березі Тиси він міг представитись не лише євреєм, а ще й кореспондентом із берлінської газети… Слід розуміти, що Шухевич повернувся у Великий Бичків, вже захоплений мадярськими бойовиками, але де ще не було регулярних підрозділів противника. Олена Глібович, свідок подій, згадувала: “На другий день (17 березня. – Ред.) мадярське військо ввійшло до Бичкова. На вулицях не було ні душі”.

    Для чого ж Шухевич повернувся у Великий Бичків перепливаючи Тису? Окрім того, щоб не потрапити “офіційно” в полон до мадярів (на що йому натякнули румунські прикордонники, українці за походженням), можливо також і для того, щоб організувати подальший спротив окупантам. Однак, звʼязків відновити не вдалось. Противник попри міжнародні конвенції жорстко зачищав осередки спротиву, розстрілюючи полонених та заарештованих без суду й слідства.

    Тому не пізніше як наступного дня Шухевичу знову, вже втретє, довелось додати холодну Тису. У редакційній статті одного із журналів “До зброї” коротко згадується, як Шухевич остаточно залишив Карпатську Україну весною 1939 року: “Чотар Щука скривається в однієї жидівської родини, яка допомагає йому в ночі перейти річку Тису до Румунії”. Деталі цього переходу кордону не описані. Опис, скоріш за все, зафіксував в одному із своїх спогадів близький побратим по Пласту та ОУН Юрій Лопатинський (командир сержантської школи “Карпатської Січі”, майбутній підполковник УПА):

    “В березні 1939 р., після упадку Закарпатської України, Роман, змушений був одинцем продиратися на Румунію. Ще раз пришилося йому йти відкрито на зустріч небезпеці. Дорога вела через ріку Тису і моста не можна було оминути. Розчисляючи на можливу зустріч з мадярським стійковим, Роман пішов прямо через міст. По своєму боці не завважив нікого, але щось підказувало йому, що на другому боці буде інакше…”.

     
    Сторожівка чеських прикордонників на мості через Тису у Великому Бичкові

    А далі Лопатинський пише: “Ось перейшов уже середину моста, де найбільша глибина ріки, вже зближався до протилежного берега, коли з будки вийшло 5-6 стійкових з рушницями спрямованими в сторону несподіваного гостя. Осталось яких 8-10 кроків; мадяри чекали… Один момент і Роман блискавично перескакує поруччя моста, попадає в прибережну плитку (мілку. – Ред.) воду і під обстріл вартових добігає до кущів, а там зникає на березі. Одчайдушний був”.

    Колись давно, у дитинстві, 15-літній Шухевич врятував єврейську дитину, яка провалилась під кригу. Опісля Роман довго хворів на тяжке запалення легенів, лікувався. А у подальшому став чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш (чи Канал, як кажуть британці). Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. А тепер вже йому врятували життя євреї.

    Тоді ще 31-річний Шухевич мав чудову підготовку. І тому сміло перепливав ту холодну й стрімку, березневу повноводну гірську річку. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну. Щоб через Румунію і Югославію якнайшвидше добратись в тогочасний головний центр ОУН – Відень. Щоб продовжити розгортання українського визвольного руху. Щоб врешті-решт очолити боротьбу свого народу проти найжорстокішого з окупантів.

    Автор: Юрій Юзич для Історичної правди – Історик, Голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

  • Як росіяни окупували Галичину в 1914 році й до чого це призвело

    У XX столітті росіяни не раз захоплювали Галичину. Те, що захід України став частиною УРСР, — відомий факт, адже незалежна Україна успадкувала кордони Української Радянської Соціалістичної Республіки. Та Радянський Союз був не єдиним російським утворенням, яке намагалося захопити галицькі землі. Ще в часи Першої світової війни російська імперія намагалася втримати Галичину під своїм контролем, але реалії війни вирішили долю цього краю не на користь росіян. Та якою була політика росіян відносно Галичини? Які заходи вони впроваджували на захоплених землях? Про це у матеріалі Куншт.

    Передумови та етапи окупації

    Станом на 1914 рік велика частина території сучасної України перебувала в складі російської імперії. Лише Галичина, Буковина та Закарпаття були в складі Австро-Угорщини. Попри те, що обидві імперії обмежували національне життя українців, в монархії Габсбурґів «дихалося вільніше», активніше діяли різноманітні українські товариства. На Галичині навіть друкувалися автори з підросійської України, адже на території Австро-Угорщини, вони могли видавати твори, які забороняла набагато сильніша цензура російської імперії. Наприклад у Львові видавали свої твори Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Павло Грабовський, проводив наукову діяльність Михайло Грушевський. Через це Галичину назвали «українським П’ємонтом».

    Коли почалася Перша світова війна, Галичина стала одним із численних полів бою. Активне протистояння між військами Південно-Західного фронту росії та австро-угорською армією ввійшли в історію під назвою Галицька битва. Усе почалося ще влітку 1914 року. Спершу російські війська активно наступали, зайнявши Галич та Львів. Австрійські війська були змушені відійти за річку Сян, а росіяни взяли в облогу Перемишль. У вересні фронт стабілізувався вздовж річки Дунаєць. росіяни просунулися значно вглиб Австро-Угорської імперії, зайнявши Східну та частину Західної Галичини.

    Можна виокремити три основні етапи окупації й три основні інституції, що здійснювали управління окупованою територією. Перший етап — Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини на чолі з графом Георгієм Бобринським (з кінця серпня 1914 року до червня-липня 1915 року). Другий — Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни, — діяв з липня 1916 по лютий 1917 року. Третій — Обласний комісаріат Галичини та Буковини під головуванням Дмитра Дорошенка — існував навесні-влітку 1917 року.

    Сьогодні звернемося насамперед до першого етапу. Адже саме в цей період російські війська окупували всю українську Галичину, і він найкраще характеризує те, як росіяни бачили Галичину в контексті управління імперією. Також назва «Галичина» позначатиме частину регіону, яка зараз є територією України.

    Галичина під російською окупацією

    Генерал-губернатором окупованого краю призначили графа Бобринського. Насамперед він замінив багатьох австрійських чиновників російськими представниками. Порівнюючи освітній рівень службовців колишньої австрійської та новоствореної російської адміністрації Галичини, можна сказати, що перевага була не на боці росіян. Сучасник тих подій, колишній австрійський чиновник Йосип Осіпов, у спогадах писав: «Нас … шокувала малоосвіченість російських чиновників. Загалом, мої враження щодо них збігаються з поглядами інших інтелігентів-галичан». Серед чиновництва процвітали аморальність, корумпованість і пияцтво.

    Місцеві москвофільські організації активно підтримували діяльність російської адміністрації. 22 вересня 1914 року відновила роботу основна москвофільська структура в краї — російська народна рада, яка стала дорадчим органом окупаційної влади. Товариство активно брало участь у виробленні різних аспектів національної політики. Вулиці, громадські установи та готелі Львова покриваються вивісками російською мовою.

    Попри те, що на території Галичини проживало близько чотирьох мільйонів україномовного населення, Бобринський розпорядився закрити всі українські газети та журнали. 22 вересня окупаційна адміністрація, мотивуючи свої дії «антиросійським підбором наявних видань», розпорядилася закрити книгарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

    Русифікаційна політика російської адміністрації щодо українського населення проявилася також і в цензурній та освітній політиці. Військова цензура розглядала приватну кореспонденцію тільки російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською і німецькою мовами. Інші листи мали знищувати. У березні 1915 року розробили проєкт загальної російської народної освіти, який передбачав упродовж п’яти років відкрити у регіоні 9 тисяч народних шкіл та інших навчальних закладів. російські урядовці прагнули покращити ситуацію з кадрами за допомогою курсів російської мови, які організовували як у межах генерал-губернаторства, так і на росії.

    Окупація сприяла розвитку негативних соціально-економічних явищ на захоплених територіях. Війна та зміна влади різко ускладнювала ситуацію з харчами: значно зросли ціни, почалися спекуляції, товари приховували від покупців. Окупаційна влада штучно утримувала зростання цін на товари першої потреби через явну нестачу харчових продуктів. Бувало, що ціни визначали командири військових підрозділів.

    Оскільки значну частину галицької торгівлі здійснювали євреї, економічна політика росіян перетинатися з національною. На думку львівського губернатора, саме «місцеві євреї, в руках яких знаходилася вся торгівля, почали активно вивозити з м. Броди в росію, з метою наживи, предмети першої необхідності: борошно, крупу, зерно, масло та ін». Тож він пропонував ухвалити постанову, яка б забороняла євреям здійснювати вивезення товарів. Уже в 1915 році Бобринський обмежив рух євреїв у межах Галичини й Буковини. Тепер місцевим торговцям-євреям не дозволяли перевозити товари не лише за межі Галичини й Буковини, а й вільно рухатися між повітами.

    Спроба штучного утримання інфляції виявилась неефективною та була черговим провалом політики окупаційних сил.

    Цікаво описував проблему ставлення до різних національностей історик та сучасник подій Іван Крип’якевич. Він порівнював ставлення російської окупаційної влади до поляків, євреїв, німців та українців. Попри те, що обмежень зазнали всі групи, найприхильніше росіяни поставилися до поляків. «Правда проти російської влади ніхто не міг явно виступати — а все-таки за “неблагонадьожность” вивезено на заслання десятки й сотні українців, німців, євреїв, між поляками арешти були рідкістю і масового характеру не мали ніде».

    Східна Галичина була оголошена російською територією, але Західну росіяни обіцяли приєднати до Королівства Польського. З німців, які становили незначну частку населення і в основному були селянами, російська пропаганда зробила гнобителів Галичини та трактувала як дуже небезпечний елемент. Євреїв окупаційна влада трактувала, як окрему націю, але безправну. Хоча деякі кола вважали, що євреї мають великий потенціал до зросійщення, та коли в 1915 році російська армія відступала під натиском австро-німецьких військ, почастішали єврейські погроми. Українців росіяни ділили на москвофілів, тобто зросійщених і прихильних до російської влади та «мазепинців», тобто національно свідомих. У «мазепинцях» російська влада бачила своїх головних ворогів і активно репресувала політичних, культурних і навіть релігійних діячів, які підпадали під цю категорію.

    Важливою була і конфесійна політика окупаційної влади, яка зосереджувалася на боротьбі з греко-католицькою церквою. Греко-католиків намагалися навернути в православ’я. Під проводом архієпископа Волинського Євлогія до Галичини приїхали сотні православних священиків з росії, які призначалися на місце вивезених греко-католицьких священиків. Щодо римо-католиків, то окупаційна влада не мала ілюзій, ніби зможе їх «оправославити» чи русифікуватиї. Обмеження були скеровані лише на недопущення негативних коментарів щодо російської держави та православ’я.

    З початком війни львівські архієпископи не залишилися осторонь суспільних процесів. Андрей Шептицький виголосив проповідь в якій сказав про росіян: «Наше православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, вони опирають своє православіє на державній силі». За ці слова, митрополита арештували й вислали до Києва, а згодом — на заслання до Суздаля. Та попри переслідування, греко-католики не поспішали переходити в православ’я. За 10 місяців російського управління повністю або частково перейшли на православ’я лише 4,6% греко-католицьких парафій.

    Наслідки окупації

    Влітку 1915 року австро-німецькі війська зуміли вибити росіян з Галичини. Відступаючи, росіяни вчиняли погроми та грабунки. Хоча через рік війська російської імперії знову зняли частину галицьких земель, їм вдалося окупувати значно меншу територію. Під час другої окупації заходи російської імперії були спрямовані радше на те, щоб забезпечувати потреби армії, ніж на те, щоб перетворити захоплений край на інтегральну частину імперії відповідно до своїх уявлень.

    Врядування 1914–1915 років було настільки брутальним, що навіть у російській думі його прозвали «європейським скандалом», і це погіршило сприйняття росії на міжнародній арені. Хоча для справедливості варто зазначити, що до жодних серйозних заходів це «погіршення сприйняття» не призвело. Натомість сильно вплинуло на сприйняття росіян серед звичайних мешканців Галичини. Галичани були досить лояльними до Габсбурґів, а українські інтелектуальні кола краю активно обмінювалися інформацією з «колегами», що перебували на території російської імперії. Та напередодні Першої світової у пересічного жителя Галичини не було особливої ворожості до росіян. Куди гіршими були стосунки між українцями та поляками. Але після окупації дедалі більша частина суспільства почало розуміти, що Москва є ворогом українства, а в багатьох українців зникли ілюзії про те, що цар «визволить» їх з-під австрійського панування.

    Нищення української спільноти Галичини не було чимось випадковим чи простим «перегином на місцях». Це була частина цілеспрямованої державної політики. Цікавими є спогади Дмитра Дорошенка, в яких він розповідає, що делегація від петербурзьких українців звернулася до міністра закордонних справ російської імперії Сазонова. «Коли до нього, явилася делегація українців, яко до найбільш ліберального, європейського з міністрів та прохала заступитися за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений російською владою в росії і Галичині, то цей ліберальний міністр відповів: “Що ви хочете? тепер то і випав найбільш зручний момент, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством!”. Відповідь ця не вимагала ніяких коментарів».

    Пройшло понад сто років з моменту описаних подій, а росія і надалі намагається загарбати українські землі, а навіть «ліберальні» росіяни вважають українців «молодшими братами». Досвід подій Першої світової показує: якщо росіяни націлилися знищити «українство», то для них не буде різниці, це Галичина, Слобожанщина, Наддніпрянщина чи інший регіон. Єдине, що їх справді здатне стримати — це армія, яка обороняє від їхньої навали.